Динаміка розвитку театральної культури м. Маріуполя на початку ХХ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДИНАМІКА РОЗВИТКУ ТЕАТРАЛЬНОЇ КУЛЬТУРИ М. МАРІУПОЛЯ НА ПОЧАТКУ ХХ СТ.

О.О. Демідко

м. Маріуполь

Сучасний період трансформацій українського суспільства впливає на всі складові культурної сфери. Науковий інтерес до питань історії розвитку театру як соціального феномену, регіональних особливостей становлення культури України, відродження та переосмислення забутих сторінок мистецького життя регіонів, дослідження їх ґенези активно актуалізується у вітчизняній науці сьогодення.

Вивчення театральної культури Маріуполя є актуальним, оскільки сприяє формуванню більш повної картини історико-культурного життя України. Зокрема, дослідження теми дозволяє проаналізувати взаємодію провінційної і столичної культур, зміни провінційної суспільної свідомості і способу життя, що відбувалися під впливом театру, глибину і ступінь впливу суспільно-політичних процесів на театральне мистецтво.

Після революційних подій і встановлення в місті радянської влади почався новий етап в історії Маріупольського театру. Маріуполь став ареною жорстоких сутичок, театральне життя в місті протікало нерівно й в надзвичайно складних умовах.

Періодична преса 1920-тих років XX ст. дає можливість відновити історію театрального життя Маріуполя. Так, у журналі «Радянське мистецтво» за 1926 р. повідомлялося, що «в Маріуполі є драматичний театр. Ставляться п'єси досить хороші, з великим ухилом до сучасності. Серед них «Товариш Семівзводний», «Азеф». Зі старих п'єс найбільше число постановок витримують п'єси В. Шекспіра. Часто ставилися й дитячі спектаклі: «Хатина дядька Тома», «Червона Шапочка» та ін. [4, с. 3].

Навесні 1904 р. Міська дума орендувала у І. Уварова Зимовий театр (концертний зал В. Шаповалова) на 6 років. І. Уваров отримував від міста щорічно 2 тис. руб. орендної плати, але повинен був перебудувати і поліпшити концертний зал. Влітку власник міг користуватися театром на свій розсуд, а взимку їм розпоряджалося місто, здаючи його театральним колективам безкоштовно [11, с. 3]. Саме йе привело в Маріуполь чимало цікавих театральних труп. Досить назвати трупу під керівництвом В. Мейєрхольда. Її гастролі відбулися навесні 1908 р. та продовжилися протягом 5 днів. У репертуарі трупи були класичні п'єси Г. Ібсена, К. Гамсуна, Г. Гаунтмана. Газета «Маріупольське життя» писала тоді, що ці гастролі «безсумнівно, видатні явища в анналах нашого місцевого театрального життя». Але зборів не було. Пояснюється це тим, що вистави В. Мейєрхольда були новаторськими, незвичними, і глядач не був підготовлений до їх сприйняття [2, с. 191].

Після того, як В. Шаповалов відійшов від театральних справ, в маріупольському театрі настала криза. І на початку XX ст. такої міцної, професійної трупи, подібно до тієї, що створив В. Шаповалов в місті вже не було. Але театральне життя не завмирало в Маріуполі ні на один рік. Навіть у роки громадянської війни в місті ставилися вистави на кількох сценах: у театрах «Гротеск» (Зимовий), братів Яковенко (колишній цирк братів Яковенко). У 1918 р. був відкритий театр в Олександрівському парку [8, с. 175]. У цей час у місті не було постійної театральної трупи. Працювали в основному приїжджі колективи. Деякі з них, як наприклад, трупа В. Барського давала вистави в Маріуполі не один рік. Її репертуар був досить широким. Про це свідчать десятки назв вистав, які йшли на маріупольських сценах в 1918, 1919, 1920, 1921 рр.: «Нове життя», «Потапенко», «Моряки», «Ланцюги» та ін. [5, с. 4].

Розширювала форми своєї діяльності місцева «Просвіта». 9 червня у міській газеті «Маріупольське слово» повідомлялося: «У неділю, 11 червня, в театрі Яковенко театральна секція маріупольської української організації «Просвіта» ставить спектаклі: «Панна Штукарка» і «Бувальщина». Театральна секція відмінно себе зарекомендувала 21-го травня постановкою п'єси «Дай серцю волю - заведе в неволю», що зібрала переповнений театр» [8, с. 177].

У грудні 1918 р., коли місто переживало кризу з подачею електроенергії і були закриті всі кінематографи, «міська управа дозволила відпускати Зимовому театру електроенергію, хоча б в обмеженій кількості» [10, с. 4].

24 жовтня 1918 р. у театрі братів Яковенко відбулася єдина гастроль видатних акторів німого кіно Віри Холодної та Олега Рунича [8, с. 175].

У 1921 р. Зимовий театр перейменовують в театр ім. Леніна. На його підмостках часто виступають актори трупи В. Барського. Однак проблеми, з якими боровся театр у 1921- 1922 рр., наростають, як сніжний ком: «загальнодержавна розруха, торкнувшись всіх сторін нашого життя, не пошкодувала і театр. За останні роки, здається, жоден з провінційних театрів не збагатився ні новими декораціями, ні реквізитом. Навпаки, все, що мав театр, застаріло, особливо помітною стала відсутність костюмів і гриму. Крім того, трагічним у житті є холод, через який багато артистів грають в зимових пальто, і тільки деякі сміливці, справжні ентузіасти, ризикуючи своїм здоров'ям, грають в холодному, нетопленому приміщенні без пальто» [6, с. 4]. маріуполь театр трупа

У той час в репертуарі театру переважав так званий легкий жанр: оперета, водевіль, музична комедія. Зникає з репертуару українська класика. Все рідше можна було побачити російську класику. У «Маріупольських новинах» за 1918 р. зазначалося про зниження театральних смаків публіки, тяжіння до легкого жанру. Але, з приїздом у 1918 р. Товариства московських оперних артистів і їхньою грою «Фауста», «Демона», «Кармен», «Євгенія Онегіна», стало зрозуміло, що маріупольська публіка тяжіє до високого мистецтва [11, с. 8].

З роками все більше театральних колективів приїжджали на гастролі в м. Маріуполь. І серед них було чимало сильних труп з серйозним репертуаром. Міська влада була зацікавлена в таких гастролях, вона допомагала нести культуру в маси. Особливо врожайним на гастролі був 1930 рік. У місті побував театр російської драми (артисти ленінградських і московських театрів), української пересувної опери, Українського державного драматичного театр ім. Заньковецької [8, с. 176].

У «Приазовському пролетарі» за 5 серпня 1932 р. була надрукована замітка «Війна халтурі». У ній зазначалося, що далеко не завжди вистави відбуваються на високому рівні. Саме тому люди не ходять в театр. А гроші платять колективам більше. Автор запропонував вихід: «не витрачати гроші на гастролерів, що дають деколи халтуру, а краще направити їх на укомплектування власного театру хорошими художніми силами. Такий великий промисловий центр як Маріуполь повинен мати свій власний театр» [3, с. 4].

Досить тяжкий стан будівлі Зимового театру допоміг створенню в місті ще однієї сцени - Літнього театру в міському парку.

Влітку 1934 р. на сході України гастролював Ленінградський великий драматичний театр. Закінчував він гастролі в Маріуполі. Але на той час Зимовий театр потребував реконструкції, тому приймати дорогих гостей було ніде. Тоді маріупольці зобов'язалися - за 45 днів побудувати в міському саду культури і відпочинку літній театр і відкрити його в день початку гастролей ВДТ (Великий драматичний театр), 25 червня 1934 р. [8, с. 176].

Протягом місяця маріупольці жили ленінградським театром. Глядачі були в захваті від всіх вистав (серед них «Єгор Буличев та інші, «Слуга двох панів», «Продавець слави» тощо), дякували ленінградцям за високе мистецтво, запрошували приїздити в їх місто частіше.

Але маріупольців не полишала думка мати свій театр. Нарешті, восени 1935 р. керівники міськради взялися за справу і пообіцяли, що театр буде готовий до 1 травня 1936 р. Але в газеті «Приазовський пролетар» за 10.02.1936 р., з'явилася замітка М. Негрімовського «Коли ж буде закінчений театр?», в якій висловлювалася тривога з приводу темпів будівництва. Відзначалося несерйозне відношення до будівництва з боку працівників міськради [11, с. 12].

Та незважаючи на недоліки в роботі, міськрада все ж стримала обіцянку. Будівельні роботи були форсовані, і 14 березня 1936 р. урочисто відкрився реконструйований театр. Характеризуючи нову будівлю театру, у міській газеті зазначалося: «Прекрасний зал з двома ярусами ложе, добре обставлені фойє, просторі коридори, буфети».

А 24 березня в міському театрі відбулося відкриття театрального сезону. Відкривав його донецький драматичний театр ім. Артема під художнім керівництвом В. Василько. Донеччани показали маріупольцям спектаклі «Запорожець за Дунаєм», «Наталка Полтавка», «Шестеро улюблених», «Платон Кречет» та ін. [11, с. 8].

Водночас йшла робота по створенню в місті свого театрального колективу, чому так раділа громадськість Маріуполя. І, нарешті, в міській газеті за 10 вересня 1936 р. було надруковано замітку «Постійний театр в Маріуполі», в якій повідомлялося про те, що в перших числах жовтня в місті почне працювати стаціонарний російський музичний драматичний театр. Колектив театру поповнили артисти Москви, Ленінграда, Києва. У його репертуарі - кращі п'єси радянської драматургії: «Аристократи» М. Погодіна, «Платон Кречет» О. Корнійчука, «Чудесний сплав» В. Киршона, «Початок життя» Л. Первомайського. Важливе місце в репертуарі театру займала класика: «Безприданниця», «Анна Кареніна», «Борис Годунов» та ін.

Художнім керівником театру став А. Смирнов, головним режисером А. Іскандер [11, с.9].

А вже 6 жовтня з'явилася перша рецензія М. Негрімовського на спектакль «Аристократи»: «Постановкою «Аристократів» колектив театру показав, що він вміє добре працювати. Жителі Маріуполя завдяки спектаклю отримали ще одну велику культурну силу» [9, с. 5].

З 1938 р. головним режисером театру став заслужений артист РРФСР Анатолій Степанович Ходирьов. Театр отримав назву «Вседонецький музично-драматичний театр». У його репертуарі - твори російської та радянської класики. Серед них «Ліс» О. Островського, «Оптимістична трагедія» В. Вишневського. Театр чимало гастролював містами Донецької та Ворошиловградської областей, побував у Харкові [11, с. 10].

Таким чином, на початку XX ст. головним чинником розвитку театральної культури Маріуполя у 20-30-ті роки було бажання маріупольців бачити у своєму місті якісні вистави, високий рівень зацікавленості та відвідуваності театру. В умовах, коли частим явищем стає наявність халтури в гастролюючих трупах, 1930-ті рр. все гостріше постає питання про відтворення театру в Маріуполі шляхом створення власної стаціонарної театральної трупи.

Література

1. Артист. - 1893. - № 26. - С. 191.

2. Веригина В. П. Воспоминания / В. П. Веригина. - Ленинград: Искусство, 1974. - 247 с.

3. Війна халтурі // Приазівський Пролетар. -1932. - № 182. - 5 серпня. - С. 2.

4. Гринько О. Театр от войны и до войны / О. Гринько // Театральная площадь. - 2000. - № 12. - апрель. - С. 3.

5. Егоров А. И. Драма В. В. Барского «Поташ и Перламутр» / А. И. Егоров // Мариупольские известия. - 1918. - № 10. - 15 декабря - С. 4.

6. Егоров А. И.Театр и искусство / А. И. Егоров // Мариупольские известия. - 1921. - № 15. - 5 февраля. - С. 4.

7. Мазур П. 1917 год. Мариуполь: от февраля до октября / П. Мазур. [Електроний ресурс] // Старый Мариуполь. - 2012. - 15 марта - Доступно з: http://old-mariupol.com.ua/1917-god-mariupol-ot-fevralya-do-oktyabrya-3

8. Мариуполь и его окрестности: взгляд из XXI века: / Р. П. Божко, Т. Ю. Були, Н. Н. Гашененко и др. - Мариуполь: «Рената», 2008. - 428 с.

9. Негримовский М. Когда же будет закончен театр? / М. Негримовский // Приазовский пролетарий. - 1936. - № 3 - 10 февраля. - С. 2.

10. Освещение театра // Мариупольские известия. -1919. - № 24. - 2 января. - С. 4. 11. Чуприк Л. Н. Научная справка из истории Мариупольського театра. - Архив Мариупольського краеведческого музея / Л. Н. Чуприк - М. - 21. - Мариуполь, 1998. - 28 с.

Размещено на Allbest.ru