Культурна самобутність етнічних меншин Донецької області на межі XX–XXI ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

07.00.01 - Історія України

КУЛЬТУРНА САМОБУТНІСТЬ ЕТНІЧНИХ МЕНШИН

ДОНЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ НА МЕЖІ ХХ - ХХІ СТ.

Шайхатдінов Андрій Загітович

Донецьк - 2010

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історіографії, джерелознавства, археології та методики викладання історії Донецького національного університету Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник: доктор історичних наук, доцент

Гедьо Анна Володимирівна,

професор кафедри історіографії, джерелознавства,

археології та методики викладання історії

Донецького національного університету

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

Стяжкіна Олена Вікторівна,

професор кафедри історії слов'ян

Донецького національного університету

кандидат історичних наук, доцент

Пахоменко Сергій Петрович,

доцент кафедри міжнародних відносин та зовнішньої політики Маріупольського державного гуманітарного університету

Захист відбудеться « 24 » червня 2010 р. о 15.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 11.051.02 у Донецькому національному університеті Міністерства освіти і науки України за адресою: 83001, м. Донецьк, вул. Університетська, 24, ІІ корп., ауд. 38.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Донецького національного університету (83001, м. Донецьк, вул. Університетська, 24).

Автореферат розіслано « 21 » травня 2010 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Крапівін О.В.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Для поліетнічної Української держави важливим є збереження міжнаціонального миру та злагоди, уникнення потенційних загроз міжетнічних конфліктів, удосконалення демократичного інструментарію етнополітичного управління. Вирішення цих завдань великою мірою залежить від наявності глибокого наукового знання щодо етнокультурних та етнополітичних особливостей українського соціуму, його регіональних компонентів, що й обумовлює актуальність обраної теми.

Донецька область є найбільш поліетнічною в Україні (133 національності зі 134 зареєстрованих Всеукраїнським переписом населення 2001 р.). Саме на Донеччині проживають найчисельніші представники білоруської, грецької, грузинської, вірменської, татарської, німецької, азербайджанської, ромської меншин України. Така етнічна ситуація зумовлює доцільність регіонального виміру дослідження відродження меншин в умовах становлення української державності. Адже, з одного боку, це дозволить визначити локальне переломлення загальнодержавних етнонаціональних процесів із врахуванням майже всіх основних етнічних компонентів українського суспільства. З іншого боку, допоможе виявити специфіку сфери міжетнічних відносин у Донецькому регіоні, який займає особливе місце у політичній, економічній та мовно-культурній структурі України.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження виконане відповідно до наукової теми Донецького національного університету «Актуальні проблеми історії України: регіональні аспекти» (номер державної реєстрації № 0105U004466).

Об'єктом дослідження виступають етнічні меншини Донецької області та їх національно-культурні організації.

Предметом наукового пошуку є процес відродження та розвитку культурної, мовної, релігійної самобутності етнічних меншин Донецької області, культурницька, освітня, інформаційна діяльність їх громадських об'єднань у контексті реалізації державної етнополітики на регіональному рівні.

Хронологічні межі дослідження охоплюють межу ХХ-ХХІ ст., тобто 1991-2000-і роки, оскільки на цей період припадає становлення незалежної Української держави, національний ренесанс як українського етносу, так і етнічних меншин, виникнення та діяльність громадських організацій як прояв національно-культурного відродження Донбасу. Враховуючи, що відроджувальні процеси у середовищі етнічних меншин Донеччини розпочалися ще за часів перебудови і були пов'язані з демократизацією партійно-державної політики у сфері міжнаціональних відносин, у дисертації коротко розглянуто перші кроки організаційного становлення етнічних рухів у період 1989-1991 рр.

Географічні межі дослідження - територія сучасної Донецької області, що становить адміністративно-територіальну одиницю України.

Метою дослідження є з'ясування основних детермінант та складових процесу відродження етнічних меншин Донецької області, становлення їх як структурних компонентів поліетнічного регіону.

Досягнення поставленої мети передбачає вирішення наступних завдань:

-охарактеризувати стан наукової розробки теми, специфіку та інформативні можливості джерельної бази, визначити методологічну основу дослідження;

-дослідити динаміку змін етнічного складу окресленого регіону у період між переписами 1989 та 2001 рр., у т.ч. крізь призму локальних адміністративних одиниць області - міськрад та районів;

-проаналізувати розвиток законодавчо-нормативної бази, що регламентувала питання міжетнічних взаємин та національно-культурного відродження етнічних меншин як суб'єктів поліетнічного суспільства;

-на прикладі Донецької області визначити регіональні особливості державної етнополітики;

-простежити етапи, характер та особливості процесу етнічної самоорганізації національних меншин Донеччини;

-з'ясувати основні напрями діяльності громадських організацій національних меншин;

-визначити характер та ефективність реалізації мовно-освітніх потреб;

-дослідити специфіку культурно-мистецького життя та інформаційного забезпечення етнічного розвитку.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що:

-на основі використання нових матеріалів поточних архівів державних установ та громадських об'єднань зроблено одну з перших в українській історіографії спроб комплексного аналізу процесу розвитку культурної самобутності національних меншин Донецької області і діяльності національно-культурних товариств як важливого чинника та складової цього явища;

-аргументовано зв'язок локально-територіальних особливостей етнічного складу Донецької області та масштабів етнічної самоорганізації меншин;

-досліджено еволюцію правових засад урегулювання міжетнічних відносин крізь призму етнополітичної та етнокультурної ситуації в Донецькій області, оцінено перспективи та напрями оновлення законодавства в етнополітичній сфері з урахуванням регіональних особливостей;

-доведено наявність суперечностей у процесі застосування в Україні, і в Донецькій області зокрема, Європейської хартії регіональних мов та мов меншин, використання цього документа, з одного боку, задля легітимізації підвищення статусу російської мови у регіоні, а, з іншого, перетворення хартії на інструмент політичної передвиборчої боротьби;

-уперше здійснено комплексний аналіз діяльності обласних органів влади у справі збереження та розвитку самобутності національних меншин Донеччини на сучасному етапі;

-простежено процес формування мережі дошкільних, шкільних та позашкільних установ національних меншин, показано різні рівні та масштаби організації освітньої справи у росіян, греків, євреїв, німців та інших спільнот;

-визначено специфіку пріоритетів культурно-мистецького, інформаційного життя у різних етнічних спільнот Донецької області, висвітлено причини політизації російського руху.

Практичне значення одержаних результатів полягає у можливості використання основних положень та висновків дисертації у процесі планування програм діяльності національно-культурних товариств, розробці тих чи інших громадсько-культурних і соціальних проектів. Матеріали дисертації можуть бути корисними для формування профільними органами законодавчої та виконавчої влади належних нормативно-правових ініціатив, а також для розробки спецкурсів з історії громадських рухів та культурного відродження етнічних меншин України і Донецького регіону.

Особистий внесок дисертанта у розробку проблеми полягає в комплексному узагальнюючому дослідженні чинників, механізмів та особливостей процесу відродження культурної самобутності етнічних меншин Донецької області, виокремленні вузлових питань взаємодії влади й етнічних меншин на загальнодержавному та регіональному рівнях і визначенні шляхів їх вирішення.

У підрозділі 3.1 - «Становлення громадських об'єднань етнічних меншин наприкінці 1980-х - на початку 1990-х рр.» - доведено, що у цей період становлення етнічних організацій у формі національно-культурних товариств стало логічним наслідком демократизації суспільства та відлунням загальносоюзних процесів етнічної самоорганізації. У 1989-1990 рр. розпочався процес оформлення та легітимації національно-культурних рухів греків, що створили у м. Донецьку загальнореспубліканське об'єднання (Республіканське товариство греків України) з місцевими осередками, німців (Донецьке відділення Всесоюзного товариства німців «Відерґебурт», євреїв (обласний єврейський культурно-просвітницький центр «Алеф»). Етнічні організації створювалися з метою консолідації представників тієї чи іншої національності для збереження та розвитку своєї етнічної, культурної та мовної самобутності.

Водночас в області переважно як реакція на український національно-демократичний рух формувалися громадсько-політичні та культурницькі організації, які позиціонували себе як виразники російськомовного загалу Донеччини, роблячи наголос на загрозі з боку українського націоналізму та необхідності збереження СРСР (Інтеррух Донбасу, Демократичний рух «Русь»). Вони закладали принципові засади російського руху в Донбасі, адже суспільно-політична складова та артикуляція інтересів «російськомовного» населення і надалі відрізняли об'єднання росіян Донеччини та України, і навіть ті з них, що позиціонують себе як культурницькі етнічні громадські об'єднання.

У підрозділі 3.2 - «Процеси етнічної самоорганізації у 1990-х - 2000-х рр.» - вказано, що за незалежності України відповідний процес у регіоні набув значної інтенсифікації. У 1995 р. в області діяло 31 громадське формування етнічних меншин, у 2002 р. - уже 94, у 2005 р. - 137, у 2007 р. - 148, у 2009 р. - 158. Найбільшу кількість громадських об'єднань мають греки - 44 товариства. Саме на Донеччині створено центр грецького національно-культурного руху України, функції якого у 1991-1995 рр. виконував наступник Республіканського товариства греків України - Союз греків України (Донецьк). Зі створенням 1995 р. в Маріуполі Федерації грецьких товариств України, яка теж мала всеукраїнський статус, між двома об'єднаннями розпочалася конкурентна боротьба. Поступово, налагоджуючи взаємини з історичною батьківщиною, спираючись на власні організаційні можливості, підтримку владних структур міського й обласного масштабів, внутрішню консолідованість, Федерація грецьких товариств України аргументувала свої претензії на лідерство в національному русі.

Донецьке обласне відділення національно-культурного товариства німців «Відерґебурт» брало дієву участь у становленні та розвитку загальноукраїнського німецького руху, важливою особливістю якого є поєднання уваги до національно-культурної сфери з акцентом на питаннях еміграції німців на історичну батьківщину.

Із приїздом у 1995 р. до Донецька П. Вишецького, який був призначений головним рабином Донбасу, та створенням у 1999 р. під його керівництвом Донецької обласної єврейської громади відбулося суттєве переформатування єврейської самоорганізації на Донеччині. Її лідером стала обласна єврейська громада, яка має виразний релігійний характер і спирається на допомогу закордонного єврейства, благодійні та релігійні фонди. П. Вишецький - представник Хабаду - однієї з юдейських релігійних течій, різновиду хасидизму. культура національний меншина етнічний

В дисертації підкреслено, що Донецька область з її значною кількістю росіян та російськомовного населення була одним із головних центрів російського руху України, якому притаманний чітко виражений суспільно-політичний характер із висуванням вимог щодо підвищення статусу російської мови, встановлення тісних відносин із Росією тощо. Загал російських (або проросійських) організацій, що в різні часи виявляли активність на Донеччині, можна розподілити на дві групи:

1. Громадсько-політичні об'єднання - Інтеррух Донбасу, Громадянський конгрес, Конгрес російських організацій України (були активними у 1990-х рр.) Російський рух (кінець 1990-2000-ні рр.), «Донбаська Русь» (кінець 2000-х рр.) тощо, і тісно пов'язані з ними товариства росіян «Русь» (існує з 1991 р.), Російська громада (кінець 1990-х - 2000-ні рр.), Російський дім у Донбасі (кінець 2000-х рр.).

2. Політичні партії та їх донецькі осередки, що взяли на озброєння етнокультурні та мовні гасла - Слов'янська партія, Російський блок, партія Російсько-український Союз «Русь». Незважаючи на помітне місце російських організацій у суспільно-політичному житті Донеччини, їх діалог зі спеціалізованими органами влади, що займаються етнічними меншинами, є мінімальним. Очевидно, громадсько-політична спрямованість більшості російських організацій та неприйняття ідентифікації національної меншини зумовлюють низький рівень такої взаємодії.

У четвертому розділі - «Основні напрями діяльності національно-культурних товариств» - досліджується мовно-освітнє, культурно-мистецьке життя етнічних спільнот, можливості реалізації їх інформаційних потреб.

У підрозділі 4.1 - «Мовно-освітня складова культурного відродження» - вказано, що одним із головних питань, які постійно перебували у центрі уваги національно-культурних товариств від початку їх організації наприкінці 1980-х рр., була справа збереження національної мови. Саме створення елементів національного шкільництва у різних формах (класи, факультативи, недільні школи, приватні навчальні заклади) займало центральне місце серед заходів щодо відродження національно-мовного середовища. Особливу активність у цьому напрямку проявляли національно-культурні товариства греків та євреїв. Якщо вивчення новогрецької мови більш інтегроване у традиційну державну загальноосвітню систему (тобто, класи та факультативи створено у звичайних загальноосвітніх школах), євреї запровадили дещо іншу форму взаємодії з державою - створення на базі державних закладів єврейської національної школи, яка синтезувала загальноосвітню програму з єврейськими освітніми традиціями (ЗОШ № 99 м. Донецька). Такий формат доповнюється щільною опікою освітнього процесу з боку громади, що включає цілісний комплекс заходів єврейського виховання зі значною релігійною складовою.

Протягом досліджуваного періоду відродження національних мов не суперечило домінуючій ролі російської мови у мовному житті мешканців Донеччини. За даними Всеукраїнського перепису населення 2001 р., російська мова є рідною для 74,9% мешканців області.

В підрозділі підкреслюється, що активність російських та проросійських організацій із приводу мовного питання мала яскравий політичний характер і вписувалася у програмні вимоги російського руху в Україні, що актуалізують проблему статусу російської мови та масштабу поширення російськомовної освіти. Українізація Донбасу (подекуди навіть у доволі поміркованих формах) наражалася на опір з їхнього боку, питання мовного режиму шкільної освіти породжували серйозні суспільні дискусії, до яких залучалися і структури місцевої влади. Опоненти українізації освіти при здійсненні переходу на україномовний режим навчання закликали відштовхуватися не від чисельності етнічних росіян, а від кількості російськомовних громадян, а, відтак, скорочення російськомовних шкіл на Донеччині сприймалося ними як обмеження права навчатися рідною мовою.

Етнічні меншини Донецької області також зреалізували своє право на вивчення національної мови у межах недільних шкіл, курсів при товариствах (вірмени, грузини, татари, німці).

Серед актуальних проблем сучасного стану реалізації мовних гарантій етнічних меншин Донеччини слід назвати перетворення Європейської хартії національних мов та мов меншин із механізму захисту зникаючих мов на інструмент політичної боротьби; відсутність будь-яких елементів підтримки мовного середовища (факультативи, курси, ЗМІ) у громадських об'єднань нечисленних меншин Донеччини (литовці, грузини, болгари тощо).

У підрозділі 4.2 - «Культурно-мистецьке життя» - доведено, що національно-культурна самореалізація етнічних меншин області здійснювалася за такими напрямами:

-популяризація народної культури і професійного мистецтва в рамках фестивалів національних культур, що проводилися спільними зусиллями обласної влади та етнічних громад (фестивалі етнічних культур «Співдружність» (2003, 2005, 2007 рр.), «Коло друзів» (з 1987 р.), «Джерело рідної мови», фестивалі грецької культури «Мега-Юрти», Дні польської культури «Польська осінь Донбасу», єврейське свято Пурим, татарське свято-фестиваль Сабантуй, азербайджанське - Новруз-Байрам тощо);

-створення та підтримка самодіяльних, зокрема фольклорних, ансамблів, інших колективів художньої творчості (грецькі ансамблі «Сартанські самоцвіти», «Ілюс», «Панаїр», «Бір-Тайфа», хор хлопчиків «Пірхей Донецьк» Донецької обласної єврейської громади, німецький фольклорний ансамбль «Едельвейс», молодіжний театральний колектив «Дойче-квелле», польський танцювальний ансамбль «Радість», татарський фольклорний ансамбль пісні і танцю, театр циганської пісні «Шатриця» тощо);

-історико-краєзнавча, музейна, просвітницька робота. Найбільш результативно у цих напрямах працюють організації етнічних меншин, що мають розгалужену інфраструктуру національно-культурного життя та відповідний кадровий потенціал істориків і краєзнавців: об'єднання греків (конференція «Україна - Греція: історичні зв'язки та сучасні перспективи», 1996 р.; «Розвиток еллінізму в Україні у XVII-XXI ст.», 2007 р.; публікація творів на грецьку тематику маріупольських краєзнавців П. Мазура, А. Проценка, І. Папуша, Л. Яруцького тощо); євреїв (конференції «Шляхи відродження національної самобутності на сучасному етапі» (2002 р.) й «Толерантність і духовність в українському суспільстві і сучасне осмислення проблем антисемітизму і ксенофобії» (2003 р.); діяльність із 1998 р. Єврейського відкритого університету, завдяки якому єврейська громада є єдиною в області спільнотою, що практикує просвітницькі лекції для широкого загалу; робота культурно-просвітницького центру «Алеф»); німців (фольклорно-етнографічні експедиції по області, що відбувалися з 1993 р. із метою вивчення історії, етнографії, побуту німецьких поселень; пошук поховань німецьких солдатів часів Другої світової війни; дослідження історії німецьких трудармійців; видання у 1995 р. збірки «Донецькі німці у роки Великої Вітчизняної війни»); росіян (круглі столи, наприклад, «Чи легко бути росіянином в Україні» у редакції газети «Донецкий кряж», конференції, дискусії на шпальтах преси);

-створення культурних центрів національних меншин (грецький культурний центр при Федерації грецьких товариств України в Маріуполі (2000 р.), німецький культурний центр «Дойче-квелле» (1999 р.), єврейський громадський центр (2006 р.), татарський культурний центр (1998 р.) у Донецьку, білоруський - у Шахтарську (2006 р.), які відіграють ключову роль у поліпшенні координації проведення культурно-просвітницьких і мистецьких заходів, що розробляються і втілюються національно-культурними товариствами);

-відзначення пам'ятних дат історії етносу, ушанування пам'яті його видатних представників;

-діяльність, що спрямована на духовно-релігійне відродження. Найбільше віросповідна компонента характерна для культурних процесів в єврейському середовищі, що позначається зміцненням історично властивого єврейській громаді зв'язку всіх форм її життєдіяльності з юдаїзмом.

У підрозділі 4.3 - «Реалізація інформаційних потреб» - з'ясовано, що вона здійснюється двома основними шляхами: використанням існуючих засобів масової інформації або створенням власних. Інформаційні ресурси найбільш активних етнічних громад області - греків, росіян, євреїв - у 1990-х рр. було представлено друкованими виданнями, радіо- та телепрограмами, а з 2000-х рр. - Інтернет-сайтами. За їх допомогою забезпечується регулярне висвітлення діяльності громадських об'єднань, а також виконання комунікативної функції в межах відповідної етнічної громади.

Відсутність фінансування з боку держави є, на наш погляд, одним із чинників досить невиразного позиціонування в етнічних ЗМІ зв'язку етнічної громади з країною громадянства - Україною (за винятком газети «Поляки Донбасу» та, певною мірою, Інтернет-сайту Конгресу азербайджанців Донбасу).

Водночас деякі обласні видання, зокрема газета «Донецкий кряж», традиційно виражали ідеї, які є засадничими для цілого ряду російських товариств області, виявляючи жорсткий за своєю риторикою опозиційний характер до етнонаціональної та етнокультурної політики України.

У висновках викладено результати дослідження та основні положення, що виносяться на захист:

1. Процеси відродження культур етнічних меншин Донецької області до сьогодні не знайшли достатньої представленості в історіографії. Дослідники зосереджувалися на питаннях, дотичних даної теми, зокрема на теоретичному осмисленні проблем становлення вітчизняної етнополітики, історичних та етнокультурних аспектах розвитку національних меншин України тощо.

2. Поліетнічність області поєднується із чітко вираженим кількісним переважанням двох етнічних груп - українців та росіян, що дозволяє говорити про стале кількісне домінування в регіоні українсько-російської російськомовної етнічної коаліції, яка вирішальним чином впливає на соціокультурний розвиток Донеччини, що, проте, не перекреслює можливості та інтенсивної динаміки процесів збереження й розвитку ідентичності інших етнічних спільнот.

3. Протягом 1990-2000-х рр. в Україні склалася система правового та політичного забезпечення розвитку самобутності національних меншин, головними елементами якої є відповідні законодавчі акти, концепції та програми, прийняті на рівні Кабінету Міністрів, а також інституції, що безпосередньо реалізують їх положення на загальноукраїнському та місцевому рівнях. Політико-правовий процес в етнонаціональній сфері тісно корелювався з динамікою етнічної самоорганізації та етнокультурного відтворення меншин Донецької області, сприяючи їх інтенсифікації.

4. Профільний орган етнополітичного менеджменту налагодив системну роботу у структурі облдержадміністрації з початку 2000-х рр. і здійснював її в напрямку надання організаційної та методичної допомоги етнокультурному відродженню етнічних спільнот. Обмеженість фінансування не давала можливості реалізації гарантованого законодавством сприяння розвиткові культурної самобутності, нерідко обмежуючи роботу владних структур реєстраційно-координуючими функціями.

5. Основною складовою етнокультурного відродження є формування громадських інституцій етнічного характеру, які є системоутвоюючими чинниками цього процесу, надаючи йому цілеспрямованості та впорядкованості. Розвиток організаційних форм етнічних меншин Донеччини пройшов протягом досліджуваного періоду ряд етапів і мав як спільні, так і особливі риси в контексті кожної етнічної групи.

На першому етапі (1989-1991 рр.) відбувалося становлення національно-культурних організацій, формулювання їх структури та програмних засад. У цей час власні організації створили греки, євреї та німці, тобто ті меншини, що мали значну чисельну представленість, досвід етнокультурного відродження періоду 1920-1930-х рр., а також спиралися на загальносоюзний рух своєї етнічної групи.

Становлення російського руху стало реакцією на національно-державницькі ініціативи республіканської влади, і відбувалося в напряму створення не суто етнічних організацій, а більш широких громадсько-політичних об'єднань, які агітували за збереження СРСР або ж тісного зв'язку з Росією, і відзначалися відчутною політичною спрямованістю.

На другому етапі (1991 - середина - кінець 1990-х рр.) під впливом законотворчих ініціатив Української держави відбувалося кількісне збільшення національно-культурних товариств, самоорганізація нечисельних меншин області, структуризація етнічних рухів. Ознакою цього етапу стало організаційне дроблення етнічних рухів (зокрема греків, євреїв, німців), боротьба за лідерство (як відлуння загальноукраїнських процесів, так і внаслідок місцевих суперечностей).

На третьому етапі (триває з 2000-х рр.) удалося подолати наслідки організаційних розколів і визначити лідерів етнокультурного руху найбільш активних меншин - Федерації грецьких товариств України, Донецької обласної єврейської громади, Донецького обласного відділення товариства німців «Відерґебурт» тощо. Саме завдяки цим організаціям грецька, єврейська та німецька меншини мають найвищий ступінь самоорганізації та найбільш розгалужену систему місцевих осередків.

Політизація і неприйняття етномовної та етнокультурної політики держави характеризувала російський рух у Донеччині, який об'єднував вельми незначну кількість росіян області, але був представлений активними громадсько-політичними організаціями, деякі з яких еволюціонували в осередки політичних партій проросійської спрямованості. Їх програмні засади (конституційне закріплення статусу російської мови як державної, посилення інтеграційних процесів у стосунках із Росією та країнами СНД, збереження системи російськомовної освіти в Україні тощо) використовувалися також іншими політичними партіями, що мали на меті здобуття прихильності електорату Донеччини.

6. Результативність етнокультурної діяльності етнічних меншин Донеччини залежала від комплексу чинників, серед яких ступінь організованості, наявність енергійних лідерів (О. Проценко-Пічаджі - у греків, О. Дингес - у німців, Р. Зелинський - у поляків, П. Вишецький - в євреїв, І. Попова, В. Філатов, Н. Білоцерковська, М. Гакова - у росіян тощо), допомога етнічно спорідненої країни, чисельність.

Найбільш розвинену та ефективну інфраструктуру етнокультурного відтворення створили греки. Вона живиться фінансовою підтримкою державних, громадських та діаспорних інституцій Греції та Кіпру і складається із загальноосвітніх навчальних закладів та МДГУ, де вивчається новогрецька мова, мережі культурних центрів, що організовують культурно-просвітнє та мистецьке життя, самодіяльних художніх колективів, періодичних видань, Інтернет-сайтів, що сприяють задоволенню інформаційних потреб. Утім, деякі питання національно-культурного життя, зокрема впровадження до національної освіти вивчення історії та культури греків України (при тому, що є в наявності підручник для вишів з історії греків України), збереження румейської та урумської мов ще далекі від вирішення.