Проблема походження індоєвропейців (аналіз концепцій)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Проблема походження індоєвропейців (аналіз концепцій)

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

Загальна характеристика дисертаціі

Актуальність теми. Існуючі на кінець 80-х - 90-ті роки погляди фахівців на поход-ження індоєвропейців (ІЄ) і розміщення первинного центру їх зародження і поширен-ня - прабатьківщини ІЄ (ПІЄ), можуть бути зведені до трьох напрямків. Представники першого напрямку наполягають на розміщенні ПІЄ у безпосередній близькості від найдавніших центрів зародження скотарства і землеробства і пов'язують поширення індоєвропейських (і.-є.) мов з розселенням перших землеробів з Анатолії і Балкан-ського п-ова на північ і схід. Представники другого напрямку розміщують прабатьків-щину в степах між Дніпром і Волгою і пояснюють поширення ІЄ інвазіями активного й рухливого (ранньо) скотарського населення на захід, південь і схід. Згідно представ-ників третього напрямку, ПІЄ знаходилась в Центральній Європі (північніше Верх-нього Дунаю) разом з прилеглими теренами південно-західної частини Східної.

Представники кожного напрямку висувають досить переконливі аргументи, спря-мовані проти побудов їхніх опонентів. Складається свого роду «патова» ситуація, наяв-ність якої, зокрема, визнає в статті 1997 року один з провідних індоєвропеїстів Дж.П. Меллорі. Він, зокрема, зазначив, що район течії Дніпра, особливо в його лісо-степовій та степовій частинах, є тим «нездоланним бар'єром», в який впираються рухи населення епохи неоліту - енеоліту з заходу, а терени по обидва боки Карпат (Потисся, Поділля, південна Волинь) є тими рубежами, де вгасають і губляться сліди рухів скотарів зі сходу. Цими обставинами зводяться нанівець аргументаційні системи прибічників як західного, так і східного походження ІЄ, оскільки ці системи опиня-ються полишеними найсуттєвішої доказової ланки.

Отже, археологічні матеріали з теренів України могли б значною мірою прояснити ситуацію і, можливо, вивести з глухого кута проблему в цілому. Впевненості в цьому додає і те, що за останні 15 - 20 років археологічні дослідження в Україні виявили матеріали, які дозволяють багато в чому по-новому розглядати хід етнокультурних процесів, але не стали ще відомими широкому науковому загалу (особливо в західних країнах), фахівцям з індоєвропеїстики зокрема. На жаль, розробка питань, пов'язаних з становленням, розвитком і початковими етапами членування (розпаду) і.-є. спільноти, вітчизняними дослідниками наштовхується на слабку ознайомленість з історіографією цих питань, сучасним станом в індоєвропеїстиці, сутністю багатьох лінгвістичних аспектів і т.д., що значною мірою зумовлюється традиційно недостат-ньою увагою системи вітчизняної науки до індоєвропеїстичної проблематики. Наслід-ком цього є те, що в той час, як відкриття українських археологів використовуються авторами гіпотез і теорій за кордоном, у власній країні вони не досягають належного інтерпретаційного рівня, що збіднюює вітчизняну науку і затримує її розвиток.

Таким чином, можна констатувати, що важливість розробки проблеми походження носіїв індоєвропейських мов в контексті системи українознавчих дисциплін зумовлюється безпосереднім зв'язком її з вирішенням цілого ряду взаємопов'язаних і актуальних проблем вітчизняної науки.

Мета і завдання дослідження. Кінцевою метою дослідження є окреслення ареалу поширення носіїв і.-є. прамови та хронологічних меж існування і.-є. єдності з тим ступенем вірогідності і наближеності, якого дозволяють досягти достатньо твердо встановлені на сьогодні наукові факти.

Для досягнення цієї мети мають бути вирішені такі завдання:

1) максимально повне охоплення історії пошуків прабатьківщини ІЄ і пов'язаних з цим досліджень, особливо на сучасному етапі, 2) аналіз, з опорою на нові факти, тих принципових положень, які не можуть вважатися достатньо надійними (є застарілими, недостатньо розробленими і т.д.), 3) виділення тієї з концепцій, яка найповніше узгоджується з даними різних наук і не має при цьому внутрішніх суперечностей, 4) при необхідності подальший розвиток найбільш надійно обгрунтованої версії (гіпотези) із задіянням нововідкритих матеріалів і положень, що отримали визнання, а також результатів власних розшуків.

Методологічною основою дослідження є системно-інтеграційне застосування даних і методів різних дисциплін, в першу чергу - лінгвістики і археології, меншою мірою - історії, антропології, палеоекології і як допоміжних - пале-онтології, палінології. B роботі застосовано порівняльно-історичний, лінгвопале-онтологічний, історико-ретроспективний, типологічний, комплексний методи.

Наукова новизна одержаних результатів. Вперше у вітчизняній історіографії про-ведено порівняльний аналіз найбільш вагомих і поширених в науці новітніх (80 - 90-ті роки) концепцій походження ІЄ. Отримали подальший розвиток положення деяких авторів про неможливість (бездоказовість) відтворення на підставі порівняльного лек-сичного аналізу елементів культурного (економічного) стану індоєвропейців періоду мовної єдності. До контексту розробки проблеми прабатьківщини ІЄ введено визнане серед фахівців, але недостатньо усвідомлене і слабко враховане авторами версій походження ІЄ положення про відсутність безпосередніх, тривалих і двосторонніх мовних зв'язків з представниками афразійської, уральської, північнокавказької мовних спільнот у період оформлення пізньоспільноіндоєвропейської мовної системи. На підставі цього запропоновано рішення про віддаленість (відособленість) району формування і.-є. спільноти від ареалів поширення згаданих мовних спільнот (сімей).

Отримала подальший розвиток думка про належність до і.-є. мовного та етнокультурного простору носіїв «лісових» неолітичних культур басейнів середнього Дніпра, Прип'яті, південно-східної Прибалтики та їх вагому роль в етногенезі балтів і слов'ян. Подальший розвиток отримали висновок Д.Я. Телегіна про генетичний зв'язок степових культур «маріупольського кола» з дніпро-донецьким неолітом і гіпотеза Л.Л. Залізняка про провідну роль в генезі ІЄ носіїв мезолітичних культур т.зв. «постмаглемозького» кола (VI - перш. пол. V тис. до н.е. - між Рейном та Сіверським Дінцем). На відміну від Л.Л. Залізняка, який розглядав носіїв цих культур як етногенетичне підгрунтя ІЄ (тобто як праіндоєвропейців), з оглядом на хронологію та обста-вини подальшого етнокультурного розвитку, обгрунтовано сенс вважати їх власне індоєвропейцями - носіями спільної і.-є. мови («прамови») пізнього періоду розвитку.

Практичне значення одержаних результатів. Результати роботи можуть бути використані при розробці питань етно - та глоттогенези народів Європи і Азії (зокрема при дослідженні витоків українського народу), написанні узагальнюючих праць з пер-вісної та давньої історії, підручників з історії.

Апробація результатів дослідження. Результати досліджень, що включені до ди-сертації, оприлюднено і обговорено на 4-й і 5-й Міжнародних археологічних конфе-ренціях студентів і молодих вчених (МАКС і МВ) (Київ, 1996 і 1997), Всеукраїнській конференції «Україна і українознавство у XIX ст.» (Київ, 1997), науковому семінарі (нараді) відділу ономастики Інституту української мови НАН України, засіданні Відділу археології епохи енеоліту і бронзи Інституту археології НАН України, черго-вих звітових конференціях і нарадах відділу етнології Інституту українознавства.

Структура роботи. Дисертація (172 стор.) складається з вступу, трьох розділів, висновків, додаються список літературних джерел (470 найменувань), додаток А (45 стор.), додаток Б (12 стор.), додаток В (18 табл.), додаток Г (6 карт).

Зміст роботи

індоєвропейський хронологічний прамова

У вступі обгрунтовується актуальність дослідження, формулюється головна мета, визначаються завдання, які мають бути виконані для її досягнення, розкривається новизна і практичне значення одержаних результатів.

Перший розділ. Історіографія (загальний огляд).

Історію пошуків прабатьківщини індоєвропейців можна поділити на три великі періоди (кожному з яких присв'ячено відповідно окремий підрозділ першого розділу).

Перший період почався з встановлення факту спорідненості між мовами Європи та Ірану-Індії (кінець XVIII - поч. XIX ст.) і продовжувався до 80-х років XIX ст., коли в індоєвропеїстиці почали активно використовувати дані антропології та археології. Джерела і методи, якими оперували в перший період, фактично мали майже суто лінгвістичний характер (Шрадер, 1886).

Встановлення спорідненості між рядом мов Євразії, що пізніше отримали назву індоєвропейської сім'ї, пов'язано з іменами У. Джонса, Фр. Боппа, Я. Гримма, Р. Раска та ін. Протягом ряду десятиріч (майже всього першого періоду) ПІЄ шукали в безпосередній близькості від Індії - на степових узгір'ях Ірану та Середньої Азії (роботи Дж. Роде, Х. Лассена, А.Пікте та б. ін.).

В цей час починає формуватися метод т. зв. «лінгвістичної палеонтології» (термін введений А.Пікте), який полягав у зіставленні назв природних об'єктів, що рекон-струювалися як спільноіндоєвропейські з географічними умовами, флорою і фауною того чи іншого регіону. Звідси робився висновок про проживання спільних предків і.-є.мовних народів напередодні розпаду їх єдності у певному регіоні.

Іншим напрямком застосування «лінгвопалеонтологічного» методу була реконструкція праіндоєвропейської культури: відновлюючи спільноіндоєвропейські тер-міни, пов'язані зі сферою культури (господарства, соціального ладу і т.д.), їх значення інтерпретували як доказ наявності у ІЄ тих чи інших культурних явищ (цей підхід набув особливого значення пізніше, коли почалося задіяння даних археології).

Ранні роботи були повні натяжок, перебільшень, помилкових реконструкцій. Роз-виток лінгвістичної науки в 50 - 60 - ті роки XIX ст. призвів до перегляду старих гіпо-тез (роботи А. Шлейхера, А. Куна, Я. Гримма). Між іншим вивилось, що реалії природи Південної та Центральної Азії якраз погано відображені спільноіндоєвропейським словником, тоді як назви ряду реалій Центральної, Східної і Північної Європи (від-мічені ще Р. Раском у 1818 році) з достатньою вірогідністю можуть вважатися спільно-індоєвропейськими (роботи Т. Бенфея, В.Уітні, А.Фіка та ін.). До того ж Р. Летем (1862) звернув увагу на той факт, що в Європі з початку історичних часів мешкає багато і.-є.мовних народів, тоді як мови «Авести» (давньоіранська) та «Рігведи» (давньоіндо-арійська) є близькими різновидами по суті одного мовного ладу, в той же час литов-ська і латиська мови (кінець II тис. н.е.) зберігають не менш архаїчний (близький до спільноі.-є. стану) характер, ніж засвідчені в I тис. до н.е. мови давнього Ірану та Індії.

Таким чином були закладені основи європейської версії походження ІЄ, яка, однак, відразу поділилася на кілька варіантів: якщо Т. Бенфей, А.Фік та інші пов'язували їх зародження з Надчорномор'ям, то Л. Гейгер (1871) та І. Куно (1871) вказували на Північну Європу (з чим погоджувався і Р. Летем). В 70-ті роки з'являються і нові розробки прибічників азійської прабатьківщини. Зокрема Фр. Міллер (1872) розміщує її в Закавказзі, а К.П'єтреман (1879) - на півдні Сибіру.

Перехід до другого періоду був підготовлений успіхами антропології і особливо первісної археології. Згідно розробок Т. Пьоше (1878) та К. Пенка (1883, 1886), антро-пологічні дані підтверджували тезу про зародження індоєвропейців на Півночі Євро-пи. К. Пенка навів матеріали, які засвідчували, на його думку, безперервність у роз-витку расового типу з часів неоліту до історичних германців (і, зокрема, шведів).

Піонером застосування археологічних матеріалів в індоєвропеїстиці виступив О. Шрадер (1883, 1911). Приєднавшись до тих авторів, які вважали, що дані екологіч-ної лексики дозволяють розміщувати ПІЄ на північ від Балканського півострову і Кав-казу, він відмітив, що археологічні дані з цих теренів засвідчують наявність тут земле-робства і скотарства вже з III - початку II тис. до н.е. - тобто з часів, до яких автори XIX - поч. XX ст. відносили існування і.-є. спільноти. Ці спостереження відповідали побудовам лінгвістів, які обгрунтовували скотарсько - землеробський спосіб життя давніх індоєвропейців і могли слугувати підтримкою думці про розміщення ПІЄ в Центральній Європі та (або) Північному Надчорномор'ї. Слід зауважити, що О. Шра-дер погоджувався в принципі з тими авторами (зокрема, А. Шлейхером, В. Геном), які заперечували показовість лінгвістичних (лексичних) даних для реконструкції еле-ментів спільноіндоєвропейської культури, але виходило так, що археологічні свідчен-ня якраз підтверджували багато з запропонованих мовознавцями реконструкцій.

Пов'язати давніх індоєвропейців з більш конкретними археологічними пам'ят-ками вперше спробував Г. Коссіна (1902) - науковець, який заклав підвалини теорії археологічної культури. На думку Г. Коссіни, безперервність у розвитку матеріальної культури Північної Німеччини, Данії, Швеції свідчить про знаходження праколиски індоєвропейців саме на цих теренах. Його висновок відповідав антропологічним ре-конструкціям К. Пенки та ідеям мовознавця Г.Гірта.

З цими висновками не погоджувався О. Шрадер, який заперечував показовість антропологічних даних і доводив, що і.-є. суспільство мало сформуватися там, де степи межують з листяними лісами, а саме - між Карпатами і Доном. На архео-логічному матеріалі цю думку вперше спробував обгрунтувати Г. Чайлд (1926), про-слідковуючи проникнення культури найдавніших рухливих конярів з степів Надчор-номор'я на Балкани. Теза про зв'язок розселення індоєвропейців з поширенням коняр-ства набула особливого значення, оскільки всі і.-є. народи виступають в історії як вправні конярі і мають спільну назву коня. З'явилися спроби локалізувати прабатьківщину ІЄ в безпосередній близькості від інших вправних конярів - тюрків і монголів - в Центральній Азії (Г. Гюнтерт, В. Копперс), на Південному Уралі (В. Бранденштейн). Натомість А. Нерінг (1936) припускав можливість ідентифікації частини ІЄ з носіями трипільської культури.

Суперечка між прибічниками різних концепцій досягла в 30-ті роки крайніх форм методологічних розходжень. Частина дослідників (зокрема, послідовники Г.Гірта і Г. Коссіни) наполягали на жорсткому взаємозв'язку мови, раси і культури. Інші запере-чували суттєву роль міграцій в історії і вважали, що різні і.-є. мови і народи «самозародилися» на всьому просторі їх поширення - від Атлантичного до Індійського океанів і з самого початку належали до різних рас і культур.

Значних успіхів в другому періоді досягли дослідження ареальних відносин між і.-є. діалектами невдовзі після розпаду єдності (роботи А. Мейе, 1908, В.Пізані, 1940, Ф. Шпехта, 1937,1944 та ін.), що мало велике значення для з'ясування характеру розпаду і уточнення хронології. Були відкриті до того невідомі і.-є. мови: тохарська і хетська; час розпаду мовної єдності відсувався в IV тис. до н.е.

На початку третього періоду - в другій половині 40-х років з особливою акту-альністю постала необхідність здолання перетворених на ідеологічні догми і необ-грунтованих науково положень, але разом з тим важливо було не втратити заразом те цінне і позитивне, що було накопичено в попередній період. Це завдання було в ціло-му з успіхом виконане в роботах Е. Мейера (1948), О. Парета (1948), Ю. Покорного (1949), А. Шерера (1950), В.Пізані (1947), Ф. Шпехта (1949). Показово, що всі згадані автори лишалися на позиціях північноєвропейської прабатьківщини - орієнтовно між Рейном - Ельбою і Дніпром - Доном, на північ від Дунаю (або Карпат) і Чорного моря (або степової смуги). Поряд із старими розробками з'являються і нові аргументи на користь прабатьківщини на півночі Центральної Європи (зокрема, «аргумент лосося» - П.Тіме, 1954).

Разом з тим, пошук нових підходів і намагання неупереджено підійти до пробле-ми призвели до появи зовсім іншого напрямку пошуків. В середині 50-х років погляди ряду дослідників (Г. Хенкена, В. Мерлінгена, В. Георгієва, Б. Горнунга та ін.) зосереди-лись на Балканському півострові. Нові археологічні відкриття на Балканах, що засвід-чували рухи нео - енеолітичного населення з півдня на північ - в Центральну Європу і встановлення грецького характеру мови текстів XV-XIV ст. до н.е. на півдні Балкан (М. Вентріс, 1952) створювали плідний грунт для Балканської версії походження ІЄ.

Однак Балканська прабатьківщина погано узгоджується з комплексом спільноіндоєвропейської екологічної лексики, який далеко не вповні відповідає реаліям пів-нічно - східного Середземномор'я. Погано відповідає і комплекс культури балканських землеробів V-IV тис. до н.е. тому комплексу культури, що відновлювався як спільноі.-є. за лексичними даними (пор. Меллорі, 1997).

Спроби узгодити накопичені наукою і майже загальновизнані лінгвістичні аргументи з гіпотезою Балканської батьківщини і археологічними матеріалами балкано-ду-найського регіону містяться в працях П. Бош-Гімпери (1960) і Дж. Девото (1962). Від-повідно ці автори зміщують ареал прабатьківщини дещо північніше, ніж їхні поперед-ники, пов'язуючи його з культурами лінійно-стрічкової кераміки, трипільською, лен-дельською та ін. - тобто в основному з басейном Дунаю. Пізніше - у 80-ті роки - близь-кі погляди висловлюють І. Дьяконов (1982) та Я. Маккаї (1987), які розглядають балкано-карпато-дунайський регіон V-IV тис. до н.е. як основний центр індоєвропеїзації. Однак, інші прибічники південної прабатьківщини (Т. Гамкрелідзе, В.Іванов, К. Рен-фрю, В. Сафронов, А. та С. Шеррат) цілком слушно зазначають, що культури V (VI) - IV тис. до н.е. в дунайському басейні є вторинними відносно південно-балканського і анатолійського центрів і з'являються внаслідок прямого розселення мешканців остан-ніх на північ (пор. Титов, 1984). Таким чином, витоки індоєвропеїзації логічніше було б вбачати в більш південніх регіонах, прилеглих до найдавніших (VIII тис. до н.е.) землеробських центрів Анатолії. На думку більшості згаданих авторів, саме індоєвро-пейці приносять в Європу ранню землеробсько-скотарську економіку; конярство ж розвивається в них пізніше - під час проживання в дунайському регіоні. Дещо осто-ронь стоїть позиція Т. Гамкрелідзе та В.Іванова (1980,1984), які вважають, що увесь комплекс і.-є. культури склався одночасно (близько V тис. до н.е.) в Закавказзі і звідти у повністю сформованому вигляді поширився на всі історично відомі регіони проживання індоєвропейських народів. Ця позиція, однак, прямо суперечить ряду архео-логічних та лінгвістичних фактів (Дьяконов, 1982, Гімбутас, 1985, Черних, 1988 та ін.).

Вагому альтернативу анатолійсько-балканській версії склала степова версія ПІЄ, особливо послідовно розроблена в працях М.Гімбутас (1963, 1977,1980) та Дж. Мелло-рі (1989). М.Гімбутас, продовжуючи традицію, започатковану в роботах К.П'єтремана, В. Бранденштейна, Г. Гюнтерта та ін., розміщує вихідний регіон розселення ІЄ в степах між рр. Волгою та Уралом.

Побудови М.Гімбутас знайшли на диво палку і беззастережну підтримку цілого ряду провідних лінгвістів (зокрема Р. Кроссланда, Ф. Адрадоса, А. Товара, Е. Поломе, В. Лемана та ін.), однак її, побудовану майже цілком на археологічному матеріалі, концепцію, не підтримав (у повному обсязі) жоден з археологів. Дійсно - заставничі тези М.Гімбутас про витоки ранньої (V тис. до н.е.) скотарської («курганної») культури у Приураллі та про заселення вихідцями зі степів Центральної Європи (теренів Чехії, Польщі, Німеччини) не знаходили майже ніякого підтвердження в наявному матеріалі. Єдиним пунктом, де концепція «курганних інвазій» могла вважатися захищеною, була констатація проникнення вихідців зі степового Надчорномор'я на нижній Дунай і пів-нічні Балкани (ця обставина відмічалася Г. Чайлдом ще в 20-х роках і нові матеріали лише доповнювали її і значно поглиблювали в часі).

Модифікувати степову концепцію, уникаючи відмічених недоліків і долучаючи результати новітніх досліджень (особливо з території України і Поволжжя) нама-гається в своїй праці Дж. Меллорі. Він приходить до висновку про зародження і.-є. єдності в степах між Дніпром і Волгою, звідки в кінці V - напочатку IV тис. до н.е. носії і.-є. мов почали рухатися в західному, а дещо пізніше - в південному та східному напрямках. Однак питання про індоєвропеїзацію Центральної і Північної Європи в роботі Дж. Меллорі лишилося відкритим. Не можна вважати вдалою і спробу Д. Ентоні (1991) вирішити це питання, спираючись на методологічні засади, запропо-новані прибічником анатолійської версії К. Ренфрю.

Безуспішність спроб вивести всі відомі групи і.-є.мовного населення з якогось одного центру призвела до відновлення думки про формування і.-є. спільноти в межах широкого територіального простору, в якому вміщувались культури як дунайського кола, так і північного неоліту (типу Ертеболле), як землероби (Трипілля), так і скотарі східних степів (роботи А. Гойслера, Л.Кіліана, Д. Телегіна, Я. Маккаї, Л.Гіндіна та ін.).

Подібний підхід закономірно викликає питання про механізм утворення самої мовної єдності на такому величезному, географічно неоднорідному просторі, в умовах значної культурної строкатості. Протиріччя між наявністю відносно уніфікованого спільноіндоєвропейського мовного ладу і розмаїтістю етнокультурного простору Центрально-Східної Європи VI-IV тис. до н.е. дозволяє визнати слушною критику цього підходу Дж. Меллорі (1997). Прабатьківщина індоєвропейців безумовно повинна була мати більш обмежені параметри.

Другий розділ. Час, місце існування і культурний стан індоєвропейської спільноти за лінгвістичними даними.

В розділі розглядаються мовні аспекти проблеми і ті лінгвістичні побудови, які складають підгрунтя археологічних реконструкцій. В основу аналізу лінгвістичних даних покладено методологічні критерії лінгвістичної реконструкції сформульовані, зокрема, в працях О. Шрадера, А. Мейе, В.Пізані, В. Порцига, І. Дьяконова та ін.

Узагальнення результатів досліджень з питань членування спільноіндоєвропейської мови дозволяє представити процес розпаду і.-є. (етно-) мовної єдності у вигляді чотирьох етапів (періодів).

1. Відокремлення діалектів, що лягли в основу хетто-лувійської групи мов.

2. Наростання відмінностей між (південно-) західним (мовні предки кельтів, італів, тохарів, можливо іллірійців) і східним (предки аріїв, греків, вірмен, можливо фрако-фрігійців) діалектними угрупуваннями. Між цими двома «полярними» групами діалектів існує перехідний діалектний «ланцюг», з якого виходять пізніше мовні предки германців, балтів, слов'ян, деяких інших етнічних груп.

3. Остаточне відокремлення східної (resp. південно-східної або «аугментної») групи. Протослов'яни, раніше тісно зв'язані з цією групою, посилюють зв'язки з пред-ками балтів і германців. Останні в той же час піддаються сильним впливам з боку пів-денно - західної групи (що дозволяє вести мову про «західний» діалектний ареал). Водночас посилюється діалектна роздрібненість всередині кожної з груп.

4. Починається розпад південно-східної групи, праарії посилюють зв'язки з фінно-уграми. Предки балтів і слов'ян втягуються до сфери впливу західних діалектів (без пратохарського), що призводить до остаточного оформлення т. зв. спільноєвропейського або давньоєвропейського (за термінологією Г. Крае) мовного союзу.

Засвідчення писемними джерелами середини II тис. до н.е. вже сформованих індоарійської та грецької мов, а також хетської мови джерелами першої половини II тис. до н.е. вказує на те, що розпад і.-є. спільноти завершився не пізніше середини III тис. до н.е. Та обставина, що грецька та індоарійська мови вийшли з однієї («південно-східної» або «аугментної») діалектної групи, яка існувала протягом 3-го періоду, дозволяє датувати цей період щонайпізніше кінцем IV - першою половиною III тис. до н.е. Другий період відноситься, таким чином, в IV тис., а початок розпаду і.-є. спільно-ти мав місце імовірно в межах V - початку IV тис. до н.е. Такого датування розпаду і.-є. (етно-) мовної єдності дотримується переважна більшість дослідників.

Деякі автори вказують на наявність у спільноі.-є. словнику назв для орного землеробства, колісного транспорту, деяких металів - явищ, що з'явилися, за археоло-гічними даними, не раніше середини IV тис. до н.е., і вважають на цій підставі, що розпад також відбувся не раніше цього часу (Т. Гамкрелідзе та В.Іванов, В. Сафронов, Д. Ентоні та ін.). Однак сам механізм і обставини появи в окремих і.-є. мовах (діалект-них групах) відповідних назв (що частково могли бути міграційними термінами) вима-гають особливого розгляду (див. нижче), а отже, датування розпаду за допомогою культурної лексики заздалегідь прийнятим бути не може.

На відміну від культурної лексики, що запозичувалась разом із засвоєнням еле-ментів культури, екологічна лексика (назви диких тварин, рослин, інших реалій при-роди) запозичувалась лише при переміщенні населення з однієї екологічної зони до іншої. Тому її свідчення є багато в чому більш показовими і, як вказувалося, вже з XIX ст. використовувались для визначення місцезнаходження прабатьківщини ІЄ.

Переважна більшість дослідників - у тому числі авторів робіт останніх десятиріч - погоджуються з тим, що дані екологічної лексики вказують на розміщення прабать-ківщини ІЄ в помірній зоні Євразії в лісових місцевостях. На це вказують спільні назви для берези, в'яза, вільхи, осики, ясеня, ведмедя, рисі, лося, тетерева, бобра і т.д. З іншого боку, назви багатьох реалій, специфічних для приатлантичної Європи, середземноморських узбережжів, Передньої та Центральної Азії, Індії, в поширених там індоєвропейських мовах вважаються запозиченими з неі.-є. джерел (Манн, 1968; Кіліан, 1983; Дьяконов, 1968, 1982; Нерознак, 1978; Барроу, 1976 та ін.). Таким чином, ареал по-шуку ПІЄ може бути обмежений приблизно басейном Рейну і Альпами на заході, Бал-канськими горами і степовою смугою на півдні, південним кордоном тайги на півночі і сході.

Успіхи археології підвищили актуальність питання про культурний стан і.-є. спільноти напередодні розпаду. Ряд дослідників намагається виділити культуру не пізнішу від IV тис. до н.е., яка мала б весь набір культурних елементів, що рекон-струюються мовознавцями як спільноіндоєвропейські (зокрема конярство, обробка міді, колісний транспорт, орне землеробство). Така культура, на думку цих дослідни-ків, має репрезентувати і.-є. етномовну єдність до початку її розпаду. При цьому однак рідко звертається увага на особливості методології визначення характеру походження відповідних культурних термінів.

Критеріями, за якими визначається їх споконвічний або запозичений характер слова в мові (при відсутності історичних свідоцтв), є фонетичні ознаки. Фонетика змі-нюється з часом: слово, яке було запозичене до того, як в мові відбувся той чи інший процес, пов'язаний з фонетичними змінами, як правило, відбиває ці зміни і через це, відносно цього процесу, не відрізненне від успадкованої (споконвічної) лексики.

Серед найбільш важливих фонетичних явищ, які засвідчують характер слова в окремих і.-є. мовах, найдавнішою є ізоглоса «сатем» (перехід в більшості східних і.-є. мов задньоязикових зімкнених у щилинні) (Порциг, 1964; Гамкрелідзе, Іванов, 1984, I; Откупщиков, 1989). В той же час це явище є пізнішим за 3-й період (див. вище), оскільки грецька мова, що входила до складу «аугментної» групи не засвідчує його. За підрахунками О. Семереньї (1980), початок дії ізоглоси «сатем» може бути датований серединою - другою половиною III тис. до н.е. Початок же розпаду і.-є. спільноти мав місце, як ми бачили, на півтори - дві тисячі років раніше. Таким чином, культурні терміни, які мають звуки, що піддавалися «сатемізації», могли поширюватися в і.-є. мовному просторі від початку розпаду (близько кін. V - поч. IV тис.) до «сатемізації» (друга половина III тис. до н.е.); терміни, що не мають відповідних звуків, могли в принципі поширитися ще пізніше. Показово, що IV-III тис. до н.е. є якраз тим часом, коли в середній смузі Європи розповсюджується конярство, обробка міді та деяких інших металів, з'являється орне землеробство та колісний транспорт (Монгайт, 1973; Мерперт, 1988; Черних, 1978, 1988; Кузьмина, 1974; Титов, 1988 та ін.). Імовірно, що в цей період окремі і.-є. групи вже відокремились і розселилися принаймні в межах Центральної і Східної Європи.

Сказане дозволяє твердити, що для окреслення більш вузького ареалу проживання ІЄ до розподілу їх на окремі групи, як і для уточнення часу цього розподілу, дані культурної лексики не придатні, але вони не суперечать висновкам щодо хронології та розміщення ареалу пошуку ПІЄ за даними екологічної лексики.

Значною увагою в дослідників користується питання про мовні зв'язки ІЄ епохи єдності з носіями інших (неі.-є.) мов. Всупереч домінуючому серед авторів робіт з проблеми ПІЄ погляду, перегляд досліджень фахівців з міжмовних (міжсімейних) зв'язків (В. Ілліча-Світича, В. Бомхарда, І. Дьяконова, П. Хайду, В. Андреева, Є. Хелімського, С. Старостіна та ін.) дозволяє прийти до висновку, що носії і.-є. мови майже до завершення розпаду єдності, швидше за все, не мали тривалих тісних двосторінніх контактів з носіями афразійських (семітських), уральських, алтайських, північнокавказьких (включаючи хуррито-урартські) мов. Поки що серед усіх гіпотез відносно на-дійним може вважатися положення про спільноіндоєвропейсько - картвельські тісні мовні зв'язки (Гамкрелідзе, 1971; Дьяконов, 1982 та ін.). Однак це ще не дає підстав шукати ПІЄ поблизу Кавказу, адже перебування пракартвелів на Кавказі не прослід-ковується переконливо глибше III тис. до н.е. (часу розпаду спільнокартвельської мовної єдності).

Відсутність тісних мовних зв'язків індоєвропейців з семітами та носіями інших мов Близького Сходу (Дьяконов, 1982) не суперечить окресленому на підставі даних екологічної лексики ареалу вірогідного пошуку ПІЄ - помірна смуга Європи від Рейну до Уралу і далі на схід. Фактор відсутності тісних зв'язків між і.-є. та уральською «пра-мовами» дозволяє внести корективи в конфігурацію «індоєвропейського ареалу», обме-живши його середньою течією Волги (або швидше волго-донським межиріччям), оскільки переважна більшість науковців-уралістів (Бадер, 1974; Ердеї, 1974; Хайду, 1985; Хелимський, 1989 та ін.) вважає, що прабатьківщина носіїв спільноуральської мови знаходилась північно-східніше Середньої Волги в районах, прилеглих до Серед-нього та Північного Уралу.

Виділений на підставі даних екологічної лексики та мовних «міжсімейних» контактів ареал (зона помірних листяних лісів і лісостепів між Рейном, Балканами і Доном - Волгою) підтверджується також даними по неіндоєвропейським субстратним еле-ментам в окремих і.-є. мовах та даними ономастики (топо- і гідроніміки) (розгляд цих даних винесено в додаток дисертації). Цей ареал не міг бути на всьому просторі колискою і.-є. мовної єдності, оскільки в VII-IV тис. до н.е. його займали різні за характером, напрямком зовнішіх зв'язків і походженням етнокультурні утворення відомі з археологічних джерел.

Третій розділ. Витоки індоєвропейців за даними археології й антропології.

В основу археологічного пошуку витоків ІЄ покладено ретроспективний метод, який полягає у встановленні генетично безперервної лінії розвитку від тих культурних формувань, етномовна характеристика яких може вважатися в загальних рисах вста-новленою, до епохи VI-V тис. до н.е., коли припинилося існування і.-є. (етно) мовної єдності.

За відправний пункт ретроспективного розгляду беруться культури середини - др. пол. III тис. до н.е. у виділеному, за лінгвістичними даними, індоєвропейському ареалі. Північну частину Центральної в середню смугу Східної Європи (лісову зону) займали в цей час носії культур шнурової кераміки (КШК), степи і лісостепи Східної Європи займало населення ямної культурно-історичної спільноти (ЯКІС). Численні і досить різноманітні культури Балкано-Карпатського регіону розвиваються протягом IV-III тис. до н.е. під значними впливами східних степових культур (пов'язаних з ЯКІС), а також північних (пов'язаних з КШК).

Переважна більшість дослідників сходиться на тому, що населення представлене пам'ятками КШК склало основне генетичне підгрунтя слов'ян, балтів, германців, кельтів і можливо також (через посередництво «курганної» і «полів поховань» культур), іллірійців та італів. Населення ЯКІС, імовірніше за все, відповідало слабко розчленованому ще індоіранському мовному масиву. Не виключено, що на попередніх етапах населення ЯКІС взяло активну участь у генезі балканських індоєвропейців: фрако-фрігійців, вірмен, можливо греків, про що свідчать сліди інвазій степової люд-ності на Балкани і утворення тут синкретичних культур (Гімбутас, 1980; Мерперт, 1984,1988; Телегін, 1990). Можна констатувати, таким чином, що ретроспективно відтворена в працях різних дослідників етнокультурна ситуація III тис. до н.е. в основному відповідає мовній ситуації 4 періоду розпаду ІЄС (за лінгвістичними джерелами): розпад «аугментної» (південно-східної) групи, консолідація «давньоєвропейського» (північно-західного) мовного контінууму.

Розгляд аргументації провідних дослідників культур ШК (Я. Махніка, Л.Кіліана, А. Гойслера, І. Свєшнікова, І. Артеменка, Д. Крайнова та ін.) дозволяє дійти висновку, що найдавніші КШК зароджуються в Центральній Європі, хоча, вірогідно, і не без впливу якихось степових («курганних») груп (Мерперт, 1976). Основним генетичним підгрунтям ранніх КШК виступають пізні групи культури лійчастих кубків (КЛК) (Гойслер, 1963; Кіліан, 1983; Махнік, 1970). Пізніше до складу носіїв КШК виключаю-ться також групи культури кулястих амфор, що також сформувалася на основі пізньої КЛК (Віслянський, 1966, 1979).

Отже, основним генетичним підгрунтям і.-є. населення Центральної і частково Східної Європи були племена культури лійчастих кубків (що існувала приблизно між 4400 і 3100 р.р. до н.е.). Думки щодо походження цієї культури можуть бути зведені до двох основних позицій. Згідно з першою (К. Яжджевський, Дж. Троелс-Сміт, Т.Віслянський та ін.) населення КЛК продовжує генетичну лінію розвитку місцевого населення північноєвропейських низин і морських узбережжів епохи неоліту і мезоліту, згідно з другою (Х. Беренс, Е. Неуступни, Я. Маккаї та ін.) КЛК постала внаслідок розселення на північ населення культур дунайського кола - стрічкової кераміки та лендельської.

Порівняння аргументацій обох точок зору дозволяє зробити висновок, що «ду-найські» елементи в складі КЛК з'явилися внаслідок засвоєння північноєвропейським населенням деяких більш прогресивних способів ведення господарства, виготовлення кераміки, можливо домобудівництва і т. п., тоді як особливості обробки кременю і типи знарядь, форми посуду, елементи поховального обряду, топографія поселень, а також антропологічний тип людності мають місцеве коріння і свідчать про те, що основним генетичним підгрунтям населення КЛК були ранньонеолітичні і, можливо, деякі пізньомезолітичні групи мешканців низових рівнин між Рейном і Віслою. Це населення, представлене культурою Ертеболле-Еллербек, пам'ятками з ранньою «лісо-вою» керамікою Польщі, у свою чергу продовжує генетичну лінію розвитку мезоліти-чних культур т. зв. «постмаглемозького» кола - Ольдеслое-Гудено, Хойніце-Пеньки, Яніславиця (Брінч-Петерсен, 1973; Козловський, 1975, 1977; Кіліан, 1983 та ін.).

Постмаглемозькі пам'ятки півночі Центральної Європи репрезентують близькі за культурним станом, генетично споріднені групи населення, яке виступає генетичним попередником і.-є.-мовних носіїв КШК. Разом з їх ранньонеолітичними («кераміч-ними») нащадками постмаглемозькі культури датуються VI - перш. пол. V тис. до н.е., що безпосередньо стикається з часом, коли, за лінгвістичними даними, мав статися розпад і.-є. етномовної єдності. Таким чином, є підстави припускати, що носії мезолітичних культур кола маглемозе-постмаглемозе були найдавнішими носіями спільноіндоєвропейського мовного типу.

На теренах східніше Вісли носії культур ШК вважаються прийшлими. Однак в генезі пізніших культур бронзової доби, що, як вважається, належали раннім балтам і праслов'янам (зокрема, тшинецької), брали активну участь не лише носії КШК, але й місцеве неолітичне населення, представлене пізнішими культурами гребінцевої кера-міки (Рімантене, 1980, 1985; Кемпісти, 1973; Телегін, 1996). Деякі дослідники (Р.Рімантене, Д. Телегін, Д. Крайнов, Р. Денісова та ін.) вважають, що культури з гребінцевою керамікою Східної Прибалтики, басейну Прип'яті та Верхнього Дніпра можуть репрезентувати генетичних попередників балтів і слов'ян. Принципово важливим є те, що ці культури, які з'являються в кінці VI - напочатку V тис. до н.е., також формуються на постмаглемозькому підгрунті (представленому яніславицькою культурою) (Заліз-няк, 1978; Залізняк, Балакін, 1985), що свідчить на користь їх етногенетичної спорід-неності з носіями ранніх КШК (отже, останні репрезентують якусь іншу гілку індо-європейців, імовірно представників південно-західної групи (див. вище)). Таким чином, ретроспектива етнокультурного розвитку балто-слов'янського етнічного маси-ву підтверджує думку про можливу тотожність носіїв культур кола маглемозе-постмаглемозе з найдавнішими ІЄ.

Звертаючись до питання про походження ЯКІС та етногенетичні витоки носіїв степових культур III тис. до н.е., можна відмітити наявність певного консенсусу думок з цього приводу: майже всі дослідники сходяться на тому, що своїм корінням люд-ність ЯКІС сягає попередньої степової спільноти - середньостогівсько-хвалинської, що розміщувалася (між 4400 і 3400 р.р. до н.е.) від Нижнього Подніпров'я до Середньої Волги. Відносно ролі і місця окремих груп цієї спільноти в генезі ЯКІС думки розходяться, але в даному випадку це не має принципового значення, оскільки за нові-шими дослідженнями, носії культур середньостогівсько-хвалинської спільноти між Дніпром і Волгою також мали спільну генетичну основу - маріупольську спільноту (Васильєв, Синюк, 1985, Рассамакін, 1993, 1997).

З приводу походження етнічного ядра культур маріупольської спільноти думки поділяються. І. Васильєв (1979, 1980) вважає, що його склали переселенці з Південного Уралу і Поволжжя; цю думку поділяють А. Синюк, Н. Котова та ін. На противагу цьому Д. Телегін (1981,1988) вважає, що етнічну основу маріупольців склало населення культур дніпро-донецького кола. Прибічники східного походження маріупольців не вказують конкретних пам'яток, що їх можна було б розглядати як прототип класичних маріупольських культур між Дніпром і Волгою, натомість дніпро-донецькі пам'ятки Київщини і Донеччини за складом основного інвентаря і типами виробів дуже подібні до ранніх маріупольських у Нижньому Подніпров'ї, на Дону і Середній Волзі (Теле-гін, 1968, 1981, 1988). Специфічні риси маріупольських культур - елементи відтворю-ючого господарства, особливості поховального обряду, прикраси та деякі інші катего-рії виробів можуть бути пояснені пристосуванням дніпро-донецьких племен до степового середовища, впливами з боку населення Криму, Кавказу, Прикаспію, Приуралля. Таким чином, позиція Д. Телегіна виглядає ближчою до дійсного положення речей.

Дослідник мезолітичних пам'яток Полісся Л. Залізняк дійшов висновку про гене-тичний зв'язок пізньомезолітичних пам'яток цього регіону з постмаглемозьким колом півночі Центральної Європи, а з іншого боку про участь іх носіїв в генезі неолітичного дніпро-донецького (а отже і маріупольського) населення (Залізняк, 1978, 1991, 1994, Залізняк, Балакін, 1985), що дало йому підстави вбачати в носіях постмаглемозьких культур генетичних попередників ІЄ (Залізняк, 1994, 1998). Однак, з оглядом на хро-нологію (час фінальних памяток постмаглемозе співставимий з часом початку розпаду і.-є. мовної єдності), і на те, що з остаточною дезінтеграцією маглемозе-постмаглемозе, єдність західної (КЛК - КШК) і східної (маріупольcка і похідні степові культури) гілок ІЄ вже не відновлювалась, імовірнішою здається тотожність людності, репрезентова-ної пам'ятками маглемозе-постмаглемозе, власне індоєвропейцям.

Питання про належність до і.-є. спільноти носіїв землеробських культур балкано-карпатського регіону (VI - п. пол. IV тис. до н.е.) вирішується негативно. Це населення з'являється на півночі Балкан, в Подунав'ї, в Правобережній Україні внаслідок кількох хвиль переселень з Анатолії та середземноморського узбережжя, причому носії ряду окремих культур (лінійно-стрічкової кераміки, Вінча, Лендель, Кукутені-Трипілля) були, швидше за все, неспоріднені між собою і приходили з півдня різними шляхами (Монгайт, 1973; Титов, 1984 та ін.). Жодна з балканських культур не дала генетичних нащадків, яких можна було б ототожнити з таким етномовним масивом як індоєвропейський. Навіть навпаки: протягом IV-III тис. балканські культури енеоліту зане-падають під тиском північних та східних сусідів (що вище були окреслені як вірогідні індоєвропейці) (Мерперт, 1984, 1988 та ін.). Культури індоєвропейських народів Балкано-Карпаття (фракійців та ін.) продовжують генетичну лінію розвитку переселенців III тис. до н.е. з північних районів Центральної Європи і зі степової зони (Тодорова, 1981; Мерперт, 1984).

Висновки

Проведене дослідження дозволяє зробити такі висновки.

1. Розпад індоєвропейської спільноти відбувався поетапно протягом другої по-ловини V - поч. ІІІ тис. до н.е. Існування етномовної єдності може бути віднесене, таким чином, у VII - перш. пол. V тис. до н.е.

2. Дані екологічної лексики свідчать про розміщення прабатьківщини індоєвро-пейців у помірних, вкритих листяним лісом широтах; зокрема виключаються серед-земноморські узбережжя, Південна і Центральна Азія, приатлантичні райони Європи.

3. «Спільноіндоєвропейська» культурна термінологія необовязково повинна була виникнути під час існування нерозчленованої мовної єдності, вона могла поширюва-тись протягом періоду розпаду (друа половина V - ІІІ тис. до н.е.), шляхом запозичення культурних явищ (і відповідних назв) з одного індоєвропейськомовного осередку до іншого. Цією обставиною знімається необхідність постулювати в якості археологічно-го еквіваленту первинної і.-є. спільноти таку культуру, яка неодмінно мала б комплекс явищ, засвідчений спільною термінологією.

4. Індоєвропейці епохи мовної єдності не мали тісних двосторонніх контактів з представниками інших відомих мовних сімей (окрім, можливо, картвельської). На підставі цього з ареалу пошуків прабатьківщини виключається вся Азія, а також євро-пейське Передуралля, де знаходились предки носіїв відомих неіндоєвропейських мов.

5. Область між Рейном на заході, Волгою на сході, Альпами, Балканами і Кавказом на півдні, на яку вказують мовні дані, не могла бути на всьому просторі прабать-ківщиною індоєвропейців через значні розміри, різноманітність геоекологічних умов, відмінність за характером культури і походженням груп населення, що у VII-V тис. до н.е. займали окремі регіони вказаної області.

6. Ретроспектива етнокультурного розвитку в окресленому ареалі вказує на низинні, лісові рівнини між Рейном і Дніпром як на вихідний первинний центр індоєвро-пеїзації. У VI - першій половині V тис. до н.е. - під час існування індоєвропейської спільноти (або її пізнього етапу) - вказаний регіон займають споріднені і близькі за способом життя етнокультурні обєднання, представлені археологічними культурами постмаглемозького кола. Генетично передуюча останнім, маглемозька культурна спільнота (VIII-VII тис. до н.е.) можливо відповідає більш раннім етапам формування і розвитку індоєвропейської етномовної єдності.

7. З-поміж найбільш поширених в науці версій походження індоєвропейців - анато-лійсько-балканської, степової, центральноєвропейської, перша (враховуючи різні її варіанти та модифікації) має бути відхиленою повністю. Друга також має бути відхи-леною в принципі, але положення про степову зону Східної Європи IV-III (II) тис. до н.е. як центр індоєвропеїзації Балкан, Центральної і Південної Азії є слушним. Остання версія приймається з доданням поправок і кореляцій, зумовлених в першу чергу новими археологічними відкриттями. Найбільш вірогідними репрезентантами індоєвропейської етномовної спільноти є мезолітична спільнота маглемозе (VIII-VII тис. до н.е.) та похідні пізньомезолітично - ранньонеолітичні культури між нижнім Рейном і Дніпром-Доном (VI-V тис. до н.е.).

Основні положення дисертації викладені в таких публікаціях

1. Проблема спільноіндоєвропейської культурної термінології // Мовознавство. - 1998. - №1. - С. 54-62.

2. Проблема прабатьківщини індоєвропейців в історіографії // Археологія. - 1998. - №3. - С. 77-90.

3. Індоєвропейці: проблема прабатьківщини та найдавніших міграцій // Проблеми міграцій. - 1998 - №4. - С. 15-22.

4. До проблеми комплексного методу в індоєвропеїстиці. // Тези доповіді на IV Міжнародній археологічній конференції студентів і молодих вчених. - Київ: «Соборна Україна», 1996. - С. 29-30.

5. Деякі типологічні аспекти проблеми походження індоєвропейців // Тези доповіді на V МАКС і МВ. - Київ: Вид-во Київського університету, 1997. - С. 97-100.

Размещено на Allbest.ru