Антропологічний склад українського народу: етногенетичний аспект

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ МИСТЕЦТВОЗНАВСТВА, ФОЛЬКЛОРИСТИКИ ТА ЕТНОЛОГІЇ ІМ. М.Т. РИЛЬСЬКОГО

УДК 572.9 (477)

Антропологічний склад українського народу:

етногенетичний аспект

Спеціальність 07.00.05 - Етнологія, 03.00.14 - Антропологія

АВТОРЕФЕРАТ

на здобуття наукового ступеня

доктора історичних наук

Сегеда Сергій Петрович

Київ - 2002

Робота виконана в Інституті мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім.М.Т. Рильського НАН України, відділ “Український етнологічний центр”

Офіційні опоненти: Провідна установа:доктор історичних наук, професор, член-кореспондент НАН України Наулко Всеволод Іванович, Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.Грушевського НАН Укр аїни, завідуючий відділом пам'яток духовної культури доктор історичних наук, професор, член-кореспондент НАН України Павлюк Степан Петрович, Інститут народознавства НАН України, директор доктор біологічних наук Мікуліч Олексій Ігнатійович, Інститут мистецтвознавства, етнографії та фольклору ім.К.К.Крапиви НАН Білорусі, провідний науковий співробітник відділу антропології та екології Інститут політичних та етнонаціональних досліджень НАН України

Захист відбудеться 23.05.2002 об 11 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.227.01 при Інституті мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім.М.Т. Рильського НАН України за адресою: 01001, м. Київ, вул. М.Грушевського, 4

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім.М.Т. Рильського НАН України (01001 м.Київ, вул. М.Грушевського,4)

Автореферат розісланий 20.04.2002 р.

Вчений секретар спеціалізованої ради, кандидат філологічних наук О.О.Микитенко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Доведено, що дані антропології - науки про мінливість фізичного типу людини в часі та просторі - є джерелом важливої історичної інформації, яка дозволяє реконструювати окремі аспекти етногенетичних процесів, що мали місце в минулому. Хоча напрями цих процесів зумовлені соціально-історичними чинниками, антропологічні ознаки все ж нерозривно пов'язані з ними. Передаючись від покоління до покоління, вони відіграють роль своєрідних біологічних "міток", які а) дозволяють визначити ступінь фізичної (морфо-фізіологічної) спорідненості людських колективів; б) з'ясувати шляхи міграцій давніх етнічних груп, які могли спричинити кардинальні зміни етнічної ситуації в тому чи іншому регіоні; в) визначити співвідношення місцевої та прибулої людності на даній території; г) висвітлити роль окремих етнічних компонентів у формуванні давніх та сучасних народів; д) намітити напрями їхніх генетичних зв'язків. За певних обставин антропологічні дані мають переваги перед іншими категоріями етногенетичних джерел - археологічними, етнографічними, лінгвістичними, оскільки мова та культура можуть поширюватись шляхом запозичення, а зміна фізичного типу етнічної спільності є безперечним доказом контактів - часом вимушених, а часом і добровільних - з прибулими спільнотами. Слід підкреслити, що антропологічні дані зберігають свої інформаційні можливості навіть тоді, коли йдеться про дуже віддалені історичні епохи. Це пояснюється консервативністю спадкових фізичних рис людей, які самі по собі мало змінюються в часі.

Антропологічну історію українців, як і інших європейських народів, можна порівняти з генним потоком через століття. Вона, як слушно зауважив відомий вітчизняний вчений В.Петров, "не зводиться до поступального біологічного відтворення поколінь". Це - складний, суперечливий процес взаємодії багатьох, часто різних за походженням компонентів, процес, що супроводжувався частковим або цілковитим винищенням "поколінь, народів та культур" (Петров, 1992). Розпочавшись у віддалені історичні періоди, він триває й нині, знаходячи відображення в антропологічному складі сучасної людності - цього наочного втілення "етнічної біографії" народу.

Одним з перших до висвітлення даної проблематики звернувся визначний український етнолог Ф.Вовк (1916), який дійшов висновку про переважання серед людності українських етнічних земель доволі однорідного комплексу ознак, назвавши його "українським антропологічним типом". Учений обґрунтував думку про належність даного типу до адріатичної, або динарської, раси, поширеної здебільшого серед південних і західних слов'ян - сербів, хорватів, чехів, словаків тощо.

Протилежних поглядів дотримувався відомий вітчизняний дослідник В.Д.Дяченко, який виділяв на теренах України кілька антропологічних областей: п'ять (центральноукраїнську, карпатську, нижньодніпровсько-прутську, валдайську, або деснянську, ільменсько-дніпровську) або сім (поліську, верхньодніпровську, центральноукраїнську, нижньодніпровсько-прутську, дунайську, динарську і карпатську). Кожній із них, за винятком карпатської, він знайшов аналогії в Росії та Білорусі (Дяченко, 1965, 1992, 1994).

З цим категорично не погодилась Т.І.Алексєєва - автор фундаментальної монографії, присвяченої антропології східних слов'ян (1973). На її думку, росіяни та білоруси належать до кола північних, а українці, яким властивий доволі однорідний комплекс ознак - південних європеоїдів.

Неоднозначність оцінок ступеня однорідності, наявності локальних варіантів і напрямів антропологічних зв'язків українців, - оцінок, які до того ж здебільшого ґрунтуються на одних і тих же матеріалах, - вимагають перегляду підсумків попередніх соматологічних досліджень і залучення нових даних для висвітлення цієї проблематики.

Згідно з популяційною концепцією раси, що її дотримується переважна більшість сучасних вчених, морфо-фізіологічні ознаки, як правило, успадковуються незалежно одна від іншої. Передбачається, що дані, отримані на підставі вивчення різних антропологічних систем, відображають різні хронологічні "зрізи" етногенетичних процесів. Залучення нових категорій ознак значно розширює загальний обсяг інформації історичного характеру.

Поряд з "традиційними" краніологічними, соматологічними і деякими фізіологічними характеристиками для з'ясування взаємостосунків людських популяцій нині широко використовуються одонтологічні і дерматогліфічні ознаки, міжгрупова мінливість яких має стійку тенденцію до утворення територіальних комплексів, які диференціюють людство на різних рівнях: від великих расових стовбурів до вторинних рас, антропологічних типів і ще дрібніших одиниць антропологічних класифікацій. Виокремлення й аналіз цих комплексів дозволяють отримати дуже цінні, а іноді - незамінні дані про генетичні співзалежності спільнот. Особливо цінним джерелом етногенетичної інформації є одонтологічні маркери, за допомогою яких можна безпосередньо порівнювати давні та сучасні вибірки. Жодна інша система морфологічних ознак не дає дослідникам таких можливостей.

Протягом тривалого часу автор дисертації проводив дослідження в царині одонтології і дерматогліфіки, за підсумками яких систематизовано великі за обсягом матеріали з антропології давнього та сучасного населення України (Сегеда, 1979, 1986; Segeda, 1994; Сегеда, 1997, 1999, 2001 тощо). Останнє дозволяє застосувати комплексний підхід до висвітлення питань антропологічного складу українського народу і значно розширює можливості антропології як джерела етногенетичної інформації.

Метою дисертації є розробка концепції антропологічного складу українського народу на основі широкого комплексу морфологічних ознак і висвітлення антропологічних аспектів його етногенезу. Для її реалізації слід розв'язати такі основні дослідницькі завдання:

- простежити варіації одонтологічних і дерматогліфічних ознак на території України, виділити регіональні варіанти і визначити місце українців серед інших етнічних груп Євразії за цими морфологічними системами;

- дати загальну антропологічну характеристику українського народу на підставі широкого комплексу соматологічних, одонтологічних і дерматогліфічних даних, з'ясувавши ступінь його морфологічної однорідності і основні напрями антропологічних зв'язків;

- реконструювати основні етапи антропологічної історії давньої та середньовічної людності України, що стали тим підґрунтям, на якому сформувалися фізичні риси українського народу;

- висвітлити головні напрями етногенетичних процесів на території України за даними антропології, залучивши для цього дві системи ознак: краніологічну й одонтологічну, дані яких взаємно доповнюють одна одну.

Об'єктом дисертаційного дослідження є популяційне розмаїття і етногенез українського народу.

Предмет дослідження - антропологічні характеристики населення України у часі і просторі.

Методи дослідження. Для аналізу антропологічних даних у дисертації застосовувався географічний метод, який передбачав: 1) висвітлення закономірностей міжгрупового розподілу провідних ознак трьох систем (соматологічної, одонтологічної і дерматогліфічної) на території України; 2) виявлення локальних комплексів, які утворюють їхні сполучення; 3) пошук аналогій цим комплексам на суміжних територіях; 4) з'ясування місця українців у системі європейських антропологічних типів і напрямів їхніх давніх генетичних зв'язків. Для вирішення конкретних дослідницьких завдань застосовувались біометричні методи.

Наукова новизна дисертаційної роботи полягає в тому, що в ній вперше а) запропонована комплексна антропологічна характеристика українців на основі аналізу мінливості ознак кількох морфологічних систем: соматологічної, одонтологічної та дерматогліфічної; б) виділено чотири антропологічні зони України: північну, західну, центральну та південну, що склались історично на основі взаємодії різних за походженням морфологічних компонентів; в) з'ясовано місце українців в антропологічних класифікаціях народів Східної Європи, висвітлено основні напрями їхніх антропологічних зв'язків з урахуванням широкого комплексу морфологічних маркерів; г) на основі двох категорій джерел (краніологічних і одонтологічних) відтворено процеси формування антропологічного складу давньої та середньовічної людності України; д) показана наявність глибокої лінії антропологічної спадкоємності давнього та сучасного населення Середньої Наддніпрянщини і карпатської зони; ж) на підставі антропологічних джерел реконструйовано головні напрями складних багатовекторних етногенетичних процесів, що мали місце на території України від епохи верхнього палеоліту до доби пізнього середньовіччя.

Зв'язок дисертації з науковими та науково-дослідницькими програмами та планами. Робота виконувалась у тісному зв'язку з плановою темою відділу "Український етнологічний центр" Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т.Рильського НАН України "Національне відродження і етнографічна спадщина" (4.16.9.4.1.; 4.16.9.5.) і проектами "Етнічна історія українського народу в світлі даних антропології" (№ 7.3/8) та "Етнічні процеси на території України в І тис. до н.е. - ІІ тис. н.е. за даними антропології" (№ 7.4/54), фінансування яких здійснювалось Державним фондом фундаментальних досліджень України.

Наукове і практичне значення одержаних результатів. За підсумками проведеного дослідження була розроблена нова концепція антропологічного складу українського народу, яка ґрунтується на широкому комплексі морфологічних ознак. На підставі аналізу різних категорій джерел було показано, що в антропологічному складі українського народу знайшли відображення багатовекторні етногенетичні процеси, що мали місце впродовж тисячоліть. Отримані результати свідчать про те, що сучасна людність значною мірою успадкувала фізичні риси своїх попередників на території сучасної України. Загальні висновки і окремі положення дисертації знайшли відображення в низці фундаментальних досліджень з історії і етнографії українського народу, навчальних посібниках і курсах лекцій для студентів вищих навчальних закладів. Результати дисертації можуть використовуватись для висвітлення питань етногенезу і етнічної історії давнього та сучасного населення України.

Особистим внеском здобувача є ініціювання актуальної і нерозкритої теми, нетрадиційний підхід до її висвітлення, проведення власних досліджень, за підсумком яких до наукового обігу ввійшли великі за обсягом антрополого-одонтологічні та дерматогліфічні дані, зібрані автором в процесі польових досліджень як на території України, так і за її межами. Ідеї та розробки співавторів опублікованих праць при цьому не використовувались.

Апробація та впровадження основних положень і результатів даного дисертаційного дослідження проходили на кількох рівнях. Вони заслуховувались на засіданнях відділу "Український етнологічний центр" і вченої ради Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім.М.Т.Рильського НАН України; використовувались при підготовці курсів "Основи антропології" та "Історична антропологія України", прочитаних автором на філософському і історичному факультетах Київського національного університету ім. Т.Шевченка, гуманітарних факультетах Національного університету "Києво-Могилянська академія", Міжнародного Соломонового університету, Острозької академії, Міжнародного університету "Україна" тощо; залучались для написання навчальних посібників "Основи антропології" (К., 1995) і "Антропологія" (К., 2001), рекомендованих Міністерством освіти і науки України для студентів гуманітарних факультетів вищих навчальних закладів; оприлюднювались в доповідях на міжнародних конференціях та конгресах, а саме: "Полісся і етногенез слов'ян" (Москва, 1983), V Міжнародному конгресі археологів-славістів (Київ, 1985), "Найдавніші спільноти землеробів та скотарів Північного Причорномор'я (V тис. до н.е. - V в. н.е.)" (Кишинів, 1990), "Біологія доісторичних популяцій людини: методи й результати досліджень" (Познань, 1990), "Проблема комплексу Ноа-Сабатинівка-Кослоджень" (Калараш, 1991), "Роль вищих навчальних закладів (інституцій) у розвитку українознавства" (Київ, 1993); "Людина - Природа -Культура" (Краків, 1994), "Полісся: мова, культура, історія" (Київ, 1996), І Міжнародному конгресі україністів (Київ, 1992), ІІІ Міжнародному конгресі україністів (Харків, 1996),"Україна, українці, українознавство ХІХ століття" (Київ, 1997), "Україна на межі тисячоліть: етнос, нація, культура" (Київ, 2000, 2001), "Людина - між біологією і культурою" (Торунь, 2001), V читаннях пам'яті проф. В.В.Бунака "Теорія антропології і її методи: витоки і розвиток" (Москва, 2001); всесоюзних і республіканських конференціях, наукових сесіях і семінарах, зокрема, Науковій сесії Інституту етнографії ім. М.М.Миклухо-Маклая АН СРСР, присвяченій 90-річчю з дня народження В.В.Бунака (Москва, 1982), "Антропологічна одонтологія" (Вільнюс, 1987), "Проблеми історії та археології давнього населення Української РСР" (Одеса, 1989), "Українське народознавство в світлі теоретичної спадщини Федора Вовка" (Київ, 1997), "Народна культура за умов трансформації суспільства: сучасний стан та проблеми розвитку" (Київ, 2000), "Берестецька битва в історії, літературі та мистецтві" (Рівне, 2001) тощо.

За результатами дослідження опубліковано індивідуальну монографію обсягом 15,7 др. арк., що в 2000 році стала переможцем-грантом конкурсу Державного фонду фундаментальних досліджень України, 6 розділів колективних монографій, 2 навчальних посібники, 23 статті у наукових журналах і збірниках наукових праць, 7 матеріалів і тез конференцій.

Структура дисертації зумовлена завданнями дослідження. Дисертація складається із вступу, шести розділів, які включають 17 підрозділів, висновків, списку використаної літератури (373 джерела, 35 стор.) і чотирьох додатків. Обсяг основної частини дисертації, яка вміщує 84 табл. та 71 рис., - 392 стор.

антропологічний етногенез популяційний українець

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

Розділ перший "Огляд літератури" складається з двох підрозділів, логічно пов'язаних між собою. У першому з них "Формування уявлень про антропологічний склад українського народу в другій половині ХІХ - першій половині ХХ ст." зазначається, що антропологічні дослідження українського народу розпочалися в 60 - 70 рр. ХІХ ст. Першу антропологічну класифікацію українського народу запропонував відомий вітчизняний етнолог і громадський діяч П.Чубинський (1872), виділивши на території Правобережної України три типи: український, подільський і волинський, які відрізняються між собою за зростом, кольором волосся та очей. Учений намагався також визначити роль окремих компонентів (тюркського, південнослов'янського та румунського), що, на його думку, увійшли до антропологічного складу українського народу. Окремі спостереження П.Чубинського, які стосувались фізичного типу людності Центральної України, підтвердились за підсумками сучасних досліджень.

Питання антропології українського народу в цей період порушувались також в працях польських дослідників І.Майера, І.Коперницького, Ю.Талько-Гринцевича, російських вчених Д.М.Анучина, Є.М.Чепурковського, вітчизняного фахівця М.В.Гільченка тощо, які загалом ґрунтувались на недосконалих методичних засадах і кількісно обмежених даних. Все ж в них правильно вказані найхарактерніші фізичні риси українського народу, а саме: високий зріст, брахікефалія, відносно темний колір волосся та очей.

Першу струнку концепцію антропологічного складу українського народу запропонував визначний вітчизняний етнолог Ф.Вовк (Волков), який разом зі своїми вихованцями - студентами Санкт-Петербурзького університету обстежив за соматологічною програмою понад 5 тис. осіб (1916). Проаналізувавши розподіл антропометричних й антропоскопічних ознак в трьох - північній, середній і південній - смугах України, він дійшов висновку про відносну антропологічну однорідність "українського антропологічного типу", визначальними рисами якого є доволі високий зріст, брахікефалія, темна пігментація волосся та очей, пряма форма спинки носа. На думку вченого, українці належать до поширеної на Балканах динарської, або адріатичної, раси, виявляючи спорідненість із сербами, хорватами, чехами, словаками. Аналіз концепції Ф.Вовка, яка зазнала чимало різкої і необ'єктивної критики, показав, що її окремі положення витримали випробування часом.

Після завершення Першої світової війни і національно-визвольних змагань в Україні певний час існувало три наукових осередки, які розробляли антропологічну проблематику. Два з них - Музей (згодом - Кабінет) антропології ім. Ф.Вовка при ВУАН (Київ) і НТШ (Львів) продовжували традиції школи Ф.Вовка, третій - харківський - зосередився на висвітленні питань морфології, фізичного розвитку, прикладної антропології. Окремі питання етнічної антропології України висвітлювались також польськими, російськими, чеськими, румунськими вченими (Я.Чекановським, В.Бунаком, Я.Суком, О.Некрасовою та ін.). Все ж антропологічні дослідження українців в в цей період мали доволі епізодичний характер і, за деякими винятками, хибували серйозними методичними вадами.

Другий підрозділ даного розділу "Антропологічні дослідження українців в другій половині ХХ ст. Сучасний стан проблеми" присвячено аналізу літературних джерел останніх десятиліть. Вказувалось, що на початок 50 - х років минулого століття в Україні не залишилось жодного антропологічного осередку: сліди одних учених загубилися в сталінських таборах (А.Носів), інші припинили свої дослідження з остраху перед сталінськими репресіями (Л.П.Ніколаєв), дехто після закінчення Другої світової війни емігрував на Захід (Р.Єндик). У 1956 р. в ІМФЕ АН УРСР була створена група антропології, яка розгорнула інтенсивні дослідження в царині етнічної антропології України. Великі за обсягом матеріали, зібрані Українською антропологічною експедицією

1956-1963 рр., були узагальнені В.Д.Дяченком в монографії "Антропологічний склад українського народу" (К., 1965).

Фундаментальне дослідження В.Д.Дяченка містить загальну антропологічну характеристику українців на фоні інших етнічних груп Східної, Центральної та Південної Європи. Автор виділив на території України 5 регіональних варіантів, або областей, населення яких розрізняється між собою за зростом, пігментацією волосся та очей, розвитком третинного волосяного покриву тощо. Більшості з них В.Д.Дяченко знайшов аналогії в Росії і, частково, у Білорусі, що не дістало підтримки з боку інших фахівців-антропологів.

Слід також мати на увазі, що В.Д.Дяченко не був послідовним щодо кількості антропологічних типів (областей) на теренах України. Згодом він збільшив їхню кількість до семи (Дяченко, 1992, 1994).

У 1969 р. вийшла друком монографія В.П.Алексєєва, присвячена краніологічній характеристиці народів Східної Європи. За підсумком вивчення краніологічних матеріалів ХVІІ - ХVІІІ ст. з різних регіонів України він дійшов висновків про те, що головну роль у формуванні морфологічного типу українського народу відіграли краніологічні риси древлян.

Інакше оцінює внесок нащадків літописних племен у формування фізичних рис українців Т.І.Алєксєєва. У монографії "Етногенез східних слов'ян за даними антропології" (М.,1973) вона вказала, що всі вони брали більш-менш однакову участь у творенні антропологічного складу сучасного українського етносу. Т.І.Алексєєва виділяла серед українців один переважаючий антропологічний комплекс - подніпровський.

Ці ідеї знайшли подальший розвиток в колективній праці російських учених під керівництвом Т.І.Алексєєвої (Восточные славяне. Антропологическая и этническая история, М.,1999), де на основі сучасних статистичних методів систематизовано великий масив соматологічних і краніологічних даних.

Поява цього узагальнюючого дослідження все ж не вичерпала всієї ширини проблематики. Багато матеріалів з етнічної антропології України залишились поза увагою авторів. Об'єктивно це пов'язано з ослабленням співпраці російських та українських фахівців після розпаду СРСР.

Упродовж останніх десятиліть до наукового обігу ввійшли великі за обсягом гематологічні матеріали, узагальнені в монографіях Є.І.Данілової (1971), яка виділила в межах України 5 гено-географічних областей, і Р.І.Старовойтової (1979).

Наприкінці 60-х рр. ХХ ст. розпочався також збір даних з одонтології і дерматогліфіки населення України. Згодом до них долучився й автор цього дисертаційного дослідження. Однак в 1974 р. група антропології ІМФЕ АН УРСР припинила своє існування, що майже на два десятиліття загальмувало дослідження в царині етнічної антропології українців.

Після здобуття Україною незалежності знову поглибився інтерес до цієї проблематики. На початку 1990-х років автор дисертації поновив польові дослідження в рамках Історико-культурної експедиції Мінчорнобиля України, які були підтримані Фондом фундаментальних досліджень України. Згодом антропологічна проблематика була включена до наукових планів відділу "Український етнологічний центр" ІМФЕ М.Т.Рильського НАН України.

Все ж вузлові питання етнічної антропології України, розвиток якої штучно стримувався протягом тривалого часу, ще далекі від остаточного вирішення, що зумовлює своєчасність і актуальність звернення до цієї проблематики.

Другий розділ дисертації "Джерела і методи дослідження" відкривається підрозділом "Джерела дослідження". У ньому зазначається, що для комплексного аналізу антропологічного складу українського народу в дисертації залучено

3 категорії ознак, а саме: соматологічні, одонтологічні, дерматогліфічні. Соматологічні дані, зібрані Українською антропологічною експедицією 1956 - 1963 рр. під керівництвом В.Д.Дяченка, охоплюють 79 територіальних груп (вибірок) українців (6768 чол.). При визначенні антропометричних і антропоскопічних ознак застосовувались методичні прийоми, описані В.В.Бунаком (1941).

Одонтологічні дані були зібрані автором дисертаційного дослідження під час експедиційних поїздок 1973 -1999 рр. на теренах України, європейської частини Російської Федерації і Білорусі, організованих Інститутом мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т.Рильського НАН України, Інститутом народознавства НАН України, Інститутом археології НАН України та Інститутом етнології та антропології ім. М.М.Миклухо-Маклая РАН (Росія). Програма і методи одонтологічного дослідження описані О.О.Зубовим (1968, 1974).

Обстежено 35 етно-територіальних груп українців (23), росіян (5), білорусів (2), поляків (1), молдаван (1), греків (2), башкирів (3)* (*Разом з О.О.Зубовим), комі-зирян (1), комі- пермяків (1), удмуртів (1), мордви-ерзі (1), усього - 3364 чол. і жін.

Переважна більшість дерматогліфічних матеріалів, залучених для комплексної антропологічної характеристики українського народу, зібрана і опрацьована автором. Колекції відбитків пальців і долонь опрацьовані за програмою і методикою Г.Каммінса і Ч.Мідло (1961).

Загалом за дерматогліфічною програмою автором дисертації обстежено 23 етно-територіальні групи Східної Європи, а саме: українців (16), росіян (3), білорусів (2), поляків (1), молдаван (1), усього - 2215 чол. Крім того, опрацьовано і введено до наукового обігу колекції дерматогліфічних відбитків українців і болгар Одеської області, а також гагаузів Молдови, які зберігаються у фондах ІМФЕ ім. М.Т.Рильського НАН України. Використано також дані, опубліковані Г.Л.Хіть, яка обстежила 9 груп українців (Хить, 1983). Всі залучені вибірки включають лише осіб чоловічої статі, що пояснюється наявністю статевого диморфізму в будові папілярних узорів пальців та долоні людини (Гладкова, 1966).

Здебільшого одонтологічні та дерматогліфічні дослідження проводились паралельно, серед одних і тих же осіб, чим досягнута максимальна порівняльність результатів за цими морфологічними системами. Об'єктом спостережень, як правило, були мешканці населених пунктів, обстежених Українською антропологічною експедицією. Це з певними застереженнями дозволяє простежити взаємозв'язок мінливості соматологічних, одонтологічних і дерматогліфічних ознак.

Головним об'єктом антропологічних спостережень, які складають основу цієї дисертаційної роботи, була українська людність Правобережного Полісся та Волині, Лівобережного Полісся, Середньої Наддніпрянщини і Карпат.

Особливе місце серед центральноукраїнських популяцій, обстежених за одонтологічною та дерматогліфічною програмами, займає вибірка, отримана в с. Великополовецьке Сквирського і с. Малополовецьке Фастівського районів Київської області. Літописні джерела пов'язують походження цих населених пунктів з ордою половецького хана ХІ ст. Турготхана, або Тугортокана (Похилевич, 1864), що підтверджується археологічними і лінгвістичними даними.

Особливу категорію джерел складають результати одонтологічних обстежень краніологічних серій із некрополів доби неоліту - початку ІІ тис. н.е , які зберігаються у фондах Інституту археології НАН України; НДІ та Музею антропології Московського університету ім. М.В.Ломоносова, Інституту етнології та антропології РАН ім. М.М.Миклухо-Маклая (Росія); Люблінського університету ім. М. Кюрі-Склодовської (Польща). Згадані колекції, які охоплюють 1543 черепів, були досліджені автором дисертаційної роботи впродовж 1989 - 1996 рр.

У другому підрозділі даного розділу "Засадничі принципи і методи аналізу антропологічних даних" вказується, що вибір соматологічних, одонтологічних та дерматогліфічних ознак для міжгрупових зіставлень здійснювався за такими засадами: а) за деякими винятками, вони не зв'язані між собою внутрішньогруповими біологічними кореляціями; б) усі залучені морфологічні характеристики мають чіткі расові градієнти, що дає змогу диференціювати носіїв різних антропологічних типів; в) вони беруть участь у формуванні міжгрупових комплексів, які склались на тій чи іншій території.

Цим засадам, в основному, відповідають такі соматологічні ознаки: пігментація (колір) очей, волосся, третинний волосяний покрив (розвиток бороди і волосся на грудях у чоловіків), профіль спинки носа, горизонтальне профілювання обличчя, ступінь виступання вилиць, розвиток складки верхньої повіки, ширина і висота обличчя, поздовжній і поперечний діаметри голови, довжина тіла.

Серед одонтологічних ознак, залучених для міжгрупових зіставлень, виокремлюються дві групи, а саме: 1) лопатоподібна форма верхніх медіальних різців, дистальний гребінь тригоніда і колінчата складка метаконіда на М1; шестигорбикові на М1, міжкореневий затік емалі на другому верхньому та нижньому молярах; 2) шести- і чотиригорбикова форма першого і другого нижнього моляра, горбик Карабеллі на М1, форма гіпоконуса М2, борозна 2 (ІІ) метаконіда на М1.

Ознаки, що входять до першої групи, належать до дуже давніх стабільних утворень зубної системи, які не залежать від впливу умов зовнішнього середовища. Вони диференціюють сучасне населення земної кулі на рівні великих надрасових стовбурів, що склались в процесі дивергенції людства в добу верхнього палеоліту (Зубов, 1973).

Друга група складається з ознак редукційного комплексу, які диференціюють сучасне людство на рівні вторинних рас і ще дрібніших одиниць антропологічних класифікацій людства.

Різноманітні комбінації стабільних ("власне расових") і редукційних характеристик зубної системи дістали назву одонтологічних типів. Усі без винятку одонтологічні типи а) сформувались внаслідок складних і довготривалих расотворчих і етногенетичних процесів, які можна простежити на підставі палеоантропологічних даних; б) кожен із них має власний ареал, охоплюючи більш-менш компактні території; в) як окрема таксономічна одиниця, одонтологічний тип характеризується наявністю сталих рис і фенотипічним поліморфізмом (Зубов, Халдеева, 1989).

Найвиразні відмінності простежуються між носіями європеоїдних та східних монголоїдно-австралоїдних типів, які утворюють "західний" та "східний" стовбури людства.

Найбільш інформативними ознаками шкірного рельєфу є пальцеві узори і дельтовий індекс (Dl10), закінчення головних ліній долоні, що фіксуються за допомогою індексу Каммінса (Іс), осьовий долонний трирадіус t, узори на гіпотенарі та додаткові міжпальцеві трирадіуси, в розподілі яких також спостерігаються доволі чіткі міжрасові та географічні закономірності. На протилежних полюсах міжрасового розподілу дерматогліфічних ознак знаходяться європеоїди та монголоїди. Риси європеоїдного ("західного") комплексу в найбільш виразній формі простежуються на Кавказі, а монголоїдного ("східного") - в Центральній та Північній Азії (Хить, 1983).

Аналіз соматологічних, одонтологічних і дерматогліфічних даних, проведений у цій роботі, ґрунтувався на географічному методі. Велика увага приділялася картографуванню ознак шляхом розбивки розмаху їхніх варіацій на теренах України на чотири або п'ять рівних інтервалів.

Широко застосовувались також біометричні методи. Статистична оцінка відмінностей між окремими вибірками за комплексом провідних одонтологічних і дерматогліфічних ознак здійснювалась на підставі величини "середніх таксономічних відстаней" (СТВ). Для виділення локальних дерматогліфічних комплексів застосовувався метод відхилення окремих груп від сумарної української серії. Міжгрупові зв'язки між соматологічними, одонтологічними, дерматогліфічними і соматологічними ознаками встановлювались методом непараметричної (рангової) кореляції з використанням комп'ютерної програми Microsoft EXCEL. З цією метою були відібрані вибірки, отримані в одних і тих же населених пунктах, або обстежені за двома системами одночасно. Для міжгрупових зіставлень застосовувався також метод головних компонент.

Третій розділ дисертації "Антрополого-одонтологічні особливості населення України", який складається з чотирьох підрозділів, присвячено підсумкам антрополого-одонтологічних досліджень. У першому підрозділі "Варіації одонтологічних ознак" аналізуються варіації провідних ознак морфології зубів серед обстеженого населення України. Зазначається, що за пересічною частотою лопатоподібних верхніх медіальних різців (1,9 %) українці належать до типових представників "західного" одонтологічного комплексу. Обстеженим групам властивий дуже широкий діапазон мінливості горбика Карабеллі (31,3 % - 79,6 %). Найнижчі величини даної ознаки зосереджені в Середній Наддніпрянщині, високі - в карпатській зоні. Шестигорбикові М1 здебільшого або відсутні, або складають 1 - 2 %. Середня частота чотиригорбикових форм першого нижнього моляра в українських групах знаходиться на межі середніх і високих величин - 9,6%. У Поліссі та Середній Наддніпрянщині зустрічаються як низькі (до 5%), так і високі частоти (вище 13%), в Карпатах - лише високі відсотки (10,2 - 15,7 %) цієї важливої ознаки - основного показника рівня редукції зубів. Дистальний гребінь тригоніда в українських групах не перевищує 5,4 %. Мінімальні значення цієї ознаки властиві українцям Карпат. Середня частота колінчатої складки метаконіда в обстежених вибірках становить 5,1 %. Відносно високі частоти (10 - 11%), зустрічаються в Правобережному Поліссі та Середній Наддніпрянщині (до 8,9 % в т.з. "половецьких" селах). У Карпатах переважають помірні величини. Пересічна частота чотиригорбикової форми М2 в українців становить 85,7 %. Найвищий рівень редукції даного зуба властивий населенню Карпат і Дніпровського Лівобережжя. Середній відсоток варіанта 2 (ІІ) med в українців дорівнює 31,7%, що є безперечним свідченням наявності південноєвропеоїдного морфологічного компонента. У карпатській зоні зосереджені помірні, в Правобережному Поліссі - найвищі частоти цієї ознаки.

У другому підрозділі "Локальні одонтологічні комплекси на території України" дана характеристика регіональних варіантів, виділених на основі картографування провідних одонтологічних ознак, а саме: північно-західного, поліського грацильного, південно-східного і карпатського.

Північно-західний комплекс охоплює північні райони Волинської, Рівненської, Житомирської та Чернігівської областей, а також правобережжя Середньої Наддніпрянщини, за винятком Півдня Київщини, де переважають помірні частоти чотиригорбикових форм М1 (здебільшого - до 10 %); середні відсотки ознак "східної" орієнтації, а саме: шестигорбикових М1 (до 5%), дистального гребеня тригоніда (до 5 %), колінчатої складки метаконіда (переважно 3 - 6 %); помірні частоти горбика Карабеллі (35 - 50 %) і дещо підвищені в масштабах України - варіанта 2 (ІІ) med (30 - 45 %). Близьке сполучення ознак властиве також молдаванам Північної Буковини та білорусам Рівненського Полісся.

Поліський грацильний комплекс, який охоплює частину вибірок Житомирського та Київського Полісся, характеризується відносно високими частотами чотиригорбикових форм М1 (10,6 - 15,0 %), що свідчить про наявність грацильного компонента. В ареалі даного комплексу, надто в Київському Поліссі, відзначена також тенденція до підвищення частот "східних" ознак, а саме: шестигорбикових М1 - до 7,5 %, колінчатої складки метаконіда - до 10,8 %, дистального гребеня тригоніда - до 5,4 %. Переважають високі частоти горбика Карабеллі - понад 60 %.

Карпатський комплекс поширений в Прикарпатті, гірських районах Карпат, Закарпатті та Північній Буковині, людності яких властивий відносно високий рівень редукції М1 (чотиригорбкові форми становлять 10,8 - 15,7 %); наявність тригорбикових М2, іноді - бала 2 редукції верхнього латерального різця - до 7%; середньовисокі частоти горбика Карабеллі (42,8% - 54,7 %), середньонизькі - варіанта 2 (ІІ) med (25,7 - 35,0 %), дуже низькі навіть в масштабах Східної Європи частоти лопатоподібних різців (до 2,2%) і дистального гребеня тригоніда (здебільшого до 1%). Наведене поєднання ознак властиве також полякам Львівщини.

Південно-східний комплекс, представлений на Півдні Київщини та Полтавщині, характеризується підвищення рівня редукції М1 (до 13,6%), яке поєднується із невисокою концентрацією ознак "східного" походження, а саме: дистального гребеня тригоніда - до 1,1 %, колінчатої складки метаконіда - до 5,5 %, шестигорбикових М1 - до 1,2 %. Переважають помірні частоти горбика Карабеллі (31,1 - 45,0 %) і помірні - варіанта 2 (ІІ) med (24,7 - 33,8 %). Близьке сполучення ознак властиве також грекам Приазов'я.

За більшістю провідних маркерів морфології зубів південно-східний комплекс близький до карпатського. Разом з ним він утворює на антрополого-одонтологічній карті України "південну смугу грацильності", яка починається в Закарпатті і закінчується в Приазов'ї.

У дисертації зазначалось, що межі локальних одонтологічних варіантів українців досить "розмиті". На загальному тлі виділяється карпатський комплекс, який відзначається компактністю ареалу і доволі однорідним сполученням ознак.

У третьому підрозділі даного розділу "Місце українців в системі європейських одонтологічних типів" висвітлюється місце українців в системі одонтологічних типів Європи (північного грацильного, північного реліктового, середньоєвропейського та південного грацильного). Зазначається, що сумарній українській вибірці властиві низькі частоти лопатоподібних І1 (1,9 %), шестигорбикових М1 (2,6 %), дистального гребеня тригоніда (2,0 %) і колінчатої складки метаконіда (5,1 %); середньовисокий відсоток чотиригорбикових М1 (9,6 %) і високоредукованих форм другого верхнього моляра (47,4 %); висока частота горбика Карабеллі (50,3 %), помірний відсоток варіанта 2 (ІІ) med (31,7 %). Наведене поєднання ознак притаманне носіям середньоєвропейського одонтологічного типу, поширеному серед литовців, південних латишів, росіян Півдня та Центру європейської частини Російської Федерації, білорусів Центральної та Південної Білорусі. Все ж деякі ознаки (будова М1, 2 (ІІ) med.) вказують на наявність в українців грацильного компонента.

Риси середньоєвропейського типу, сутністю якого є поєднання помірного рівня редукції М1 і низької "питомої ваги" ознак "східної" орієнтації, беззаперечно домінують в ареалі північно-західного одонтологічного комплексу України, який охоплює половину обстежених українських вибірок.

Вплив грацильного компонента простежується в Карпатах і на Півдні Середньої Наддніпрянщини. Однак підвищення рівня редукції зубної системи в цих регіонах України не супроводжується підвищенням частот "східних" ознак, що характерно для грацильних варіантів Європи. Отже, карпатський і південно-східний комплекси України можна розглядати як проміжні ланки ланцюга, що з'єднує носіїв середньоєвропейського і південного грацильного типу, розповсюдженого на Кавказі та Балканах. З першим їх зближають низькі частоти ознак "східного" походження, з другим - підвищення редукційного рівня. Все ж рівень редукції в окреслених регіонах України значно нижчий, ніж в ареалі південного грацильного типу.

Що ж до грацильного компонента в Київському і Житомирському Поліссі, де спостерігається підвищення колінчатої складки й індекса ISC, то він пов'язаний з північним грацильним типом, поширеним на Півночі і Північному Заході Східної Європи.

Попри наявність локальних комплексів на території України, антрополого-одонтологічні характеристики українців, безперечно, сформувались на спільній основі. Попарне зіставлення вибірок методом "СТВ" показало, що відмінності між ними мають помірний характер. Згадані комплекси є різновидами середньоєвропейського типу, склавшись в процесі його взаємодії з грацильними європейськими варіантами. Реконструювати цей процес можна з допомогою палеоантропологічних даних.

У четвертому підрозділі "Історичне підґрунтя одонтологічних особливостей сучасного населення України" реконструйована історична динаміка одонтологічних комплексів на території України. З'ясовано, що тут здавна були поширені матуризовані та грацильні варіанти.

Риси середньоєвропейського типу були властиві носіям дніпро-донецької спільності неолітичної доби, людності ямної культури Середньої Наддніпрянщини і Нижнього Подніпров'я, племенам катакомбної культури степової зони України, людності скіфського часу Правобережжя Середньої Наддніпрянщини, населенню черняхівської культури цього ж регіону, окремим вибіркам давньоруської людності Середньої Наддніпрянщини.

"Класичні" варіанти південного грацильного типу в найбільш виразній формі представлені серед носіїв білозерської культури доби пізньої бронзи Північно-Західного Причорномор'я, скіфських племен цього ж регіону, сарматів Нижнього Подніпров'я і Північно- Західного Причорномор'я, людності черняхівської культури Дніпровського Лівобережжя, племен салтівської культури басейну Сіверського Дінця, однієї з вибірок давньоруської людності Правобережжя Середньої Наддніпрянщини .

Своєрідний варіант південного грацильного типу, який характеризується вкрай низькою концентрацією ознак "східної" орієнтації, виявлено серед носіїв черняхівської культури Дунайсько-Дністровського межиріччя і мешканців давньоруського Галича.

Окремі риси північного грацильного типу відзначені серед носіїв черняхівської культури, похованих в могильнику Гаврилівка.

Змішані європеоїдно-монголоїдні комплекси, де переважав європеоїдний компонент, були властиві протоболгарським племенам салтівської культури і осілому середньовічному населенню степової зони України і Молдови.

Представники різних за походженням одонтологічних типів активно взаємодіяли між собою на території України, що спричинювало появу різноманітних змішаних варіантів.

За підсумками порівняльного аналізу, одонтологічні особливості сучасної людності сформувались на основі середньоєвропейського типу.

Четвертий розділ "Дерматогліфічна характеристика людності України" складається з трьох підрозділів. Перший з них "Мінливість дерматогліфічних ознак" присвячено аналізу варіацій ознак даної системи на території України. Зазначалось, що бездельтовий узор (дуги А+Т) доволі широко варіює в українських групах (3,2 - 11,7 %). Підвищені частоти цієї ознаки здебільшого зосереджені в поліській зоні України. На Південь від Полісся вони поступово знижуються, сягаючи мінімальних значень у степовій зоні. Широкий діапазон мінливості властивий також дводельтовим узорам (завиткам W) (22,0 - 38,9 %). Низькі величини переважають в Поліссі, підвищені - в Середній Наддніпрянщині і на Півдні України. Географічний розподіл дельтового індекса на теренах України виявляє чіткий зв'язок з варіаціями дводельтових узорів. Низькі величини даної ознаки переважають в Правобережному та Лівобережному Поліссі, помірні або підвищені - в Карпатах і в середній смузі, високі - на Півдні Середньої Наддніпрянщини й у степовій зоні України, що свідчить про посилення південноєвропеоїдного компонента по лінії "північ" - "південь". Прикметно, що найвище значення Dl10 (13,50) отримано в "половецькій" групі. Останнє добре узгоджується з історико-лінгвістичними даними і свідчить про високе расово-діагностичне значення дерматогліфічних ознак. Індекс Каммінса варіює від помірних до підвищених величин (8,12 - 8,75). Тенденція до підвищення цієї характеристики простежується в Поліссі, зниження - на Правобережжі Середньої Наддніпрянщини і в степових районах. У Карпатах переважають помірні та низькі величини. Загалом обстеженим вибіркам властиві низькі й середні частоти осьового карпального трирадіуса t (53,0 - 70,6 %). Географічний розподіл цієї ознаки має "мозаїчний" характер. Узори на гіпотенарі характеризуються значним розмахом варіацій (21,0 - 40,9 %). В їхньому розподілі відсутні чіткі закономірності. Міжпальцеві додаткові трирадіуси відзначаються широким розмахом варіацій (10,1 - 28,1 %). Відносно високі частоти, за деякими винятками, зосереджені в Поліссі, занижені - в правобережній частині Середньої Наддніпрянщини і на Південному Заході Україні.

У другому підрозділі "Диференціація людності України за даними дерматогліфіки" йдеться про локальні дерматогліфічні варіанти (комплекси) на теренах України (північний, центральний і південний), виділені на підставі аналізу варіацій провідних ознак даної системи.

Північний комплекс, який охоплює більшість популяцій Полісся та Волині, характеризується низьким і помірним дельтовим індексом (11,83 - 12,56), підвищеними частотами додаткових міжпальцевих трирадіусів (як правило, вище 20 %) і трирадіусів t (до 69 %). Це своєрідне поєднання ознак має аналогії серед білорусів Центральної Білорусі та росіян Північного Заходу та Півночі європейської частини Російської Федерації, що свідчить про наявність в окреслених регіонах України північноєвропеоїдного морфологічного компонента.

Центральний комплекс, поширений в окремих районах Середньої Наддніпрянщини, на Півдні Волині та в Галичині, відзначається найбільш "західним" поєднанням дерматогліфічних ознак, а саме: середній Dl10 (12,72 - 13,12), середньовисокий індекс Каммінса (8,40 - 8,63), низькі і помірні відсотки трирадіусів t (53,0 - 58,6 %), висока частота узорів на гіпотенарі (34,6 -38,7 %) і середня - міжпальцевих додаткових трирадіусів (16,1 - 19,1 %). Близьке поєднання ознак властиве молдаванам Північної Буковини і росіянам Півдня європейської частини Російської Федерації.

Південний комплекс, розповсюджений на Правобережжі Середньої Наддніпрянщини, в степовій зоні і в Карпатах, характеризується високим в масштабах України Dl10 (12,90 - 13,50), середнім індексом Каммінса (8,27 - 8,58), середньовисоким відсотком трирадіусів t (62,2 - 65,3 %), дещо заниженою кількістю узорів на гіпотенарі (26,3 - 30,4 %) і міжпальцевих додаткових трирадіусів (10,1 - 23,6 %). Паралелі між наддніпрянською та карпатською людністю, виявлені на основі дерматогліфічних даних, пов'язані з впливом південноєвропеоїдного компонента. Цим же пояснюються аналогії з болгарами, гагаузами, молдаванами та деякими групами росіян Півдня європейської частини Росії.

Третій підрозділ "Загальна дерматогліфічна характеристика українців на фоні деяких інших етнічних груп Євразії" містить загальну дерматогліфічну оцінку обстеженої людності. Зазначено, що сумарна українська вибірка характеризується помірними величинами дельтового індекса (12,78) і індекса Каммінса (8,43), середніми частотами осьових карпальних трирадіусів t

(61,3 %), узорів на гіпотенарі (31,4 %) і міжпальцевих додаткових трирадіусів - 19,1%. Це - типово європеоїдне поєднання провідних антрополого-дерматогліфічних характеристик.

Зіставлення українців і носіїв монголоїдного дерматогліфічного комплексу показало, що за всіма без винятку провідними расово-діагностичними маркерами папілярних узорів долоні та пальців вони знаходяться на протилежних полюсах євразійської шкали цієї морфологічної системи.

За більшістю провідних дерматогліфічних характеристик (крім індекса Каммінса) українці в порівнянні з сумарною вибіркою Східної Європи та Скандинавії відхиляються в напрямі Кавказу, де поширені антропологічні варіанти південного походження. Підкреслювалось, що ці відхилення зумовлені впливом південноєвропеоїдного компонента, виявленого в Середній Наддніпрянщині, в Карпатах, на Півдні України.

Що ж до північноєвропеоїдного компонента, присутність якого зафіксовано в поліській зоні України, то він меншою мірою вплинув на формування дерматогліфічних характеристик українців.

Загалом, антрополого-дерматогліфічні особливості українців склались на основі середньоєвропейського субстрату за участі південно- і, частково, північноєвропеоїдних морфологічних компонентів. Незначна домішка "східних" рис простежується лише в "половецькій" вибірці.

П'ятий розділ "Антропологічний склад українського народу: комплексний аналіз", який складається з трьох підрозділів, присвячено загальній антропологічній характеристиці українців. У першому з них "Антропологічна диференціація українців" на підставі широкого комплексу ознак на території України виділено 4 основні антропологічні зони, а саме: північну, центральну, карпатську та південну.