Особливості умов розвитку етнографії в радянський період

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Полтавський національний педагогічний університет

Імені В.Г.Короленка

Реферат на тему:

«Особливості умов розвитку етнографії в радянський період»

Виконала студентка

Групи ІП-22

Чуприна Дарія

Полтава 2015

План

Вступ

1. Становлення етнографії України.

2. Основні наукові установи та організації, періодичні видання з етнології у ХХ ст.

Висновки

Список використаної літератури та джерел

Вступ

Початки наукового дослідження української історії, етнографії, мови, письменства, - те, що ми звемо українознавством, припадають на самий кінець XVIII століття. Ці початки тісно пов'язані з українським національним відродженням. Саме тоді, коли рука російського уряду доруйнувала останки української державності на Лівобережній, козацькій Україні: на Слобожанщині, Запорожжі й на Гетьманщині; саме тоді, коли завмирало українське культурне життя в старих своїх формах і, здавалось, цим разом уже назавжди, якраз тоді серед освічених представників українського громадянства, як антитеза до упадку старого життя, зароджувався новий духовний процес: пробудження інтересу до свого власного минулого, змагання зберегти національно-історичну традицію вкупі зі впливом нових ідей, що приходили до нас із Заходу, ідей народності й демократизму, - все це утворює умовний рух, який має в історії назву українського національного відродження. Це відродження позначилося перш за все на Лівобережжі, де ще були живі спомини про часи козацтва і гетьманства, де ще збереглася своя заможна й освічена верства - колишня козацька старшина, яка хоч і перелицьовувалася на дворян Російської імперії, але ще не зовсім одірвалася від української національної стихії і в особі своїх кращих представників пам'ятала про часи колишньої козацької слави і пишалася нею. І ось якраз тоді, коли російський уряд, починаючи з самої цариці Катерини II, докладав усіх зусиль, щоб не тільки назва, але навіть сама пам'ять про часи Гетьманщини зникла, і щоб раз назавжди викорінився погляд, ніби українці - якийсь окремий народ од москалів, - саме тоді українські патріоти починають збирати пам'ятки до історії своєї минувшини і видавати їх у світ, щоб не пропала пам'ять про колишнє самобутнє життя рідного краю.

Становлення етнографії України

Революція 1917 року і відродження української державності розкрили перед українською наукою і взагалі перед українознавством зокрема нові неосяжні перспективи. Українська мова зробилася мовою державною; постали українські державні університети в Києві та Кам'янці, історично-філологічний факультет у Полтаві; по всіх старих університетах і взагалі по вищих школах засновано кафедри української мови, історії, права, історії письменства; нарешті, в кінці 1918 року заложено в Києві Українську Академію наук по дуже широкій програмі. Засновано державну Українську археологічну комісію, Державний архів, Археологічний комітет та інші наукові установи. Одначе руїна самостійної Української держави знівечила всі ці широкі початки. Після тяжкого періоду громадянської війни, голоду й окупації України більшовиками наукове життя вже під окупаційною владою почало відроджуватися лише з кінця 1922 року, але вже в зовсім інших умовах і на інших основах, як було раніше. Радянська влада зберегла Українську Академію наук і почала помалу давати їй кошти для існування.

Незважаючи на велике зменшення культурних сил, з яких одні загинули, а другі опинилися в еміграції, незважаючи на голод та злидні, українські вчені об'єдналися біля Академії і за короткий час розвинули гідну подиву широку діяльність, яка становить одну з найблискучіших сторінок в історії української культурної праці. Історично-філологічний відділ Академії почав видавати свої «Записки» (всього вийшло 26 томів) і цілий ряд наукових публікацій з обсягу історії, археології, мови, письменства, історії мистецтва, всього понад 100 томів праць старших учених, таких як Д. Багалій, С. Єфремов, В. Перетц, А. Кримський, Ів. Каманін, С. Тимченко, В. Рєзанов (6-томовий корпус текстів старої української драми), В. Модзалевський, В. Данилевич й інші та цілого ряду молодших сил. Проф. М. Грушевський, повернувшись у 1924 р. з еміграції, став на чолі історичної секції і розвернув блискучу діяльність, яка нагадувала колишні часи його праці у Львові. Він відновив з 1924 р. видання «України», видав ще кілька дуже цінних збірників порайонного дослідження України (Київ, Чернігів), цілий ряд наукових збірників; він продовжував видання своєї «Історії України-Руси», випустивши в 1929-30-х роках IX том, де історію доведено до смерті Б. Хмельницького; продовжував видання високоцінної історії української літератури, яку розпочав був за кордоном; у 1926 р. вийшов 5-й том, доведений до кінця XVI віку. Відділ соціальних наук Академії так само скупчив біля себе старших і молодших дослідників, і видані ним кілька десятків томів «Записок», «Праць» Комісії для виучування українського права та Комісії для виучування звичаєвого права України, «Матеріалів до історії українського права» та інші публікації принесли цілий ряд дуже важливих студій і матеріалів з історії українського права й соціально-економічних відносин. Особливу увагу мають монографії М. Василенка, Л. Окиншевича, М. Слабченка - з історії права й державного устрою Гетьманщини й Запорожжя; М. Максимейка, С. Борисенка, М. Товстоліса - про «Руську Правду» та Литовський статут; Ір. Черкаського - про копні суди; О. Малиновського, К. Воблого, А. Ярошевича, Л. Яснопольського - про різні питання правового й економічного життя в Україні. Разом із тим внесено дуже цінний вклад в дослідження антропології й етнології. Хоча під радянською владою наукову діяльність було сконцентровано й централізовано в Академії наук, а всі університети закрито та виділено з них спеціальні «інститути народної освіти», але по головних культурних осередках було засновано - науково-дослідні кафедри як місцеві філії Академії наук. З таких кафедр найбільше значення мала кафедра української історії в Харкові під керуванням проф. Дм. Багалія. Опубліковані нею біля десятка томів «Записок» принесли ряд дуже цінних студій з історії України як самого Баталія, так і його учнів. У видаваних при інститутах народної освіти «Записках» у Києві, Полтаві, Кам'янці та Ніжині також містилося чимало поважних праць з обсягу українознавства. Спеціально треба відзначити праці ніжинського професора М. Петровського з поля української історії. Для дослідження творчості Т. Шевченка мали велике значення різні «Шевченківські збірники», видавані в Києві й у Харкові спеціальним Інститутом Т. Шевченка. Взагалі, треба сказати, діяльність українських учених за час 1922-30 років була дуже широка й високоцінна по своїх досягненнях. З тим більшим жалем доводиться констатувати, що цій роботі покладено край в 1930-31 роках з боку совітської влади на українську науку. Вся діяльність Української Академії наук була визнана за «буржуазно-націоналістичну» й «контрреволюційну», саму Академію реорганізовано: скасовано зовсім

Історично-філологічний відділ, усунуто від участі і позбавлено зовсім змоги працювати на науковому полі цілий ряд визначних учених, починаючи з М. Грушевського; виключено з Академії цілі сотні її співробітників і впроваджено натомість людей, які не мають нічого спільного з наукою, - тому лишень, що вони заявили себе надійними прихильниками пануючої комуністичної доктрини; цілій роботі Академії та іншим науковим установам надано вузькопартійний характер. Все це мало наслідком, що наукова діяльність на полі українознавства зменшилась до мінімуму. В розвитку української науки, як уже не раз бувало й за старого режиму, знову настав антракт. На українських землях, що опинилися під Польщею, внаслідок несприятливих обставин повоєнного часу наукова діяльність зменшилась, але не припинилась зовсім. Наукове товариство імені Шевченка, позбавлене державної підтримки, яку воно мало за Австрії, позбавлене багатьох своїх активних співробітників, які емігрували з краю, одірване від зв'язку з Великою Україною, не могло розвивати такої інтенсивної діяльності, як перед війною. Та все-таки воно продовжує видавати свої «Записки» (які появляються в числі 1-2 томів на рік, замість 6, як було раніше), а також випускає зрідка й інші свої публікації. Колишні українські кафедри у Львівському університеті скасовано, натомість заложено кафедри української мови (проф. Ів. Зілинський) і літератури (проф. В. Лепкий) у Кракові та української мови (проф. С. Смаль-Стоцький) й української історії (проф. М. Кордуба) у Варшаві. В 1930 р. заложено у Варшаві Український науковий інститут, який під керуванням проф. Ол. Лотоцького розвинув дуже інтенсивну працю й видав понад 20 томів наукових публікацій. В зв'язку з упадком української державності й розгромом українського національного життя постало явище, в таких широких розмірах в нашій історії небувале: масова еміграція української інтелігенції. Серед цієї інтелігенції знайшлося багато професорів і взагалі діячів науки, і тисячі молодих людей студентського віку. Завдяки щедрій підтримці уряду Чехословацької Республіки заложено було ряд українських високих шкіл: Вільний університет і Високий педагогічний інститут у Празі й Господарську академію в Подєбрадах. Внаслідок цього Прага з Подєбрадами стали осередком української наукової праці як в обсягу загальних та спеціальних наук, так і особливо в обсягу українознавства. Біля українських високих шкіл заложено цілий ряд українських наукових товариств, з яких спеціально для українознавства мало значення Українське Історико-філологічне товариство у Празі. Було випущено сотні публікацій і високошкільних підручників, які збагатили українську науку й сприяли виробленню наукової термінології. Заложений у Празі Громадський видавничий фонд випустив кілька десятків цінних наукових праць, серед яких особливо велику вагу має збірник праць з української антропології і етнографії проф. Ф. Вовка. Так само дуже цінним здобутком української науки на еміграції є видані ще на початку еміграції історичні праці М.Грушевського (VIII том «Історії України», 1922) і В. Липинського («Україна на переломі»), а також праці з історії українського права В. Лащенка, А. Яковліва, з історії філософії в Україні Д. Чижевського, з історії пластичного мистецтва та театру Д. Антоновича. Праця українських учених на чужині виявилася не тільки в продовженні й поглибленні своїх студій, але також і в ознайомленні західноєвропейського громадянства з Україною та з її культурним життям. Праці українських учених про Україну, про її історію та культуру почали з'являтися в наукових виданнях чеських, німецьких, англійських, французьких та інших. Як одно з великих досягнень науки про Україну серед чужинного світу треба вважати заснування в 1926 році в Карловому університеті (Прага) кафедр української історії та української мови і письменства. В тім же 1926 році засновано Український науковий інститут у Берліні. Етнографічні дослідження проводилися під егідою новостворених у рамках Української Академії Наук народознавчих закладів: Етнографічної комісії (спеціалізувалася на дослідженні духовної культури українців, зокрема фольклору), Музею антропології та етнології ім. Ф. Вовка під керівництвом А. Онищука (досліджував матеріальну культуру), Кабінету примітивної культури кафедри історії України під головуванням М. Грушевського (досліджував нашарування реліктових культур), Етнографічних секцій Комісії Краєзнавства в університетських центрах (Харкові та Одесі) тощо. Етнографічну комісію при Академії Наук було створено в 1921 році на базі етнографічної секції Українського наукового товариства. Вона спеціалізувалася на дослідженні духовної культури українців, зокрема фольклору, і стала методичним центром для новостворюваних етнографічних товариств, гуртків та музеїв, забезпечуючи їх програмами наукової діяльності. Етнографічна комісія, виконуючи координуючу роль, розгорнула широку діяльність по систематизації фольклорних джерел, відомостей про традиційні народні вірування та обряди, про народні промисли. Спираючись на 30 постійних членів, мережу постійних кореспондентів (понад 600 осіб) та кілька тисяч ентузіастів-збирачів на місцях, комісія за короткий час створила фольклорно-етнографічний архів, який став “золотим фондом” україністики. Результати досліджень публікувалися в “Етнографічному віснику” під редакцією А. Лободи та В. Петрова (з 1925 по 1930 рік вийшли 10 випусків). Одним з напрямків діяльності Етнографічної комісії стало дослідження традиційних українських виробничих об'єднань - дніпровських лоцманів та чумаків. Їм були присвячені І та ІІ випуски “Вісника” (1928 р.). Слід вказати на те, що вчені ВУАН в 20-х - на початку 30-х років при вивченні традиційної культури українців спиралися на досягнення європейських історичних шкіл. Більшість з них були прибічниками “соціологічної” школи, відповідно до принципів та методів якої намагалися знайти основу сучасних культури та побуту українців у первісному суспільстві та в так званих “культурних переживаннях”. В 20-х роках в Європі складається “Школа Анналів”, основоположниками якої стали М. Блок та Л. Февр, які відмовилися від концепції “історизуючої історії”. Л. Февр виступав “проти історії, яка, мов шляхетна пані, гребує економікою, що поряд виглядає жалюгідною черницею, проти історії, яка не розуміється ні на грошах, ні на кредиті, ні на сільському господарстві та промисловості, ні на торгівлі - все це для неї чиста абстракція”. Цілий ряд відомих українських істориків - академіки М. Грушевський, Й. Гермайзе, М. Яворський, Д. Багалій, професори Р. Волков та М. Слабченко - поділяли теоретичні засади європейських учених. Заслугою Етнографічної комісії була координація науково-пошукової роботи на місцях колективами музеїв, завдяки якій з'явився цілий ряд регіональних досліджень - В. Кравченка по Житомирщині “З побуту й обрядів Північно-Західної України”, С. Таранущенко по Слобожанщині “Старі хати Харкова”, “Пам'ятки мистецтва старої Слобожанщини”, “Мистецтво Слобожанщини XVII-XVIII ст.” тощо

Основні наукові установи та організації, періодичні видання з етнології у ХХ ст.

Накопичення фактичного матеріалу з локальних питань української етнографії сприяло дослідженням Полтавського, Черкаського, Уманського, Чернігівського, Ізюмського та іншого музеїв Широкий спектр дослідницьких інтересів Етнографічної комісії відображає тематика статей, опублікованих на сторінках її друкованих органів - “Етнографічного вісника” (вийшли 10 випусків) та “Бюлетеня”: “Міфологема Сонця в українських народних віруваннях та візантійсько-геліністичний культурний цикл” В. Петрова, “Вірування у вихорі та “чорна хвороба” С. Терещенко, “Про зільницький обряд і сполучені з ним пісні” М. Гайдая, “Посвяти в народній практиці” В. Білого тощо. Комісія зробила значний внесок у вивчення звичаєвого права українців, здійснивши систематизацію та обробку результатів польових досліджень та матеріалів з архівів волосних судів. Була розроблена програма для збирання відомостей про звичаєве право в Україні (1925). Вийшли друком три випуски “Праць комісії для вивчення звичаєвого права в Україні” (1925, 1928, 1929). Серед досліджень цього часу слід відзначити статтю К. Копержинського “Обряди збору врожаю у слов'янських народів у найдавнішу добу розвитку”, яка містить цікаві порівняльні матеріали про звичаї трудової взаємодопомоги в українців. Висвітлювалися також проблеми традиційного молодіжного побуту, господарської діяльності та пов'язаної з нею обрядовості українців. Цим проблемам були присвячені праці Ф. Савченко “Парубоцькі та дівоцькі громади на Україні”, автор якої генетично пов'язує традиційні українські вечорниці, досвітки, складки з аналогічними явищами первісності; К. Копержинського “Господарські сезони у слов'ян”. Узагальнюючі нариси про календарні та сімейно-побутові обряди українців підготував також В. Петров. Ним зроблено висновки про зв'язок традиційної побутової культури українців з нормами родового устрою та уявленнями, характерними для первісного суспільства. Корифей української етнології Федір Вовк вказував на серйозні лакуни у вивченні матеріальної культури українців. Саме тому одним з основних напрямків діяльності Етнографічної комісії стало дослідження традиційних українських виробничих об'єднань - дніпровських лоцманів та чумаків. Їм були присвячені перший (вийшов друком 1928 року) та другий (вийшов друком 1931 року) випуски “Вісника”. Другий випуск “Вісника” - “Чумаки” - був колективною працею членів комісії Н. Букатевича, В. Білого, С. Терещенко, А. Димінського, Я. Риженка, І. Галюна та Н. Малечі. Матеріали випуску висвітлювали аспекти історичного та матеріального буття одного з найвідоміших професійних об'єднань українців - чумацького промислу.

Достоїнствами колективної праці членів Етнографічної комісії, порівняно з попередніми дослідженнями, стали професіоналізм, використання широкої джерельної бази, надання переваги матеріалам, здобутим під час польових поїздок. Українські вчені використовували надбання й методику сучасних їм історичних шкіл, насамперед “соціологічної”, економічний інструментарій. Вони змогли значно глибше, ніж раніше, коли чумацтво розглядалося насамперед через призму фольклору, осмислити його роль і місце в історії України, в становленні на її території єдиного економічного простору. Проте цілій плеяді українських етнологів не судилося завершити розпочатої праці, і результати їхньої кількарічної праці було вилучено з наукового обігу на десятиріччя. Серед провідних українських етнографів - співробітників Етнографічної комісії не був репресований лише В. Петров. Трагічною виявилася доля Н. Заглади, П. Курінного, Л. Шульгіної, А. Онищука, К. Червяка, С. Таранущенко, В. Кравченка. У 1933 році в зв'язку з реорганізацією Академії Наук етнографічні заклади фактично були ліквідовані. Деяким репресованим вченим вдалося повернутися з заслання з підірваним здоров'ям, але більшість безслідно зникли на просторах “Архіпелагу ГУЛАГ”. З тих, хто вижив, ніхто не повернувся до етнографічних досліджень. Українську етнологію на довгі роки було знекровлено. Напередодні здобуття Україною незалежності етнологія як наука існувала лише в одному дисциплінарному прояві, а саме етнографічному. У радянські часи в цій науковій галузі працювали два-три десятки дослідників (переважно в Києві і Львові) у двох класичних етнографічних напрямах: матеріальна та духовна культура українців. Варто визнати, що тут було зроблено чимало, проте усі серйозні теоретичні аспекти етнології (теорія етносу й етнічних процесів, проблеми етнічної історії, міжетнічної конфліктології тощо) зосереджувалися в установах Москви та Ленінграда. Після проголошення в Україні незалежності перед дослідниками різних поколінь і дисциплін гуманітарного напрямку постала серйозна проблема переорієнтації наукових досліджень, зміни методологічних та методичних принципів наукового пізнання світу, оновлення джерельної бази тощо. За розв'язання цих проблем в етнології взявся Київський національний університет імені Тараса Шевченка. На історичному факультеті у червні 1995 р. була створена кафедра етнології та краєзнавства. Вирішальна роль у розбудові кафедри належить доктору історичних наук, проф. В. К. Борисенко, що завідувала нею з 1995 до 2002 р. Окрім величезної навчально-методичної роботи, зокрема з розробки нових нормативних та спеціальних курсів, доктор історичних наук В. К. Борисенко розпочала широку наукову та організаційну роботу по створенню нової етнологічної школи в Україні на нових методологічних засадах. На той час вона була вже досвідченим науковцем, зокрема в галузі весільної обрядовості, і почала активно гуртувати навколо себе молодих талановитих дослідників, навчати їх принципам наукової роботи з першоджерелами та методикою польових досліджень. Паралельно вона продовжувала свої наукові дослідження з таких напрямів: весільна обрядовість, історія української етнології, регіональна етнологія1, усна історія народу тощо. Так, зокрема, в колективній монографії "Холмщина та Підляшшя" завідувач кафедри етнології та краєзнавства виступила керівником проекту, упорядником і автором кількох наукових розвідок з проблем етнографічного вивчення українців Холмщини та Підляшшя, господарської діяльності холмщан та підляшан, народного харчування та обрядів життєвого циклу. Вивчення українознавства на кафедрі народознавства та історії культури Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка розпочалося 1991 року з відкриттям спеціальності “історія та народознавство”. На історичному факультеті були введені нові історичні дисципліни, спецкурси та семінари - “Етнографія народів світу”, “Етнографія України”, “Етнопедагогіка”, “Етнопсихологія”, “Етнолінгвістика”, “Етногеографія”, “Етномузеєзнавство”, “Історичне краєзнавство та історія рідного краю”, “Українська та зарубіжна культура”, “Історія української літератури”, “Фольклор України”. При викладанні дисциплін українознавчого циклу неминучим було дублювання окремих тем. Тому основною проблемою для викладацького складу кафедри стала оптимізація навчальних курсів з суміжних дисциплін з метою уникнення повторів, налагодження міжпредметних зв'язків. Її подоланню сприяло запровадження постійно діючих теоретико-методологічного та науково-методичного семінарів. З 1992 р. на семи факультетах університету розпочалося викладання курсу «Народознавство» в обсязі 62 годин. Зокрема, на музично-педагогічному факультеті було введено спеціальність “музика та народознавство”. Навчально-методичне забезпечення здійснювалося кафедрою спеціальних історичних дисциплін і народознавства. В основу було покладено навчальну програму з курсу “Етнографія України”, розроблену авторським колективом на чолі з професором В.І.Наулком (1991 р.). З дисциплін “Етнографія”, “Етнопедагогіка”, “Етнопсихологія”, “Етнолінгвістика” та ін. були розроблені авторські програми. Однак у 1996 р. Міносвіти України здійснило досить дивний крок (у причинах і подальших наслідках якого слід було б розібратися ретельніше) - українознавство було вилучене з переліку обов'язкових компонентів середньої освіти. Після відповідної вказівки обласного управління освіти історичний факультет КДПУ припинив набір студентів за спеціальністю “історія та народознавство”. На ході становлення кафедри певною мірою відбилися явища, характерні для вищої школи періоду перебудови національної системи освіти. Так, починаючи з 1992 р., кафедра тричі реорганізовувалася. Спершу вона мала назву “спеціальних історичних дисциплін та народознавства”, згодом “народознавства та історії культури”. 1998 - 2000 рр. узагалі були періодом невизначеності, оскільки в структурі кафедри спеціальних історичних дисциплін і правознавства існувала лише секція народознавства. Відповідно до організаційних змін неодноразово переглядалися навчальні плани та програми. На початку 90-х років більшість викладацького складу кафедри складали колишні викладачі історії КПРС. Лише в 1997-1998 рр. ряд молодих викладачів кафедри здійснили захист дисертаційних досліджень на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук, теми яких стосувалися українознавчих аспектів. Перше дисертаційне дослідження за спеціальністю “українознавство” було захищене 2001 року. Завдяки ентузіазмові молодих викладачів та за активної участі студентів пожвавилася науково-методична робота. Щорічно організовується етнографічна практика. Створено кабінет народознавства. При ньому діє музей, експозицію якого складають знахідки, привезені студентами та викладачами з польових поїздок. На історичному факультеті стали традиційними “Вечорниці на Андрія”, які збирали студентів і молодих викладачів усіх факультетів. Змінилося сприйняття студентами предмету українознавства. Так, якщо в 1992-1995 рр. більшості студентів-істориків незрозуміла була навіть сама необхідність його вивчення (зокрема через українофобські стереотипи, закладені радянською школою), то зараз до університету приходить молодь, яка отримала українознавчі знання на шкільній лаві й упевнилася в актуальності та перспективності вивчення цієї наукової дисципліни. Ще кілька років тому студентів більше цікавили суто етнографічні аспекти (традиційні матеріальна та духовна культура українців). Нині ж їх приваблюють насамперед проблеми теорії етносу, нації, націоналізму, міжетнічних взаємин. Це призвело до зміни пріоритетів у викладанні українознавства з вивчення суто етнографічних явищ на вивчення етнонаціональних. Так, з 2002 року для студентів історичного факультету зі спеціалізацією “українознавство” введено нову навчальну дисципліну - “Українська етнологія”, на вивчення якої передбачено виділити 50 аудиторних годин.

етнографія україна національний відродження

Висновки

Початки наукового дослідження української історії, етнографії, мови, письменства, - те, що ми звемо українознавством, припадають на самий кінець XVIII століття. Ці початки тісно пов'язані з українським національним відродженням. Саме тоді, коли рука російського уряду доруйнувала останки української державності на Лівобережній, козацькій Україні: на Слобожанщині, Запорожжі й на Гетьманщині; саме тоді, коли завмирало українське культурне життя в старих своїх формах і, здавалось, цим разом уже назавжди, якраз тоді серед освічених представників українського громадянства, як антитеза до упадку старого життя, зароджувався новий духовний процес: пробудження інтересу до свого власного минулого, змагання зберегти національно-історичну традицію вкупі зі впливом нових ідей, що приходили до нас із Заходу, ідей народності й демократизму, - все це утворює умовний рух, який має в історії назву українського національного відродження. Це відродження позначилося перш за все на Лівобережжі, де ще були живі спомини про часи козацтва і гетьманства, де ще збереглася своя заможна й освічена верства - колишня козацька старшина, яка хоч і перелицьовувалася на дворян Російської імперії, але ще не зовсім одірвалася від української національної стихії і в особі своїх кращих представників пам'ятала про часи колишньої козацької слави і пишалася нею. І ось якраз тоді, коли російський уряд, починаючи з самої цариці Катерини II, докладав усіх зусиль, щоб не тільки назва, але навіть сама пам'ять про часи Гетьманщини зникла, і щоб раз назавжди викорінився погляд, ніби українці - якийсь окремий народ од москалів, - саме тоді українські патріоти починають збирати пам'ятки до історії своєї минувшини і видавати їх у світ, щоб не пропала пам'ять про колишнє самобутнє життя рідного краю.

Література

Болтарович З. Україна в дослідженнях польських етнографів. - К., 1976.

Українська етнологія: Навчальний посібник. / За ред.. В. Борисенко. - К., 2007. - С.70 - 94. Вовк Хв. Студії з української етнографії та антропології.- К.,1995.

Гумилёв Л.Н. Этногенез и биосфера Земли. - М., 1993.

Дорошенко Д. Нарис історії України. В 2-х т.-- К., 1991.

Качкан В.Українське народознавство в іменах. - К.: Либідь, 1994.- Част. І.

Козлов В.И. Между этнографией, этнологией и жизнью. //Этнографическое обозрение. - № 3. - 1992. Нельга О.В. Теорія етносу. - К., 1997. Пономарьов А.П. Українська етнографія. Курс лекцій. - К., 1994. 10. Проскурова С.В. Щодо особливостей теоретико - методичного забезпечення етнографічної практики студентів історичних факультетів.\\ Збірник наукових праць НДІУ. Т. ХІІІ. - К., 2007. - С. 515 - 521. Проскурова С.В. Проблеми викладання українознавства у вищих навчальних закладах. (З досвіду роботи КДПу ім. В.Винниченка) .\\ Збірник наукових праць НДІУ. Т. ХІ. - К., 2005. - С. 312 - 320.

Січинський В. Чужинці про Україну. Вибір з описів подорожей про Україну...- К., 1992.

Размещено на Allbest.ru