Традиційне житлово-господарське будівництво українців північно-західної Галичини і південно-західної Волині другої половини ХІХ–початку ХХ ст: етнічні риси і локальна специфіка

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національна академія наук України

Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича

Інститут народознавства

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

07.00.05 - етнологія

Традиційне житлово-господарське будівництво українців північно-західної Галичини і південно-західної Волині другої половини ХІХ-початку ХХ ст: етнічні риси і локальна специфіка

Радович Роман Богданович

Львів - 2007

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Інституті народознавства НАН України

Науковий керівник: доктор історичних наук, доцент Глушко Михайло Степанович, Львівський національний університет імені Івана Франка, професор кафедри етнології

Офіційні опоненти:

доктор історичних наук, професор Борисенко Валентина Кирилівна, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, професор кафедри краєзнавства та етнології

кандидат історичних наук, доцент Данилюк Архип Григорович, Львівський національний університет імені Івана Франка, доцент кафедри географії України

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Середа О.В.

Анотація

Радович Р.Б. Традиційне житлово-господарське будівництво українців північно-західної Галичини і південно-західної Волині другої половини ХІХ-початку ХХ ст.: етнічні риси і локальна специфіка. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.05 - етнологія - Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України, Інститут народознавства НАН України, Львів, 2007.

У дисертації досліджено особливості традиційного житла, специфіку дворів і господарських споруд на території північно-західної Галичини та південно-західної Волині станом на другу половину ХІХ-початок XX ст. Виділено чотири етнографічно-архітектурні райони з чітко вираженими локальними особливостями народної будівельної культури: центральний (Опілля), південний (подністрянське жидачівсько-самбірське Прикарпаття (Підгір'я), північний (південно-західна Волинь - Галицька Волинь), північно-західний (перемишльсько-яворівське Надсяння).

Ключові слова: Опілля, Підгір'я, Галицька Волинь, Надсяння, народне будівництво, матеріальна культура, архітектурно-етнографічний район.

Аннотация

Радовыч Р.Б. Традиционное жилищно-хозяйственное строительство украинцев северо-западной Галичины и юго-западной Волыни второй половины ХІХ-начала ХХ вв.: этнические черты и локальная специфика. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.05 - этнология. - Институт украиноведения им. И. Крипьякевича НАН Украины, Институт народоведения НАН Украины, Львов, 2007.

Диссертация посвящена исследованию особенностей традиционного жилища, специфике дворов и хозяйственных сооружений на территории северо-западной Галиции и юго-западной Волыни второй половины ХІХ-начала ХХ в. На основании классификации и типологии произведено их научную систематизацию.

Установлено, что на всей исследуемой территории преобладали открытые сверху дворы свободной застройки. В северной и центральной части иногда встречались замкнутые дворы, а на юге и юго-западе - сомкнутые.

Жилые сооружения на фоне жилищ прилегающих территорий отличались значительной поливариантностью планировки, использованием различных строительных техник и технологий. На ряду со срубными постройками здесь бытовали каркасные (с выполнением стен деревом, глиносоломой, плетнем и пр.), а так же монолитные (из глины, камня и кирпича).

Анализ хозяйственных построек исследуемой территории дал возможность классифицировать их за назначением, по способу блокирования между собой, использованием строительных материалов, а также установить их местные особенности.

В результате исследования здесь выделено четыре архитектурно-этнографических района с четко выраженными локальными особенностями народной строительной культуры: центральный (Ополье), южный (приднестровское жидачевско-самборское Прикарпатье (Подгорье), северный (северо-западная Волынь - Галицкая Волынь), северо-западный (перемышльско-яворовское Надсянье). Анализ архитектурно-этнографических особенностей каждого из четырех локальных районов дает возможность наряду с выделением их специфических черт, проследить их общие генетические корни с народным строительством смежных этнографических районов: Подгорья и Надсянья с Бойковщиной, Галицкой Волыни с Волынью, Ополья с Подольем.

Ключевые слова: Ополье, Подгорье Галицкая Волынь, Надсяння, народное строительство, материальная культура, архитектурно-этнографический район.

Annotation

Radovych, Roman. Traditional Construction of Dwelling Houses and Farm Buildings by Ukrainians of North-Western Galicia and South-Western Volhynia in the Second Half f the 19^th-Beginning of the 20^th Centuries: Ethnic Characteristics and Local Specifics. - Manuscript.

A dissertation for the degree of Candidate of Sciences in History, speciality 07.00.05 - Ethnology, Ivan Krypiakeych Institute of Ukrainian Studies of the National Academy of Sciences of Ukraine and Institute of Ethnology of the National Academy of Sciences of Ukraine. Lviv, 2007.

Dissertation explores peculiar features of dwelling houses, courtyards and farm buildings constructed by Ukrainians in the north-western part of Galicia and south-western part of Volhynia. The author defines four ethnographic-architectural regions with specific characteristics of the traditional building culture clearly indicated: central (Opillya), southern (Zhydachiv-Sambir Subcarpathian region located along the Dnister river, otherwise known as Pidhirya), northern (so-called Galician Volhynia), north-western (Peremyshl-Yavoriv region of Nadsiannya).

Key words: Opillya, Pidhirya, Galician Volhynia, Nadsiannya, traditional building, material culture, ethnographic-architectural region.

1. Загальна характеристика роботи

забудова етнографічний українець

Актуальність теми. Народне будівництво є однією з найважливіших складових матеріальної культури етносу, де відображено його історичну долю, соціальні, виробничі і побутові відносини, а також міжетнічні взаємозв'язки. Зазнаючи постійного вдосконалення і збагачення, впродовж віків будівельна культура зберігала споконвічні традиції. Селянський двір та його елементи виконували важливі функції в системі життєзабезпечення - захисну (житло) і виробничу (господарські будівлі). У зв'язку з цим і виникає необхідність глибокого та всебічного вивчення й аналізу головних компонентів житлово-господарського комплексу.

Дослідження житлових та господарських будівель, типів і варіантів забудови селянського двору північно-західної Галичини та південного заходу Волині, їх локальних особливостей, загальноукраїнських і загальнослов'янських рис, а також іноетнічних впливів актуальне також з погляду з'ясування етнічної історії України. Зокрема, зважаючи на те, що й досі остаточно не локалізовано терени проживання українських етнографічних груп, робота має важливе значення для уточнення історико-етнографічного та етнографічно-архітектурного районування цієї території й України загалом.

Ділянка народної культури, що досліджується, становить великий інтерес і з погляду можливого використання багатовікового та багатогранного досвіду в cучacнiй пpактицi, в подальшому нaгpoмaджeнні будівельних знань, формуванні і розвитку інженерно-архітектурної думки тощо.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Робота виконана в рамках наукової теми “Наукові засади забудови сектора “Львівщина” Музею народної архітектури та побуту у м. Львові.

Об'єктом дослідження є народне будівництво північно-західної Галичини та південно-західної Волині в системі традиційно-побутової культури українського народу, а предметом - традиційний житлово-господарський комплекс (садиба, житло, господарські будівлі, малі архітектурні форми двору).

Мета дисертаційного дослідження - комплексний аналіз типів і варіантів забудови селянського двору українців північно-західної Галичини та південно-західної Волині, житлових і господарських споруд, їх планувальних схем та конструктивних типів, а також виокремлення архітектурно-етнографічних районів означеної території.

Для реалізації мети поставлені такі завдання:

систематизувати відомості про традиційний житлово-господарський комплекс (двір, житло, господарські будівлі) окресленого регіону у відповідності з соціально-економічними параметрами і функціональним призначенням, архітектурно-планувальними особливостями та конструкцією;

уточнити і локалізувати будівельну термінологію;

визначити загальні і специфічні риси житлово-господарського комплексу розглядуваної території з метою детермінації їх архітектурно-етнографічних особливостей та проведення просторово-територіальної локалізації;

окреслити окремі архітектурно-етнографічні райони північно-західної частини Галичини та південного заходу Волині;

виявити генетичну спорідненість походження житлових та господарських будівель двору, а також типів і варіантів забудови селянського двору досліджуваного регіону із загальноукраїнським житлово-господарським комплексом;

простежити етнокультурні зв'язки місцевих автохтонів з будівельною культурою інших українських етнографічних груп, слов'янських і неслов'янських етносів.

Територія дослідження - північно-західна частина Галичини та південний захід Волині. Адміністративно зазначена територія нині охоплює Сокальський, Радехівський, Бродівський, Жидачівський, Яворівський, Кам'янсько-Бузький, Буський, Золочівський, Перемишлянський, Пустомитівський, Мостиський, Дрогобицький, Самбірський, Жидачівський, північ Старосамбірського районів Львівської, Рогатинський, Галицький, Калуський, північно-східну частину Долинського районів Івано-Франківської, західну частину Бережанського та Монастириського районів Тернопільської областей.

З погляду історико-етнографічного районування України приналежність населення цієї території поки що остаточно не з'ясовано й досі. У північно-західній частині Галичини сучасні етнографи виділяють три локальні райони: Опілля, наддністрянське жидачівсько-самбірське Прикарпаття (Підгір'я) та перемишльсько-яворівське Надсяння. У минулому були спроби виділити як окремий локальний етнографічний підрозділ і південно-західну частину Волині - Галицьку Волинь.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють другу половину XIX-початок XX ст. - період, коли в українське село активно проникають елементи капіталізму, що зумовлювало нові явища в економічній, соціальній та правовій сферах. Розвиток промисловості, транспорту, поглиблення соціальної диференціації населення призвели до змін у соціально-економічній структурі села, що безпосередньо вплинуло на формування житлово-господарського комплексу, забудову дворів тощо.

Наукова новизна роботи полягає в тім, що це є перша спроба комплексного аналізу житлових і господарських споруд, їх планувальних схем та конструктивних типів, а також типів і варіантів забудови селянських дворів північно-західної Галичини та південного заходу Волині. На основі аналізу залученого фактичного матеріалу виділено чотири архітектурно-етнографічні райони окресленої території: Центральний (Опілля), Південний (жидачівсько-самбірське Прикарпаття - Підгір'я), Північний (південно-західна Волинь - Галицька Волинь) та Північно-західний (перемишльсько-яворівське Надсяння).

Вивчено і систематизовано відомості про житлово-господарський комплекс кожного з цих районів, визначено його загальні риси і специфічні особливості, проведено просторово-територіальну локалізацію. Водночас здійснено порівняльну характеристику житлово-господарського комплексу кожного з цих районів та аналогічних комплексів суміжних етнографічних груп (бойків, волинян, подолян), а також уточнено і локалізовано будівельну термінологію. В науковий обіг введено нові джерела, основу яких становить польовий етнографічний матеріал, виявлений та зафіксований автором особисто впродовж 1985-2005 рр.

Практичне застосування набутих результатів. Результати роботи можуть бути використані при вивченні етнічної історії України. Важливе значення вони матимуть для уточнення історико-етнографічного районування західних областей й України в цілому, а також при підготовці узагальнюючих праць з етнографії західноукраїнських етнічних земель. Результати дисертації можна застосувати для формування експозиції музеїв народної архітектури та побуту, передусім Львівського, де дослідженій території відведено окремий сектор.

Велике значення робота має для установ, які займаються проектуванням житлово-господарського комплексу для села. Використання результатів дослідження буде сприяти впровадженню прогресивних традицій народного будівництва, врахуванню локальних національно-побутових особливостей і багатовікового досвіду народних будівничих при проектуванні та реалізації забудови сільських населених пунктів.

Апробація роботи. Основні положення роботи розглянуті на Секції етнографії та фольклористики Наукового товариства ім. Шевченка, засіданні Вченої ради Музею народної архітектури та побуту у Львові, викладені у доповідях на Міжнародних наукових конференціях: “Бойківщина: історія і сучасність” (Львів; Самбір, 1995), “ Галич і Галицька земля в державотворчих процесах України” (Івано-Франківськ; Галич, 1998), Всеукраїнських (Івано-Франківськ, 1988; Луцьк, 1989), регіональних та обласних (Львів, 1989; Львів, 1989) наукових конференціях, опубліковані у тезах доповідей.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, підсумкових висновків, списку використаних джерел і літератури (151 позиція) та додатків. Загальний обсяг праці - 172 сторінки. Додатки (162 сторінки) становлять 6 схематичних карт та 156 рисунків із зображенням різних архітектурних пам'яток дослідженого краю.

2. Основний зміст дисертації

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначено його мету і завдання, методологічні засади та джерельну базу, територіальні межі і хронологічні рамки, висвітлено наукову новизну й практичне значення одержаних результатів, а також особистий внесок здобувача.

Перший розділ - „Дослідження традиційного житлово-господарського комплексу українців північно-західної Галичини та південного заходу Волині: історіографія, джерельна база, методологія та методика” - складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1 - „Ступінь розробленості теми” - проаналізовано опубліковані джерела ХІХ-ХХ ст. Житлово-господарський комплекс північно-західної Галичини та південного заходу Волині не був предметом спеціального дослідження вчених, а його характеристика відображала більше особисті враження, ніж результати глибокого наукового аналізу, хоча кілька поколінь народознавців зібрали про нього різноплановий матеріал.

Перші етнографічні згадки про народне будівництво обстежуваної території відомі з початку XIX ст. Польський етнограф І. Любич-Червінський, описуючи територію між ріками Дністром, Лімницею, Стриєм і підніжжям гір Карпат, охарактеризував внутрішній устрій курної хати селянина та подав опис типових господарських будівель двору (1811). З праць першої половини-середини XIX ст. на увагу заслуговують також роботи відомого українського вченого та письменника Я. Головацького (1839) (опис житла заможного міщанина з містечка Миколаєва) та невідомого автора „Село Каменка Волоска” (1862), у якій охарактеризовано житло і господарські споруди Жовківщини.

Суттєві позитивні зрушення у вивченні народного будівництва північно-західної частини Галичини та південного заходу Волині відбулися лише наприкінці ХІХ ст., коли характерні особливості народного будівництва (планування житла, забудова двору) в колишньому Кам'янецькому, Сокальському, Городок-Ягелонському та Староміському повітах описали, відповідно, український народознавець Я. Миколаєвич (1895), та польські вчені К. Фалькевич (1896), Б. Сокальський (1899) і С. Стрительська-Гринбергова (1899).

Деякі характерні особливості житла яворівських міщан подав польський дослідник Е. Веберфельд (1909), двори Бродівського округу описав відомий український антрополог та етнолог Ф. Вовк (1916), загальний вигляд сіл Східної Галичини та шляхи відбудови знищених під час Першої світової війни осель - український архітектор А. Лушпинський (1916).

Цікаві відомості про народне будівництво підгірян та доляків є у працях відомого українського вченого І. Франка (1887, 1913). У 20-30-х роках ХХ ст. світ побачили декілька публікацій інших учених: українських дослідників В. Січинського (1924, 1928, 1936), Я. Пастернака (1938), Я. Берези (1933, 1938), Б. Януша (1936), а також польського етнолога А. Фішера (1928), які теж містять цінний фактологічний матеріал з зазначеної теми.

Першою і поки що єдиною спробою ширшого дослідження традиційного будівництва на території колишньої Львівської землі була робота польського дослідника Ф. Персовського (1926), в якій автор зосередив увагу переважно на типах планування сільських поселень.

Якісно новий етап в історико-етнографічному вивченні всього комплексу проблем традиційної української культури, зокрема і народної архітектури, почався у другій половині XX ст. Для сучасних досліджень характерний комплексний та аналітичний підхід до вивчення явищ і факторів, які впливають на формування та розвиток народних будівельних традицій. На жаль, у роботах цього періоду майже не відведено місця (за виключенням окремих згадок у російської дослідниці Є. Бломквіст (1956), українських учених Г. Стельмаха (1959) та І. Могитича (1997) дослідженню народного будівництва північно-західної частини Галичини та південного заходу Волині.

Серед сучасників проблемами народної архітектури обстежуваної території побіжно цікавився львівський етнограф А. Данилюк (1981, 1984, 1988, 1995), котрий описав окремі житлові будівлі Радехівщини, Городоччини, Дрогобиччини, а також замкнуті двори Бродівщини. Найбільш цінною у цьому плані є його узагальнююча стаття “Традиційне житлове будівництво в рівнинній частині Львівщини”, де розглянуто основні типи планування і конструктивні особливості місцевого житла.

Отже, аналіз історико-етнографічної літератури засвідчує, що й досі відсутнє комплексне узагальнююче дослідження про житлово-господарський комплекс північно-західної частини Галичини та південного заходу Волині, зокрема другої половини ХІХ-початку ХХ ст. Різноманітні аспекти проблеми розкрито у працях дослідників нерівномірно. Не кваліфіковано також основні явища будівельної культури та не локалізовано основні компоненти народного будівництва, остаточно не з'ясовано етнографічну приналежність населення цієї території.

У підрозділі 1.2 - „Джерельна база дослідження” - розглянуто джерела, які послужили основою роботи. Її склали архівні матеріали, спеціальна література з історії, етнографії та лінгвістики, статистичні довідники, а також матеріали польових досліджень. Основу роботи становлять польові етнографічні матеріали 1985-2005 рр., які автор зібрав більше ніж у 500 населених пунктах рівнинних районів Львівської, Тернопільської та Івано-Франківської областей. У результаті польових досліджень було опитано близько 600 респондентів, вивчено (обміряно, описано, сфотографовано) 400 пам'яток житлового та господарського призначення. Всі ці матеріали нині зберігаються в архіві Музею народної архітектури та побуту у Львові.

У підрозділі 1.3 - „Методологічна основа і методичні принципи дослідження” - розглянута процедура наукової систематизації та методи дослідження народного будівництва.

Методологічною основою дослідження є конкретно-історичний підхід до аналізу фактичного матеріалу. Автор намагається строго дотримуватися принципу історизму, аналізувати явище від часу зародження і в постійному розвитку. Важливою є також вимога комплексного підходу до дослідження, яка передбачає вивчення не окремих фактів, а всієї їх сукупності, всіх сторін явища, його зв'язків у постійному розвитку і змінах. Визначальним у методологічному плані є поєднання історизму з елементами структурно-функціонального аналізу.

Для вирішення поставлених завдань використовувалися основні методи етнографічної науки: історико-порівняльний, ретроспективної реконструкції, формально-типологічного аналізу, картографування, безпосереднього польового спостереження з інтерв'юванням, фіксацією і систематизацією матеріалів, замальовками, обмірами та фотографуванням.

Другий розділ - „Садиба” - складається з двох підрозділів.

У підрозділі 2.1 - „Загальна характеристика садиби” - розглянуто структуру селянської садиби, а також фактори, які спричиняли розміри та розташування земельних угідь, садиб і дворів.

Поняття „селянська садиба” - це двір і прилеглі до нього присадибна ділянка, що складається з городу і саду. Розташування серед усього комплексу земельних угідь селянського господарства залежало від історичних типів та форм поселень, характеру занять населення, соціально-економічних, природно-географічних факторів, етнічних традицій, іноетнічних впливів та ін. Певною мірою воно регулювалося й інструкціями та правилами сільського будівництва, які впроваджували австрійські власті впродовж кінця ХVІІІ-початку ХХ ст. У другій половині ХІХ-на початку ХХ ст. у поселеннях із регулярною забудовою (рядових, кругових, вуличних та ін.), а також у безсистемно скупчених, садиба, як правило, розташовувалася окремо від інших земельних угідь. У таких випадках двір з присадибною ділянкою знаходився у межах сельбища, а основні орні землі, пасовиська, сіножаті та інше - поза його межами.

У поселеннях безсистемно розсіяної форми, у присілках та на відрубних ділянках садиба і двір могли бути розміщені в будь-якій найбільш зручній для цього частині земельних угідь. Розміщення садиби зумовлювали також орографія місцевості та характер господарських занять.

Безпосередньо біля дворів розташовувалися городи. Одна з характерних рис української садиби - наявність саду. Дуже часто перед вікнами хати знаходилися квітники („зільники”), а поряд з ними - деякі види декоративних дерев і кущів.

У підрозділі 2.2 - „Двір. Типи забудови двору” - за проведеним класифікаційним поділом проаналізовано типи та варіанти забудови двору. Поняття „селянський двір” охоплює виділене на садибі місце, де розташовані житло і господарські будівлі.

У другій половині ХІХ-на початку ХХ ст. в північно-західній частині Галичини, як і на південному заході Волині, побутував відкритий зверху двір трьох основних типів забудови: вільної, замкнутої і зімкнутої. Для першого типу двору характерне вільне розташування житла та господарських будівель. Замкнутий двір складався із зблокованих між собою житлових і господарських будівель та конструктивно пов'язаної з ними високої огорожі. У зімкнутих дворах житлові і господарські споруди розташовувалися в один ряд, Г- чи П-подібно, примикаючи одна до одної та перекриваючись спільним дахом. Двір („осідло”, „обістя”) був центром господарського та побутового життя селян.

Друга половина ХІХ-початку ХХ ст. характерна наявністю дворів з вільним розташуванням житлових і господарських будівель, які переважали на всій окресленій території. Побутувало декілька варіантів дворів цього типу забудови, зокрема безсистемний, однорядовий, дворядовий (паралельний), Г-подібний, П-подібний, периметральний та комбінований.

Замкнуті двори („околисте обістє”, „загорода”) траплялись у Бродівському, Радехівському і Сокальському районах, на півночі Кам'янкобузьчини та на північному сході Жовківщини. Тут виявлено і перехідний варіант двору, що поєднував замкнуту та вільну забудови, тобто так званий „двір з підварком”.

Двори зімкнутого типу забудови спорадично побутували переважно в південних та західних районах обстеженої території. У процесі дослідження виявлено декілька варіантів забудови зімкнутого двору: однорядову, Г-подібну та П-подібну.

Третій розділ - „Житло” - складається з семи підрозділів.

У підрозділі 3.1 - „Планування житла” - класифіковано варіанти планувальних схем житла та проведено їх територіальну локалізацію.

Горизонтальне планування вважається основою історичної класифікації типів житла. Тутешнє житло пройшло тривалий шлях розвитку від однокамерного до дво- і багатокамерного, яке в другій половині ХІХ-на початку ХХ ст. переважало. З огляду на певні фактори житло окресленої території у зазначений період вирізнялося на тлі навколишніх етнографічних районів великою поліваріантністю планувальних схем.

Дводільні будівлі (хата + сіни) траплялися тут спорадично, натомість трикамерні (хата + сіни + комора) - побутували скрізь. На території південної та західної частини регіону хату найчастіше розташовували між сіньми та коморою. Тут значного поширення набули будівлі з двома і більшою кількістю житлових камер. Спорадично траплялося блокування до одного або обох причілків жител, з двома житловими приміщеннями комори. На південному сході комору часто виділяли при тильній стіні сіней.

На півночі (південно-західна частина Волині) та півдні розглядуваної території у зазначений період значне поширення мало житло з виділеними по ширині житлового приміщення коморою чи ванькирем, у житлах середньої смуги у сінях виділяли пекарню. У Мостиському, Городоцькому та частково у Миколаївському районах пекарню часто виділяли по ширині житлового приміщення.

На півдні та південному заході під одним дахом із хатою часто блокували стайню. Тут же іноді зустрічаємо і так звану „довгу хату”, де всі будівлі двору (включно і стодола) були зблокованими з хатою.

У підрозділі 3.2 - „Конструкції стін” - розглянуто специфіку застосування будівельних матеріалів і технік зведення стін житла, проведено їх локалізацію.

Основними будівельними матеріалами, які використовували при спорудженні стін житла, на обстежуваній території у другій половині ХІХ-на початку ХХ ст. були деревина, глина та солома, а в деяких місцевостях - спорадично також природний камінь.

Споруджуючи стіни, застосовували переважно дві техніки: зрубну та каркасну. У другому випадку каркас заповнювали деревом, глиносолом'яними вальками чи плотом. Інколи будували безкаркасні споруди, стіни яких вибивали з глиносоломи, зводили з природного каменю, саману, сирівки і навіть із випаленої цегли.

За використанням матеріалів та застосуванням будівельних технік, у зазначений період у північно-західній частині Галичини чітко виділились три зони: північна, центральна та південна. У північній і південній зонах стіни жител зводили з дерева за допомогою зрубної, каркасно-дильованої або зрубно-каркасної технік. У центральній зоні переважали каркасно-вальковані будівлі, поряд з ними побутували каркасно-дильовані споруди, а також каркасні із заповненням плотом і безкаркасні.

У підрозділі 3.3 - „Стеля” - проаналізовано особливості перекриття житлових будівель.

У житлових приміщеннях і коморі обов'язково влаштовували стелю („повала”, „стеля”), у сінях її переважно не було. Стелі опирались на стіни і сволоки.

Побутували три варіанти розташування сволоків: уздовж приміщення, впоперек приміщення та комбінації з одного поздовжнього і кількох поперечних, укладених на нього. Стелю робили, як правило, з дощок.

У підрозділі 3.4 - „Вікна, двері” - розглянуто особливості віконних та дверних отворів, їх конструктивні елементи, кількість та розташування.

На обстеженій території житлове приміщення зазвичай мало одне-два, рідше - три-чотири вікна. Тут повсюдно переважали будівлі, в яких у центральній частині головного фасаду кожної житлової камери розташовувалося одне вікно, здебільшого витягнуте по горизонталі чи спарене з двох. Житлові будівлі з двома вікнами на головному фасаді зафіксовано хіба що на північних та південних окраїнах обстежених теренів. На півдні та заході дуже часто вікна у причільній стіні не прорубували, проте майже скрізь переважали будівлі з вікном у причільній стіні, розташованим наближено до поздовжньої осі будівлі.

Щодо конструктивного вирішення, то у спорудах кінця ХІХ-початку ХХ ст. вікна здебільшого відкриваються на дві половини; стаціонарно закріплені рами тоді були вже рідкістю. Архаїчні варіанти віконних прорізів у зазначений період трапляються здебільшого в коморах. Кількість дверей у житловому будинку безпосередньо залежала від планувальної схеми.

У підрозділі 3.5 - „Дах” - визначено основні особливості конструкції дахів, їх форми, застосування покрівельних матеріалів.

У зазначений період тут переважали чотирисхилі дахи на „кроквах” („кізлах”). У житлах кінця ХІХ ст., особливо початку ХХ ст. часто влаштовували двосхилі дахи. Основним покрівельним матеріалом служили житні сніпки. Іноді для цієї мети використовували „каленицю” (Сокальщина), очерет (Городоцький, Рогатинський р-ни). У приміських селах дахи могли покривати ґонтом, а з кінця ХІХ ст. як покрівельний матеріал починають застосовувати червону черепицю і навіть листовий метал.

У підрозділі 3.6 - „Система опалення” - проаналізовано опалювальні пристрої, особливості їх конструкції, окремі елементи та способи відведення диму з житлового приміщення.

У досліджуваний період на обстеженій території поряд з будівлями, в яких дим із печі виводився через димар понад дах, існували житла з півкурною, а подекуди і з курною системою опалення.

Найбільш важливою типологічною ознакою у визначені характеру внутрішнього планування житла є піч (місце її розташування, напрямок пічного отвору). На окресленій території, як і скрізь в Україні, піч розташовували біля входу, в куті між тильною і сінешньою стінами хати, а пічний отвір повертали в бік довгої фасадної стіни. У вищезгаданих спорудах із виділеною при тильній стіні сіней (чи у ванькирі) пекарнею, пічний отвір повертали в її бік. Основними матеріалами, з яких будували печі, були глина і дерево, в окремих випадках камінь.

У підрозділі 3.7 - „Інтер'єр” - охарактеризовано внутрішнє обладнання селянського житла.

Планування інтер'єру житлового приміщення є однією з найбільш стійких етнічних ознак, котра характеризує різні групи східних слов'ян. Вона визначається двома основними показниками: розташуванням діагоналі піч-покуть та напрямком, у якому повернуті челюсті печі. Для українського народного житла характерне розміщення печі в кутку між сінешньою і тильною стінами, зі зверненими в бік чільної стіни челюстями.

Типове обладнання селянського житла, яке мало тільки одне житлове приміщення, характерне як для обстежуваної території, так і для всієї України. Проте ще Ф. Вовк вказав на певні незначні локальні варіації влаштування інтер'єру. Вони були пов'язані з особливостями системи опалення, кількістю і розташуванням світлових отворів, кількістю житлових приміщень, впливами міста та сусідніх етносів, соціально-економічним статусом господарства тощо.

Внутрішнє обладнання житла з курною системою опалення (релікти якого збереглися у деяких місцевостях аж до початку ХХ ст.) відзначалося простотою та вбогістю. Відвід диму з житлового приміщення призвів до певних позитивних змін інтер'єру, його збагачення. Особливо це стосується декоративного оздоблення.

Виділення в сінях пекарні, здійснення звідси опалення в печі звільнило житлове приміщення від однієї з основних функцій - кухонної, у зв'язку з чим основне приміщення перетворюється в „чисте”, хоч основні хатні предмети залишаються на традиційних місцях, збагачується тільки декоративне оздоблення інтер'єру. У будівлях з двома житловими приміщеннями, розділеними сіньми, інтер'єр основної житлової камери майже не змінився.

Четвертий розділ - „Господарські будівлі двору” - складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 4.1 - „Загальна характеристика господарських будівель двору” - розглянуто фактори, які впливали на кількість та специфіку господарських будівель двору, класифіковано їх за функціональним призначенням.

Необхідність відповідних господарських будівель двору зумовлював землеробсько-тваринницький напрям господарства досліджуваної території. Їх характер і кількість безпосередньо залежали від соціально-економічного стану господарства. Кількість і специфіка цих споруд (окремішність чи входження в блок з іншими спорудами), характер розташування в садибі тощо, у різних районах мали свої локальні особливості.

Усі господарські будівлі за їх функціональним призначення можна поділити на такі групи: будівлі для зберігання продуктів землеробства; будівлі для утримання домашніх тварин і птиці; інші будівлі двору та малі архітектурні форми.

У підрозділі 4.2 - „Будівлі для зберігання продуктів землеробства” - проаналізовано та класифіковано ці споруди, їх кількість і місце у селянському господарстві.

До будівель, у яких зберігали продукти землеробства, належать: „стодоли”, комори, обороги, „кошниці” та пивниці.

Стодола була чи не найбільш необхідною будівлею землеробського двору. В ній зберігали збіжжя, обмолочені сніпки, солому, сіно, полову, а також обмолочували зерно. Стодолу розташовували на досить значній віддалі від житла. За способом блокування з іншими спорудами побутували стодоли двох типів: не поєднані і поєднані з іншими будівлями двору.

Як окремі будівлі стодоли побутували на всіх теренах північно-західної частини Східної Галичини та південно-західної частини Волині. Щоправда, у досліджуваний період вони не скрізь переважали. За планом такі стодоли були три- і дводільними.

Здебільшого стодоли блокували зі стайнею, спорадично - з іншими спорудами двору (шопами, коморами, возівнями, дровітнями тощо). На заході та півдні обстеженої території переважали стодоли каркасної конструкції із заповненням дилями, плотом, інколи - глиновальками. На півночі досліджуваного краю зафіксовано побутування будівель зрубної конструкції.

Для зберігання сіна, соломи, сніпків збіжжя служили також обороги. Ці споруди побутували лише в північній і південній частинах.

Комори призначалися для зберігання зерна, борошна, одягу та іншого майна. За способом поєднання з іншими будівлями комори можна поділити на три групи: а) комори не поєднані з іншими будівлями двору; б) комори, які становлять складову житлової будівлі; в) комори, зблоковані з іншими господарськими будівлями двору. Окрема комора („шпихлір”, „надвірна комора”) була ознакою багатих господарств. На півночі та півдні стіни виконували здебільшого у зрубній техніці, в середній смузі - у каркасній із заповненням дилями (інколи - глиновальками чи плотом).

На південно-східних окраїнах обстеженої території траплялися „кошниці” - виплетені з лози чи ошальовані дошками споруди, призначені для зберігання кукурудзи в качанах.

Під час влаштування приміщень для збереження коренеплодів (картоплі, буряків, моркви, петрушки та деяких інших городніх культур) зважали передусім на їх теплолюбність. За терміном користування ці приміщення можна поділити на три групи: односезонні, кількасезонні і стаціонарні. За заглибленістю тут, як і в інших регіонах України, розрізняли землянкові, півземлянкові та наземні будівлі.

У підрозділі 4.3 - „Будівлі для утримання домашніх тварин та птиці” - розглянуто споруди, пов'язані з тваринництвом.

За призначенням будівлі для утримання домашніх тварин та птиці можна поділити на дві групи: а) для утримання великої рогатої худоби, коней, овець та кіз; б) для утримання свиней, домашньої птиці тощо. Кількість таких будівель залежала від майнового стану господарства. Споруджували їх окремо, поєднували між собою чи з іншими будівлями двору, блокували із житлом.

Приміщення для утримання великої рогатої худоби називали „стайнею”, коней - „хлівом”. У північних районах усіх їх означували терміном „хлів”, у південних - словом „стайня”. Овець утримували у „вівчарниках”, „овечниках”, а домашню птицю та свиней - у „хлівцях”, („хлівчиках”, „стаєнках”). Траплялося, що приміщення для свиней називали „кучами”, „свинарниками”, „карниками”. Домашню птицю утримували переважно у хлівах для корів, „свинарниках”, зрідка виділяли окремі приміщення у хліві чи хлівці, або прибудовували їх до причілка хліва. Ці споруди будували передовсім у каркасній техніці; у північній і південній частинах досліджуваного краю інколи застосовували зрубну техніку, у центральній частині - траплялися споруди, складені із каменю. Покривали їх солом'яними дахами.

У підрозділі 4.4 - „Інші будівлі двору та малі архітектурні форми” - проаналізовано специфіку „сушарень”, „шоп”, „дровітень”, „возівень”, „пасіки”, „криниць” та огорож.

Спеціальні „сушарні” споруджували у місцевостях із розвинутим садівництвом. Вони побутували двох типів: димові („буди”) - більш давні, і теплові сушарні - новітні. „Шопи”, „возівні” та „дровітні”, як правило, примикали до причілків інших господарських будівель. Це були навіси-піддашшя з однією, двома чи трьома стінами.

У пасіках використовували здебільшого рамні вулики, хоча у Старосамбірському та Радехівському районах іноді траплялися довбанки. Інколи пасіки утримували у спеціальних зрубних будиночках (с. Мала Горожанка Миколаївського р-ну).

Давнішим типом криниць („студень”, „кірниць”) були копанки, стіни яких обкладали деревом чи каменем.

Матеріал, конструктивні та художні особливості огорож безпосередньо залежали від місця їх розташування (від вулиці, городу, тощо). Найбільш поширеним типом огорожі були горизонтально заплетені „плоти” („хворостяники”, „лежачі плоти”) та плоти вертикального плетіння („востроїж”, „шторцівка”, „тин”). У багатих господарствах переважали дощані „паркани”. Городи і садки обгороджували переважно „воринням”.

Висновки

Комплексний аналіз типів забудови селянських дворів та їх варіантів, житлових і господарських будівель, їх планувальних схем і конструктивних типів на території північно-західної Галичини та південного заходу Волині дає основу для таких висновків.

Народна архітектура дослідженого краю прикметна значною поліваріантністю просторово-планувальних, архітектурно-конструктивних вирішень, застосуванням різноманітних технік і технологій тощо. Основні типологічні ознаки житлово-господарського будівництва українців цієї території свідчать про його етнокультурну єдність із загальноукраїнським будівництвом.

Водночас під впливом певних факторів (місцевих традицій, природно-географічних, політичних чинників, нерівномірного соціально-економічного розвитку районів, виникнення місцевих промислів, поширення торгівлі тощо) станом на другу половину ХІХ-початок XX ст. тут сформувалися чотири етнографічно-архітектурні райони з чітко вираженими локальними особливостями народної будівельної культури: центральний (Опілля), південний (придністрянське жидачівсько-самбірське Прикарпаття - Підгір'я), північний (південно-західна Волинь - Галицька Волинь), північно-західний (перемишльсько-яворівське Надсяння).

На Опіллі переважали житлові будівлі каркасної конструкції (здебільшого каркасно-вальковані), які зводили на підвалинах. Долівка була глинобитною, стеля - з дощок, сволоки найчастіше поперечні, дахи чотирисхилі під соломою. У головному фасаді кожного житлового приміщення наявне лише одне вікно (іноді спарене). У сінях жител усіх типів виділена „пекарня” (іноді вона займає місце „ванькира”). Піч з припічком повернута у бік пекарні. Господарські споруди зводили в каркасній техніці. Дуже часто частково чи повністю їх блокували під одним дахом. Тут широко побутували проїжджі та розвинуті по вертикалі господарські споруди. Обороги відсутні. На Опіллі побутували двори вільної і замкнутої забудови, у західній частині - часто траплялися зімкнуті двори.

На Підгір'ї побутували дерев'яні (смерекові, спорадично - осикові) житла зрубної, зрубно-каркасної, інколи каркасно-дильованої конструкцій. У західній частині фасади оздоблювали смугами, у східній - виправляли глиносоломою і білили. Стеля - з дощок, сволоки поздовжні, долівка глинобитна, дахи чотирисхилі криті соломою. У головному фасаді кожного житлового приміщення - два вікна ( зрідка одне видовжене). Головною особливістю планування хати була наявність виділених по ширині житлового приміщення ванькира чи комори, а також блокування із хатою стайні. Господарські споруди - зрубні або каркасно-дильовані, хліви зблоковані зі стодолами. Тут широко побутували обороги. Переважали двори вільної забудови, однак траплялись і зімкнуті двори.

У західній частині Волині (Галицька Волинь) стіни жител зводили здебільшого із соснових брусів чи пластин у зрубній та каркасно-дильованій техніці, які часто взаємодоповнювалися в одній будівлі. Ззовні забілювали по дереву лише стіни житлової частини. Каркас дубовий, стеля з дощок, сволоки комбіновані або поперечні, долівка глинобитна (у новіших житлах іноді дерев'яна підлога), дахи чотирисхилі (новіші інколи двосхилі з усіченими фронтонами), на головному фасаді кожного житлового приміщення одне або два вікна. Поряд з однорядовими житлами тут досить широко побутували будівлі з виділеними по ширині житлового приміщення ванькирами чи коморами. Господарські споруди зрубні чи каркасно-дильовані. Поширеним явищем є також тридільні стодоли. Переважали двори вільної забудови, проте часто побутували і замкнуті двори („підварки”, „прогуменки”).

Стіни жител Надсяння зводили із соснових пластин у зрубній (рідше у зрубно-каркасно-дильованій техніці). Основна кутова врубка - „канюк” (замок із прихованим зубом). Ззовні по дереву білили тільки стіни житлової частини. Стеля дерев'яна, сволоки поздовжні, долівка глинобитна, дахи чотирисхилі під соломою, на головному фасаді кожного житлового приміщення по два вікна (на причілку вікно відсутнє). На всій цій території переважали однорядові житла. Інколи з хатою блокували стайню, при тильній і бокових стінах житла влаштовували „затилки” („прибоки”). Господарські будівлі переважно зрубні. Широко побутували тридільні стодоли, обороги. Поряд з дворами вільної забудови наявні тут і замкнуті та зімкнуті.

Отже, вивчення основних типологічних ознак житлово-господарського комплексу українців зазначеної території другої половини ХІХ-початку XX ст. свідчить про його глибокі східнослов'янські та загальноукраїнські корені. Вплив інших слов'янських та неслов'янських народів (поляків, чеських і німецьких колоністів) на формування народної архітектури був тут досить незначним. Аналіз архітектурно-етнографічних особливостей кожного з чотирьох локальних районів дає можливість, поряд з виділенням їх специфічних рис, простежити спільні генетичні корені з народним будівництвом суміжних етнографічних районів: Підгір'я та Надсяння з Бойківщиною, Галицької Волині з Волинню, Опілля з Поділлям.

Загалом західна межа кожного з цих архітектурно-етнографічних районів (державний кордон з Польщею) є умовною. Особливості народного будівництва, очевидно, були поширені і в прилеглих районах на території цієї держави (на українських етнічних землях). Однак, розгляд цього питання потребує подальшого окремого дослідження.

Основні публікації

1. Радович Р. Особливості народного житла південно-західної частини Волині (друга половина XIX-початок XX ст.) // Записки Наукового товариства ім. Шевченка. - Львів, 1992. - Т. ССХХIII: Праці секції етнографії і фольклористики. - С. 95-104.

2. Радович Р. Традиційне сільське житло Підгір'я кінця ХІХ-поч. ХХ ст. // Народознавчі Зошити. -Львів, 1995. - № 4. - С. 221-225.

3. Радович Р. Традиційне сільське житло на Опіллі другої половини XIX-початку XX століть // Записки Наукового товариства ім. Шевченка. - Львів, 1995. - Т. ССХХХ: Праці секції етнографії та фольклористики. - С. 79-106.

4. Радович Р. Особливості опалювальної системи житла північно-західної частини Галичини та південного заходу Волині (друга половина ХІХ - поч. XX ст.) // Народознавчі Зошити. - 1999.- № 2. - С. 224-231.

5. Радович Р. Приміщення для зберігання коренеплодів на території Північного Прикарпаття // Народознавчі Зошити. - 1999.- № 3. - С. 384-386.

6. Радович Р. Тимчасове житло українців // Вісник Львівського університету. Серія історична. - Львів, 2005. - Вип. 39-40. - С. 486-526.

7. Радович Р.Б. Особливості традиційного народного житла Галицької Волині // Минуле і сучасне Волині: тези доповідей та повідомлень ІІІ-ї Волинської історико-краєзнавчої конференції. - Луцьк, 1989. - С. 174-177.

8. Радович Р.Б. Особливості замкнутих дворів на Львівщині та проблеми їх збереження // Українська національна культура і проблеми її розвитку: тези доповідей наукової конференції. - Львів. - 1989. - С. 42-43.

9. Радович Р.Б. Традиційне і сучасне в народному житлі Прикарпаття // Тези доповідей науково-теоретичної конференції, присвяченої 50-річчю возз'єднання західноукраїнських земель в єдиній Українській РСР. - Львів, 1989. - С. 11-13.

10. Радович Р. Деякі аспекти традиційного сільського будівництва північного пограниччя Бойківщини // Бойківщина: історія і сучасність (матеріали Міжнародного історико-народознавчого семінару “Населення Бойківщини у контексті загальнокарпатського етнокультурного розвитку”). - Львів; Самбір, 1995.- С. 131-134.

11. Радович Р. Традиційне сільське будівництво околиць Галича (друга пол. ХІХ-поч. ХХ ст.) // Галич і Галицька земля в державотворчих процесах України (матеріали Міжнародної ювілейної наукової конференції). - Івано-Франківськ; Галич: ”Плай”, 1998. - С. 128-131.

Размещено на Allbest.ru

...