Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

УДК 17.035.3:351.858 (477)

Автореферат

на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук

Український національний характер як чинник державотворення

Спеціальність 09.00.12 - українознавство

Федорченко Ірина Миколаївна

Київ 2010

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. Здобуття Україною незалежності докорінно змінило життя українського суспільства кінця ХХ - початку ХХІ ст. Соціально-економічні й політико-правові трансформації суттєво вплинули на різні сфери буття українського суспільства, зумовлюючи кардинальні зміни в системах ментальних і поведінкових стереотипів, світоглядних і ціннісних орієнтацій громадян України. Процес утвердження української незалежної держави ускладнюється тим, що він відбувається в період глобалізації, масштаби і багатовимірність якої свідчать про те, що людство вступило в нову добу свого розвитку, для якої будуть характерні планетарні зміни, системні зрушення й соціокультурні трансформації. В цих умовах особливо зростає інтерес до відродження національної культури, збереження традицій і базових цінностей українського народу, відновлення кращих рис його національного характеру, як одного з головних факторів збереження власної автентичності, самобутності й самодостатності та важливого державотворчого чинника.

Отже, розробка теоретико-методологічних засад, визначення сутності та етапів становлення українського національного характеру як чинника державотворення є одним з пріоритетних завдань сучасного українознавства, набуваючи особливої актуальності в умовах глобалізації. Актуальність комплексного українознавчого дослідження даної проблеми обумовлюється також потребами всебічного аналізу складних і суперечливих процесів націє- і державотворення, необхідністю врахування типових характерологічних рис народу при розробці важливих аспектів зовнішньої і внутрішньої політики, потребами наукового прогнозування та ефективного коригування міжнаціональних відносин, а також необхідністю адекватного розуміння специфіки етнонаціональних процесів і наукового забезпечення формування громадянського суспільства та модерної української нації європейського типу. Саме тому в сучасній соціогуманітаристиці дана проблема є однією з найактуальніших як у загальнотеоретичному, так і у практичному аспекті.

Відомо, що базові засади характерології були закладені ще в епоху античної Греції, адже давні мислителі цікавилися специфікою людської вдачі, прагнули описати особливості характерів як індивідів, так і різних народів світу, виявити їхні унікальні риси і визначити основні чинники їх формування (зокрема, природно-географічні та культурно-історичні). Грецьке слово «характер» перекладається як «відмінна риса», «особливість», «відбиток», «чеканка». Представниками так званої «протохарактерології» були Сократ, Гіпій, Платон, Аристотель, Теофраст та ін. Про вплив клімату та особливостей суспільного устрою на звичаї людей писали Геродот і Полібій. Ксенофонт, Гіппократ, Страбон, Тацит та інші античні мислителі аналізували характерологічні особливості різних народів, пояснюючи їх різноманітними впливами середовища.

В епоху Середньовіччя характерологія народів розвивалась в контексті християнства. В добу хрестових походів та в період великих географічних відкриттів почалось більш активне пізнання європейцями представників інших етносів. В епоху Відродження проблема національного характеру досліджувалась за допомогою аналітичних та історичних методів. Етнокультурні та етнопсихологічні відмінності здобували раціональне пояснення. В цей час виникає розуміння безпосереднього зв'язку між типовими рисами національного характеру та індивідуальними рисами особистості (як представника даної нації) і впливу цього зв'язку на духовну єдність народу. Поступово відроджується антична традиція опису мандрівниками характерологічних рис інших народів.

В добу Просвітництва представники характерології (П. Гольбах, Ф. Бекон, Ш. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо, Д. Дідро, К. Гельвецій та ін.) намагаються раціонально осмислити і розв'язати завдання наукового вивчення характерів різних народів, виокремивши, передусім, об'єктивні чинники їх формування та розвитку. Актуальною стає проблема суттєвих відмінностей між цивілізованими та нецивілізованими народами. Характерологічні особливості народів не просто описуються, а починають логічно пояснюватися, з виявленням їхніх глибинних причин. «Дух народу» стає не тільки предметом спостереження, але й ретельного дослідження. Ф. Бекон осмислює взаємозв'язок людського розуму й досвіду, Ш. Монтеск'є розробляє основні положення «географічного детермінізму». Д. Дідро обстоює принцип конкретно-історичного аналізу характерологічних особливостей, пов'язуючи їх з конкретними життєвими умовами і звертаючи увагу на залежності вияву і позитивних, і негативних рис характеру від певних життєвих ситуацій. К. Гельвецій доводить, що в умовах демократії характер народу суттєво відрізняється від характеру народу, який живе в умовах деспотії. Ф. Вольтер, Ж. Ламетрі, Е. Кондильяк аналізують природні й соціальні, об'єктивні й суб'єктивні фактори розвитку духу народу. Ж.-Ж. Руссо показав, що етнос нації виступає основою її характеру. П. Гольбах одним з перших досліджує питання взаємозв'язку характеру й темпераменту. Д. Гартлі долучає етнолінгвістичні чинники до природно-фізіологічних та соціальних чинників, що детермінують процес формування характеру народу. Д. Юм ставить проблему відмінностей рис характерів представників різних верств суспільства, а також їх співвідношення із загальнонаціональними рисами; серед низки умов формування національних характерів він надавав перевагу соціальним і моральним.

Важливий внесок у вирішення проблеми національного характеру зробили представники німецької класичної філософії. І. Кант, Й. Фіхте, Г. Гегель заклали теоретичні підвалини для філософського аналізу національного характеру, який розглядався ними у тісному взаємозв'язку з процесами національного розвитку людства. В епоху романтизму дослідники починають звертати увагу не тільки на раціональні, але й на ірраціональні елементи народного духу (що виявляються в народній культурі), утверджується традиція розгляду національного характеру як складного феномена культури, який має вивчатись комплексно, за участю філософів, етнографів і психологів. Ю. Банзен обґрунтував принципи наукового опису рис людського характеру і заклав основи характерології як комплексної науки. Л. Клагес запропонував сучасний науковий виклад і системне розуміння різних людських характерів.

Феномен соціального характеру та проблеми специфіки колективного й індивідуального вимірів національного характеру досліджувались у межах школи «психології народів» (В. Вундт), «психології мас» (Г. Лебон), теорії соціального характеру (Е. Фромм), школи «Анналів» (М. Блок, Л. Февр), концепції архетипів та колективного несвідомого (К.Г. Юнг), концепції базової особистості (А. Кардинер), теорії «поведінкових комплексів» (Д. Хоніман, Ф. Хсю), концепції «нового соціального характеру» О. Тоффлера тощо.

У зв'язку з активізацією націєтворчих процесів на теренах колишньої Російської імперії в ХІХ - ХХ ст., проблема національного характеру починає досліджуватися в межах української та російської соціогуманітаристики. Український національний характер став предметом наукових досліджень, публіцистичних розвідок та мистецьких інтерпретацій М. Костомарова, В. Антоновича, Т. Шевченка, П. Куліша, І. Нечуй-Левицького, М. Драгоманова, М. Грушевського, І. Франка, Лесі Українки, О. Потебні, Д. Донцова, Ю. Липи, В. Липинського та інших відомих діячів української науки і культури. М. Данилевський, К. Леонтьєв, В. Соловйов, М. Бердяєв, Г. Шпет та інші російські науковці, релігійні діячі, письменники і митці вивчали особливі якості російського характеру, російського духу та месіанську роль Росії, акцентуючи на її принципових відмінностях від Європи.

В межах радянського суспільствознавства, етнопсихології та етнографії питання національного характеру розглядались у зв'язку з пропагандою ідей інтернаціоналізму та необхідністю формування наднаціонального «радянського народу» як «нової історичної спільності». Одні дослідники не вважали проблему національного характеру науковою, інші вчені, хоча й визнавали цю проблематику, але не розводили поняття «етнос» і «нація», «національний характер» і «психічний склад нації» та не пов'язували національний характер із концепціями націє- і державотворення. Важливий внесок у розробку даної проблематики зробили Е. Баграмов, Ю. Бромлей, А. Дашдаміров, Н. Джандільдін, С. Калтахчян, І. Кон, Н. Лебедєва, В. Межуєв, Ю. Римаренко, Ю. Семенов, Г. Солдатова, М. Стельмахович, Н. Чавчавадзе та ін.

Представники української діаспори (О. Бочковський, Г. Ващенко, О. Кульчицький, І. Лисяк-Рудницький, Є. Маланюк, І. Мірчук, І. Огієнко, Є. Онацький, С. Русова, Б. Цимбалістий, Д. Чижевський, М. Шлемкевич, В. Янів, Я. Ярема та ін.) активно вивчали проблему української ментальності й національного характеру, використовуючи, переважно, метод спостереження, а не відомі емпіричні методики.

В останні 20 років, у зв'язку з необхідністю комплексного дослідження процесів націє- та державотворення в Україні, проблема національного характеру набула особливого значення, хоча поняття «національний характер» і досі залишається дискусійним і концептуально невизначеним, у багатьох розвідках спостерігається термінологічна неузгодженість.

Важливим методологічним підґрунтям для розробки проблеми становлення і розвитку українського національного характеру є праці з історії української культури та української філософії (В. Горського, С. Кримського, І. Огородника, М. Поповича, М. Русина, В. Табачковського, В. Ярошовця та ін.); праці з філософської антропології та соціальної філософії (П. Гнатенка, Г. Горак, Р. Додонова, А. Лоя, В. Лубського, О. Предко, Т. Ящук та ін.); українознавчі, культурологічні та політологічні дослідження (А. Бичко, І. Бичка, С. Грабовського, І. Грабовської, П. Кононенка, М. Обушного, О. Салтовського, В. Сергійчука, В. Скуратівського та ін.).

Різні аспекти проблеми української ментальності та національного характеру в контексті теорії етносу та націології досліджували відомі українські вчені (В. Андрущенко, Е. Бистрицький, А. Бичко, І. Бичко, І. Варзар, П. Гнатенко, В. Жмир, О. Картунов, І. Кресіна, В. Крисаченко, Г. Лозко, М. Лук, О. Майборода, О. Нельга, В. Огірчук, І. Огородник, В. Потульницький, С. Пролєєв, М. Русин, В. Табачковський, В. Храмова та ін.).

Але потрібно зазначити, що незважаючи на досить великий дослідницький інтерес до проблеми формування національного характеру, багато аспектів залишаються недостатньо вивченими. Отже, проблема українського національного характеру не втратила своєї актуальності й потребує комплексного українознавчого дослідження, оскільки і націєтворчі, і державотворчі процеси безпосередньо пов'язані з формуванням національного характеру. Вибір теми дисертаційного дослідження зумовлений соціально-економічними й політико-правовими трансформаціями, що відбуваються нині в українському суспільстві, та необхідністю філософсько-світоглядного осмислення формування й реалізації державотворчого потенціалу національного характеру. У цьому контексті актуальним є дослідження процесу становлення й розвитку українського національного характеру як одного з чинників державотворення.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в межах науково-дослідницької програми Центру українознавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка «Дослідження проблем українознавства в системі сучасних загальносвітових тенденцій розвитку націєтворчих концепцій» (№ 2000Б-010) та науково-дослідницької програми Центру українознавства філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка «Дослідження соціокультурних перетворень в історичному досвіді та сьогоденні української спільноти» (№ 06БФ034 - 01).

Мета і завдання дослідження. Мета дисертаційної роботи випливає з її актуальності й полягає у з'ясуванні особливостей становлення й розвитку національного характеру українського народу, концептуалізації теоретико-емпіричних досліджень сутнісних властивостей українського національного характеру та вивченні його державотворчого потенціалу.

Реалізація поставленої мети передбачає послідовне розв'язання наступних завдань:

1) окреслити теоретико-методологічні засади для комплексного дослідження поставленої проблеми;

2) з'ясувати стан розробки проблеми національного характеру в структурі соціогуманітарного знання;

3) проаналізувати різні теоретико-емпіричні підходи до вивчення національного характеру;

4) виявити структурні й сутнісні складові національного характеру;

5) дослідити особливості становлення, розвитку, утвердження та реалізації українського національного характеру;

6) уточнити специфіку впливу українського національного характеру на державотворчі процеси;

7) визначити основні функції і стадії розвитку українського національного характеру як чинника державотворення;

8) здійснити емпіричне дослідження основних рис національного характеру сучасних українців.

Об'єктом дослідження є процес становлення і розвитку національного характеру українського народу.

Предметом дослідження є державотворчий потенціал українського національного характеру.

Методи дослідження. Методологічною основою дисертаційного дослідження є комплексний підхід, який поєднав діалектичний, аналітичний, компаративний, системно-структурний та герменевтичний методи. Діалектичний метод уможливив осмислення процесів становлення і розвитку національного характеру, які обумовлені цілою низкою факторів, та культурно-історичної динаміки національного буття українців, що тісно пов'язане з державотворчими прагненнями. Аналітичний метод дозволив глибоко проаналізувати праці філософів, соціологів, культурологів, психологів, політологів, присвячені досліджуваній проблемі. Компаративний метод дав змогу здійснити порівняльний аналіз структурних і змістовних особливостей національних характерів різних народів, а також зіставити основні характерологічні риси українців і росіян. Системно-структурний метод уможливив вивчення національного характеру як внутрішньо зінтегрованої системної цілісності та виявлення структурних і сутнісних складових національного характеру. Герменевтичний метод дозволив адекватно проаналізувати і зрозуміти літописні, літературно-художні й наукові тексти. В дисертаційній роботі використані відомі загальнонаукові методи і прийоми аналізу, синтезу, диференціації, узагальнення й теоретичного моделювання, які сприяють систематизації та упорядкуванню викладеного матеріалу. Методологічними орієнтирами дисертації слугували також принципи об'єктивності, історизму, єдності історичного та логічного.

Наукова новизна результатів дисертаційної роботи полягає в тому, що вперше в українознавстві на підставі філософсько-світоглядного аналізу етнічної і політичної історії українського народу запропоновано концептуальне бачення процесу становлення й розвитку українського національного характеру в єдності його структурних, сутнісних і функціональних аспектів та з'ясовано специфіку його впливу на державотворчі процеси. Проведене дослідження дало можливість сформулювати теоретичні положення, які характеризуються наукової новизною:

вперше узагальнено визначення національного характеру як цілісної системи стійких, своєрідних рис і властивостей (сформованих під впливом природно-географічних, історичних, господарсько-економічних, соціокультурних та суспільно-політичних умов), які обумовлюють типові для даної спільноти способи поведінки й діяльності, утворюючи не просто суму чи сукупність характеристик, а внутрішньо зінтегровану єдність, системну цілісність характеристик, які не тільки надають цій спільноті якісної визначеності, але й системно відображають специфіку культурно-історичного поступу даного народу;

встановлено, що національний характер за своєю структурою є складним, багаторівневим утворенням, що складається із семи компонентів: 1) інтелектуального (специфіка і вибірковість сприймання оточуючої дійсності, характер організації мислительної діяльності тощо); 2) емоційного (інтенсивність і специфіка прояву почуттів, міра вираженості емоційних станів); 3) вольового (динаміка перебігу вольових процесів, стійкість вольового зусилля, уміння регулювати власну активність тощо); 4) мотиваційного (своєрідність мотивації, домінуючих спонукань, ієрархії мотивів тощо); 5) диспозиційного (специфіка диспозицій, установок і рис, в яких виражається система ставлень людини до дійсності (до природи, культури, суспільства тощо); 6) комунікативно-конативного (характер взаємодії, спілкування і типових взаємовідносин, основні комунікативні норми, специфіка жестів, міміки, пантоміміки, своєрідність поведінкових моделей, типових реакцій, стереотипів, вчинків тощо); 7) суб'єктного (здатність до самодетермінації, наявність розвинутих суб'єктних рис); при цьому структуроутворюючим чинником і стрижнем національного характеру є диспозиційний компонент, який з'єднує глибинний (архетипний) та вершинний (суб'єктний) рівні психічного складу нації;

вперше окреслено сутнісні складові національного характеру українців: 1) землеробська складова, 2) європейсько-цивілізаційна складова, 3) козацька складова; наявність яких дозволяє забезпечити стабільність українського суспільства та його здатність протистояти зовнішнім деструктивним впливам і давати адекватні відповіді на «виклики часу»;

виокремлено основні функції національного характеру як чинника державотворення - орієнтувальну, адаптивну, консолідуючу, комунікативну, ідентифікаційну, легітимаційну, регулятивну, захисну, виховну, іміджеву та ін.;

з'ясовано етапи формування українського національного характеру як чинника державотворення: І етап (племінний) - етап становлення і розвитку функціонально-рольових якостей людності праукраїнських племен та специфічних способів взаємодії цієї людності зі світом; ІІ етап (етнічний) - етап становлення і розвитку етнотипової поведінки русинів-українців; ІІІ етап (національний) - етап трансформації етнотипової поведінки в український національний характер;

розроблено модель поетапного розвитку і утвердження національного характеру українського народу, що складається з дванадцяти стадій (протестної самоорганізації (середина ХVІ ст. - 1648 р.); національно-визвольної боротьби і відновлення державотворчих традицій (1648 - 1654 рр.); боротьби за автономний статус України (1654 - 1709 рр.); «малоросизації» України, деформації українського національного характеру та знищення його носіїв (1709 - 1782 рр.); реставраційних прагнень і збирання культурно-історичної спадщини (80-ті роки ХVІІІ ст. - перша чверть ХІХ ст.); активізації національного відродження та накопичення державотворчого потенціалу (1820-ті - 1860-ті роки); народницького руху (1860-ті - 1880-ті роки); національно-політичного згуртування (1890-ті - початок ХХ ст.); національної самоорганізації і відновлення власної державності (1917 - 1921 рр.); радянізації України зі спробами реалізації державотворчих устремлінь (1922 - 1991 рр.); державницької самоорганізації (1991 - 2004 рр.); громадянської консолідації (з 2004 р.);

виокремлено різні рівні (повсякденний, громадський, суспільно-політичний) та форми вияву (прихована (латентна), декларована і самоактуалізована) національного характеру, які зумовлюють силу та дієвість впливу національного характеру суб'єктів на державотворчі та політико-правові процеси;

вперше доведено, що державотворчий потенціал українського національного характеру визначається збалансованістю процесів національного самоусвідомлення і конативних (діяльнісно-поведінкових) виявів, а також рівнем розвитку суб'єктних рис як особистості, так і спільноти.

Теоретичне і практичне значення дослідження полягає в тому, що основні висновки і положення можуть бути використані в подальших розробках фундаментальних проблем націє- і державотворення. Одержані результати можуть бути використані в розвідках, присвячених вивченню національного характеру, а також для теоретико-емпіричного аналізу психічного складу нації. Висновки дисертаційного дослідження можуть стати методологічною основою для соціологічних, політологічних та етнопсихологічних досліджень національного характеру і процесів державотворення. Матеріали дисертаційної роботи можуть бути використані при розробці навчальних курсів з українознавства, соціальної філософії, філософії та історії України, етнології, етнополітології, етносоціології та етнопсихології. Висновки й результати даного дослідження можуть бути враховані при визначенні та уточненні основних засад і пріоритетів сучасної державної політики в етнонаціональній сфері.

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною науковою роботою автора. Висновки, положення наукової новизни та ключові результати одержані автором самостійно.

Апробація результатів дослідження. Основні положення та наукові результати дослідження обговорювались на методологічних семінарах і засіданнях Центру українознавства філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Головні ідеї та висновки дисертації були апробовані у виступах на наступних конференціях: Міжнародна наукова конференція «Дні науки філософського факультету - 2005» (Київ, 26-27 квітня 2005 р.); Міжнародна наукова конференція «Український досвід спільнотного згуртування» (Київ, 26 жовтня 2006 р.); Міжнародна наукова конференція «Дні науки філософського факультету - 2007» (Київ, 18-19 квітня 2007 р.); Міжнародна наукова конференція «Дні науки філософського факультету - 2008» (Київ, 16-17 квітня 2008 р.); Всеукраїнська наукова конференція «Український образ світу: особливість у світовому контексті» (Київ, 30 жовтня 2008 р.); Міжнародна науково-теоретична конференція до 200-річчя з дня народження Миколи Васильовича Гоголя (Суми, 30 - 31 березня 2009 р.); Міжнародна наукова конференція «Людина. Світ. Суспільство» (до 175-річчя філософського факультету); Дні науки філософського факультету - 2009 (Київ, 21-22 квітня 2009 р.); Всеукраїнська наукова конференція «Українська людина в контексті мінливості епох» (Київ, 28 травня 2009 р.); Міжнародна наукова конференція «Україна, українці та українськість у історичному постанні та формах культурного досвіду» (Київ, 29 жовтня 2009 р.); Міжнародна наукова конференція «Дні науки філософського факультету - 2010» (Київ, 21-22 квітня 2010 р.).

Публікації. Основні положення, ідеї та висновки дисертаційної роботи знайшли відображення у 15 авторських публікаціях (4 з них опубліковані у фахових виданнях ВАК України).

Структура та обсяг дисертації обумовлені поставленою метою і завданнями дослідження. Дисертаційна робота складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел (350 найменувань, з них 10 іноземними мовами) на 32 сторінках. Обсяг основного тексту дисертаційного дослідження становить 178 сторінок, загальний обсяг дисертації - 210 сторінок.

Основний зміст дисертації

український національний характер державотворення

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, аналізується стан наукової розробленості проблеми, показано зв'язок роботи з науковими програмами і темами, сформульовано мету і завдання дослідження, визначено об'єкт і предмет дослідження, розкрито наукову новизну, теоретичне і практичне значення дисертаційної роботи, подано відомості про апробацію дослідження та його структуру.

У першому розділі - «Теоретико-методологічні проблеми аналізу національного характеру» подається аналіз загального стану теоретичної розробки обраної теми, обґрунтовано методологію та визначено категоріальний апарат дослідження.

У підрозділі 1.1 «Становлення характерології як філософської дисципліни: аналітичний огляд» розглядається процес становлення і розвитку характерології (науки, яка вивчає сутність, значення, процеси формування характерів різних суб'єктів (як індивідуальних, так і колективних) та описує різні типи характерів) та характерології народів (галузі міждисциплінарних досліджень, що осмислює історичний поступ людства та його культури через уособлення у специфічних типах характеру, які формуються і відтворюються національною культурою). Висвітлюється проблема характерологічної своєрідності різних народів світу, яка була актуальною упродовж всієї історії розвитку філософської думки і мала різні способи свого вирішення; розглядаються різноманітні підходи до осмислення феномена національного характеру в науковій літературі. З'ясовано, що переважна частина дослідників намагалася не лише виділити найтиповіші риси характеру того чи іншого народу, а й здійснити його філософський аналіз, окресливши при цьому можливі методологічні підходи до поставленої проблеми. Починаючи від опису своєрідних характерологічних особливостей різних народів, філософська думка прийшла до комплексного аналізу суспільно-політичних, культурно-історичних та етнопсихологічних аспектів формування національного характеру, а також до інтегративного розуміння національного характеру як феномена національної культури і способу самореалізації національної спільноти у світовому соціокультурному просторі. В результаті було виокремлено національний характер як філософську категорію, яка не тільки репрезентує сутнісні властивості нації, а й відображає її своєрідність як дієвого суб'єкта історії.

У підрозділі 1.2 «Національний характер як предмет українознавства» зазначається, що характерологічні особливості українського народу аналізували в різних ракурсах філософи, історики, педагоги, психологи, а також видатні письменники, поети, політичні, релігійні та громадські діячі (М. Костомаров, М. Максимович, В. Антонович, Т. Шевченко, П. Куліш, М. Гоголь, П. Юркевич, І. Нечуй-Левицький, М. Драгоманов, М. Грушевський, І. Франко, Леся Українка, О. Потебня, П. Чубинський, І. Крип'якевич, Д. Донцов, Ю. Липа, В. Липинський, М. Міхновський, М. Сумцов, Г. Ващенко, О. Кульчицький, І. Лисяк-Рудницький, І. Мірчук, І. Огієнко, Є. Онацький, Б. Цимбалістий, Д. Чижевський, М. Шлемкевич, В. Янів, Я. Ярема та ін.). Вивчаючи національний характер, українські дослідники прагнули зрозуміти сутність національної культури як способу буття української людини і нації, сенс існування українського народу, його нагальні духовні потреби і творчі досягнення, а також визначити його історичну місію та місце серед інших народів світу. Стверджується, що предтечею української характерології можна вважати видатного філософа Г. Сковороду, який не тільки закликав до самопізнання, але й запропонував учення про дві натури і три світи, концепцію «внутрішньої людини» і теорію «спорідненої праці». Розробляючи людинознавчу, етико-гуманістичну проблематику, Г. Сковорода намагався піднести в людині її духовну першооснову, відобразити свої морально-етичні погляди в поезії («Всякому городу нрав і права»), поєднуючи філософську доктрину і спосіб життя (мандрівна філософія, проповідництво, духовне усамітнення).

У підрозділі 1.3 «Методологічні засади дослідження національного характеру» розкривається специфіка понять «національний характер», «ментальність», «темперамент», «психічний склад нації» і обґрунтовуються методологічні основи дисертаційного дослідження. Зазначається, що поняття «національний характер» і «психічний склад нації» не можна ототожнювати, адже національний характер є лише одним з компонентів (хоча й найбільш стійким) і основою психічного складу нації (який включає в себе не тільки національний характер, але й ментальність, національний образ світу, національну свідомість і самосвідомість, національні почуття тощо). Доводиться, що навіть на індивідуальному рівні властивості характеру і темпераменту перетинаються лише частково, а більша частина рис характеру взагалі не має перетинів з темпераментом, отже, зведення національного характеру до темпераменту є некоректним. Не зовсім коректним є і ототожнення понять «ментальність» і «національний характер» (адже поняття «психіка» і «поведінка» ніколи не ототожнювались). Національний характер необхідно розглядати як конативну (поведінково-діяльнісну) форму вираження ментальності, тому що саме за допомогою конативного «інструментарію» (який є важливою складовою національного характеру) глибинні ментальні структури знаходять свій вияв у поведінкових стратегіях, характерних для того чи іншого народу. Отже, характер суб'єкта (як індивідуального, так і колективного) являє собою унікальне поєднання найбільш стійких і виражених, найтісніше взаємопов'язаних і найчіткіше втілюваних у різних видах активності суб'єкта рис, які зумовлюють типові способи реагування, поведінки і діяльності даного суб'єкта. Зазначається, що коли мова йде про національний характер того чи іншого народу, не можна говорити про різні «набори» або «колекції» рис, мову потрібно вести про міру вираженості тієї або іншої риси, а також про специфіку їх прояву. Спосіб життя структурує та ієрархізує характерологічні особливості народу, зумовлюючи організацію його активної взаємодії з природним середовищем і соціокультурним оточенням. В процесах формування національного характеру більшості європейських народів проявляються деякі загальні закономірності: базою для усталеного національного характеру певного народу є етнотипова поведінка його представників (сформована на етнічному етапі розвитку даної спільноти), а основою для формування такої етнотипової поведінки є функціонально-рольові якості людей та специфічні способи їх взаємодії зі світом (сформовані на племінному етапі розвитку даної спільноти). Національний характер кожного народу формувався упродовж тривалого періоду його історичного розвитку під впливом певних соціальних верств (в Україні на формування основних рис етнотипової поведінки й національного характеру вплинули засновники й будівники Руської держави, давньоруські дружинники, книжники, просвітники, козаки, братчики, релігійні діячі, борці за свободу й незалежність держави, селянство та національно-демократична інтелігенція).

У другому розділі «Український національний характер як відображення динаміки національного буття» розглядаються різні концептуальні підходи до вивчення українського національного характеру, визначаються структурні й сутнісні складові українського національного характеру, а також його зв'язок у з процесом державотворення. Підкреслюється, що культурно-історична динаміка національного буття українців тісно пов'язана з державотворчими процесами.

У підрозділі 2.1 «Комплексний підхід до вивчення українського національного характеру» обґрунтовується можливість продуктивного застосування комплексного підходу, який синтетично поєднує діалектичний, аналітичний, компаративний, системно-структурний та герменевтичний методи. Для всебічного розгляду поведінкової культури українського народу до цих методів необхідно долучити також метод історико-еволюційного аналізу поведінкової культури українства, адже дослідження різних форм поведінки і поведінкових практик показує, що адаптивні поведінкові комплекси, які знову й знову актуалізуються і використовуються в подібних ситуаціях, закріплюються в структурі особистості і стають підструктурами її характеру. Отже, подібні поведінкові комплекси набувають статусу конативних універсалій і стають складовими національного характеру певної спільноти.

У підрозділі 2.2 «Структурні та сутнісні складові українського національного характеру» показано, що комплексний підхід до вивчення проблеми національного характеру дозволив виділити основні структурні компоненти українського національного характеру: 1) інтелектуальний; 2) емоційний; 3) вольовий; 4) мотиваційний; 5) диспозиційний; 6) комунікативно-конативний; 7) суб'єктний. В цій структурі системні функції виконують суб'єктний та диспозиційний компоненти, а структуроутворюючим чинником і стрижнем національного характеру є диспозиційний компонент, який з'єднує глибинний (архетипний) та вершинний (суб'єктний) рівні психічного складу нації. Всі ці структурні компоненти українського національного характеру розвивались протягом багатьох століть. Аналіз етнічної та політичної історії України дав змогу зробити висновок про головні історичні шари (нашарування), або сутнісні складові національного характеру українців: 1) землеробська складова, 2) європейсько-цивілізаційна складова, 3) козацька складова; а також визначити основні риси цих трьох складових. Доведено, що лише наявність усіх трьох складових національного характеру українців може забезпечити стабільність українського суспільства та його здатність протистояти зовнішнім деструктивним впливам і давати адекватні відповіді на «виклики часу».

У підрозділі 2.3 «Державотворення і національний характер» з'ясовано, що державотворення - це процес створення й удосконалення певних організаційних структур, нормативних та ідеологічних засад взаємодії між громадянами держави у всіх сферах суспільного життя (політичній, економічній, правовій, освітній, культурно-мистецькій і т.д.) з реалізації особистих і спільних інтересів. Сучасні науковці стверджують, що державотворення є безперервним процесом, адже будь-яка держава перебуває в процесі пошуку найоптимальніших форм політико-правового регулювання й управління соціальними процесами. Недостатньо лише декларувати появу нової держави і створити центральні та місцеві органи влади. Потрібно, щоб наявні державні структури інтегрувалися в єдину ефективну управлінську систему, яка була б спроможна забезпечити цілісність і функціональність держави. Окрім цього, державність мусить «укорінитися» й легітимізуватися у свідомості громадян завдяки формуванню відповідних інтелектуальних, емоційних, мотиваційних та диспозиційних структур, а подібні процеси безпосередньо пов'язані з функціонуванням національного характеру. Тільки та державність, яка постала в результаті потужних державотворчих устремлінь народу і спирається на спільну систему цінностей, інтересів та ідеалів, є життєздатною. Таким чином, на сучасному етапі суспільно-історичного розвитку національний характер виступає активним чинником державотворчих процесів у світі. Взаємозв'язок національного характеру і державотворчих процесів має диференційований характер (в залежності від рівня й форми його вияву, які зумовлюють силу та дієвість його впливу на державотворчі процеси). Отже, національний характер як чинник державотворення виявляється через найважливіші функції: орієнтувальну, адаптивну, консолідуючу, інтегративну, комунікативну, ідентифікаційну, легітимаційну, регулятивну, захисну, виховну тощо.

У третьому розділі «Особливості формування й утвердження українського національного характеру в контексті державотворчих процесів» узагальнено подається періодизація державотворчих процесів на теренах України, окреслюються етапи становлення, розвитку й утвердження національного характеру українського народу, розглядаються типові для кожного з етапів поведінкові моделі і практики українців та аналізуються результати емпіричного вивчення основних рис національного характеру сучасних громадян України.

У підрозділі 3.1 «Періодизація державотворчих процесів на теренах України» виділяються основні періоди державотворення на теренах України: 1) період існування чужих держав і протодержавних утворень (VІІІ-VІІ ст. до н.е. - ІV-V ст.); 2) антський протодержавний період (ІV-V ст. - ІХ ст.); 3) період початку формування власне української державності, або період Київської Русі (друга половина ІХ ст. - початок ХІІІ ст.); 4) період продовження українських державотворчих процесів, або період Галицько-Волинської держави (початок ХІІІ ст. - друга половина ХІV ст.); 5) період спаду державотворчої активності українців, або Литовсько-Польський період (друга половина ХІV ст. - 1648 р.); 6) період становлення Української козацької держави з поступовим звуженням та ліквідацією автономного статусу (1648 - 1782 рр.); 7) період національного відродження й відновлення державотворчих устремлінь (80-ті роки ХVІІІ ст. - 1917 р.); 8) період становлення української національної державності (1917 - 1921 рр.); 9) період Української радянської державності (1922 - 1991 рр.); 10) період сучасного українського державотворення (розпочався у 1991 р.).

У підрозділі 3.2 «Етапи становлення, розвитку і утвердження українського національного характеру» окреслюються ці етапи. На першому (племінному) етапі (V ст. - середина ІХ ст.) відбувалось становлення і розвиток функціонально-рольових якостей людності праукраїнських племен та специфічних способів взаємодії цієї людності зі світом. Цьому етапу відповідали перший і другий періоди державотворення на території України. На другому (етнічному) етапі (середина ІХ ст. - середина ХVІ ст.) відбувалось становлення і розвиток етнотипової поведінки русинів-українців. Цьому етапу відповідали третій, четвертий і п'ятий періоди державотворення на теренах України. На третьому (національному) етапі (який розпочався в середині ХVІ ст. і триває й нині) продовжилась трансформація етнотипової поведінки в український національний характер. Цьому етапу відповідають друга половина п'ятого періоду, а також шостий, сьомий, восьмий, дев'ятий і десятий періоди державотворення на території України.

В рамках ІІІ етапу відбувався процес розвитку і утвердження національного характеру українського народу. Відповідно до цього була розроблена модель поетапного розвитку і утвердження національного характеру українського народу, що складається з дванадцяти стадій (протестної самоорганізації (середина ХVІ ст. - 1648 р.); національно-визвольної боротьби і відновлення державотворчих традицій (1648 - 1654 рр.); боротьби за автономний статус України (1654 - 1709 рр.); «малоросизації» України, деформації українського національного характеру та знищення його носіїв (1709 - 1782 рр.); реставраційних прагнень і збирання культурно-історичної спадщини (80-ті роки ХVІІІ ст. - перша чверть ХІХ ст.); активізації національного відродження та накопичення державотворчого потенціалу (1820-ті - 1860-ті роки); народницького руху (1860-ті - 1880-ті роки); національно-політичного згуртування (1890-ті роки - початок ХХ ст.); національної самоорганізації і відновлення власної державності (1917 - 1921 рр.); стадія радянізації України зі спробами реалізації державотворчих устремлінь (1922 - 1991 рр.); державницької самоорганізації (1991 - 2004 рр.); громадянської консолідації та відновлення колективної суб'єктності (розпочалась у 2004 р.).

У підрозділі 3.3 «Особливості національного характеру сучасних українців» висвітлюються результати емпіричного дослідження (з використанням відомих етнопсихологічних методик), в якому були виявлені основні риси національного характеру сучасних українців (усього було обстежено 2 500 респондентів): працелюбність; доброзичливість; витривалість; патріотизм; волелюбність; толерантність; розсудливість; недемонстративна релігійність; національна гідність; поміркованість; емоційність; музикальність; заповзятість; почуття гумору; хазяйновитість; гостинність; миролюбність; мужність; самокритичність; справедливість; скромність; наполегливість; принциповість; відповідальність; щирість; відкритість; хитрість; заздрісність; стриманість; неконфронтаційність; передбачливість; упертість; жертовність тощо. Проведене дослідження дозволило з'ясувати, що для сучасних українців властивий соціальний оптимізм; інтернальність; схильність до компромісів; горизонтальний індивідуалізм (який спрямований на розуміння унікальності кожної людини при рівності усіх) і горизонтальний колективізм (для якого характерні установки і норми м'якої, а не жорсткої статусної ієрархії у відносинах між людьми). Отже, оскільки державотворчий потенціал українського національного характеру визначається збалансованістю процесів національного самоусвідомлення і конативних (діяльнісно-поведінкових) виявів, а також рівнем розвитку суб'єктних рис як особистості, так і спільноти, то невідкладним завданням сучасних громадян України є відновлення деформованих властивостей і рис національного характеру, підвищення рівня національного самоусвідомлення, узгодження його зі своїми діями та вчинками, а також розвиток індивідуальної та колективної суб'єктності.

Висновки

У дисертації вперше на підставі філософсько-світоглядного аналізу етнічної і політичної історії українського народу запропоновано концептуальне бачення процесу становлення й розвитку українського національного характеру в єдності його структурних, сутнісних і функціональних аспектів та з'ясовано специфіку його впливу на державотворчі процеси. Теоретичні підсумки роботи, які відображають основний зміст дисертаційного дослідження, сформульовано згідно з поставленими в дисертації метою і завданнями:

1. Аналіз стану розробки проблеми національного характеру в структурі соціогуманітарного знання показує, що проблема характерологічної своєрідності різних народів світу була актуальною для представників багатьох дисциплін (філософів, істориків, етнологів, соціологів, антропологів, культурологів, психологів) упродовж всієї історії розвитку наукової думки, здобуваючи різні способи свого вирішення. Проте й сьогодні залишається актуальним комплексний аналіз культурно-історичних, суспільно-політичних та етнопсихологічних аспектів формування національного характеру, який не тільки відображає своєрідність нації як суб'єкта історичного процесу (базуючись на діалектичній єдності етнічно-унікального й загальнолюдського), а й виступає на сучасному етапі суспільно-історичного розвитку важливим чинником державотворчих процесів у світі.

2. Окреслення теоретико-методологічних засад комплексного дослідження поставленої проблеми та аналіз різних теоретико-емпіричних підходів до її вивчення дозволяє стверджувати, що національний характер є найбільш стійким компонентом і основою психічного складу нації, він являє собою специфічну, історично утворену системну цілісність стійких різноманітних рис і властивостей, типових для даної національної спільноти, які надають цій спільноті якісної визначеності, що дає змогу відрізнити психічний склад однієї нації від інших. Національний характер не є вічною, незмінною субстанцією, він формується і змінюється під впливом як зовнішніх, так і внутрішніх факторів. Відносна стійкість рис національного характеру, незважаючи на змінність соціального середовища, пояснюється тим, що виникає певна інерційність завдяки міжпоколінній передачі колективного досвіду. Диспозиції, властивості й риси національного характеру найяскравіше виражаються у специфічних для даної нації формах поведінки та видах діяльності.

3. Жодна риса національного характеру не є унікальною, але унікальною є системна структура характерологічних особливостей нації, яка саме й зумовлює національну специфіку тієї чи іншої спільноти. Національний характер одного народу відрізняється від національного характеру іншого народу саме структурою своїх складових елементів, мірою вираженості тих чи інших рис і властивостей, специфікою зовнішнього прояву психічних процесів та станів, ієрархією і змістом етнопсихологічних та соціокультурних характеристик. Отже, національний характер - це цілісна система стійких, своєрідних рис і властивостей (сформованих під впливом природно-географічних, історичних, господарсько-економічних, соціокультурних та суспільно-політичних умов), які обумовлюють типові для даної спільноти способи поведінки й діяльності, утворюючи не просто суму чи сукупність характеристик, а внутрішньо зінтегровану єдність, системну цілісність характеристик, які не тільки надають цій спільноті якісної визначеності, але й системно відображають специфіку культурно-історичного поступу даного народу. Національний характер може бути визначеним і невизначеним, цільним і суперечливим, сильним і слабким тощо. Специфіка національного характеру може виявлятися як на колективному, так і на індивідуальному рівні.

4. Комплексний підхід до вивчення проблеми національного характеру дозволив виділити структурні компоненти національного характеру: 1) інтелектуальний; 2) емоційний; 3) вольовий; 4) мотиваційний; 5) диспозиційний; 6) комунікативно-конативний; 7) суб'єктний. Доведено, що структуроутворюючим чинником і стрижнем національного характеру є диспозиційний компонент, який з'єднує глибинний (архетипний) та вершинний (суб'єктний) рівні психічного складу нації. Чітко структурований національний характер здатний зумовлювати вектори розвитку держави і суспільства.

5. Здійснення філософсько-світоглядного аналізу етнічної і політичної історії України та узагальнення багатьох українознавчих і етнопсихологічних досліджень дали змогу окреслити головні історичні шари (нашарування), або сутнісні складові національного характеру українців: 1) землеробська складова, 2) європейсько-цивілізаційна складова, 3) козацька складова; а також визначити основні риси цих трьох складових. З'ясовано, що лише наявність усіх трьох складових національного характеру українців може забезпечити стабільність українського суспільства та його здатність протистояти зовнішнім деструктивним впливам і давати адекватні відповіді на «виклики часу». Національний характер кожного народу формувався упродовж тривалого періоду його історичного розвитку під впливом певних соціальних верств (в Україні на формування основних рис етнотипової поведінки й національного характеру вплинули засновники й будівники Руської держави, давньоруські дружинники, книжники, просвітники, козаки, братчики, релігійні діячі, борці за свободу й незалежність держави, селянство та національно-демократична інтелігенція).

6. Встановлено, що століття колоніального панування, репресії та голодомори, фізичне знищення носіїв українського національного характеру, нещадне зросійщення української мови й культури не змогли стерти національний колорит на українських землях. Українці зберегли й самобутність своєї культури, й самобутність свого характеру. В суспільстві поступово відроджується не тільки національна самосвідомість та державницький світогляд, але й така важлива риса модерної нації як колективна суб'єктність, репрезентантом якої виступають суб'єктні риси українського національного характеру - наполегливість і цілеспрямованість, мужність і рішучість, витримка і сміливість, ініціативність і відповідальність, організованість і самодостатність. Формування, відновлення і вдосконалення кращих рис українського національного характеру, які детермінують процес державотворення, є довгостроковим процесом. Взаємозв'язок національного характеру і державотворчих процесів має диференційований характер, залежно від рівня вияву (повсякденний, громадський, суспільно-політичний) та форми вияву (прихована (латентна), декларована і самоактуалізована) національного характеру. Специфіка виявів національного характеру зумовлює силу та дієвість його впливу на державотворчі й політико-правові процеси. Національний характер як чинник державотворення виконує важливі функції: орієнтувальну, адаптивну, консолідуючу, комунікативну, іміджеву, ідентифікаційну, легітимаційну, регулятивну, захисну, виховну та інші.

7. Проведене дослідження дозволило виділити основні етапи формування українського національного характеру як чинника державотворення: І етап (племінний), ІІ етап (етнічний), ІІІ етап (національний). Була також розроблена модель поетапного розвитку і утвердження національного характеру українського народу, що складається з дванадцяти стадій (протестної самоорганізації; національно-визвольної боротьби і відновлення державотворчих традицій; боротьби за автономний статус України; «малоросизації» України, деформації українського національного характеру та знищення його носіїв; реставраційних прагнень і збирання культурно-історичної спадщини; активізації національного відродження та накопичення державотворчого потенціалу; народницького руху; національно-політичного згуртування; національної самоорганізації і відновлення власної державності; радянізації України зі спробами реалізації державотворчих устремлінь; державницької самоорганізації; громадянської консолідації. Державотворчий потенціал українського національного характеру формується поступово, проходячи три фази: накопичення, зміцнення і реалізації.

8. Доведено, що державотворчий потенціал українського національного характеру накопичувався упродовж всього історичного поступу українства, але найбільш дієвий вплив українського національного характеру на державотворчі процеси можливий за умов відновлення деформованих властивостей і рис, збалансованості процесів національного самоусвідомлення і конативних (діяльнісно-поведінкових) виявів та високого рівня розвитку суб'єктності як особистості, так і спільноти. Проведені емпіричні дослідження дозволили виявити основні риси національного характеру сучасних українців. Серед виявлених рис є як позитивні (працелюбність; доброзичливість; витривалість; волелюбність; толерантність; розсудливість; недемонстративна релігійність; національна гідність; поміркованість; емоційність; музикальність; заповзятість; почуття гумору; хазяйновитість; гостинність тощо), так і негативні (хитрість; заздрісність; упертість тощо). В результаті проведеного дослідження вперше було доведено, що для сучасних українців властивий соціальний оптимізм; інтернальність; схильність до компромісів; горизонтальний індивідуалізм (який спрямований на розуміння унікальності кожної людини при рівності усіх) і горизонтальний колективізм (для якого характерні установки і норми м'якої, а не жорсткої статусної ієрархії у відносинах між людьми). Отже, значний соціально-психологічний, культурно-історичний та суспільно-політичний потенціал українського національного характеру дозволяє йому стати важливим чинником державотворення, національного відродження і самоствердження української нації.

Основні публікації за темою дисертації

1. Федорченко І. М. До питання про національний характер українського народу / І. М. Федорченко // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Серія : Українознавство. - Вип. 10. - К. : ВПЦ «Київський університет», 2006. - С. 34 - 37.

2. Федорченко І. М. Становлення національного характеру українського народу: теоретико-методологічні засади / І. М. Федорченко // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Серія : Українознавство. - Вип. 11. - К. : ВПЦ «Київський університет», 2007. - С. 17 - 20.