Соціалізація української молоді ХІХ-ХХІ століття

Размещено на http://allbest.ru

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК

ІНСТИТУТ МИСТЕЦТВОЗНАВСТВА ФОЛЬКЛОРИСТИКИ ТА ЕТНОЛОГІЇ ІМ. М.Т. РИЛЬСЬКОГО

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

Спеціальність 07.00. 05 - етнологія

СОЦІАЛІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОЛОДІ ХІХ-ХХІ СТОЛІТТЯ

ВИКОНАЛА БОСА ЛЮБОВ ГРИГОРІВНА

Київ - 2007

АНОТАЦІЯ

Боса Л.Г. Соціалізація української молоді ХІХ-ХХІ століття - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00. 05 - етнологія. - Національна академія наук України. Інститут мистецтвознавства фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського. - Київ, 2007.

Дисертація присвячена комплексному дослідженню особливостей та закономірностей соціалізації української молоді кінця ХІХ- поч. ХХІ ст. В дисертації розкрито категоріальну структуру процесу соціалізації як способу конструювання картини світу. На основі різноманітних усних і писемних джерел автор реконструює моделі соціалізації української молоді в умовах традиційного суспільства кінця ХІХ- поч. ХХ ст., тоталітарної системи ХХ ст. та в умовах перехідного суспільства кінця ХХ- поч. ХХІ ст. Висвітлено місце і роль культурних агентів соціалізації (сім'я, громада, товариство ровесників) в певні часові періоди. Виявлено і показано механізми трансформацій в процесах соціалізації молоді кінця ХІХ- поч. ХХІ ст. Знайдено і науково означено підґрунтя та можливі точки кореляції між традиційною та новітньою формами соціалізації молоді.

соціалізація молодь етнос

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Процеси соціалізації в кожному суспільстві мають багаторівневий і багатоаспектний характер. Між процесами соціалізації та розвитком самого суспільства існує глибинний смисловий і структурний зв'язок. Тож соціалізація молодої особистості в певному розумінні увінчує культурно-історичний шлях нації і водночас спирається на нього. Відбувається це через включення механізму культурної регуляції соціалізаційного процесу (культурні сценарії) та через культурних агентів - окремих людей і спільнот різного рівня та характеру, завдяки чому задаються соціально-нормативні канони особистості стосовно кожного історичного періоду. Поняття “особистість” співвідноситься з поняттям “традиція”. На ньому базується процес соціалізації, який передбачає засвоєння індивідом соціокультурного досвіду й означає успадкування, підключення до групової пам'яті, укорінення в минулому, що дає йому можливість орієнтуватися у світі, забезпечує стабільність.

Дослідження процесу соціалізації як одного з формоутворюючих елементів культури в сучасній науці набуває стратегічного характеру, оскільки різкі зміни в соціокультурному середовищі змушують людину шукати стійкі еталони і моделі поведінки, які мали б допомогти їй подолати кризу ідентичності, знайти себе в новій ситуації і відновити зв'язок поколінь, що був втрачений за попередній період як на індивідуальному, так і колективному рівнях.

У сучасному суспільстві спостерігається зменшення вагомості найважливіших інститутів соціалізації: сім'ї та освітніх закладів. Останнім часом помічені тенденції псевдосоціалізації, асоціалізації, неконтрольованих суспільством стихійних явищ, які супроводжуються аномійними процесами (лібералізація моралі, споживацькі інстинкти, втрата самоідентичності, розірваність соціокультурних зв'язків, маргінальність світоглядної парадигми, індивідуалістські цінності).

Через аналіз молодіжної культури, зокрема субкультурних проявів, як певного етапу соціалізації, можливо простежити процес інкультурації молодого покоління та формування його самоідентичності. Пошук механізмів, що забезпечують суспільну стабільність через соціалізаційні процеси, визначення їх перспективних моделей в сучасному українському соціумі залишаються найважливішими проблемами науки і практики.

Усвідомлення суспільством проблем національного самозбереження та виживання має привести до етнокультурного спрямування процесів соціалізації молоді, підсумком якої є формування національної ідентичності особистості, а вищим рівнем і способом такого становлення є національне самовизначення.

Актуальність теми, її науково-практична значущість визначили мету дослідження: виявлення закономірностей та особливостей соціалізації української молоді кінця ХІХ- поч. ХХІ ст. Досягнення означеної мети потребувало вирішення таких завдань:

· прослідкувати процес формування етнологічних знань про предмет дослідження, охарактеризувати стан вивчення теми; визначити її теоретико-методологічні основи, вивчити і відібрати джерела;

· розкрити категоріальну структуру процесу соціалізації як способу конструювання картини світу;

· на основі конкретного історико-етнологічного дослідження розкрити особливості соціалізації української молоді в умовах традиційного суспільства кінця ХІХ- поч. ХХ ст., тоталітарної системи ХХ ст. та в умовах перехідного суспільства кінця ХХ- поч. ХХІ ст.;

· виявити і показати механізми трансформацій в процесах соціалізації молоді кінця ХІХ- поч. ХХІ ст.;

· знайти і науково означити підґрунтя та можливі точки кореляції між традиційною і новітньою формами соціалізації молоді.

Об'єктом дослідження є українська молодь як соціокультурна група суспільства.

Предметом дослідження є процес соціалізації української молоді в окремі історичні періоди розвитку українського суспільства.

Хронологічні рамки роботи охоплюють кінець ХІХ- поч. ХХІ ст. Такий вибір обумовлений певною мірою принциповими розбіжностями у процесах соціалізації молоді в Україні в різні історичні періоди, а також особливостями впливу зовнішніх обставин, в першу чергу через трансформації політичних систем. У кінці ХІХ ст. в українському соціумі домінувала традиційна модель соціалізації. До кінця 1930-х років завершився найдраматичніший період у становленні нової радянської моделі соціалізації, відмінної від традиційної. До 60-х років сформувались і відносно стабілізувались основні риси радянської моделі соціалізації, як базової для радянської системи. З кінця 80-х і по сьогоднішній час активно відбуваються нові трансформаційні процеси в соціалізації молоді. Нині ця модель знаходиться у стані формування.

Територіально дослідження окреслюється Центральною та Південною Україною із залученням окремих матеріалів з інших регіонів.

Методологія та методи дослідження. Для розв'язання поставлених у дослідженні завдань використано комплекс методів, які доповнюють один одного. Теоретичні методи: аналіз, порівняння, узагальнення даних із проблеми дослідження; метод теоретичного моделювання при визначенні логічної структури дослідження. Емпіричні методи: включене спостереження, інтерв'ю, методи фокус-груп, метод аналізу документів.

Системний підхід надав можливість побачити складові процесу соціалізації у їхній взаємозалежності,що прямо чи опосередковано пов'язано з певними сферами життя суспільства: етнокультурною, політичною, релігійною, педагогічною та ін.

Діахронний підхід дозволив визначити якісні зміни в явищах, що досліджуються, зафіксувати часові межі цих змін. Вибраний нами для дослідження період дозволяє виокремити і прослідкувати становлення різних моделей соціалізації молоді в прямій залежності від існуючих зовнішніх факторів та змін в соціокультурних системах. А також відновити картину світу молоді в кожній з існуючих систем.

Принцип історизму, що передбачає зв'язок минулого, сьогодення і проекцію в майбутнє, дозволив спостерігати й аналізувати феномен соціалізації молоді в контексті конкретних історичних подій в Україні та узагальнити причинно-наслідкові зв'язки між низкою розрізнених соціокультурних фактів, які аналізувались у дослідженні.

Принцип єдності теоретичного й емпіричного реалізувався на основі широкого використання різноманітних документальних та етнографічних джерел для підтвердження теоретичних побудов автора. Через багатоаспектність предмета дослідження певною мірою застосовувались методи і теоретичні напрацювання історії, культурантропології, етнопедагогіки, соціальної психології та ін.

Наукова новизна дослідження полягає у здійсненні аналізу в певних часових межах широкого комплексу питань пов'язаних з проблемою соціалізації української молоді. Реконструйовано моделі соціалізації молоді у визначених автором періодах.

Розкрито механізми трансформацій процесів соціалізації української молоді. Елементи новизни містяться в інтерпретаційних підходах до відомих історичних подій і фактів.

До наукового обігу вперше залучено різноманітну інформацію: матеріали Рукописного архіву ІМФЕ ім М.Т. Рильського НАН України, Кіровоградського обласного державного архіву, нормативно-правові акти державної влади, документи партійних органів. Публіцистична й агітаційно-пропагандистська література і періодика радянського часу вивчались нами як складова частина соціально-культурного середовища, в якому соціалізувалась молодь. Важливим джерелом інформації стали передусім усні джерела - польові матеріали, зібрані автором у 1999-2006 рр. Здійснено аналіз культурної продукції, що презентує різноманітні субкультури (пісні, притчі, маніфести, графіті тощо).

Теоретичне і практичне значення дослідження полягає в тому, що воно пропонує цілісний підхід до вивчення процесу соціалізації української молоді як на теоретичному рівні, так і на рівні конкретних етнологічних студій. Робота служить поширенню і систематизації наукового знання про загальні процеси соціалізації молоді, її інкультурацію та про молодіжну культуру взагалі і конкретних субкультури зокрема. З цього погляду робота здобуває практичну значимість, як в аспектах прогнозування соціокультурної поведінки молоді, так і в аспекті розуміння її соціокультурного значення. Висновки дисертації і її фактологічна база введені до наукового обігу, можуть бути використані як основа для подальших досліджень у цій сфері, а також при розробці соціокультурної політики стосовно молодіжних програм.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

Перший розділ “Історіографія та методологія” складається з двох підрозділів та висновків. В підрозділі 1.1. “Питання соціалізації молоді у вітчизняних та зарубіжних історико-етнологічних працях” зазначається, що етнологічна перспектива вивчення юності представлена двома, відносно самостійними напрямками аналізу даного феномена: молодь у традиційних суспільствах та молодь в умовах,що змінюються. Тож у рамках першого можна назвати авторів, які розглядають даний період як визначену культурно-історичну цінність.

Різноманітний матеріал про діяльність молодіжних громад українців і пов'язані з цим звичаї і соціонормативні уявлення у контексті звичаєвого права містять етнографічні записи кінця ХІХ та поч. ХХ ст., зроблені етнографами М. Дикарівим, М. Сумцовим, В. Гнатюком, З. Кузелею, В. Камінським, К. Грушевською та ін. У сучасних вітчизняних етнологічних студіях проблеми, дотичні до теорії соціалізації молоді, зокрема зміст і специфіка ініціацій в українців, питання гендерної соціалізації у дівчат, особливості дитячої обрядовості та статевовікової стратифікації українців розкрили В. Балушок, В. Борисенко, Г. Бондаренко, О. Боряк, Н. Гаврилюк, О. Кісь, О. Курочкін, Р. Кирчів, М. Маєрчик, В. Сироткін, Г. Стельмащук, М. Тиводар, І. Щербак та ін. Т. Бернштам ⁵ у монографії "Молодежь в обрядовой жизни русской общины XIX - начала XX века" дослідила роль і місце молоді в житті сільської общини, показала її особливий стан і статус в обрядовій сфері. Розглядаючи „час життя” молоді в традиційній селянській культурі, вона показала, що молодь перебувала не в рамках опозиції до дорослих (будні-свята), а в специфічній тимчасовій системі - „грі”.

Соціокультурні аспекти соціалізації молоді у сучасному урбанізованому суспільстві розкриті у працях Е. Болдінга, Дж. Гарбаріно, К. Девіса, Дж. Квортрупа, С. Фріса, Ф. Елкінда, Ш. Айзенштадта, Т. Парсонса, І. Кона, М. Осоріної, Е. Омельченко, С. Щеглової, Е. Ярської-Смирнової. Особливе зацікавлення викликає дослідження Т. Щепанської ⁶ “Символіка молодіжної субкультури". Її праця надає унікальну інформацію про процеси кодування і символізації в молодіжній культурі, їх ролі, значення та функцій, і конкретному прояві цих процесів у житті субкультурного співтовариства.

Проблеми молодіжної неформальної ініціативи досить докладно розглядалася в західній суспільній та психологічній науці. Тут можна виокремити праці прихильників концепції “кризи покоління” Т. Парсонса, Л. Фоєра, Д. Старра, Ж. Менделя, К. Келлі, М. Мід. З позицій етнографічного аналізу та символізму молодіжний неформалітет розглядається в класичній роботі В. Тернера “Символ і ритуал” ⁷.

В Україні відповідною проблематикою займаються переважно соціологи. Так, серед досліджень, розроблених інститутом Українського НДІ проблем молоді в галузі формування та становлення сучасного молодіжного руху, слід назвати роботи В. Головенька. Крізь призму соціально-економічних та політичних трансформацій досліджують в своїх роботах молодіжне середовище М. Головатий, О. Яременко, В. Кулік, Т. Голобуцька, О. Голобуцький. Над проблемами самовизначення та соціальної адаптації молодого покоління працюють провідні спеціалісти Інституту соціології НАН України. Тут необхідно згадати роботу І. Мартинюка “Проблеми життєвого самовизначення молоді. Досвід прикладного дослідження”, де аналізується категорія життєвого самовизначення і пов'язані з нею поняття -- життєві цілі, плани, перспективи, життєвий вибір, самореалізація особистості та ін.

Щодо вивчення національної самосвідомості молодого покоління України можна відзначити соціологічне дослідження, здійснене групою науковців Львівського університету під керівництвом професора Т. Старченка та д.с.н. Н. Черниш. Колектив зібрав багатий матеріал та проаналізував головні тенденції національного самовизначення студентської молоді. Проблеми молодіжного неформалітету досліджували В. Тарасенко, С. Савченко.

Проте в етнологічному аспекті проблеми соціалізації й адаптації української молоді в умовах, що змінюються, вивчалися недостатньо й узагальнюючих праць поки що немає. Проблеми виникнення і практики різного роду неформальних об'єднань, як певного етапу в соціаліза-ційних траєкторіях сучасної молоді на сьогодні вивчені теж недостатньо.

У підрозділі 1.2. “Категорія соціалізації в контексті етнологічних студій ХХ ст.” аналізуються сучасні наукові підходи щодо категорії соціалізації, основними з яких є: психоаналітична теорія, або теорія “особистого контролю” (З.Фрейд); теорія рольового тренінгу (Т. Парсонс); теорія “соціального навчання” (Дж. Долгардт, Б. Скінер); теорія міжособистісного спілкування (Ч. Кулі, Дж. Мід); когнітивна модель Ж. Піаже, А. Маслоу та ін.; модель інкультурації Ф. Боаса і В. Маліновського; еволюційна модель Е. Еріксона; соціальний трансакціонізм Е. Берна; культурно-історичний підхід (Л. Виготський). Також в підрозділі викладені концептуальні підходи, якими користувався автор, і які найбільш повно відповідають його уявленням та дозволяють досягати поставлених завдань.

Тож наш погляд на проблему соціалізації збігається з культурно-історичною концепцією Л. Виготського ⁸ та думками його послідовників про те, що формування особистості детерміноване безпосередньо культурою етносу, яка по суті є моделлю світу - природного, соціального і ціннісного на відміну від теорій, зорієнтованих на безпосередньо суспільну детермінацію індивіда. Близькою до даного підходу була і позиція М. Грушевського, який коло завдань етнографії розглядав в рамках генетичної соціології-науки, яка вивчає, за його формулюванням “основні питання розвою людського громадського життя”.

В підрозділі аналізуються наукові категорії, що співвідносяться з терміном “соціалізація”. Категорія соціалізації розглядається як процес операційного оволодіння культурними сценаріями, характерними для певної культурної традиції. Розкрито поняття життєвого сценарію як "неусвідомлюваного плану життя кожної особистості”, який включає елементи сімейного і культурного сценаріїв. Показано, що взаємодія цих сценаріїв впливає на життєву драму кожної особистості і тим самим розгортається в історію народу. Культурні сценарії - це прийняті й очікувані драматичні форми, що відбуваються в даному суспільстві. Вони визначаються словесними і мовчазними угодами, які поділяє більшість людей. Зазначається, що культурні сценарії відбивають те, що зазвичай розуміють під національним характером.

Серйозні дослідження проблем соціалізації, розробка наукового інструментарію, що були успішно започатковані в українській науці ХІХ - поч. ХХ ст., у радянський період призупинились. Г.Скрипник, узагальнюючи методологічний народознавчий доробок академічних наукових установ 20-х років, відзначає, що “започатковані в цей період новітні напрямки досліджень не втратили своєї наукової значимості і для сучасної етнологічної науки” 10. Тож можна констатувати, що і сьогодні етнологічні аспекти теорії соціалізації молоді знаходяться в стадії розвитку та удосконалення концептуальних і методологічних положень.

У розділі 2. “Процеси соціалізації в українському суспільстві кінця ХІХ - середини ХХ ст.”, який складається із двох підрозділів та висновків, показані особливості соціалізації української молоді за умов традиційного суспільства та за умов тоталітарної системи- радянського періоду, визначаються механізми трансформаційних процесів .

У підрозділі 2.1. “Звичаєво-обрядова сфера як програма етносоціального успадкування у традиційній системі соціалізації” показано, що основна роль у відтворенні етносу належить міжпоколінній, діахроннній етнокультурній інформації. За природніх умов розвитку покоління, що тісно пов'язане з попереднім та наступним, у традиційному ключі засвоює та транслює програму етносоціального успадкування, яка виражається в собливій cценарній формі через певну систему обрядовості, ідеалів, настанов та стереотипів, що відбивають наступність поколінь. У цьому зв'язку механізм інкультурації відповідає за інтеріоризацію продуктів даної культури і вироблення певного емоційного ставлення до її елементів: традиції, звичаїв, міфів, історичних подій, персонажів, фольклору. Саме такі соціальні емоції спрямовують процес соціалізації в потрібне русло, інтеріоризуючи одні елементи культури і відштовхуючи інші.

Суспільство прагне зберігати соціальну пам'ять. Для цього воно стандартизує колективний досвід і насаджує його зразки.

Для нас важливо, що соціалізація індивіда в новому статусі передбачає чергове втручання в його „природні“ характеристики. Здійснюється наступний крок до його окультурення; переведення біологічних процесів у сферу умовного дозволяє керувати ним за допомогою ритуалу. В процесі інкультураційних сценаріїв, за якими з дитинства засвоювалися необхідні норми, настанови, знання та вміння, проявлялася і певна символізація визначальних для індивіда життєвих етапів, які розглянуто в даному підрозділі. Нами проаналізована одна з найважливіших функцій ритуалу у суспільстві - соціалізуюча.

На основі вивчення етнографічних матеріалів, зібраних українськими науковцями ХІХ-ХХ ст. нами доведено, що родові й общинні зв'язки в рамках традиційної культури є найбільш актуальними і значимими. Тому головними агентами традиційної соціалізації були сім'я та громада. Автором зазначається, що святково-обрядова культура українців з часом втратила свою магічну складову, але при цьому сповна виконувала свою соціалізаційну функцію, щоденно згуртовуючи громаду, включаючи всі вікові і соціальні групи населення в один “космотворчий процес”, сприяла етнокультурній трансмісії, становлячи таким чином одну з форм самоорганізації і самозбереження сільської громади. В структурі народного календаря була закладена універсальна система традиційної соціалізації молодої людини, що відбивало єдиний процес життя індивіда, громади, етносу, природи.

Проаналізовані нами етнографічні матеріали кінця ХІХ- поч. ХХ ст. дають змогу стверджувати, що в цей період молодіжна обрядовість залишалась досить цілісною, і в загальних рисах вписувалась у межі загальноукраїнських календарних і сімейно-побутових обрядових структур. Хоча на певних теренах вона і характеризується більшою варіативністю, етнокультурною строкатістю, але в цілому відповідає притаманному для всієї України сімейно-побутовому та календарно-землеробському циклу свят. Не зважаючи на потужну русифікаційну політику, все ж сила української стихії в кінці ХІХ- на поч. ХХ ст. в Україні була досить значною, про що свідчать матеріали зібрані В. Ястребовим “Материалы по этнографии Александрийского и Єлисаветградского уезда...”, А. Конощенком “Українські пісні з нотами”, І. Бесарабом “Материалы для этнографии Херсонской губернии”, П. Рябковим “Материалы с этнографии Новороссийского края” та ін.

В традиційному українському соціумі церква була духовним центром життя громади. Згуртовуючись навколо неї, громада виробляла свої правила співжиття, мораль, які суворо оберігались. Важливим регулятором морально-етичних відносин між поколіннями й у житті села завжди залишалася громадська думка. Консолідуючим та нормативно-контролюючим фактором сільської громади виступали морально-етичні засади, традиції духовності в її найрізноманітніших проявах.

На початку ХХ ст. етнографи описали звичаї сільської молоді в Україні, але до самої революції ще не можливо було говорити про частину молоді, котра бунтує, ігнорує традицію, чи про серйозний конфлікт між “батьками і дітьми”. Адже у селах молодь природно інтегрувалася в діяльність громади майже з дитинства і навіть нібито самостійні молодіжні формування (парубоцькі та дівочі громади) відбивали соціально-культурні, виробничі образи села. Їхні дії не були контркультурними, такими, що дестабілізували соціум, а навпаки, сприяли соціально-культурному відтворенню громади.

Отже спільним у загальному процесі соціалізації молоді в традиційному суспільстві є те, що головним завданням соціалізації та інкультурації було поступове, природовідповідне вкючення всіх статево-вікових груп молоді в структуру сільської громади, підпорядковування установленим правилам і нормам поведінки.

Також виокремлено та проаналізовано кілька важливих факторів, які найбільше сприяли етнокультурній соціалізації молоді в даний період:

1. Роль історичної пам'яті. Автором зазначається, що в кінці ХІХ - поч. ХХ ст. в процесі соціалізації дітей і юнацтва відбувалися зміни. Але в основному народне виховання підростаючого покоління зберігало наступність і зв'язок з колишньою системою соціалізації, що включала в себе елементи народної педагогіки, забезпечувала культурно-історичну тяглість, передачу підростаючому поколінню сформованої системи цінностей, поглядів на світ і людину, природу і практичну діяльність, шанобливого відношення до батьків і в цілому до старших, культивування героїки та традицій козацтва.

Особливе значення актуалізована історична пам'ять має в період руйнації традиційного суспільства, тож ми маємо справу з певним парадоксом: стираються етнографічні риси, а етнонаціональна свідомість зростає В цьому є певна психологічна закономірність, про яку свідчать історичні приклади (зокрема, поява епосу „Калевіпоег” у естонців). Тож національно свідома частина інтелігенції сама захопившись історичною спадщиною свого народу, актуалізувала її для українського населення.

2. Роль особистості (референтних зразків) в соціалізації покоління. Активізації громадського життя молоді сприяло становлення національної інтелігенції та масове захоплення історією, фольклором та етнографією.

Професійна діяльність українських науковців мала громадянське спрямування, що слугувало соціалізаційним завданням творення масової свідомості українців. Це дало змогу нам констатувати, що молодь органічно включалася в нове коло подій, при цьому залишалась продовжувачем традиції. Зазначається, що творча особистість пов'язана зі своєю епохою не тільки на рівні свідомості, але і через ірраціональні структури духовного життя суспільства, її соціальне новаторство живиться традицією.

3. Соціалізація за способом малих груп. Українська інтелігенція активно сприяла зростанню різноманітних за своєю спрямованістю культурно-просвітницьких гуртків, організацій, кооперативів, артілей. Створювались читальні, школи, курси, здійснювались благодійні заходи, через аматорські театральні вистави поширювались українофільські ідеї.

У зазначених положеннях знаходимо підтвердження висновкам сучасних українських етнопсихологів щодо особливості соціалізації українців за способом малих груп як найбільш відповідної національному характеру. Водночас, зауважимо, що лише конструктивна усвідомлена діяльність інтелігенції приводила до бажаних результатів (як у Просвітах, так і в молодіжних організаціях ХІХ-ХХ ст.). На нашу думку розглянуті вище фактори відігравали роль успішного культурного сценарію в несприятливих для корінного етносу історичних умовах, і можуть стати певними моделями при прогнозуванні майбутніх етнокультурних процесів.

У підрозділі 2.2. “Зміни світоглядної парадигми та суспільних ідеалів молоді в умовах тоталітарної системи ХХ ст.” розглядаючи проблеми соціалізації молоді 20-30-х років ХХ ст. в контексті міжпоколінної трансмісії культури, ми відзначили наявність активних трансформаційних процесів, що відбулися у зв'язку зі змінами форм соціалізації.

На основі аналізу документів епохи (державні постанови, програми, розпорядження, преса, публіцистична та художня література), усних історій очевидців, фольклорних джерел нами досліджено принципи та методи формування “нової людини”, що сприяло утвердженню тоталітарної моделі соціалізації:

1. Розмивання ролі традиційної сім'ї у вихованні нового покоління та одержавлення всіх виховних та соціалізаційних процесів.

2. Десакралізація старого традиційного соціуму.

3. Провокація конфлікту поколінь.

4. Створення образу внутрішнього ворога.

Здійснювалась переорієнтація традиційних форм обрядовості, яка стала важливим чинником ідеологічної соціалізації радянської молоді.

Нами виділено характерні риси цього процесу:

1. Формування нових моделей фольклору як засобу соціалізації молоді.

2. Підміна традиційної обрядової сфери українців новою радянською.

3. Зміна символічно-знакового наповнення молодіжного середовища.

4. Творення радянського міфу як засобу соціалізації “нової людини”.

Таким чином було взято під тоталітарний контроль і одержавлено всі соціалізаційні процеси. Тоталітарна форма соціалізації замінила традиційну модель адаптаційного характеру, перекреслюючи визначальний для українців культ родини та відсікаючи історичну пам'ять. Втрачались родові етичні норми, а відповідно послаблювалась родова й історична пам'ять.

Тож і увесь наступний період характеризувався нищенням етноусвідомлення молоді, втратою національної ідентичності як найважливіших аспектів соціалізації, пов'язаних з виробленням активної позиції і самоактуалізації у сфері національної культури.

Якщо в традиційній спільноті обряди розумілись як певний специфічний механізм, який регулює або санкціонує явища повсякденного життя, то в радянському суспільстві на перший план виступила ідеологічна функція ритуалів. Вони цілеспрямовано розроблялись в ідеологічних установах, витісняли традиційний обрядовий комплекс і втілювались як нова традиція. Саме через неї будувався зв'язок поколінь з реальними персонажами революційної та радянської дійсності, які сакралізувались та міфологізувались.

Через репресивну систему тоталітаризму відбулась прискорена соціалізація молодого покоління та прискорена зміна самих поколінь. Саме до цього періоду належать також залишки аналогу процесу вікової ініціації: розвиток від дитини до дорослого супроводжувався прилученням до цінностей партії. Людина проходила певні сходинки соціалізації: жовтеня, піонер, комсомолець, член КПРС. Все це мало ритуалізований характер з перевірками та випробовуваннями. Однолітки через піонерські організації та комсомол теж контролювали молоду особу. Безперечним успіхом тоталітарної системи було:

1) використовування молоді як засобу боротьби зі старим світом;

2) вироблення рефлекторного, на рівні автоматизму підкорення ідеї;

3) здійснення автоматично-інструментального контролю за особою в групі.

Таким чином був відпрацьований складний соціопсихологічний механізм- індоктринування, за яким система дарувала своїм жертвам оманливе почуття звільнення від індивідуальної відповідальності, де закони зовнішнього насильства хибно сприймались за внутрішні, раціонально усвідомлені. Певна частина молоді чинила опір політиці правлячого режиму, проте він мав стихійний характер. Щоб запобігти спробам його організувати, каральні органи фабрикували справи проти дійсних та потенційних ворогів існуючого ладу в молодіжному середовищі. Попри все можливо говорити і про традиційні етнокультурні константи українського суспільства, які перейшли в латентний стан. Незважаючи на зміни в традиційній соціалізації, що були викликані глобальними катастрофами, відбувалось переструктурування українського етносу, що яскраво засвідчили події початку 90-х років ХХ ст., яке продовжується і сьогодні.

Розділ 3. Особливості соціалізації молоді в умовах перехідного суспільства кінця ХХ - поч. ХХІ” складається з двох підрозділів.

У підрозділі 3.1 “Зміна моделей соціалізації та молодіжна культура” окреслюються основні тенденції соціалізаційних траєкторій, які були пов'язані з трансформаціями суспільних інститутів. Стверджується, що розповсюдження досягнень індустріальної цивілізації сприяли тенденції виокремлення цілком самостійної соціальної групи молоді з власною культурою, стилем спілкування, специфічними інтересами та потребами. Тож молодь - поняття конкретно-історичне, залежне від характеру і рівня розвитку суспільства.

Відзначається, що в індустріальних та в постіндустріальних суспільствах виникає значний структурний розрив між родиною, у якій дитина виросла, і соціальною системою, в якій їй потрібно зайняти визначене місце. Тому і виникає нова структурна позиція в суспільстві -- позиція молодої людини. Відповідно до цього молодіжна культура розуміється як інститут, що регулює процес відділення дитини від родини і підготовку молоді до заняття своєї статусної позиції в дорослій соціальній системі. Сім'я залишається первинною ланкою, але в сучасних умовах інститут сім'ї знаходиться під впливом суттєвих змін в процесі трансляції норм, ціннісних орієнтацій, способів і форм взаємодії між поколіннями.

Якщо говорити про молодіжну субкультуру взагалі, то вона є природним елементом постмодерної культури, яка характеризується різноманіттям цінностей. Швидкі соціальні зміни в суспільстві, створюючи розрив між поколіннями, сприяють зростанню ролі групи ровесників у процесі соціалізації молоді. Роль головного транслятора ідей, образів, понять, символів нині виконує не традиція, а засоби масової комунікації. Вони є надзвичайно потужним інструментом впливу на суспільну свідомість, якому під силу змінювати установки, цінності, ідеали. Тому в період кризи соціальних інститутів виховання молодіжна субкультура набуває виразних контркультурних рис.

Альтернативою "офіційним" інститутам соціалізації є формування своєрідних “контргруп” дозвілля - тимчасових спонтанних співтовариств інформаційного типу. І якщо ідентифікація особистості в рамках формальних груп (студентська група, виробничий колектив, родина) слабшає, то ідентифікація з групами дозвілля, навпаки, підсилюється. Але поряд з девіантними формами самовираження зафіксовано і зростання неформальних субкультурних спільнот, які можливо розглядати як такі, що продукують нові культурні форми, котрі визначають не тільки ситуативну поведінку молодих людей, але й формують їхню життєву стратегію і в той же час створюють проект майбутнього суспільства.

В підрозділі також приводиться класифікація субкультурних утворень, яка здійснена на результатах аналізу матеріалів вітчизняних дослідників субкультур.

У підроздіді 3.2. “Молодіжна субкультура та група ровесників як фактор новітньої соціалізації” відзначається, що молодіжна субкультура - це визначений стиль життя. Вона змінює картину світу та структурує діяльність молодої людини в руслі цього способу життя. У кожній субкультурі існує центральне субкультурне явище чи подія, яка має ритуалізований характер. Значна частина молодих людей повністю занурююється в певні субкультурні групи, щоб з їх допомогою отримати психологічну стабільність. Часто такі групи мають контркультурне забарвлення, служать викликом суспільству, водночас виявляють своє значення як частина механізму культурних інновацій. Особливості процесу соціалізації молоді в Україні розкриваються в контексті сучасних світових глобалізаційних процесів, зокрема, розглядаються поширені в Україні рок і хіп-хоп культура (з її складовими: репом, брейком, графіті).

При дослідженні особливостей соціалізаційного процесу в неформальних молодіжних середовищах задіяно вітчизняні та зарубіжні джерела з даної проблеми; узагальнюються вже відомі аспекти та осмислюються ще не розкриті питання, які стосуються регіональних проявів субкультурної активності молоді, порівняльної характеристики процесу соціалізації у різні часові періоди; проаналізовано тексти музичного фольклору, образотворчої діяльності та матеріали фокусованих інтерв'ю. Проведено паралелі ініціаційних практик у традиційному суспільстві та в ритуалізованій діяльності сучасних молодіжних субкультурних товариств. Розглядаються статусні характеристики в молодіжних середовищах, аналізується зміна “картини світу” молодої людини відповідно до установок певної субкультури.

Констатується, що в Украні субкультури виникають у певних "порожнечах" існуючої культури, вбираючи в себе елементи "залишені за бортом" суспільством. У цьому аспекті субкультура продовжує середньовічні традиції неофіційної, карнавальної культури, і саме тут виявляється її інноваційний характер стосовно офіційної культури суспільства. Адже саме через обрядові, святкові дійства та ритуальну “антиповедінку” нейтралізувались асоціальні прояви молоді, що було характернио для обрядовості українців у традиційній культурі. Водночас субкультурна активність молоді є і втечею від реального життя. Існує проблема відчуження та самотності, що часто ставить молодь перед деструктивним вибором. Цим користуються лідери різноманітних деструктивних культів та криміналізованих угрупувань.

Також в молодіжних середовищах можна спостерігати етнокультурні моделювання. Виявлено, що специфікою українських молодіжних субкультур стало привнесення в конструювання загальномолодіжного “міфу” власних національних особливостей, традицій та ментальності. На живому матеріалі досліджуються етномоделювання в субкультурах через поширення козацьких бойових мистецтв, неоязичницьких та скіфських общин, які мають новітнє міфологічне наповнення, чим викликають зацікавленість молоді. Спонтанні етнокультурні моделювання прослідковано на прикладі кіровоградського студентстського товариства “Ексампей”. Зацікавлення давніми традиціями привело до реконструкційної діяльності молоді в таборах, творчих майстернях і концертній діяльності.

В даних узагальнених настановах та прикметах, характерних для сучасних субкультурних спільнот, виявлені ряд типологічних рис, що були притаманні молодіжним парубоцьким та дівочим громадам, які існували в традиційному українському суспільстві ще в кінці ХІХ- поч. ХХ ст. Зокрема, це: активне конструювання вікового самоусвідомлення та субкультури. Вікові відмінності завжди втілюються в груповому „ми”, що стимулює створення специфічних вікових організацій. Така спільність завжди має елементи власної знакової системи, включає певні вікові обмеження; попередні випробовування, посвячувальні ритуали (залишки ініціацій), знання традицій і ритуалів спільноти, навчання і передача їх нововключеним, дотримання вироблених традицією правил поведінки, отримання індивідом певних соціальних обов'язків та ритуальних ролей відповідно до свого статусу та ін. Але існує принципова відмінність, яка полягає у різниці кінцевих результатів соціалізації відповідно до кожного соціально-нормативного середовища.

ВИСНОВКИ

1. В умовах традиційного суспільства соціалізація має адаптаційний характер, головними агентами виступають сім'я та громада. Інкультураційний сценарій здійснюється через звичаєво-обрядову сферу. Для традиційного українського суспільства характерним було вбудовування молодіжних парубоцьких та дівочих громад в структуру дорослої громади, що забезпечувало пріоритетність родини та громади як культурних агентів соціалізації. Відтак головним завданням молодіжних громад було сприяння інтеграції індивіда в традиційний соціум, убезпечення індивідуальних ненормативних дій, психологічно обумовлені прояви “антиповедінки” мали ритуалізований характер.

2. В умовах тоталітарної системи ХХ ст. в УРСР соціалізація мала характер підпорядкування. Роль традиційних агентів в цій ситуації перебирає на себе держава. Системі вдалось використати молодь як засіб боротьби зі старим світом, виробити рефлекторне, на рівні автоматизму підкорення ідеї, здійснити автоматично-інструментальний контроль за особою в групі. В суспільстві інтенсивно використовуються природні характеристики юнацького віку щодо групоутворення. Молодіжні середовища підпорядковуються піонерським, комсомольським організаціям, через які однолітками контролювався кожен індивід. Все, що не потрапляло в дану систему, переслідувалось. Тому вважаємо правомірним визначити фактор тоталітарної держави як визначальний для даного історичного періоду і відповідної соціалізації молоді.

3. В сучасному перехідному суспільстві з кінця 80-х і по сьогоднішній час активно відбуваються нові трансформаційні процеси соціалізації молоді. Нині ця модель знаходиться у стані формування. На зламі ХХ-ХХІ ст. в черговий перехідний період для українського суспільства роль державного фактору ослабла. Водночас непослідовна демократизація суспільних процесів відбилась і на загальній соціалізації молоді, яку дослідники називають кризовою. В такий час психологічні особливості юнацького віку, накладаючись на неупорядковані суспільні процеси, збільшують вагу стихійної соціалізації. Молодіжні культури через групи ровесників та ЗМІ перебирають на себе визначальну роль культурних агентів соціалізації. Традиційні агенти: родина та освітньо-виховна система, залишаючись важливими факторами соціалізації, відчувають значну конкуренцію з боку інших факторів.

У дослідженні підтверджується теза Л. Виготського про те, що найважливіші моменти зрушення у свідомості народу відбуваються при засвоєнні системи культури кожним наступним поколінням, можливості якого проявляються на етапі її засвоєння. На нашому матеріалі знайшла своє підтвердження і концепція Е. Еріксона щодо метаболізму молодого покоління, в надрах якого в період кризи самоідентичності, яка співпадає з кризою в суспільстві, формується відповідь на питання про майбутнє суспільства.

Також наше дослідження є одним із підтверджень гіпотези М. Мід, щодо префігуративної культури, в якій міститься орієнтація на майбутнє.

Вважаємо утворення сучасних молодіжних суб- та контркультури своєрідною протидією на стан глобального відчудження особистості в культурі, аномії в суспільстві, протестом проти технократичногго суспільства. Тож фундаментальною закономірністю трансформації суспільної думки кожної епохи є процес переоцінки пануючих в суспільстві цінностей. Важливим фактором досягнення гармонії в цьому є застосування принципу рівноваги між стабільністю і змінами. Співпадання пошуків власного сенсу існування української молоді і періоду активних суспільних перетворень розділяє молодіжне середовище на такі нерівнозначні групи:

1. Ті, що швидко адаптуються до змін, які нав'язуються зовні (космополітичні програми навчання, дозвілля, самореалізації).

2. Ті, що повністю випадають із суспільства (криміногенні угрупування).

3. Ті, що орієнтуються на продукування суспільних ідеалів, від яких відмовилося або не спромоглося їх реалізувати суспільство (це завдання змушена брати на себе молодь). Вдалим прогнозом щодо майбутнього стану культури в суспільстві буде створення необхідних умов для вияву творчого потенціалу молоді, її самовиховання та самоусвідомлення, що одночасно сприятиме й адекватній соціалізації молоді.

У результаті нашого дослідження виявлений ступінь залежності процесів, що відбуваються в українській родині на рубежі XX-XXІ сторіч, від макросоціальних перетворень в Україні. Сучасна родина лише віддалено нагадує родину XІX і навіть початку XX сторіччя як за фізичними характеристиками (складом, розміром, способом життя), так і за тими морально-етичними, соціально-психологічними функціями, які суспільство й особистість поклали на родину. Водночас вона має риси традиційної системи соціалізації, що на рівні установок є найбільшою цінністю для особистості.

Ми вважаємо, що повновартісна державна та суспільна підтримка інституту сім'ї, навчальних і виховних програм спрямованих на національно-духовні цінності, має привести до врівноваження системи соціалізації молоді в цілому. Позитивне вирішення даних аспектів соціалізації рівноцінно процесу природнього самовідновлення української нації після періоду геокультурних та історичних деформацій.

Враховуючи всі вищезазначені підходи до проблем соціалізації, аналізу самого процесу соціалізації, особливості перебігу даного процесу у різних культурах, типах суспільства, часових і просторових вимірах особистості, можна констатувати, що в українському соціумі формується “адаптаційно-діяльнісна модель” соціалізації, яка є певним алгоритмом виходу з кризових станів суспільства.

ПУБЛІКАЦІЇ

1. Боса Л. Етнонаціональна ідентичність як психологічна проблема. Матеріали до української етнології. //Зб. наукових праць. Вип.1(4).- Київ. - ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України. - 1995. - С. 243-244.

2. Боса Л. Інформаційний простір сучасної України як фактор соціалізації особистості. // Україна на межі тисячоліть: етнос, нація, культура. Київ. - ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України. - 2000. - С.18-23.

3. Боса Л. До проблеми новітньої соціалізації особистості в умовах трансформації українського суспільства. Матеріали до української етнології. //Збірник наукових праць. Вип. 2 (5). - Київ. - ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України. - 2002. - С. 44-48.

4. Боса Л., Босий О. Дослідник степової України. //Народна творчість та етнографія. - 2005. - №3. - С.105-109.

5. Боса Л. Соціалізація української молоді в умовах тоталітарної системи ХХ століття. Народна творчість та етнографія. №5, 2006. - C. 73-79.

6. Боса Л. Молодіжні субкультури в Україні - криза чи становлення нової моделі соціалізації? Матеріали до української етнології. Випуск 5 (8). Київ, - 2005. - С. 18-23.

7. Боса Л. До проблеми новітньої соціалізації молоді. Наукові праці та матеріали конференції. Вип.1. - Київ: “Знання”, 2002. - С.433-434.

8. Боса Л. Громадянське суспільство та громадянська соціалізація молоді в сучасній Україні. Наукові записки НДПУ ім. М. Гоголя. Ніжин.-2001.- С.16-19.

9. Боса Л. Педагогічні технології проектування як ефективний засіб сприяння громадянської соціалізації особистості. Наукові записки. Вип. №45. - Ч.1.- Кіровоград - 2002.- С.39-43.

10. Боса Л. Особливості процесу соціалізації молоді в сучасному українському соціумі. Жіночий світ. Київ, Ч. 2 (18). - 2004. - С. 13-15.

Размещено на Allbest.ru