Історична еволюція поетики української пісні

Размещено на http://allbest.ru

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ КУЛЬТУРИ І МИСТЕЦТВ

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата мистецтвознавства

17.00.01 - теорія та історія культури

Історична еволюція поетики української пісні

Виконав Матвійчук Анатолій Миколайович

Київ - 2005

АНОТАЦІЯ

Матвійчук А.М. Історична еволюція поетики української пісні (кінець ХІХ - початок ХХ ст.). - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 17.00.01 - теорія та історія культури. - Київський національний університет культури і мистецтв, Київ, 2004.

На ґрунті детального аналізу наукових досліджень, а також літературно-художніх творів кінця ХІХ - початку ХХ ст. в дисертації аналізуються особливості історичної еволюції української пісенної поетики кінця ХІХ - початку ХХ ст. Простежено історичні витоки української пісні на тлі утвердження та розвитку пісенних жанрів, проаналізовані культурно-історичні обставини, що сприяли актуалізації української пісенної поетики. Окреслення в дисертації основних тенденцій розвитку поетики пісенного слова на межі ХІХ - ХХ століть в Україні відбувалося на фоні реконструкції еволюції поетичного образу в українській пісні, розкритті особливостей поетичного слова в професійній літературі кінця ХІХ - початку ХХ століття.

етнічний фольклор пісенний поетика

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. В добу становлення державної незалежності України надзвичайно актуальною постає проблема духовної та ідейної єдності громадян нашої держави. У формуванні загальнонаціональних цінностей, які б забезпечували таку єдність, вирішальну роль відіграє мистецтво. Універсальною формою національного усвідомлення культурного буття виступає фольклор, передусім пісня.

Будучи потужним чинником етнічної консолідації українського народу, народна пісенна творчість становить собою своєрідний усний літопис, що відображає історичне минуле народу й водночас зорієнтований на духовні запити сьогодення. Еволюція української пісенно-поетичної творчості зумовила її сходження від ритуалу та видовища до самостійного виду професійного мистецтва. Тлумачення української пісенної поетики як вияв художньо-образного сприйняття дійсності, притаманний українському етносу, сприяло актуалізації проблем, пов'язаних з новим баченням завдань літературної творчості, яка дедалі більше перетворюється на важливий чинник соціального буття, відстоювання свого історичного права на існування.

Попри констатацію вагомого наукового доробку у цій галузі, доводиться визнати, що у вітчизняному мистецтвознавстві все ще бракує комплексних аналітичних досліджень історичної еволюції поетики української пісні. Це й зумовило вибір теми дослідження «Історична еволюція поетики української пісні (кінець ХІХ - початок ХХ століття)».

Об'єкт дослідження - українська народна пісня як культурний феномен.

Предмет дослідження - історична еволюція поетики української пісні.

Хронологічні межі дослідження охоплюють кінець ХІХ - початок ХХ століття і обумовлені специфікою розвитку української народної пісенної творчості: впливом пісенної фольклористики на поетичну творчість, що зумовило розмаїття жанрів у цей період.

Мета дослідження - з'ясування особливостей історичної еволюції поетики української пісні кінця ХІХ - початку ХХ ст. в її образно-тематичному, структурно-функціональному єднанні. Досягнення поставленої мети передбачає вирішення ряду взаємопов'язаних завдань:

– проаналізувати основні концептуальні підходи вітчизняних та зарубіжних авторів до дослідження проблеми;

– визначити культурно-історичне тло розвитку української пісенної поетики;

– окреслити основні тенденції розвитку пісенної поетики на межі ХІХ - ХХ століть в Україні;

– показати особливості еволюції поетичного образу в українській пісні.

Методи дослідження. Відповідно до поставлених завдань у дисертаційному дослідженні використано: аналіз і синтез, зіставлення і узагальнення здобутих даних, отриманих у процесі вивчення історичних, культурологічних, етнографічних, філософських, мистецтвознавчих праць та наукових видань з суміжних галузей науки.

Принцип історизму, використаний у дисертації, допоміг у виявленні традицій і тенденцій розвитку української народної пісенної творчості у процесі аналізу загальнокультурних та суспільних умов зазначеної доби.

Історико-порівняльний, історико-проблемний, й системного аналізу методи дозволили з'ясувати особливості еволюції художнього образу в українській народній пісні, взаємовплив і взаємозв'язок народнопоетичної і літературно-поетичної творчості кінця ХІХ - початку ХХ ст., вплив фольклору на поетику професійної літературної творчості.

Зазначені методи дослідження дозволили сформулювати сучасні історико-культурологічні підходи до процесів еволюції народної пісенної творчості як невід'ємної складової духовної культури українського народу.

Наукова новизна отриманих результатів полягає в тому, що:

- заявлена проблема розглядається в контексті наявності народнопісенної символіки в професійній літературі, що знайшло своє відображення у фольклорній стилізації професійної пісенної творчості, її жанровому оновленні, зміні виражальних засобів української пісенності (народні фразеологізми, неологізми тощо);

- визначено культурно-історичне тло, що активізувало еволюційні процеси в українській народній пісні: домінування фольклору в історично-художній практиці етносу;

- розкрито тенденції розвитку поетики пісенного слова в Україні на рубежі ХІХ та ХХ століть, пов'язані із зміною жанрів та циклів, оновленням тематики пісенної творчості. При цьому відбувається взаємовплив і взаємозв'язок народної пісенної (музичний фольклор із традиційними сюжетами текстів) і літературної поетики (пісенний жанр в літературі з виразною авторською індивідуалізацією), нове комбінування усталених пісенних форм виступає співзвучним новому розумінню суспільного життя, що, власне, й складає сутність еволюції мистецького процесу;

- доведено, що еволюція поетичного образу в українській пісні перебуває у безпосередньому зв'язку із змінами у суспільній свідомості суб'єктів пісенного жанру. З розвитком та еволюцією світоглядних позицій останніх поетична творчість видозмінюється: збагачується її тематична палітра, винаходяться нові засоби та прийоми художньої виразності. Одним з найцікавіших вимірів пісенної поетики є те, що, спираючись на фольклорні джерела - підґрунтя подальшої мистецької діяльності, поети не лише дотримуються народних традицій, а й надають стилізованим образам сучасного змісту.

Практичне значення одержаних результатів дисертації полягає в тому, що її матеріали можуть бути використані у викладанні загальних і спеціальних курсів, - зокрема, таких, як «Історія української культури», «Історія українського мистецтва», «Українська народна творчість», «Теорія та історія культури»; підготовці навчальних посібників та підручників з теорії і історії вітчизняної культури, історії України, розвитку народного мистецтва.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі визначено актуальність проблеми, що розглядається, сформульовано мету і завдання дослідження, визначено його об'єкт і предмет, подано інформацію про зв'язок роботи з науковими програмами, планами і темами, охарактеризовано методи дослідницької роботи, розкрито наукову новизну і практичне значення роботи, вміщено відомості про апробацію та впровадження отриманих результатів у практику, а також про публікації.

У розділі І «Поетика пісні як предмет наукового дослідження» на основі дотримання принципу історизму аналізуються наявні наукові праці, виокремлюються основні теоретичні підходи до осмислення ключових понять дослідження української пісні як складової культурної спадщини в історії України; розглядається роль традицій у формуванні й утвердженні характерних особливостей української народної пісенності на різних історичних етапах.

У підрозділі 1.1. «Історіографія проблеми» висвітлюються основні підходи до проблеми історичної еволюції поетики української пісні кінця ХІХ - початку ХХ ст.

Поняття «еволюція» стало використовуватися в Англії ХУІІ ст. для означення впорядкованої послідовності подій. Під терміном «еволюція», розуміється безперервний незворотний культурний рух у часі, пов'язаний з певними якісними змінами, трансформаціями. Трансформація - перетворення, переформування - якісна зміна культурного феномену на певному етапі його розвитку і є атрибутом будь-якого розвитку. Якщо поняття «еволюція» - є поняттям комплексним, то трансформація - поняття конкретне.

Пісня належить до найпоширеніших форм словесно-музичного мистецтва. У Давній Греції поняття melos узагальнювало ознаки мелодичного, пісенного начала в музиці. Тексти, призначені для співу, були широко представлені у творчості давньогрецьких поетів авторів ліричних віршів Алкана, Піндара та ін.

Виникнувши на ранньому етапі розвитку суспільства і відтоді відіграючи важливу роль у його житті, українська народна пісня, за свідченням вітчизняних та зарубіжних науковців, - одна з найбагатших як за кількістю побутуючих творів, так і за поетичною та музичною досконалістю.

У дисертації відзначається, що феномен української пісні, особливо з огляду на її образну еволюцію, не існує окремо від такої важливої її складової, якою є поезія.

Термін «поезія» означає:

1) мистецтво слова;

2) віршована, ритмічно побудована мова (протилежна прозі, лат. рrosa, від prorsa - пряма, проста, від proversa - звернута вперед, лат. versus - вірш неримований);

3) сукупність віршованих творів будь-якого народу, часу, поета або групи поетів;

4) щось привабливе, прекрасне.

В наш час слово «поетика» як мистецький та літературний термін вживається:

- у вузькому розумінні - як комплекс, сукупність художніх засобів і особливостей будь-якого напряму в літературі або окремого письменника, поета. Тому, оскільки всі засоби вираження в літературі в кінцевому рахунку зводяться до мови, поетику визначають і як науку про художнє використання засобів мови;

- у широкому розумінні - для означення розділу теорії літератури, в якому вивчається структура творів словесного мистецтва в її системних і історичних закономірностях (наприклад, поетика жанру, роману).

На теоретико-концептуальному рівні становлять інтерес наукові дослідження, які дають можливість осмислити особливості трансформації поетики народної пісні як історико-культурного феномену. Відтак можна виокремити такі загальні підходи до дослідження української народної пісні:

- народницький, що надавав фольклору універсального виховного значення і виявився в ідеалізації народної творчості, обрядовості, міфологічних уявлень загалом (М. Маркевич, М. Максимович, М. Костомаров, В. Кордун та ін). Представники цього напрямку надавали велику увагу вивченню фольклорного матеріалу в історичному контексті;

- філологічний як органічне поєднання еволюціоністської (формаційної) концепції з народницькою. В основі цього напряму лежить текстологічний аналіз пісенної творчості (Ю. Бойко, Л. Дунаєвська, Н. Шумада та ін.).

- структурно-типологічний, предтечею якого був Ф. Колесса (К. Квітка, С. Грица, А. Іваницький та ін.).

Літературу з досліджень української пісні, вивчення її історії, еволюції художнього слова можна умовно поділити на кілька груп:

- фундаментальні музично-теоретичні праці (Ф. Колесса, С. Людкевич, К. Квітка, С. Грица, А. Іваницький та ін.), які через осмислення типологічних засад формотворення пісні зробили вагомий внесок у вітчизняну фольклористику. Незважаючи на відмінні напрями і методику відзначених праць, їх характеризує спільна тенденція: прагнення учених розкрити еволюцію музичної мови на історичній основі і виявити об'єктивні закономірності класифікації пісні та її композиційних елементів;

- роботи по добору пісенного матеріалу та його наукового коментування (В. Антонович, Я. Головацький, М. Грінченко, М.Драгоманов, П.Лукашевич, М.Максимович та ін.), які дозволяють структурувати картину становлення музичного синтаксису і головні етапи розвитку жанрів;

- праці теоретиків (істориків, мовознавців, музикознавців, етнологів) (О. Потебня, С. Грица, А. Іваницький, О. Поріцька, В. Гошовський та ін.), в яких аналіз художньої словесної творчості, її образної системи в цілому є цінним науковим набутком і враховані автором при дослідженні української пісенної поетики.

Потрібно відмітити досить багато робіт, у яких досліджується поетика пісень літературного походження. У більшості таких досліджень (Г. Нудьга, Ф. Погребенник та ін.) лише зазначається, що на багатьох митців художнього слова і музики значною мірою вплинула народна поетична творчість, а пісні, написані поетами і композиторами, часто стають народними.

Майже не дослідженою в українській науковій літературі є тема історичного тла пісенної творчості з авторською манерою віршування. Це, в першу чергу, творчість гурту «Молода Муза» (поезії одного з найяскравіших її членів - П. Карманського перетворилися на романси), Б. Лепкого, О. Олеся та інших поетів.

У дослідженнях народної пісні на новому рівні, коли на перший план висуваються питання історично складаної пісенно-жанрової системи, визначаються основні напрями її подальшого розвитку, аналізуються принципи художнього відтворення, художньої специфіки (О. Дей, С. Грица, О. Правдюк та ін).

У підрозділі 1.2. «Культурно-історичне тло розвитку української пісенної поетики» наголошується, що пісенна творчість, так само як і кожний мистецький твір, у своєму розвиткові відбиває рівень художнього мислення певної епохи, найхарактерніші особливості духовного життя народу.

Фольклорний спів, як першооснова етнічної вокальної традиції, має своє соціальне підґрунтя. В основі культури землеробських суспільств, що вважаються традиційними, лежить міфологічне мислення. Але з формуванням міста як культурно-господарчої форми людського поселення соціокультурна ситуація кардинально змінюється. Диференціація форм культури супроводжується руйнуванням міфологічної свідомості.

Гуманізація філософської думки, оригінальні набутки художньої творчості в Україні ХУІ - початку ХУІІ ст. пов'язані з ренесансом вітчизняної духовності, прагненням сформувати національну свідомість, захистити свою самобутню культуру. У навчальних підручниках та посібниках детально викладалося вчення про роди й види поезії, наводилися взірці різних жанрів, почерпнуті зі спадщини давньоримських та новолатинських поетів. Шкільні поетики вільно комбінували й узгоджували положення та висновки різночасових авторів, насамперед Арістотеля та Горація. Українській бароковій поетиці, так само як і її західноєвропейським аналогам, були властиві мінливість, поліфонічність, ускладнена форма. Література бароко поєднує релігійні та світські мотиви й образи, тяжіє до несподіваних контрастів, складної метафоричності, до алегорій і емблематичності, прагне вразити читача пишним, барвистим стилем та риторичним оздобленням твору. 0крему галузь барокової віршової літератури, й передусім світської, продовжувача традицій героїчної поезії попередніх епох, репрезентують твори «козацької музи» -- вірші й пісні про суспільно-політичні та воєнні події загальнонаціонального виміру. Іменовані «історичними», вони сприяли поєднанню в нерозривний органічний ланцюг минулого, сьогодення й майбутнього. Крім того, впродовж усього XVII століття в українській літературі формується поезія індивідуального життя (Димитрія Туптала, Івана Величковського, Климентія Зіновіїва та ін.).

В епоху класицизму остаточно оформилася європейська поетика як ієрархічна система мистецтва слова. Проте до XVIII ст. вона стосувалася переважно сфери віршованих, передусім «високих» жанрів. З прозаїчних залучалися головним чином жанри святкового, ораторського мовлення, вивченням яких займалася риторика. Перші спроби теоретичного аналізу природи художніх прозаїчних творів (наприклад, роману) було здійснено поза галуззю «чистої» поетики. Лише просвітники пізніше Г.Є. Лессінг, Д. Дідро у боротьбі з класицизмом піддали принциповій критиці догматизм старої поетики. Й.Г. Гердер, Й.В. Гете, а згодом романтики включили у галузь поетики вивчення фольклору та прозаїчних жанрів, започаткувавши широке розуміння поетики як філософського вчення про всезагальні форми розвитку й еволюції поезії (літератури).

Українська поетика, органічно пов'язана з європейською, постійно перебувала в руслі її впливів. Цьому сприяла Києво-Могилянська академія. Її вихованці (Варлаам Шишацький, Опанас Любосевич, Григорій Полетика, Семен Дівович, Андрій Рачинський, Василь Капніст, Федір Туманський та ін.), які спиралася на вітчизняні традиції і розвивали їх, репрезентували високу елітарну культуру в Україні.

Традиції Ф.Прокоповича, Г. Кониського та інших теоретиків літератури й майстрів слова розвивалися С. Дівовичем, В. Капністом, Г. Сковородою. Творчість останнього справила особливо значний вплив на народну пісенну поезію. На стику епох класицизму і романтизму (І. Котляревський, Т. Шевченко, Є. Гребінка, Г. Квітка-Основ'яненко) формується українська літературна мова з притаманною їй поетичною образністю і системою відповідних художніх засобів. Про непорушний зв'язок її з традиційною народною поетикою свідчить те, що дуже багато творів названих письменників стали народними піснями.

Разом із утвердженням україномовної поезії як естетично самодостатнього літературного жанру у ХУІІІ ст. на тлі становлення української професійної музики починає розвиватися як окремий її жанр - пісня. Окремої уваги при дослідженні розвитку пісенної поетичної творчості заслуговує постать Т.Шевченка, понад 50 віршів якого стали народними піснями.

У другій половині ХУІІІ ст. в Україні виникає новий пісенний жанр - пісня-романс. З другої половини ХІХ ст. у професійній музиці як українського, так і інших народів, романси починають все більше відособлюватися від інших пісенних жанрів. У цей час в Україні поширюються романси на музику М. Глінки («Стоїть явір над водою», «Спати мені не хочеться»), В. Забілою («Гуде вітер вельми в полі», «Не співай ти, соловейку») та інших. Підвищення «освітнього цензу» піснетворення призвело до європеїзації його музичної мови, утвердження в ній романсового і, зокрема, вальсового начал («Ой дівчино, шумить гай», «Віють вітри», «Ніч яка місячна», «Дивлюсь я на небо» тощо). Поширенню української пісні сприяло професійне театральне мистецтво, що внесло відповідні зміни у традиційну поетику фольклору: кристалізація форм сценічних номерів, персоніфікація ( за аналогією з італійською commedia del'arte та ін.).

Межа ХІХ - ХХ століть - це період, значною мірою переломний для історії української культури. Він прикметний активізацією української інтелігенції навколо культурницької програми: домагання скасування Емського указу 1876 року, надання більших прав українській мові, видання і поширення серед народу популярних брошур і книжок.

У підрозділі робиться висновок, що культурно-історичні умови розвитку пісенно-поетичної творчості найбезпосереднішим чином впливають як на ідейний зміст поетичних творів, так і на канони поетики. Світоглядні позиції митців, як і художньо-естетичне відображення ними дійсності спонукали до розробки різних музично-стильових та епіко-поетичних систем національної культури відповідно до її змістових трансформацій, зумовлених часом.

У підрозділі 1.3 «Традиційні сюжети в українській пісенній поезії» аналізуються традиції української народної пісенної поетики, що становить як основу, так і ціннісний орієнтир вітчизняної пісенної творчості кінця ХІХ - початку ХХ століття.

Українські народнопоетичні традиції склалися напередодні XVI століття. Розквіт циклів обрядової творчості та дум припав на XV-XVII століття. До найяскравіших зразків української історичної ліро-епічної творчості належить балада, і час її виникнення цілком можна віднести до ХІІ - ХІІІ століття. Балада є «поетичною кристалізацією» типових явищ соціальної дійсності. Найчисельнішою є група соціально-побутових балад, які правомірно вважають поетичною енциклопедією життя українського народу. Вони являють собою якісно нову, реалістичну інтерпретацію соціальних проблем (відносин між батьками і дітьми, братами і сестрами у сім'ї, кохання й одруження, зрада і ревнощі тощо). У зазначеній групі творів знаходимо справжні шедеври: «Ой у полі жито», «Козака несуть», «Орел виніс козацьку руку», «Чорна рілля заорана». Первісна основа останньої балади, ймовірно, виникла ще в добу Київської Русі, рельєфно позначившись на «Слові о полку Ігоревім». Багатьма мовами перекладалися балади про сестру, що виряджає брата на Січ, про матір та сина-козака, який загинув у бою. Самобутніми є українські балади про чумацтво та гайдамацтво, явища породжені специфікою історичного та суспільно-економічного життя нашого народу. Зворушують сюжети соціально-побутових та історичних балад про гірку жіночу долю («Бондарівна», «Лимерівна», «Недоросток», «Тройзілля» тощо).

Важливе місце в поетиці балади належить персоніфікації, яка пов'язана з анімістичними уявленнями. Поетична символіка балади також будувалася на ґрунті анімістичних та пантеїстичних уявлень: вода - то кров дівчини, роса - її сльози, береза - її краса, калина - дівоча цнота, тополя - символ печалі тощо. Поступово символіка відходила від світоглядних принципів, трансформуючись у суто поетичний засіб; відбувалося зіставлення різнопорядкових речей («риба у воді - кістки утоплених»), й навіть зіставлення за межами формальної логіки (груша - душа дівчини, роса - коса тощо).

Найбільш пристосованою до нових історичних умов, і разом з тим відповідною до традицій, виявилася родинно-побутова лірика - рухлива, естетично-повноцінна, насичена конкретним матеріалом, пов'язана із трудовим, святковим побутом, із громадською діяльністю. Родинно-побутова лірика так само, тільки умовно, може бути поділена за тематикою на жанри: пісні про кохання і про родинне життя. В окремий жанр виділяють дитячі колискові пісні, хоча, володіючи власною специфікою, вони репрезентують один з аспектів пісень про родинне життя. У ліричних піснях, присвячених розкриттю внутрішніх переживань та роздумів, переважають зачини у формі психологічного паралелізму, зовнішньо-просторові обставини репрезентуються лаконічними, часто повторюваними в пісенності формулами («попід гаєм, гаєм зелененьким», «по садочку ходжу», «за крутими берегами по лугах», «ой на горі на високій», «ой у полі криниченька» і т. ін.).

Загалом традиційним для слов'янської, отже й української, пісенної поетики другої половини ХІХ - початку ХХ ст., можна вважати утвердження віршу реченнєвого масштабу, побудованого на логічній та психологічній основі - донесення до слухача певної завершеної думки на одному диханні. В мелодії ця конструкція реалізується усталено повторюваним, нерідко варійованим мелодичним рядом, який у поєднанні з текстом утворює своєрідний синтез - колон (С. Грица). Традиційна пісенна творчість наділена системою стереотипів - знаків та формул, розробленою й удосконаленою багатократним повторенням. У кожному конкретному творі знак має «репрезентувати, замінювати будь-яку річ, виступаючи її субститутом для свідомості» (Е. Бенвеніст). Така формальна сторона української народної поетики детермінувалася її змістом: предметом художнього осмислення були традиційні народні цінності - вірність, кохання, дружба та ін.

В силу естетичної природи, формула (лат. formula - образ, вид, кліше) у фольклорі є елементом традиції, «континуумом колективної пам'яті» (Г. Мальцев). Формула власне і стає формулою тому, що зустрічалася багато разів раніше в інших текстах, внаслідок чого викристалізовується її найзагальніше значення, зрозуміле поза текстом. Смисл, втілений у формулі, створює ефект уявної «загальнозначущості», котра дозволяє користуватися знаком лише тоді, коли його сучасне значення втратило зв'язок з первісним. Через те фігурують у сучасній українській любовній ліриці слова «козак» - як синонім до «парубок», «хлопець». В обрядовій ліриці - «княгиня» - наречена, «бояри» - весільні гості. Традиційні словесні формули здійснюють своє функціональне призначення завдяки метафоричності поетичної мови. Усталені метафоричні конструкції живої розмовної мови переносяться в сучасний фольклор, естрадну пісню. «Голуб миру» - традиційний у народній творчості образ - є символом негативного ставлення до війни, тоді як образ ворона - символ смерті. Постаті чорного ворона, крука, супроводжують слов'янську пісенність воєнних часів, подібно до образів витоптаної трави, бур'яну - символу запустіння та руїни. Наскрізною темою в українських піснях є тема материнства, материнської любові - один з найпоетичніших образів українського фольклору.

На основі викладеного матеріалу у підрозділі робиться висновок, що народна пісенна поетика відтворює образне пізнання дійсності громадою і водночас її (громади) художню творчість, органічно пов'язану на ранніх етапах свого розвитку з виробничими процесами, обрядами та родинним і громадським побутом, складаючи, таким чином, серцевину традиційного в українській народній пісенній поетиці.

У розділі ІІ «Тенденції розвитку пісенної поетики в Україні на межі ХІХ-ХХ століть» розглядаються особливості реалізації пісенного фольклору в системі жанрів, що змінюється. У підрозділі 2.1. «Еволюція поетичного образу в українській народній пісні» наголошується, що у засвоєнні тієї чи іншої соціальної функції художньої культури полягає значення художніх творів, а їх стійкість залежить від сили і гнучкості самого образу, тобто від його пізнавальної цінності залежить здатність образу вступати в нові соціальні взаємодії.

Єдність форми і змісту знаходить якнайповніший вираз у поетичному образі. Тут неможливо відділити форму від змісту без істотних смислових втрат для самого образу, оскільки саме в ньому відбувається їхнє взаємопроникнення.

З метою його визначення О. Потебня використовує поняття: «уявлення», «знак», «символ», «засіб порівняння», «внутрішня форма». Внутрішня форма у слові й поетичний образ у творі - поняття, що стосуються одного й того ж самого феномену свідомості. З гносеологічної та естетичної точок зору образ, закладений у внутрішню форму слова, є виразом свідомісно-творчої функції слова й поезії.

Художній образ, за О. Потебнею, є ємкішим і багатозначнішим, аніж пояснюване ним. За допомогою образу розкривається складне явище або позначається через певні характерні деталі. Це уможливлює читачеві великий простір для поповнення відсутніх ознак на основі власного духовно-практичного досвіду. Причому поетичність образу тим більша, чим більшою мірою він привертає увагу читача або слухача до співтворчості. У цьому ж криються й причини його символічності - здатності пояснювати різноманітне коло явищ. Специфіка естетичного сприйняття образу залежить від властивостей створеної художньої форми, котра є органічним виразом певного змісту.

Український пісенний фольклор містить у собі безліч метачасових образів-символів та архетипів культури. Базовими моделями етнічного культурного досвіду виступають, зокрема, численні предмети-символи: калина, дерево-явір, поле (степ) тощо. Шляхом актуалізації цих архетипових форм здійснюється культурний поступ, традиційне збагачується новим соціокультурним змістом.

Якщо, наприклад, на кінець ХІХ ст. калина є символом дівоцтва, краси й любові, то з часом символічне значення калини від дівочої любові перейшла до виразу амбівалентної сутності символів і знаків цього образу: оберег проти нечистої сили, межу, за яку нечиста сила не може переступати. Еволюція образу-символу калини зумовлена його багатозначністю, в основі якого є медитативність, межовість між світами: дівчини-жінки, молодості-одруження, зрілості, життя земного і потойбічного.

Отже, простір української ментальності, закодований образами-символами, у тому числі й в пісенному фольклорі, є цілісним, подієво-психологічним, в його основі знаходяться час життя людини та її доля. А активна присутність етнокультурних архетипів виступає важливою умовою зберігання самобутності та цілісності національної культури. Так, образи, символи явора, вітру, орла, можуть не тільки позначати різні душевно-психологічні стани, а й соціальне становище людини.

Історичний розвиток обумовлює змінюваність змісту та форми мистецьких явищ, еволюцію образно-смислової сфери слова, як ретранслятора актуальної інформації, що є породженням конкретного історичного часу, об'єктивних умов розвитку суспільства, культури. Тому образ «явір-море-степ» символізує ментальну впорядкованість та безперервність часового простору, але в його оптимістичному вимірові - відкритості у майбутнє. Образність та художність пісенного слова перебувають у безпосередній залежності від змін у суспільній свідомості авторів та виконавців пісенного жанру. З розвитком та еволюцією світоглядних позицій останніх поетична творчість видозмінюється психологічно, збагачується її тематична палітра, продукуються нові засоби та прийоми художньої виразності.

Одним з найцікавіших вимірів пісенної поетики є семантичне оновлення фольклорних образів, переосмислення їх у дусі нових суспільних реалій. До таких належать нові синонімічні відношення поняття «чужина» та характеристика людини як чужої самій собі. Процес переходу цих образів охоплює не лише сферу лексичної сполучуваності усталених уснопоетичних образів, а й текстову їх взаємодію з іншими символами та поняттями. В даному випадку маємо на увазі суспільно-політичну лексику ХХ ст., або слова чи вирази, що сприймаються як певні символи явищ суспільно-політичного життя: «зима», «мороз» -- це душевний холод, зневіра, відчай, навіть смерть; «весна» -- відродження життя і надій, сподівання нової «відлиги».

У процесі постійної взаємодії з необрядовою лірикою календарно-трудові пісні набувають нового ідейно-художнього навантаження, збагачується їхня зображально-виражальна культура та мелос. Обрядова пісенність все більше інтегрується з необрядовою лірикою, сприяючи створенню нових музично-поетичних форм.

У підрозділі 2.2. «Особливості пісенної поетики у професійній літературі кінця ХІХ - початку ХХ ст.» йдеться про те, що мистецьке слово, до якого б типу та жанру воно не належало, сприяє продукуванню у нашій уяві живих картин - образів. Ці образи не завжди володіють зоровою чіткістю, але вони обов'язково конкретні: стосовно емоцій, переживань та людської думки. Найвиразніша українська лірико-поетична традиція окреслюється саме в кінці ХІХ століття, коли українська література в ідейно-естетичному та жанрово-стильовому відношеннях постає як розвинена художня словесність, як цілісний вид мистецько-художньої творчості. Саме це, як і досвід та величезний вплив Т. Шевченка, уможливлює в поезії досягнення світового рівня, передусім пов'язані з поезією І. Франка та Лесі Українки, але водночас і із творчістю таких поетів, як В. Самійленко, Б. Грінченко, А. Кримський та ін.

Ідейно-естетична спорідненість фольклорної творчості та професійної літератури в Україні на рубежі ХІХ й ХХ-го століть невпинно прогресувала, відповідаючи назрілим суспільним потребам та рівневі художнього розвитку. Ця взаємодія позначена синхронним (індивідуально - неповторним) та діахронним (історично послідовним) факторами, багатоплановими зовнішніми та внутрішніми зв'язками, послідовністю розгортання.

Етапові «запізнілого» романтизму (включаючи 90-ті роки ХІХ ст.) властиве широке запозичення фольклорних перлин, інтерпретованих у дусі філософсько-культурницьких роздумів про минуле та сучасне (П. Куліш, І. Франко), досліджень вітчизняної міфології (О. Потебня, Ф. Вовк), фольклорно-етнографічної романтизації тощо (С. Воробкевич, Б. Грінченко, М. Старицький, Ю. Федькович, Я. Щоголів та ін.). Застосування П. Кулішем фольклорних мотивів з метою підсилення суспільно-політичного спрямування твору засвідчила невичерпні можливості вітчизняної драматургії («Байда, князь Вишневецький»).

Використовуючи багатства народнопісенної творчості, І. Франко підніс лірику на якісно вищий рівень, продемонструвавши необмежені можливості її поетики, підпорядкувавши своєму творчому задумові образи українських народних пісень. Наприклад, поезії «Червона калина, чого в лузі гнешся», «Ой ти, дубочку кучерявий», створені за мотивами народних пісень, містять психологічний паралелізм; образ червоної калини виступає уособленням коханої героя, тоді як образ в'янучого дуба передає страждання і печаль самого героя ліричної драми. У ліричній збірці «Зів'яле листя» митець використовує різноманітні образно-стилістичні прийоми, народнопісенну символіку, побутову лексику, прозаїзми, філософську термінологію тощо.

Етап «народницького» реалізму (кінець ХІХ ст. - початок ХХ ст.), з елементами індивідуалізму, позначений підпорядкуванням народного художнього досвіду вимогам реалістичного зображення соціально-економічної (І. Манжура, О. Колесса та деякі ін.), етнографічної (твори М. Кононенка, М. Яворської) дійсності. Цей період позначений апеляцією до національної ментальності, з'ясуванням можливостей усного поетичного слова, набутків фольклору стосовно утвердження сучасної літературної традиції (твори М. Старицького, О. Стороженка, Л. Волошки тощо). Фольклор виступає тут не лише атрибутом реалій народного життя, а й прилучає до подій національної історії, виконуючи функцію жанротворчого ферменту (цикл поезій «За народну нуту» І. Франка, поезії В. Масляка, Лесі Українки; коломийки У. Кравченко та П. Мирного; епічні фольклорно-орнаментовані розповіді І. Стешенка тощо). В поезії Лесі Українки спостерігається ціла низка узагальнюючих, позаособистісних кодів: біблійний, історико-легендарний, екзотичний, фольклорний (народнопісенний). Причому останній виступає в цілком новій якості -- як міфопоетизм.

В авторських версіях давніх міфів, легенд, світових сюжетів та образів у традиційній загалом системі кардинальних буттєвих опозицій (життя - смерть, людина -- суспільство), поетеса суттєво розширила й збагатила досвід їхнього лірико-епічного осмислення.

Музичне чуття сприяло тому, що поетична творчість Лесі Українки спирається на внутрішню ритмічність, чітко виражену з чітким викладом процесу розгортання образної символіки та її змістовного наповнення («На крилах пісень», «Думи і мрії», «Невільничі пісні», драма-феєрія «Лісова пісня»).

Багато зробили для «модернізації» української літератури В. Пачовський, О. Луцький, Б. Лепкий, П. Карманський, О. Олесь, М. Вороний та ін.. Для пісенної поетики українського модернізму (межа ХІХ - ХХ ст.) характерні художньо-образні особливості естетики модернізму: екзальтація, загострена суб'єктивність, емоційний надрив, що відбилося у народній творчості (міський романс, пісня тощо). Поетико-пісенними перлинами є «Жайворонок» («Я молодий, веселий птах»), «Дзвонять дзвони» («Дзвонять дзвони вечір, сумно дзвонять нині»), «Пісня» («Як солов'їв пестливий спів...») В. Пачовського.

М. Вороний одним з перших запровадив у лірику тему міста, запозичив деякі стереотипи європейської поезії з елементами антитези поетичної одухотвореності сірій буденності, стверджував нестримне прагнення людини до прекрасного, осягнення космічної симфонії («Ікар», «Сонячні хвилини»), розкривав трагізм духовної самотності сучасника (цикл «Осокорі»). Його поетиці притаманне розмаїття метричних форм та строфічних конструкцій.

Але тяжіння до модернізму не перешкодило поетові писати твори, пройняті щирою любов'ю до свого народу («Краю мій рідний», «Горами, горами», «Привид», вірші, присвячені Т. Шевченкові, І. Франкові та М. Лисенкові). Наявність глибоких трансформацій елементів народної поезії в творчості модерністів співпадає із розвиненим почуттям «авторства»; поступового відходження від наслідувань та обробок народних джерел.

ВИСНОВКИ

1. Основні підходи до дослідження вітчизняних та зарубіжних авторів української пісенної поетики, які загалом зводяться до вивчення фольклору як пісенної скарбниці, динаміка і еволюція якого йшли від вузької побутової сфери щоденного життя до широких соціально-громадських обріїв, можна розподілити на народницький, філологічний, структурно-типологічний.

2. Поетика української пісні пройшла тривалий шлях еволюції. В кінці ХІХ ст. поетика пісенного фольклору має передусім родинно-побутове спрямування із залученням образів-символів долі (моря, поля, степу, гори шляху) та віку (весни, дерева роду, зелені, квітучого саду тощо) людини. В паралелізмі, що тут простежується, домінує асоціативно-психологічний символізм, надзвичайно узагальнений виразник настрою людини й тому відкритий для відтворення та пісенного виконання.

На початку ХХ ст. народна вокальна традиція еволюціонувала від ритуального застосування у засіб задоволення естетичної потреби. Причому співи позбавлялися утилітарного характеру, що відобразилося, зокрема, у зникненні багатьох традиційних приспівок (ритмічне формування пісні все активніше залежало від образно-художнього змісту, підпорядковувалося конкретній меті твору); у широкому застосуванні інтонаційних зворотів; у посиленні модерних впливів (білий вірш, верлібр тощо).

3. Українська поетика бере свої витоки із давньослов'янської - від оповідей, епосу, казок, епічних пісень, билин. На цих зразках розвинулись жанри дум та балад, історичних пісень. Кожен із етапів розвитку поетичної творчості, спадково з'єднаний з попереднім, виробив специфічні типи художнього відображення дійсності.

4. Наслідком історично детермінованої еволюції поетики української пісні є те, що крім низки загальних традиційних моментів (пов'язаність із повсякденним життям людей, морально-регулююча функція), вона слугує засобом поширення культури й освіти, перебираючи на себе націєтворчу (об'єднуючу) ідею у найскладніші, найдраматичніші моменти історії, що було неодноразово засвідчено дослідниками.

5. Традиційне в українській народній пісенній поетиці простежується в усіх елементах як словесного, так і музичного компонентів. Це, зокрема:

а) конкретна фабула з драматичними колізіями, діалогами, масштабність форми,

б) тенденція до безперервного розгортання дії, що зумовлена драматургією цілого і поділом на замкнені частини (як у ліричній пісні),

в) функціональна першість тексту у співдії з мелодією.) Вказане простежується на прикладі поетики балади з її символізмом, метафоричністю, персоніфікацією, що виникла з анімістичних уявлень. Іншим зразком традиціоналізму в українській народній поетиці є родинно-побутова лірика, завжди пов'язана із громадським життям: упродовж багатьох століть зберігається єдність її композиційно-стильових прийомів та ритмомелодики.

6. На межі ХІХ-ХХ ст. за наявності співіснування багатьох мистецьких напрямів посилюється розмаїття стилів, характерне й для сучасної літератури. У літературних течіях, що приходять на зміну класицизму, формуються нові стильові норми мови, що відповідають принципам сентименталізму, романтизму та реалізму. Починається остаточний розрив пісні й поезії, які поступово стають професійними жанрами мистецтва.

7. Тенденції розвитку пісенного слова в Україні в кінці ХІХ - на початку ХХ ст. реалізуються у двох аспектах: фольклорному та аспекті професійної літературної творчості. З часом це зумовлює заперечення або утвердження нових жанрів, циклів, жанрово-тематичних груп сучасних пісенних зразків. Усі вони більшою чи меншою мірою ґрунтуються на здобутках традиційної поетики - нові комбінації старих форм наповнюються розумінням сучасних суспільних реалій, що, власне, і становить сутність мистецького процесу.

ПУБЛІКАЦІЇ

1. Матвійчук А.М. Суспільно-історичні умови розвитку наукових основ поетики // Культура і мистецтво у сучасному світі: Зб. наук. праць КНУКіМ - 2003. - № 4 . - С.151-158.

2. Матвійчук А.М. Еволюція архетипового образу в українській народній пісні // Зб. наук. праць КНУКіМ, 2004. - Вип. 20. - С.85-93.

3. Матвійчук А.М. Історична еволюція української пісенної поетики // Наукові записки: Зб. наук. статей НПУ ім. М.П.Драгоманова / Укл.: П.В.Дмитренко, Л.Л.Макаренко. - К.: НПУ, 2004. - Вип. LYІІ (57). - С.231

4. Матвійчук А.М. Трансформація поетичного образу в українській народній пісні // Вісник КНУКіМ: Зб. наук. праць. - Вип.7. - Київський національний університет культури і мистецтв. - К., 2002. - С.76-84.

5. Матвійчук А.М. Традиційний зміст української народної пісенної поетики // Наукові записки. Релігієзнавство. Культурологія. Філософія. Національний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова - 2003 рік. - Випуск 12. - С.168-176.

6. Матвійчук А.М. Поетичне мистецтво: суспільно - психологічні аспекти розвитку словесно-художньої творчості // Вісник книжкової палати. - 2003. - №7. - С.45-48.

7. Матвійчук А.М. Еволюція поетики української професійної літератури кінця ХІХ - початку ХХ ст. // Вісник книжкової палати. - 2004. - №.12.- С. 29-31.

Размещено на Allbest.ru