Деформація традиційної культури українців в кінці 20-х – на початку 30-х років ХХ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Деформація традиційної культури українців в кінці 20-х - на початку 30-х років ХХ ст.

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

Загальна характеристика дисертації

Структура дисертації обумовлена поставленою метою та орієнтована на розв'язання наукових завдань. Робота складається зі вступу, трьох розділів, списку використаних джерел та літератури. Повний обсяг дисертації становить 228 сторінок, з них основного тексту - 187 cторінок, списку джерел та літератури - 41 сторінка (376 найменувань).

Вступ. Актуальність теми дослідження. Одним із пріоритетних напрямків сучасної етнологічної науки є вивчення національно-культурних традицій українського народу. Особливий інтерес викликає традиційна українська культура періоду 20-х - 30-х років ХХ ст. Саме в ці роки, під час суцільної колективізації та голоду-геноциду відбулася деформація, денаціоналізація та уніфікація культури. Внаслідок чого була порушена тяглість народних традицій та перерваний природних розвиток народної традиційної культури.

Голодомор 1932-1933 років як наслідок функціонування диктаторського тоталітарного режиму є найбільшою трагедією українського народу і не має аналогів у світі. Штучно створений Голодомор проти мирного населення є не що інше, як геноцид. Про це свідчить прийнятий 28 листопада 2006 року Верховною Радою України Закон «Про Голодомор 1932-1933 років в Україні», що визначає Голодомор геноцидом Українського народу.

Актуальність даного дослідження зумовлена насамперед масштабністю руйнівного впливу колективізації та голоду-геноциду на всі сфери традиційної культури українського селянства. А факти нещадного нищення російсько-більшовицькою владою українського народу, факти поневірянь і страждань, а також правда про їхні наслідки повинні бути ретельно вивчені та зафіксовані.

В українській та зарубіжній історіографії проблема деформації традиційної української культури в кінці 20-х на початку 30-х рр. ХХ ст. не була належним чином висвітлена. Питання наукового дослідження вперше і найактивніше порушили поза межами України. Лише із здобуттям незалежності України активізувалися дослідження цієї трагічної сторінки в історії нашої держави. На сьогодні кількість праць, публікацій присвячених зазначеному періоду, за підрахунками Бібліографічного покажчика виданого в Одесі, нараховується 6 384 назви. Дослідниками та науковцями проведено низку фундаментальних розвідок (політичні, економічні, демографічні аспекти), але й досі майже не досліджено наслідки у руйнуванні етнокультури українців.

Відтак, досі не систематизовані та не узагальнені методи, засоби та прийоми нищення традиційної української культури та комплексно нез'ясовані механізми творення «радянської культури».

Наукове осмислення деформації традиційної української культури в кінці 20-х - на початку 30-х років ХХ ст. може слугувати джерелом національного самоусвідомлення українців та подолання кризових явищ у культуро-психологічній сфері українського народу.

Незважаючи на наявність багатьох робіт, присвячених висвітленню різних аспектів колективізації та геноциду, питання узагальнення та систематизації зламу традиційної української культури в кінці 20-х на початку 30-х років ХХ ст. не стали темою окремого наукового дослідження.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане в контексті розробки науково-дослідної теми історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка «Історія української державності нової та новітньої доби» (Держ. реєстр №06БФ046-01) та в руслі наукової роботи кафедри етнології та краєзнавства.

Об'єктом дисертаційного дослідження є традиційна культура українського селянства в кінці 20-х - на початку 30-х років ХХ ст.

Предметом дослідження є процеси деформації української традиційної культури під час колективізації та Голодомору 1932-1933 років.

Хронологічні рамки дисертаційного дослідження охоплюють період з 1929 по 1934 рр. Нижня межа обумовлена початком «суцільної» колективізації приватних селянських господарств. Верхня хронологічна межа дослідження пояснюється закінченням штучно організованого Голодомору 1932-33 рр.

Географічні межі охоплюють територію УСРР у межах її адміністративно територіального поділу в кінці 20-х - на початку 30-х рр. ХХ ст. Дисертанткою враховувалося, що упродовж досліджуваного періоду адміністративно-територіальний поділ України змінювався. В розділах дисертації географічні назви подаються у відповідності із зазначеними змінами.

Мета дисертаційного дослідження - виявити, систематизувати й узагальнити наслідки зламу традиційної культури українського селянства в кінці 20-х - на початку 30-х років ХХ ст.

Завдання дисертації:

проаналізувати стан і характер вивчення проблеми у зарубіжній та вітчизняній історіографії;

розширити джерельну основу проблематики дослідження за методом усної історії;

з'ясувати причини та фактори деформації традиційної української етнокультури;

проаналізувати процес руйнації традиційного способу життя українського селянства;

простежити процес деморалізації традиційної поведінки селян в умовах репресивної політики влади;

виявити громадські новоутворення в кінці 20-х - на початку 30-х рр. ХХ ст. та їхній вплив на звичаєве право українського селянства;

дослідити зміни у народному харчуванні в кінці 20-х - на початку 30-х років ХХ ст.;

з'ясувати процеси змін у сімейній обрядовості українського селянства;

простежити механізм нищення релігійності українського селянства та насадження радянських свят;

дослідити злам функціонування народних ремесел і промислів.

Методологічну основу дисертації становлять принципи історизму, науковості та об'єктивності. З метою розв'язання дослідницьких завдань використано системно-структурний метод, проблемно-хронологічний і порівняльний методи, які дали найкращі можливості для досягнення поставленої мети і завдань. Задля з'ясування наслідків зламу традиційної культури українського селянства використано методи польових етнографічних досліджень, усної історії.

Наукова новизна полягає в виявленні, систематизації й узагальненні наслідків зламу структури етнокультури внаслідок насильницької політики влади. У дослідженні комплексно вивчаються процеси деформації традиційної української культури в роки колективізації та Голодомору 1932-1933 рр. в Україні. Вперше розкрито механізми зламу селянської культури більшовицькою владою на основі аналізу нав'язування населенню радянської «культури» та заборону традицій, звичаїв та обрядів. Уточнено уявлення про процес руйнації традиційного способу життя селян. Поглиблено знання про деформацію структури сімейних обрядів, нищення релігійності українського селянства, зміни в народному харчуванні та злам функціонування народних ремесел та промислів. Робота побудована на значній кількості архівних та польових матеріалів, зібраних автором дисертації, які забезпечують всебічне дослідження процесів, що відбувалися у традиційній українській культурі в кінці 20-х - на початку 30-х рр. ХХ ст.

Практичне значення результатів полягає в тому, що фактичні матеріали та теоретичні узагальнення, оцінки й висновки створюють більш повну картину наслідків колективізації та Голодомору 1932-1933 років, що відбилися на традиційній українській культурі. Матеріали можуть бути використані для підготовки лекційних курсів, спецкурсів, практичних занять з етнології та історії України та у подальшому дослідженні деформації традиційної культури українців. Зібрані та проаналізовані історичні відомості становлять основу для просвітницької роботи серед населення, зміцнення державницьких поглядів, національної свідомості.

Практичним втіленням даного дослідження стало виготовлення автором дисертації Міжнародної виставки «Знищені голодом. Невідомий геноцид українців» (Брюссель, 2007 р.)

Наукова апробація результатів дослідження здійснена на засіданнях кафедри етнології та краєзнавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Основні положення та висновки дисертації знайшли своє відображення на наукових конференціях, зокрема на Науково-практичній конференції «Голодомор як засіб політичного террору» (Вінниця, 2003 р.), Міжнародній науковій конференції «Народна культура Поділля в контексті національного виховання» (Вінниця, 2003 р.), Міжнародній конференції «Розвиток наукових досліджень - 2005» (Полтава, 2005 р.), Міжнародній конференції «Перспективні напрями вивчення всесвітньої історії» (Київ, 2005 р.), Міжнародній науковій конференції «Сучасна методологія вітчизняної та зарубіжної етнології» (Київ, 2006 р.).

Публікації. Основні положення та зміст дисертації викладено у 5 статтях, опублікованих у провідних наукових фахових виданнях, що входять до переліку ВАК України, та публікаціях матеріалів наукових конференцій.

Основний зміст дисертації

етнокультура український селянство

У першому розділі «Історіографія та джерельна база дослідження» аналізується стан наукової розробки проблеми у вітчизняній та зарубіжній історіографії та характеризуються джерела, на основі яких виконана робота.

У кінці 20-х на початку 30-х років ХХ ст. український народ переніс найбільшу катастрофу ХХ ст. - колективізацію та Голодомор. Понад півстоліття ця тема в радянській історіографії була «закрита». Радянські історики, згадуючи про 20-30-ті рр. ХХ ст., керуючись загальними засадами компартійного керівництва, згадували лише про «деякі продовольчі труднощі». Тоталітарна влада не допускала іншого тлумачення історії, окрім того, яке співпадало з офіційними партійними документами. За будь-яку спробу вчених згадати про Голодомор, їм зразу ж навішувалося клеймо «буржуазний націоналіст».

На сьогодні кількість монографій, спогадів, публіцистичних видань, збірок документів та науково-теоретичних видань з досліджень даного періоду вже чимало. Однак, ще не всі аспекти цієї трагедії висвітлені - наше завдання полягає у вивченні та характеристиці наукових праць дослідників, що, в першу чергу, стосуються деформації традиційної культури українців в кінці 1920-х - на початку 1930-х років.

У підрозділі 1.1 «Історіографія вивчення стану традиційної культури українців в кінці 20-х - на початку 30-х рр. ХХ ст.» виділено три етапи, бо кожен з них висвітлює певні періоди накопичення та оприлюднення інформації про колективізацію та голодомор 1932-1933 років.

До першого етапу слід віднести перші повідомлення та дослідження із зарубіжної історіографії. Біля її витоків стоять автори газетних та журнальних повідомлень (С. Бартійон, Г. Ланг, Г. Джоунс, В. Штайн, С. Граденіго, М. Маггерідж, В. Чемберлен).

Великий внесок у висвітлення проблеми деформації традиційної культури українського селянства зробив відомий англійський історик Роберт Конквест. У своїх працях, що вийшли наприкінці 60-х - протягом 70-х років у Лондоні, автор наголошує, що радянська влада робила все можливе, щоб знищити насамперед самосвідомість, стійкість та національний дух українського селянства. Відомий італійський учений А. Граціозі у своїх працях розкриває основні причини, які підбурювали селянство до активного опору. Висвітлені у даній праці питання дають цінний матеріал для вивчення поведінки людей в роки Голодомору.

Серед емігрантів, які опинилися в країнах Заходу після Другої світової війни було чимало тих, хто пережив колективізацію та Голодомор. У період 1940-х - 1970-х рр., серед еміграційних дослідників була сформована наукова школа. Дослідники О. Воропай, В. Гришко, М. Вербицький, О. Звичайна, Д. Соловей, Ф. Правобережний вважали, що завданням запланованого голоду було якщо не винищити, то всебічно ослабити українську націю. У працях еміграційних істориків наявна слушна критика перетворень у сільському господарстві. Дослідники звертали увагу читачів на наслідки сталінської колективізації для українського селянства, розорення та знищення найпрацьовитіших господарів та занепад, через втручання влади, сільських товаровиробників.

Важливим етапом у дослідженні даної проблеми було створення при Конгресі США Спеціальної комісії, метою якої було протягом 1985-1987 років з'ясувати факт голоду, його тривалість, причини і наслідки для України та українського народу, яку в 1986 році очолив відомий дослідник Д. Мейс. Завдяки цій Комісії було нагромаджено велику кількість джерельної бази для майбутніх досліджень даної теми. Заслуговує на увагу застосована професором Д. Мейсом методика збору першоджерельного матеріалу, а саме збору свідчень, та різні підходи до визначення достовірності та вартості таких матеріалів. Вчений зазначав, що розповіді очевидців є повноцінним джерелом для ґрунтовного дослідження психологічної, духовної шкоди, завданої українському народові.

На рубежі 80-х - початку 1990-х років виходить значна частина праць вітчизняних науковців і публіцистів. Різних аспектів проблеми колективізації та Голодомору та їхнього впливу на традиційну культуру українців, торкалися такі вітчизняні дослідники як С. Кульчицький, В. Даниленко, Г. Касьянов, П. Панченко, Ю. Шаповал.

Якісно новий період у дослідженні різних аспектів Голодомору 1932-1933 років в Україні починається з часів проголошення державної незалежності України.

У 1992 році журналісткою Л. Коваленко та письменником В. Маняком була заснована Асоціація дослідників голоду-геноциду 1932-1933 років в Україні, яку нині очолює багаторічний політв'язень Л. Лук'яненко. Вітчизняними істориками поступово накопичується значна кількість досліджень. Проблема деформації традиційної культури українців у кінці 20-х - на початку 30-х років ХХ ст. певною мірою відображена у багатьох працях. Це, насамперед, наукові дослідження В. Сергійчука, Є. Шаталіної, В. Солдатенка, Г. Касьянова, Я. Мандрика, В. Марочка, О. Веселової, О. Мовчан, С. Білоконя, В. Даниленка та інших.

Вагомий внесок у дослідження традиційної культури українського селянства кінця 20-х - початку 30-х років ХХ століття зроблено унікальною працею україномовного американського вченого Вільяма Нолла. На основі методу усної історії, автор стверджує, що колективізація докорінно знищила притаманні сільському селянству звичаї, розваги та ритуали, і характеризує її як культурну катастрофу. У цій праці показано руйнування усталених традиційних форм господарювання, проведення дозвілля, серед яких дослідник найбільшу увагу приділив формам дозвілля, які, на його думку, мало вивчені істориками. Автор підсумовував, що колективізація знищила численні культурні норми, «непоправно змінюючи давню культуру з величезною кількістю складових частин на неоковирну копію міських норм життя, яку задумали і контролювали нечисленні організації активістів».

Історики М. Вівчарик, А. Голуб, П. Панченко, А. Куліш, Г. Капустян, Ю. Котляр вважають, що життя та побут українців були значно деформовані. Наслідки голодомору-геноциду, зокрема демографічні, розглядають у спільній праці автори М. Вівчарик та В. Капелюшний. Історики одностайно наголошують на тому, що колективізація та Голодомор «знищила головного носія етнічності народу України».

Наукові розвідки О. Удода, М. Шитюка дають змогу на тогочасних матеріалах простежити деформацію в громадському та родинному побуті.

Значну кількість проблем, які недостатньо вивчені в історико-етнографічній науці, порушив у своїх статтях С. Дровозюк. Автор стверджує, що одним із засобів руйнування народної культури була політика більшовицького режиму спрямованого на те, щоб примусити народ творити «народну культуру» наперед заданого змісту.

Для дослідження нашої теми важливе місце посідають статті В. Борисенко, які допомагають визначити різні аспекти зламу традиційної культури.

До досліджень деформації традиційної культури регіонального характеру слід віднести праці І. Шульги (Поділля), Б. Ткаченка (Сумщина), М. Шитюка (Миколаївщина), І. Рибака та А. Матвеєва (Поділля та Південно-Східна Волинь).

Вагомим внеском у дослідження процесів деформації традиційної культури українців, стало двотомне видання «Історія українського селянства», видане Інститутом історії України Національної академією наук України у 2006 році. Статті сучасних істориків узагальнюють дослідницьку роботу в галузі історії українського селянства за останні 50 років. Також дається переоцінка багатьом подіям з історії українського селянства, зокрема суцільній колективізації сільського господарства та її наслідкам.

Підрозділ 1.2 «Джерельна база дослідження» містить широке коло архівних та друкованих джерел, різних за походженням та інформаційними можливостями, а також велику кількість усних свідчень очевидців Голодомору 1932-1933 років в Україні.

Першу групу джерел становлять оприлюднені з 1990-х років документи тих часів. Одним із перших вийшов у 1990 році збірник розсекречених партійних архівних документів «Голод 1932-1933 років в Україні: очима істориків, мовою документів», в яких вперше розкриваються багато замовчуваних деталей і вперше проливається світло на причини та наслідки Голодомору 1932-1933 рр. в Україні.

Матеріали, зібрані Комісією Конгресу США та Міжнародною комісією з питань рослідування голоду (документи, повідомлення, звіти, а також свідчення очевидців, зібрані Комісією), упорядковані М. Мухіною, допомагають якнайширше відтворити події того часу та простежити вплив цих подій на життя та побут українців.

Ряд документів з колишніх таємних архівів опубліковані В. Сергійчуком. На основі цих документів автор простежив геноцид українського народу в ХХ ст. через штучні голодомори, організовані більшовицькою владою. Важливим для нашого дослідження є проаналізовані істориком умови існування та подальша доля сільських активістів, які відмовлялися брати участь у розкуркуленні та знущанні над односельцями.

Дослідники найчастіше всього концентрували свою увагу на 1932-1933 роках, що не дає завершеної картини деформації традиційної культури. Ширше розглянув дану проблему В. Даниленко, який дослідив документи ДПУ НКВС за 1932-1935 роки, підготовлені за селянськими листами, надісланими до Червоної армії. Десятки тисяч листів свідчать про істотну деформацію у селянській психології та свідомості у напрямі, бажаному для більшовиків.

Другу групу джерельної бази становить усна історія. Для розширення і конкретизації проблеми деформації традиційної культури українців в кінці 20-х - на початку 30-х років ХХ ст. є необхідність здійснити джерелознавчий аналіз спогадів.

До важливих джерел цієї групи слід віднести, книгу свідчень і спогадів очевидців Голодомору, видану у 1991 р., укладену Л. Коваленко та В. Маняком. У книзі вміщені також документи та коментарі науковців, що дає змогу об'єктивно дослідити процеси деформації в традиційній культурі українського селянства.

Історичним довідником про подробиці народної трагедії убієнних голодом наших співвітчизників стали дві книги зі свідченнями очевидців, виданих за редакцією о. Ю. Мицика.

Серед цієї групи джерел варто назвати цілу низку книг регіонального характеру. Це, зокрема, праці, упорядковані Б. Лановиком (Тернопілля), С. Вакулишиним (Київ), Т. Поліщук (Харківщина), С. Денисенко (Полтавщина), М. Дорошем (Вінниччина), В. Мацьком (Поділля, Вінниччина), Ю. Авраменком (Переяславщина).

Підхід на регіональному рівні до дослідження даної проблеми допомагає ширше проаналізувати вплив колективізації та Голодомору на традиційну культуру українців.

Третю групу нашої джерельної бази становлять архівні матеріали. Це, зокрема, доповідні записки інструкторів ЦК КП(б) У, постанови відділів ЦК КП(б) У і ЦК ВКП(б), протоколи, спецзведення, інструкції, бюлетені ДПУ УРСР, розпорядження, довідки, селянські листи, заяви, скарги тощо з архівів: Центрального державного архіву громадських об'єднань України; Центрального державного архіву вищих органів влади та управління; Галузевого Держаного архіву Служби безпеки України; Державного архіву Вінницької області; Рукописного архіву Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології НАН України; Архіву Міжнародного благодійного фонду «Україна 3000».

Для дослідження теми чимале значення мали матеріали (свідчення очевидців) Рукописного фонду навчально-наукової лабораторії з етнології Поділля Інституту історії, етнології та права (РФ ННЛЕП ВДПУ), зібрані студентами Вінницького державного педагогічного університету імені М. Коцюбинського та автором дисертації протягом 2001-2005 рр.

Міжнародним благодійним фондом «Україна 3000» у 2003 р. у співпраці з Київським національним університетом імені Тараса Шевченка була вперше розроблена наукова програма із фіксації усної історії. Автором цієї програми є професор кафедри етнології та краєзнавства В.К. Борисенко.

Дисертанткою аналізувалися результати проведеної роботи, які були оприлюднені на Інтернет-сайті «Уроки історії: Голодомор 1932-33 рр.» (www.golodomor.org.ua), у створенні якого брала участь і автор дисертації. Мета створення сайту - формування фундаментальної науково-дослідницької бази з вивчення різних аспектів історії Голодомору. В розділі «Свідчення» подано понад 2000 свідчень очевидців Голодомору, зібраних студентами та викладачами університету протягом 2002-2006 р. у 19 областях (182 районах, 513 селах і смт та 37 містах) України.

Під час пошукової роботи було виявлено чималу кількість документів та матеріалів, які введені у науковий обіг уперше. Історіографічний аналіз показав, що на сьогодні створена велика методологічна база та нагромаджена значна частина емпіричного матеріалу для створення узагальнюючої праці з питання деформації народної культури.

Розділ 2 «Механізм зламу традиційної української етнокультури в кінці 20-х - на початку 30-х років ХХ ст.» складається з чотирьох підрозділів, в яких розглядаються причини та процеси деформації традиційної української культури.

У підрозділі 2.1 «Причини та фактори зламу традиційної української етнокультури» висвітлюються процеси колективізації та експропріації індивідуальних селянських господарств та їхній вплив на усталене життя українських селян. Щоб розкуркулити селянина під виглядом колективізації, сталінський режим штучно розколов селянство за майновою ознакою, налаштувавши бідняків та середняків проти заможного селянства. Таким чином, експропріація індивідуальних селянських господарств повинна була здійснюватися самим селянством. Опираючись колективізації, значна частина селян була виселена.

У підрозділі 2.2 «Процес руйнації традиційного способу життя українського селянства» досліджено процеси втечі-міграції селян в міста України та в країни СРСР, найбільше у Москву на метробуд, Біломорканал та ін. Втечі з сіл у пошуках заробітків, або виїзд у міста, де не було голоду, для обміну речей на харчі - були найбільш поширеним видом порятунку. Більшість селян так і не поверталися. Їхні хати ставали пустками, подвір'я заростали бур'янами, села обезлюднювалися.

В роки колективізації та Голодомору масово було розповсюджене свавілля, розбій та насильство активістів на чолі з уповноваженими від НКВС щодо селян. До складу сільських активістів переважно входили бідняки, які часто хотіли догодити владі або й помститися заможним родинам. Деякі справді повірили у сталінську авантюру, але не мали вороття назад, інакше б їх чекала доля «ворога народу». Усі вони стали жертвами - їх жорстоко використали і знищили, та ще й знеславили перед їхніми нащадками.

У підрозділі 2.3 «Деморалізація традиційної поведінки селян в умовах репресивної політики влади» аналізуються процеси деформації моральних норм українського селянина та виникнення таких явищ як доноси, крадіжки, самосуди. Саме в кінці 20-х - на початку 30-х рр. ХХ ст. відбувалося духовне покріпачення українців. Катастрофічних наслідків набула свідомість селянина. Аморальні, нецивілізовані вчинки, злочинні дії радянської влади на всіх рівнях стали правилом, нормою поведінки. Честь і гідність засуджувалися, донесення ж вважалися виявом патріотизму, а доброта, милосердя, добропорядність і працьовитість були замінені на «классовую бдительность». Нав'язувалися такі нові норми життя як підлабузництво, продажність, обдурювання, лицемірство.

Одвічні моральні засади були відкинуті як «куркульські» та ворожі, а такі аморальні вчинки як розбій, свавілля та знущання, вбивства, самосуди, підкуп, залякування та доноси заохочувалися, бо це слугувало диктатурі партії, а значить було «морально». Колективізація та Голодомор нанесли непоправної шкоди суспільній свідомості селянства, внаслідок чого зникали такі моральні норми як «не вбий та не вкради», та з'являлися такі як «весь хлеб - в закрома родины» та «ніч - мати, не поспиш-то будеш мати». Масового поширення набули крадіжки, які перестали засуджуватися, оскільки вважалися «компенсацією» за недоплачені трудодні.

Були деформовані також і соціально-правові норми в українському селі, про що свідчать масові самосуди та вбивства селян. Найбільшу кількість вбивств та самосудів чинили представники влади, серед яких панувала атмосфера нечуваної злості, жорстокості, байдужості та масового отупіння, що було наслідком панічного страху перед владою за невиконані доручення. Адже влада особливу увагу звертала не стільки на селянство, як на свої власні ланки, які без особливого ентузіазму і натхнення проводили заплановані кампанії.

Внаслідок голоду в масовій психіці селянства сталися глибокі зміни: надовго вкоренився страх, який передався і наступним поколінням, недовіра та тривога. У фізично виснажених людей частими були різні зрушення психіки, від страху та самогубств - до повного руйнування психічного стану, що виявлялося в окремих фактах канібалізму.

У підрозділі 2.4 «Громадські новоутворення та їхній вплив на звичаєве право українського селянства» висвітлено процеси створення мережі артілей, комун, ТСОЗів, радгоспів, колгоспів шляхом колективізації, розкуркулення та голодового терору. Створення колективних форм господарювання мало якнайшвидше ліквідувати традиційне індивідуальне господарство. Для радикального реформування сільськогосподарських традицій влада застосувала найжорстокіший метод - терор голодом, що призвело до жахливих наслідків. У психології значної частини селянства з'явилося байдуже ставлення до сільського господарства, рабська покірність перед керівництвом. Кому вдалося вижити, ті були загнані в колгоспи. Відтак, селянство як цілісна соціальна маса було деформоване. З'явився новий тип сільського працівника - колгосник, що відповідав інтересам адміністративно-командної системи.

У кінці 20-х - на початку 30-х років радикальних змін зазнали усталені роками норми звичаєвого права: звертання на «ви», стосунки між кумами, родичами, відповідальність за виховання дітей, догляд за людьми літнього віку. Масового поширення набули розлучення. Радянська система, формуючи «новий тип людини», нищила усталені роками норми звичаєвого права, як морального, так і виховного плану.

У третьому розділі «Руйнівні зміни у культурі українського селянства» розглядаються наслідки жахливого Голодомору у сфері традиційної української культури.

У підрозділі 3.1 «Зміни в народному харчуванні кінця 20-х - початку 30-х років ХХ ст.» проаналізовано харчування селян в роки колективізації та Голодомору. В кінці 20-х - на початку 30-х років ХХ ст. була порушена система повсякденного харчування, значних змін зазнали процеси виготовлення страв, повсякденне меню, обрядова страва. Також було деформовано звичаї та ритуали, пов'язані з вживанням їжі (пригощання гостей, вірування, харчові обмеження та заборони). Наслідком жорстоких репресивних дій щодо селянства стало знищеня культури споживання їжі. Постів ніхто з українських селян не дотримувався, адже через повну відсутність харчів саме виживання людини було поставлене під загрозу. Через вилучення всіх можливих продуктів харчування змінився якісний і кількісний склад їжі. В кінці 20-х - на початку 30-х років ХХ століття народне харчування українського селянства зазнало значних руйнівних змін, що відчуваються і досі.

Підрозділ 3.2 «Деформація сімейної обрядовості українського селянства» присвячений дослідженню руйнації структури обрядів родинного циклу.

Початковими із сімейного циклу є обряди, пов'язані з народженням дитини та прилученням її до свого роду. Вони складалися із певних ритуалів та дій. З початком колективізації більшість селян таких звичаїв при народженні дитини не дотримувалися, бо не було за що. Обряди пов'язанні з народженням дитини зазнали непоправних змін. Жінки перестали дотримуватися традиційної поведінки до народження дитини. Структура таких обрядів, як родини (відвідування новонародженого), пострижини (через рік) була деформована. Слід зауважити, що незважаючи на сувору заборону, люди намагалися будь-що похрестити новонароджену дитину.

Важливим етапом в житті людини було одруження. До кінця 20-х рр. традиційний весільний обряд зберігався у всій його цілісності. Колективізація та Голодомор 1932-1933 рр. нанесли непоправної шкоди даному обряду. Відбулася деформація структури обряду. Деякі частини відпали, на зміну їм з'явилися нові. В кінці 20-х - на поч. 30-х рр. ХХ ст. з'являється новий вид одруження, що називався «сходитися». Існували ще й інші варіанти, такі як «складали людей докупи». Ця назва виникла внаслідок заборони таїнства вінчання, і такі шлюби в народі не вважалися справжніми. Після колективізації у багатьох селян взагалі не було ніякого весілля, тільки громадянська процедура (розпис) без будь-яких святкувань.

Коли ж обряд весілля знову відновлювався в українському селі, то багато елементів його вже було втрачено, а інші заборонено.

Ритуал поховання у сімейній обрядовості є важливим етапом переходу душі у світ пращурів. За традицією, небіжчика обмивали, наряджали, «встеляли» дорогу до могили, відспівували, оплакували, поминали за обідом.

Посеред зими 1932-1933 рр., як люди почали масово вмирати, похорони за традиційним ритуалом вже перестали проводитися. Знесилені селяни фізично не могли дотримуватися обряду поховання. Коли вже не справлялися з виготовленням трун, почали хоронити в скринях, ящиках, а далі й без нічого.

Окремих елементів поховальної обрядовості знесилені селяни намагалися дотримуватися до останнього. Інколи й читали над покійними молитву «Отче наш», іноді співали похоронних пісень, але дуже рідко. Якщо в 1932 р. мали місце поодинокі випадки, коли після похорону робили поминки, то в 1933 р. дев'ятини та сороковини взагалі не робили. На поминки сходились родичі, сусіди, зносили, хто що мав. Під час Голодомору зникли майже всі елементи поховальної обрядовості. Присутність священика на похороні наприкінці 20-х - на початку 30-х років ХХ ст. взагалі була суворо заборонена.

Не було ні відправ, ні ритуалу омивання. Людей ніхто не оплакував, не виряджав в останню путь, ніхто з ними не прощався. Деякі вмирали цілими сім'ями і вже не було кому поховати їх за християнським обрядом.

У підрозділі 3.3 «Нищення релігійності українського селянства та насадження радянських свят» проаналізовано процес руйнації традиційної селянської культури та встановлення (нав'язування) нової радянської. Традиційні свята та обряди почали розглядатися як забобони та пережитки минулого, які затримують загальний культурний розвиток та соціалістичне будівництво.

Оскільки однією із складових сільської культури була релігія, руйнація селянської культури та релігії стало першочерговим завданням комуністичної держави. По всій Україні з церков знімали дзвони, начебто на потреби індустріалізації, руйнували храми з метою знищити місце фокусування селянської культури. У селах створювали нові типи культосвітніх закладів - клуби, сільбуди, хати-читальні, колбуди тощо. Більшість з них були влаштовані в колишніх церквах.

Непоправної шкоди зазнала найвпливовіша частина ритуального життя селянської культури - календарна обрядовість (Різдвяний та Великодній цикли, Храмові свята, недільні служби та ін.). З'ясовано, що в кінці 20-х - на початку 30-х років радянською владою проведено ряд антиріздвяних та антивеликодніх кампаній. Метою таких кампаній було примусити селян взагалі припинити шанувати й дотримуватися будь-яких християнських обрядів та ритуалів. А надзавданням комуністичної влади стало вироблення у молодого покоління атеїзму та антирелігійного цинізму. Скажімо, під час релігійних свят в новостворених культосвітніх закладах проводилися різні антирелігійні бесіди, лекції, вистави. Такі «лекції» звичайно не мали в собі ніяких наукових обґрунтувань, а зводились до брутально-лайливого висміювання Божих законів та релігійних звичаїв народу.

Тоталітарний режим нав'язував тематику свят і тут же оголошував їх єдиними справді «народними». Одним із таких впроваджених свят є «день інтернаціоналу». Згідно з протоколом засідання ЦВК СРСР, «день інтернаціоналу» з 1928 р. святкується щорічно протягом двох днів (1 і 2 травня).

Слід зазначити, що всі радянські свята, через насильницько-нав'язливе походження, надовго прижилися у суспільстві. Багато з них, хоча і без свого ідеологічного наповнення, святкуються й досі. Скажімо, масовим залишилося на селі святкування так званих «майовок» на 1 та 2 травня (1928 р.). В селах, де існують колективні господарства, дотепер святкують обжинки (1932 р.). Міжнародний комуністичний день 8 Березня (1932 р.) на всій Україні відзначають як Міжнародний жіночий день.

У підрозділі 3.4 «Злам функціонування народних ремесел та промислів» проаналізовано становище сільських майстрів в роки колективізації та Голодомору. У кінці 20-х - на початку 30-х рр. ХХ ст. радянська влада створювала кооперативи, артілі, змушуючи кустарів та ремісників вступати до цих колективів. Посилення різними постановами тиску на кустарів, нав'язування нових виробничих технологій, відсутність та низька якість сировини, а також безгосподарність правління артілі, відчужували ремісників. Це призвело у 1932 р. до звільнення великої кількості майстрів з кооперативів та артілей. На зміну таким майстрам приходило молоде покоління, яке часто виконувало лише одну функцію зі всього спектру дій виготовлення продукції. Таким чином, відбувався штучний занепад ремесел.

У висновках підсумовуються найважливіші результати дослідження, узагальнюються і обґрунтовуються висунуті на захист головні положення дисертації.

- Проаналізовано стан і характер проблеми у зарубіжній та вітчизняній історіографії. Історіографічний аналіз діаспорної і вітчизняної літератури показує, що наукові праці лише частково торкаються проблеми деформації традиційної культури українців в кінці 20-х - на початку 30-х років ХХ ст.

- Розширено джерельну основу проблематики дослідження за рахунок усної історії. Використання архівних документів у комплексі з іншими джерелами та матеріалами дає можливість розкрити узагальнюючу картину деформації традиційної культури українців в кінці 20-х - на початку 30-х років ХХ століття.

- З'ясовано, що до деформації традиційної української етнокультури призвели ряд причин та зумисних дій, а саме: колективізація, експропріація, хлібозаготівлі, терор, репресії проти селянства, конфіскація майна та виселення найкращих трудівників, штучний розподіл суспільства на класи, Голодомор. Цілий ряд прийнятих законів, постанов, інструкцій, розпоряджень, а також свідчення очевидців Голодомору 1932-1933 років свідчать про заздалегідь спланований і реалізований сталінським режимом геноцид українського народу.

- Проаналізовано, що в кінці 20-х - на початку 30-х років ХХ ст. українське селянство зазнало значну кількість потрясінь, які головним чином вплинули на традиційну українську культуру. Саме в ці роки розпочався процес активної руйнації традиційного способу життя селян. Селяни втікали з сіл, тож назавжди розпадалися родини, втрачалися найтісніші зв'язки, руйнувалася сімейні традиції та обряди. Непоправної шкоди зазнали селянські традиції сусідської взаємодопомоги. У селах під керівництвом уповноваженого з НКВС серед активістів запанувало насильство над селянами, порушення всіх правових та етичних норм поведінки в українському селі. Найбільше це проявлялося під час ліквідації найпрацьовитішого прошарку населення, яких влада називала «куркулями». Фізичне знищення українського селянства завжди йшло поряд із моральним терором. Людям завдавали моральних стресів нечувано принижуючи їхню гідність. Під час відвертих грабунків, представники влади вдавалися до жорстоких прийомів: погрози, свавілля, знущання, допити, залякування, провокації, вбивства.

- Простежено процес деморалізації традиційної поведінки селян в умовах репресивної політики влади. Виявлено причини виникнення доносів. Досліджено механізм розподілу суспільства на класи. Також зафіксовано ряд психічних станів, що виникали внаслідок Голодомору. Селяни, перебуваючи в тому чи іншому психічному стані, вдавалися до самогубства, вбивали дітей, «щоб ті не мучилися», а у випадках повного руйнування психіки траплялися і більш жахливі форми злочинів.

- Проаналізовано громадські новоутворення в роки колективізації та Голодомору 1932-1933 роках, та їхній вплив на звичаєве право українського селянства. Простежено «болісний» відрив селянства від індивідуального господарства та примусовий вступ до колгоспів. З часом у психології значної частини населення з'явилося байдуже ставлення до сільського господарства та рабська покірність перед керівництвом. З'явився новий тип сільського працівника - колгосник, що відповідав інтересам адміністративно-командної системи.

- Досліджено зміни у традиційному харчуванні українського селянства. В кінці 20-х - на початку 30-х років ХХ ст., ціла низка структурних елементів народного харчування зазнали негативних змін. Була порушена система повсякденного харчування. Значних змін зазнали процеси виготовлення страв.

- З'ясовано процеси змін у сімейній обрядовості українського селянства. Радянською владою суворо заборонялося дотримуватися сімейних обрядів, які оголошувалися «пережитками минулого» і гальмували розвиток «нового суспільства». Радянською владою категорично заборонено було проводити таїнства хрещення, вінчання. У кінці 20-х - на початку 30-х ХХ ст. з'являється новий вид одруження, що називався «сходитися». Значних змін зазнали поховальні обряди. Присутність священика на похороні взагалі була суворо заборонена. Представникам влади не можна було категорично відвідувати подібні обряди. Заборонено було також відвідувати могилу померлого, навіть якщо похований хтось із рідних. Під час Голодомору зникли майже всі елементи поховальної обрядовості, пізніше з'явилися нові - присутність на похороні духової музики.

- Простежено механізм нищення релігійності українського селянства та насадження радянських свят. Проаналізовано процес проведення анти-різдвяних та антивеликодніх кампаній з метою викорінення «старої» культури. Досліджено процес утворення нових типів культосвітніх закладів.

- Досліджено злам функціонування народних ремесел і промислів. В новостворених кооперативах та артілях ремісники відмовлялися працювати через відсутність сировини, мізерну платню та часткову участь в процесі виготовлення продукції. Багато ремесел та промислів, проіснувавши ще кілька десятиліть, занепали через свою непотрібність, завдяки збільшенню попиту на фабричні вироби.

У результаті дослідження виявлено значні процеси деформації у громадському та сімейному побуті, сімейних взаємовідносинах, святково-обрядовій культурі, народних ремеслах та промислах українців.

Основні положення та висновки дисертації викладено у публікаціях

1. Етнографія голодомору на Поділлі (на матеріалах сіл Самгородок, Красне, Софіївка Козятинського району Вінницької області) // Етнічна історія народів Європи: Збірник наукових праць. Випуск 19. - К.: УНІСЕРВ, 2005. - С. 84 - 90.

2. Деформація української традиційної культури в 1929-1934 роках // Етнічна історія народів Європи: Збірник наукових праць. Випуск 20. - К.: УНІСЕРВ, 2005. - С. 95 - 99.

3. Трансформація традиційної культури українців в кінці 1920-х - на початку 1930-х рр. // Наукові записки. Серія: Історія. - Вінниця, 2006. - Вип. 10. - С. 134 - 138.

4. Харчування та замінники їжі українського селянства на поч. 30-х років ХХ століття // Етнічна історія народів Європи: Збірник наукових праць. Випуск 21. - К.: Унісерв, 2006. - С. 97 - 102.

5. Трансформація сімейної обрядовості українців наприкінці 20-х - на початку 30-х рр. ХХ ст. // Етнічна історії народів Європи: Збірник наукових праць. Випуск 22. - К.: УНІСЕРВ, 2007. - С. 102 - 109.

Размещено на Allbest.ru