Размещено на http://www.allbest.ru/

[Введите текст]

Національна академія наук України

Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича

Інститут народознавства

УДК 94:316.356.4] (477.83/.86) “1919/1939”

Автореферат

дисертації на здобуття наукового

ступеня кандидата історичних наук

Етнічні групи Галичини міжвоєнного періоду (1919-1939 рр.): демографічні та етнокультурні процеси

Спеціальність: 07.00.05 - Етнологія

Чорній Петро Ігорович

Львів - 2011

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі етнології Львівського національного університету імені Івана Франка Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України.

Науковий керівник:доктор історичних наук, професор

Глушко Михайло Степанович,

Львівський національний університет імені Івана Франка, професор кафедри етнології

Офіційні опоненти:доктор філологічних наук, професор

Кирчів Роман Федорович

Інститут народознавства НАН України,

провідний науковий співробітник відділу етнології сучасності

кандидат історичних наук

Гладкий Микола Іванович,

Дрогобицький державний педагогічний університет імені Івана Франка, доцент кафедри культурології та українознавства

Захист відбудеться «12» квітня 2011 р. о 15 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 35.222.01 в Інституті українознавства ім. І.Крип'якевича НАН України та Інституті народознавства НАН України (79026, м. Львів, вул. Козельницька, 4).

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту українознавства ім. І.Крип'якевича НАН України (79026, м. Львів, вул. Козельницька, 4).

Автореферат розіслано «10» березня 2011 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Середа О.В.

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. В українській та зарубіжній історіографії щороку зростає кількість наукових праць, об'єктом дослідження яких є етнічні групи. Причини цього явища прагматичні: прагнення з'ясувати маловивчені проблеми, або розглянути вже досліджені питання з іншого погляду. У другому випадку зростання інтересу фахівців до певного історичного явища найчастіше викликає новий джерельний матеріал, який може поглибити знання про це явище, або призвести до його переосмислення. У нашому випадку актуальними є обидві причини.

У науковій думці ґрунтовно простудійовано політичну історію етнічних спільнот Галичини міжвоєнного періоду, натомість малодослідженим залишається їхнє культурно-освітнє життя. Тому вивчення соціокультурних процесів етнічних груп дозволить визначити їхній інтелектуальний внесок у розвиток Галицького краю, а етнодемографічні дослідження допоможуть з'ясувати масштаби впливу кожної етнічної спільноти на життєдіяльність усього соціуму. Дослідження громадсько-побутових особливостей, своєю чергою, дає змогу довідатись про характер міжетнічного співіснування на практиці: в міжетнічних шлюбах і громадських організаціях, які творилися не лише за етнічним принципом.

Для оцінки характеру галицького суспільства міжвоєнного періоду важливим є розуміння того, як етнічні спільноти сприймали одна одну: кому віддавали перевагу у сусідстві, родичанні чи співпраці, а також те, як на щоденне життя і діяльність деяких етнічних груп впливала їхня соціокультурна “закритість”. Власне, комплексний підхід до теми і зумовлює актуальність дисертаційного дослідження та його наукову значимість.

Зв'язок роботи з планами наукових досліджень. Дисертаційна робота виконана на кафедрі етнології історичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка в межах наукових тем кафедри “Етнокультурний розвиток України: історія і сучасність” (номер державної реєстрації 0105U4004937), “Традиційна етнічна культура українців” (номер державної реєстрації 0109U004344).

Мета дослідження - комплексне наукове дослідження демографічних та етнокультурних процесів етнічних груп Галичини у міжвоєнний період (1919-1939 рр.), їхній розвиток та взаємовпливи.

Для досягнення мети поставлено завдання дослідити:

– чисельність та етнічний склад населення Галицького краю (розселення, динаміку демографічних процесів);

– соціально-економічне становище етнічних груп та його вплив на їхні етнокультурні процеси;

– особливості “закритості” етнічних груп досліджуваного краю;

– культурно-освітнє життя етнічних груп Галичини;

– громадсько-побутові особливості етнічних груп;

– ставлення автохтонів до етнічних груп і, навпаки, сприйняття етногрупами українців та одні одних.

Об'єкт дослідження - етнічні групи Галичини міжвоєнного періоду.

Предмет дослідження - демографічні та етнокультурні процеси серед етнічних груп Галицького краю у 1919-1939 роках.

Територіальні межі дослідження охоплюють Львівське, Станіславівське і Тернопільське воєводства міжвоєнного періоду. Нині ці терени належать до складу Львівської та Івано-Франківської областей, центральних і південних районів Тернопільської області, а також охоплюють південно-східні повіти Підкарпатського воєводства Польщі.

Хронологічні межі дослідження охоплюють міжвоєнний період (1919-1939 рр.).

Методи дослідження. Під час написання дисертації використано науково-дослідницький діалектичний принцип вивчення й оцінки предметів та явищ у їхньому історичному розвитку (принцип історизму). Для верифікації залученої інформації послуговуємось порівняльним методом. У процесі поєднання і узгодження етнографічних даних, архівних матеріалів та історіографічної інформації застосовано метод комплексного аналізу. Під час загального аналізу об'єкту дослідження використано ретроспективний метод. Для збору етнографічного матеріалу застосовано метод опитування населення способом інтерв'ю, яке проводилось формалізованим і відкритим способами.

Наукова новизна дисертаційного дослідження полягає в тому, що:

– здійснено комплексне наукове дослідження культурно-освітнього життя етнічних груп Галичини міжвоєнного періоду, яке розвивалося і змінювалося завдяки внутрішній взаємодії;

– до наукового обігу залучено значну кількість неопублікованих архівних документів і етнографічних матеріалів, що дозволили ґрунтовно дослідити етнокультурні процеси серед етногруп Галичини міжвоєнного періоду;

– зроблено аналіз явища “закритості” етнічних груп Галичини у 1919-1939 роках, з'ясовано його культурологічне значення;

– досліджено особливості відображення образу однієї етнічної групи і кожного її члена у свідомості етнофорів інших етнічних груп, визначено чинники його формування;

– на прикладі міжетнічних шлюбів з'ясовано характер сприйняття однієї етноспільноти іншою.

Практичне значення дисертації полягає в тому, що її результати можуть бути використані для подальших ґрунтовних студій етнічних груп Галичини міжвоєнного періоду та написання узагальнюючої монографії про різні аспекти їхнього життя; для підготовки лекцій з історії України та етнології національних меншин України; розробки нормативних і спеціальних курсів для студентів історичних факультетів; написання узагальнюючих праць з історії України, а також для підготовки вузівських підручників і посібників.

Апробація результатів дисертації. Результати дисертаційного дослідження у формі доповідей обговорювалися на Міжнародній науковій конференції “Етнос. Культура. Нація” (Дрогобич, 2008), березневих читаннях Наукового товариства імені Шевченка (Львів, 2008), весняній сесії Міжнародної школи гуманітарних наук Східної Європи (Варшава, 2009), літній сесії Міжнародної школи гуманітарних наук Східної Європи (Варшава, 2009), Третіх всеукраїнських драгоманівських читаннях молодих істориків “Актуальні проблеми вітчизняної та світової історії” (Київ, 2010), звітних наукових конференціях викладачів та аспірантів історичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка (2009-2010), наукових семінарах кафедри етнології (2008-2010).

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків (разом 178 сторінок), 12 додатків та списку використаних джерел (507 позицій). Загальний обсяг праці становить 248 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтовано вибір теми, її актуальність, методи дослідження, показано зв'язок з науковими темами. Окреслено територіальні та хронологічні межі, визначено мету, завдання, об'єкт та предмет дослідження. Розкрито його наукову новизну і практичне значення, засвідчено апробацію наукових результатів дисертації під час виступів на конференціях.

Перший розділ - “Історіографія і джерела. Методологічна основа дослідження”.

У першому підрозділі “Історіографія” проаналізовано основну наукову літературу, на якій ґрунтується дисертація.

З українських робіт найінформативнішим є фундаментальне дослідження Володимира Кубійовича “Етнічні групи південно[-]західної України (Галичини) на 1.1.1939” (1983), в якому автор докладно проаналізував чисельність кожної етнічної спільноти, визначив місця їхнього проживання та особливості розселення. Серед українських вчених міжвоєнного періоду подібні студії проводили також Володимир Барвінський, Мирон Кордуба, Володимир Охримович і Степан Рудницький. Серед польських вчених - Станіслав Пазира та Альфонс Крисінський.

Із сучасних дослідників проблемами демографії етнічних груп Галичини займалися Степан Макарчук, Лідія Дедекаєва, Олег Дудяк, Ігор Паньків, Єва Гофман та Вацлав Вєжбєнєц. Карту розселення німців Галичини кінця XVIII - початку XX ст. склав Павло Штойко. Етнодемографічний стан й етносоціальна структура населення Львова цікавила Романа Лозинського. Розмежування повітів Галичини за етнічними і конфесійними особливостями здійснила Ядвіга Гоф, котра визначила ті з них, які найбільше заселяли українці, поляки та євреї. Під час дослідження еміграційних процесів у середовищі галичан використано праці Степана Качараби та Оксани Сапеляк.

Дослідити явище “закритості” етнічних груп допомогли праці Освальда Бальцера, Маєра Балабана та Анатоля Лещинського. О. Бальцер дав правову оцінку існування єврейської громади в імперії Габсбургів, визначив їхнє правове становище та проаналізував його зміни впродовж існування імперії. М. Балабан у своїх наукових працях, крім загального аналізу єврейських громад Галичини, здійснив ґрунтовне дослідження євреїв Львова.

Лінгвістичні особливості євреїв досліджували Єва Ґеллер та Магдалена Йоанна Сітаж. Обидві дослідниці провели ґрунтовний аналіз єврейських мов, охарактеризували їхнє походження, належність до мовної сім'ї та мовної групи, а також визначили спільні й відмінні риси. Еволюцію лінгвокультурної ідентичності галицьких євреїв упродовж ХІХ - початку ХХ ст. простудіював Тімоті Снайдер.

Для дослідження єврейської культури цінною є праця “Культура і мистецтво єврейського народу на польських землях” (1935), в якій докладно описано роль синагоги в єврейському соціумі, їхнє родинне життя і традиційний календар. Шкільництво євреїв Галичини вивчав Єжи Томашевський, котрий докладно проаналізував діяльність єврейських шкільних мереж, їхнє ідеологічне забарвлення, чинники вибору мови викладання і програм навчання. Специфіку єврейського релігійного навчання у початковій школі студіював А. Кержнер, а кількісний аналіз єврейського шкільництва провели Самуель Хмілевський і Діна Дахувна.

Під час дослідження караїмів Галичини використано праці Богдана Януша. Важливу інформацію отримано із наукового збірника “Караїми Галича: історія та культура” (2002), в якому з'ясовано проблеми походження караїмів, обставини їхньої появи на українських землях та причини зникнення. Йдеться тут і про караїмську релігію, особливості їхньої мови та культури.

Історію німців Галичини вивчав Даріуш Мательський. У його дослідженнях з'ясовано загальний стан німецької етногрупи в міжвоєнній Польщі, державну політику стосовно німців, проаналізовано інформацію про німецьку громаду у воєводських і поліційних звітах до Міністерства внутрішніх справ та вивчено релігійні особливості німців у різних регіонах. З українських вчених соціально-економічне та культурне життя німців Галичини міжвоєнного періоду вивчав Петро Сіреджук. Німецьке шкільництво Станіславова досліджували Володимир Полєк і Богдан Ступарик.

Для дослідження етнічних процесів у середовищі галицьких німців використано також матеріали збірника “Німецькі колонії в Галичині. Історія - Архітектура - Культура” (1996), в якому висвітлені головні аспекти їхньої життєдіяльності. Зокрема, низка статей присвячена українсько-німецьким культурним взаємовпливам.

У другому підрозділі “Характеристика джерел” здійснено аналіз джерельної бази дослідження. До неї належать кілька видів опублікованих і неопублікованих першоджерел. До неопублікованих належать:

– етнографічні матеріали, зібрані автором під час трьох історико-етнографічних експедицій теренами Львівщини та Івано-Франківщини;

– документальні джерела українських і зарубіжних архівів;

До опублікованих джерел належать:

– законодавчі акти: Сеймові закони, Конституції 1921 і 1935 років;

– статистичні матеріали: дані переписів 1921 р. і 1931 р. та шематизми Станіславівської єпархії Української Греко-Католицької церкви;

– епістолярна спадщина.

Наукові дані, отримані в результаті етнографічних досліджень, дозволили скласти уявлення про етнокультурні процеси, які відбувалися у період, що досліджується. Йдеться передусім про взаємовідносини між етнічними групами на громадсько-побутовому рівні та співіснування у міжетнічних шлюбах. Спілкування з респондентами дало можливість одержати відомості, які на чуттєво-образному рівні допомогли з'ясувати характер сприйняття членами однієї етнічної групи етнофорів іншої етноспільноти. Щоважливіше, їхні розповіді частково дозволяють пояснити особливості формування та специфіку етнічних стереотипів, які виступають формою вираження етнічної свідомості і відіграють важливу роль у підтримці етнічної ідентифікації індивіда й спільноти загалом.

У дисертаційній роботі використано матеріали трьох українських архівів: Державного архіву Івано-Франківської області (далі - ДАІФО), Державного архіву Львівської області (далі - ДАЛО), Центрального державного історичного архіву України у м. Львові (далі - ЦДІА України у м. Львові), а також польського Архіву нових актів (Archiwum Aktуw Nowych), що знаходиться у Варшаві.

Документи, які зберігаються у фонді 2 (Станіславівське воєводське управління) ДАІФО інформують про державну мовну політику та її вплив на лінгвістичний і культурний розвиток національних менших. У цих же документах міститься інформація про протистояння між держадміністрацією та українськими і німецькими релігійними установами, які на початку 1920-х років відмовлялися вести записи у метричних книгах і технічну документацію на латинській чи польській мові, через що притягувалися до адміністративної відповідальності.

У фонді 288 (Станіславівська приватна жіноча українська гімназія Українського педагогічного товариства, м. Станіславів) зберігаються розпорядження Кураторії Львівського шкільного округу про ведення у державних і приватних гімназіях діловодства польською мовою. Фонди ДАІФО містять також інформацію про громадське та культурно-освітнє життя етногруп, висвітлюючи діяльність єврейських і німецьких шкіл, культурно-освітніх товариств, благодійних і спортивних організацій.

Із ДАЛО використані матеріали Львівського воєводського управління, які систематизовані у фонді 1. Тут йдеться переважно про діяльність єврейських культурно-освітніх товариств та проекти організації німецьких і єврейських приватних шкіл.

Інформативними є документи ЦДІА України у м. Львові. У фонді 179 містяться матеріали Кураторії Львівського шкільного округу - держустанови, що керувала шкільною освітою у галицьких воєводствах. Зокрема, зберігаються свідчення про проведення шкільного плебісциту стосовно введення у школах української мови, заборони українським школам користуватися українською мовою на шкільних зборах і конференціях та статистика загальноосвітніх шкіл на теренах округу станом на березень 1935 р.

Зрозуміти механізм переведення “непольських” шкіл на утраквістичну систему навчання дозволяють звіти шкільних інспекторів. Ці документи містять статистику етнічного складу населення у містечках Галичини, яку згодом використовували для визначення мовного характеру шкіл під час їхньої організації. У справах є також скарги батьків, котрі протестували проти запровадження двомовності у школах.

Для вивчення галицьких євреїв важливою є інформація, що міститься у фонді 701 (Єврейська релігійна громада). У його документах зазначена кількість єврейських релігійних ґмін у Галичині та охарактеризована система управління єврейською громадою.

Використана у дисертації інформація про німців міститься у фондах 667 (Державний секретаріат освіти і віросповідань Західних областей УНР, м. Станіславів (1918-1919 рр.)) та 863 (Спілка німців-християн Галичини у м. Львові).

Значний комплекс документів, що висвітлюють життєдіяльність етнічних груп Галичини, містить варшавський Архів нових актів. У дисертаційній роботі використано матеріали п'яти його фондів: Львівського, Станіславівського і Тернопільського воєводських управлінь, а також управлінь державної поліції Львівського і Станіславівського воєводств.

У третьому підрозділі “Методологія дослідження” зазначено, що методологічна основа дослідження ґрунтується на парадигмі етнічності. Науковці дотримуються декількох підходів у трактуванні етнічності: примордіалізму, інструменталізму та конструктивізму, а також альтернативних теорій: трансакціоналістської, соціально-психологічної та етносимволічної. У радянській науці погляди більшості вчених на цю проблему були однорідні й узагальнені на початку 1970-х років Юліаном Бромлеєм у так званій теорії етносу. Альтернативною цій теорії була концепція етногенезу Льва Гумільова.

У нашому дослідженні поняття “етнічність” трактуємо як цілісну складну систему відносин, сформованих на історичній і генетичній основі властивостей людини та етносів, що проявляються у мові, культурі, ментальності та етнічних стереотипах. За суттю, це визначення є синтезом теорії етносу та етносимволізму. Головним ідеологом останнього є британський дослідник Ентоні Сміт.

Поняття “парадигма” вживаємо у значенні наукових досягнень (концептуальних настанов), які впродовж певного періоду надають науковому співтовариству модель постановки і вирішення проблеми.

Складовою методології нашого дослідження є з'ясування понятійно-термінологічного апарату, зокрема поняття “етнічна група”. В історичній ретроспективі цей термін не мав усталеного визначення, що стосується як української, так і зарубіжної наукової думки.

Науковий аналіз підходів до розуміння поняття “етнічна група” дозволяє зробити такі висновки:

1. Первинне тлумачення поняття “етнічна група” було неоднорідним за змістовою сутністю. Вчені ототожнювали етнічну групу з расою, соціальною, етнографічною чи локальною групою в рамках певного суспільства.

2. Сучасних зарубіжних науковців можна поділити на дві категорії: 1) дослідники, що наділяють етнічну групу ознаками і властивостями, які в українській термінології притаманні етносу - історично сформованій людській спільноті, що виникла на певній території, і якій властиві неповторні й виняткові особливості мови, культури і психіки (ментальність), а також почуття самосвідомості; 2) вчені, котрі вважають етнічну групу частиною етносу, що проживає за межами своєї етнічної території.

3. В українській науковій думці здебільшого панує погляд, притаманний іноземним науковцям другої категорії.

У дисертації дотримуємося дефініцій українських вчених, вважаючи “етнічною групою” частину етносу, що проживає за межами своєї етнічної території, відрізняється від титульної етноспільноти соціолінгвістичними особливостями, відмінною матеріальною і духовною культурою, а також усвідомленням генетичної і культурної спорідненості зі своїм етносом.

У четвертому підрозділі “З'ясування ономастичних понять” аналізуємо означення поняття “Галичина” та термінів “українець” - “русин”. У дисертаційному дослідженні на означення територіальних меж використовуємо термін “Галичина”. Погоджуємося із думкою Григорія Гербільського та Станіслава Бачинського, що він є єдиним історично правильним у цьому контексті. Терміни “українець” - “русин” вживаємо як синоніми.

Однак, зважаючи на те, що в історіографії поширеними є назви “Східна Галичина”, “Українська Галичина”, “Galicja Wschodnia”, “Maіopolska Wschodnia”, то, вживаючи їх, дотримуємось поданої у джерелі версії.

Другий розділ - “Демографічні та соціально-економічні процеси етнічних груп у Галичині в міжвоєнний період (1919-1939 рр.)”.

У першому підрозділі “Чисельність та етнічний склад населення краю: його розвиток і динаміка” з'ясовано, що в міжвоєнний період у Галичині поруч з українцями проживали етнічні групи, які поселились тут ще в княжі часи. Їхня кількість не перевищувала 27% від загалу, а найчисельнішими з них були поляки (15%) і євреї (9,8%). Більшість поляків (81%) проживала в селах, натомість євреї здебільшого (76%) мешкали в містах.

Аналіз етнодемографічної структури галицьких міст свідчить, що у воєводських центрах кількість поляків сягала понад 50% мешканців, а в невеликих містечках - не більше чверті. Натомість у містечках євреї часто налічували більше половини жителів, а у великих містах - до 30%. Німці поселялися переважно у селах (72%), де утворювали хліборобські колонії. Інші етнічні групи (чехи, вірмени, литовці, білоруси тощо), чисельність яких не перевищувала 0,3%, проживали здебільшого у містах та невеликих містечках.

У процесі складних міжкультурних відносин між українцями і поляками виникли перехідні групи, так звані латинники (8,8%) та польськомовні греко-католики (0,3%). Латинниками були частково поляки, зукраїнізовані в українському оточенні, почасти українці, що прийняли римо-католицизм. За громадсько-побутовими особливостями вони не відрізнялися від українців греко-католицького чи православного віросповідання, як і за соціальним статусом - здебільшого були селянами. Мова і побут пов'язували їх з українцями, а віросповідання - з поляками. Їхня національна свідомість тривалий період була не сформованою. Польськомовні греко-католики належали до українців, які полонізувалися і проживали в межиріччі Сяну і Вислоку.

Другий підрозділ - “Характеристика “закритості” етнічних груп”.

Вживаючи термін “закритість”, маємо на увазі такі особливості етнічних груп: усвідомлення себе окремою спільнотою у межах поліетнічного і мультикультурного державного утворення, яка об'єднувала певну кількість членів зі спільними історичними, світоглядними та етнокультурними особливостями, а в його рамках осмислювала свою відмінність від інших етносоціальних організмів; спосіб організації ними політико-адміністративного, релігійного та культурно-освітнього життя, відокремленого від тих же процесів на загальнодержавному рівні. Термін “закритість” є умовним і вживаємо його на означення узагальнених властивостей.

Явище “закритості” етнічних груп було важливим феноменом в історії Галичини, притаманне єврейській, караїмській, німецькій та, частково, вірменській етнічним групам. Воно мало спільні й відмінні для всіх етноспільнот риси, які характеризувалися цією особливістю. До перших з них відносилося прагнення кожної етногрупи в такий спосіб вберегтися від асиміляції чи акультурації у польську, а раніше - в австрійську культуру. Організація своїх адміністративно-політичних і культурно-освітніх об'єднань допомагала в цьому. До відмінних ознак належав спосіб організації цієї “закритості” чи “окремішності”. Важливим фактором цього процесу була релігія. Зокрема, в євреїв іудаїзм регламентував переважну частину життєдіяльності громади, що не спостерігалося в інших етногрупах. Іудейська громада також була дуже консервативною щодо зачислення іншого етнофора до своєї спільноти, натомість поляки, німці чи вірмени робили це значно охочіше.

У третьому підрозділі “Соціально-економічне становище етнічних груп та його вплив на етнокультурні особливості краю” охарактеризована господарсько-виробнича зайнятість та соціальний статус етногруп.

У 20-30-х роках ХХ ст. Галичина була аграрним, неурбанізованим краєм, де більшість населення мешкала у селах. Місце проживання визначало специфіку професійної діяльності, тому українці, поляки та німці займалися переважно сільським господарством. Лише невеликий відсоток поляків забезпечував функціонування державного управління і закладів освіти. Євреї працювали здебільшого торговцями, ремісниками та робітниками. Значна їх частина заробляла на життя у сфері обслуговування. Рід занять інших етноспільнот (вірмен, караїмів, греків, росіян тощо) також зумовлювався місцем проживання.

Загалом соціально-економічне становище галичан було різне. Зокрема, євреї жили значно краще, ніж українці - передусім через вищий освітній рівень, зайнятість у всіх сферах життєдіяльності суспільства та фінансово-економічні можливості. Щодо переваги над поляками, то тут ситуація була дещо складнішою, оскільки вони займали переважну більшість посад в органах місцевого самоврядування, держуправлінні та в освітній сфері. Тоді поляки були політичною елітою зі всіма привілеями, що передбачає цей статус. Щоправда, останні поступалися євреям у фінансово-економічному становищі, що робило обидві спільноти взаємозалежними під час вирішення важливих політичних та економічних справ. Представники решти етногруп Галичини (німці, росіяни, вірмени тощо) мали незначний вплив на соціально-економічні процеси в краї.

Взаємозв'язки і взаємовпливи між українцями та етнічними групами проявлялися в матеріальній і духовній культурі. Зокрема, галицькі поляки й німці запозичили в українців певні звичаї й обряди календарної та сімейної обрядовості. Багато українських слів увійшло до їхнього побутового лексикону.

Обмін досвідом між німцями й українцями спостерігався у ремісництві та землеробстві, що сприяло господарсько-культурному розвитку обох етноспільнот. Від німецьких землеробів українські селяни запозичили використання залізного плуга. Майстри-будівельники обмінювалися будівельними методами під час спільного зведення дерев'яних зрубних хат чи господарських приміщень. Траплялося, що селяни запрошували лише німецьких майстрів для будівництва, а німецькі колоністи інколи запрошували українських фахівців для зведення будівлі чи допомоги в іншій роботі. етнічний група галичина населення

Третій розділ - “Етнокультурні процеси етнічних груп Галичини в міжвоєнний період (1919-1939 рр.)”.

У першому підрозділі “Культурно-освітнє життя та етнокультурні взаємовпливи етнічних груп” з'ясовано, що в умовах асиміляційної політики польської влади, національним меншинам у Галичині культурна автономія була надана лише de jure. Щоб зберегти історичну пам'ять та етнокультурну ідентичність “неполяки” засновували приватні школи та культурно-освітні товариства. Чисельні етнічні групи (євреї, німці) творили мережі приватних шкіл, в яких дітей навчали рідною мовою і виховували у власних етнокультурних традиціях. Полякам, як найчисельнішій етногрупі у Галичині і титульному етносу в державі, не доводилося для цього утворювати приватні навчальні заклади, оскільки їхні діти здобували освіту рідною мовою, дотримуючись своїх історичних традицій у державних школах.

Найефективнішу систему приватної освіти вдалося організувати євреям. У їхній спільноті діяли декілька шкільних мереж: “Chorev”, якою опікувалася ортодоксальна іудейська організація “Agudat Israel”, гебрейськомовна шкільна мережа сіоністів “Tarbut” (Культура), “CISZO” (Головна ідишомовна шкільна організація), що знаходилася під впливом Бунду, та двомовна польсько-гебрейська мережа “Jawne”, якою керувала релігійна організація “Mizrachi”.

Німецькі початкові навчальні заклади функціонували при кірхах та костелах. Натомість середні школи мали самостійне адміністративне управління, які здебільшого діяли за фінансової підтримки місцевих німецьких громад чи закордонних субсидій із Німеччини.

У 1921/1922 навчальному році у Галичині діяло 27 німецьких державних шкіл з німецькою мовою навчання, у 1929/1930 навчальному році - 5 державних шкіл та 76 приватних. У 1938/1939 навчальному році кількість приватних шкіл зросла тут до 81 одиниці. Навчання німецькою мовою велося лише в 7 школах католицьких і в 16 школах лютеранських громад. Решта навчальних закладів працювала за утраквістичною системою. При кожній німецькій школі діяло відділення Deutscher Schulverein (Німецького Шкільного Союзу).

У середині 1920-х років освітній рівень етногруп був таким: серед євреїв кількість письменних сягала 70%, серед німців та греків - 62,4%, серед росіян - 55,5%, серед поляків - 48,04%, серед молдаван - 22%. Серед іудеїв було також найбільше осіб із вищою освітою.

Просвітницькі товариства (єврейські - Їydowska Czytelnia Ludowa, Zwi№zek dla szerzenia wyksztaіcenia zawodowego wњrуd Їydуw w Maіopolsce, Їydowska Liga Kulturalna; німецькі - Frohsinn (Весела вдача), Deutscher Volksbund (Німецький Народний Союз), Deutscher Kulturbund (Німецькій культурний союз); чеське - Чеська бесіда тощо) організовували мережі бібліотек і читалень, утримували друкарні та займалися книговидавництвом. Зокрема, на початку 1930-х років у південно-східних воєводствах Польщі працювало приблизно 100 німецьких бібліотек. У єврейських громадах, зважаючи на їхню чисельність, цих культурних закладів було значно більше.

Значного розвитку досягли засоби масової інформації. Кожна етнічна спільнота мала свої газети і журнали, які, окрім польської, видавалися рідною мовою. Зазвичай періодичні видання належали політичним партіям чи культурно-просвітницьким організаціям і висвітлювали їхні погляди та переконання. Через це преса була політично заідеологізованою. Упродовж 1930-х років у Львові видавалося 45 назв єврейської періодики. Найвідомішою з них була львівська сіоністська газета “Chwila”, заснована 10 січня 1919 р. Рупором сіоністських ідей у Тернопільському воєводстві були тижневики “Gazeta Tarnopolska” і “Gazeta Tarnopolska - Przyszіoњж”, часопис “Gіos Їydowski”, у Станіславівському - гебрейський тижневик “Haolam”. Провідним періодичним виданням німецької громади у Галичині був тижневик “Ost Deutsches Volksblatt”. Впливовим німецьким виданням була також націоналістична газета “Volksblatt”.

У другому підрозділі “Громадсько-побутові особливості етнічних груп” досліджено функціонування громадського самоврядування етногруп, їхні взаємини між собою і владою на рівні сільських і містечкових громад у Галичині з погляду етнокультурних процесів. Досліджено особливості міжетнічних шлюбів й особливості функціонування громадських об'єднань культурного, благодійного та дозвільного спрямування. Термін “побут” вживаємо у значенні позавиробничої сфери, тобто в задоволенні лише повсякденних матеріальний і духовних потреб етногруп.

З'ясовано, що в межах гомогенної спільноти громадсько-побутові особливості етнічних груп характеризувалися однорідністю і відповідали викликам часу. Однак поза її межами, співіснуючи і взаємодіючи з іншими культурами, часто утворювали нові традиції, особливо в результаті міжетнічних шлюбів. Найчастіше вони укладалися між українцями і поляками. У поодиноких випадках представники єврейської громади одружувалися з іншими етнофорами, переважно з римо-католиками. У таких сім'ях євреї переймали здебільшого віросповідання чоловіка чи дружини. Зазвичай єврейська громада негативно ставилася до одруження своїх членів з представниками інших етноспільнот. Траплялися випадки, що вона відмовлялася від тих осіб, котрі зважилися на такий вчинок. Німці, вірмени та представники інших етногруп одружувалися переважно в межах своєї спільноти.

Важливою складовою громадського життя галичан була взаємодопомога та благодійна діяльність. У міжвоєнний період обов'язок опікуватися сиротами, людьми похилого віку та малозабезпеченими верствами населення покладався на ґмінні сирітські ради та повітові і міські суди. Однак вони своєю діяльністю не завжди могли задовольнити суспільні потреби. Для цього етноспільноти утворювали громадські об'єднання, які працювали за державної підтримки та за рахунок пожертв.

У 1920-1930-х роках масштабною благодійною діяльністю займалися “Polski Fundusz wdуw i sierуt wojennych”, “Їydowњka Rada sieroca i ochrona mіodzieїy”, “Їydowski dom sierot wojennych” тощо. При єврейських ґмінах діяли відділи доброчинності, на які покладався обов'язок опікуватися нужденними своєї громади. Робили це вони за рахунок щомісячних фінансових зборів із заможних членів кагалу.

У Станіславові існував німецький будинок для сиріт, в якому, окрім місцевих, знаходили притулок діти з колонії Баґінсберг. Загалом же серед німців благодійністю займалися передусім релігійні організації.

На пожертви та державні субсидії діяли також громадські організації (Кураторія опіки пам'ятками єврейської культури, Товариство друзів єврейського музею тощо), які опікувалися культурно-історичною спадщиною.

У кожній етноспільноті існували організації, які займалися фізичним та моральним вихованням молоді. Зокрема, у німців наймасовішим було спортивне товариство “Frohsinn”, яке мало свої осередки майже в усіх німецьких колоніях Галичини. Єврейська молодь проводила дозвілля у спортивних організаціях “Makkabi”, “Ezra”, “Kadimah” тощо, польська - в “Академічному спортивному союзі”, “Молодому легіоні”, “Стрілецькому союзі”, “Соколі”.

У третьому підрозділі “Ставлення жителів Галичини до твореного ними поліетнічного та мультикультурного простору” досліджено ставлення автохтонів до етнічних груп і, навпаки, сприйняття етногрупами українців та одні одних. Теоретичною основою для аналізу цього явища стала концепція Георга Зіммеля, який проводив дослідження особливостей сприйняття і ставлення корінного населення до “чужих” чи “інших”.

В усіх етнічних спільнотах образ “іншого” етнофора формувався упродовж століть, закріплюючись у пам'яті як стереотип. Зокрема, українці сприймали поляків здебільшого як завойовників, які насильно утримували їхню територію. Цей образ сформувався через низку історичних і політичних чинників. Однак він не був однозначним. На політичному рівні - характеризувався зазначеними вище особливостями, на громадсько-побутовому - часто відзначався толерантністю та добросусідством. У тих галицьких селах, де поляки проживали поруч з українцями впродовж століть, налагодилися приязні відносити, які часто зміцнювалися міжетнічними шлюбами. Діти обох етносів ходили до однієї школи та разом проводили дозвілля. Дорослі взаємовшановували свята, а дітвора, незалежно від етнічності, колядувала на католицьку і православну Коляду та спільно відзначали інші “великі” свята. Траплялися випадки, що поляки, які довго жили поруч з українцями, асимільовувалися в їхню культуру, переймаючи мову і побут, щоправда залишаючись римо-католиками.

Відношення українців до євреїв теж формувалося упродовж багатьох століть. В їхній уяві вони були торговцями, шинкарями і лихварями. Для українців, які заробляли на життя важкою фізичною працею, заняття землеробством, скотарством та ремеслами сприймалися як благородна справа. Натомість до торгівлі та всякого роду лихварсько-посередницької діяльності вони ставились як до недостойного, гідного зневаги заняття. Цей стереотип про євреїв і досі зберігся у народній уяві українців. Однак етнографічний матеріал свідчить також про те, що на побутовому рівні українці часто позитивно ставилися до євреїв, оскільки в багатьох життєвих ситуаціях (під час підготовки до весілля, перекритті хати тощо) у них завжди можна було позичити під невисокий відсоток гроші чи які-небудь матеріальні ресурси, або отримати речі, що не продавалися у неєврейських крамницях. Через це євреїв цінували і вважали суспільно корисними.

Ставлення українців до інших етнічних груп було, як правило, позитивним (наприклад, німців вони вважали добрими господарниками і терпимо ставилися до сповідуваного ними євангелізму) і часто залежало від політичної кон'юнктури.

Ставлення поляків до інших етнофорів також не було однозначним. Після відновлення незалежності Польщі, внутрішня політика її керівників ґрунтувалася на засадах націоналізму, який не передбачав місця для повноцінного розвитку культур національних меншин. Це спровокувало обурення “неполяків” і призвело до конфронтації між ними не лише на вищому політичному рівні, в уряді та парламенті, але й у селах і повітових центрах, де поляки з українцями, євреями та німцями мирно проживали впродовж тривалого періоду. Під тиском асиміляції нацменшини вживали заходів задля збереження власних традицій та етнокультурної ідентичності, тим самим ще більше віддаляючись від польської культури. Дії влади часто мали негативний вплив на співіснування усіх етнічних спільнот, руйнуючи добросусідські відносини, які налагоджувалися століттями. Однак, незважаючи на це, у багатьох населених пунктах, особливо в селах, значна частина поляків і надалі дружньо проживала з українцями, євреями та іншими етнофорами, наслідуючи давні традиції позитивного міжетнічного співіснування.

У Висновках викладено основні підсумки дослідження:

1. Про етнічну приналежність галичан у міжвоєнний період свідчили три головні критерії: віросповідання, рідна мова та етнічна свідомість, яка виражалася у почутті приналежності до етносу. Згідно з віросповіданням, українці переважно були греко-католиками, поляки - римо-католиками, а євреї - іудеями. Більшість останніх розмовляла ідиш і лише незначна частина ортодоксальних євреїв знала іврит. Невеликий відсоток населення становили німці, які за віросповіданням були євангелістами та римо-католиками. Звичайно, траплялися випадки, коли євреї були римо-католиками, українці - римо-католиками чи православними, а поляки - греко-католиками.

2. Поляки виявилися не готовими залучити нацменшини до побудови спільної держави. Вони не змогли прийняти як рівноправних членів суспільства осіб, котрі розмовляли не польською мовою чи належали до не римо-католицького віросповідання. Для вирішення цієї проблеми уряд обрав адміністративний спосіб врегулювання національного питання - асиміляцію національних меншин.

Про негативне ставлення польської влади до нацменшин свідчать численні документальні джерела. На практиці уряди Польщі не дотримувалися Малого версальського трактату - міжнародного договору, який зобов'язував державу, що його підписала, забезпечити національним меншинам вільний розвиток їхньої мови, культури, громадсько-політичних та економічних структур, хоч de jure ці права були гарантовані двома польськими Конституціями - 1921 р. і 1935 р.

Окрім державного апарату, для полонізації Галичини влада використовувала культурно-освітні товариства, які займалися розширенням польського мовно-культурного простору і вихованням галичан у польських культурних традиціях. Для влади це було особливо важливо під час перепису населення 1921 р., який мав на меті не лише підрахувати чисельність населення загалом та кожної етноспільноти зокрема, але різними, часто незаконними способами, збільшити кількість поляків у Галичині, що, своєю чергою, мало забезпечити сприйняття Галичини як невід'ємної частини Польщі і легітимізувати в очах міжнародної спільноти її право на володіння цією територією.

Як спротив асиміляції етнічні групи засновували громадсько-політичні та культурно-освітні організації, які відстоювали їхні права та інтереси. Здебільшого це були моноетнічні утворення, а співпраця з подібними організаціями інших етноспільнот відбувалася лише під час вирішення суспільних проблем, що впливали на все суспільство чи стосувалися обмеження прав нацменшин. Важливу роль у збереженні етнокультурної ідентичності відігравали релігійні громади. Особливо впливовими вони були в євреїв, караїмів та німців, сприяючи їхній “закритості”.

Серед усіх етнічних груп найбільш “закритими” були євреї, внутрішнє життя яких зосереджувалося у рамках релігійної громади - кагалу. У середині 1920-х років у трьох галицьких воєводствах існувало приблизно 190 таких адміністративно-релігійних одиниць, які об'єднувалися в Союз єврейських релігійних ґмін Малопольщі. Завдяки їм євреї зберегли головні елементи культури та власну історичну пам'ять і не асимілювалися в польський (раніше - в австрійський) соціокультурний простір.

Однак не всім етногрупам вдалося зберегти свою окремішність. Зокрема, майже повністю асимілювалися у польський соціум вірмени, втративши автономний статус, яким вони володіли впродовж XІV-XVIII ст. Під час обох переписів населення їх зачислили до поляків чи римо-католиків. Натомість караїмам вдалося зберегти “закритість” своєї громади. Караїми Галича та його околиць мали свою самоуправу, храм (кенаса), початкову школу (медресе) та окреме кладовище. Вирішальну роль у цьому, як і в євреїв, відіграла релігія. Сповідуючи караїмізм, караїми мали ідейну опору, яка допомогла зберегти їхню етнокультурну самобутність. Натомість вірменська церква, після унії з Папським престолом, поступово втратила здатність оберігати етнічну ідентичність своїх парафіян.

3. Інтелігенція етнічних груп Галичини, як і автохтонного населення краю, в етнокультурному житті здебільшого займалася забезпеченням високого рівня освіченості членів своєї спільноти, що передбачало не лише оволодіння загальними шкільними знаннями, але й успадкування молодим поколінням батьківської релігії та етнокультурних традицій. Особливо важливе значення мало навчання дітей рідною мовою, що сприяло їхньому психоментальному вихованню і підтримувало почуття етнічної самосвідомості.

На жаль, у міжвоєнний період більшість дітей нацменшин не мали змоги навчатися рідною мовою. Їхні школи офіційно функціонували переважно за двомовною системою навчання, однак на практиці були польськомовними. Навіть заснування приватних шкіл не вирішувало проблеми, позаяк кількість дітей значно перевищувала чисельність місць у цих освітніх закладах. Через це значна їх частина асимілювалася.

4. У більшості етнічних груп Галичини (поляків тут не враховуємо через їхню державну підтримку) не було єдиного погляду на етнокультурний розвиток своїх спільнот. Одна їх частина підтримувала акультурацію у польську культуру, інша - відстоювала етнокультурну окремішність. Інтенсивні асиміляційні заходи польської влади допомогли вирішити цю проблему, спонукавши “неполяків” до рішучих заходів, спрямованих на захист рідної мови і культури.

Зокрема, у євреїв головну роль у відродженні і збереженні історичної пам'яті та етнокультурних традицій відіграв сіонізм. З початку 1920-х років сіоністи активно працювали на культурно-освітній ниві, засновуючи відповідні громадсько-політичні та культурні об'єднання. Натомість у німців важливу роль у цих же процесах відіграло молоде покоління, яке відстоювало збереження своєї мови і культури, протестуючи проти акультурації у польську культуру. Більшість із них об'єдналася у Німецький Народний Союз та Партію “Молода Німеччина”. Найактивніше вони діяли впродовж 1930-х років, а значний вплив на формування їхніх ідеологічних поглядів і переконань мала німецька Націонал-соціалістична робітнича партія, яка з 1933 р. перебувала при владі в Німеччині.

5. Загалом усі етнічні групи одночасно існували у двох “світах” - локальному, який творився, опираючись на релігійно-родову спорідненість та культурну ідентичність, й у глобальному - в межах держави. Особливо цікавим було їхнє співіснування у точках перетину цих “світів”, в яких через взаємовпливи відбувався процес творення нових культурних традицій.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНІ В ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ

Чорній П. Демографічне становище єврейської етнічної групи української Галичини в міжвоєнний період (1919-1939 рр.) / Петро Чорній // Народознавчі Зошити. - 2007. - № 1-2. - С. 68-77.

Чорній П. Етнічна група: дефініція поняття / Петро Чорній // Народознавчі Зошити. - 2007. - № 5-6. - С. 491-495.

Чорній П. Соціально-економічне становище єврейської етнічної групи української Галичини в міжвоєнний період (1919-1939 рр.) / Петро Чорній // Народознавчі Зошити. - 2008. - № 1-2. - С. 28-39.

Чорній П. Характеристика “закритості” етнічних груп Східної Галичини у міжвоєнний період (1919-1939 рр.) / Петро Чорній // Актуальні проблеми вітчизняної та світової історії : збірник наукових статей Третіх всеукраїнських драгоманівських читань молодих істориків. - К., 2010. - С. 170-179.

АНОТАЦІЯ

Чорній П. І. Етнічні групи Галичини міжвоєнного періоду (1919-1939 рр.): демографічні та етнокультурні процеси. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.05 - етнологія. - Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України, Інститут народознавства НАН України. - Львів, 2011.

У дисертації комплексно досліджено демографічні та етнокультурні процеси етнічних груп Галичини у 1919-1939 роках. Встановлено їхню чисельність та особливості розселення; охарактеризовано соціально-економічне становище етнічних груп та його вплив на етнокультурні процеси Галицького краю. Здійснено аналіз явища “закритості” етнічних спільнот, з'ясовано його культурологічне значення; вивчено їхнє культурно-освітнє життя та громадсько-побутові властивості; досліджено особливості відображення образу однієї етнічної групи і кожного її члена у свідомості етнофорів іншої етногрупи, визначено чинники його формування; на прикладі міжетнічних шлюбів з'ясовано характер ставлення і сприйняття однієї етноспільноти іншою.

Ключові слова: етнічна група, етнічність, Галичина, міжвоєнний період, демографія, закритість, самосвідомість, культурно-освітнє життя.

Чорний П. И. Этнические группы Галиции межвоенного периода (1919-1939 гг.): демографические и этнокультурные процессы. - Рукопись.

Диссертация на соискание учёной степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.05 - этнология. - Институт украиноведения им. И. Крипьякевича НАН Украины, Институт народоведения НАН Украины. - Львов, 2011.

В диссертации комплексно исследованы демографические и этнокультурные процессы этнических групп Галиции в 1919-1939 годах. Установлена их численность и особенности расселения; охарактеризовано социально-экономическое положение этнических групп и его влияние на этнокультурные процессы Галицкого края. Осуществлен анализ явления “закрытости” этнических сообществ, выяснено его культурологическое значение; изучена их культурно-просветительная жизнь и общественно-бытовые свойства; исследованы особенности отображения образа одной этнической группы и каждого ее члена в сознании етнофоров другой этногруппы, определены факторы его формирования; на примере межэтнических браков выяснен характер отношения и восприятия одного этносообщества другим.

Ключевые слова: этническая группа, этничность, Галиция, межвоенный период, демография, закрытость, самосознание, культурно-просветительная жизнь.

Petro I. Chorniy. Ethnic groups in Halychyna in the interwar period (1919-1939): demographic and ethno-cultural processes. - Manuscript.

Dissertation thesis for the academic degree of the Candidate of Sciences in History, specialty 07.00.05 - ethnology. - Ivan Krypiakevych Institute of Ukrainian Studies of the National Academy of Sciences of Ukraine, Institute of Ethnology of the National Academy of Sciences of Ukraine. - Lviv, 2011.

A thesis is a comprehensive research of demographic and ethno-cultural processes within the ethnic groups in Halychyna in 1919-1939. A research defines their number and settlement patterns; characterizes ethnies' social and economic situation and its influence on ethno-cultural process in Halychyna region. The thesis provides an analysis of the notion of “closed nature” of ethnic communities, defines its culturological meaning; examines ethnies' cultural and educational life as well as their public and everyday behaviour; explores peculiarities of describing an image of one ethnic group and each of its member which appears in the minds of ethnophores who represent other ethnies, defines factors of the image formation; looked into the nature of attitude and perception of one community by another using the example of inter-ethnic marriages.

A methodological base for the research is ethnicity paradigm. Under “ethnicity” the author means a comprehensive system of relations formed on historical and genetic bases of people's and ethnos' features which manifest themselves in language, culture, mentality and stereotypes, and a set of typical qualities. The term “ethnic group” indicates a part of the ethnos that lives outside its ethnic territory, differs from a title ethnic community by its socio-linguistic peculiarities, distinct material and spiritual culture, and also by understanding genetic and cultural kinship with its ethnos.

The analysis of documentary sources shows that during interwar period the number of ethnic communities in Halychyna reached 27%, and the biggest groups were the Poles and German. Despite being the ethnie in Halychyna, the Poles at the same time were title ethnos in the state, which Halychyna belonged to and they defined country's political direction. Polish people did not manage to accept people who did not speak their language or were of another communion (not Rome Catholic). To solve this problem the government chose administrative methods for settling a national issue, which included linguistic and cultural assimilation of national minorities. It made the latter create public, political and cultural autonomic neighbourhoods, which delegated their members to a general state management. Autonomic districts were not officially approved by the state and existed only de facto.

Using the term “closed nature” the author means the following peculiarities of ethnies: represent an independent community within polyethnic and multicultural state, which unites a certain number of members with common historical, world-view and ethno-cultural features, and comprehends its distinction from other ethno-social organisms; the way of organization of political and administrative, religious and cultural life is separated from the same processes on the state level. The notion of “closed nature” was an important phenomenon in the history of Halychyna during many centuries and became an inherent part of Jewish, Karaim, German and partly Armenian ethnic groups.

Three main criteria affirmed ethnic belonging of Halychyna population in the explored period: religion (denomination), native language and national consciousness, which manifested itself in being a part of a concrete ethnos. For the religion, Ukrainians were mostly in communion with Greek Catholic church, Polish people were Rome Catholic and Jews practised Judaism. The latter speak Yiddish and only a small part of orthodox Jews knew Hebrew. A small percentage of population was of German origin, which was divided into the evangelicals and Roman Catholic. Of course, there were cases when Jews were Roman Catholic, Ukrainians - Roman Catholic or Orthodox, and Polish people - Greek Catholic.

...