Родинні свята

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Складний і тривалий шлях розвитку пройшли українські календарно-побутові звичаї та обряди. Таку назву вони отримали через зв'язок з календарними циклами (зимою, весною, літом, осінню), від яких безпосередньо залежав побут наших предків. Часом їх ще називають аграрними, тобто пов'язаними з певними видами господарських робіт (сівбою, плеканням посівів, збиранням врожаю). Але це вірно лише до певно міри, оскільки значна частина тих звичаїв та обрядів виникла задовго до того, коли наші предки пізнали хліборобство.

Знання природних циклів орієнтація в часі формувалися ще на тій стадії, коли давнє населення на території України вело привласнювальну форму господарювання, тобто існувало виключно за рахунок мисливства і збиральництва. Залежно від пори року воно переміщалося з місця на місце, тобто дотримувалося напівкочового способу життя, щоб забезпечити себе достатньою кількістю їжі.

Нині майже нічого невідомо про звичаї людей кам'яного віку (палеоліту, мезоліту). Але це не означає, що жодної обрядовості в них не було. Побут тих народів, чий спосіб життя до недавнього часу відповідав первісній стадії, яку давним-давно пройшли наш предки, засвідчує, що звичаї і обряди, приурочені до початку чи закінчення певного природного сезону, були і в них. У цьому переконує ближче знайомство з обрядовими циклами.

Минали тисячоліття, поки давні люди приручили звірів, навчилися вирощувати хліб. Перехід від привласнювально до відтворювальної форми господарювання спричинив зміну способу життя. Полювання на звірів змінюється на тваринництво. Збиральництво поступово переростає у хліборобство; замість мандрівного способу життя настає відносна осілість,

тривале проживання на певній території. Але первісні форми життя не зникають безслідно, а доповнюють новий господарський устрій. Ця закономірність властива обрядовості, в якій давні обрядові дійства постійно доповнюються новими.

Паралельно зі зміною способу життя наші предки набували все нових і нових знань. На їх баз формувався певний світогляд як система поглядів на утворення світу, розуміння в ньому місця людини. Її взаємин з іншими людьми та навколишньою природою. Давн люди досить добре усвідомлювали значення природних явищ для свого існування. Ще в дописемний період вони намагалися якимось чином фіксувати свої знання про природу, здобуті у процесі пристосування до неї. Поступово формувалося розуміння впливу різних небесних явищ на суто земні справи людей. Це послужило відправною точкою для виникнення сучасної астрономії. З її зародженням формується система обліку великих проміжків часу, яка базується на періодичності видимого руху небесних тіл (Місяця, Сонця чи окремих планет).

Найдавнішим у багатьох народів був місячний календар. І це цілком природно, адже рух Місяця дуже легко спостерігати навіть неозброєним оком. Люди зауважили, що повернення Місяця в небесному просторі в одну і ту ж точку відносно Сонця відбувається приблизно через 30 діб; це добре простежується за місячними фазами - різними формами видимої частини Місяця.

Відлік часу за Сонцем послужив основою сонячних календарів. Певний час обидві ці системи співіснували. На території України вже у IV тис. до н.е. користувалися місячно-сонячним календарем, за яким вираховували періоди настання весняних літніх свят. Така практика дійшла до наших днів. Якщо свята Різдва і Купала, які ділять річне коло на дві рівні частини, визначають за сонячним календарем, то Великодень і Зелені свята - за місячним.

Різні за формою елементи обліку часу пізніше отримали теперішню назву - «календар», яка походить від латинського слова «саlеndаrium», дослівно - «боргова книжка». «Календами» латиняни називали перші дні місяця, коли боржники повинні були сплачувати своїм кредиторам певні відсотки. Хоча термін «календар» запозичений, але власне системи обліку часу були відомі нашим предкам ще задовго до його виникнення. З пізніших часів дійшли до нас декілька календарів, які називають аграрними. На них звичайними зарубками позначали будні; косими хрестами, фігурками коней чи вершників - святкові дні; косими і хвилястими лініями - періоди дощів; стилізованими знаками рала, серпа - періоди польових робіт. Одним з таких календарів був керамічний глечик, знайдений у 1899 р. під час розкопок поблизу с. Ромашки на Київщині. Майже через 70 років археологи віднайшли ще два подібні календарі - глечик у с. Малаєшти (Молдова) та чашу в с. Лепесівка на Волині. Усі три знахідки належать до II-IV ст. н. е.

Але такими календарями користувалися далеко не всі. Астрономічні підрахунки настання того чи іншого сезону здійснювались елітарною частиною населення. До прийняття християнства на території України це були жерці, служителі язичницьких храмів, - так зван «волхви», «відуни», тобто особи, які володіли певними знаннями, але тримали їх у таємниці. Вони й вираховували періоди настання праних сезонів, визначали пов'язані з ними календарні, свята - терміни вшанування язичницьких божеств, яким поклонялися наші предки.

Для більшості населення ближчим був календар, в основу якого покладено вегетаційний період, тобто період активного життя рослинного світу. У наших умовах вегетаційний рік трива від останніх весняних приморозків до перших осінніх. З ним була пов'язана трудова діяльність переважної більшості людей, оскільки знання початку чи кінця хліборобських робіт мало практичне значення.

Разом з іншими системами обліку часу вегетаційним роком почали послуговуватися наші предки тоді, коли їх основним заняттям стало хліборобство. Ознаки такого обліку збереглися і до наших днів. Недаремно синонімом до слова «рік» і нині вважаємо термін «літо». За фенологічними ознаками сформувалася більшість сучасних назв місяців: березень, квітень, травень, червень тощо.

На обидві системи обліку часу - елітарну і народну, що взаємодіяли і взаємодоповнювали одна одну, стотно вплинула християнізація наших предків-язичників. З прийняттям християнства на Русі складається новий календар, упроваджуються нові святков дати. Частково вони співпадали зі старими язичницькими святами, частково витісняли їх.

Відходили в небуття колишн служителі язичницьких храмів і культів, проти яких, у першу чергу, була спрямована боротьба християнської церкви. Забувалися назви божеств, на честь яких влаштовували свята наші предки. Та залишалася народна обрядова основа, яка впродовж наступних століть взаємодіяла з християнською обрядовістю. Так складався сучасний народний календар з християнськими датами і обрядами, доповненими прадавніми обрядовими елементами. Таке поєднання називають двоєвір'ям, але у світоглядній системі це вищий ступінь людського розвитку. Поєднання різновидових обрядових компонентів увійшло у плоть і кров українців. Ось чому ми сьогодні не уявляємо собі зими без Різдва Христового, перерядження куті, весни - без Великодня і писанок, літа - без Зелених свят і клечання чи без купальських обрядів. Уособленням осені для нас залишаються святкування пам'яті Маккавеїв, Успення Богородиці, Спаса, поєднані з обжинковими обрядами.

Кожна пора мала свою важливу дату - кульмінаційну точку, до якої були приурочені народні звичаї та обряди річного календарного кола. Основні їх фрагменти до певної міри збереглися у календарних циклах зими, весни, літа й осені.



1. Звичаї та обряди українського народу

Кожна нація, кожен народ, навіть кожна соціальна група має свої звичаї, що виробилися протягом багатьох століть і освячені віками.

Але звичаї - це не відокремлене явище в житті народу, це - втілені в рухи і дію світовідчуття, світосприймання та взаємини між окремими людьми. А ці взаємини і світовідчуття безпосередньо впливають на духовну культуру даного народу, що в свою чергу впливає на процес постання народної творчості. Саме тому народна творчість нерозрив но зв`язана з звичаями народу.

Звичаї народу - це т прикмети по яких розпізнається народ не тільки в сучасному, а і в його істо - ричному минулому.

Звичаї - це ті неписан закони, якими керуються в найменших щоденних і найбільших всенаціональ-них справах. Звичаї, а також мова - це ті найміцніші елементи, що об`єднують окремих людей в один народ, в одну націю. Звичаї, як і мова, виробилися протягом усього довгого життя і розвитку кожного народу.

В усіх народів світу існує повір`я, що той хто забув звичаї своїх батьків, карається людьми і Богом. Він блукає по світі, як блудний син, і ніде не може знайти собі притулку та пристановища, бо він загублений для свого народу.

Наш великий поет Тарас Шевченко, звертаючись до України, як до матері, що вічно страждає питає:

Чи ти рано до схід-сонця

Богу не молилась?

Чи ти діточок непевних

Звичаю не вчила?



Ми, українці, нація дуже стара і свою духовну культуру наші пращури почали творити далеко до християнського пері - оду на Україні. Разом із християнством Візантія принесла нам свою культуру, але саме свою культуру, а не культуру взагалі. У нас на Україні вже була національна культура, і Володимир Великий тільки додав християнську культуру до своєї рідної, батьківської культури.

Зустріч Візантії з Україною - це не була зустріч бідного з багатим; це була зустріч якщо не рівних, то близьких поту гою, але різних характером культур. Ще й тепер ми маємо у своїх звичаях і народній усній творчості ознаки зустрічі, поєднання староукраїнської, дохристиянської культур. Але ми до цього вже так звикли, що іноді не можемо розпізнати де кінчається в народних звичаях староукраїнське і де починається християнське. Бо староукраїнські традиції ввійшли у плоть і кров наших звичаїв, тепер ми собі не уявляємо Різдва без куті, Великодня - без писанки, Свято Троїці - без клечання, навіть називємо це останнє свято «Зеленими Святами». Вс ми відзначаємо свято Купала, на «Введіння» закликаємо щастя на майбутній рік, на «Катерини» кличемо долю, а на «Андрія» хто з нас не кусав калети (це великий корж із білого борошна) і яка дівчина не ворожила, чи вийде заміж цього року? Нарешті, діти, бавляться весною, співають:

«А ми просо сіяли, сіяли,

Ой, дід-Ладо, сіяли, сіяли…»

Співають подібне і дівчата, ведучи хоровід:

«Ой, дід, дід Ладо…»

Все це - наша дохристиянська культура, наша найстаріша традиція. Кутя - це символ урожаю, писанка - це символ народження сонця. Зеленим гіллям наші предки охороняли сво житло від нечистих духів, що прокидаються (так вони вірили) разом із воскресінням природи - від русалок, мавок, перелесників…

Купала - це типове дохристиянське свято з усіма староукраїнськими атрибутами. Ладо - це поганський бог кохання і плодючості.

На час, у який ми тепер святкуємо Різдво Христове, колись, ще до християнства на Україні прпадало свято зимового повороту сонця. Це був час ворожіння на майбутній рік; а тому ми тепер маємо в різдвяних звичаях цілу низку дохристиянських елементів, що мали своїм призначенням накликати добрий врожай у наступнім році, багатство добробут у дім господаря, щасливі лови для мисливця, весілля для дівчини та щасливу мандрівку для парубка - дружинника князя або й самого княжеча. Вс стихійні сили природи умиротворяються та закликаються, щоб не діяли на шкоду людям і худобі.

Про все це співається в колядках, що були відомі далеко ще до початку християнських часів на Україн це виявляється і у звичайних обрядах, як ось: дванадцять полін, дванадцять святвечерніх страв, закликання на вечерю мороза, вовка, чорної бурі та злих вітрів, дідух на покутті, сіно на столі.

Всі ці рухи, дії і слова, що на перший погляд не мають ніякого значення в житті людини, віють на серце кожного з нас чаром рідної стихії і є для душі живущим бальзамом, який сповню могутньою силою.

2. Обрядовість зимового циклу

Традиційна новорічна обрядовість українців - це ціла низка зимових свят, серед яких виділяється період дванадцятидення з кульмінаційними точками 25 грудня (Різдво), 1 січня (Новий рік) і 6 січня (Хрещення) за ст. ст. Навколо цих дат церковного та громадянського календаря протягом віків склався надзвичайно багатий комплекс звичаєвості. Останній день старого і перший день нового року українці відзначали як свята Меланки (Маланки) і Василя. На відміну від Різдва і Хрещення ці дні не мали важливого значення в релігійному календарі, тому в їхній обрядовості майже не помітно церковних мотивів.

Миколи - давнє землеробське календарне свято. Відомі два Миколи весняний, або Теплий (9 травня за ст. ст.), і зимовий (Зимній) - 6 грудня. У народних віруваннях св. Микола виступає помічником і заступником хлібороба.

До зимової дати були приурочені деякі приповідки про погоду та прогнози на майбутній врожай. Зокрема, на Харківщині казали: Як на Миколи іній - буде овес. Подекуди 4, 5 і б грудня справляли так звані Миколині святки. У ці дні варили кутю та узвар, щоб наступного року був урожай на плоди та ячмінь.

Серед українського населення Галичини, Закарпаття та інших західних областей з XIX ст. набула поширення католицька традиція обдарування від імені св. Миколая. Очолювана парубком, перевдягненим у святого, група молоді обходила двори, роздаючи подарунки дітям, а неслухняним залишала палицю як пересторогу на майбутнє. Через «Миколая» хлопці та дівчата нерідко передавали подарунки своїм коханим. На Львівщині й Тернопільщині до свята випікали спеціальне печиво - миколайчики - і клали їх дітям уночі під подушку. Звичай обдарування на Миколая почасти зберігається і в наші дні.

Свят-вечір (багата кутя, вілія, коляда) - вечір 24 грудня за ст. ст. напередодні Різдва. З ним було пов'язано багато звичаїв і обрядів.

24 грудня нічого не їли до вечора, поки не з'являлася перша зоря на небі (вірили, що саме в цей час народився Ісус Христос). Підготовка до святкової вечері носила урочистий характер і розгорталася як справжній ритуал.

До Свят-вечір готували чітко визначену кількість страв (7, 9 чи 12), використовуючи майже всі наявні у господарстві продукти, за винятком скоромних. Господар курив ладаном у хаті й читав молитву, щоб відвернути злі сили. Захисну функцію виконували також звичаї закликання морозу, обряди, якими застерігалися від бурі, хижих звірів, відьом, чарівників та ін. На це свято було прийнято вшановувати померлих і живих родичів.

Новий рік - одне з найдавніших і найпопулярніших календарних свят.

У давніх слов'ян, як і в багатьох землеробських народів Європи, рік розпочинався навесні. Після прийняття християнства за греко-візантійським обрядом початком церковного та громадянського року стало 1 вересня. З 1700 р. Петро І увів у Росії січневе літочислення, проте на Україні під впливом Литви й Польщі, які захопили в XIV-XV ст. більшу частину її території, традиція зустрічі Н. р. 1 січня існувала ще з кінця XIV ст., хоч і тривалий час не визнавалася широкими масами.

Серед українського селянства аж до початку XX ст. зберігалися новорічні традиції змішаного язичницько-християнського походження. Так, новорічні свята вважалися чарівним часом, коли пробуджувалася й ставала небезпечною всіляка нечиста сила. Вірили, що на святках присутні душі померлих родичів, яких також боялися і намагалися умилостивити. Дуже довго жила віра в те, що характер новорічного свята впливає на долю всього року. На цьому грунті сформувалися звичаї, обряди, заборони та обмеження, в яких яскраво відбився світогляд хлібороба, його невпевненість у завтрашньому дні, страх перед стихійними силами природи.

Хрещення (Водохрещі, Водохреща, Ордань, Ардан, Йордан) - народний варіант християнського свята Богоявлення.

Відзначалося 6 січня за ст. ст. і знаменувало собою закінчення дванадцятиденного періоду святок. Xрещення увібрало в себе багато язичницьких і християнських обрядів, центральне місце серед яких займали обряди, пов'язані з водою.

Побутували численні новорічні прикмети й ворожіння. Так, на Полтавщині у новорічну ніч дивилися на хмари: якщо вони йшли з півдня, вірили, що буде врожай на ярину, якщо з півночі - на озимину. Тієї ж ночі намагалися дізнатися, які зернові будуть найбільш урожайними наступного року. Для цього надворі лишали пучечки пшениці, жита, ячменю, вівса та ін. Вважалося, що краще вродить та культура, на яку впав іній. Яскраво ігровий характер мали ворожіння про шлюб.

Специфічними складовими традиційного українського новоріччя були величальні обходи й поздоровлення (щедрування, засівання), ритуальний обмін вечерею, обряди та ігри з масками («Маланка», «Коза») та ін. Деякі з них широко побутують й донині.

Колядування - давній звичай зимових (переважно різдвяних) обходів із виконанням величально-поздоровчих пісень (колядок) і речитативних формул (віншівок). Група чоловіків, неодруженої молоді, дітей заходила на подвір'я кожної хати, славила господарів, бажала їм здоров'я, щастя, щедрого врожаю, достатку, за що отримувала певну винагороду. В основі цих обходів лежала магічна ідея «першого дня», згідно з якою побажання, висловлені на новорічні святки, мали стати реальністю.

Щедрування - давній звичай новорічних обходів, під час яких групи щедрувальників (переважно молодь) піснями славили господарів, бажали їм здоров'я й достатку, за що отримували винагороду. Щедрування супроводжувалось магічними діями, музикою, танцями, пантомімою, обрядовими іграми з масками. Обрядових новорічних пісень - щедрівок (різновид колядок) співали окремо господарю, господині, хлопцю, дівчині, усій родині, були щедрівки дитячі, жартівливі, пародійні.

На відміну від колядування щедрування незначною мірою відчуло на собі вплив християнської церкви. На кінець XIX ст. обряд переважно став явищем народної художньої творчості. Таким він зберігся й до-сьогодні.

Засівання (посипання) - давньо-слов'янський новорічний звичай. У перший день нового року дорослі й діти, переважно чоловічої статі, ходили від хати до хати, символічно засіваючи хлібні зерна і бажаючи господарям щастя, здоров'я, щедрого врожаю.

«Коза» - театралізований обряд-гра з масками, що мав свій усталений сценарій, пісенний і музичний репертуар. Названий за головним персонажем - парубком, перевдягненим козою (вивернутий кожух і дерев'яний макет голови тварини). Центральним моментом ритуального дійства був танець Кози, її «вмирання» і «воскресіння», що символізували циклічний круговорот часу, прихід нового року.

«Маланка» («Меланка») - традиційний новорічний обряд із використанням масок. Назвою він зобов'язаний св. Меланії, день якої за церковним та юліанським календарем припадав на 31 грудня за ст. ст. Ще у недалекому минулому обряд «Маланка» був поширений на значній території України.

Але те, що у Введенні чи наступних святах зимового циклу виражено лиш у зародку, найповніше розкривається в обрядових дійствах, пов'язаних з Різдвяними святами. Недаремно в Україні їх відзначали надзвичайно урочисто. До Різдва готувалися заздалегідь ще від дня Спиридона (25 грудня). Мили і прибирали в хатах, упорядковували в хлівах, білили, прали, заготовляли дрова і корм для худоби. Адже вс господарські роботи мали закінчитись до настання святвечірнього дня. Навіть сільський реманент (коси, граблі, вили, плуги і т. ін.) складали в стодолах так, аби створилося враження, що й він відпочиває.

Уранці 6 січня господар або господиня (залежно від місцевості) розкладали в печі вогонь дровами, як відкладали по одному поліну щоденно, починаючі від дня Спиридона. На Гуцульщин ще донедавна зберігався звичай запалювати «живу ватру» (тертям), на якій варили святвечірні страви. Залежно від місцевих традицій і достатку родини кожна господиня намагалася приготувати від 7 до 14 страв. З-поміж них по всій Україн обов'язковими були узвар і кутя.

Родинній трапезі, на яку мали зійтися всі члени родини, передував обхід. Господар з новоспеченим хлібом, медом і маком, а син (чи хтось інший) із запаленою свічкою тричі за сонцем обходили хату і весь двір. Не обминали і стайні, де худобу обсипали диким маком, обкурювали зіллям - щоб відьми до неї не приступили. А в поріг стайніще й затинали сокиру. Скрізь в Україні в цей вечір вшановували худобу: її годували до вечері святвечірніми стравами. На Гуцульщині, Волині та інших місцевостях для цього заводили до хати, як на Введення за полазника, теля чи вівцю, яких пригощали. Поширеним було повір'я, що худоба у цей вечір розмовляє між собою: може поскаржитись Богові на свого господаря.

«Дідух»

Після обходу урочисто заносили до хати необмолочений пшеничний чи житній сніп, що спеціально зберігали від часу обжинків. Його ставили на найпочесніше у хаті місце - під образами. Ялинка, прикрашена іграшками, увійшла в наш побут значно пізніше. Спочатку її ставили в містах, а лише згодом - по селах. Та прикрашений васильками калиною різдвяний сніп нам рідніший: він - не лише символ достатку, а уособлення пам'яті про наших предків. Недаремно в народі цей святковий сніп називали «дідом», «дідухом», «колядою», «колядником».

Сніп був бажаним «гостем родини». Чи не від імені цього святкового снопа господар, переступаючи поріг дому, звертався до присутніх: «Віншую Вас із щастям, здоров'ям, з цим Святим вечором, щоб ви у щасті й здоров'ї провели ці свята і наступних діждали від нині за рік, доки нам Пан Біг визначив вік».

Слідом за ним вносили до хати в'язку соломи («діда») і сіна («бабу»). Господар розкидав солому по хаті, а діти «мекали», «бекали», «квакали», пританцьовуючи по ній. Наслідування звуків свійських тварин та домашньої птиці мало забезпечити щедрий приплід худоби у прийдешньому році.

Потім господиня готувала стіл до вечері: насипала жменю пшона, клала по кутках зубці часнику, грудки цукру, стелила сіном («бабою»), застеляла святковим обрусом. Лиш тоді ставила на стіл святковий хліб («калач», «карачун», «Василя»). Поруч з калачем засвічували свічку. Тим часом господар набирав у миску по ложці кожної страви йшов надвір. Тричі кликав він до вечері то вовка, то мороза, то горобців, то злих вітрів, то чорні бурі. А потім «радив» їм не показуватися до його господи на поле протягом цілого року. Помолившись і згадавши усіх покійних родичів, сідали до столу. Своєрідним сигналом до вечері була поява на небі першої зірки, яка сповіщала людям про велике чудо - народження Божого дитяти. Під час родинної трапези всі мусили зберігати урочистий спокій: не галасувати, не човгати під столом ногами, щоб не дратувати невидимі душі присутніх на вечер покійних предків. Для них спеціально набирали в миску по ложці кожної страви ставили її на підвіконня. Важливу роль під час урочистої вечері відігравала свічка, яка н цю ніч горіла на святковому столі. Подекуди на Свят-вечір запалювали свічки і на могилах своїх родичів. Ця традиція прийшла до нас разом з християнством. Хоч у давнину робили ще інакше - спалювали на подвір'ї в'язку соломи. У Карпатах ритуальний вогонь аж донедавна запалювали перед обходом двору. Дотримувались цього звичаю і в інших районах України, хоча протягом віків його ритуальне значення частково втратилося. Все ж у культі вогню відображено турботу живих про своїх покійних предків. Чим більшою і щирішою була ця турбота, тим швидше родина могла сподіватися кращого врожаю пшениці, більшого приплоду худоби, щасливого заміжжя молодих, надіятися на міцне здоров'я всіх членів родини.

Коляд, коляд, колядниця…

Цей одвічний мотив родинного благополуччя тісно пов'язувався з обрядом колядування. Як відомо, діти і дорослі окремо колядували. Якщо діти починали обходити хати з колядою вже від Свят-вечора, то старші колядники - тільки з наступного дня. Парубоч ватаги колядників ходили з великою «звіздою», дівочі - з ліхтарем, що нагадував місяць. Гурти колядників супроводили переряджені: «коза», «дід», «баба», «циган» та ін.

Підлітки ходили з вертепом; окремо, особливо в західних регіонах України, ходили з колядою й статечні господар збирати на церкву. Отже, у різних місцевостях це дійство відбувалося по-різному. Мали свої особливості колядки, які вирізнялися за походженням. Умовно їх можна поділити на дві групи - народні й церковні. Для першої групи найбільш характерні хліборобські мотиви. В них оспівується дбайливий і розумний хазяїн, у якого незліченні череди корів чи отари овець. У нього сам Господь сидить при вечері. Святі допомагають засівати добірним зерном його щедру ниву. А його жінка - найкраща, дуже роботяща, дає лад усьому господарству. Такими колядками величали господаря та його дружину. В колядках для парубків переважали мисливські та військові мотиви. Про золоті перстні, старостів, дівочу красу і вірність, щасливе кохання колядували дівчатам. Це розмаїття мотивів колядок, адресування їх персонально кожному членові родини вирізня саме український обряд колядування.

До числа найдавніших належать українські колядки, в яких побутували казково-фантастичні мотиви. У колядках, що виконувалися під час Різдвяних свят безпосередньо у церквах, переважали біблійно-релігійні мотиви з оспівуванням народження Божого дитяти, страждання і мук Богородиці тощо. У Карпатах першу групу називали старосвітськими колядками, другу - христосанками.

Колядники в Україні завжди сприймалися як «гості здалеку», що приходили до хат з хащів, темряви, добиралися через ріки по хистких містках. Вони несли радісну звістку про всяке благополуччя тим, кого відвідували, їх прихід сприймався за типом послідовних парних протиставлень «звідси - сюди»: з темряви - до світла, з холоду - до тепла. Деколи в колядках йшлося про переправу через річку (вода у світоглядній традиції українців, як і в багатьох інших народів, розділяє «цей» та «інший» світи, є пограниччям життя і смерті); перерядженими стають після покриття обличчя сажею або одягання маскд, що у багатьох народів є знаком перебування у «країні мертвих». Отже, і колядники - пришельці з «іншого» світу, світу померлих.

Колядники і переряджен живе втілення давно померлих предків, авторитет яких був незаперечним. Вони визначали норми родинних стосунків, навчали вирощувати злаки, випікати хліб т. ін. Свій прижиттєвий досвід вони зберігали й після емері і, отже, залишали за собою право впливати на всі сфери земного життя.

На підставі родинних зв'язків, що існують між живими і мертвими, тобто тими, що «відійшли», складалися відповідні форми стосунків. Одна з них - уявне або символічне запрошування покійних предків на родинну трапезу та їх своєрідне «частування» під час урочистої вечері на Свят-вечір. Друга форма - сприйняття колядників як живого втілення покійних предків та щедре їх обдаровування. Третя форма ритуальне годування худоби-полазника як предків у подобі тварини. В українській обрядовій традиції худобу замість першого відвідувача дому вводили не лише на Введення, перший день Різдва, а й на Новий рік чи Василія (14 січня). Завівши до хати вівцю, теля чи лоша, господар начебто від їхнього імені вітався з усіма домашніми, на що ті відповідали побажанням достатку і всіляких гараздів. Але основне полягало у щедрій ритуальній годівлі чотириногого відвідувача стравами від святкової трапези. Усе це - різні ступені одного і того ж явища, яке сьогодні ми називаємо «культом предків». Власне з ним пов'язані всі обрядов дійства, ворожіння, обереги, яскраво відображені у зимовому обрядовому циклі.

Сприйняття предків у подоб тварин є найбільш давнім. Воно відповідає періодові, коли люди полювали на різних звірів, яких з часом сприймали як своїх родичів, предків, міфічних засновників роду. Важливу роль у цьому відігравало вирядження під звіря. Спершу як засіб маскування - воно було необхідною передумовою вдалого полювання, отже, й забепезпечення їжею. Згодом з повсякденного побуту мисливців цей ритуал перейшов у святковий, став атрибутом певних урочис гостей.

Щедрий вечір.

Вечір під Новий рік (13 січня) називали «другою колядою», або «Щедрим вечором», або «щедрухою». Очевидно, «Щедрим» його вважали через те, що до вечері під Новий рік подавали більше м'ясних страв, яких не вживали на Свят-вечір. У багатьох місцевостях у цей вечір молодь ходила «маланкувати» (день у церковному календарі був присвячений преподобній Меланії). Один з парубків перебирався на Меланку. У групі переряджених були «князь», «княгиня», «дід», «баба», «коза», «циган» та нші персонажі. Під вікнами щедрувальники вітали господарів з Новим роком, бажали їм усіляких гараздів. Якщо їх пускали до хати, гості розігрували жартівливі сценки. За ці вітання щедрувальників щедро обдаровували.

Уранці на Новий рік (день, присвячений Василію Великому) ходили по хатах «посівальники». Хлопці-підлітки, зайшовши до хати, посівали зерном і приказували:

Сію, сію, посіваю,

З Новим роком всіх вітаю!

У Карпатах того вечора жінки загадували на вугликах, яким буде врожай. На маглівницю накладали вуглики, кожен з яких означав картоплю, жито, овес тощо. Якщо вуглик спопелів, то це - на врожай, якщо згас, не згорівши до тла, - на недорід. Подібно визначали і тривалість життя кожного з членів родини. Подекуди в Україні на Новий рік господарі обв'язували дерева в саду сіном, що було на столі на Свят-вечір, - «щоб нечисть не заводилася». Дуже поширеним був звичай спалювати в цей день на городі, в саду чи на воротях сміття, що виносили з хати.

Водохреща

Важливим був і вечір під Водохреща. У східних районах його називали «голодною кутею»-, в Галичин «другим Свят-вечором», «Щедрим вечором». З появою вечірньої зорі, як і на Свят-вечір, сідали до родинної трапези. На вечерю подавались такі ж пісн страви, як і на «першу коляду». Знову чільне місце у вечері посідали традиційна кутя і узвар. У деяких місцевостях набирали, як і на Різдво, в миску по ложц усіх страв і ставили на підвіконні - для душ померлих. Перш ніж сісти до вечері, хату обкурювали ладаном і зіллям, скроплювали всі її закутки свяченою водою, заїдаючи при цьому ритуальним печивом - паляницею чи пирогом. На стінах усіх приміщень вивішували паперові хрестики або рисували їх крейдою чи тістом, замішаним на освяченій у церкві воді. Після такого обходу господи щільно зачиняли двері й, помолившись, сідали до сголу. Вечеря відбувалася так, як і на Свят-вечір. Але, на відміну від першої, з цією вечерею пов'язаний звичай «проганяти кутю». Коли сім'я вставала з-за святкового столу, хтось з домашніх вибігав надвір. Палицею чи макогоном він гримав у причілок чи стіну, вигукуючи:

Геть, кутя, з покуття,

А ти, узвар, іди на базар.

Так «проганяли кутю» здебільшого у східних районах України. У Галичині, зокрема на Гуцульщині, сідаючи до вечері, колись стріляли з пістолів. Цим ніби сповіщали про початок святвечірньої трапези та одночасно, за повір'ям, пострілами відлякували вовків. Після вечері, як і в різдвяні дні, ходили по хатах щедрувальники.

Ніч під Водохреща була сповнена всяких чудес. Худоба, згідно з народним повір'ям, розмовляє між собою. Але той, хто підслухав би що розмов, мусив би померти. Чарівною стає і вода в криницях чи потоках. Ось чому колись старші члени родини не спали в ту ніч. Як тільки проспівали опівночі півні, вони бігли до потоку чи річки набрати цілющо води. За народним повір'ям, той, хто буде першим і замість води набере вина, відразу після смерті потрапить на небо. Набрану опівночі воду зберігали за образами на випадок поранення або тяжкої недуги.

З водою пов'язані обряди, приурочені до дня Богоявлепин, Йордану, або Водохрещ (19 січня), як називали цей день в народі. Після ранкового урочистого богослужіння в церкві процесія вирушала до річки чи водоймища. Місце водосвятя прикрашали ялинками. Тут попередньо прорубували оплонки, ставили з криги хрест. Під час відправи дехто вмивався водою. Парубки і дівчата намагалися обризкати одне одного. На Гуцульщині часто це робили ті, які незабаром мали побратися. Як тільки священик занурював хрест в ополонку, присутні поспішали зачерпнути у дзбанок свячено води. Хто швидше з цією водою добіжить додому, той буде щасливим. При цьому також стріляли - «розстрілювали коляду», або, як казали гуцули, «проганяли вовків».

Якщо порівняти звичаєво-обрядові дійства Свят-вечора з водохресними, то можна дійти висновку: на Свят-вечір, як на початок найважливіших зимових свят, влаштовували урочисту вечерю. Взяти участь у ній кликали покійних предків, яких зогрівали ритуальним вогнем і годували ритуальними стравами, насамперед кутею і узваром. На Водохрещ, чи Йордан, цих «непростих гостей» виряджали до місця їх сталого перебування - за воду, яка з давніх-давен служила своєрідним пограниччям між живими і тими, що відійшли. Щоб ніхто з «покликаних» не залишився в хаті, вживали і таких оберегів, як шум, стрілянина. У зимовому циклі простежується двочастинна структура давньої обрядовості: зустріч - проводи. Зустріччю предків починалися найважливіші зимові свята (Свят-вечір), а закінчувались проводами (Водохрещ). Недаремно всі вечори поміж цими двома датами вважалися в народ святими, і страшними. Умовно завершував зимовий цикл святкових дат, за сучасним церковним календарем, день Петра Вериги. З ним народне повір'я пов'язувало прикмети, за якими визначали настання весни, передбачали, яке буде літо: «На Петра Вериги труться криги», - кажуть у народі. Отже, з-поміж усіх церковних дат, які припадали на зимову пору, найважливіше значення мав період від Свят-вечора до Водохрещ. У ньому було найбільше обрядових дійств, якими намагалися забезпечити здоров'я, щастя і достаток, Переважна більшість із них була прямована на вшанування покійних предків.

3. Весняні свята та обряди

Найвідімішими весняними святами є Масляниця, Благовіщення і, звичайно, Великдень. Є також і менш відомі свята. Розглянемо їх детальніше.

Масляна (Масниці, Масляниця, сирна неділя) - давньослов'янське свято на честь весняного пробудження природи. Християнська церква включила Масляну у свій календар: масляний тиждень напередодні Великого посту (кінець лютого - початок березня за ст. ст.), проте вона так і не набула релігійного змісту.

На Україні Масляниця не мала такого широкого розмаху, як, приміром, у центрально-російських областях. Але й тут дорослі та молодь катались на конях, ходили в гості, влаштовували бенкети у складчину.

У наші часи деякі елементи традиційної Масляної використовуються у святі «Проводи зими».

Благовіщення - важлива віха землеробського календаря українців. До цього» свята (25 березня за ст. ст.) лелеки звичайно прилітали з вирію та починали вити гнізда. Існувало повір'я, що на Благовіщення відкривалася земля і з неї виповзали змії, вужі та інші плазуни. За народними уявленнями, лише після Благовіщення можна було розпочинати польові роботи. Раніше ж «турбувати» землю вважалося великим гріхом.

Великдень (Паска) - найзначніше християнське свято на честь воскресіння Ісуса Христа. Відзначається у першу неділю після весняного рівнодення і повного місяця, обов'язково окремо від іудейської Пасхи.

У народному побуті українців Великдень чітко утримував елементи язичницької весняної ритуалістики: випікання обрядового печива, фарбування яєць, ігри, танці й розваги молоді, вшанування предків, аграрно-магічні, очисні обряди тощо.

Юрія (Юра) - стародавнє свято землеробського календаря, що відзначалося 23 квітня за ст. ст. У народній свідомості св. Юрій (Георгій) був покровителем диких звірів і охоронцем свійських тварин.

Цього дня зранку виганяли худобу в поле на Юрову росу, яка, за повір'ями, мала чудодійну силу.

В уявленнях українців Юрій виступав також подавцем весняної вологи, необхідної для зростання посівів. Цього дня співали спеціальних пісень, в яких звертались до святого з проханням узяти ключі й відімкнута землю, щоб випустити теплу росу, тепле літо.

Зільницький обряд був пов'язаний із збиранням лікувальних трав (зілля) і приурочувався до дня Симона Зілота (10 травня за ст. ст.). Участь у ньому брали лише баби й молодиці. Зібравшись в одній хаті напередодні, жінки смажили яєшню, варили вареники, готували інші страви та гуртом йшли до лісу збирати цілющі квіти і трави.

4.Сімейні обряди

Усе сімейне життя в минулому супроводжувалась різноманітними обрядами та ритуалами, котрі в образно-символічній формі визначали певні етапи життя людини і окремі стадії розвитку сім'ї. У відповідності до природного циклу існування людини склався і комплекс сімейних обрядів. Основні з них: родильні, які відзначали народження людини; весільні, що освячували шлюб; поховальні й поминальні, пов'язані із смертю людини та вивнуванням її пам'яті.

Витоки формування сімейних обрядів нерідко були пов'язані з магнітними актами, що мали різне функціональне призначення. Умовно їх можна було поділити на спонукальні та запобіжні. Перші мали забезпечити щастя сім'ї, багатство та плодючість; інші були спрямовані на захист людини від злих сил.

Разом з появою нових обрядових дій і символічних ритуалів старі продовжували зберігатися, однак їх зміст поступово змінювався. Так склався багатошаровий і багатофункціональний обрядовий комплекс.

Ця закономірність особливо рельєфно простежується в родинній обрядовості, що пояснюється надзвичайною делікатністю самого факту народження дитини, котре, до речі, було й основною умовою визнання законності сім'ї. Згідно із звичаєвим правом сім'я набувала чинності тільки тоді, коли в ній були діти.

Обряди, пов'язані з народженням дитини, дослідники поділяють на чотири цикли: передродові, власне родильні, післяродові та соціалізуючі - прилучення новонародженого до роду, сім'ї, колективу. Цикл родильної обрядовості складається з ряду обрядів: народин, ім'янаречення, очищення, обрання кумів, хрестин, пострижин тощо.

Створення сім'ї у народі завжди надавалося надзвичайно великого значення. Відповідно до цього формувалось і весільна обрядовість - своєрідна урочиста драма, що супроводжувалась іграми, музикою, танцями, співами, набуваючи характеру народного свята. Це відбилося у самій його назві: давньоруська «радість», українське «весілля», білоруське «васелле».

Так, збір молодим учасників «весільного поїзда», або «весільного походу», імітація викрадення нареченої, подолання перешкод на шляху до молодої (перейма) - всі ці весільні дійства, що зберігалися до початку XX ст., а в окремих випадках зустрічаються і сьогодні, - свідчення давньої форми шлюбу умиканням; діалог старостів про куницю та мисливця, взаємний одмін подарунками сватів, викуп коси, виплата грошового штрафу «за безчестя» - своєрідний відгомін давнього звичаю укладати шлюб на основі купівлі-продажу. Українська весільна обрядовість поділялась на три цикли: передвесільний, власне весілля і післявесільний. У свою чергу кожен із циклів складався з окремих обрядів.

5. Похоронні та поминальні обряди

звичай традиція свято обряд

Смерть людини завжди сприймалась як велике горе і разом з тим звичайна необхідність: «якби не вмерли, то би під небо підпирали». Неоднозначне ставлення до смерті зумовило формування складної системи похоронних обрядів, головною ідеєю яких було шанування померлих та культу предків.

Усі дії, що виконувались при похованні померлого, були спрямовані як на забезпечення успішного переходу «душі» покійного в світ предків, так і на охорону живих від шкідливого впливу «духу» мерця. Адже смерть за народним уявленням означала відторгнення від тіла не тільки «душі», а й «духу», розлучення якого з тілом нібито не було законом: за певних умов «дух» померлого міг «повернутися». Щоб протидіяти цьому, звичай забороняв залишати мерця одного, бо «лихий дух увійде в нього і буде турбувати людей». Інакше кажучи, такий небіжчик може стати вампіром.

За звичаєм померлих обмивали й обряджали у нове вбрання: літніх - у одяг переважно темних кольорів (гуцули, навпаки, завивали у біле полотно, бойки - у «біле шмаття»); молодих дівчат - у спідниці синього, зеленого і жовтого кольорів, які в народі вважалися «жалобними». У багатьох районах України померлому одягали тільки панчохи, не взуваючи. З цього приводу навіть побутувало прислів'я: «Кілько не роби, то все рівно босого поховають». Переважно в західних районах України покійника обов'зково взували в жовті або чорні чоботи, що було пов'язано із вірування: на тому світі невзутий попече ноги, як перелітатиме через вогонь або через «огненну річку».

Певною своєрідністю відзначався похорон неодружених дівчат та хлопців, у якому використовувалася деяка весільна обрядовість. Дівчат, наприклад, одягали у весільний одяг, на руку ліпили перстень із воску, до правої руки прив'язували весільний рушник, розплітали волосся.

У день похорону родичі та знайомі небіжчика прощалися з ним, ніби просячи у нього пробачення. На Закарпатті цей ритуал так і називався - прощі, його виконував священик, тричі проголошуючи прощення від імені померлого. Після кожної прощі сім'я покійного роздавала поману - пам'ятку про померлого (сердак, сорочку, ремінь, хустини, перемітки). Серед карпатських українців (гуцулів, бойків) було прийнято влаштовувати ігри (грушки на Гуцульщині, лопатки на Бойківщині, лубки на Поділлі) при померлих, оскільки люди вважали, що смерть - це не кінець існування людини, а лише перехід до іншого стану; тому факт смерті людини не сприймають трагічно. Дослідники вважають цей елемент похоронної обрядовості давнім шаром духовної культури, реліктом язичницьких вірувань.

Висновки

Контрольна робота досліджувала одну з актуальних проблем сучасної науки обрядознавства, проблему феномену обрядів та звичаїв в духовній культурі українців. На основі вивчення та аналізу низки літературних джерел із зазначеної проблеми та спостережень за шкільної практикою, власного досвіду, ми прийшли до наступних висновків і узагальнень.

Українські обряди та звичаї є етнокультурним феноменом духовної практики людини та складовою народної культури, яке зберігає системно пов`язані між собою всі три ціннісні джерела - доетнічні (архетипні), етнічні й національні, яскраво розкриваючи «Дух» нації.

У українській обрядовості відбувається процес передачі етнокультурної інформації між поколіннями, що забезпечує спадкоємність самобутності етносу. У обрядово-мистецькому комплексі міститься значний життєвий досвід українського народу, який передається художніми засобами.

Духовна культура - найважливіший вид культури, що включає інтелектуальну і естетичну діяльність людства, - безсумнівно, має пріоритетну значимість, тому що задоволення високих духовних запитів людства - місія набагато більш піднесена й істотна. Духовну культуру в цілому справедливо вважати домінантою структури культури. На доказ перелічимо деякі з найбільш істотних форм духовної культури: релігія, мистецтво, філософія, наука.



Список використаної літератури

1. Воропай О. Звичаї нашого народу - К.: Оберіг, 1991.

2. Воропай О. Звичаї нашого народу: етнографічний нарис в 2 т. - К.: Обереги, 1992.

3. Гаврилюк Н. Сімейні обряди нашої доби // Людина і світ. - 1990. - №3. - С. 11-13.

4. Інформаційна електрона бібліотека «Вікіпедія».

5. Міщенко М. «Хвали зиму після Миколи» // Українська культура - 1991 - №11 ст. 34-35.

6. Українське народознавство: Навч. посібник / За ред. С.П. Павлюка, Г.Й. Горинь, Р.Ф. Кирчива. Львів: Фенікс 1994. - 608 с.

7. Хромлива - Щур Л. Українські народні звичаї в сучасному побуті - Лівів: Фенікс 1990

Размещено на Allbest.ru

...