Розвиток сучасної етнології

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

1. ПРЕДМЕТНЕ ПОЛЕ СУЧАСНОЇ ЕТНОЛОГІЇ

2. ЕТНІЧНА ТА СВІТОВА КУЛЬТУРИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. ПРЕДМЕТНЕ ПОЛЕ СУЧАСНОЇ ЕТНОЛОГІЇ

Історія людства є насамперед історією етносів. Сьогодні, як зрештою і завжди, спостерігаємо значні суперечності між глобалізацією (інтернаціоналізацією) суспільно-економічного і культурного життя з одного боку, та локалізацією (етнізацією) - з другого.

Глобалізація життя (від лат. globus - куля) - всеземне обґєднання, що призводить до змішування і злиття етносів із дуже відмінними ментальністю й культурами. Це спонукає до етнічного і культурного змішування і переродження на цьому ґрунті природніх етносистем та етнокультур на великий штучний конгломерат (суміш) народів. Такі процеси у світі ще називають інтеґрацією і знаходять їм виправдання: в культурній гомогенності (однорідності) народів, їхній економічній взаємозалежності або територіальній близькості. Для цього написано цілий ряд праць, наукових досліджень. Головним ефективним засобом, який сприяє інтеґрації, є уніфікація суспільно-політичного, культурного і правового життя народів. Однак, на думку американського соціолога А. Етціоні, найкращим засобом уніфікації може бути тільки сила: контроль над засобами примусу і насилля - армія, поліція, судова система, а також єдиний центр прийняття рішень. Глобалізація найчастіше є штучним процесом, що підігрівається певними колами, які прагнуть до світового панування. Прикладом примусової інтеґрації народів був Радянський Союз. Виправданням своїх примусових заходів у таких держав найчастіше виступає декларація підтримання миру у всьому світі.

Альтернативою глобалізації є локалізація, як суто етнічне явище, що розвивається в певному місці (реґіоні), яка в науці отримала назву дезінтеґрації, але майже ніколи ґрунтовно не досліджувалась. Як правило, такі явища спостерігаються в країнах, що мають виразні реґіональні відмінності, які дають поштовх найрозвинутішим верствам населення до протесту, незадоволення діями центрального уряду, нерівноправністю громадян за їхніми етнічними ознаками тощо. Як констатує ряд учених, на сьогодні людство ще не створило такої системи, яка б повністю задовольняла потреби й інтереси кожного народу.

Своєрідність кожної науки, як відомо, визначається її власним предметом вивчення. З початку становлення етнології як науки й по наш час головною темою її досліджень є генезис етнічних культур і міжетнічних відносин. Спочатку виходячи з вкрай обмежаної і розрізненої інформації про ранні періоди існування вчені будували (і продовжують будувати зараз) узагальнюючі етнологічні теорії. І хоча раніше їх автори претендували (і претендують) на точну реконструкцію історичної реальності, результати побудови достатньо було ототожнювати про те, що «було насправді». Частіше всього ці теоретичні конструкції можна розцінювати як концептуальні моделі, які у кращому разі є спрощені, ідеалізовані схеми, які служать точкою відліку для упорядкування емпіричного матеріала.

Зіставлення, що така теоретична модель дозволяє: зробити висновок, що першим предметом етнології як науки стали народи, рівень культурного розвитку яких був значно нижчий, ніж в європейців. Такий методологічний підхід у визначенні предмета етнології пов'язан з тим, що наприкінці в XIX ст. внаслідок процесів модернізації, майже всі європейські народи зуміли створити якісно новий тип цивілізації. Унаслідок бурхливого технічного розвитку та впевненості у безмежності людського прогресу, європейці почали вважати, що історичне місце культурно відсталих народів йде не поруч із цивілізованими європейськими народами. Ці народи для цивілізованих європейців певною мірою є «живими предками», які заслуговують вивчення і підпорядкування своїм інтересам. Європейці зафіксували цю різницю між народами та його культурами у самій назві «відсталі» народи, позначивши їх словом «primitive», що дослівно можна перекласти, як «перші».

Нова назва швидко стала поширеною і закріпилася в етнології, оскільки вдало вписувалася у нові судові системи класифікації культур, що грунтується на критеріях досягнутого рівня технологічного розвитку. Виходячи з такої класифікації, примітивні народи та його культури стали головними об'єктами що сформувалися в етнології. Про це, переконливим чином свідчать роботи основоположників етнології XIX в. --Льюїса Генрі Моргана («Давнє суспільство»), Едуарда Тайлора («Первісна культура»). Ранні роботи основоположників німецької етнології Теодора Вайца і Адольфа Бастиана також присвячені минулому «первісних народів», яким протиставляли свою історію «культурні народи». До них, природно, ставилися народи Європи, творили історію шляхом інтенсивного підкорення природи, тоді як примітивні народи були безпорадними перед оточуючим їх світом, через свою лінь, інертність та необузданність.

Історичні події та процеси XX ст. спонукнули учених звернутися до переконання, що будь-який народ має право на самостійне життя, на самобутню культуру, право бути рівним в співтоваристві народів. Серед етнологів панівним стало переконання про відсутність «відсталих» і «передових» народів -- всі народи рівноправні. Культури народів можуть бути оцінені лише функціонально -- по відношення до своєї єдності, тобто з позицій того, наскільки ефективно вони упорядковують, направляють, наповнюють змістом існування того чи іншого народа.

Цей принципово новий методологічний підхід останні десятиліття знову змусив учених звернутися до питання предмета етнології. Численні діаспори мігрантів і біженців у Європі, Північної Америці, які утворилися внаслідок різноманітних конфліктів, істотно змінили етнічний склад багатьох розвинених держав, оскільки призвели до утворення стійких етнічних меншин серед корінних етносів. Інтеграційні процеси країн Західної Європи також породжують проблеми етнічного характеру. У тому числі найактуальніші сьогодні суміщення типів поведінки різних народів, взаємодія суспільства та співіснування різних типів культур, взаємна адаптація психологічних особливостей в умовах стійких міжкультурних контактів, розвиток етнічної свідомості в нетрадиційних умовах, особливості економічної поведінки представників будь-якого етносу.

Нові історичні обставини і громадських проблеми знову значно розширили предметну область етнології. До традиційних етнологічних областей додаються нові знання, що дозволяють ученим виділяти всередині етнології самостійні сфери, і напрями. Так було в західноєвропейській етнології, чітко оформилися й успішно розвиваються господарська (економічна) етнологія, соціальна етнологія, правова етнологія, політична етнологія, релігійна етнологія. Процес диференціації этнологических досліджень ще далекий від завершення, й у найближчі два десятиліття можна очікувати появи нових напрямів в етнологічній науці.

Отже, предмет етнології постійно розширюється, що дає можливість дати чітке визначення цієї науки. Тож у вітчизняній та зарубіжній етнології немає якогось узвичаєного визначення етнології, а існує досить багато визначень, заснованих на виключно різних методологічних підходах, які підкреслюють, на думку їхніх авторів, найважливіші риси етнологічної науки.

Етносом прийнято називати історичні спільності людей, що мають спільну мову, виразно диференційовану від інших традиційну культуру, власний менталітет, володіють усвідомленням єдності свого походження і культурної відмінності від інших спільностей, тобто етнічною самосвідомістю, що виражається у самоназві (автоетнонімі). Більшість етносів усвідомлюють власне походження і проживання з певною територією розселення.

Отже, термін "етнос" стосується тієї чи іншої основної етнокультурної одиниці -- племені, народності, народу, нації. Для означення спільностей, що історично сформувалися за наслідками етнічної диференціації або ж конвергентних процесів різного змісту (в тому числі політичного) у минулі часи і стали складатися з кількох основних етнокультурних одиниць -- етносів, прийнято використовувати термін суперетнос, -- за таксономічним рівнем це щось більше, вище від етносу. Такими, наприклад, є слов'яни, тюрки, германці, балти, романці. При цьому в основі суперетносу містяться етногенетичні зв'язки між етносами, що творять суперетнос.

Виходячи із цієї засади, до суперетносу можемо відносити народи однієї мовної сім'ї, скажімо, індоєвропейської, китайсько-тібетської, хаміто-семітської та ін. Існують, однак, прихильники трактування терміна "суперетнос" також як певної групи народів (етносів), що в процесі історичного розвитку впродовж коротшого чи тривалішого часу проживали в однакових суспільно-політичних і культурних реаліях, унаслідок чого набули певних спільних культурно-психологічних рис. Лев Гумільов, наприклад, до суперетносу відносив елліністичний світ, що утворився внаслідок грецького впливу на далекі між собою в етногенетичному плані народи через імперію Олександра Великого; католицьку Європу, яка близько тисячі років перебуває у сфері духовного впливу західного римського трактування християнської релігії; мусульманський світ, населення котрого під впливом своєї церкви пройняте глибокою вірою у заповіді ісламу, що межує з фанатизмом і забезпечує солідарність часто дуже далеких в етногенетичному сенсі народів. Дотримуючись логіки Л. Гумільова, до суперетносу можна було б відносити і так званий пострадянський простір.

Дуже вживаним в етнології, як і в етнічній історії, є термін "субетнос" (лат. sub -- частка, що вказує на підпорядкованість, щось менше від загального), який означає етнокультурну спільність нижчу, меншу від таксономічного рівня "етнос". Прийнято вирізняти субетноси різного таксономічного рівня. З-поміж них -- етнічна група всередині етносу, етнографічна група, локальна група.

Етнічна група дуже вирізняється діалектом, рисами культури на тлі всього етносу, але залишається його складовою частиною. В російському етносі такими етнічними групами є донські козаки, камчадали, можливо, помори. У складі українського народу субетносів рівня етнічної групи немає, хоч близькі до цього лемки, в мові яких, на відміну від загальнонаціональної української, наголос у словах фіксований на передостанньому складі, що становить дуже сутнісну особливість.

Етнографічна група народу-етносу на тлі останнього вирізняється чималою кількістю особливих рис діалекту, матеріальної та духовної культур. На думку одних дослідників, у складі українського народу існує три етнографічні групи: гуцули, бойки і лемки; на думку інших -- чотири. До названих трьох відносять ще і поліщуків. Володимир Горленко, відомий сучасний етнограф, додає ще литвинів -- мешканців українського лівобережного Полісся, власне північних Чернігівщини і Сумщини. Вся інша українська етнічна маса в етнокультурному сенсі дуже скристалізована, і на її тлі можна спостерігати хіба що відносно незначні локальні відмінності, зумовлені відмінними історичними та географічними обставинами проживання на Волині, Поділлі, Покутті, в історичній Україні (Середньому Подніпров'ї), на Слобожанщині, в Приазов'ї та Причорномор'ї, на Опіллі, Підгір'ї та ін. Незважаючи на те, що саме корінне населення названих районів через незначні відмінності між собою не вирізняється аж так, щоби його частини становили етнографічні групи, їх просто називають локальними групами українців, райони їх проживання -- Волинь, Поділля, Покуття, Опілля, Середнє Подніпров'я, Слобожанщина, Приазов'я, Нижнє Подніпров'я, Побужжя, Підгір'я, Надсяння все-таки прийнято називати етнографічними.

Зауважимо, що термін "етнічна" група стосується не лише частки певного народу на території його розселення, що дуже виділяється етнокультурними особливостями. Його також вживають на окреслення частки народу, яка у зв'язку з історичними обставинами опинилася і більш-менш компактно проживає в іншій країні, іншій державі, поза етнічною територією власного етносу.

Основним терміном для означення сучасних великих державно-політичних та етнічних спільностей є "нація". Вважається, що в історичній, філософській, політологічній та іншій літературі сформульовано сотні дефініцій нації. Все залежить від того, який компонент падає в основу визначення нації: етнос, державну приналежність, політичну свідомість, рівень економічного розвитку, традицію національно-визвольної боротьби та ін. Не претендуючи на оптимальність визначення, гадаємо, що може бути прийнятною дефініція терміна "нація", відповідно до змісту, який в нього вкладають саме на початку XXI ст., а не на початку чи навіть усередині XX ст. у такому формулюванні: націями називають розвинуті в економічному і культурному відношенні народи, які вирізняються з-поміж інших мовою і традиційною культурою, країною проживання, організацією державно-політичного життя, національною свідомістю й особливостями менталітету.

Проте і сучасні нації дуже відмінні між собою, насамперед, залежно від історії їх формування, співвідношення головних компонентів, що становлять основу їх соціальних структур, рівня культурної і мовної консолідації. Достатньо лише поверхового зіставлення таких соціально-політичних організмів, як нації американська, індійська, італійська та багатьох інших, -- і на поверхню випливає їх разюча нетотожність.

Беручи до уваги великі відмінності в етносоціальній структурі розвинутих в економічному і культурному сенсі сучасних націй, етнополітична література виділяє такі терміни, як "державно-політична нація" й "етнічна нація".

Державно-політичні нації сформувалися у головному під впливом історико-політичних, географо-територіальних, правових та освітньо-культурних чинників, які впродовж відносно тривалого часу, скажімо, сотень літ, однаково діяли на населення певної території. Зауважимо, що подібне бачення сучасної нації мало місце в українській політологічній думці ще в першій половині XX ст. Відомий український історик державницького напряму польського походження, за політичними симпатіями монархіст-гетьманець В'ячеслав Липинський 1926 р. у великій праці "Листи до братів-хліборобів про ідею і організацію українського монархізму" писав: "Нація для нас -- це всі мешканці даної землі і всі громадяни даної держави, а не "пролетаріат", не мова, віра, плем'я".

Зазвичай державно-політичні нації в сучасному світі сформовані на багатоетнічній основі. До таких без застереження відносять нації американську США, бразильську, індійську, індонезійську. Тенденції, властиві формуванню державно-політичних націй, очевидно, в наш час захоплюють багато інших країн, де проживають різні етноси, в тому числі Україну, Росію, Іспанію (тут власне етнічні іспанці становлять 75% населення, а решта 25% -- баски, галісійці, каталонці), Великобританію, в якій 80% англійців, але мешкають також шотландці, ірландці, уельсці. Таких країн багато. Їхніх націй у політологічній літературі не відносять до державно-політичних, а сприймають як етнічні з огляду на значну перевагу в них корінних титульних націй. Інші ж мешканці тут становлять так звані етнічні меншини. Їх також називають національними меншинами. Процес інтеграції цих меншин у націю титульного етносу дуже суперечливий і складний. З огляду на це, у багатьох демократичних державах урядові чинники обирають не тактику їх поглинання титульною нацією, тобто асиміляцію, а гармонійні відносини груп національних меншин із титульною нацією, сприяння розвитку їх мови, традицій, художньої творчості, віри, зв'язку з народом батьківщини походження, передбачають при цьому лише їх громадянсько-політичну інтеграцію в державно-політичну націю, основу якої становить етнічна нація титульного етносу.

Найголовніша соціальна причина загострення відносин між етнічними групами багатонаціональних держав полягає зазвичай у разючій відмінності в соціальній структурі та зайнятості населення різної етнічної віднесеності. На жаль, це властиве й Україні не лише в минулому, а й дотепер: всередині одних груп переважають елітні соціальні верстви, всередині інших -- експлуатовані, упосліджені; серед одних -- артисти, лікарі, вчені, менеджери й інші "пани", серед інших -- штукатури, пастухи, рільники, прибиральники та інші "слуги".

Етнологія - це теоретична і водночас природнича наука про походження, розвиток та сучасне життя етносів, їх взаємодію, закономірності історичного та культурного розвитку. Етнологія користується здобутками біології, географії, біофізики, біохімії; а також гуманітарних наук: історії, філософії, лінґвістики, суспільствознавства, етноґрафії, фольклористики та ін. для теоретичного узагальнення знань про етнос.

Всі ці науки, безперечно, повґязані між собою. Про це знали вже древні мудреці. Відомий також вислів М. Т. Ціцерона: "Всі науки, що виховують освічену людину, ніби звґязані між собою спільними ланцюгами і до певної міри споріднені одна з одною". Нині, справді, відбувається своєрідне взаємозаглиблення (взаємопроникнення) наук, яке називають інтеґрацією наук.

Етнологія близька до етноґрафії, але має свої особливості. Відмінність між етноґрафією і етнологією полягає насамперед у тому, що етноґрафія лише накопичує відомості та описує знання про етноси, а етнологія теоретично узагальнює ці знання і виробляє методику їх вивчення.

Етнологія як наука, звичайно, не може змінити закономірностей етногенезу, але може застерегти людство від бід, яким можна зарадити.

Предметом етнології України є наукові знання про етногенетичні та етнокультурні процеси в їхньому звґязку з теорією етносу та історією народів України.

2. ЕТНІЧНА ТА СВІТОВА КУЛЬТУРИ

Предметні й особисті форми культури являють собою неподільну цілісність і становлять певний тип культури. Свій тип культури притаманний кожному народові як етнічній та історичній цілісності. Культурна цілісність характерна і для регіонів (культура європейська, африканська, арабо-мусульманська та ін.), а також історичних епох (антична культура, культура Середньовіччя, доби Просвітництва та ін.). І хоч зі зміною історичних епох змінюється тип культури, це зовсім не означає розриву культурної спадщини і традицій, бо кожна нова доба з необхідністю успадковує культурні досягнення попередньої. Все це дає змогу розглядати культурну історію людства як світовий процес, вживати поняття світової культури.

Співвідношення світової та національних культур -- одна з найскладніших проблем сучасної культурології. її розв'язання передбачає з'ясування самого факту існування світової культури як певної цілісності. Серед прихильників існування світової або загальнолюдської імена таких відомих мислителів, як П.Тейяр де Шарден (1881-1955 pp.), В.Вернадський (1863-1945 pp.), А.Швейцер (1875-1965 pp.), Р.-Дж.Коллінгвуд (1889--1943 pp.). Вони вважали, що світова культура -- це система духовних цінностей, що виробляються в надрах національних культур, але набувають загальнолюдського значення. Протилежний табір представлений не менш відомими мислителями, зокрема О.Шпенглером (1880--1936 pp.), АТойнбі (1889--1975 pp.). Вони визнавали лише множинність культур, заперечуючи єдність цієї множинності, їхню історичну спадкоємність, загальнолюдський зміст. культура етнологія етнічний міжетнічний

Наприклад, німецький історик і філософ О.Шпенглер вважав, що людство як спільність -- "це пусте слово". Адже "у людства нема жодної мети, жодного плану, так само як нема мети у виду метеликів або орхідей". Реально існують лише самостійні "культурні організми". Він розумів їх як "замкнені в собі монади" з власною формою, власною ідеєю, власним життям, власною смертю. Немає людства, яке старіє. Існують культури, що старіють і розвиваються. "У світовій історії, -- писав О.Шпенглер, -- я бачу картину вічного утворення і зміни, дивовижного становлення та вмирання органічних форм. А присяжний історик вбачає в ній подобу якогось стрічкового черв'яка, який невтомно нагромаджує епоху за епохою".

Згідно з концепцією Шпенглера, кожна культура як живий організм має свою "душу". (Вчення про "душу культури" розробив наприкінці XIX стародавній німецький етнограф Лео Фробеніус (1873--1938 pp.). Все, чим живе і в що вірить людина, це, за Шпенглером, лише відображення колективної "душі культури".

Сутність культури полягає в особливій формі сприйняття простору і часу. Так, для "аполлонівської" (античної) душі було притаманне тілесне, зриме, пластичне сприйняття простору і відсутність відчуття часу. Культури мають життєвий цикл. Вони народжуються, досягають зрілості та вмирають, вичерпавши життєві сили. На останній стадії розвитку, на думку Шпенглера, перебуває сучасна західна культура.

Світова культура -- це синтез кращих досягнень усіх національних культур різних народів, що населяють нашу планету.

Визнання феномена світової культури притаманне насамперед тим філософам, які сприймають людину і людство не як випадкове, а як закономірне і необхідне явище в еволюції Землі та Всесвіту, визнають існування найвищої мети і сенсу в історії людства, що розглядають як фактор космічної ваги. Зокрема, ця позиція втілилась у поглядах К.Ціолковського (1857 -- 1935 pp.), у філософії "всеєдності" відомого російського мислителя В.Соловйова (1853 -- 1900 pp.) і його послідовників, у вченні видатного християнського гуманіста XX ст. П.Тейяр де Шардена. Останній, зокрема, вважав, що з появою людини поряд з біосферою виникає сфера культури, розуму -- ноосфера, яка є закономірним наслідком еволюції природи. Шедеври ноосфери -- це думка, людська особистість, багатоманітність і єдність свідомостей. Духовне об'єднання людства у ноосфері приводить до нового витка еволюції -- Наджиття, Над-людства. Тейяр де Шарден вірив, що "гомінізація" Землі та світу, творчі зусилля безсмертних людських особистостей на цьому шляху -- все це слугує всесвітній Божественній Меті. Все прекрасне, творче, пронизане любов'ю, що здійснюється на Землі, означає для Тейяра "знамення часу", передвістя прийдешнього перетворення. Він оптимістичний пророк прогресу, який дивиться на еволюцію, розвиток Землі та людства очима віри.

Водночас погляд сучасної людини на культуру випливає з емпірично наочного факту множинності культур, їх національної своєрідності. Світ, у якому ми перебуваємо, складний і багатоманітний у культурному відношенні. Мудрість нашого часу полягає у визнанні за кожною національною культурою права на самостійне існування та розвиток, у відстоюванні принципу рівноправного співіснування всіх культур, що заперечує не тільки будь-який культуроцентризм (наприклад, європоцентризм), а й взагалі претензію на культурне лідерство окремої національної культури. Світова культура за природою не моністична, вона плюралістична -- такий переважаючий умонастрій нашого часу.

В ситуації культурного розмаїття, коли в межах однієї державної території, зазвичай, історично співіснують різні народи, підвищується інтерес до національних особливостей культури. Мабуть, не буде перебільшенням стверджувати, що зараз культурна самобутність власного народу оцінюється нами набагато вище, ніж його військова могутність. На шкалі цінностей культура починає потіс-няти силу, і кожен намагається відшукати у своєму родоводі не тільки уславлених перемогами воїнів, а й діячів культури. Минуле нашого народу, корені його культури, старовинні перекази, пам'ятки давнини зацікавлюють нас. Чого в цій зацікавленості більше -- національної самосвідомості, що прокинулась, почуття провини за тривале культурне безпам'ятство, страху перед бездуховним сьогоденням або невіри в майбутнє? Напевне, всього разом, але передусім -- усвідомлення глибинного зв'язку між власною долею й долею культури свого народу. Народ живий, доки живе його культура, -- такий символ віри сучасної людини, для якої надія на культуру сильніша від сподівань на державу, партії, вождів, ідеологію, у що так беззастережливо вірили ще вчора.

Зауважуючи світоглядне значення поняття національної культури, зупинимось на ньому докладніше. Передусім зазначимо, що в сучасній культурології розрізняються поняття "етнічна" та "національна культура". Перша є предметом вивчення етнографії (або етнології) -- однієї з культурологічних дисциплін. Приналежність до етнічної культури визначається спільністю походження -- кровним спорідненням.

Етнічна культура - це сукупність цінностей, вірувань, традицій і звичаїв, якими керується більшість членів цього товариства, називається пануючій, чи домінуючою, культурою. Домінуюча культура то, можливо національної чи етнічної залежно від цього, наскільки складно організовано дане суспільству й так наскільки багатолюдній є дана країна.

Етнічна культура - сукупність чорт культури, що стосуються переважно повсякденною життєдіяльності, побутової культури. Вона має ядро і периферію. Етнічна культура включає знаряддя праці, звичаї, звичаї, норми звичайного права, цінності, будівлі, одяг, їжу, засобів пересування, житло, знання, вірування, види народного мистецтва. У етнічної культурі розрізняють два шару:

історично ранній (нижній), освічений успадкованими з минулого культурними елементами;

історично пізній (верхній), що з новоутворень, сучасних культурних явищ.

Нижній шар включає найстійкіші елементи, закріплені багатовікової традицією, вони є каркас етнічної культури та становить єдність спадкоємності і стабільності відновлення. Оновлення культури то, можливо екзогенним (запозиченим) і ендогенним (що виникли всередині культури без впливу ззовні). Наступність, стійкість етнічної культури тримається на дії двох типів механізмів передачі традицій: внутрипоколенних традицій, діючих протягом кількох десятиліть і що охоплюють лише деякі з етносу (суміжні вікові групи); міжпоколінних традиції, існуючих протягом історично багато часу і виступаючих механізмом передачі цінностей від покоління до покоління.

Етнічна культура - це культура людей, пов'язаних між собою спільністю походження (кревністю) і ми спільно здійснюваної господарської діяльністю, єдністю, "крові й грунту", чому її і змінюється від однієї місцевості в іншу. Місцева обмеженість, жорстка локалізація, відокремлення в плем'я, громади, етнічну групу - одну з основних чорт вирощування цієї культури. У ньому панує сила традиції, звички, назавжди і безповоротно прийнятих звичаїв, що передаються з покоління до покоління на сімейному чи сусідському рівні.

У етнічної культурі превалюють її буденно-архаїчні пласти, які включають у собі як структуру духовної культури - традиції, обряди, мораль, норми, древні культи, символи й ін., а й набір збережених різних знарядь праці і, які у домашнє господарство й у виробничої діяльності.

Функціонально значимими для етнічного суспільства є: елементи побутової культури та суму знань, які орієнтують повсякденну життєдіяльність.

Етнічна культура дозволяє прилучити кожного до цінностей і досягненням, у яких непроминальний характер. Вона подібно криниці живить людини. З неї кожний почерпнути собі що може надати зміст її існуванню. У значною мірою вплив етнічної культури на особистість пояснюється і тих, що вона від кожного подолання пасивності, немає споглядальності, перетворює їх у активного учасника традиційних дій, свят, обрядів, заходів та інших подій.

Багатообразні етнічні традиції, обряди, звичаї, свята, кодекси, символи окреслють її загальнолюдських цінностей та історичного досвіду народу.

На відміну від етнічної культури національна передбачає існування нових типів комунікації (взаємозв'язку) між людьми, складніших стосунків, ніж природні кровно-родинні. Таким принципово новим типом комунікації є писемність. За допомогою писемності загальні для всієї нації ідеї поширюються серед населення. Писемна культура, до складу якої входять різні тексти, ніби протистоїть стихії живої народної мови з її місцевими діалектами та семантичними відмінностями. Носіями такої культури стають освічені шари суспільства. Національна культура, отже, твориться не етносом загалом, а тими представниками суспільства, які беруть на себе функцію індивідуального авторства, -- письменниками, філософами, вченими, священиками, митцями та ін.

До певного часу така культура може навіть залишатися чужою для народу,* мати на собі відбиток кастовості, елітаризму. Проте творці такої культури говорять, зазвичай, від імені народу, звертаються до скарбниць народного досвіду й мудрості. Розрив між інтелігенцією, яка є провідником національних цінностей, національної культури, і традиційною етнічною культурою долається розвитком освіти в народі, його піднесенням до рівня загальнонаціональної ідеї, з одного боку, а з іншого -- через зміни соціальних засад народного буття, пробудження не тільки національної, а й розвинутої індивідуальної самосвідомості. Адже на відміну від власної етнічної приналежності, яка не становить жодної особистої заслуги, належність до нації вимагає від кожного певних особистих зусиль і свідомого вибору. Тому існування істинно національної культури, нації як її носія передбачає не стільки наявність натурального господарства з притаманними йому традиційними зв'язками між людьми, скільки товарної економіки зі загальнонаціональним ринком, коли на зміну локальним традиційно-замкненим спільностям людей, пов'язаних між собою кровною спорідненістю, приходить зв'язок самостійних і незалежних один від одного індивідів, котрі обмінюються продуктами матеріального і духовного виробництва.

Нація не заперечує, не відкидає етнос, а пристосовує його для існування в умовах нового громадянського суспільства, в умовах духовної та економічної самостійності індивідів. Етнічні елементи -- обряди, традиції, звичаї, міфологія -- зберігаються в межах національної культури, але вже не обмежують її змісту. Це вищий рівень культурного життя, коли народна й елітарна (інтелігентська) культури гармонійно поєднані. Національне відродження є не стільки відновленням "забутих традицій", скільки становленням сучасної цивілізації з її ринковою економікою, правовою демократичною державою, громадянським суспільством, високою освіченістю населення.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Лозко Г. Етнологія України: Філософсько-теоретичний та етнорелігієзнавчий аспект Навчальний посібник / К.: АртЕК, 2001. 304 c.

2. Яртися А. Лекції з історії світової та вітчизняної культури, Навч. посібник. Вид. 2-ге, Львів: Світ, 2005. 568 с.

3. http://bukvar.su/.

4. http://nauch.com.ua.

Размещено на Allbest.ru