Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

Етнополітичні процеси на Лемківщині

Спеціальність: Етнологія

Любчик Ігор Дмитрович

Івано-Франківськ, 2008 рік

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Знання етнокультурних надбань свого народу, його історії сприяють утвердженню міцної національної ідентичності як етнічних груп в цілому, так і етнофорів зокрема. Зважаючи на сучасні глобалізаційні процеси, які значною мірою поглинають етнокультурну самобутність етнографічних груп, а лемків особливо, актуальним є дослідження їхньої культури та питань національно-культурного й політичного розвитку.

Довготривалий період бездержавності української нації та входження її етнічних територій до складу різних державно-політичних утворень зумовлювали певну інертність у розвитку національного руху в периферійних етнографічних районах.

Зважаючи на геополітичне становище та політику угорської, польської, словацької та чеської державних влад, утвердження національної ідентичності лемків мало певні особливості. Відповідно до цього актуальним є дослідити етнополітичні і національно-культурні процеси.

Інтерес до теми дослідження викликаний і тією обставиною, що сьогодні для лемків є загроза втрати етнокультурної самобутності. Актуальність дослідження підсилюється й намаганням певних як політичних, так і наукових кіл пропагувати сепаратистські настрої в окремих регіонах.

Важливість досліджуваної теми зумовлена ще й тим, що в сучасній історіографії проблема національної самоідентифікації лемків через призму етнополітичних та національно-культурних процесів є малодослідженою.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в межах наукової програми Інституту історії і політології Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника,,Етнополітичні трансформації в Україні (західноукраїнські землі в кінці ХІХ - на початку ХХ ст.”) (держреєстрація №0106U002247).

Об'єкт дослідження - етнографічна група лемків та Лемківщина як етнографічний район.

Предметом дослідження є суспільно-політичний та національно-культурний рух на Лемківщині, який визначав характер та особливості національної самоідентифікації лемків.

Метою роботи є з'ясування особливостей формування та утвердження національної ідентичності лемків через призму етнополітичних та етнокультурних процесів.

Основними завданнями дисертаційного дослідження є:

- охарактеризувати джерельно-історіографічну базу проблематики;

- дослідити динаміку та особливості суспільно-політичних, національно-культурних та етнічно-соціальних процесів на Лемківщині наприкінці ХІХ - 30-х рр. ХХ ст.;

- проаналізувати участь лемків у загальноукраїнських державотворчих процесах;

- визначити роль місцевої інтелігенції у політичному та національно-культурному житті Лемківщини;

- охарактеризувати вплив політики угорського, польського та словацького урядів на утвердження національної свідомості лемків;

- з'ясувати особливості складного процесу становлення української національної ідентичності лемків при збереженні своєї етнографічної самобутності.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють 90-ті рр. ХІХ - 30-ті рр. ХХ ст. Нижня межа дослідження - 1890 р., - обумовлена специфікою загальноісторичних процесів на західноукраїнських землях, піднесенням суспільно-політичного та національно-культурного руху. Верхня межа - 1939 р., - окреслена значним пожвавленням етнополітичних і національно-культурних процесів на Лемківщині впродовж 1930-х рр., активізацією української національної самоідентифікації лемків, та початком Другої світової війни (вересень 1939 р.), що започаткувало новий етап в етнополітичних процесах регіону. Територіальні межі дисертаційного дослідження охоплюють Лемківський етнографічний район в північній та південній частинах Карпат, який наприкінці ХІХ - першій третині ХХ ст., перебував у складі Австро-Угорщини, Польщі та Чехословаччини.

Теоретико-методологічна база дисертації опирається на принципи історизму, світоглядного плюралізму, об'єктивізму, які передбачають неупереджене ставлення до проаналізованих фактів та зроблених висновків. У роботі використано етнологічні методи дослідження: порівняльно-типологічний, ретроспективно-історичний, аналітично-статистичний, а також врахований метод критичної оцінки джерел.

Наукова новизна результатів дослідження полягає у введенні в науковий обіг значної кількості джерел, обґрунтуванні динаміки та особливостей суспільно-політичного та національно-культурного розвитку Лемківщини, намаганні простежити особливості національної самоідентифікації лемків. Дослідження проводилось на основі значно розширеної джерельної бази, що дало змогу більш комплексно висвітлити проблему. Встановлено, що національна ідентичність лемків, порівняно з бойками та гуцулами, утверджувалась найповільніше та характеризувалась нерівномірністю. Внаслідок цього рівень української національної самостійної свідомості як галицьких, так і закарпатських лемків був значно вищий у східних повітах Лемківщини.

Доведено, що, незважаючи на цілий ряд етнополітичних та національно-культурних перешкод, українська національна самоідентифікація лемків постійно прогресувала.

Практичне значення одержаних результатів. Матеріали та висновки дисертації можуть бути використані для подальших досліджень національної самоідентифікації лемків, написання узагальнюючих праць з історії України, краєзнавчих робіт з історії Галичини, Закарпаття та Лемківщини зокрема, а також в науково-педагогічній практиці.

Особистий внесок дисертанта полягає в опрацюванні архівного та історіографічного матеріалу, його обробці та узагальненні, оформленні висновків роботи. Наукові розробки дисертанта викладені у 8 публікаціях.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертаційної роботи були апробовані на І міжнародній науковій конференції “Духовна вісь України: Галичина - Наддніпрянщина - Донеччина” (Івано-Франківськ, 24 - 26 червня 2004 р.), ІІ міжнародній науковій конференції “Соборність України: історична спадщина і виклики часу” (Переяслав-Хмельницький, 19 - 20 травня 2005 р.), ІІІ міжнародній науковій конференції “Поляки і політика” (Житомир, 7-9 жовтня 2005 р.), Всеукраїнській науково-практичній конференції “Політичні партії і вибори в Україні: історія та сучасність” (Івано-Франківськ, 14-15 жовтня 2005 р.), ХІV щорічній міжнародній конференції по юдаїці (Москва, 30 січня - 1 лютого 2007 р.), IV міжнародній науковій конференції “Польща та Україна на шляху демократичних перетворень: історія, сучасність, майбутнє” (Житомир, 9-11 листопада 2007 р.). Матеріали дисертаційного дослідження виносилися на обговорення щорічних науково-звітних конференцій кафедри всесвітньої історії і етнології Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника (Івано-Франківськ, 2004-2006 рр.).

Структура дисертації складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків та списку використаних джерел і літератури, який містить 491 позицію. Основний обсяг дисертації - 167 с.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У “Вступі” обґрунтовано актуальність роботи, її зв'язок з науковими програмами та планами, визначено мету і завдання, об'єкт і предмет дослідження, окреслено його хронологічні та територіальні межі, сформульовано методологічні засади, розкрито наукову новизну, практичне значення, а також наведено відомості про апробацію отриманих результатів та публікації.

У першому розділі “Методологія та джерельно-історіографічна база дослідження” розглянуто методологічні аспекти роботи, охарактеризовано джерела та історіографію проблематики. У першому підрозділі “Методологічні засади дослідження” проаналізовано понятійний апарат, розглянуто методологічні підходи до вивчення етнополітичних процесів та їхніх складових. Етнополітичні процеси розглядаємо як сукупність суспільно-політичних та культурно-освітніх процесів, які відбувалися на території проживання лемківської етнографічної групи і таким чином генерували або гальмували її національну ідентифікацію.

Питання національної ідентичності або її складових стали предметом численних публікацій українських вчених Б. Ажнюка, М. Балагутрака, В. Балушка, Т. Воропай, О. Гриб, О. Картунова, І. Кресіної, С. Макарчука, Л. Нагорної, О. Нельги, М. Обушного, Г. Палій, Г. Петришин, О. Шуби та зарубіжних Б. Андерсона, С. Рибакова, Е. Сміта та інших.

Вчені чітко розрізняють поняття етнічної та національної ідентичності. Основу першої складають антропологічний тип, мова, релігійні догмати, традиційна обрядовість, а складовими національної ідентичності є свідомість, політична воля, громадянство.

Зважаючи на специфіку етнополітичних процесів у порубіжних територіях, при дослідженні національної ідентичності лемків ми беремо до уваги й ряд етнічних ознак, зокрема мову, релігію та культуру.

Водночас враховуємо, що поряд із етнічною та національною ідентичності регіональна (локальна) належність може виступати як стійка складова ідентичності, що чітко простежувалось на Лемківщині.

У роботі використано схему чеського етнолога М. Гроха про три фази національного відродження: академічну, культурницьку та політичну. З огляду на це враховуємо, що становлення національної ідентичності відбувається поетапно, а також із певними особливостями насамперед у периферійних районах. На Лемківщині ці процеси мали своєрідний характер, який проявлявся у значному запізненні українського національного піднесення. До уваги беремо й наукову розробку структури етносу українського вченого В. Євтуха, згідно якої кожний етнос складається із ядра, маргінального прошарку та етнічної категорії. Послуговуючись даною схемою, потрібно визнати недостатній ресурс ядра українського етносу в регіоні, якого в периферійних районах, де значні іноетнічні впливи, завжди менше. Натомість значна частина населення, особливо наприкінці ХІХ - початку ХХ ст., перебувала в стані маргінального прошарку та “етнічної категорії”, що вплинуло на запізнілість українського національного руху серед лемків.

Такий підхід дозволив проаналізувати певні особливості ідентифікаційних процесів на Лемківщині, зіставити їх із загальнонаціональними та виокремити певну етапність у їхньому розвитку.

У другому підрозділі “Характеристика джерельної бази” проаналізовано джерела дисертаційного дослідження, які складаються з матеріалів архівних фондів, свідчень респондентів, збірників документів, періодичних видань та мемуарної літератури.

У фондах Центрального державного історичного архіву України у м. Львові: 146 “Галицьке намісництво 1854-1921 рр.”, 130 “Руський інститут “Народний дім” у Львові 1848-1939 рр.”, 182 “Товариство імені Михайла Качковського 1876-1939 рр.”, 348 “Товариство “Просвіта” 1868-1944 рр”, 309 “Наукове товариство імені Тараса Шевченка 1873-1939 рр.” зберігаються листування, донесення, звіти староств, державної поліції, газетні статті, статистичні відомості. Становлення партійно-політичного життя серед лемків розкривають звіти, протоколи та листування про діяльність партійних осередків, які зберігаються у фондах 344 “Українське національно-демократичне об'єднання 1925-1939 рр.” та 351 Центральний комітет українського селянсько-робітничого соціалістичного об'єднання “Сельроб”.

У фондах Державного архіву Львівської області: 1 “Львівське воєводське управління 1920-1939 рр.” та 121 “Львівське воєводське управління державної поліції 1920-1939 рр.” зберігаються щотижневі, місячні та квартальні звіти державної поліції Львівського воєводства про суспільно-політичний та культурно-освітній розвиток у повітах.

Фонди 2 “Президія Земського уряду Підкарпатської Русі 1928-1938 рр.”, 21 “Крайове управління Підкарпатської Русі 1928-1938 рр.”, 29 “Президія Цивільної Управи Підкарпатської Русі 1919-1928 рр”, 63 “Громадянське управління Підкарпатської Русі 1919-1928 рр.” Державного архіву Закарпатської області містять звіти та листування з відділами поліції та окружними урядами про організацію та діяльність осередків товариств “Просвіта” та “О. Духновича”, політичне становище на Підкарпатській Русі та частково на Пряшівщині.

У фондах Державного архіву Івано-Франківської області: 2 “Станіславське воєводське управління 1921-1939 рр”, 228 “Сяноцьке відділення прокуратури Ясельського окружного суду 1922-1939 рр.” зосереджені донесення про розгортання вічевого руху серед лемків у 1920-х рр., діяльність місцевих партійних осередків, матеріали про кількість українських шкіл та вчителів у Сяноцькому й Ліському повітах.

Особливий інтерес становлять матеріали Відділу рукописів Львівської наукової бібліотеки імені Василя Стефаника НАН України. Зокрема, фонд 122 “Лемківська комісія товариства “Просвіта” вміщує звіти з діяльності комісії, резолюції установчих конференцій, кореспонденцію, реферати окремих діячів.

У фондах Архіву актів нових у Варшаві: “Міністерство внутрішніх справ 1918-1939”, “Міністерство закордонних справ 1917-1939 рр.”, “Міністерство релігії та освіти 1917-1939” містяться звіти підкомітету для справ Лемківщини, накази, листування та матеріали у справі виховання римо-католицьких священиків для Апостольської Адміністрації Лемківщини, статистичні відомості, кореспонденція. В окремих справах є звіти начальників воєводств та інформаційні матеріали з суспільно-політичного та громадсько-культурного життя лемків.

Обширний пласт матеріалу зберігається у фондах Державного архіву в Кракові. Найбільшим фондом, який висвітлює етнополітичні процеси на Лемківщині, є “Уряд Краківського воєводства 1919-1939”, де зосереджені воєводські та повітові звіти за міжвоєнний період. Звертають на себе увагу невеликі фонди, зокрема “Повітове староство в Грибові 1919-1939”, “Повітове староство в Новому Сончі 1919-1939”, “Шкільна кураторія Краківського округу 1919-1939”, де зберігаються документи про настрої та визвольний рух лемків впродовж 1919 р., матеріали про результати виборів до сейму та сенату, протоколи з учительських конференцій, інформація про діяльність учителів.

У фонді 157 “Апостольська адміністрація Лемківщини 1934-1945” Державного архіву в Перемишлі зосереджені матеріали про релігійну діяльність лемків. У фонді 22 “Повітове староство в Сяноку 1870-1919” окремі справи містять документи про діяльність громадських товариств у старостві, матеріали про санітарно-епідеміологічне становище. Фонди 23 “Староство повітове Сяноцьке 1918-1939”, 790 “Староство повітове Ясельське 1918-1939” та 791 “Староство повітове Горлицьке 1918-1939” вміщують звіти про соціально-економічне становище лемків, виборчий рух, діяльність громадсько-культурних товариств, політичних партій.

Матеріали з даної теми також знаходяться у фондах Державного обласного архіву у Пряшеві. Особливу цінність становлять документи вміщені у фондах “Руська педагогічна гімназія у Пряшеві (1891-1950)” та “Державна руська гімназія у Пряшеві (1936-1956)”.

Окрім архівного матеріалу, в дисертації використано мемуарну літературу. Серед спогадів, які певною мірою висвітлюють етнополітичні процеси на Лемківщині, виділяються мемуари С. Батюка, І. Петрушевича, С. Удзелі, С. Ванчицького, Л. Ганкевича, Я. Кміцікевича, П. Шпильки, О. Волошина, О. Гренджі-Донського, П. Полянського, П. Стерчо, Ю. Химинця, В. Шандора. Особливе місце в джерельній базі дисертації належить тогочасним газетам: “Діло”, “Галичанинъ”, “Лемко”, “Републіка”, “Нова Свобода”, “Новий час”, “Правда”, “Пряшевская Русь”, “Русинъ”, “Свобода”, “Українське слово”. “Наш Лемко”, “Нова Зоря”, “Український вісник”,,,Наше слово”, “Јemko” та часописам “Рідна школа”, “Життя і знання”.

Цінними при дослідженні окресленої проблематики є й свідчення респондентів.

У третьому підрозділі “Історіографія проблеми” дається характеристика наукового вивчення теми. Огляд історіографії подано згідно хронологічно-проблемного принципу.

Важливе значення мають праці, які з'явилися протягом другої половини ХІХ - першої третини ХХ ст. Серед них виділяються роботи І. Вагилевича, О. Торонського, К. Бельговського, в яких автори акцентують увагу на етнокультурних особливостях лемків.

У цей же час з'являються праці І. Бращайка, І. Верхратського, В. Гнатюка, О. Назаріїва, С. Томашівського, в яких досліджуються окремі аспекти етнополітичного та етнокультурного життя українців-русинів, що перебували під угорською владою.

У міжвоєнний період із праць українських дослідників звертають на себе увагу роботи Ф. Коковського та Ю. Тарновича, в яких багато уваги приділяється національно-культурним подіям серед галицьких лемків.

Під впливом політики польського уряду свої роботи публікували С. Лещицький, К. Пірадська, Я. Смоленський, M. Фелінський, у яких штучно намагалися обґрунтувати етнічну окремішність лемків від українців.

Важливе значення мала поява досліджень A. Фішера та Р. Райнфуса. Праці останнього присвячені переважно етнокультурній самобутності лемків і їх наукова цінність полягає у використанні значного польового матеріалу. Проте в цих дослідженнях фактично відсутні питання, пов'язані з суспільно-політичною та національно-культурною життєдіяльністю лемків.

Серед праць радянського періоду, в яких епізодично розглядаються окремі аспекти етнополітичних процесів на Лемківщині, виділяються дослідження І. Васюти, В. Ілька, О. Карпенка, І. Компанійця, С. Макарчука, П. Сміяна.

Дослідження Лемківщини проводились і представниками української діаспори. Однією з перших була праця В. Бучацького та монографія “Лемківщина. Земля-люди-історія-культура” у двох томах, в яких розглянуто широкий спектр питань як з етнокультурної самобутності лемків, так і суспільно-політичного та національно-культурного життя. Однак джерельна база дослідження позбавлена використання архівних фондів, що в свою чергу применшує його наукове значення. Нашу увагу привернули також дослідження Б. Струмінського, Й. Сірка та В. Шандора.

Серед видань за кордоном, які друкували матеріали з лемкознавчої проблематики, є збірник “Аннали Лемківщини” та журнал “Лемківщина”.

У той же час у діаспорній історіографії зустрічаються праці, автори яких заперечують українську національну ідентичність лемків (І. Лемкіна, П. Магочі).

Із здобуттям Україною незалежності дослідження Лемківщини певним чином активізувались. Серед них найперше виділялись одноосібні та у співавторстві брошурні науково-популярні видання І. Красовського, О. Німця.

В українській історіографії новітнього часу на особливу увагу заслуговує узагальнююче двохтомне історично-етнографічне дослідження “Лемківщина”, підготовлене Інститутом народознавства НАН України. На основі матеріалу автори простежують окремі аспекти суспільно-політичного, культурно-освітнього та демографічного становища лемків. Однак акцент у дослідженні робиться на етнокультурній самобутності лемків.

Значний інтерес становлять праці Г. Горинь, І. Зуляка, М. Макара та І. Миговича, О. Турчака, С. Папа, в яких розглянуто окремі аспекти етнополітичного та національно-культурного життя лемків.

Особливу увагу привертають праці українських дослідників, І. Ваната, А. Ковача, М. Мушинки, М. Саполиги, які проживають сьогодні в межах Словаччини.

Важливу роль у розкритті теми дослідження мають роботи вітчизняних істориків М. Вегеша, В. Комара, М. Кугутяка, О. Красівського, Б. Савчука у яких автори на тлі загальноукраїнських процесів частково звертають увагу на Лемківщину. Серед зарубіжних дослідників, які розробляють лемківську тематику, виділяються польські історики. Однак потрібно відзначити, що більшість з них не можуть знехтувати політичним підґрунтям теми, внаслідок чого їх висновки є не завжди науково вивіреними та логічно послідовними. У 1990-х рр., польську історіографію поповнили монографічні дослідження Б. Горбаля, О. Дуць-Файфер, Є. Міхни, Я. Мокляка, К. Новаковського, Є. Чайковського.

Окремі аспекти етнічних конфесійних процесів на Лемківщині висвітлювали П. Бест, Я. Брицький, А. Крохмаль, Я. Мокляк, Б. Прах, Р. Потоцький. Роль мови в процесі становлення національної ідентичності лемків намагалась розкрити у своєму дослідженні Б. Войтович.

У цілому потрібно відзначити, що є чимало досліджень, які присвячені Лемківщині. Однак сьогодні відсутні комплексні етнологічні дослідження Лемківщини як цілісного етнографічного масиву, які б мали предметом свого вивчення етнополітичні і національно-культурні процеси, з'ясування особливостей формування та утвердження національної ідентичності лемків.

Другий розділ “Специфіка етносоціального розвитку Лемківщини” присвячений короткому огляду етнографічних меж проживання лемків, соціальному становищу населення та аналізу демографічного розвитку.

На відміну від Бойківщини та Гуцульщини, які є суцільними етнографічними масивами, багато лемківських громад розкидані у формі так званих “півостровів” і “островів” та перебували в оточенні польських і словацьких етнічних територій.

Середина ХІХ ст., ознаменувалась доленосними подіями, що відобразилось на світоглядних переконаннях лемків. Боротьба селян за землю сприяла, окрім соціальної активізації, ще й етнічній консолідації українців-русинів.

Важливу роль у життєдіяльності лемків відігравала громада. Особливе місце у громадському побуті займала церква. З початком ХХ ст., громада, окрім вирішення громадських, економічних питань, поступово втягувалася у політичну діяльність. Однак цей процес на Лемківщині відбувався повільніше, аніж, для прикладу, на Гуцульщині.

Значна роль у формуванні української національної свідомості та збереженні етнокультурної самобутності лемків належала сім'ї. Важливе значення у сімейному вихованні належало морально-етичним нормам, які базувалися на християнському світогляді.

Лемківщина за характером поселення була сільським регіоном. Cільський тип життя лемків значною мірою відбився на збереженні їх традиційності та консерватизму світоглядних переконань.

Тяжкі умови та невелика оплата праці стали причиною активного еміграційного руху серед лемків. Відсоток мігруючого населення значно перевищував його натуральний приріст. Складне економічне становище та масова еміграція населення негативним чином впливали на демографічну ситуацію в краї. На 1900 р., за нашими підрахунками, у галицькій частині Лемківщини, не враховуючи Ліський повіт, було 132176 греко-католиків та загалом 131185 осіб, які розмовляли руською мовою. Відсоток польського населення серед лемків був дуже малий. На закарпатській частині Лемківщини, зокрема на Пряшівщині, згідно урядового перепису 1900 р., налічувалось 83152 русинів.

Характерною для лемків була наявність змішаних шлюбів, причому як у середовищі інтелігенції, так і селянства. Найбільше мішаних шлюбів спостерігалось у прикордонних з польськими та словацькими громадах. Покращенню демографічної ситуації на Лемківщині перешкоджали голод, інфекційні захворювання, еміграція, а також денаціоналізаційна політика.

Згідно перепису 1931 р., на галицькій частині Лемківщини (включаючи Сяноцький, Короснянський, Ясельський, Горлицький та Новосончівський повіти) 87,8% були греко-католиками, і 12,2%, - православними. Однак сюди не входила частина Ліського повіту. Поряд із віросповідною, перепис 1931 р., фіксував і мовну статистику. Зокрема, із загальної кількості населення 97120, осіб тобто 74,6%, подали руську мову, 14469, або 11,1%, українську, а 18539, що становило 14,3%, польську. Загалом перепис 1931 р., зважаючи на значні фальсифікації, не відображав чітку етнодемографічну картину регіону. Про це свідчить і національний склад комісарів, які працювали над переписом населення на Лемківщині. У Сяноцькому повіті з 588 осіб 486 (82,7%) були польської національності і тільки 96 - українці.

Значними фальсифікаціями супроводжувався і чехословацький перепис населення 1930 р., згідно якого на Пряшівщині було 95359 лемків. Осіб, які нехтували комісарськими настановами і записувались русинами, викликали до окружного уряду на так званий екзамен із національності. Характерно, що багато людей стало його учасниками.

З початком 1930-х рр., серед лемків посилюються соціальні настрої. Прикладом селянських заворушень було Ліське повстання у 1932 р.

Згодом польські власті визнали, що його безпосередніми причинами були, з одного боку, господарська криза, а з іншого - зростання свідомості лемків, що спричинилось до особистих вимог і було наслідком активної національно-політичної діяльності. Подібні соціальні заворушення були й на закарпатській частині Лемківщини. Селянські бунти та сутички з державними властями відбулися в 1932 р., у селах Бажани та Ястраб'є, а навесні 1935 р., у Чертіжному Земплинської жупи. У цілому національна боротьба лемківського селянства обмежувалась боротьбою за землю, за покращення умов життя.

Загалом, перебуваючи в зоні етнічного рубежу та одночасно у сфері впливу денаціоналізаційної політики, лемки піддавались найсильнішій зовнішній агітації. Протягом усього досліджуваного періоду власті намагались фальсифікувати демографічну динаміку лемків, штучне зниження якої мало б загальмувати прояви їх української національної самоідентифікації. У цьому контексті важливе значення мало й соціально-економічне становище, яке не завжди дозволяло лемкам віддавати пріоритет національно-політичним справам.

Третій розділ “Особливості розгортання національно-культурного руху на Лемківщині наприкінці ХІХ - початку ХХ ст.” складається з двох підрозділів.

У першому підрозділі “Зародження українського національного руху серед лемків на зламі ХІХ-ХХ ст.” проаналізовано етнополітичне становище лемків. Відзначено, що поділ єдиного етнографічного району ставив національно-культурні процеси в залежність від політики адміністративних центрів, які значною мірою впливали на їх нерівномірний та неоднорідний характер. Метою етнічної політики держав, до складу яких входила Лемківщина, було загальмувати державотворчі та етнічні консолідації процеси, внести деструкцію у свідомість українського населення краю.

Лемківський етнографічний масив був яскравим прикладом етнічного рубежу, де відбувалася перманентна й жорстока боротьба між сусідніми націями за територію і етнічний кордон. Багатовікове співжиття лемків у симбіозі з поляками та словаками не полегшувало процесу їх національної самоідентифікації.

Наприкінці ХІХ ст., національна належність для лемків, значною мірою неписьменних та з важким матеріальним становищем, не була суттєвою справою. Вони продовжували ідентифікувати себе давніми етнонімами, зокрема руснаками, русинами.

Особлива роль у зародженні українського національного руху серед лемків належала нечисленній інтелігенції, яка була репрезентована в основному духовенством та вчителями. Відсутність ядра етносу на мікрорівні, зумовлювало інертність національно-культурних процесів на Лемківщині. Значна частина інтелігенції певним чином маргіналізувалась аж до повної асиміляції чужою етнічністю.

Участь лемків у громадсько-політичному житті продовжувала залишатись незначною. Тільки у невеликої частини з них були політичні симпатії з виразним українським національним характером. Певне пожвавлення українського національного руху на Лемківщині спостерігалось тільки у її східній частині. Через брак активних політичних діячів у центральних та західних повітах галицької частини Лемківщини національний рух був мінімізований. Натомість населення її закарпатської частини перебувало в умовах тотальної мадяризації і, таким чином, було позбавлене можливості формувати та розвивати українську національну свідомість.

Вкрай обмеженим на Лемківщині був розвиток українського шкільництва. На початку ХХ ст., закарпатські лемки були позбавлені можливості вивчати українську мову, літературу, читати українську пресу.

Діяльність культурних товариств розвивалась у двох напрямках: москвофільському та народовському. Міцні позиції москвофільства серед лемків дозволили організувати широку мережу читалень ім. М. Качковського. Масово поширювались російські часописи. Натомість українська періодика серед лемків практично не розповсюджувалась. На закарпатській частині Лемківщини угорська влада заборонила доступ української газети “Діло”.

З середини ХІХ ст., на Закарпатті почав утверджуватися ідейно-просвітницький рух - будительство, який поступово трансформувався в антиукраїнський рух русофілів. Його ідеологи почали нав'язувати лемкам штучну русинську ідентичність, яка активно підтримувалась угорською владою.

Завдяки москвофільству та русинофільству на Лемківщині в середовищі насамперед інтелігенції формувались так звані маргінальні групи, діяльність яких значно гальмувала процес української національної ідентичності лемків, але жодним чином не визначала його.

Усупереч різним антиукраїнським впливам в останні роки ХІХ - початку ХХ ст., серед галицьких лемків починає зароджуватись просвітницький рух, метою якого було утвердження українських національних ідеалів. Особливий вплив на формування та становлення української національної ідентичності лемків мали товариства “Просвіта”, “Сільський господар”. Однак довоєнний період не дозволив створити чисельну мережу просвітніх осередків. Важливе місце в зародженні національно-культурного руху на галицькій частині Лемківщини належало греко-католицькій церкві, яка фактично була носієм української етнічності. Натомість серед закарпатських лемків церква була одним із засобів мадяризації населення.

Важливу роль у формуванні української національної свідомості відігравала родина. На відміну від інтелігенції, сім'ї простого населення менше ставали оплотом полонофільства. А тому у селянських сім'ях найкраще збереглись давні українські звичаї і обряди. Під впливом народної творчості відбувався процес етнопсихологічної та етнокультурної згуртованості населення.

Початок Першої світової війни значною мірою паралізував зародження українського національно-культурного руху на Лемківщині та активізував москвофільські симпатії серед населення. Лемки продовжували бачити у москвофільстві не стільки свої ідейні переконання, скільки соціально-політичну перспективу.

Загалом український національний рух серед лемків тільки зароджувався, причому з самого початку відзначаючись нерівномірністю. Його розвиток відбувався в полоні москвофільства, що було сильним дестабілізуючим фактором і мало своїм наслідком значне уповільнення процесу становлення української національної ідентичності лемків.

У другому підрозділі “Вплив українських визвольних змагань на державотворчі процеси на Лемківщині впродовж 1918-1920 рр.” зазначається, що переломним етапом у розгортанні національного руху на Лемківщині були українські визвольні змагання 1918-1920 рр.

Певною мірою був загальмований прогресуючий характер москвофільських тенденцій серед лемків, що активізувало українські національні домагання серед населення та пожвавило етнічної консолідації процеси в регіоні.

Листопадові події 1918 р., у Львові мали значний вплив на національне піднесення серед лемків, унаслідок якого розпочалась масова організація віч, нарад, громадських зібрань, які відбувалися майже в кожному лемківському селі.

У східних лемківських громадах населення з піднесенням сприймало та підтримувало українську національну ідею, внаслідок чого було засновано Повітову українську національну раду для Сяноцького повіту з центром у с. Вислок Великий (Східнолемківська республіка).

Український національно-визвольний рух охоплював все більшу територію, розширяючись із сходу на захід, про що засвідчують багатолюдні віча у громадах Горлицького, Новосончівського та Ясельського повітів.

Національне піднесення охопило й закарпатських лемків. З ініціативи Народної ради в Любовні учасники зібрання прийняли маніфест, ряд відозв та рішень громадських рад Землинської та Шаришської жуп, у яких висловлювали свої українські національні переконання. Здебільшого пересічні селяни на окружних вічах у Бардієві, Свиднику, Стропковах, Лаборцю, Гуменнім заявляли про своє бажання визволитися й об'єднатися з українським народом.

Серед інших осередків національної боротьби на закарпатській частині Лемківщини виділялося місто Свидник, де було створено Народну раду, яка стала відомою як “Маковицька республіка”.

Проте, одночасно з національним рухом, який мав український характер, на галицькій частині Лемківщини розгортався й визвольний рух під впливом москвофілів, внаслідок чого 5 грудня 1918 р., у Фльоринці було проголошено “Західнолемківську республіку”.

З метою загальмувати український національний рух на Лемківщині польські власті вдавались до вкрай радикальних заходів, зокрема жорстокої поведінки, утиску української мови, грабунків та реквізицій. Особлива увага була звернена на найбільш свідомих представників української нації серед лемків.

Характер визвольного руху серед лемків значною мірою залежав від національних переконань місцевої інтелігенції, яка і визначала його активність. Однак, на відміну від Гуцульщини, де протікання національно-визвольного руху мало виразний український характер, на Лемківщині маргінальні частини етносу чинили значний опір національно свідомій інтелігенції в українських націотворчих процесах.

Незважаючи на політичну орієнтацію інтелігенції (москвофільську чи українську), все ж можна стверджувати, що визвольний рух на Лемківщині відбувався в контексті загальноукраїнського національно-визвольного руху в Австро-Угорщині.

Четвертій розділ “Національна самоідентифікація лемків на тлі етнополітики Польщі та Чехословаччини впродовж 20-30 рр. ХХ ст.” складається з двох підрозділів. У першому підрозділі “Посилення етноконсолідаційних тенденцій на Лемківщині у 1920-х рр.” відзначено, що з початком 1920-х рр., для лемків розпочався новий період боротьби за утвердження та збереження української національної ідентичності. Розвиток національно-культурного руху серед лемків продовжував перебувати в центрі уваги політичних кіл Польщі та Чехословаччини.

З початком 1920-х рр., серед лемків спостерігалися антипольські настрої, які проявлялися у формі дезертирства, ухилянні від військової служби, бойкоті виборів, небажанні вчителів приймати присягу на вірність Польщі.

Основними механізмами, які сприяли формуванню та становленню української національної ідентичності лемків, були освіта, література, преса, громадсько-культурні товариства.

Важливим фактором національної самоідентифікації лемків залишалась діяльність товариства “Просвіта”. За її ініціативою лемки активніше почали займатися організацією концертів, аматорських гуртків, кооперативних крамниць, відновленням старих та закладанням нових читалень. Відбувалося пожвавлення етнокультурного життя, актуалізація історичної пам'яті, вшанування видатних історичних постатей і дат. Починаючи з середини 1920-х рр., у процесі національно-культурного відродження на Лемківщині значну роль почала відігравати філія товариства “Рідна школа” в Сяноці.

Однак розвиток культурно-просвітнього руху на Лемківщині продовжував характеризуватись нерівномірністю. Водночас 1920-ті рр., засвідчили поступову втрату москвофільських симпатій серед галицьких лемків порівняно з довоєнним періодом, що певною мірою пожвавлювало українські загальнонаціональні впливи.

У закарпатській частині Лемківщини діяльність товариства “Просвіта” у 1920-х рр., не проявлялась. Натомість помітними тут були впливи товариства ім. О. Духновича, яке перешкоджало проникненню та утвердженню серед населення українських національних симпатій. Діяльність його читалень, яка базувалась на нав'язуванні у 1920-х рр., москвофільської, а згодом - карпатсько-руської ідентичності, сприяла ідентифікаційним суперечностям серед закарпатських лемків.

Друга половина 1920-х рр., характеризувалась на Лемківщині поширенням православної агітації, яка розгорталася в контексті москвофільського руху. Переходи лемків на православ'я були наймасовішими у повітах з найнижчим рівнем української національної свідомості. Однак спроби москвофільських агітаторів нав'язати лемкам російську ідентичність через православну церкву зазнали невдачі, оскільки з початком 1930-х рр., православний рух серед лемків занепав.

Характерною особливістю на Лемківщині, починаючи з другої половини 1920-х рр., була активізація політичного життя, яке своїми впливами охоплювало все більшу частину лемків.

Для закарпатських лемків особливості політичних домагань полягали насамперед у здобутті автономії та встановленні західних кордонів Закарпаття за етнічними принципами.

Пожвавлення партійно-політичного життя серед лемків спостерігалося з середини 1920-х рр.

Однак громадсько-політичні впливи Українського національно-демократичного об'єднання з кожним роком міцніли переважно у східних лемківських повітах. Вони утверджувались через діяльність товариств “Просвіта”, “Рідна школа”, господарських кооперативів. У західних повітах політизація українського національного руху була загальмована, з одного боку, нечисленною національно свідомою місцевою інтелігенцією, а з іншого була наслідком москвофільських впливів, політичні інтереси яких віддзеркалювали спочатку Руська народна організація, а з 1928 р., Руська селянська організація та Руська аграрна партія. Однак значна частина лемків і надалі продовжувала бути осторонь політичного життя через слабку, а в окремих громадах взагалі відсутню партійно-політичну діяльність.

Загалом 1920-ті рр., засвідчили певне посилення української національної самоідентифікації лемків, яке проявлялось насамперед через зростання серед населення українських національно-культурних та меншою мірою політичних впливів. Однак ці процеси характеризувалися нерівномірністю.

Політика польських, словацьких та чеських властей, а також лобіювання ними різних ідейно-політичних течій з виразним антиукраїнським характером зумовлювали розмивання лемківської самосвідомості, що відображалось в оригінальних виявах їх самоідентифікації.

У другому підрозділі “Активізація українських національних впливів серед лемків в умовах денаціоналізаційної політики впродовж 1930-х рр.” відзначено, що процес утвердження національної ідентичності лемків з початком 1930-х рр., відбувався під впливом двох факторів, які, з одного боку, його генерували, а з іншого - нейтралізували. Утвердженню української національної свідомості лемків сприяла активізація національно-політичних та культурно-освітніх рухів. З початком 1930-х рр., відбувається пожвавлення партійно-політичного життя на Лемківщині, що можна вважати початком етапу політизації етнічності. Яскравим свідченням зростання національної свідомості східної частини лемків було Ліське повстання у червні-липні 1932 р.

Із українських партій на галицькій частині Лемківщини виділялась партія УНДО. Проте у західних лемківських повітах її впливи утверджувались значно повільніше, оскільки там домінували позиції москвофільських партій. Їхня діяльність стримувала поширення українських національних ідей у західних лемківських повітах, де населення переважно симпатизувало москвофільським настроям. Натомість закарпатські лемки були позбавлені впливу політичних партій, які б мали чітко виражений український національний характер.

Загалом у 1930-х рр., процес політизації на Лемківщині відзначався значною нерівномірністю. Якщо у частині громад спостерігалася політична активність населення, то в інших воно відзначалося політичною інертністю. Партії були слабо репрезентовані партійними осередками. Крім того, політизація етнічності в регіоні виходила із партій, які стояли на різних політичних позиціях, зокрема українській, карпатсько-руській та москвофільській.

Провідна роль в утвердженні української національної ідентичності продовжувала належати українським культурно-освітнім товариствам, які з кожним роком мали все більший вплив на населення. Однак, якщо у галицькій частині Лемківщини з початком 1930-х рр., український національно-культурний рух під проводом “Просвіти” значною мірою активізується, то на закарпатській частині, зокрема на Пряшівщині, тільки починав зароджуватись. Активнішим було національно-культурне життя закарпатських лемків, які перебували у складі Підкарпатської Русі.

Характерною особливістю у 1930-х рр., було зміцнення політики польської влади. Метою й завданням державної акції на Лемківщині було відмежувати лемків від будь-яких впливів ззовні, піддати їх впливу польської культури, що в кінцевому підсумку призвело б до їх національної асиміляції. Однак загалом польська політика регіоналізму була малоуспішною. У подібних умовах опинились і закарпатські лемки, які перебували в сфері політики словакізації.

Поряд із українським національним рухом на Лемківщині продовжувало утримувати свої позиції й москвофільство, впливи якого поширювались через діяльність читалень товариства ім. М. Качковського, молодіжно-спортивних товариств “Запорожець” та новоствореного товариства “Лемко-Союз”. Однак їхні позиції з кожним роком слабшали.

На закарпатській частині Лемківщини особливий вплив на формування самосвідомості населення продовжували мати читальні товариства ім. О. Духновича, що утверджували ідеї карпатсько-руської культури. Під їх впливом формувалась регіональна русинська ідентичність, яка в значної частини населення трансформувалась в етнічно-домінуючу.

Частина лемків продовжувала залишатись інертною у громадсько-культурній та національно-політичній діяльності. Однак під впливом процесів етнізації та політизації відбувалася зміна світогляду особливо молодого покоління лемків, яке все більше орієнтувалось на українську національну ідею. Натомість старші за віком лемки в більшості притримувались консервативних поглядів.

Утвердження української національної ідентичності на Лемківщині засвідчили національно-визвольні змагання закарпатських українців наприкінці 1930-х рр., які мобілізували значну частину лемків до національно-політичної солідаризації навколо ідеї українського державотворення. Переходи лемками кордону з метою вступити до українського легіону продемонстрували значний поступ в їх українській національній самоідентифікації. Національне піднесення на Лемківщині в 1938-1939 рр., стало яскравим свідченням, що в умовах посилення етнополітичного державного курсу потенціал української національної ідеї серед лемків впродовж 1930-х рр., був не тільки не розтрачений, а й примножений.

ВИСНОВКИ

У “Висновках” узагальнюються основні положення дисертаційної роботи. Лемківщина перебувала у складних геополітичних умовах. Географічна віддаленість лемків від основного масиву етнічно-генетичних та етнічної консолідації української нації значною мірою гальмувала розгортання національно-культурного та суспільно-політичного руху. Оскільки окремі частини Лемківщини знаходились під впливом різних державно-політичних центрів, процес формування та утвердження української національної ідентичності лемків відзначався нерівномірністю.

На відміну від українських етнографічних масивів Бойківщини та Гуцульщини, розгортання культурницької та політичної фаз національного відродження на Лемківщині проходило із значним запізненням. У зв'язку з цим українська національна свідомість серед лемків носила яскраво виражений ситуативно-індивідуальний характер. Домінуючі впливи серед галицьких лемків спочатку належали москвофілам. Натомість серед закарпатських лемків, які перебували у полоні мадяризації, зароджувався русинофільський рух. Загалом, для лемків характерний був індиферентний тип національної ідентичності.

Певні ознаки українського національного самопізнання формувались на побутовому рівні, насамперед у середовищі сім'ї, під впливом традиційно-звичаєвих норм, фольклору, мови, релігії.

Важливим етапом, який певною мірою активізував процеси української національної ідентичності серед лемків, були українські національно-визвольні змагання 1918-1920 рр., які започаткували посилення тенденцій консолідації на Лемківщині навколо української національної ідеї.

Пожвавлення українських національних впливів серед лемків спостерігається з другої половини 1920-х та особливо в 1930-х рр.

Особливу роль у цьому відіграли товариства “Просвіта” та “Рідна школа”. Поряд із етнокультурними впливами на становлення національної ідентичності лемків все більшу роль починала відігравати політична діяльність.

Обмежений культурно-просвітній та національно-політичний рух на закарпатській частині Лемківщини (Пряшівщині) та діяльність осередків карпатсько-руського характеру гальмували українську національну самостійною ідентифікацію цієї частини лемків.

Серед факторів, які сприяли формуванню та розвитку української національної свідомості, виділялись національно-культурні та господарсько-економічні товариства, партійно-політичні осередки, національна преса та греко-католицька церква.

Роль носія національної свідомості серед лемків виконувала мало чисельна місцева українська інтелігенція, яка складалася в основному з священиків та вчителів. Характерним явищем для Лемківщини було намагання як польської так і словацької влади обмежити ресурс місцевих активістів, переселяючи їх в іншу місцевість.

Процес формування та становлення української національної ідентичності на Лемківщині відбувався за умов найсуворішої політики національної дискримінації, яка особливо активізувалась протягом 30-х рр. ХХ ст. етнографічний політичний нація

Проте серед лемків вона зазнала невдачі. Певною мірою етнополітика Польщі та Чехословаччини загальмовувала українські національно-культурні та суспільно-політичні процеси, однак не визначала їх.

Утвердження національної ідентичності лемків відбувалося за умов збереження своєї етнокультурної самобутності, яка фактично була базою для формування локальної ідентичності. Регіональна (локальна) ідентифікація серед лемків, на відміну від бойків та гуцулів, мала надзвичайно міцні позиції, які в багатьох випадках поглинали національні почуття.

Хоча лемки з усіх етнографічних груп найпізніше стали на шлях українського національного відродження, яке під впливом різних антинаціональних настроїв утверджувалось тут найповільніше, можна стверджувати про всезростаючі українські національні впливи серед них. Однак, незважаючи на активізацію української національної самоідентифікації лемків, на кінець 1930-х рр., цей процес не охопив усієї Лемківщини загалом і продовжував супроводжуватись ідентифікаційними суперечностями.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНО В ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ

1. Громадсько-політичні впливи УНДО на Галицькій Лемківщині // Сторінки історії: Збірник наукових праць. - Випуск. 23. - К., 2006. - С. 118-124.

2. Лемківщина в період національно-визвольних змагань закарпатських українців наприкінці 1938 - початку 1939 рр. // Науковий вісник Ужгородського університету. Серія історія. - 2005. - Випуск. 15. - С. 43-49.

3. Лемківщина під час національно-визвольних змагань українського народу в 1918-1919 рр. // Українознавчі студії. - 2005/2006. - №6-7. - С. 368-373.

4. Національна самостійна ідентифікація лемків на тлі етнічної політики Польщі та Чехословаччнини в 30-х рр. ХХ ст. // Київська старовина. - 2007. - №5. - С. 93-108.

5. Становлення національної ідентичності лемків // Київська старовина. - 2006. - №3. - С. 97-104.

6. Лемківщина в національно-визвольних змаганнях українського народу 1918-1919 рр. // Україна Соборна. Збірник наукових статей. - К.: Інститут історії України НАН України, 2005. - Випуск 2. - Ч. ІІІ. Історична регіоналістика в контексті соборності України. - С. 279-284.

7. Особливості становлення національної ідентичності лемків в контексті етнополітичних процесів наприкінці ХІХ - 30-х рр. ХХ ст. // Лемківщина. - 2007. - №4. - С. 7-8.

8.Proces ksztaltowania siк ukraiсskiej њwiadomoњci narodowej wњrуd Јemkуw po obu stronach Karpat w okresie od koсca ХІХ wieku do koсca lat trzydziestych ХХ wieku // Biuletyn Ukrainoznawczy. - 2006. - №12. - S. 158-170.

Размещено на Allbest.ru

...