Процеси трансформації етнокультури українців Донеччини

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

Спеціальність 07.00.05 - етнологія

ПРОЦЕСИ ТРАНСФОРМАЦІЇ ЕТНОКУЛЬТУРИ УКРАЇНЦІВ ДОНЕЧЧИНИ

ВИКОНАЛА ГАСИДЖАК ЛЕСЯ ІВАНІВНА

Київ - 2009

Анотація

Гасиджак Л.І. Процеси трансформації етнокультури українців Донеччини. Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.05 - етнологія. - Київський національний університет імені Тараса Шевченка. - Київ, 2009.

Дисертація присвячена комплексному, з залученням широкого кола джерел та наукової літератури, дослідженню процесів трансформації етнокультури українців Донеччини наприкінці ХХ - на початку ХХІ ст. Основна увага приділена міграційним процесам, що мали місце в цьому регіоні в другій половині ХХ ст., коли регіон заселявся шляхом керованих трудових міграцій для відновлення його промислового потенціалу. Висвітлюються процеси адаптації українців-мігрантів, що були переселені з інших регіонів за вербуванням на Донбас та в результаті проведення спецоперацій комуністичного радянського керівництва з депортацій населення західних областей України після Другої світової війни. У дисертації окреслюються основні питання, що є актуальними для сьогодення українців Донеччини, ? етнодемографічні процеси, становище української мови та національно-культурних організацій українців і їхня роль у суспільному житті регіону. З'ясовано ступінь збереженості традиційної календарної обрядовості та обрядовості родинного циклу українців Донеччини. Разом з тим, виявлено комплекс традицій, що визначають особливість професійного шахтарського середовища, та простежено зміни в побуті шахтарів за радянської влади та роки незалежності України.

Ключові слова: українці, Донеччина, етнічні процеси, етнокультура, міграції, українська мова, відродження, шахтарі, обряди, звичаї.

національний культурний етнічний обрядовість

1. Загальна характеристка

Вступ. Актуальність теми дослідження. Ефективність політичних, культурологічних заходів держави залежить від глибокого знання історії заселення, формування етнічного складу кожного регіону, його культури, традицій та звичаїв, що тривалий час тут утверджувалися і є основою історичної пам'яті. Адже українські регіони відрізняються один від одного не лише господарською та соціальною структурою, а й суспільними настроями; у них відмінні політичні орієнтації, специфічні етноконфесійні проблеми. Вивчаючи ці особливості, можна спрямовувати розвиток регіональних культур до інтеграційних процесів в Україні.

Одним з регіонів України є Донбас, який об'єднує території Донецької та Луганської областей. Наприкінці ХІХ ст. до сільської слобожанської української культури Донеччини (з нечисленними іноетнічними вкрапленнями на півдні області) почала долучатися новостворювана культура промислових міст, що з часом стали центрами урбанізації. Знаковою для заселення регіону була друга третина ХХ століття, коли сотні тисяч робітників, переважно з УРСР, а також деяких республік Радянського Союзу, через оргнабори, «призови на комуністичні будівництва» та інші керовані заходи поповнили лави робітничого класу Донеччини. Під впливом зміненого середовища і політики денаціоналізації та русифікації традиційна етнокультура українців, як прибулих, так і місцевих, зазнала трансформації. В результаті сьогодні, на початку ХХІ ст., у свідомості багатьох людей Донбас асоціюється з російськомовною культурою. У пересічного українця складається враження про незначний відсоток українців на Донеччині. Проте, за даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року, ця цифра досить значна - 56,9 %. Тому сьогодні є важливим об'єктивно показати, що Донбас - це органічна частина України, навіть незважаючи на те, що культура його населення зазнала деформації, трансформації та іноетнічних впливів, що теж є важливим для сучасного дослідника.

Також, незважаючи на наявність праць, де висвітлено історію заселення, повоєнну відбудову Донеччини, питання етнокультури українців області поки що не стало темою окремого наукового дослідження. Вивчення етнокультурних процесів на Донеччині є необхідним для обґрунтування державної політики, спрямованої на збереження єдності українського народу.

Зв`язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане в межах держбюджетної науково-дослідної теми «Історія української державності нової та новітньої доби», затвердженої вченою радою історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка (державний реєстраційний номер № 06БФ046-01) та в руслі наукової роботи кафедри етнології та краєзнавства історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Об'єктом дослідження є етнокультура українського населення Донеччини наприкінці ХХ ст. - на початку ХХІ ст.

Предметом дослідження є процеси трансформації, що відбувалися в етнокультурному середовищі українців міст та передмістя Донеччини наприкінці ХХ ст. - на початку ХХІ ст.

Мета дисертаційного дослідження полягає в розкритті культури українців на Донеччині крізь призму етнокультурних процесів, що мали місце в регіоні наприкінці ХХ ст. - на початку ХХІ. Досягнення поставленої мети передбачає розв'язання наступних дослідницьких завдань:

- проаналізувати стан історіографії та джерельної бази дослідження;

- розкрити механізми, шляхи і методи дозаселення Донеччини в другій половині ХХ ст.;

- простежити етнодемографічну ситуацію та тенденції змін на Донеччині на основі аналізу матеріалів переписів населення 1959 -2001 рр.;

- показати становище і перспективи функціонування української мови в Донецькій області, розкрити діяльність національно-культурних громадських товариств українців у регіоні;

- визначити ступінь збереженості традиційної календарної обрядовості українців в урбанізованому середовищі;

- проаналізувати рівень збереженості та трансформацію традиційної культури у сучасному сімейному побуті українців міста;

- виявити комплекс традицій, що визначають повсякденне функціонування професійного шахтарського середовища та простежити зміни в побуті шахтарів-українців.

Хронологічні рамки дисертаційного дослідження охоплюють період з 1985 по 2008 рр. Нижня межа обумовлена початком демократичних процесів у радянському суспільстві. Верхня хронологічна межа пов'язана із сучасними етнокультурними процесами в регіоні. Водночас, для пояснення витоків суспільної думки про поліетнічність Донеччини, історії заселення області після Другої світової війни та для ілюстрації механізму трансформації традиційної культури, зроблено екскурси до більш ранніх періодів.

Географічні межі дослідження охоплюють територію лише Донецької області в межах адміністративно-територіального поділу УРСР та України в другій половині ХХ - на початку ХХІ ст., оскільки особливості розвитку культури Луганської області як порубіжної території потребують окремого вивчення. В розділах дисертації географічні назви подаються у відповідності зі змінами адміністративно-територіального поділу, що мали місце впродовж ХХ ст.

Методологічну основу дисертації становлять загальнонаукові принципи системності та історизму, які зумовлюють вивчення й узагальнення інформації на основі науково-критичного аналізу всього комплексу джерел та літератури стосовно предмета дослідження. При розробці теми використані як загальнонаукові, так і спеціальні методи наукового пізнання: аналізу і синтезу, хронологічний, класифікаційний та історико-порівняльний. Емпірична інформація з досліджуваної теми отримана за допомогою польових (спостереження, опитування, інтерв'ю) та кабінетних (опрацювання архівних документів) методів.

Наукова новизна дослідження полягає у тому, що вперше в сучасній етнології висвітлено етнокультурні процеси, що мали місце в українському середовищі Донеччини наприкінці ХХ ст. - на початку ХХІ ст. В дисертаційному дослідженні запропоновано висвітлення історії повоєнного заселення Донеччини шляхом керованих міграцій задля розбудови промисловості регіону. Уточнено уявлення про складні процеси трансформації традиційної етнокультури українців на прикладі жителів міст Донбасу та робітничого передмістя під впливом політики денаціоналізації та русифікації. У дисертації розкрито тему надмірної політизації питання етнічного складу населення регіону, де переважаючим населенням є українці, які не мають достатніх умов для свого культурного розвитку. Запропоновано погляд на культуру шахтарів Донеччини як субкультуру. Розкрито і проаналізовано локальні особливості етнокультури українців у регіональному вимірі. Показано вплив процесів урбанізації на трансформацію традиційної культури українців на Донеччині.

Практичне значення дисертації полягає в тому, що фактичні матеріали та теоретичні узагальнення, оцінки й висновки створюють більш повну картину про етнокультурну, лінгвістичну та демографічну ситуацію українців на Донеччині станом на початок ХХІ ст. Матеріали дисертації можуть бути використані при викладанні української етнології у навчальних закладах усіх типів, при підготовці вузівських курсів з етнології, краєзнавства та українознавства, а також спецкурсів, спецсемінарів, при написанні курсових, бакалаврських, дипломних і дисертаційних робіт. Висновки дисертаційного дослідження можуть бути корисними у формуванні державної етнокультурної політики, спрямованої на духовне об'єднання регіонів України.

Апробація результатів дослідження. Результати дослідження, представлені в дисертації, протягом 2005 - 2008 років обговорювалися на засіданнях кафедри етнології та краєзнавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Основні положення та висновки, сформульовані в дисертації, були апробовані автором на семи наукових конференціях, зокрема: науково-практичній конференції до Дня науки на історичному факультеті Національного університету імені Тараса Шевченка (Київ, 2006 р.); регіональній конференції «Роль етнічних спільнот Донеччини в розбудові української державності» (Донецьк, 2006 р.); Міжнародній науковій конференції «Національна культура в контексті сучасних глобалізаційних процесів» (Київ, 2006 р.); IV Міжнародній науково-практичній конференції «Молодіжна політика: проблеми і перспективи» (Дрогобич, 2007 р.); Міжнародному конгресі «Українська освіта у світовому часопросторі» (Київ, 2007 р.); четвертій Всеукраїнській науково-практичній конференції для студентів та молодих науковців «Українська державність: історія та сучасність» (Маріуполь, 2007 р.); ІІІ Міжвузівській науково-практичній конференції «Наукова парадигма географічної освіти України в ХХІ столітті» (Донецьк, 2007 р.).

2. Основний зміст

У Вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, визначено мету й основні завдання, об'єкт, предмет, методи дослідження, хронологічні та географічні межі, охарактеризовано наукову новизну, практичне і теоретичне значення розроблених у дисертаційній роботі рекомендацій.

У першому розділі «Історіографія та джерельна база вивчення культури українців Донеччини (кінець ХХ - початок ХХІ ст.)» простежено стан наукової розробки проблеми та подано огляд джерельної бази дисертації.

У підрозділі 1.1. «Історіографічний огляд проблеми» подано аналіз праць українських та зарубіжних етнологів від початку ХХ століття до сьогодення, на сторінках яких тією чи іншою мірою висвітлена культура українців та етнокультурні процеси на Донеччині.

Етнологічні дослідження власне Донеччини почалися на початку ХХ ст., хоча ще наприкінці ХІХ ст. Борис Грінченко, вчителюючи, фіксував побут та культуру як українського селянства, так і перших промислових робітників на Луганщині. Першою науковою роботою з шахтарської тематики є стаття Віри Білецької «Шахтарські пісні», де на основі польових матеріалів експедиції 1926 р. у м. Сталіно (нині - Донецьк) охарактеризовано джерела поповнення лав промислових робітників, побут та соціальний устрій життя колишніх селян.

Новий етап дослідження Донеччини розпочався з 1946 р., коли в регіон були спроваджені перші етнографічні експедиції. Якщо дослідники початку ХХ ст. намагалися охопити всі сфери життя населення Донеччини, то за радянського часу пріоритетними темами стали фольклор та побут міських робітників промислових підприємств. Серед досліджень, що стосуються етнокультурного складу населення України, зокрема й Донбасу, треба відзначити праці В.І. Наулка, в яких на переконливому статистичному, етнографічному матеріалі висвітлено розвиток міжетнічних зв'язків в Україні, зокрема і на Донеччині.

У праці В.Т.Зінича вперше висвітлюються такі питання сімейного побуту, як кількісний і віковий склад тогочасної робітничої сім'ї, взаємовідносини між її членами, становище жінки, виховання дітей, житлові умови і бюджет, а також питання громадського побуту робітників.

Серію досліджень власне побуту робітників Донбасу започаткувала монографія М.П. Приходька «Житло робітників Донбасу», у якій в історичному аспекті розглянуто процес виникнення і розвитку робітничих поселень та типів житла на Донбасі. Ця тема була продовжена у монографії та статтях А.Я. Поріцького. Про нове у громадському та сімейному побуті радянських гірників писав В.В. Миронов. Важливими для нас є статті Т.І. Сороки, де досліджено радянський побут робітників м. Єнакієве. Автор зупинилася на святковій обрядовості робітників, особливо на радянських святах, як то вечори передовиків, марші комуністичних бригад тощо.

Повоєнна відбудова промисловості Донеччини та організоване заселення регіону висвітлені у працях М.Ф. Хорошайлова. Головною ідеєю його досліджень є те, що одним з основних джерел відновлення робітничих кадрів Донбасу було колгоспне українське селянство.

Основні моменти радянського (як на 1970-ті роки) весільного обряду, так званих вечоринок, висвітлено у монографії В.К. Борисенко. Також тут описано весільний обряд як у виключно українських чи грецьких селах Донеччини, так і в тих, що мають змішане населення.

Новий етап української історіографії розпочався зі здобуттям Україною незалежності у 1991 р. Перш за все, змінилися аспекти дослідження. Так, стрижнем монографії П. Лавріва є доведення історичної єдності донецького регіону з усіма етнічними землями України.

Для з'ясування ролі українців у історії Донеччини досить важливою є монографія В.О. Пірка, який доводить, що українці є автохтонним населенням на Донеччині і основну роль у заселенні Донеччини відіграли виключно вони, а не представники інших етносів. Серед праць останніх років вирізняється ґрунтовністю дослідження Г. Куромія, де поміж багатьох інших актуальних питань історії та сьогодення розглянуто історію формування шахтарства як професійної групи населення Донеччини.

На початку ХХІ ст. до проблеми заселення Донеччини через трудові міграції та депортації в середині ХХ ст. звертається чимало дослідників. Зокрема, А. Саржан, М. Алфьоров, Л. Суюсанов та Т. Болбат, у роботах яких також приділена увага впливу міграцій на трансформацію культури українців.

В окрему групу можна виділити статті М. Бублика, Ю. Юрова, В. Заблоцького, які за своїм змістом є історико-політологічними. Їх об'єднує спільна ідея, що Донбас - це багатонаціональний регіон, з населенням, котре має особливу свідомість і ідентифікує себе з дещо окремою спільнотою, ніж українці чи росіяни. Ю.Б. Савельєв у своїй статті доводить, що на Донбасі розвинулася власна субкультура, початки формування якої відносяться до часу розвитку регіону як центру промисловості.

Проте, незважаючи на досить немалий масив історичної літератури, недослідженим залишається етнологічний аспект культури українців Донеччини.

Підрозділ 1.2. «Джерельна база дослідження» містить характеристику, класифікацію та аналіз джерел даної роботи.

Першу групу джерел, використаних нами при написанні дослідження, становлять архівні матеріали, зокрема, офіційні розпорядження, довідки та звіти Ради Міністрів СРСР та УРСР. З фондів Державного архіву Донецької області нами було використано документи з Фонду р - 5895 (Фонд Відділу організованого набору робітників виконкому Сталінської обласної Ради депутатів робітників) та Фонду р. - 2794 (Фонд виконавчого комітету Сталінської обласної Ради). З фондів Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України нами залучені документи з Фонду Державного комітету УРСР зі статистики (Ф - 582), Фонду Міністерства міського і сільського будівництва і його головних управлінь (Ф - 4487) та з Фонду Державного комітету УРСР з праці і соціальних питань (Ф - 4626).

Цінні матеріали з теми культури та побуту жителів донецьких міст містяться в Наукових архівних фондах рукописів та фонозаписів Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського НАН України. Нами використані одиниці збереження із фондів 14 - 3 (Збірники) та 14 - 5 (Експедиції) НАФ ІМФЕ, в яких переважаючими є фольклорні матеріали.

Також для написання дисертації автору були надані етнографічні матеріали із зазначеної теми (з приватного архіву) старшим науковим співробітником Відділу етнографії Донецького обласного краєзнавчого музею Л.А. Лигановою та доцентом Донецького інституту соціальної освіти, старшим науковим співробітником Відділу археології та охорони пам'яток Донецького обласного краєзнавчого музею Ю.Б. Полідовичем.

Основним джерелом для дисертації стали польові етнографічні матеріали, зібрані автором методами опитування, інтерв'ювання та анкетування під час комплексного та індивідуальних експедиційних відряджень на Донеччину. Протягом 2005 - 2008 років автором було обстежено міста Донецьк, Докучаївськ, Волноваха та передмістя м. Донецька, де зосереджена основна частина промислових підприємств та селищ поряд з ними. Під час опитувань було зібрано матеріал, що стосується висвітлення теми культури і побуту українців донецького міста та передмістя. У 2005 р. автором були обстежені села Прохорівка, Чичеріне, Ясне, Любівка Волноваського району Донецької області. Також автор брала участь в етнографічній експедиції Донецького обласного краєзнавчого музею (ДОКМ) в Олександрівський район Донецької області (липень 2006, кер. Л.А. Лиганова), під час якої були обстежені села Беззаботівка, Новоандріївка, Роздолля, Новостепанівка, Дмитроколіне та Соф'їне-Лиман. Серед студентів історичного факультету Донецького національного університету було поширено складену автором анкету-запитальник на тему: «Трансформація традиційної культури українців в другій половині ХХ ст.». Використані для написання дисертаційного дослідження розповіді респондентів зберігаються в науковому архіві кафедри етнології та краєзнавства історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Отже, проведений історіографічний аналіз праць у комплексі з польовими етнографічними матеріалами дав можливість показати узагальнюючу картину стану етнокультури українців Донеччини на початку ХХІ ст.

У другому розділі «Історико-етнографічний аналіз структури населення Донеччини» в історичній ретроспективі показано структуру українського населення на Донеччині на сучасному етапі.

Підрозділ 2.1. «Міграційні процеси на Донеччині у другій половині ХХ ст.» розкриває основні етапи формування населення регіону, інтенсивні процеси урбанізації, яка завершилася в основному у першій половині ХХ ст., дозаселення у другій половині ХХ ст., яке було зумовлене керованими радянською владою трудовими міграціями для повоєнної відбудови регіону. Також розглянуто переселення на Донеччину частини бойків та лемків з українсько-польського прикордоння, яке згідно з радянсько-польськими угодами переходило в 1951 р. до Польщі. За статистичними даними показано динаміку руху трудових мігрантів на Донеччині у 1950 - 1960-х рр. та доведено, що 70 - 75 % усіх переселенців на Донбас становили українці - вихідці з інших областей республіки, 20 - 25 % ? вихідці з РРФСР та 5 % ? з інших союзних республік.

У підрозділі 2.2. «Динаміка етнічного складу населення Донеччини на початку ХХІ ст.» проаналізовано етнічний склад населення Донецької області за даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року та доведено, що Донбас не є багатонаціональним регіоном, як це пропагується заангажованими політичними силами та засобами масової інформації. Основну частину населення Донеччини становлять українці (56,9 %), і поряд з ними найчисельнішими є російська (38,2 %) та грецька (1,6 %) національні меншини. Решту ж, 3,3 %, складають малочисельні представники білоруського, татарського, вірменського, єврейського, азербайджанського, грузинського, молдаванського та інших етносів, які в області практично не мають своїх національно-культурних організацій і нараховують від кількох осіб до кількох тисяч представників. Також у підрозділі простежено динаміку чисельності українців Донецької області протягом другої половини ХХ - початку ХХІ ст. та асимілятивні процеси, що мають місце в області.

У підрозділі 2.3. «Вплив національно-культурних та українознавчих товариств на збереження ідентичності на Донеччині на початку ХХІ ст.» висвітлюється питання двомовності та специфіки функціонування державної української мови у досліджуваному регіоні. Згідно з даними Всеукраїнського перепису населення 2001 р., своєю рідною її вважають 42 % українців області. У міському середовищі українська мова найчастіше використовується у родинному колі, а у інших сферах життя українці змушені послуговуватися російською. Ця ситуація склалася ще в 1960-ті роки, коли при провідній тенденції до зросійщення регіону прибулі українці теж почали переходити на російську, для того, щоб не виділятися на загальному фоні. Адже до того ж у 1970 - 1980-ті роки повсюдно насаджувався комплекс меншовартості українців та української мови, яку тут часто називали «телячою», «хутірською», а українців «когутами» та «гречкосіями».

Також у підрозділі розглянута проблема нестачі українських шкіл та дитячих садків, де б українці змогли навчатися рідною мовою, читати пресу, періодику. Лише 32,9 % школярів області і 19,2 % школярів у м. Донецьку навчаються українською мовою. І хоча, згідно зі статистичними даними, 79,1 % дитячих садків в області є україномовними, проте часто це є дуже формальним, оскільки на заняттях діти навчаються українською мовою, а всі побутові питання вирішуються російською.

Пропагуванням, підтримкою української мови і культури займаються кілька громадських національно-культурних та українознавчих товариств Донецької області. Вони представлені регіональними відділеннями товариств «Просвіта» та Наукового товариства імені Т. Шевченка, Українським культурологічним центром, нечисленними фольклорними колективами, етнографічними відділами при краєзнавчих міських та районних музеях, а також шкільними краєзнавчими музеями, діяльність яких скеровується місцевими краєзнавцями. Політика місцевої влади не сприяє культурному розвитку українців та негативно впливає на збереження їхньої ідентичності.

У третьому розділі «Культура та побут українців Донеччини наприкінці ХХ - на початку ХХІ ст.» розглянуто трансформацію матеріальної та духовної культури українців донецького міста та передмістя в умовах сьогодення.

У підрозділі 3.1. «Процеси трансформації в календарних обрядах та звичаях українців Донеччини» досліджується сучасна календарна обрядовість українців Донеччини. Показано причини її помітних змін та наслідки.

В результаті радянізації українського суспільства, коли витворювалася нова інтернаціоналізована спільнота, традиційна культура і особливо народні свята не знаходили підтримки у соціалістичній державі. Насаджувалися нові свята, як то Міжнародний жіночий день чи День солідарності трудящих. Свята народного календаря тоді ж зазнали суттєвих змін до скорочення. Сьогодні найбільшими святами є лише Великдень та Різдво Христове. Основні обрядодії цих свят зводяться вже переважно до приготування та споживання обрядових страв (куті, узвару, пасок), які мають нові форми та способи приготування. Меншою мірою побутують свята народного календаря: Трійця, Маковія та Спас, але вони поступово відроджуються. Також більшої популярності, особливо в дитячих колективах, набуває свято Миколая.

У підрозділі 3.2. «Зміни в обрядах та звичаях родинного циклу українців» розкрито особливості побутування весільного обряду та звичаїв, пов'язаних з народженням дитини у містах Донеччини.

Протягом усього радянського періоду традиційна українська культура піддавалася різним впливам соціального і етнічного характеру. В результаті вона була трансформована, а також було штучно спричинено творення нових свят, обрядів або їхніх елементів. І, таким чином, на сьогодні традиційна цілісність українських родинних звичаїв, обрядів значно порушена.

У міському середовищі Донеччини весільний обряд сьогодні зберігається у вигляді окремих компонентів - сватання, власне весілля та подекуди частково існує другий весільний день як частина післявесільного циклу великого українського обряду. Оскільки у підрозділі розглядається весілля міське, то значна увага приділена нововведенням ХХ ст., як то весільний кортеж, фото - та відеофіксація, весільний торт, новим прикметам та віруванням. Весільний обряд українців Донеччини загалом є більш збереженим, ніж комплекс інших сімейних звичаїв та обрядів.

Що ж стосується іншої сфери сімейного життя, то сьогодні етнологами фіксуються побутування окремих вірувань і табу для вагітної жінки та дітей першого року життя, звичаї обдаровування породіллі, немовляти, акушерів у пологовому будинку, хрестини та відзначення першого року життя дитини, які також відбуваються з помітними змінами.

У підрозділі 3.3. «Шахтарська субкультура в контексті урбанізаційних процесів на Донеччині» розглянуто культуру та побут представників професійної групи - шахтарів, особливості її формування та побутування як субкультури професійної, так і субкультури передмістя.

Перші шахтарі з'явилися на Донеччині ще в ХІХ ст. і це були колишні селяни. Навколо шахт виникали цілі поселення робітників, які на початку ХХ ст. називалися «собачівками» і «нахалівками», через надзвичайно низький рівень життя та санітарні умови у них. Згодом навколо шахт, які традиційно знаходилися на околицях міст, влада будувала робітничі селища, котрі мали свою, на той час досить розвинуту, інфраструктуру. Те, що шахтарями ставали колишні селяни, а також розміщення шахтарських селищ на околицях міст позначилося на тому, що в результаті, субкультура шахтарів сформувалася як культура передмістя.

Сьогодні, на початку ХХІ ст., шахтарські селища адміністративно входять в межі міста, але їхнє населення живе досить замкнуто, адже все необхідне для життя є у них на місці. Їдучи у справах у центр міста, вони так і кажуть, що їдуть «у місто», хоча самі адміністративно входять до нього. В цьому й полягає відмінність передмістя Донецька від передмістя, приміром, Києва, жителі якого лише ночують вдома, а все їхнє життя про ходить у Києві. Значна частина сімей шахтарів має сьогодні присадибні ділянки та підсобні господарства, що суттєво не відрізняє їх від селян.

До цього часу залишаються стійким у шахтарському середовищі професійне свято - День шахтаря та всі атрибути, що з ним пов'язані. Зокрема, у підрозділі розглядаються традиції шахтарського застілля, дозвілля, психологія, фольклор, а також міфологічні уявлення, притаманні для шахтарської субкультури.

Висновки

? проаналізовано стан вивчення проблеми в історіографії та розширено джерельну базу дослідження етнокультурних процесів в українському середовищі Донеччини наприкінці ХХ - на початку ХХІ ст. Після вивчення літератури, яка існує з цього питання, бачимо, що етнологічне вивчення Донеччини почалося ще наприкінці ХІХ ст. У середині ХХ ст. увага науковців була спрямована на дослідження історії відбудови Донбасу у повоєнний період, відродження його промислової могутності та вивчення побуту денаціоналізованих радянських робітників. Наукові роботи, що побачили світ у незалежній демократичній Україні, мають кілька спрямувань. Одні з них політизують поліетнічність регіону, інші - об'єктивно показують єдність Донбасу з усіма регіонами України. Проте власне питання етнокультури українців на Донеччині та етнічних процесів, що тут відбуваються, не є до цього часу достатньо вивченим.

? на основі аналізу статистичних матеріалів простежено механізми заселення Донеччини в другій половині ХХ ст. та доведено, що тут переважав український сегмент під час керованих міграцій у радянський період. Донеччина як регіон за час свого історичного існування зазнала три етапи активізації свого заселення, хоча українські сільські поселення існували на цій території ще до XV ст. Перший етап дозаселення Донеччини тривав у XVI - першій половині ХІХ ст., і для нього були характерні міграційні потоки українського селянства з північних і центральних губерній, оскільки тут були вільні землі й великі та дрібні землевласники заохочували притік робочої сили та іноземну колонізацію (греки, німці, серби). Другий етап етнодемографічних змін регіону, який ми досліджуємо, тривав з другої половини ХІХ ст. до початку ХХ ст. і був обумовлений розвитком промисловості. В цей час активізуються вуглевидобуток та промислове виробництво, які потребували робочих рук. Тому колишні селяни з українських, а також уже частково і з російських, губерній в силу багатьох причин прибували на Донбас, головним чином у Юзівсько-Гришинсько-Макіївську конгломерацію, для роботи на перших промислових підприємствах та шахтах. На початку ХХ ст. уже існували всі сучасні міста Донецької області. Але їхнє становлення та розвиток тривали в подальші десятиріччя. А саме - на третьому етапі міграцій до Донеччини, у 20 - 70-ті рр. ХХ ст. Цей етап був визначальним для демографічного фону регіону, оскільки тоді він зазнав наймасовішого в своїй історії притоку людських ресурсів. Причиною цього притоку була низка історичних обставин: втечі селян від Голодомору 1932 - 1933 рр., колективізації, колгоспного рабства, повоєнний призов на відбудову промисловості. З 1945 по 1955 рр. на терени Донецької області для праці на шахтах і заводах прибуло з усього Радянського Союзу близько 3,5 млн. осіб. І хоч міграційні потоки тоді йшли абсолютно з усіх областей колишнього Радянського Союзу, проте лідером була УРСР, адже 70 - 75 % трудових мігрантів припадало на її долю. Щороку загальна кількість прибулих в область складала близько 300 тис. осіб. І хоча плинність робочої сили була теж доволі високою, все ж деякий відсоток представників інших етносів на Донбасі осідав. У результаті цього, а також політики русифікації та радянізації, починаючи з 1959 р., відсоток українців, згідно з даними Всесоюзних переписів населення, поступово зменшувався.

? розкрито етнодемографічну ситуацію в Донецькій області станом на початок ХХІ ст. крізь призму демографічних процесів другої половини ХХ ст. За останнє століття кількість українців на Донеччині змінювалася наступним чином: 1897 р. (в усій Катеринославській губернії, до якої входила й Донеччина) - 1 456 369 осіб, 1926 р. - 1 131 769 осіб, 1959 р. - 2 368 120 осіб, 1989 р. - 2 693 432 осіб. Під час проведення першого Всеукраїнського перепису населення в 2001 р. в Донецькій області було зафіксовано 121 представника різних етносів. Демографічна картина в області є наступною: українці становлять переважну більшість - 56,9 %. Ще двома помітними етнічними меншинами на Донеччині є росіяни (38,2 %) та греки (1,6 %). Лише біля 3 % припадає на близько 118 представників окремих етнічних груп, які є малочисельними і часом складають кілька осіб. Політики пропагують через засоби масової інформації поліетнічність Донбасу з метою узаконення офіційного використання російської мови спочатку як регіональної, а потім - і як другої державної.

? показано становище і перспективи функціонування української мови на Донеччині, де відбуваються посилені асимілятивні процеси. Українці становлять біля 57 % населення області, 42 % з них вважають своєю рідною мовою українську. Така ситуація утворилася за часів радянської влади, коли закривалися українські школи, пропагувалася необхідність знання російської мови. Головним фактором, що спричинив сьогоднішню ситуацію, залишається цілеспрямована русифікація. За 17 років незалежності України місцева влада не зробила жодного кроку для подолання цієї мовної кризи, яка поглибилася ще більше після намагання надати російській мові статусу регіональної у кількох східних областях. Перспективою вирішення проблеми відродження української мови на Донеччині є дотримання закону про функціонування державної мови в усіх сферах. Частина українців активно вимагає дотримання своїх конституційних прав щодо вживання української мови у всіх сферах життя, зокрема і в державних закладах. Ця боротьба нерідко виливається у судові процеси та протести, що вказує на її активність. Підтримкою української національної ідентичності на Донеччині опікуються національно-культурні та громадські українські організації. Головну роль у цих процесах на Донеччині відіграють кілька українських громадських організацій - Український культурологічний центр, а також «Просвіта» та Донецьке відділення НТШ. Значна роль у проведенні етнографічної та краєзнавчої роботи в регіоні належить школам і етнографічним музеям при них, районним краєзнавчим музеям та обласному, які проводять дослідження української культури, організовують виставки народного мистецтва тощо. Завдяки діяльності українських просвітньо-культурних товариств у регіоні спостерігається певне підвищення інтересу до традицій, витоків української історії та культури.

? визначено ступінь збереженості традиційної календарної обрядовості українців регіону. Донеччина традиційно мала свої регіональні особливості свят народного календаря, проте у ХХ ст. свої елементи привнесли й мігранти. Робітники, які прибули у ХХ ст. на Донбас, репрезентували різні етнографічні регіони. Під впливом політики, урбанізації, русифікації мігранти почали втрачати свої етнічні локальні риси і ставали носіями загальнорадянської культури. Найбільших змін зазнала їхня традиційна духовна культура. Двома головними календарними святами, які більшою чи меншою мірою святкуються в урбанізованому донецькому суспільстві, є Різдво та Великдень. Також українці дотримуються святкування Трійці, Маковея та Спаса. Піддаючи аналізу трансформовані форми календарної обрядовості, бачимо, що найбільш стійкими виявилися ті обряди та обрядодії, які пов'язані з приготуванням та вживанням сакральної їжі. Для сучасної календарної обрядовості українців Донеччини характерне явище ритуалізму, коли відносно зберігається зовнішня форма свят, але втрачене смислове навантаження, яке вони мали у традиційному суспільстві на початку ХХ ст. Функціонування елементів традиційної календарної обрядовості українців Донеччини та її роль у збереженні національної ідентичності викликає потребу у відродженні традицій етнокультури через освіту і виховання та ставлення до традицій в родині.

? проаналізовано трансформацію та рівень збереженості традиційної обрядовості у сімейному побуті українців донецького міста. Традиційний весільний обряд українців Донеччини на початку ХХІ ст. є відносно збереженим. Комплекс обрядів, пов'язаних із народженням дитини, першим роком її життя та вихованням сьогодні простежується у збереженні традиції та появі нових елементів під впливом урбанізації та поширення міської культури. Така обрядовість синтезує три нашарування - офіційне або цивільне, релігійне християнське та дохристиянське язичницьке. Виконання жителями Донеччини на початку ХХІ ст. основних обрядодій з циклу сімейної обрядовості є зумовленим частково вірою у магічність дій, а також механічним повторенням того, що роблять інші. З сучасної обрядовості повністю випадають ті звичаї, що вже відійшли у минуле повсюдно в Україні. Це, наприклад, розплітання коси нареченій, обрядодії, пов'язані з посагом молодої, обряд комори. Варто зауважити, що втрачений під дією зазначених факторів пісенний обрядовий супровід весілля, хоч і повільно, але має тенденцію до відродження.

? виявлено комплекс традицій, що визначають особливість професійного шахтарського середовища, та простежено зміни в побуті шахтарів за радянської влади та роки незалежної України. Професійне шахтарство є особливою соціальною групою населення Донеччини. У 1990 р. шахтарі становили 47 % від загальної кількості міського населення області. Вони є носіями професійної шахтарської субкультури як складової загальноукраїнської культури. Для них характерні свої стереотипи поведінки, особливості стилю життя, своя професійна святкова обрядовість, наявність професійного шахтарського фольклору і побутування міфологічних уявлень, зокрема про містичного персонажа Шубіна. З'ясовано, що у культурі шахтарів є чимало елементів сільської культури. Це проміжний тип культури між міською та сільською. Вона формувалася протягом століття, та колишні селяни так і не змогли адаптуватися до міського способу життя. Немалу роль тут зіграло й те, що самі шахти розміщуються переважно на околицях міст та біля сіл. В таких умовах шахтарі зберегли напівсільський спосіб життя, про що свідчать індивідуальна житлова забудова таких селищ, а також наявність у багатьох шахтарських сімей присадибних ділянок, хоч і невеликого, але господарства. Та й сам спосіб їхнього життя є переважно відрізаним від великого міста, до якого вони хоч і входять адміністративно, але живуть від нього відособлено.

Результати дисертаційного дослідження показали, що українці Донеччини протягом ХХ ст., а особливо другої його половини, були піддані потужній асиміляції, яка торкнулася їхньої мови, побуту, культури та свідомості. За роки незалежної України не приділяється належної уваги з боку місцевої влади відродженню української культури, продовжується активна політична кампанія щодо загальної русифікації регіону. Поза тим, серед українського населення, хоч і повільно, але спостерігається тенденція до спроб відродження і збереження своїх культурних особливостей в умовах урбанізації та зросійщення.

Основні положення та висновки дисертації викладені у публікаціях

1. Гасиджак Л. Історіографія вивчення українців Донеччини у ХХ - ХХІ ст. / Леся Гасиджак // Етнічна історія народів Європи. - 2006. - Вип. 21. - С. 84 - 88.

2. Гасиджак Л. Етнічний склад населення Донбасу. Політизація проблеми / Леся Гасиджак // Етнічна історія народів Європи. - 2007. - Вип. 22. - С. 67 - 73.

3. Гасиджак Л.І. Культура та побут шахтарів Донеччини в другій половині ХХ - на початку ХХІ ст. / Леся Іванівна Гасиджак // Збірник наукових праць науково-дослідного інституту українознавства. Т. XVIII - К., 2007. - С. 211 - 223.

4. Гасиджак Л. Шахтарська субкультура в контексті урбанізаційних процесів на Донеччині / Леся Гасиджак // Етнічна історія народів Європи. - 2007. - Вип. 23. - С. 68 - 75.

Размещено на Allbest.ru