Нікополь в роки Великої Вітчизняної війни

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

НІКОПОЛЬ В РОКИ ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ

нікополь світова війна герої

Виконала учениця 11-Б класу

Проніна Єлизавета



Нікопольці брали участь у Другій світовій війні з самого її початку.

22 червня, в перший день війни в Нікополі відбувся мітинг «Мы рабочие, обязуемся все как один стать на защиту социалистической Родины и бороться до последней капли крови. Мы готовы сменить свой инструмент на боевое оружие», - такою була відповідь робітників машинобудівного заводу, яка відображала настрої жителів Нікопольщини.

Навесні 1941 року в Нікополі та районі формувалася 206-а стрілецька дивізія. 23 червня вона була відправлена на фронт і особливо відзначилася при обороні Києва в липні-вересні 1941 року. В перші дні війни добровольцями на фронт пішло близько 2 тисяч наших земляків.

Згідно з рішенням Нікопольського Міському партії з 2 липня 1941 року проводилася мобілізація нікопольців для створення спеціального загону. Нікопольський комуністичний батальйон через декілька днів був відправлений в Дніпропетровськ, де було створено загін 500 чоловік, який відправили в м. Грізний для підготовки.

Велику допомогу військам Південного фронту надавали жителі нашого краю в будівництві оборонних рубежів навколо населених пунктів. Тисячі й тисячі студентів, учнів старших класів і домогосподарок споруджували лінії оборони - будували протитанкові об'єкти, копали окопи. Загалом було збудовано близько 20 тисяч різних об'єктів.

Перший Нікопольський комуністичний батальйон був відправлений на Гомільщину. 18 серпня жорстокі бої точилися навпроти села Семенівка і ст. Костюківка, де батальйону загрожувало оточення. Бійці змушені були відступати, втративши багатьох земляків.

Стримували натиск ворога на підступах до Нікополя 18-а Армія під командуванням Смірнова А.К. та 9-а Армія військово-повітряних сил під командуванням Єременко І.Т. Мешканці міста і відступаючі частини радянських військ готувалися до евакуації. Паром і катери ледь встигали переправляти всіх відступаючих. Основне виробниче устаткування Південнотрубного та машинобудівельного заводів було евакуйоване на Урал. Останні ешелони з технікою відходили з Нікополя 16 серпня, а 17 серпня німці увійшли у місто по вул. Антипова. Для мешканців нашого краю настав тяжкий період окупації, який тривав 2,5 роки.

Якою ж була політика окупантів на захоплених землях, в т.ч. і на Нікопольщині. Згідно з расовою доктриною нацистів, усі слов'яни були людьми другого сорту і їхня роль зводилася до того, щоб служити німецькій расі. Україна в планах гітлерівців була об'єктом розширення німецького «життєвого простору». Тож мільйони українців зазнавали страшних утисків. Тисячі людей стали заручниками так званих «таборів смерті» - фашистських концтаборів. Найвідоміші з них: Бухенвальд, Освенцім. Через такі випробування пройшли і наші земляки: О.П. Хіліцький, І.П. Приткін.

Коли Нікополь вже був окупований, ще деякий час його обстрілювала радянська артилерія, що знаходилася на лівому березі Дніпра навпроти Нікополя.

Коли стихли бойові дії на території Нікопольського краю, німці почали встановлювати свій окупаційний режим, оскільки для забезпечення життєдіяльності треба було відновлювати інфраструктуру краю. Була створена Нікопольська міська управа на чолі з бургомістром, організована поліція, до якої вступали деякі з місцевих жителів. Переслідувалися євреї і цигани.

На початку жовтня 1941 року в Нікополі відбулися масові розстріли євреїв. В період окупації в Нікополі видавалася газета «Промінь» - офіційний друкований орган міської управи. В газеті розміщувалися місцеві новини, оголошення, прославлявся фюрер та німецька армія. На базі товариства «Просвіта» діяв театральний гурток, який ставив українські п'єси. Працював кінотеатр. Функціонував і ринок. З'явилися нові гроші - німецькі марки.

Підприємства не працювали. Але для забезпечення своїх потреб німці організували роботу парового депо, ремонтних майстерень тощо. В місті відчинялися приватні перукарні, шевські та швейні майстерні. Восени 1941 року відчинилися школи. Але пропрацювали вони тільки до початку зими і зачинилися через те, що не було чим опалювати приміщення. Недовго працювала і педагогічна школа.

В другій половині 1942 року німці почали відправляти молодь на роботу до Німеччини. Перші партії від'їзджали добровільно під звуки духового оркестру. Лише дізнавшись, в яких умовах працювали українці у Німеччині, молодь почала переховуватись. Взагалі на примусові роботи до Німеччини з Нікополя було вивезено 4000, а з району 1035 юнаків та дівчат.

Кількість жертв у Нікополі серед мирного населення за роки німецької окупації остаточно невідома. За даними радянських часів - це 8000 тисяч чоловік у місті Нікополі та 2146 чоловік по Нікопольському району, з них 314 дітей. За даними опитування населення ці цифри значно більші.

Готуючись до нападу до СРСР гітлерівські воєнні стратеги, враховуючи досвід окупації України у 1918 році, передбачали розгортання партизанського руху. Проте, розмах боротьби проти окупантів значно перевершив усі їхні розрахунки.

Наприкінці червня 1941 року в Чкаловському (так до війни називався Нікопольський) районі райком партії та органи НКВС створили в Капулівці винищувальний батальйон для боротьби з парашутистами та диверсантами. Його очолив голова Капулівської сільради Максим Батиченко. В місті Нікополі за декілька тижнів до окупації створювався партизанський загін, який очолив голова Нікопольської комісії червоних партизан, учасник громадянської війни Федір Тихонович Рижиков, а комісаром загону - голова міськвиконкому А.Г. Резніченко. Партизанську базу розташували у Покровських плавнях, куди звозили продовольство, а органи НКВС передали гвинтівки, пістолети, боєприпаси.

17 серпня 1941 року німецькі війська захопили Нікополь. Лінія фронту пройшла по Дніпру та плавнях. Скориставшись добрим знанням місцевості, нікопольські партизани влаштували кілька засідок на дорогах, що йшли до Нікополя та придніпровських сіл понад берегом.

Для координації дій партизан була створена Рада, яку очолив Ф.Т. Рижиков. Активні дії партизани розпочали 19 вересня 1941 року. Для боротьби з партизанами німецьке командування створило спеціальну групу військ, яку очолив генерал фон Рока. Кинувши великі сили проти партизан, карателям вдалося розгромити у плавнях загін херсонських моряків та членів їхніх сімей, який нараховував до 750 чоловік. Після бою 50 полонених було вивезено під Ушкалку і розстріляно. Гітлерівці оточили плавні.

Так, іскра, яку підпалили партизани Нікопольщини переросла у полум'я всенародної боротьби.

Втрати радянських бійців, які загинули в боях за визволення Нікопольщини в 1943-1944 роках і поховані в братських могилах:

Менделєєвка 118 осіб

Острівка 450 осіб

Лошкарівка 159

Павлопілля 288

Головкове 54

Криничувате 181

Лебедине (Нечаєва Могила) більше 2000

Високе 39

Красіне 108

Веселе (Орлова Могила) 1673

Лукіївка 34

Кірове 104

Новоіванівка 118

Новософіївка 41

Шевченкове 76

Таврійське 162

Дмитрівка 19

Борисівка 235

Чкалове 70

Хмельницьке 66

Миронівка 14

Шолохове 134

Катеринівка 147

Менжинське 10

Червоногригорівка 507

Олексіївка 70

Капулівка 101

Відгриміли бої на Нікопольській землі. Мирні жителі вийшли на поля, щоб поховати загиблих воїнів.

Із спогадів О.К. Чередниченко, бригадира першої бригади поховання: «...Бригада поховання складалася із дівчат 16-18 років і чоловіків похилого віку. Мені тоді був 21 рік. Коли ми прийшли до Нечаєвої Могили, то побачили, що підступи до неї густо вкриті тілами наших бійців. Було там і кілька загиблих медсестер. Тіло одного із бійців лежало біля амбразури дзота. Стояло 23 розбитих радянських танка. Загиблих бійців ховали в окопах, траншеях, бліндажах. Майже всі бійці були з документами, тобто з червоноармійськими книжечками. З медальйонами було дуже мало. Книжки ми забирали, але лише в тих, хто лежав на поверхні. У тих, хто був напівзасипаний, або лежав на дні окопу, ми їх не брали, а просто засипали тіла землею. У деяких бійців у документах були записки з проханням до тих, хто знайде їх після загибелі, відіслати документи рідним за вказаною адресою і написати, де загинув. З нами працювали 5 армійських саперів, які розміновували нам шлях. Моя бригада зібрала 748 червоноармійських книжок. Ми працювали майже два місяці. На похованні було дві бригади. Скільки зібрала друга бригада - я не знаю. Червоноармійські книжечки здали у військово-обліковий стіл сільської ради. Останні свої жертви Могила Нечая забрала 22 серпня 1944 року, коли при розмінуванні біля її підніжжя загинули сержант Спиридонов, рядовий Амосов, Майя Романовська, Федір Бойко, Василь Москаленко».

Можна стверджувати, що поле перед Могилою Нечая - величезна братська могила. Архіви Нікопольського військкомату за 1944-1946 років не збереглися. Якщо враховувати, що загиблих ховали прямо на полях, то можна стверджувати, що втрати радянських військ значно більші, ніж та кількість, що похована в братських могилах.

Післявоєнний період і друга половина XX століття

Загальна сума матеріального збитку, заподіяного Нікополю за роки війни, склала майже 1 млрд. рублів. У руїнах лежали більше 900 будинків і 26 заводських цехів. Поступовому відновленню міста сприяла неоціненна допомога численних приїжджих з різних куточків всього колишнього СРСР. На відновленні Південнотрубного заводу трудилися посланці з Грузії, Азербайджану, Російської федерації. А вже у вересні 1944 року тут прокатали першу трубу. До кінця року вступили в дію завод будівельних машин ім. В.І. Леніна, цегляний, пивоварний, хлібозавод і меблева фабрика.

У вересні 1947 був введений в дію другий трубопрокатний цех Південнотрубного заводу. До того часу вже більшість підприємств міста досягли довоєнного рівня виробництва. До 1957 року Південнотрубний завод виробляв 2,5 тис. видів труб з 110 марок сталі, збільшивши рівень свого довоєнного виробництва в 5 разів.

Важливу роль у подальшому розвитку Нікополя зіграло штучно створене тут в 1956 році Каховське водосховище.

У 1962 році в Нікополі розгорнулося будівництво нового промислового гіганта - заводу феросплавів, що залишається і по сьогоднішній день найбільшим феросплавним підприємством Європи і колишнього СРСР і одним з найбільших промислових підприємств на Україні. Першу продукцію завод дав 6 березня 1966. Будівництво і введення в експлуатацію Нікопольського заводу феросплавів сприяли різкому збільшенню населення міста. Якщо наприкінці 50- х років населення Нікополя ледь перевищувало 80 тис. жителів, то до 1970 року в місті проживали вже 125 тис. чоловік. Таким чином всього за десятиліття населення Нікополя зросла більш ніж на 60 %.

У 1991 році, напередодні розпаду СРСР, був зафіксований рекордний для міста показник чисельності населення. У Нікополі проживали 161 тис. чоловік.

Інформаційний список

«Герої Радянського Союзу та Повні кавалери ордена Слави - уродженці м. Нікополя та Нікопольського району і такі, що на їх території проживали, працювали і навчались у довоєнні та післявоєнні роки»

І.Двічі Герой Радянського Союзу.

1. Таран Павло Андрійович

ІІ. Герої Радянського Союзу.

Бабак Іван Ілліч

Баранов Микола Васильович

Бриль Микола Харлампійович

Борзенько Сергій Олександрович

Гончар Іван Олексійович

Гудзь Порфирій Мартинович

Доліна Марія Іванівна

Карамушко Петро Григорович

Кисиленко Петро Євдокимович

Концевой Зіновій Абрамович

Малка Іван Трохимович

Матюк Арсеній Васильович

Маханьов Максим Гнатович

Мелешко Олег Іванович

Муравйов Михайло Васильович

Носаль Євдокія Іванівна

Путько Микола Савович

Піддубний Микола Іванович

Рижий Леонід Кирилович

Усов Віктор Михайлович

Чалий Микола Полікарпович

Шульгін Олександр Іванович

Яловий Іван Павлович

ІІІ. Повні кавалери ордена Слави

Бумагін Федір Олександрович

Казимир Іван Максимович

Каїрський Микола Миколайович

Насєкін Федір Федорович

Щуренко Роман Іванович

До нас у будинок приходили підпільники (спогади учасниці партизанського руху на Нікопольщині 1942-1944 рр.)

У 1941 р. мені було 16 років.

Німці з Нікополя обстрілювали Кам'янку. Чекали, що вони прийдуть через Дніпро. А вони через Каховку пішли на Мелітополь. Тому в Кам'янці, як у мішку, опинилися наші винищувальні батальйони. Почали створюватися підпільні групи у Нікополі, Знаменці, Кам'янці, Ільїнці. Через р. Конку (притока Дніпра) ходив паром, його тягали у ручну, тому зв'язок був.

У 1942 р. почалася відправка молоді до Німеччини. Нас у сім'ї було троє дівчаток. Мама не знала, куди нас ховати. Доводилося сидіти на горищі, в льохах, корівниках.

Учасник підпілля Федір Онуфрійович Кузьменко добре знав нашу сім'ю, прийшов до мами і умовив її видати мене за нього заміж. Їй нічого не залишалося, як погодитися. Заміжніх не брали до Німеччини, але коли стали багато розписуватися - забирати почали і їх.

Я залишилася по вагітності. У 1943 р. народилася донечка - наша рятівниця. Без неї я - нікуди. Доводилося з нею, двомісячною, переходити лиман і переїздити річку Білозерку, добиратися в Ільїнку у будинок Соколових - дядьки Кузьми і тітки Варі. Це був явочний будинок. Я носила пакети, але що в них - не знала. З Нікополя до нас приходили члени підпілля, ховали у мене автомати, гранати, рушниці. Федір Юхимович Куріцин, житель Знаменки, знаходився у мене, по своїх роках сходив мені за батька.

Пізніше мені вдалося переправитися до Нікополя на вулицю Нагорну до далеких родичів Федора Кузьменка. Це сім'я Сидоренко: вона Кузьмінічна, а дідусь - Савелійович. Їх син, Олександр Сидоренко, льотчик Радянської Армії, був на фронті. Тут отримала завдання - на залізничній станції стежити за поїздами, з чим і куди відправляються товарняки. На станції працювала прибиральницею тітка Паша: невелика, худорлява, слабка жінка. Я напросилася їй допомогти, а вона залишилася з моєю дочкою. Тітка Паша, видно, здогадувалася, чому я тут, і не один день, але ні про що не розпитувала. Я вела підрахунок ешелонів з технікою та людьми.

Група «Месник» у Нікополі була провалена, і тоді Хлястікову Льові, його дружині Галині і ще двом чоловікам довелося перебратися у Кам'янку. Але Хлястіков як керівник не міг залишатися там довго, повернувся у місто, де був схоплений і замучений.

До Білозерки було підтягнуто багато наших військ. Про це дізналися наші партизани, які зустрілися з розвідниками. Вони йшли над берегом до переправи. Через декілька днів почався бій, і замасковані в садах німецькі танки рушили на Білозерку. Там таке творилося, що земля у Кам'янці тремтіла. Вночі у мене наші хлопці забрали гранати, зброю і рушили до переправи, щоб затримати відступ, підірвали пором і знищили ворога. На інший берег переправлялися на човнах, які ховали нижче порому.

У мирний час Галина Хлястікова приїжджала у Кам'янку, була у школі № 1 на зустрічі із старшокласниками. Вона багато розповідала про роботу групи «Месник» і відзначила мою активну участь. Тоді я у СШ № 1 була головою батьківського комітету. Перший її лист до мене я дбайливо зберігаю. Зберігаю, як спогад про важкі дні війни 1941-1945 рр.

Взято: Они освобождали Никополь. - Днепропетровск : Пороги, 2001. - С. 184-185

Герої Радянського Союзу -визволителі м. Нікополя

Ванічкін Іван Дмитрович

Народився 10.09.1912 року у с. Антонівка Куйбишевської обл. Працював трактористом у колгоспі, у діючій армії з липня 1942 року. Командир артилерійського взводу артилерійської батареї 174-го артилерійського полку 57-ї гвардійської стрілецької дивізії старший сержант І.Д. Ванічкін 2 лютого 1944 року у бою за с. Шевченкове (Нікопольського району) знищив дві ворожі самохідні гармати «Фердинанд». Був поранений, але поля бою не покинув. Звання Героя Радянського Союзу присвоєне 13.09.1944 р. Після війни жив і працював у м. Новокуйбишевську.



Глазунов Василь Афанасійович

Двічі Герой Радянського Союзу, народився 1.01.1896 року у с. Варварівка Пензенської обл. Учасник Першої світової і Громадянської воєн. У діючій армії з червня 1941 року, командував окремим повітряно-десантним корпусом, потім - повітряно-десантними військами Червоної Армії, з листопада 1943 року - 4-м стрілецьким корпусом. За уміле керівництво бойовими діями корпусу у Нікопольсько-криворізькій операції і особисту мужність 19.03.1944 року генерал-майору Глазунову Василю Афанасійовичу було присвоєне звання Героя Радянського Союзу. За успішне форсування р. Вісла В.А. Глазунов 6.04.1945 року нагороджений другою медаллю «Золота Зірка». Після війни командував з'єднанням, у 1950-1954 рр. - помічник командуючого військами воєнного округу. Помер 27.06.1967 року. Захоронений на Новодівочому кладовищі у м. Москві.

Горьков Микола Федорович

Народився 5.08.1925 року у м. Казалінськ Казахської республіки. У діючій армії з серпня 1943 року. Командир кулеметної обслуги 142-го стрілецького полку. М.Ф. Горьков відзначився 30-31 січня 1944 року у боях за с. Сорочине (Нікопольський район). Активно діяв при прориві оборони ворога та відбиванні його контратак. 28 лютого 1944 року одним із перших увірвався на пануючу висоту у Широківському районі (Дніпропетровська область). Захопив позицію і утримував її протягом 3 годин до підходу підмоги. Звання Героя Радянського Союзу присвоєне 3.06.1944 року. Після війни полковник М.Ф. Горьков продовжував службу в армії.

Клімашкін Олексій Федотович

 

Народився у 1925 році у с. Матишево Волгоградської області. У діючій армії з грудня 1943 року. Командир обслуги станкового кулемета 174-го стрілецького полку 57-ї стрілецької дивізії. Рядовий Олексій Федотович Клімашкін з 31 січня до 17 лютого 1944 року при прориві оборони ворога особистим прикладом вів за собою бійців підрозділу. У бою за с. Велика Костромка (Апостолівський район) замінив вибулого із бою командира роти, знищив декілька десятків ворожих солдат і офіцерів. Загинув 17.02.1944 року. Звання Героя Радянського Союзу присвоєне 3 червня 1944 р. посмертно. Захоронений у с. Велика Костромка. Навічно зачислений до списків військової частини.



Двічі Герої та Герої Радянського Союзу Нікопольщини

Таран Павло Андрійович

10.10.1916 - 14.08.2005

Народився у с. Шолохово Нікопольського району Дніпропетровської області (Україна)

З юних років залучився до праці Павло Таран. Спочатку працював у колгоспі, потім пішов на будівництво Нікопольського Південнотрубного заводу.

Молодий робочий прагне якнайкраще освоїти вибрану спеціальність. Але в житті, в мріях комсомольця наступають зміни. Його уявою оволоділа авіація.

Проводжаючи літаки мрійливим поглядом, Павло по доброму заздрив крилатим людям і все частіше замислювався над своїм подальшим життям. І ось мрія його здійснилася. Тарана зарахували курсантом Нікопольського аероклубу без відриву від виробництва.

Навчаючись льотній майстерності, Павло Андрійович проявляє неабияку завзятість і наполегливість. Наступив незабутній день. Перший самостійний виліт без льотчика-інструктора. Після успішного закінчення аероклубу Павло Андрійович отримує напрям у Качинську школу пілотів. У цій школі навчалися свого часу відомий російський льотчик Нєстєров і багато видних радянських льотчиків. Так вже в тридцятих роках Павло Андрійович пов'язав своє життя з військовою авіацією.

Льотчик мужнів і ріс, відчуваючи себе в повітрі як в рідній стихії. Молодий пілот набував досвіду, він навчав вже інших крилатих воїнів, показуючи при цьому твердість характеру, витримку, силу волі і непохитну мужність. Під час фінської війни Павла Андрійовича направляють до діючої армії. Ескадрилья, в якій він був зарахований, завдала немало могутніх ударів по білофінам. Всього на фінському фронті він зробив 60 бойових вильотів. За уміле виконання бойових завдань і проявлену при цьому хоробрість П.А. Таран був нагороджений орденом Червоної Зірки.

З перших же днів Великої Вітчизняної війни Павло Андрійович героїчно б'ється з гітлерівцями. Літаючи на дальніх бомбардувальниках, він виконує найскладніші завдання командування, переважно вночі. Ні дощ, ні снігопад - ніщо не могло перешкодити йому виконати бойовий наказ. Росте майстерність прославленого льотчика, збільшується його бойовий рахунок. До кінця 1943 року екіпаж Тарана знищив 30 складів з боєприпасами і пальним, 23 залізничних цистерни, 31 ешелона, 62 автомашини з вантажами і військами, 7 переправ і мостів.

Ось що писала у той час про славного льотчика фронтова газета: «Є в житті воїна секунди, коли всі його моральні сили, все його уміння володіти собою і своєю зброєю піддаються вирішальній перевірці. У льотчика-бомбардувальника такі секунди наступають при підході до добре захищеної ворожої цілі, коли пілот повинен провести машину крізь шквал зенітного вогню, крізь сліпучі промені прожекторів. Треба мати велику витримку і сталеву волю, щоб, не здригнувшись серцем, увійти до цієї смертельної зони і точно виконати бойове завдання. Цією якістю повною мірою наділений наш чудовий льотчик-бомбардувальник Павло Андрійович Таран».

У одну з світлих ночей Павло Таран разом з товаришами летів до великого аеродрому в Криму, з якого гітлерівці здійснювали нальоти на наші війська. Майстер протизенітного і протипрожекторного маневру, він йшов цього разу, щоб висвітити ціль і зробити контроль. У заслоні зенітного вогню, що перетинають небо трасуючих і могутніх променів прожекторів, Таран знайшов виниклі на декілька митей «ворота» і спрямував в них. Прорвалися до аеродрому і інші льотчики, обрушивши на стоянку німецьких літаків свій смертоносний вантаж. У наступну ніч Таран і його товариші повторили наліт. Партизани повідомили, що радянські льотчики за дві ночі знищили декілька десятків ворожих машин. Ще один з таких «звичайних» нальотів Павла Андрійовича на ворожі об'єкти - наліт на Керч.

Близько сотні прожекторів освітлювали нічне небо та не менша кількість великокаліберних зенітних знарядь било в нього. Майстерно маневруючи між розривами, уникаючи променів прожекторів, Таран досяг мети. Бомби, скинуті їм на Керченський порт, потрапили в портові споруди і німецькі баржі, що стояли у причалів. Виникли великі пожежі, що освітили все навколо. Бомбардувальники, що слідували за Павлом Андрійовичем, дістали можливість вести прицільне бомбометання по добре освітлених цілях.

Коли гітлерівські війська підійшли до Волги, командирові авіаційної ланки Павлу Андрійовичеві Тарану було доручено складне бойове завдання. Потрібно було висадити десант парашутистів в районі дії партизанських загонів і Карпатах. Цей наказ був виконаний льотчиком в точності. Але сміливий командир ланки не обмежився виконанням наказу. Вилітаючи на завдання, він узяв на кожен літак повний бойовий комплект авіаційних бомб. Висадивши парашутистів і зробивши круг над місцем їх приземлення, Таран узяв новий курс і повів свою ланку на найближчий нафтовий район, захоплений фашистськими окупантами. Це було проявом розумної ініціативи, хоч і зв'язаної з великим ризиком. Такі райони посилено охоронялися наземними і повітряними силами. Радянські літаки, відомі Павлом Андрійовичем Тараном, зробили раптовий наліт на нафтовий район. Вибухи важких бомб викликали грандіозну пожежу, зафіксовану фотоприладами літаків. Фашистська Німеччина надовго позбулася важливої нафтобази.

За успішне виконання важливого бойового завдання і розгром нафтобази Указом Президії Верховної Ради СРСР командирові ланки Павлу Андрійовичеві Тарану було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. 

Війна продовжувалася. Радянський народ відавав всі свої сили. Він наніс фашистському звірові важкі рани під Москвою осінню 1941 року, під Сталінградом в 1942-1943 роках, на Курській дузі літом 1943 року і погнав його на захід. Вже очищена від гітлерівської нечисті Лівобережна Україна, радянські війська форсували Дніпро і готувалися до остаточного звільнення Батьківщини від фашистських загарбників.

В цей час Верховному Головнокомандуванню Радянських Озброєних Сил стало відомо, що гітлерівці, опанувавши десятками бойових кораблів окупованої ними Франції, ведуть їх в Балтійське море для блокади героїчного Ленінграда. Ескадра вийшла в море з Гавра і йде курсом через Ла-Манш і Па-де-Кале. Не дивлячись на те, що над морем у той час не було туману, а ширина протоки не перевищувала 40 кілометрів, англійські берегові батареї «не відмітили» німецької ескадри.

Героєві Радянського Союзу Павлу Андрійовичеві Тарану Командуванням було поставлено завдання: зустріти ескадру супротивника, що у відкритому морі йде до наших берегів, і завдати по ній удару.

Очоливши ескадрилью бомбардувальників дальньої дії, досвідчений, відважний льотчик узяв курс назустріч ескадрі. Фашистське командування, йдучи уздовж берегів Англії, проявляло деяку обережність, але з виходом у відкрите море відчуло себе в цілковитій безпеці. І тут на ворожі кораблі обрушилися радянські бомбардувальники. Не встигли німці схаменутися, як на них посипалися бомби. Бушуючи полум'я охопило палуби більшої частини кораблів.

На бриючому польоті один за іншим відважні радянські льотчики, наслідуючи приклад ведучого, закінчували знищення фашистської ескадри: фотоапарати точно відобразили цю чудову роботу. Коли літаки благополучно повернулися на свій аеродром і в штабі розглянули фотознімки, стало ясно, що гітлерівської морської ескадри більше не існує.

За успішне виконання виключно важливого бойового завдання весь особовий склад екіпажів ескадрильї був удостоєний високих урядових нагород, а командирові ескадрильї Павлу Андрійовичу Тарану Указом Президії і верховної Ради СРСР було повторно надано звання Героя Радянського Союзу. На батьківщині Героя в селі Шолохово Нікопольського району спорудили на гранітному постаменті бронзовий бюст Павла Андрійовича.

Невтомно і безстрашно бився з німецькими загарбниками Павло Таран. Так само невтомно навчав він молодих льотчиків. Павло Андрійович зробив за час війни 368 бойових вильотів. Він налітав 475 тисяч кілометрів і обрушив на ворога близько 450 тонн бомб. Бомбив військово-промислові об'єкти Німеччини, Фінляндії, Румунії. З своїм екіпажем він висадив багато ворожих складів з боєприпасами і пальним, розбомбив багато переправ, мостів, ешелонів. Екіпаж Павла Тарана знищив на землі 12, в повітряних боях 11 літаків ворога (7 з них вночі).

Подвигами славного земляка, прославленого льотчика Павла Андрійовича Тарана законно гордяться трудящі Нікопольського району, всієї Дніпропетровщини.

Гончар Іван Олексійович

21.09.1921 - 20.04.1945

Народився у м. Нікополі Дніпропетровської області (Україна)

До 1941 року він жив у Нікополі, в сім'ї рідних, вчився в середній школі, потім працював на Південнотрубному заводі. У 1941 році призваний в армію Іван Гончар був зачислений до військового авіаційного училища, закінчив його і в званні молодшого лейтенанта прибув на фронт. Льотчик-винищувач, він супроводжував бомбардувальники, прикривав наші війська.

Почавши перші бойові вильоти з ударів по німецькому угрупуванню під Сталінградом, Іван Гончар дійшов до Берліна і брав участь в розгромі фашистського звіра в його власному лігві. За цей час він громив гітлерівських бандитів в Донбасі, при звільненні рідної Дніпропетровщини, в небі Молдавії, Польщі, Німеччини, проявляючи при цьому неабияку мужність і героїзм.

Це він знищив переправу через Дніпро на південь від Запоріжжя, наведену фашистськими військами осінню 1943 року. Програвши битву за Дніпро, фашисти зосередили в районі Нікополя могутнє угрупування військ і намагалися завдати удару у напрямі Перекопу, облягти і знищити наші війська, що підійшли до річки в районі Каховки і Херсона. Для накопичення сил на лівому березі Дніпра на схід від Нікополя німецьке командування навело міст через річку, опустивши його на 15-20 сантиметрів під воду, щоб він не спостерігався з повітря.

Повертаючись з виконання бойового завдання, Іван Гончар відмітив посередині річки автомашину, що стояла. Розвернувши літак і знизившись до бриючого польоту, він промайнув над головами фашистів, що тікали по мосту. Зрозумівши в чому справу, льотчик пішов на свій аеродром, доповів командуванню і тут же підняв в повітря свою ланку. Пройшовши лінію фронту, радянські винищувачі знизилися до бриючого польоту і раптово атакували переправу, яка після декількох заходів літаків була повністю зруйнована.

Серйозне випробування витримав Іван Олексійович в повітряному бою при звільненні правобережної України. Супроводжуючи групу наших бомбардувальників, радянські винищувачі зустріли велику групу ворожих «мессершміттів».

- За мною, в атаку! - наказав по радіо командир ланки і направив свій літак в гущу стерв'ятників. За ним пішли бойові товариші. Зав'язався жорстокій повітряний бій.

Декілька фашистських винищувачів накинулися на Гончара. Льотчик не відступав. А коли побачив, що відомий, який прикривав його збитий, з новою силою обрушився на ворога, бажаючи помститися за загибель товариша. Мить - і «мессер» в сітці прицілу Гончара. Коротка черга - німецький пірат задимів і, різко нахилившись, пішов до землі. Через декілька хвилин полетіли вниз ще два «мессершмітта», збиті Гончаром і його товаришами. Решта німецьких льотчиків боязко залишила поле бою. Одного разу винищувачі Гончара провели зухвалий наліт на прифронтовий аеродром супротивника. Удар був настільки вдалим і несподіваним, що німці просили допомоги з сусідньої частини. У повітрі з'явилася велика група ворожих винищувачів.

Сутичка тривала більш 35 хвилин. У цьому бою Гончар збив одного за іншим два «мессершмітта». По його прикладу товариші теж знищили ще двох стерв'ятників. Інші «мессери» продовжували насідати. У Гончара закінчувалися патрони, але він не вийшов з бою, продовжуючи носитися в повітрі, розбиваючи бойові порядки і сіючи паніку серед ворогів. У тривалому, нерівному бою були пошкоджені декілька наших літаків. Гончар залишився один. Зв'язуючи фашистів своїми зухвалими маневрами, він дав можливість товаришам піти на пошкоджених машинах на свою територію. Коли ж гітлерівські стерв'ятники всі відразу накинулися на беззбройного радянського винищувача, він різко розвернув свою машину і пішов в лобову атаку. Німці віджахнулись від нього. Льотчик скористався цим і вирвався із смертельного кільця неушкодженим.

Під час звільнення Литви Іван Олексійович з шестіркою винищувачів вступив в єдиноборство з шістнадцятьма ворожими бомбардувальниками, що йшли під прикриттям чотирьох винищувачів. Група Гончара сміливою атакою розладнала бойовий порядок бомбардувальників, не давши їм скинути бомби на наші війська. У цьому бою гвардії старший лейтенант Гончар збиває чотири ворожі бомбардувальники.

Через декілька днів шестірка Гончара знов вступила в бій з шістнадцятьма Ю-87, що йшли під прикриттям чотирьох ФВ-190, з якими зав'язала повітряний бій. Не дивлячись на чисельну перевагу супротивника група Гончара сміливою атакою розладнала бойовий порядок бомбардувальників і, перешкодивши скинути бомби на наші війська, без втрат з свого боку збила одинадцять «юнкерсів». Особисто Гончар у цьому бою знищив чотири Ю-87. Виконавши завдання, на підбитому літаку, важко поранений, Гончар благополучно посадив літак на свій аеродром. Беручи участь в боях по прориву німецької оборони західніше Сандоміра і на Берлінському напрямі, старший лейтенант Гончар особисто збиває за цей період часу дев'ять ФВ-190.

20 квітня 1945 року гвардії старший лейтенант Гончар в 7 годин вечора в складних метеорологічних умовах вилетів у складі шестірки «яків» на розвідку наземної обстановки в районі Міттервальде, Зармунд, Луккенвальде, Барут. При польоті над Берліном група була обстріляна сильним зенітним вогнем супротивника. Літак Гончаря був підбитий. Не дивлячись на скрутні умови польоту Іван Олексійович виконав завдання і на зворотному маршруті долетів до території, зайнятій нашими військами. Але при посадці на сильно пошкодженій машині він потерпів катастрофу.

Іван Гончар передавав молодим льотчикам льотну майстерність - результат багатьох майстерно проведених запеклих боїв. Керована ним ланка з червня 1944 року провела 314 бойових вильотів, в повітряних боях збито 21 літак супротивника. Відважний командир ланки за час війни особисто збив 16 ворожих літаків.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 27 червня 1945 року капітану Івану Олексійовичеві Гончару посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Размещено на Allbest.ru

...