Етнографічне музейництво Півдня України: регіональна та історична своєрідність, сучасні тенденції

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ МИСТЕЦТВОЗНАВСТВА, ФОЛЬКЛОРИСТИКИ ТА ЕТНОЛОГІЇ ім. М. Т. РИЛЬСЬКОГО

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Спеціальність 07.00.05 - етнологія

ЕТНОГРАФІЧНЕ МУЗЕЙНИЦТВО ПІВДНЯ УКРАЇНИ: ІСТОРИЧНА ТА РЕГІОНАЛЬНА СВОЄРІДНІСТЬ, СУЧАСНІ ТЕНДЕНЦІЇ

ВЕЛИЧКО ТЕТЯНА ВІКТОРІВНА

Київ - 2009

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Сучасний процес національно-культурного відродження в Україні з необхідністю передбачає дослідження та осмислення етнокультурної спадщини. Однією з найефективніших форм збору, інтерпретації та збереження пам'яток культури та соціального досвіду людства є музейне колекціонування та експонування. За умов глобалізації дедалі більшого наукового, суспільно-політичного та естетичного значення набуває музейний колекційний фонд України. Унікальні пам'ятки, що репрезентують етнокультурну, мистецьку та історичну спадщину, зберігаються та експонуються в музеях різних профілів: етнографічних, краєзнавчих, історичних, художніх тощо.

На сучасному етапі розвитку музейної справи змінюється соціальна місія музеїв, з'являються нові їх види та типи. Спостерігаються нові тенденції поступу етнографічного музейництва. Залишаючись скарбницями духовних та матеріальних культурних надбань, музеї виходять за рамки їх традиційних функцій, стають місцем відродження ремесел, свят, звичаїв. Помітним явищем музейної практики стали фольклорно-етнографічні свята, ярмарки майстрів, майстер_класи тощо. Нові форми спілкування з відвідувачами, що впроваджуються музеями, мають виховну функцію, сприяють зниженню міжетнічної напруги, зростанню етнокультурної свідомості суспільства.

Ці тенденції розвитку етнографічної музейної справи потребують більшої уваги науковців, актуалізують дослідження історії становлення й розвитку музейництва як всієї України, так і окремих регіонів. Пріоритетність фундаментальних наукових досліджень історії та теорії українського музейництва підкреслює ст. 3 Закону України «Про музеї та музейну справу» (№ 249 від 29.06.1995).

У етнографічній музейній мережі України особливе місце посідають музеї Півдня, своєрідною рисою яких є збір, зберігання, пропагування традиційно-побутової культури етнічних спільнот України, у тому числі й депортованих сталінським урядом німців, кримських татар, болгар, вірмен та греків Криму. На актуальність та необхідність розробки «довгострокової державної програми фундаментальних досліджень, зокрема з проблем відродження і використання для масової пропаганди поліетнічної історико-культурної спадщини Криму» вказує Постанова Кабінету Міністрів України «Про заходи щодо розв'язання політико-правових, соціально-економічних та етнічних проблем в АР Крим» (від 11.08.1995 за № 636).

Зв'язок з науковими програмами, планами, темами. Роботу виконано у межах планової науково-дослідницької теми «Українського етнологічного центру» Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського 4.16.9.4.1.; 4.16.9.5. «Національне відродження і етнокультурна спадщина».

Метою роботи є виявлення регіональних особливостей, дослідження процесів становлення та тенденцій розвитку етнографічного музейництва Півдня України (на прикладах діяльності музеїв Одеської, Херсонської, Миколаївської, Донецької областей, АР Крим).

Згідно з метою наукового пошуку визначено такі завдання:

- з'ясувати ступінь наукової розробки проблеми;

- розробити періодизацію історії етнографічної музейної справи в регіоні;

- визначити особливості музейної етнографії в історичній ретроспективі, встановити, їх регіональну своєрідність;

- простежити сучасні тенденції розвитку музейної етнографії;

- розкрити шляхи формування та сучасну структуру етнографічного фонду музеїв південних областей України.

Об'єктом дослідження є етнографічне музейництво України Поняття «етнографічного музейництва» є тотожним визначенню «етнографічна музейна справа». Термін «музейна етнографія» застосовується для характеристики науково-дослідницької діяльності музейних осередків., як спеціальна галузь наукової та культурно-освітньої діяльності за такими основними напрямками: комплектування, збереження, вивчення та використання пам'яток етнокультурної спадщини. Дослідження не обмежується діяльністю етнографічних музеїв, але охоплює роботу тих музейних осередків різного профілю, в яких представлено етнокультурний напрямок.

Предмет дослідження складають історичні та регіональні особливості становлення та розвитку етнографічного музейництва Півдня України.

Хронологічні рамки охоплюють період від другої чверті ХІХ століття до початку ХХІ століття, тобто від започаткування етнографічного колекціонування та появи в регіоні перших музейних осередків до сучасного періоду їхньої діяльності.

Для здійснення дослідження були застосовані такі методи:

- проблемно-хронологічний метод, завдяки якому послідовно розглянуто основні етапи у розвитку етнографічного музейництва Півдня України;

- методи архівної евристики застосовано для виявлення та систематизації джерел, спроможних забезпечити емпіричне наповнення тексту;

- метод компаративного аналізу використано для встановлення загальних та особливих рис розвитку етнографічного музейництва регіону, для виявлення нових тенденцій на кожному етапі, порівняно з попередніми періодами;

- метод усної історії, що включає запис інтерв'ю та їх інтерпретацію, вжито для розширення фактологічної бази дослідження, висвітлення деяких маловідомих сторінок діяльності музейних осередків у царині етнографії.

Територіальні межі охоплюють Південь України - історико_етнографічний регіон, який суттєво відрізняється за етнічною історією, етнічним складом населення, особливостями традиційно-побутової культури, що, в свою чергу вплинуло на особливості розвитку музейної етнографії в регіоні. У нашому дослідженні ми акцентували увагу на різних напрямках діяльності музейних осередків АР Крим, півдня Донецької, Миколаївської, Одеської, Херсонської областей. Вибір цих областей обумовлений тим, що, по-перше, саме в них наприкінці ХІХ - початку ХХ ст. були створені етнографічні музеї або етнографічні відділи при музеях комплексного профілю, по_друге, вони, як найменш досліджені, потребують ґрунтовного вивчення.

Наукова новизна роботи полягає у:

- вперше здійсненій спробі комплексного дослідження особливостей становлення та розвитку етнографічного музейництва Півдня України - від створення перших колекцій у другій чверті ХІХ ст. до різнопланової діяльності сучасних осередків;

- узагальненні внеску музеїв регіону у колекціонування, дослідження та популяризацію пам'яток традиційно-побутової культури різноетнічного населення краю, зокрема етнічних груп, депортованих у 1940_х роках;

- висвітленні маловідомих сторінок діяльності музеїв у царині етнографії та нових біографічних фактів з діяльності репресованих музейних діячів; розкритті заходів зі збереження етнографічних колекцій депортованих етнічних груп у 1940-1980_х роках та колекціонування предметів етнокультури кримських татар у місцях депортації;

- виявленні та введенні до наукового обігу нових джерел, у т.ч. усноісторичних, що висвітлюють недосліджені аспекти з історії етнографічних музеїв регіону, відкривають табуйовані раніше аспекти етнокультурної спадщини депортованих етнічних груп;

- дослідженні нових видів та типів сучасних музеїв етнографічного спрямування, встановленні позитивних та негативних тенденцій у розвитку сучасного музейництва.

Практичне значення дисертації полягає в можливості використання наведених у ній матеріалів та висновків для підготовки фундаментальних робіт з історії етнографічних досліджень етнічних меншин України, з історії музейної справи в Україні, для викладання загальних та спеціальних курсів у вищих навчальних закладах. Систематизація та узагальнення науково-дослідницької роботи музеїв, а також вивчення структури етнографічного музейного фонду Півдня України можуть бути використані дослідниками різних аспектів традиційно_побутової культури українців, росіян, кримських татар, греків, болгар, циган, євреїв, караїмів, кримчаків, німців, естонців, чехів тощо.

Апробація результатів. Основні положення та висновки дослідження відображені в повідомленнях і виступах на сімох міжнародних та всеукраїнських науково-практичних конференціях: «Этнография Крыма ХІХ-ХХ вв. и современные этнокультурные процессы (к 15-летию Крымского этнографического музея)» (Сімферополь, грудень 2007), Шоста Міжнародна конференція молодих учених «Шевченківська весна» (Київський Національний університет ім. Т. Шевченка, березень 2008), «День науки історичного факультету Київського національного університету ім. Т. Шевченка», присвячена 90-річчю Гетьманату Павла Скоропадського» (квітень 2008), 61-а конференція молодих вчених «Каразінські читання» (Харків, квітень 2008), Міжнародна циганознавча науково-практична конференція «Роми України: із минулого в майбутнє» (до Ромської Декади Європи 2005-2015); VII Міжнародний конгрес україністів (Київ, червень 2008), Міжнародна наукова конференція «Українське народознавство на початку ХХІ ст. (теорія, методи та тенденції розвитку)» (Київ, грудень 2008), Міжнародна наукова конференція, присвячена пам'яті П. Чубинського (Київ, березень 2009).

За темою дисертації опубліковано 5 статей, з них 3 - у фахових виданнях, внесених до переліку ВАК України, загальним обсягом 2 друкованих аркушів. Чотири статті, обсягом 2 друкованих аркуші, подані до друку.

Структура дисертації зумовлена метою та завданням дослідження й складається зі вступу, 5 розділів, поділених на 12 підрозділів, висновків, додатків, списку використаних джерел та літератури (488 позицій). Повний обсяг дисертації - 202 сторінки, з них основного тексту - 170 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено об'єкт, предмет, мету й завдання дослідження, його хронологічні рамки, територію, розкрито наукову новизну та практичне значення.

У першому розділі дисертації - «Історіографія та джерела дослідження» визначено основні етапи та напрями наукового вивчення історії українського музейництва взагалі та етнографічного зокрема, подано загальну характеристику джерел та літератури.

У вивченні означеної теми можна виділити декілька періодів. Перший період, що припадає на другу половину ХІХ - початок ХХ ст., характеризується спробами узагальнення досвіду окремих музеїв та наукових товариств у галузі комплектування та вивчення колекцій. Література цього періоду представлена каталогами та покажчиками музейних зібрань, звітами музеїв, оглядами історії того чи іншого осередку і мала переважно довідково-інформаційний характер.

Період кінця 1910-1920_х років характеризується виданням перших наукових праць з історії та теорії українського музейної справи, якими започатковано українське музеєзнавство, роботами з історії регіональних та окремих осередків. Вагомим внеском у розробку теоретичних проблем в царині музейної справи, питань з історії українського музейництва, його особливостей стали праці М. Біляшівського, І. Свєнціцького, В. Дубровського, Ф. Шміта.

Однак, розпочата робота не отримала продовження в період 1930-1940_х років через ідеологічні обставини та табуювання етнографічної тематики. Наступний період (кінець 1950_х - перша половина та середина 1980_х років) відзначається відновленням після тривалої перерви наукового інтересу до теоретичних та практичних питань функціонування музейних установ, до історії музейної справи України як об'єкту науки. З'являються перші статті з історії етнографічного музейництва, але українські музеї в них лише побіжно згадуються, до того ж ідеологічні установки обмежують авторів у тематичній спрямованості досліджень. Першим ґрунтовним аналізом внеску етнографічних музеїв у наукові студії стала монографія Т. Станюкович («Этнографическая наука и музеи», Л., 1978). Музеєзнавчими працями, що висвітлювали особливості та методику збиральної, експозиційної, науково-дослідної та освітньої діяльності, виходячи з досвіду музеїв УРСР, стали роботи Г. Мезенцевої, М. Бондаря, Л. Славіна.

Окрему групу літератури 1950-1980_х років становлять видання, в яких висвітлюється історія створення та діяльність музейних осередків на громадських засадах. Серед праць цієї групи важливе значення для нашого дослідження мають питання створення етнографічних експозицій та комплектування збірок предметів побуту в громадських музеях України, які порушуються в статтях Г. Шевчук, А. Василенко. Оцінуючи внесок наукових праць зазначеного періоду у розвиток музеєзнавчих студій, не можна не зазначити притаманну їм тенденцію розглядати історію музейного будівництва в СРСР однобічно, лише у позитивному світлі, та наявність табуйованих тем.

Наступний період (кінець 1980_х - початок 2000_х років) відрізняється зростанням широкого інтересу до питань історії етнографічного музейництва як науковців, так й широкої громадськості. Важливою подією в історіографії етнографічного музейництва став вихід праць Г. Скрипник «Етнографічні музеї України» (К., 1989) та «Українське етнографічне музейництво ХХ століття. Нариси» (К., 2002), в яких вперше висвітлено етапи становлення й особливості та тенденції розвитку етнографічних музеїв України у історичній ретроспективі. Ґрунтовний аналіз розвитку етнографічних музеїв України у ХІХ-ХХ ст., здійснений у працях Г. Скрипник, став вагомим внеском в активізацію наукових досліджень у царині українського музейництва та показав актуальність детального дослідження цієї проблематики в окремих регіонах України.

У 1990_х роках були опубліковані біографічні та біобібліографічні матеріали, у т. ч. й про репресованих музейних діячів (праці А. Непомнящого, У. Мусаєвої, Д. Урсу, В. Солодової, О. Жєлтухіної тощо). Активізувалася видавнича діяльність музейних установ та дослідження історії місцевих музеїв (видання путівників з оглядом історії осередку та етапів складання його колекцій, каталогів колекцій з нарисами етапів поповнення фондів, описом джерел надходжень етнографічних предметів та інформацією про їх збирачів).

Характерною рисою сучасної історіографії стало широке висвітлення історії та діяльності музеїв у регіональній пресі. Позитивним явищем став захист дисертацій з питань історії музейної справи. У дисертаційних дослідженнях М. Ткаченка, О. Крука, Р. Маньковської, І. Дацківа, Л. Григор'євої розглянуто українське музейництво в його різноманітних формах і в регіональних проявах на різних етапах упродовж ХХ ст.

На початку 2000-х років з'являються музеєзнавчі збірники, в яких розкрито маловідомі сторінки історії українського музейництва, представлено біографічні матеріали фундаторів провідних музеїв України, відтворено історію окремих музеїв та колекцій, висвітлено особливості формування колекційного фонду України. Розвідки українських музеєзнавців та дослідників історії українського музейництва систематизовано у збірнику «Музеї України ХІХ - початку ХХ століть» (К., 2005).

Однак, питання ґрунтовного дослідження історичної та регіональної своєрідності генезису етнографічного музейництва України досі залишаються актуальними.

Основу джерельної бази дисертаційного дослідження склали архівні документи Центрального Державного архіву вищих органів влади України (Київ), Державного Архіву Російської Федерації (Москва), відділу письмових джерел Державного історичного музею (Москва), Архівних наукових фондів рукописів та фонозаписів ІМФЕ ім. М. Рильського, Державного архіву АР Крим; музейні фондові матеріали (Кримського етнографічного музею, Бахчисарайського національного історико-культурного заповідника, Маріупольського краєзнавчого музею тощо), література довідкового характеру (музейні путівники, каталоги колекцій, довідники по музеях і їх фондах), опубліковані закони та підзаконні акти, на підставі яких відбувався розвиток музейництва тощо. Записані автором інтерв'ю з діячами музейного руху Півдня України та фотоматеріали з 18 музеїв допомагають реконструювати невідомі сторінки історії етнографічної музейної справи регіону. Зазначений джерельний матеріал виглядає цілком репрезентативним для встановлення основних аспектів теми та завдань, поставлених дослідником.

Другий розділ «Започаткування етнографічного музейництва на Півдні України ХІХ - початок ХХ ст.» відкривається параграфом «Історична, етнічна та соціально-економічна своєрідність регіону». Південь України як історико-етнографічний регіон сформувався пізніше інших, у XVII-XIX ст. Впродовж тривалого часу кордони краю постійно змінювалися. Ці зміни обумовили міграційні процеси, що відбилися на етнічному складі населення Півдня. Наприкінці XVIII ст. в регіоні проживала значна кількість тюркомовного населення, що було представлено різними конфесійними групами - мусульманами, християнами, іудеями. Після переселення кримських християн у Приазов'я та еміграції ногайців і кримських татар до Туреччини, частка тюркомовного населення зменшилась. Освоєння Новоросійського краю відбувалось передусім українськими та російськими переселенцями, чисельність яких поступово збільшувалася, і в ХІХ ст. вони складали більшість населення краю. Внаслідок організованої урядом «іноземної колонізації» на етнічній карті з'явилися компактні поселення німців, естонців, болгар, греків тощо. Впродовж ХХ ст. етнічний склад населення регіону також зазнавав помітних змін: депортація у 1941 р. німців, у 1944 - кримських татар, болгар, греків, вірмен, планомірне заселення півострову вихідцями з різних регіонів СРСР, повернення депортованих етнічних груп наприкінці 1980_х років - все це обумовило етнічну своєрідність регіону. Ріст національної свідомості на сучасному етапі та відродження етнокультури депортованих спільнот сприяють відродженню та створенню нових музейних осередків.

У соціально-економічному відношенні у ХІХ ст. Південь був регіоном прискореного економічного розвитку промисловості та товарного сільського господарства, які визначали особливості соціальної структури, що, в свою чергу, вплинуло на зміну традиційно-побутової культури. Ці зміни турбували місцеву інтелігенцію, представники якої закликали до збирання етнографічних пам'яток, вивчення матеріальної та духовної культури місцевого населення. Активізація етнографічних досліджень актуалізувала створення музеїв.

В другому параграфі «Створення перших етнографічних колекцій (ХІХ - початок ХХ ст.)» розглядається етнографічне музейництво другої чверті ХІХ - початку ХХ століть. Перші музеї, що виникли на початку ХІХ ст. на Півдні України, були археологічного профілю: в Миколаєві (1806), Феодосії (1811), в Одесі (1825), Керчі (1826). Їх заснування було пов'язане з відкриттям унікальних античних пам'яток у Північному Причорномор'ї. Надходження етнографічних матеріалів до музеїв носило випадковий характер. Цілеспрямоване етнографічне колекціонування на Півдні починається пізніше, ніж в інших регіонах - наприкінці ХІХ - початку ХХ ст. Виникнення спеціалізованих етнографічних музейних осередків було обумовлено становленням і розвитком етнології як самостійної науки. Різноманітні джерела свідчать про зростання інтересу до народознавчих досліджень на Півдні у 30-60-х роках ХІХ ст. та його активізації впродовж ХІХ - початку ХХ ст.

У 40-60_х роках ХІХ ст. спостерігається пожвавлення інтересу наукової громадськості до вивчення традиційно-побутової культури місцевого населення. Чимале значення у цьому процесі мала діяльність Російського Географічного товариства. Етнографічні обстеження на місцях за чітко сформульованими питаннями програм під керівництвом Російського Географічного товариства сприяли піднесенню етнографічної думки на більш високий рівень наукових досліджень. Всеросійська етнографічна виставка 1867 року, на якій експонувалися у т. ч. предмети етнокультури населення Півдня України, спричинила зародження інтересу наукової і культурної громадськості до колекціонування та вивчення народних пам'яток місцевого краю.

У цей період основна роль у створенні й діяльності музеїв належала науковим товариствам, які були громадськими науковими організаціями. Музейного законодавства та органів державного регулювання музейної справи ще не існувало, тому виникнення й функціонування музеїв залежало від діяльності окремих осіб і наукових товариств. Важливу роль у становленні етнографічної думки відігравали губернські статистичні комітети, Товариство сільського господарства Південної Росії (Одеса, 1828), Одеське товариство історії та старожитностей (Одеса, 1839), Таврійська вчена архівна комісія (Сімферополь, 1887), Кримський гірський клуб (Одеса, 1890, з 1902 - Кримсько-Кавказький гірський клуб), Кримський клуб натуралістів та любителів природи (Сімферополь, 1910 р). Піднесенню етнографічної думки також сприяли Археологічні з'їзди, насамперед ХІІ_ий (1902, Харків) та ХІІІ_ий (1905, Катеринослав), на яких були представлені результати обстеження українського, німецького, грецького, болгарського, вірменського населення Півдня; особливу увагу було приділено питанням етнокультурних взаємовпливів різних етнічних спільнот. Саме у цей час проявляється інтерес і до наукових принципів формування етнографічного колекційного фонду, а також до стаціонарного дослідження етнокультурної спадщини населення Півдня України.

Важливо підкреслити, що відкриттю музейних осередків передувала виставкова етнографічна робота, біля джерел якої також стояли названі наукові товариства. Першою на Півдні виставкою, яка експонувала антропологічні та етнографічні матеріали, стала Кримська виставка 1893 року, ініціатива побудови якої належала членам Кримсько-Кавказького гірського клубу. У етнографічному відділі виставки були представлені комплекси інтер'єрів кримськотатарського будинку і караїмської кімнати; в інтер'єрах знаходились манекени в народних костюмах та була відтворена побутова обстановка. Таким чином, на виставці було застосовано ансамблевий метод побудови експозиції, тоді як, наприклад, для показу археологічних знахідок був поширений колекційний метод. Становленню етнографічного музейництва в регіоні також сприяла виставка, підготовлена до ХІІ Археологічного з'їзду в Харкові (1902), на якій поряд з історичними та археологічними знахідками окремо експонувались предмети, зібрані під час експедиційних виїздів за спеціально підготовленою програмою, у тому числі і до північних повітів Таврії. Таким чином, головною рисою етнографічного музейництва Півдня України з моменту його зародження стала спеціалізація на зборі, зберіганні й пропагуванні традиційно-побутової культури етнічних меншин України.

Проведення виставок, збір експонатів для яких здійснювався за спеціальними програмами, поставило питання про необхідність створення етнографічних відділів при музеях та етнографічних музеїв. Перші осередки, у діяльності яких передбачався етнографічний напрям, виникли в Ялті (Музей Ялтинського відділення Кримсько-Кавказького гірського клубу, 1892), Сімферополі (Музей старожитностей Таврійської вченої архівної комісії (1889), Бахчисараї (відділення Сімферопольського музею старожитностей, 1897). Основу фондів останнього склала колекція предметів історії та побуту кримських татар.

У зазначений період поповнення фондів музеїв етнографічними експонатами здійснювалося переважно стихійно, найчастіше за рахунок приватних пожертвувань. Поступово формувались наукові принципи формування етнографічного колекційного фонду, а також розпочалося стаціонарне дослідження етнокультурної спадщини Півдня України. В науковій роботі перших музеїв переважала пошуково-збиральна діяльність. Комплектування фондів відбувалося з огляду на художню цінність експонатів. Логічний розвиток музейної справи і етнологічної науки приведе до виникнення наприкінці 1910-1920_х рр. мережі етнографічних і «національних музеїв» на Півдні України.

Третій розділ «Особливості розвитку етнографічного музейництва регіону кінця 1910_х - 1920-х років» складається з двох параграфів: «Місце етнографічного музейництва Півдня України в формуванні музейної мережі наприкінці 1910-1920_х років» та «Науково-дослідна робота музеїв. Шляхи формування етнографічного колекційного фонду».

Кінець 1910_х - 1920_ті роки становлять новий період в історії розвитку етнографічної музейної справи. Його важливою рисою стало формування державної мережі музеїв на основі розробленого законодавства і створенні державної системи управління музейною справою та охороною пам'яток. Різними урядами, що змінювалися на території України в роки громадянської війни, ініціювалися законодавчі акти у царині збереження пам'яток природи, історії та культури та формування органів влади, які б контролювали б розвиток музейної галузі (за доби Центральної Ради, уряду гетьмана П. Скоропадського, за часи Директорії, за діяльності Першого та Другого Кримських крайових урядів, за перші роки радянської влади). З одного боку, державне регулювання музейною справою сприяло створенню нових осередків, сталому розвитку музеїв, постійному фінансуванню. Водночас діяльність музеїв підпорядковувалися певним ідеологічним настановам, які суворо регламентували усі напрями музейної роботи.

Загалом 1920_ті роки можна оцінити як період бурхливого розвитку етнографічного музейництва. Незважаючи на декларативність та явні недоліки національної політики радянської влади, все ж були створені певні умови для національно-культурного розвитку населення. Загальний лозунг «культура має бути національною за формою, але соціалістичною за змістом» хоча й обмежував кордони науково-пошукової та виставково-експозиційної роботи, водночас спричинив розгортання студій з етнології національних меншин, цінній внесок в цей процес також зробили музейні осередки. В ці роки на Півдні були створені нові музеї, у т. ч. етнографічного профілю або комплексні з етнографічними відділами, а також були переведені в державну мережу музеї, засновані наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст.

Швидкими темпами здійснювалося нарощування етнографічного фонду музеїв Комплектування музейних фондів відбувалося різними шляхами: маєтки та палаци передавалися у власність держави; частково передавалося у власність музеїв майно культових споруд - церков, мечетей, синагог. Водночас набуває поширення експедиційна форма роботи та збір експонатів за спеціальними програмами. Новим явищем стало формування широкої мережі «друзів» музеїв та кореспондентів, які брали активну участь у пошуково-збирацькій роботі, про що свідчать приклади Бахчисарайського музею тюрко-татарської культури та Одеського Музею єврейської культури (1927). Головною ознакою фондової роботи періоду 1920_х років стало планомірне та продумане комплектування фондів етнографічними збірками. Поширеною формою поповнення фондів стали наукові етнографічні експедиції

На початку 1920_х років у суспільстві поступово формується погляд на музеї як на науково-дослідницькі інституції, які водночас відіграють важливі функції масової освітньої та пам'яткоохоронної роботи. Пріоритет наукового напряму в діяльності музейних установ сприяє розгортанню широкого етнографічного вивчення населення краю. На Півдні України склалася певна тематична спеціалізація етнографічних музейних осередків. Завдання дослідження етнокультури поліетнічного населення краю поставив перед собою Музей «Степова Україна» (Одеса, 1927). Науковими питаннями кримськотатарської етнографії опікувалися Центральний музей Тавриди (етнографічний відділ засновано у 1923 році), Євпаторійський (етнографічний відділ започатковується на початку 1920_х років), Бахчисарайський музей, з 1926 року пріоритетом Східного музею в Ялті було визнано вивчення, зберігання та експонування пам'яток етнокультури південноузбережних кримських татар. Музейні дослідження пам'яток духовної та матеріальної культури болгар та циган були започатковані Центральним музеєм Тавриди. Статус Євпаторії як духовного та економічного центру кримських караїмів обумовив спеціалізацію місцевого музею на вивченні релігійних та побутових пам'яток спільноти. Вивченням етнокультури грецького населення займався створений у 1926 році грецький відділ Маріупольського краєзнавчого музею.

У період 1920_х років провідну роль у координації музейної роботи продовжували відігравати наукові краєзнавчі товариства. Важливу роль для науково-дослідної роботи музейних осередків Півдня України відіграв зв'язок з російськими та українськими науковими установами, формування усіх напрямів функціонування музейних осередків у контексті пам'яткоохоронного та краєзнавчого руху. Піднесенню етнологічних студій на якісно новий рівень сприяла організація пошукової та наукової роботи за чітко розробленими програмами із застосуванням польових методів: розвідок та експедицій. Зібраний тоді та опрацьований музеями етнографічний матеріал має неабияке наукове та суспільне значення, оскільки іноді вони залишаються єдиним джерелом для реконструкції довоєнного побуту депортованих етнічних груп.

Для розвитку етнографічного музейництва цього періоду були характерні пошуки новаторських форм культосвітньої діяльності. В експозиційному показі етнографічних колекцій набув поширення ансамблевий метод, який дозволив у відтворених інтер'єрах показувати предмети у середовищі їхнього побутування. Музеї регіону брали участь у започаткуванні туристично-екскурсійної справи. Публічні лекції та екскурсії не тільки по музейних залах, а й по історично-культурних пам'ятниках міст та районів, де були розташовані музеї, стали постійною формою роботи з громадськістю.

Наступний період та його етапи висвітлено у четвертому розділі «Етнографічне музейництво регіону за радянських часів (30-80_ті роки ХХ ст.)». У першому параграфі «Деструктивні явища у розвитку етнографічної музейної справи в 1930_х роках» простежується процес перетворення музеїв, як і інших установ культури, за умов формування тоталітарної держави на знаряддя пропаганди режиму, наслідки ідеологічного тиску на діяльність музейних установ. Результатом національної політики сталінізму, яка набула форми боротьби з «буржуазним націоналізмом», стало згортання етнографічних досліджень, закриття етнографічних музеїв та відділів. Внаслідок репресій загинуло багато видатних учених і музейних працівників. Видатні діячі музейного етнографічного руху - І. Коваленко (директор Маріупольського музею краєзнавства), Я. Кемаль (директор Ялтинського Східного музею), У. Боданінський (директор і фундатор Бахчисарайського музею), П. Чепуріна (директор і фундатор Євпаторійського музею), наукові співробітники Одеського музею єврейської культури - Л. Стрижак, М. Гарбер, А. Мейхер та інші зазнали репресій і переслідувань. Шкоди етнографічному музейництву завдав прихід в музеї непрофесійних кадрів. Частина унікальних етнографічних колекцій була знищена ще в 1930-х роках у період боротьби з «фетишизмом речей».

У другому параграфі «Стан етнографічних колекцій музеїв Півдня України під час Другої Світової війни та у повоєнний період» розглядається вплив військових подій на пам'ятки історії та культури. Під час окупаційного режиму значна частина музейного фонду України була вивезена до Німеччини, і лише деякі експонати вдалося розшукати й повернути. Південь України опинився в зоні німецької і частково румунської окупації. Одним із завдань Міністерства у справах східних окупованих територій стала конфіскація культурних цінностей. Крім того, вилученням і вивезенням цінностей займався батальйон особливого призначення, створений при міністерстві закордонних справ Німеччини. Значно постраждали етнографічні колекції Сімферопольського краєзнавчого музею, Ялтинського, Євпаторійського, Бахчисарайського музеїв, одеських музеїв, майже повністю були втрачені фонди Миколаївського музею. Депортація кримських народів у 1944 році спричинила вилучення етнографічного напрямку з діяльності наукових і музейних установ півострова майже на чотири десятиліття. Трагічні наслідки мали спроби влади знищити етнокультурні пам'ятки та музейні колекції депортованих етнічних груп. Деякі з раритетних експонатів були вилучені з фондів та загублені. Однак завдяки діяльності окремих музейних працівників (М. Кустової, Н. Кондратенко та ін.) вдалося зберегти частину експонатів. Таким чином були врятовані колекції Кримського краєзнавчого музею і Бахчисарайського історико-культурного заповідника. Дивом уцілили етнографічні зібрання довоєнних одеських музеїв «Степова Україна» і частина колекції Музею єврейської культури. Сьогодні більшість з цих етнографічних експонатів зберігаються в фондах краєзнавчих музеїв, які з 1950_х років стали поширеним типом музейних установ в містах України.

Пожвавлення пам'яткоохоронного руху, розвиток ексурсійно-туристичної справи, послаблення цензурного режиму позитивно позначилися на стані музейної галузі у 1960-1980-х роках; що дає підставу виокремити їх як самостійний етап розвитку. Про основні тенденції цього етапу йдеться у третьому параграфі «Роль музейних осередків у збереженні етнокультурної спадщини населення регіону в 1960-1980_х роках». Незважаючи на збереження певних негативних тенденцій, відбувалася певна активізація пам'яткоохоронного руху в етнокультурній спадщині:

- динамічне зростання музейної мережі за рахунок створення нових установ різного профілю, у т.ч. й етнографічних. Однак саме для Півдня України була характерна в цей період відсутність музеїв суто етнографічного профілю, або етнографічних відділів при музеях комплексного профілю;

- хранителями етнокультурної спадщини населення регіону стали краєзнавчі музеї. Співробітники Миколаївського, Мелітопольського, Бердянського, Маріупольського, Херсонського краєзнавчих, Одеського історико-краєзнавчого музеїв розгорнули пошуково-збиральницьку роботу у царині етнографії. Проте частина етнографічних експонатів перебувала в закритих спецсховищах, а та частина матеріалів, що були представлені в експозиції, виконувала переважно ілюстративну функцію в контексті загальної історичної тематики експозиції про «дореволюційне минуле краю». В найгіршому стані знаходився етнографічний напрям у кримських музеях, надходження пам'яток мало випадковий характер, що було обумовлено табуйованістю етнографічного вивчення депортованих етнічних груп та їх спадщини;

- новим помітним явищем стало формування мережі музеїв на громадських засадах, які, хоча не могли уникнути формалізму та уніфікації в своїй діяльності, водночас свідчили про громадські потреби в установах подібного типу та про творчу ініціативу місцевої громадськості; чимало громадських музеїв Півдня України зберігали та експонували предмети етнокультури різноетнічного населення: українців, росіян, болгар та греків, молдаван;

- проявом боротьби за відновлення національно-культурних прав кримських татар стало створення в місцях депортації приватних етнографічних колекцій та домашніх музеїв.

Діяльність державних й громадських музеїв та колекціонерів південних областей України у 1960-1980_ті заклали фундамент для відновлення етнографічного музейництва в регіоні наприкінці 1990-2000_х роках.

Останній, п'ятий розділ «Нові тенденції в етнографічній музейній справі Півдня України кінця 1980_х - 2000_х років» складається з трьох підрозділів «Відродження етнографічного музейництва в регіоні», «Поява нових видів музеїв у сучасному культурному просторі» та «Нові технології в музейній етнографії сучасного періоду».

Сучасний етап розвитку етнографічного музейництва регіону можна визначити як період відродження етнографічної музейної справи, який відображається у збільшенні музейної мережі: відновлення музейних осередків, які існували або були започатковані у 1920-х рр., а також створення нових, що спрямовані на збереження етнокультурних пам'яток населення краю. Головним показником стала поява після майже піввікової перерви музеїв етнографічного профілю: Музею народного побуту мешканців Приазов'я (філія Маріупольського краєзнавчого музею, 1989), Кримського етнографічного музею (філія Центрального музею Тавриди, 1992), Музею «Степова Україна» (філія Одеського історико-краєзнавчого музею, 2006), Музею історії і культури кримських татар (у складі Бахчисарайського історико-культурного заповідника, 1996). При Миколаївському, Херсонському краєзнавчих музеях створені етнографічні відділи, що зосереджуються на вивченні традиційно-побутової культури населення краю.

Водночас етнографічний напрямок посідає провідне місце не тільки в етнографічних музеях: збір, збереження, дослідження та пропагування етнокультурної спадщини поліетнічного населення регіону є важливим напрямом діяльності краєзнавчих, історичних музеїв, музеїв декоративно-ужиткового мистецтва. Характерною рисою сучасного етнографічного музейного простору стала поява нових видів та типів музеїв. Хоча такий тип музею, як музей просто неба, не знайшов свого місця в музейній мережі Півдня, але з'явилися нові - екомузеї, етнографічно-культурні центри, віртуальні музеї. Ознакою сучасності стало створення певної кількості приватних музеїв.

Сучасні музеї проводять плідну наукову-дослідницьку роботу у галузі регіональної етнографії. Одним з головних завдань музейних осередків у сучасний період відродження етнографічного музейництва стало формування етнографічного колекційного фонду (повернення з спецфондів та введення до наукового обігу експонатів, що висвітлюють аспекти традиційно-побутової культури депортованих сталінізмом етнічних груп; системний збір предметів етнокультури шляхом організації пошукових експедицій; наукове вивчення та каталогізація експонатури етнографічних фондів музеїв). На відміну від 1920-1930_х рр., провідні центри музейної етнографії регіону зосереджуються на музейному вивченні і експонуванні традиційно-побутової культури національних меншин.

Процес розвитку сучасного етнографічного музейництва відбувається у контексті подій світового музейництва: в останні десятиліття спостерігається зростання соціальної місії музеїв, пошуки новаторських форм музейної комунікації, застосування у музейній діяльності нових технологій. Більш чіткого визначення потребує національна музейна політика, яка є важливою складовою культурної політики.

Значні перспективи відкриває перед музеями консолідація зусиль української та зарубіжної музейної спільноти для підтримки музейної галузі. Важливими кроками на цьому шляху стали музейні конкурси, фестивалі, семінари, які запроваджені в Україні впродовж останніх чотирьох років. Позитивне значення має заснування періодичних видань з музейної справи. Незважаючи на недостатню підтримку з боку державних органів влади, застаріле законодавство у музейній справі, завдяки зусиллям громадськості сучасне етнографічне музейництво південних областей переживає період активного розвитку та пошуку нових форм діяльності.

ВИСНОВКИ

етнографічний музейництво регіональний південь

У висновках сформульовані основні результати дослідження, які виносяться на захист:

Результати огляду історіографії етнографічного музейництва України демонструють актуальність детального дослідження становлення та розвитку етнографічної музейної справи на Півдні України, виявлення загального та особливого в цьому процесі на різних етапах, осмислення сучасних тенденцій.

Регіональна та історична своєрідність розвитку етнографічної музейної справи Півдня України проявилася у тому, що:

- перші музеї з'явились саме на Півдні ще на початку ХІХ ст. внаслідок відкриття та дослідження археологічних пам'ятників Північного Причорномор'я. Однак етнографічне колекціонування започатковується пізніше за інші регіони - наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст.;

- на окремих етапах на виникнення та функціонування музеїв регіону значно вплинула діяльність громадських організацій. Формуванню етнографічного колекційного фонду наприкінці ХІХ - початку ХХ ст. сприяла наукова, екскурсійна робота, освітня, видавнича діяльність Товариства сільського господарства Південної Росії, Одеського товариства історії та старожитностей, губернських статистичних комітетів, Кримсько-Кавказського гірського клубу в Одесі та його Ялтинського відділення, Таврійської вченої архівної комісії, Кримського товариства любителів природи та натуралістів. Перші етнографічні музеї та колекції були створені саме при наукових товариствах. У 1920_х роках наукові громадські організації брали участь у організації пошукової та науково-дослідницької роботи місцевих музеїв. Відродження сучасного етнографічного музейництво регіону відбувається у тісній співпраці з громадськими організаціями, насамперед національно-культурними громадами, які ініціюють створення виставково-експозиційних комплексів, що репрезентують етнокультуру тієї чи іншої етнічної групи, організують передачу колекцій до музейних фондів, проведення фольклорно-етнографічних свят;

- строкате у етнічному плані населення Кримського півострова, складність історичної долі окремих етнічних груп, насамперед кримських татар, караїмів, кримчаків, греків тощо, визначила пріоритетні теми етнологічних студій кримських осередків наприкінці ХІХ - початку ХХ ст. У 1920_х роках розгорнулись дискусії з питань тематичної структури етнографічних досліджень у Криму. Незважаючи на підтримані науковою громадськістю концепції широкого вивчення традиційно-побутових культур усього населення регіону, пріоритетними на цьому етапі залишались наукові етнографічні дослідження етнічних меншин. На відміну від Криму, тематичній спрямованості етнографічної роботи осередків та відомих діячів інших областей Півдня України були притаманні загальноукраїнські тенденції. На сучасному етапі пріоритет наукових етнографічних досліджень перемістився у дискурс етнокультурної спадщини всього населення південних областей України. Проте вивчення та експонування пам'яток культури етнічних меншин продовжує домінувати в діяльності кримських музеїв;

- становлення й розвиток музейної справи в регіоні нерозривно пов'язано з організацією туристично-екскурсійної справи. Цілеспрямоване формування перших етнографічних колекцій було започатковане екскурсійним товариством - Кримсько-Кавказським гірським клубом. Упродовж 1920_х років музеї брали участь у розробці екскурсійних маршрутів, створенні туристичних баз, підготовці керівників екскурсійних груп. На сучасному етапі етнографічні музеї включені в екскурсійні маршрути та до реєстру найпопулярніших об'єктів показу.

У розвитку етнографічної музейної справи спостерігаються такі сучасні тенденції:

- відновлення етнографічного музейництва в регіоні, що відобразилося у створенні значної кількості музеїв різних видів, у т.ч. й нових. Помітним явищем стало відтворення та постійне зростання числа приватних етнографічних музеїв, культурно-етнографічних центрів;

- етнографічний напрям діяльності спостерігається не тільки у спеціалізованих осередках, а майже при всіх краєзнавчих музеях створені етнографічні відділи. Поширеним видом музеїв комплексного типу на сучасному етапі стали т. зв. «етнічні музеї», за концепцією яких передбачається музейне вивчення, зберігання та популяризація етнокультурних пам'яток тієї чи іншої етнічної групи (такі музеї, крім суто етнографічних колекцій, комплектуються археологічними знахідками, історичними документами, творами мистецтва), тобто спостерігається намагання представити історію та культуру спільноти з різних аспектів;

- застосування нових методів та підходів у науковому та експозиційному висвітленні аспектів історії та культури українців та етнічних меншин, намагання об'єктивно інтерпретувати історичні факти та культурні події;

- переоцінка розуміння ролі музеїв у суспільному житті, що притаманно сучасному музейному простору всього світу, спостерігається і в розвитку музейної справи регіону. Поступово починає домінувати соціальна функція музеїв, які в сучасний період стають не тільки хранителями культурної спадщини українців та етнічних меншин, а й перед якими суспільство ставить завдання через мову музейної комунікації сприяти зниженню міжетнічної напруженості, налагодженню міжетнічного діалогу, відродженню обрядів, ремесел тощо. У період активізації етноідентифікаційних процесів музейні засоби надають можливість створювати певне бачення етнічної історії та культури етносів, що пояснює збільшення кількості приватних та громадських монокультурних музеїв, що зазвичай створюються національно-культурними діячами;

- намагання протистояти негативним наслідкам глобалізації та уніфікації спонукало музеї до пошуків нових форм діяльності. Одна з таких форм спрямована не тільки на зберігання етнографічних предметів, а й на відродження ремесел, звичаїв. Таким чином, сучасні музеї виконують не тільки охоронну роль, а й намагаються відновлювати та транслювати традиції;

- застосування нових технологій в сучасних музеях, які поступово займають чільне місце в осередках Півдня України, також стає значною прикметою сучасного музейництва.

Аналіз та осмислення сучасного періоду розвитку етнографічної музейної справи актуалізує низку практичних рекомендацій автора:

- з певних історичних та політичних причин в етнографічних експозиціях музеїв Півдня України недостатньо висвітлені локальні особливості етнокультури українців, у зв'язку з чим можна рекомендувати музейним працівникам в науковій, пошуково-збиральній, виставково-експозиційній роботі приділити більшої уваги вивченню та популяризації пам'яток українського населення регіону;

- виникнення чималої кількості приватних та громадських етнографічних музеїв у сучасному культурному просторі України потребують науково-методичної допомоги з боку наукових етнографічних осередків у питаннях наукового обліку і зберігання раритетних експонатів, правил показу їх в експозиціях;

- значної уваги потребує необхідність розробки й прийняття нового закону про музеї і музейну справу з урахуванням нових тенденцій розвитку сучасних музеїв.

ЛІТЕРАТУРА

1. Величко Т. Етапи становлення етнографічного музейництва на Півдні України в ХІХ - на початку ХХ ст. / Т. Величко // Шевченківська весна. Історія: Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції молодих учених. - Вип.: У 2_х ч. - Ч. 2. Праці аспірантів та студентів. - К.: СПД Цимбаленко Є.С., 2008. - С. 72-74.

2. Величко Т. Етнографічні музейні дослідження традиційно-побутової культури «кримських циган» ХХ-ХХІ ст. / Т. Величко // Наукові записки: збірник праць молодих вчених та аспірантів / Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України - К., 2008. - Т. 15. - С. 95-107.

3. Величко Т. Музейні дослідження традиційно-побутової культури кримських татар кримськими музейними осередками в 1920_х рр. / Т. Величко // Дні науки історичного факультету: Матеріали Міжнародної наукової конференції студентів, аспірантів та молодих учених, присвяченої 90-річчю Гетьманату Павла Скоропадського. - Вип. 1: у 2_х част. / відп. ред. І.В. Семеніст. - К., 2008. - С. 162-165.

4. Величко Т. В. Особливості становлення й розвитку етнографічного музейництва на півдні України в ХІХ - на початку ХХ ст. / Т. В. Величко // Народна творчість та етнографія. - 2008. - № 3. - С. 83-89.

5. Величко Т. В. Тенденції розвитку сучасного етнографічного музейництва Півдня України / Т. В. Величко // Народна творчість та етнографія. - 2008. - № 5. - С. 105-112.

Размещено на Allbest.ru