Генезис тваринного запрягу в Україні (культурно-історична проблема)

Размещено на http://www.allbest.ru

Національна академія наук України

Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича

Інститут народознавства

ГЛУШКО Михайло Степанович

УДК 39 (100)

ГЕНЕЗИС ТВАРИННОГО ЗАПРЯГУ В УКРАЇНІ

Львів - 2004

Дисертацією є монографія

Робота виконана на кафедрі етнології Львівського національного університету імені Івана Франка Міністерства освіти і науки України

Науковий консультант: Кирчів Роман Федорович,

доктор філологічних наук, професор, провідний науковий співробітник Інституту народознавства НАН України

Офіційні опоненти:

Скрипник Ганна Аркадіївна,

доктор історичних наук, професор, член-кореспондент НАН України, директор Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського НАН України

Тиводар Михайло Петрович,

доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри історії стародавнього світу і середніх віків Ужгородського національного університету

Крушельницька Лариса Іванівна,

доктор історичних наук, почесний директор Наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України, провідний науковий співробітник Інституту українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України

Провідна установа: Київський національний університет імені Тараса Шевченка, кафедра етнології та краєзнавства

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України

Вчений секретар

Спеціалізованої вченої ради,

доктор історичних наук Патер І.Г.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Вчені різного гуманітарного профілю і досі дискутують стосовно етногенезу слов'ян, зокрема східнослов'янських етносів. Простеження історичної тяглості і спадковості основних компонентів традиційної культури, меж їх розповсюдження та ступеня побутування в діахронії, виявлення з-поміж них автохтонних за походженням та запозичених, з'ясування шляхів проникнення, трансформації і частки іноетнічних нашарувань у національній культурі - ось далеко не повний ряд аспектів, успішне розв'язання яких і стане надійним підґрунтям для реконструкції головних етапів культуро- та етногенезу українців, слов'ян загалом. вол кінь тягловий запряг тваринний

Упродовж тисячоліть тяглові тварини (віл і кінь) та пов'язані з ними гужові засоби пересування і рільнича техніка були одним з головних показників загального рівня економічного розвитку суспільства. Оскільки транспорт та орні знаряддя праці відзначалися консервативністю конструкції, то результати культурно-генетичного дослідження у контексті сказаного набувають ще вагомішого значення.

Європейські науковці, зокрема й українські, приділяють чималу увагу дослідженню сухопутного транспорту та орної техніки. Однак, кожну з цих ділянок традиційної культури археологи, історики, етнологи та мовознавці вивчали, як правило, незалежно один від одного, що перешкоджало виявленню закономірностей їх виникнення та розвитку, генетичних витоків, етнокультурних взаємозв'язків тощо. Більшість дослідників зосереджувалася переважно на давніх знаряддях обробітку ґрунту, тимчасом як сухопутний транспорт, передовсім полозний, цікавив їх значно менше. Щонайважливіше, вони відводили другорядну роль тягловій силі, за допомогою якої хліборобська техніка і засоби пересування приводяться в рух. Крім того, при трактуванні походження різних явищ та об'єктів, пов'язаних з гужовими тваринами, вчені не завжди дотримуються однакової думки. Скажімо, використання коня як тяглової сили у Східній Європі деякі археологи вважають винаходом енеолітичних народів, інші - скіфів і сарматів, ще інші - племен черняхівської культури.

Загалом, розбіжності в поглядах щодо функціонального застосування коня у господарстві автохтонів України зумовлені насамперед тим, що при дослідженні сухопутного транспорту та рільничих знарядь мало уваги приділялося конкретному типу і конструкції тяглового приладу, який, власне, і виконує функцію “посередника” між робочою худобою та їх ходовою (орною) частиною. Науковці майже не зосереджувалися на тяглових приладах як автономній одиниці, спеціально не аналізували взаємозв'язки і взаємозалежності, які існують, з одного боку, між конструкцією конкретного типу тяглового приладу і видом тваринної упряжі та способами їх з'єднання, з іншого - між типом і методами кріплення тяглового засобу до ходу господарського транспорту (робочої частини хліборобської техніки) та видом запрягу робочої худоби, тобто в комплексі. Відсутні також праці про генетичні витоки та поетапний розвиток волової і кінної упряжі в українців, слов'ян загалом, про час і місце виникнення одноволового та однокінного запрягу східно-європейського типу, про походження одинарного ярма та хомута як їх головних компонентів тощо. Власне, все це й зумовлює актуальність і наукову значимість дослідження процесу формування та розвитку запрягу робочої худоби впродовж усього часу її застосування в Україні.

Дисертант ставить перед собою мету дослідити:

витоки та етапи розвитку запрягу вола і коня як тяглової сили;

основні компоненти та взаємозалежності функціонального використання робочої худоби у сухопутному транспорті і рільничій техніці населення України в доісторичну та писемну епохи;

кількісне співвідношення вола і коня в господарстві населення України в різні історичні періоди, а також шляхи витіснення одне одного;

відображення в традиційній обрядовості та світогляді українців конкретного функціонального використання робочої худоби в минулому;

побутування в Україні видів і способів запрягу вола та коня як тяглової сили в сухопутному транспорті та орному хліборобстві;

типи тяглових, скеровуючих і гальмівних приладів, а також залежність їх конструкції і методів кріплення до ходової (робочої) частини сухопутних засобів пересування і хліборобської техніки від способів запрягу робочої худоби;

типи волової і кінної упряжі, час і ймовірне місце їх виникнення;

роль тваринного запрягу в розвитку відтворюючого господарства України.

Хронологічні межі - доба енеоліту - XX ст. н. е., тобто охоплюють час використання робочої худоби у господарстві населення України від імовірних першовитоків та основних (визначальних) етапів розвитку цих явищ традиційної культури.

Територіально дослідження охоплює передовсім терени сучасної України і частково значну частину Східної та Центральної Європи.

Об'єкт дослідження - тяглові тварини (віл і кінь) та гужові засоби пересування і рільнича техніка, передовсім рало й соха, а предмет - комплекс явищ та елементів, пов'язаних із запрягом гужових тварин у сухопутні транспортні засоби та орні знаряддя праці безпосередньо - парний, одинарний та інші види запрягу вола і коня, тяглові, скеровуючі і гальмівні прилади засобів пересування та рільничої техніки, парна й одинарна волова упряж, збруя коня як тяглової сили, з'єднувальні системи і вузли тяглових засобів та упряжі, семантика народної термінології.

Методологічна основа дослідження - принцип історизму, системний підхід до вивчення явищ та об'єктів традиційної культури із використанням основних методів етнологічної науки: типологічного, комплексного та ретроспективного аналізу, історичної реконструкції тощо.

Наукова новизна - сформульована авторська концепція стосовно функціонального використання вола і коня у виробничо-транспортній сфері населення України від доби енеоліту до XX ст. н. е. включно, становлення і розвитку сухопутного транспорту та орних знарядь праці залежно від різних видів запрягу тяглової сили, а також від техніко-конструктивної досконалості безпосередньо пов'язаних із нею предметів (упряжі, тяглових приладів тощо).

Це, у свою чергу, визначило такі головні дослідницькі положення:

на початкових етапах формування та розвитку відтворюючого господар-ства велика рогата худоба і домашній кінь становили одну з найбільших цінностей людини, яка посіла належне місце не тільки у виробничій діяльності і побуті давнього населення України, а й у його духовній культурі, яку відтак успадкували українці та інші слов'янські етноси;

використання робочої худоби в сухопутному транспорті і рільництві залежало від загального рівня розвитку економіки та побуту, а також від тяглової спроможності вола і коня;

види запрягу вола та коня залежали від виробничого досвіду і техніко-інженерних досягнень суспільства України певного історичного періоду;

типи тяглових, скеровуючих і гальмівних засобів засвідчують становлення та поетапний розвиток різних видів запрягу вола і коня як робочої худоби та пов'язаних із ними об'єктів;

види, типи і варіанти упряжі засвідчують конкретне функціональне використання робочої худоби у господарстві;

з'єднувальні системи і вузли тяглових пристроїв та упряжі відтворюють поетапний розвиток сухопутних засобів пересування та рільничої техніки, а водночас і виникнення та еволюцію різних видів запрягу вола і коня як тяглової сили;

становлення кожного нового виду запрягу робочої худоби стимулювало розвиток інших галузей господарства, зокрема транспорту і рільництва;

у межах Європи терени України посідали важливе місце у формуванні та розвитку первісних видів запрягу вола і коня як тяглової сили та пов'язаних із ними об'єктів і предметів.

Практичне значення дисертації полягає насамперед у тому, що вона системно висвітлює історичний шлях функціонального використання робочої худоби у господарстві населення України та етапи розвитку пов'язаних із нею предметів і головних об'єктів, передовсім полозного транспорту. Залучені автором матеріали, набуті на основі їх аналізу положення і висновки створюють нове підґрунтя для подальшого поглибленого дослідження інших галузей матеріальної і духовної культури українців, слов'ян загалом. Вони можуть бути використані для підготовки узагальнюючих праць з історії традиційної культури українців, інших слов'янських етносів, а також для написання вузівських підручників і посібників з української етнології та історії.

Основні результати дослідження апробовані у двох монографіях обсягом відповідно 36,59 і 13,72 друк. арк., у 9 колективних виданнях та 29 статтях і матеріалах конференцій; загальний обсяг опублікованих праць за темою дисертації становить 85,5 друк. арк.

Окремі положення і висновки роботи доповідалися на міжнародних наукових конференціях: “Мистецтво і традиційна культура українського зарубіжжя” (Івано-Франківськ, 10-12.11.1992), “Трипільська культура України” (Львів, 8-10.06.1993), “Етнографічне музейництво в Україні: становлення, проблеми, перспективи” (Львів, 23-25.10.1995), “Галич і Галицька земля в державотворчих процесах України” (Івано-Франківськ, Галич, 18-20.09.1998), “Музею народної архітектури та побуту України - 30 років: Дослідження, збереження, популяризація пам'яток народної культури” (Київ, 2-5.09.1999), “Роль мазовецької шляхти у формуванні польського культурного краєобразу” (Ціханов - Польща, 24-26.09.1999), “2000-ліття Різдва Христового і народна культура” (Львів, 11-13.10.2001), “Археологія та етнологія Східної Європи” (Одеса, 20-22.11.2003); на міжнародних наукових семінарах: “Природа і культура” (Луцьк, 21-23.05.1993; 26.05.1994), “Населення Бойківщини у контексті загальнокарпатського розвитку” (Самбір, 14-16.09.1995), “Традиційна культура у світлі мови” (Львів, 06-07.07.2001); на П'ятому Міжнародному конгресі україністів (Чернівці, 26-29.08.2002); на всеукраїнських наукових конференціях: “Екологія культури: історія, традиції, сучасність” (Львів, 11-12.05.1990), “Проблеми Гуцульщини” (Косів, 27-28.05.1993), “Минуле і сучасне Бойківщини: З нагоди 140-річчя народження Михайла Зубрицького” (Самбір, 6.03.1996), “Українська етнологічна наука на межі XX-XXI століть” (Львів, 29-30.03.2001). Крім того, окремі результати дослідження доповідалися на щорічних Березневих сесіях НТШ в Україні (Львів, 1993, 1996-2002), на звітних конференціях Львівського національного університету ім. І. Франка (Львів, 2000-2004), а також у нормативних лекційних курсах “Етнографія України”, “Історія народної культури українців”, “Методика етнографічного дослідження” та у спеціальному курсі “Транспорт у системі традиційної культури українців” для студентів історичного факультету Львівського національного університету ім. І. Франка зі спеціальності “етнологія”.

Структура. Дисертація складається зі вступу, семи розділів, висновків, списку використаних джерел і літератури (601 позиція), 223 ілюстрацій (фото, рисунки, карто-схеми) та додатків. Загальний обсяг праці становить 444 сторінки.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У “Вступі” обґрунтовано вибір теми, її актуальність, хронологічні і територіальні межі, сформульовано методологічні принципи, об'єкт і предмет дослідження, визначено його мету і завдання.

Перший розділ - “Історіографія і джерела”. В українській та загально- слов'янській етнології загалом проблема спеціально не досліджувалася. Із слов'янських учених види і способи запрягу вола та коня, райони їх розповсюдження і ступінь побутування у XIX - на початку XX ст., а також тогочасну упряж, вивчали насамперед Л. Нідерле і К. Мошинський. Після Другої Світової війни ці питання продовжували досліджувати передовсім польські археологи та історики матеріальної культури. Згодом чеський народознавець Я. Крамаржік спробував узагальнити науковий доробок стосовно волового запрягу та упряжі у західних слов'ян.

На міжнародному симпозіумі європейських етнологів у Брно (Чехія, 1968 р.) дослідники проаналізували основні способи запрягу великої рогатої худоби (волів і корів) та упряжі у шведів, словаків, чехів, південних слов'ян, угорців та інших народів Європи і Передньої Азії (Ізраїля), а етнологи з колишнього Радянського Союзу - А. Війрес та А. Бежкович - у прибалтійських етносів та східних слов'ян.

Із новітніх публікацій на першочергову увагу заслуговують коментарі польських народознавців до “Polskiego Atlasu Etnograficznego”. Залучивши нові етнографічні джерела, вони розглядають походження і розвиток тваринного запрягу та упряжі у Польщі, пропонують нові концепції і гіпотези. Автори наводять порівняльні дані з кожної ділянки народної культури слов'янських та інших народів Європи.

Здобутки українських народознавців з цієї проблематики досить скромні. Ф. Вовк вперше виділив регіональні та етнографічні особливості парного ярма і кінної збруї, диференціював сани і вози залежно від видових форм запрягу робочої худоби і типів тяглових засобів, вказав на окремі історичні етнокультурні зв'язки в галузі народного транспорту.

Н. Заглада досить докладно проаналізувала типи парного та одинарного ярем, їх конструктивно-технологічну специфіку і характерні для початку XX ст. прийоми з'єднання з воловими тягловими засобами. Задовго до багатьох західноєвропейських учених дослідниця прагнула простежити еволюцію парного ярма, залучивши для цього порівняльний фактологічний матеріал про волову упряж в інших етносів Європи та Азії.

У 50-60-х рр. XX ст., зокрема під час підготовки двотомного дослідження “Українці” та серійного видання “Народы мира”, етнологи знову зацікавилися традиційними сухопутними засобами пересування і використанням тяглових тварин у селянському господарстві. Згодом орні знаряддя праці стали об'єктом окремої уваги.

У 70-90-х рр. М. Приходько, Г. Захарова, Т. Гонтар та інші народознавці опублікували у наукових часописах і колективних працях стислі розвідки про сухопутний транспорт, а відомий знавець традиційного хліборобства С. Павлюк знову звертається до дискусійних питань стосовно походження рільничої техніки українців. Використання вола і коня як тяглової сили, упряжі та деяких способів запрягу тварин, тяглових пристроїв колісного і санного транспорту українців другої половини XIX - початку XX ст. тощо торкається у своїх працях В. Горленко.

Здобутки російських та білоруських учених з досліджуваної проблематики також досить скромні. Так, невеликий за обсягом розділ Д. Зеленіна про робочу худобу, упряж, різні типи сухопутного транспорту росіян та інших східних слов'ян тривалий час був єдиною у російському народознавстві розвідкою. А. Бежкович обмежився у своїй публікації лише стислими описами конструкції ходу і форм кузова, а деякі з них доповнив графічними ілюстраціями. Фрагментарно описала запряг тяглових тварин та упряж у східних слов'ян, зокрема й українців, відома російська дослідниця А. Лебедєва. У новітній фундаментальній етнологічній праці про народну культуру росіян ця тематика відсутня зовсім.

Науковий інтерес становить характеристика видів і типів упряжі, тяглових засобів та сухопутного транспорту в цілому у білорусів, наявна у працях В. Тітова та інших авторів.

Документальну базу дослідження становлять передовсім етнографічні описи транспортних засобів, рільничої техніки, волової і кінної упряжі українських та польських народознавців, які відзначаються достовірною науковою паспортизацією. На жаль, таких описів не так уже й багато. З-поміж них - загальні дані про парне ярмо та кінну упряж, а також про деталі конструкції плуга, сохи і рала, які зафіксував у різних районах України, а відтак систематизував та опублікував П. Чубинський. Це стосується і відомостей О. Кольберґа про будову ходової частини господарських саней і воза, кінну та волову упряж у покутян, про конструкцію воза та ярма в українців Холмщини і Підляшшя.

Достовірна й інформація В. Шухевича про використання робочої худоби та упряжі у господарстві галицьких гуцулів. До дослідження традиційних видів сухопутного транспорту, волової упряжі та способів запрягу гужових тварин у гуцулів Східної Галичини звертався також польський етнолог Я. Фальковський. Особливу цінність становлять детальні описи цього вченого та графічні зображення конструкції карпатського воза і господарських саней для запрягу волів та парного ярма з бойківсько-лемківського пограниччя. На типи тяглових приладів, народні прийоми запрягу гужових тварин та упряж, інші аспекти транспортних засобів і рільничої техніки (плуга) жителів бойківського с. Жукотин (тепер Турківський р-н Львівської обл.) звернув увагу також В. Кобільник.

З-поміж аналогічних матеріалів інших етнографічних реґіонів України варті уваги відомості польських етнологів Ч. П'єткевича та Ю. Ґаєка стосовно Східного Полісся і західної частини Поділля. Щодо інших опублікованих етнографічних матеріалів, що стосуються досліджуваної нами проблеми, то вони набувають певного наукового значення лише при залученні історичних, лінґвістичних чи музейних порівняльних даних.

Загалом недостатність відповідних етнографічних джерел з тваринного запрягу відчутна. По-перше, вони стосуються або надто малих територіальних одиниць, у тому числі лише одного села, або надто великого за площею масиву, у зв'язку з чим не завжди відображають увесь спектр того чи іншого досліджуваного явища, що побутувало на певній території. По-друге, такі матеріали охоплюють незначні хронологічні межі, як правило, кінець XIX - 30-ті рр. XX ст., тобто час, коли традиційний транспорт, хліборобська техніка та упряж привернули увагу народознавців.

Зазначені прогалини частково компенсують польові етнографічні матеріали, зафіксовані автором упродовж двох останніх десятиліть у різних реґіонах України - у Східних Карпатах і на Покутті, на Опіллі і Волині, Буковині та Поділлі, Поліссі і Середньому Подніпров'ї та інших. Загалом під час наукових експедицій було обстежено майже 700 населених пунктів. Особлива увага була приділена двом основним етнокультурним масивам - Східним Карпатам та правобережному Поліссю України, мешканці яких найдовше використовували волів у господарстві і найкраще зберегли інформацію про архаїчні за походженням явища та предмети, пов'язані з генезисом та еволюцією тваринного запрягу. Частину виявлених етнографічних джерел систематизовано та опубліковано, а решта - зареєстрована в архіві Інституту народознавства НАН України і зберігається переважно у формі особистих записів. Непересічну дослідницьку цінність становлять теж зафотографовані численні пам'ятки традиційної культури.

Цінні збірки польових даних з матеріальної культури українців зберігаються також у рукописних фондах Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України. Деякі зразки волової та кінної упряжі, тяглових засобів як складників саней і воза представлені в музеях народної архітектури та побуту (Київ, Львів, Ужгород, Свидник, Сянок та ін.).

З'ясуванню витоків та простеженню еволюційних процесів у ділянці запрягу тварин важливе значення мають різноманітні писемні джерела, насамперед літописи. Інформацію про робочу худобу, її функціональне застосування і способи запрягу, традиційну упряж тощо містять діловодчі джерела XVI-XVIII ст., які опубліковані у серійних виданнях “Жерела до історії України-Руси”, “Архив Юго-Западной России” та інших, а також збірки серії “Пам'ятки української мови”. Це ж стосується нещодавно відновлених чи започаткованих серійних видань “Актові джерела”, “Описово-статистичні джерела”, “Пам'ятки політично-правової культури України” тощо. Правда, об'єкти та предмети запрягу гужових тварин XVI - початку XIX ст. представлені у відповідних писемних пам'ятках нерівномірно - не тільки в діахронії, а й щодо розповсюдження в Україні. Зокрема, більша їх частина стосується північних, північно-західних і центральних районів, тобто давніх українських етнічних земель, і значно менше Слобожанщини та Півдня, які освоювалися переважно у другій половині XVII-XIX ст.

Археологічні першоджерела стосовно досліджуваної теми скупі. Науковий інтерес становлять хіба що петрогліфічні зображення Кам'яної Могили, поодинокі зразки глиняних модельок полозного транспорту доби енеоліту, залишки частин воза епохи енеоліту - раннього заліза. Натомість виявлені вченими численні остеологічні залишки домашньої худоби дозволяють реконструювати досить об'єктивну картину її плекання давнім населенням України - до XII-XIII ст. включно.

Брак археологічних матеріалів значною мірою компенсують лінгвістичні дані. Маємо на увазі комплекс народних назв, вживаних на означення тяглових засобів та волової і кінної упряжі, а також їх частин, деталей, з'єднувальних елементів тощо. За кожним з термінів приховане певне явище, витоки якого часто-густо сягають індоєвропейської, пра- чи ранньослов'янської доби. Значну кількість такої лексики виявили та вже опублікували Л. Масленнікова, М. та О. Никончуки у спеціальних працях про Полісся. Відповідна кількість діалектизмів представлена також у загальних та регіональних виданнях словникового і картографічного характеру українських, російських, білоруських, польських та інших мовознавців. Особливу цінність для реконструкції первісних за походженням моделей транспорту, хліборобської техніки та упряжі має народна семантика, що прихована за традиційними назвами.

Для визначення інолінґвонімів, часу і шляхів їх проникнення в українську народнорозмовну мову (відповідно і поширення названих ними предметів та явищ у господарстві і побуті українців), корисними є дослідження Й. Дзендзелівського, В. Парасунька, Н. Осташ та інших українських учених з етимології та історичної лексики. Важливий і вартісний лексичний матеріал містять також лексикографічні джерела, зокрема з української історичної лексикології.

Загалом комплекс зазначених та багато інших першоджерел і даних наукової літератури дозволяє вирішити основне коло порушених у дослідженні проблем.

У другому розділі “Упряжні тварини у виробничо-транспортній сфері населення України (IV тис. до н. е. - XX ст. н. е.)” на основі різних видів джерел і наукової літератури розглядаються кількісне співвідношення вола і коня у господарстві населення України, витіснення їх одне одним, а також головні аргументи вчених щодо їх конкретного функціонального застосування.

У першому підрозділі “Віл і кінь у господарстві населення України доісторичного часу” увага зосереджена передовсім на кількісному співвідношенні остеологічних залишків великої рогатої худоби і коня у різних племен доби енеоліту (Трипілля, Боян, Гумельниця та інші культури) і бронзи (Давньоямна, Зрубна, Сабатинівська та інші культури), а також раннього заліза (скіфи, сармати, черняхівці та інші), як важливого свідчення можливого застосування їхньої м'язової сили у транспорті і рільництві. У домашньому стаді представників кожної із зазначених археологічних культур кінь становив переважно незначний відсоток, винятком щодо цього були енеолітичні середньостогівці, котрі утримували більше коней (65%), ніж велику рогату худобу. Вони ж уперше доместикували та пристосували коня для верхової їзди, що спершу довів український археолог Д. Телегін, а відтак підтвердили інші дослідники. Стосовно ж запрягу цієї тварини в добу енеоліту та бронзи, то такі висновки вчених базуються переважно на виявлених у похованнях елементах кінної збруї, зокрема псаліїв. Інші серйозні аргументи, як підтвердження цієї тези, найчастіше відсутні.

Заперечував використання коня як робочої худоби в добу енеоліту та бронзи також В. Цалкін - один із провідних знавців давнього скотарства України. На його думку, у Східній Європі цю тварину могли вперше запрягти лише племена черняхівської культури (III-IV ст.). Своє припущення вчений виводив на основі збільшення у домашньому стаді черняхівців відсотка особин коня середнього і високого зросту та зменшення поголів'я волів. Правда, В. Цалкін пов'язував нове для України явище з орним хліборобством, а не з транспортом.

Щодо використання вола як тяглової сили впродовж доісторичного часу, то між ученими не існує серйозних розбіжностей. Дискусія триває лише навколо того, в що могли запрягти цю тварину спершу - у рільниче знаряддя (рало) чи транспорт.

У другому підрозділі “Віл і кінь як тяглова сила в епоху феодалізму” на основі джерельних даних (археологічних і писемних) розглянуто кількісне співвідношення робочої худоби, яку утримувало населення України княжої доби і до кінця XVIII ст. Зокрема, як і в попередні історичні періоди, в IX-XIII ст. кількісно воли значно переважали коней у домашньому стаді тутешніх мешканців. Крім того, літописи початку XII ст. засвідчують, що тогочасні смерди використовували коня у рільництві, але висловлюємо заодно великий сумнів стосовно того, що ця згадка давньоруського автора стосувалася сучасних українських етнічних земель. Передовсім тому, що це не підтверджено інформацією з матеріалу, почерпнутого нами із різних писемних пам'яток пізнішого часу. У 60-х рр. XVIII ст. у домашньому стаді мешканців карпатських і прикарпатських районів України волів було в середньому у 6-7 разів більше, ніж коней. “Воли робочі” як єдина тяглова сила при виконанні селянами натуральної повинності фігурують в інвентарях 1788 р. зі Середнього Подніпров'я - Богуславського, Корсунського, Кагарлицького та інших староств. Загалом, тоді утримували їх тут у десятки разів більше, ніж коней. Скажімо, у Таращанському старостві видове співвідношення коней і волів становило 1 : 42,57, у Черкаському - 1 : 64.6.

У XVI-XVIII ст. на теренах Східних Карпат, Прикарпаття, Поділля та Середнього Подніпров'я традиційним було виробничо-транспортне призначення кожного з названих видів домашньої худоби: віл служив тягловою силою в орному хліборобстві і транспорті, кінь - для верхової їзди. Функцію останнього саме як верхової тварини засвідчують королівські люстрації середини XVI ст., в яких зазначаються поодинокі “служебні” села чи їх підлеглі, котрих зобов'язували плекати коней і на будь-яку вимогу центральних та місцевих органів влади виконувати певні доручення - вирушати на війну, збирати податки, переправляти листи тощо.

Дещо інше процентне співвідношення вола та коня виявляємо на теренах історико-етнографічної Волині і Полісся, а також спорадично на Слобожанщині. Зокрема, в XVI-XVII ст. волів було тут у середньому у три рази більше, ніж коней. Водночас конкретний фактичний матеріал засвідчує, що поліщуки, волиняни і слобожани широко використовували коня як тяглову тварину, причому тривалий час лише в полозному і колісному транспорті. Натомість при обробітку землі єдиною тягловою силою у них і надалі служив віл. Особливо цінними у цьому плані є відомості про наявність і застосування вола селянами Ратнівського староства, що їх знаходимо у королівських люстраціях з 1565 р., а також дані люстратора 1628 р. про повинності міщан Остера (тепер Чернігівської обл.) та жителів сусідніх поселень. Принаймні перше достовірне писемне свідчення про спорадичний запряг коня в орне знаряддя (соху) стосується населення Східного Полісся і датується воно аж 1628 р.

У третьому підрозділі “Витіснення вола конем як упряжної тварини в господарстві українців (XIX-XX ст.)” на основі документальних матеріалів (архівних, історичних, етнографічних) з'ясовано головні соціально-економічні причини заміни вола як традиційної робочої худоби конем та простежено цей процес у різних регіонах України - на теренах Закарпаття і Галичини, Волині і Поділля, Полісся і Середнього Подніпров'я та інших. Зокрема, витіснення вола конем зумовили такі основні фактори: занепад у другій половині XIX ст. чумацтва як промислу і розвиток візництва, в якому, на відміну від першого, використовували переважно коней; скорочення пасовищних угідь як кормової бази літнього утримування ВРХ у зв'язку з їх вилученням для вирощування злакових і технічних культур (лісостепова і степова зони); спорудження залізниць, що різко зменшило обсяги перевезення товарів гужовим транспортом, зокрема за допомогою повільних волів; розповсюдження серед заможної частини українського селянства плугів, сівалок, молотарок, косарок та іншої сільськогосподарської техніки фабричного виробництва, розрахованої лише на кінську тяглову силу тощо. Непоправного удару в утримуванні волів як робочої худоби завдала колективізація.

Третій розділ “Упряжні тварини в традиційній обрядовості та світогляді українців” складається з двох підрозділів.

У першому - “Віл в обрядовості і фольклорі українців” - основна увага зосереджена на присутності персонажа вола в календарній обрядовості, зокрема зимового циклу, та реконструкції первісного історичного змісту пов'язаного з ним вірування в “першу ногу” (“першу зустріч”) - так званого “полазника”. Головна суть цього вірування полягала в тому, що селянин турбувався, щоб першим відвідувачем (“полазником”) його оселі на Новий рік (14 січня за н. ст.) та інші свята була людина багата, добра, щаслива. Архаїчний елемент цього повір'я - наділення функцією “полазника” домашньої худоби. У XIX - на початку XX ст. таку функцію виконували різні тварини - віл, кінь, корова, вівця тощо. Однак ніхто з дотеперішніх дослідників не ставив собі за мету з'ясувати, по-перше, котра із зазначених тварин могла виконувати згадану функцію в доісторичну добу, по-друге - чим було зумовлене наділення тварини цією функцією.

Однією з причин ігнорування вола як реального різдвяно-новорічного персонажа українців стало також те, що первісні хліборобські звичаї та обрядодії вчені (В. Пропп, В. Чічеров, О. Курочкін, С. Килимник, О. Воропай та інші) пов'язували не з ним, а з так званою “козою”. Проаналізувавши міркування згаданих народознавців стосовно походження цього персонажа у календарній обрядовості східних слов'ян, а також народні уявлення українців про козу як тварину, автор дійшов висновку: символічна “коза” ніяк не могла впливати на достаток хлібороба (врожайність) - як у XIX - на початку XX ст., так і на світанку виникнення рільництва. У процесі історичного розвитку вона лише заступила прадавній за походженням хліборобський символ, пов'язаний з реальною тягловою твариною - волом.

Ключове значення цієї тварини в календарній обрядовості автохтонів України доісторичного часу, наділення функцією “полазника” саме вола, а не свійської худоби інших видів, засвідчують фольклорні, етнографічні та лінґвістичні першоджерела. Зокрема, серед численних пісенних творів українців унікальними у цьому плані є дитячі колядки (щедрівки), в яких часто присутні такі рядки:

... Возьму вола за рога

Та виведу на поріг,

Та виломлю правий ріг...

У сюжетно повних творах цього жанру обов'язково вказана конкретна функція вола: в одних випадках він безпосередньо “оре нивку”, в інших - погрожують “воликом робити”, якщо колядника (щедрувальника) не винагородять за виконану пісню.

З'ясувавши семантику наявних у цих колядках (щедрівках) українців головних персонажів (“віл”, пророк Ілля) та образів (“ріг”, “поріг”, “правий” тощо), встановлюємо, що в сукупності вона збігається з обрядовими реаліями зимового циклу у південних слов'ян, в яких у XIX - на початку XX ст. функцією “полазника” наділявся лише віл-“дешнак”, тобто “борозенний”, котрого запрягали в ярмо справа.

Первісну місію вола підтверджує етимологія терміна “полазник”, який структурно складається із трьох частин: префікса по-, кореня -лаз- і префікса -ник. Зокрема, рідкісні дані писемних пам'яток з української мови (XIV-XV ст.) завідчують, що однокоренева назва “лазъ” як його основа та спільнокореневі слова (“полазомъ”, “полазный”) стосувалися в минулому насамперед ділянки землі, яку обробляли за допомогою тяглової сили - вола.

У контексті сказаного прозорішого змісту набувають різні передноворічні та новорічні обрядодії, які в минулому побутували в Україні - проорювання у снігу так званої “урожайної борозни” або імітація “оранки” плугом у хаті, перший запряг молодого вола у парі зі старим, а також вірування українців про здатність волів у певний час “розмовляти” людською мовою, наділення цієї тварини лише позитивними рисами тощо.

На основі картографування даних стосовно поширення дитячих колядок і щедрівок зі символічним волом в Україні, а також присутніх у них назв хлібних виробів, з'ясовано, що наприкінці XIX - у XX ст. географія розповсюдження цих народних творів охоплювала передовсім терени Східного і Середнього Полісся, частково Середнє Подніпров'я, Слобожанщину, східну і центральну частини історико-етнографічної Волині, східну частину Поділля. Натомість на території Західної України вони не побутували, за рідкісним винятком, навіть у першій половині XIX ст. Такий стан автор пояснює двома причинами. По-перше, присутністю в новорічній обрядовості українців Східних Карпат, Прикарпаття та суміжних північних реґіонів плуга чи його елементів, які, фактично, компенсують символічного “вола”, що безпосередньо “виконує” функцію обробітку землі у дитячій пісенності жителів решти української етнічної території. По-друге, тривалим побутуванням тут праіндоєвропейського за походженням звичаю перевозити покійників на кладовище обов'язково волами та саньми в усі пори року, зокрема і влітку.

Кінь в обрядовості українців наділений іншими рисами, що є предметом нашої уваги у другому підрозділі “Кінь в обрядовості і фольклорі українців”. Зокрема, в есхатологічних легендах він трактується як втілення нечистої сили. Збереглося чимало уявлень про перевтілення коня (кобили) в різні міфічні персонажі (“відьму”, “пані”) і предмети. Українці також вважали, що кінь є улюбленим засобом пересування різної нечистої сили (домовиків, відьом, чортів) та нечистих персонажів (мерців, упирів тощо). Образ коня досить поширений в українській казці, причому різних тематичних типів. З-поміж них головне місце посідають ті, що віщують хворобу і смерть або служать казковому “героєві” у потойбічному світі. В українських піснях (соціально-побутових, козацьких, баладах та інших) майже завжди фігурує не кінь взагалі, а кінь певної масті - “вороний”, “буланий”, “рябий”, “сивий” тощо, за кожною з яких також прихована певна негативна семантика. Загалом, у фольклорі українців кінь виступає явно не тягловою твариною і майже завжди протиставляється позитивному началу - волові.

Звідси випливає, що в минулому кінь не міг виконувати функцію “полазника”, а заодно не був пов'язаний з первісним орним хліборобством і транспортом. За народними уявленнями, у коня була зовсім інша “функція” - безпосередньо “супроводжувати” душу покійника у потойбічний світ, що засвідчують найдавніші писемні джерела (Геродот), численні археологічні знахідки (поховання покійників з кіньми) в Україні, обрядодії інших народів Європи та Азії - “посвячення коня покійнику”, завершення похорону кінськими скачками тощо.

Отже, зіставлення народної семантики вола та коня в обрядовості і фольклорі українців вказують на різний час її формування, характер та походження, а водночас і різне функціональне використання кожної з цих тварин у далекому минулому.

У четвертому розділі “Види запрягу гужових тварин” розглядаються два основні види запрягу вола і коня - парний та одинарний, а також похідні їх форми.

У першому підрозділі “Запряг вола” зосереджуємося насамперед на парному запрягу волів - найдавнішому за походженням, що засвідчують нечисленні археологічні пам'ятки України - петрогліфічні рисунки скельного комплексу Кам'яної Могили (енеоліт) та стели кургану в урочищі Бахчи-Елі (рання бронза), окремі чи як складові посуду керамічні модельки здвоєних фіґурок великої рогатої худоби енеолітичних культур (трипільської, воронкоподібного посуду тощо). Парний спосіб запрягу волів у транспортні засоби мав продовження і в наступних історичних періодах (скіфи, сармати та інші давні етноси). Загалом, сформований ще на початку енеоліту він став визначальною рисою гужового транспорту і хліборобської техніки на довгі тисячоліття. Його головна суть не змінювалася аж до XX ст. н. е. включно.

Крім запрягу двох волів разом, українці використовували також більшу їх кількість - дві, три чи навіть п'ять-вісім пар одночасно, тобто з виносом однієї пари попереду іншої. Додаткові пари тяглових тварин у знаряддях обробітку землі зумовили два основних фактори: якість ґрунту і досконалість конструкції робочої частини хліборобської техніки. У рільництві українців цей запряг набув певного значення досить пізно - з утвердженням плуга як основного орного знаряддя праці (щонайшвидше у XV-XVI ст.). Натомість у рало та соху поліського типу завжди запрягали лише пару волів.

Щодо початків використання в Україні більше двох волів як тяглової сили у засобах пересування, то, у зв'язку з відсутністю відповідних джерел, чіткої картини немає. Найдавніші свідчення про це явище стосуються скіфів (Геродот), а більш повні і переконливі - українських прасолів аж XVI ст. Зокрема, на основі даних тогочасних королівських люстрацій і статистичного матеріалу, почерпнутого із праці польського знавця середньовічних писемних джерел Р. Рибарського, встановлено, що дві пари волів запрягали у вози (“мажі”) прикарпатські чумаки. Натомість прасоли Подніпров'я, Поділля та інших реґіонів України, маршрути яких пролягали до Криму і Дону та у зворотньому напрямку, додаткову пару волів запрягали у “мажу” спорадично - при наявності значної природної перешкоди, передовсім крутого підйому. Спорадично українці використовували чотирьох волів також у санях - при перевезенні покійника на кладовище (Брацлавщина, історико-етно- графічна Волинь, Східні Карпати). Набутком історії це культурне явище стало у другій половині XIX - на початку XX ст., з витісненням вола як робочої худоби конем.

Наприкінці XIX - у 30-х рр. XX ст. на території Полісся і Лівобережної України у віз, сани, соху та борону запрягали також одного вола - так званого “бовкуна”. Правда, писемні джерела XIV-XV ст. самої назви “бовкун” не фіксують; про її існування у той час свідчить термін “болкоуновщина”, який вживався на означення податку на одного вола (бовкуна). В опрацьованих нами писемних пам'ятках XVI-XVIII ст. транспортні засоби із запрягом одного вола теж не фіґурують. Деякі дані про них виявив лише Р. Рибарський і стосуються вони купців, котрі вивозили сіль із Долинських жуп, що на Підкарпатті (1547-1548 рр.).

На основі аналізу різних причин (соціальне розшарування селянства, розповсюдження сохи-односторонки на теренах Лівобережної України, природно-географічні умови Поліського краю тощо) побутування одноволового запрягу в новітню добу з'ясувалося, що вони не пояснюють головного - саму природу і час його походження. Крім того, зіставлення способів запрягу одного вола та одного коня виявляє між ними більше спільного, ніж відмінного: упряжжю першого з них служило одинарне ярмо, другого - хомут. У європейських етносів (естонців, поляків, словаків, угорців, німців та ін.), котрі використовували одного вола для запрягу, спостерігалася властива тільки їхній етнічній культурі специфіка, насамперед у видах і формах одноволової упряжі. Нарешті, в контексті всього сказаного і надалі “темною” залишилася етимологія терміна “бовкун”, оскільки поліщуки означали ним не тільки вола-одинця, а і ярмо на нього. Тобто двозначність лексеми “бовкун” є підставою для спеціального з'ясування пов'язаних з нею явищ, зокрема при дослідженні упряжі.

Другий підрозділ “Запряг коня” починаємо з викладу писемних свідчень про його види у XVI-XVII ст. Аналіз залученого фактажу виявив належно не вияснене в історичній науці явище - абсолютне домінування в зазначений час однокінного запрягу у полозних і колісних транспортних засобах та широке його побутування на теренах Полісся і всієї історико-етнографічної Волині. Найчастіше цей запряг прихований у писемних джерелах за трьома описаними різновидами досліджуваних об'єктів: в одному випадку зазначається лише кінь і віз, у другому - кінь, віз (сани) і хомут як найважливіший елемент кінної упряжі, у третьому - кінь, віз (сани) і майже всі основні компоненти кінної збруї. Це ж підтверджує конкретний статистичний матеріал Р. Рибарського про вивезення поліськими і волинськими купцями солі із Долинських жуп у 1547-1548 рр. Загалом, картографічне зістав-лення середньовічних регіонів застосування коня як тяглової сили і сучасних фізико-географічних зон чітко вказує, що однокінний запряг побутував насамперед на території змішаних лісів і частково лісостепу.

Аналізуючи засвідчений писемними пам'ятками XVI-XVII ст. досліджуваний матеріал, завважуємо ще одну дуже суттєву деталь: порівняно із запрягом одного коня пара коней у возі чи санях фігурує у цих джерелах дуже рідко (Львів, Белз, Самбір, Броди, Володимир, Кам'янець тощо), причому у більшості випадків транспортні засоби належали купцям іноетнічного походження (євреям та вірменам), а їх маршрути пролягали переважно у Західну Європу.

Пам'ятки XVIII ст. все частіше фіксують саме парний запряг коней. Важливо, що такі згадки стосуються вже не купців чи феодалів, а простолюдинів (селян, козаків та ін.), у тому числі Лівобережної України. На всій території сучасної України західноєвропейський за походженням запряг пари коней утвердився лише у другій половині XIX - на початку XX ст., що характерно і для інших народів Європи. Відтак він витісняє інші види запрягу, зокрема й однокінний.

Запряг із трьох і чотирьох коней не був властивий селянському господарству. Ним користувалися лише купці та заможна верхівка українського суспільства у виїзному транспорті. Найдавніші достовірні історичні свідчення про побутування кожного з них в Україні також датуються XVI ст.

Загалом, аналіз матеріалів про види запрягу коня поки що залишив без відповіді головне питання - чому тривалий історичний період на теренах України домінував однокінний, а не парний, як вважали наші попередники.

У п'ятому розділі “Тяглові засоби” проаналізовано дію м'язової сили робочої худоби на об'єкти запрягу.

У першому підрозділі “Типи тяглових засобів” зосереджено увагу на народних назвах і семантиці, типах та варіантах, зовнішніх формах, конструкції і технології виготовлення тяглових приладів, а також на скеровуючих засобах.

Спершу розглядаємо низку назв, якими українці означали ці пристрої в минулому - “дишель”, “війя”, “оглоблі”, “розкіп”, “двойло” та “руд”. Дві з цих лексем (германізм “дишель” і мадяризм “руд”) закріпилися у говірках українців досить пізно, щонайраніше у XVIII ст., відповідно й означені ними реалії. Дишлем служить завжди пряма жердина, за допомогою якої тяглові тварини (коні) лише скеровують напрямок руху воза чи саней, пригальмовують їх на спусках. “Руд” виготовляли також із прямої жердини, але служив він тягловим дишлем, зокрема дерев'яного воза. У контексті сказаного стає очевидним і те, що витоки однотваринного запрягу (кінного і волового) в Україні були пов'язані з одним з автохтонних тяглових засобів, який означали іншими термінами.

Найдавнішою за походженням вважається назва “війя”, генетичне коріння якої сягає індоєвропейської епохи. З'ясувавши значення цього слова в усіх слов'ян, було встановлено, що воно стосується тяглового приладу як сухопутного транспорту, так і орних знарядь праці (рала, сохи, плуга). Термін “голобля” (“оглобля”, “оголобля”) фахівці-мовознавці виводять із праслов'янського *о-globja, що пов'язане з “globa” (жердина). Множинна форма “голоблі” (“оглоблі”) у народнорозмовній та сучасній літературній мові вживається на означення тяглового засобу із двох паралельних жердин, в які запрягають одного коня. Однак, таке тлумачення семантики цього слова лінгвістами виявилося неповним, оскільки в аналогічний прилад також запрягали одного вола. Крім того, і найголовніше, пристрій, який означали терміном “оглоблі”, використовували й для запрягу пари волів. Однак тоді він мав форму трійні, а не паралельних жердин. Стосовно терміна “розкіп” як означення тяглового приладу, то основний ареал його поширення зосереджувався у Середньому Поліссі. За межами цього масиву він побутував спорадично (історико-етнографічна Волинь, Поділля, Середнє Подніпров'я, Слобожанщина). Під час дослідження теж з'ясувалося, що це слово поліщуки вживали для диференціації тяглових засобів різних видів сухопутного транспорту. Нарешті, назва “двойло” (“двуйло”) як означення тяглового пристрою побутувала в Україні спорадично (Середнє Полісся, Чернігівщина, Бойківщина) і має цілком прозору семантику (прилад цей виготовляли із двох частин).

Загалом, виявлену автором семантико-термінологічну диференціацію тяглових пристроїв зумовили об'єктивні фактори, передовсім їхня конструкція і форма. Особливе зацікавлення у цьому плані становлять ті засоби, які означали найдавнішими за походженням і найбільш вживаними у народі лексемами “війя” та “оглоблі”.

Аналіз фактичного матеріалу засвідчив: наприкінці XIX - у 30-х рр. XX ст. українці використовували два типи тяглових засобів - у формі паралельних жердин (“оглоблі”) і трійні (“війя”, “оглоблі”, “розкіп”, “двойло”); залежали вони безпосередньо від видів запрягу робочої худоби. Так, при однотваринному запрягу голоблями служили дві паралельно розміщені жердини, причому тягловий прилад саней був переважно довшим (до 0,5 м), ніж воза, що спричинили відмінні способи його кріплення до ходу. Крім того, з метою забезпечення маневровості передка колісного транспорту кожну голоблю доповнював один додатковий елемент - “отеса” (“отоса” тощо).

Для запрягу пари волів трійню-дишель виготовляли двох зразків - із суцільної заготівки та із двох окремих частин. Першу модель (“війя”) застосовували як для воза, так і для санного транспорту; відрізнялися вони лише розмірами задньої розвилки. Побутувала вона на всій території України, за винятком деяких районів південних схилів Східних Карпат, невеликої смуги північних районів Волинської і Рівненської областей, а також Олевського району і західної частини Овруччини, що на Житомирщині. Для тяглового приладу саней українців Карпат була властива ще одна особливість - його задня розвилка становила не більше 1/3 частини.

Друга модель цього тяглового засобу була двох варіантів: а) зі стаціонарним переднім кінцем, який творили за допомогою кількох горизонтальних кілків і гужви кінці двох жердин; б) з рухомим передком, що його становили скріплені за допомогою одного поперечного кілка тонші кінці жердин. Перший варіант пристрою означався термінами “розкіп”, “оглоблі”, “двойло”, а також спорадично лексемою “війя” та описовим словосполученням (“воловий дишель”). Причому “війєм” чи “оглоблями” називали засіб, який використовувався лише для господарських саней, “розкопом” чи “двойлом” - для полозного і колісного транспорту. У другій половині XIX - на початку XX ст. цей тягловий прилад був розповсюджений переважно на теренах Середнього Полісся (у возі та санях), Покуття та південних схилів Східних Карпат (у санях). Зацікавлення становить також те, що покутяни, гуцули і бойки вживали для його означення лише один термін - “оглоблі”.

Тягловий прилад з рухомим передком побутував на обмеженій території України - у Західному Поліссі, де його означали тільки лексемою “оглоблі”. З погляду конструкції і функціонального призначення цей засіб був універсальним, оскільки міг застосовуватися незалежно від виду робочої худоби (віл чи кінь) і способів її запрягу (парний чи одинарний).

Залучивши порівняльні відомості про давні типи тяглових засобів з теренів України (Кам'яна Могила) та інших регіонів Європи (з Російської Федерації, Угорщини, Швеції, Італії та ін.), а також із Закавказзя (з Вірменії), автор дійшов попереднього висновку: “війя” - трійня зі суцільним природним передком є найдавнішим за походженням тягловим приладом, “оглоблі” у формі паралельних жердин - найпізнішим. Проміжне місце між цими різновидами займають два варіанти моделі волового дишля, що його монтували із двох окремих жердин. Причому тягловий прилад зі статично з'єднаним передком (поліський “розкіп”, покутські і карпатські “оглоблі”), або, іншими словами, санне “війє” (“розкіп” тощо) є генетично давнішим, ніж рухомі “оглоблі” Західного Полісся.

Висловлені міркування підтверджують “Традиційні способи кріплення тяглових приладів до ходу сухопутних засобів пересування”, які є предметом окремої уваги у другому підрозділі. Самий підрозділ складається із двох параграфів.

У першому - “З'єднувальні системи тяглових засобів колісного транспорту” - на основі конкретного матеріалу доводимо, що, незалежно від кількості запряжених у віз коней і способів їх запрягу (однокінний чи парний, трійка чи четверик), “дишель” кріпився до його ходу завжди нерухомо. Відмінності спостерігалися лише в наявності деяких додаткових складників, які, однак, не впливали на його загальну форму, конструкцію та з'єднувальну систему. У цілому ж, аналіз етнографічних та мовознавчих матеріалів засвідчив: відповідний спосіб кріплення дишля, як і передок новітнього воза, українці запозичили у сусідніх етносів, передовсім у поляків.