Скотарство та обряди, пов’язані з домашніми тваринами

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти, науки, молоді та спорту України

Вінницький державний педагогічний університет ім. М. Коцюбинського

Інститут історії, етнології і права

Індивідуально навчально-дослідне завдання

Скотарство та обряди, пов'язані з домашніми тваринами

Виконала студентка групи 1-Б

Воловодівська Вікторія

Вінниця 2011

Зміст

Вступ

1. Характеристика господарських тварин

2. Обряди, пов'язані з першим вигоном худоби

3. Повір'я, легенди та інші містичні факти про тварин

Висновок

Вступ

Тваринництво, галузь сільського господарства, що займається розведенням і використанням сільськогосподарських тварин. Воно забезпечує людей харчовими продуктами (молоко, масло, сир), дає сировину для легкої (вовна) і харчової, а також фармацевтичної промисловості, тяглову силу (кінь, віл), основне органічне добриво -- гній. Продукти тваринництва легко збувати, і вони за нормальних обставин часто бували основою бюджету українського селянина. Тваринництво поділяється (в Україні) на скотарство (розведення і використання великої рогатої худоби), вівчарство, конярство, козівництво, кролівництво; до тваринництва зараховують також бджільництво та шовківництво.

На українських землях тваринництво відоме вже з неоліту, коли плекали велику рогату худобу, овець, свиней ікіз, зокрема носії трипільської культури; з бронзової доби поширене конярство (особливо у степових народів, насамперед у скіфів). Значно було розвинене тваринництво за княжої доби, конярство також для військових цілей. Від 15 століття відомий вивіз волів на Захід, пізніше й до Москви; за Гетьманщини з Лівобережжя експортовано волів і овець; проте весь час тваринництво задовольняло насамперед потреби місцевого населення. Щойно з кінця 18 століття тваринництво на Південній Україні набирає ринкового характеру: експорт вовни і волів. Але після перетворення степів на орну землю вівчарство зменшилося через брак кормової бази, а волів, які добре надавалися на розорення важкої цілини, замінили коні

1. Характеристика господарських тварин

скотарство обряд худоба легенда

У господарстві нашої місцевості здавна тримали різну худобу. Першими були собаки, які були одомашнені першими. А на рахунок тяглої сили - пізніше одомашнили биків. Потім у господарстві поширились корови, кози і вівці. Як мінімум 8 тисяч років тому люди приручили кіз, овець, корів, свиней. Важливою подією для подальшої історії стало одомашнення коней близько п'яти з половиною тисяч років тому. Перш ніж їх стали використовувати як робочий тварина, вони служили джерелом м'яса і молока. Першим тваринам, використаним для перевезення вантажів, був близько семи з половиною тисяч років тому віл, кастрований бик. Осли і коні приєдналися до нього пізніше. Для верхової їзди їх стали вживати порівняно пізно. Одомашнення коней, мабуть, відбулося одночасно в різних місцях.

На рахунок годування можна сказати наступне. На зиму припасали в сараї сіно. В теплі пори року тварин годували травою, рослинами, часто випасали, а зимою годували запасами сіна. Деякі рослини давали тваринам їсти для лікування (лікарські рослини). Зимою годували сіном, а літом випасали в левадах, степах, долинах. Зимою господарі робили піло - дерть з висівками мішали з водою і давали випити.

Доглядали за козами, коровами, вівцями в більшості жінки, а чоловіки займалися іншою худобою: свинями та биками. Чоловіки вичищали від худоби, а жінки стелили нову підстилку, а також повинні були до сутінок видоїти худобу. З овечого молока господарки часто робили бринзу, а також в загальному з молока робили та продавали сметану та сир.

У народі тварин поділяли на чистих і нечистих. Вважалось, що ті тварини,які їли лише траву,сіно, піло - це були чисті тварини, які не їли нічого зайвого. А нечисті - їли все підряд (свиня), а також валялись в бруді і їм, таким чином, рідше міняли підстилки і догляд за ними здійснювався в меншій мірі.

У господарстві коняче м'ясо вважалось найчистішим, хоча і їли його рідко : на свята, на весілля, а також при народженні у сім'ї дитини. Поширеним м'ясними стравами була телятина, свинина та курятина. Одне м'ясо, яке було їсти заборонено - це коров'яче. Коли у людей помічали на столі м'ясо корови, думали, що це відьмацька сім'я, оскільки не цінує корову як святу тварину.

2. Обряди, пов'язані з першим вигоном худоби

У нашій місцевості худобу виганяли після появи першої трави. Виганяють свяченою вербою після Благовіщеня. Коли худоба виходила з хліва кидали під ноги свячене (вербове листя). Випасали корів в основному діти-пастухи. У кого в сім'ї були свої діти, то вони випасали свою худобу, а у кого не було дітей, то наймали сусідніх. Були роки, коли пастухів годували і платили за випасання гроші. На дорогу пастуху давали так званий пайок - воду, хліб та деякі продукти, хто скільки міг.

Коли вперше виводили череду, господар повинен був обходили її із замком і тричі перехрестити. Влаштування стійбища для літнього випасання чи зимового утримання худоби супроводжувалась певними ритуально-магічними діями, які стосувалися розподілу обов'язків у колективі працюючих, зводились приміщення для пастухів («стая», «колиба», «курінь»), для худоби («кошара», «телятники», «кучі», «ялівники», «корівники», «ягнятники») тощо.

Худобу виганяли на літування після свята Юрія (6 травня), на росу. Селяни, попередньо домовившись про пасовища, обирала ватага (старшого пастуха). Кожен господар чинив оберігально-очисні ритуали, застосовуючи для цього вогонь, різне зілля, свячену воду і, звичайно, заклинання злих сил. Худобу переганяли через тліючі головешки, кропили свяченою водою, прив'язували до рогу трішечки зілля .

Виганяючи худобу, господар простеляв червоний пояс і обв'язував глечики. Якщо худоба не зачепить глечик, то і її ніщо і ніхто не зачепить.

Своєрідні оберігальні процедури виконував ватаг на полонині чи на літніх пасовищах, заходячи перший раз у приміщення для пастухів чи худоби. Часто у ритуалах використовували сокиру, яку ставили перед порогом, коли худоба заходила у стайню чи кошару, або й зарубували її у поріг.

Перед тим, як вигонити тварин на попас, господарі підрізали волам і коням хвости та гриви (винятком були корови - «бо як їм підрізати, то молока не даватимуть»). Домашню худобу вигонили в поле до сходу сонця - «коли ще відьми роси не потолочили». Поліщуки робили це так. Біля воріт стелили червону крайку або такого ж кольору хустину. Якщо корова не зачіпала її ратицями, то на увесь сезон позбавлялась од хвороб і нападів вовків, а як зачепилася - «то нападуть трясця або звірі»; дехто перегонив тварин через замкнуту колодку, тобто залізний замок, яким путали коней, щоб злодії не викрали, - «тоді ні звір, ні лихе око не однімуть корови, і вона глядітиме череду». При цьому годилося вдарити тварину кілька разів посвяченою вербовою галузкою (але остерігалися бити голою, цебто без кори, палицею чи осиковим кілочком, щоб була здорова).

На Закарпатті побутували дещо відмінні обрядові дійства. Якщо на Поліссі вигонили корів до сходу сонця, то тут - лише тоді, як воно геть підіб'ється - «щоб зрання відьма не пошкодила». Мати намагалася зіпертись на плечі синові-попасичу, аби корови й телиці цього року побігали. Дехто з жінок навіть виходив за село й просив у чужих пастухів хліба - «щоб корова давала багато молока».

Найбільше обрядо дій, пов'язаних із першим вигоном тварин, побутувало серед мешканців Карпат, де тваринництво було основною формою господарювання. Особливо урочисто з організовувався «полонинський хід» - виряджання отар і на далекі пасовиська, де вони перебували впродовж усього літньо-осіннього сезону. З цієї оказії майже всі жителі села збиралися на околиці, влаштовуючи різноманітні ігри та забави під супровід троїстих музик і покликів трембіт. Ритуалізовані дійства мали убезпечити тварин од звіра та «лихого ока», защедрити на молоко та приплід.

Перед тим, як вигнати з обійстя тварин, гуцули розводили багаття («курило», «курище») зі скіпок та глоду, і перегонили через нього корів, приказуючи:

- Дай, Боже, аби тільки було маржини, кілько має бути тут попелу із цього курища!

Потім попіл розтрушували на сінокосах та посівах і підсипали в спеціально виготовлений книш з дванадцяти страв, який давали з'їсти тваринам. Щоб молоко було жирним і густим, удосвіта на Юрія підгодовували корів спеціальними квітами (юрочками) із сіллю. Дехто з горян увечері ставив у хлівах терновики, на яких спочивали тварини, чи борони, обсипавши їх юріївським попелом, а вим'я натирав цибулею чи часником; обійстя обтикували галузками берези та глоду. Щоб захистити тварин од чародійництва, ґазди робили дерев'яні колеса, обкручували їх сіном і, підпаливши, котили подвір'ям, а хвіртки та ворота обкладали дерном, в який утикали вербові галузки - «щоб відьми корів не доїли».

Було за правило, вигонячи на перший попас, виплести для кожної корови по два віночки з живих квітів, які вішали на роги як оберіг від хижаків. Усі ці дійства супроводжувалися спеціальними піснями, так званими латканками. Наведу одну з них:

Пасла коровицю, пасла,

Відерко каші принесла.

Вийся, віночку, гладко,

Ой вийся й увивайся,

На корівку придавайся…

На півдні України, де обряди не були такими пишними, як у Карпатах, пастухи, котрі зголосилися на сезон доглядати череди, від Георгіївського дня і до Покрови відпускали бороди.

Такими в загальних рисах були обряди першого вигону корів та овець. Тієї ж днини організовували й попас для коней. Щоправда, робили це не вдень, а вночі. Звечора підлітки, для яких було великою честю започаткувати сезон, урочисто гнуздали коней, сідлали їх і, як заходило сонце, гнали риссю на толоку. Додому, як правило, не повертались, оскільки перший припас мав бути з ночівлею біля багаття. За повір'ям, хто засне, то в того вовк задере кобилу. Щоби цього не трапилося, всю ніч біля вогнища розповідали один одному всілякі легенди і перекази.

При вигоні на попас тварин власники ретельно стежили, чи покачалася коняка в юріївській росі: якщо так, то гожа до роботи, а коли ні - вибраковували («вона вже відслужила своє»). Звідси й поговірка: «Юрієва роса краща од вівса». До речі, в цей день не годилося запрягати коней і виконувати ними будь-яку роботу - «бо то їхній день».

Відтак першим вигоном тварин на пасовиська утверджувався справжній прихід весни. Одначе цим дійством не завершувалися обряди, пов'язані зі свійськими тваринами. Їх улаштовували і влітку - на Петра (12 липня), коли відзначали пастуше свято. В деяких селах пишно святкували і закінчення пастушого сезону.

Чимало обрядів, які мали убезпечити худобу, відбувалося й на інші свята. Люди навмисне постили в Переплавну середу - «для худоби, щоб рогів не позбивала, не звихнулась і не приводила кривих телят».

Для великої рогатої худоби на полонинах обирали найкращі пасовища. Пасли чередою, як правило, воли і коні окремо від корів. Поширена була й вигінна форма літнього випасання худоби.

Було повір'я, на рахунок «відносин» скотини і домового. Коли купляли скотину, то залишали її у хліві на ніч, а зранку дивились, як вона перебула ніч. Якщо вона на ранок була мокра або ревіла - значить, що домовому вона не сподобалась. Приходилось продавати худобу і купувати іншу допоки домовому вона не сподобається. А вже коли худоба спокійно перебувала ніч - значить вона підійшла.

На рахунок продажі худоби існував звичай - продавати без свого наличага, а купити новий. Також господарка, яка продавала худобу повинна була дати новій господарці своєї худоби гроші на дійницю.

Після купівлі худоби, приводили додому : спочатку давали солі, свяченої води і хліба. Опісля цього скотину заводили в хлів. Господарі повинні були окропити все свяченою водою, перехрестити і залишати худобу на ніч. Якщо на ранок все було нормально - значить вона залишиться. А якщо раптом щось пішло б не так (звичай про домового) - її продавали і купляли іншу.

3. Повір'я, легенди та інші містичні факти про тварин

В давні часи наші Предки прикрашали вінками ритуальних тварин, які приносилися в жертву. Вінками також прикрашали корів, які отелилися, новонароджених телят та ін. Перше молоко приносили в жертву виливаючи частину його в річку. Ці обряди мали на меті -- забезпечити добробут родини, уберегти тварин від хвороби, зурочення та іншого лиха.

Магічною силою наділяється вінок, сплетений вагітною жінкою -- він дає плодючість полям і худобі; вінок, сплетений дівчиною -- чистоту посіву. В давніх слов'янських племенах існував звичай навесні приносити вінки з перших квітів у жертву Воді (річкам, озерам, джерелам), бо у водах живе Дух Божий. Тому й здійснювалися богослужіння біля Святої Води. Ворожили по зовнішньому вигляду вінка : довго залишався свіжим - на добре, зів'яв -- недобрий знак; розвився чи розірвався -- чекай біди.

Також коровам клали вінки на Івана Купала . Вважалось, що він принесе сім'ї щастя і добробут.

Були повір'я захисту домашньої худоби від злих сил (злих духів, відьом). У нашій місцевості найчастіше клали на порозі свяченого ножа і ставили в лівому передньому кутку свячену сіль. Також вішали на дверях підкову - щоб не зайшов злий дух. Якщо, бувало, що підкову скидали, то її закопували під поріг.

Був звичай заводити худобу у хату на Святий вечір, давати їй хліб і сіль, щоб худобі було добре і щоб у родині панував достаток. На Святий вечір у першу чергу повинна поїсти худоба, а потім уже сідали самі господарі за стіл.

На Щедрий Вечір, так само, як і на Свят-Вечір, за старим народнім віруванням «тварини людською мовою говорять», але підслухати цю мову гріх, і за це Бог карає.

Було записано таке оповідання:

«Чоловік мав пару волів. І він чув, жи люди собі приповідують -- худоба говорить на Щедрий Вечір, як господар коло неї ходить. Господар дав бикам їсти, а сам си сховав і слухає. Слухає, а бики кажуть один до другого: «Нам добре в нашого господаря, але ми його завтра повеземо на цвинтар». А його так Пан-Біг покарав за те, жи він слухав. І зараз на другий день той помер».

Подібне оповідання записане вже пізніше:

«... захотілось ото йому послухати мови волів. На ніч заліз той хазяїн в ясла. Може, так до півночі лежав, -- нічого не чути. Тихо в оборі, худоба лягла на спочинок, жує собі жуйку. Лежали воли, лежали, а далі встає один. Встає, а другий каже до нього: «Чому не лежиш, навіщо ноги томиш?..» А хазяїн в яслах слухає. Коли далі віл, той, що встав, каже: «Як то з нами дальше буде, хазяїн наш щось дуже мало паші має. До весни ще далеко, чим він нас догодує до весни?...» Хазяїн все слухає та дивом дивується. Ну, ті лежали, лежали, а тоді знов говорять: «...Єсть ще в його ожеред соломи, що вже три роки, як він стоїть. Тею соломою хазяїн нас буде годувати до нової паші. Якби обмолотив того ожереда, ще б корців зо два жита взяв. Але хазяїн не буде молотити тої соломи, бо скоро умре...»

В таких оповіданнях (їх є кілька) говориться, що тварини розмовляють вночі під Новий Рік. Цікаво, що вірування про розмову тварин людською мовою в ніч під Різдво Христове, Щедрий Вечір або Новий Рік здавна існує вже здавна, і не лише на Україні.

У сусідньому селі був випадок близько сорока років тому :

«Мала вона одного кота й одного пса. Поводилася з ними кепсько і морила голодом. Коли одного року надійшов Свят-Вечір, вона мало не впала з крісла від здивування, коли почула, як пес сказав до кота: «Ну, надійшов час, коли ми маємо покинути свою господиню. Вона -- стара скнара, і цієї ночі прийдуть розбійники і вб'ють її, пограбувавши». -- «Це буде добрий вчинок!» -- відповів кіт. Перелякана господиня побігла до сусідньої хати. В дверях її зустріли грабіжники, пограбували і вбили».

Існує повір'я, що коли ввійти в стайню точно опівночі, то можна побачити, як весь скот стоїть на колінах. А бджоли співають у цю ніч величальну пісню Різдву Христовому.

Перед вечерею господар кадить ладаном, кропить хату «навхрест» - хлібиною з хрестом зверху.

Взявши «пиріг», господар підходить до стайні і говорить:

-- Хто йде?

-- Біг!

-- Що несе?

-- Пиріг!

Після цього він заходить у стайню, благословляє тварин хлібиною, розламує ту хлібину на шматки і роздає скотині. Іноді, -- як де ведеться, -- господар ще кропить тварин свяченою водою, промовляючи: «Во Йордані крещающуся Тобі, Господи».

В цей вечір виконуть усі ті обряди, що й на «багату кутю» -- кличуть морозу, чорні бурі, сірого вовка; але все це вже не так урочисто як на Свят-Вечір.

Коли «кутю проженуть», батько присмалює дітям чуби -- «щоб вовка не боялися!» Згадаймо приповідку: «Не бачив ти ще смаленого вовка!» Ця приповідка виникла у зв'язку з обрядом «смалити чуби» в цей вечір. «То так, як смалений вовк, тоді діти не будуть боятися».

Узагалі до домашньої худоби з найдавніших часів ставились з великою пошаною. Не залишали поза увагою у великі свята -- на Свят-вечір пригощали стравами зі столу або отавою (молода трава), на яку ставили миски зі стравами під час вечері, кропили йорданською водою; на Великдень згодовували яйце, обкурювали ладаном, відганяли «злі духи» і всіляку напасть за допомогою вогню.

Якщо живе вуж - це добре. Він не допустить відьму і оберігає корову. Існувало повір'я, що вуж, який оселяється в хаті, стає покровителем обійстя, його охоронним талісманом, який приносить багатство і щастя. В народі його наділяли вужа здатністю смоктати молоко у корови, і вважалося, що корова, біля якої він з'являється, дає більше молока. Відтак цього плазуна не можна було вбивати.

Висновок

Можемо зробити висновок, що скотарство та обряди, пов'язані з тваринами відігравали важливу роль у суспільстві. Деякі звичаї та обряди, які збереглись до нашого часу допомагають нам краще зрозуміти всю значущість і красу української культури. Це не напрочуд корисно знати, а і цікаво. Адже наше теперішнє життя неабияк пов'язане із колишніми давніми звичаями, повір'ями та обрядами, які ми вшановуємо і дотримуємось до сьогодення.

Размещено на Allbest.ru