Житло, домашнє господарство та побут українців

Размещено на http://www.allbest.ru/

Житло, домашнє господарство та побут українців

План

1. Українська хата та її інтер'єр

2. Вибір місця під будівництво

3. Подвір'я та господарський реманент

4. Будівельні традиції українців

1.Українська хата та її інтер'єр

хата український обряд родинний

Хата - житловий простір людини, місце родинних обрядів, символ добробуту. Цей домашній простір у слов'янських народів умовно поділяли по діагоналі на дві частини: лівий бік (куток із піччю) - жіноча половина помешкання, а правий (куток із Покуттю) - чоловіча. Покуть повернутий найчастіше на схід.

Найархаїчнішим елементом у сучасних сільських хатах досі залишається лежанка. Центром у хаті була піч - годувальниця, нагрівальниця, лакувальниця, а ще - розважальниця. Слово «піч» походить від слова «печера» (подивіться на трипільську піч - вона має вигляд печери, склепіння якої освітлене виблисками вогнища). Вперше слово «піч» було згадано в 945 році в «Повісті врем'яних літ». Піч також зберігає давнє священне значення для господаря. Тому її найчастіше розмальовували чудовими візерунками. Вважалося, що ворожа сила, задивившись на цей розпис, забуває про своє лихе діло. Житло людей, родинне вогнище (піч) завжди були священними - це безмежний Всесвіт, де живуть батьки й діди, народжуються діти й онуки. У прадавні віки, коли не було церкви, сім'я молилася біля родинного вівтаря, яким була піч. У ній палало багаття, їй приносили жертви: зерно з нового врожаю, перший кусень тіста перед випіканням хліба, ритуальні напої тощо. За давніми віруваннями, за піччю живе Домовик - добрий дух сім'ї. Якщо до нього ставляться добре, він допомагає всій родині, приносить щастя, а якщо ображають, шкодить.

Коли родина переселялася до нової оселі, брали зі старої печі жарину і вносили її у нову хату, щоб запалити родинне вогнище в цій оселі. Кликали також свого Домовика на нове помешкання. Магічне значення має і сміття, яке несли до нової хати "на щастя". Вважали, якщо викидати сміття після заходу сонця, хату обсядуть злидні. Тому його краще спалювати або виносити вдень. Коли в печі випікається хліб, у хаті не можна підмітати, бо це неповага до хліба; коли печуть хліб, на печі не можна лежати, щоб не турбувати її в цей час, який вважається священним. До печі дотуляють ніжками новонароджену дитину - такий обряд прилучення до хати і Роду. На піч молода в хаті молодого кидала свій пояс, щоб долучитися до нового домашнього вогнища.

Таким же магічним значенням наділяв народ і хатній сволок - символ міцності будови, сім'ї, здоров'я всіх мешканців цього житла. Сволок - дерев'яний брус, на якому тримається стеля в хаті. Він був ще в найпримітивнішому житлі, в ямі, в напівземлянках періоду Київської Русі. Закладання сволока - важливий елемент зведення житла. Під його голову (від сходу сонця) закладали різні предмети, освячені в церкві, найчастіше ладан (від ударів блискавки), а з протилежного (глухого) кінця - шматочок хліба, сіль, гроші (для достатку) та вовну - для сухості й тепла. Під час закладання сволока не можна було грюкати (щоб не чаділо в новій хаті). Цей ритуал зберігся до наших днів.

На сволоці робили орнаменти, які були оберегами: написи, позначки, рівнобічні та косі хрести (крижі), різного типу сварги, а також небесні знаки сонця і місяця, голуби, дерева та інші ще дохристиянські символи.

Уже найдавніші трипільські будівлі мали вікна - "очі". Через вікна своєї хати людина дивиться на світ. Найдавніші вікна були просто отворами, завішаними тканиною або закриті створками. Шибки в давнину заміняли волові міхури, напнуті на рами. В XVI - XVII ст. шибки робили з пластинок слюди, закріплюючи їх свинцем. Із появою скла вікна стали справжньою окрасою хати. Зсередини вони завішувалися оздобленими занавісками, або "фіранками", через які можна було бачити все, що діється на вулиці, але погано видно, що в хаті. Подекуди вікна прикрашали вишитими рушниками, що служили оберегами. Віконні рами прикрашали різьбленням, особливо в Карпатах та Закарпатті. Ці традиції збережені й нині.

Поріг - символ початку і закінчення хати, дому. За найдавнішими повір'ями, під порогом перебувають душі померлих предків, які охороняють рід. Причиною таких вірувань, вірогідно, були первісні типи поховання під порогом. Порогові віддають шану, йдучи до вінця і вирушаючи в останню путь (стукання труною об поріг). В Україні поширене повір'я: якщо підмітати до порога, то все добре вийде з хати, не можна також мести хату двома віниками. Тому старші люди підмітають від порога в хату, щоб "все добре залишилося в хаті". На Поліссі поширений звичай прибивати палицю з осики до порога, щоб відлякувати все зле. Магічними властивостями наділив народ кінську підкову, яка приносить щастя в родину. Тому її прибивали на порозі або над дверима. За правилами народного етикету, завжди вважали, що вітаються через поріг тільки погано виховані або просто злі люди. Тому казали: "Не подавай руки через поріг, бо посваришся". Не можна й передавати через поріг якусь річ. Розмовляти з сусідом через поріг також неввічливо. Особливою шаною для гостя вважається зустріч його біля воріт, так само, як і провести за ворота.

Покуть - священне місце в хаті. Тут перебувають хатні Боги, садовлять найпочеснішого гостя («Посаджу батька на покуті»), сидять наречені, стоїть ритуальний сніп жита (Дідух), ставлять божниці (спеціальні полички для священних образів, в давнину - статуй), прикрашені вишиваними рушниками. Тут проходило майже все життя людини - від народин до смерті. Коли з'являлася в родині дитина, то першу купелю робили на покуті. У традиційному селянському житлі покуть розташовували по діагоналі від печі. Біля нього стояв стіл, накритий скатертиною, з хлібом-сіллю, що символізував гостинність.

Стіл має і магічну силу, символізує достаток родини. Його першим заносять до нової хати, на нього кладуть хліб-сіль, ставлять ритуальні страви. На стіл гріх сідати чи класти шапку. Назва «стіл» походить від стародавнього звичаю стелити рушник або обрус (пізніше - скатертину), щоб на них класти їжу. Звичай застеляти стіл притаманний українцям з давніх-давен. Незастелений стіл - символ бідності або скупості господарів. Обід чи бенкет за одним столом об'єднував людей і встановлював добрі стосунки. Тому їжа за одним столом із ворогом вважається приниженням людської гідності.

У деяких регіонах Карпат (Гуцульщина, Бойківщина, Лемківщина) функції столу виконувала скриня. Стіл-скриня складається із двох частин: нижнє підстолиння використовували для зберігання різних речей, одягу, цінних паперів тощо, а верхнє накриття служило як стіл. Щоб дістати якусь річ, кришку столу відсувають. У деяких місцевостях у таких столах-скринях зберігали харчові продукти.

Скриня - традиційний для України вид меблів, у якій зберігали одяг, коштовні речі, прикраси, полотно. Вона належала жінці. Дівчині на виданні батьки купували скриню, яку вона разом із матір'ю поступово наповнювала різними речами, необхідними для майбутнього подружнього життя: вишиваними рушниками, хустками, сорочками, стрічками. Скриня була частиною дівочого посагу: чим більша й красивіша скриня, тим багатша наречена. Дівчина, залишаючи батьківський дім, вивозила свою скриню до хати чоловіка, де користувалася нею все життя. Скриню передавали в спадок тільки після смерті її власниці. Всередині скриня мала невеличкий, у вигляді прибитої до стінки коробочки, "прискринок" для зберігання дрібних цінних речей, прикрас, стрічок. Щоб полотно й одяг у скрині не псувалися від довгого зберігання, у прискринок клали вузлик тютюну (від молі). Скрині в Україні були двох типів: з двосхилим віком (кришкою) і з прямим (пізніше - напівокруглим) випуклим віком.

Скрині були різьблені, ковані, мальовані, в бідних - із чистого неприкрашеного дерева. Дівчина не дозволяла чужим заглядати у свою скриню, то була її таємниця. Із втратою віри в магічне значення скрині, цей звичай забувався, тому в деяких місцевостях, вихваляючи свою дочку, батьки стали показувати близьким, що надбали для своєї доньки. Хоча переважно в Україні заглядати до чужої скрині вважали нахабством і невихованістю. Народною етикою це засуджувалося.

Для спання в Україні здавна використовували дерев'яні ліжка, лави, полики. Піл, або полик, - дерев'яний настил, який встановлюють від печі або лежанки до протилежної стіни. Вдень він служить місцем для побутових речей і домашніх робіт, а вночі на ньому сплять. Український полик відрізняється від російських і білоруських полатей тим, що влаштовується внизу (приблизна висота ліжка), в той час як податі - на відстані 80 см від стелі. Піл, як і лави, українки застеляють кольоровими ряднами або килимками, що створює особливий затишок у хаті.

Мисник - це дерев'яна полиця для зберігання посуду. Іноді він має форму шафи, коту підвішували на стінку. Були кутові мисники, які розміщували в кутку кімнати. У побут українців рано увійшли меблі: стільці, ослони, комоди, шафи, ліжка.

Стародавня назва хати сягає тисячолітніх глибин, можливо, навіть дольодовикового періоду. Агатангел Кримський висловив гіпотезу про поширення цього слова з півдня (Мала Азія) на північ і захід; Володимир Чивиліхін припускає, що слово "хата" було в скіфів. Як світ поділяється на три частини: земну, підземну і небесну сфери, так і хата відображає ці сфери буття: стеля - небесний духовний світ (сволок із сакральними знаками, божниця в кутку); стіни, вікна, двері - символи земного реального життя й спілкування з іншими людьми; нижній ярус - підлога, низ спини з підпіччям і лавами, поріг уявляли як межу земного й підземного світів. Недаремно кажуть: "Моя хата небом крита, землею підбита, вітром загороджена". Оздоблення хати як зовні, так і всередині мало не тільки естетичне значення, але й виконувало інформативні та магічні функції. Наприклад, обведення побіленої хати кольоровою фарбою внизу має ті ж властивості, що й замкнене коло - оберігати від злих духів і напастей родину.

Розмальовані квітами вікна повідомляють, що в хаті є дівка на виданні. Цікавий звичай зберігся на Лемківщині, де на вхідних дверях малюють Дерево роду (квіт): гілочки з листками барвінку означали жінок і дівчат, які були в родині, гілочки із зірками - чоловіків і парубків. Коли народжувалася дитина, домальовували гілочку, а коли хтось помирав - хрестик.

Архітектура українського житла розмаїта і має регіональні особливості: конструктивні, декоративно-художні, відмінності в плануванні та інтер'єрі. Регіональні типи житла в цілому відповідають етнографічному районуванню України. Проте нині відбувається багато змін у архітектурі народного житла внаслідок впровадження професійних методів будівництва, нових будівельних матеріалів, способів оздоблення тощо. Комфортність карпатського житла зумовила поширення традицій карпатських будівників у інших регіонах України (на Півдні, Лівобережжі). Центральноукраїнський тип житла поширився далі на північ (Полісся) та на південь. Але, незважаючи на ці докорінні зміни у традиційній архітектурі, українське житлобудування зберігає і розвиває кращі зразки народного житла і має самобутні риси, що вирізняють його від традицій сусідів - росіян і білорусів.

Крім того, інтер'єр української хати постійно змінювався відповідно до днів тижня та великих календарних свят. Якщо в будні долівка була незастеленою, то в неділю кожна господиня застеляла свіжопідмазану підлогу (долівку) тканими ряднинами (верітками, доріжками). Стіл, який у будень не застеляли або застеляли грубою буденною скатертиною без візерунків, у неділю застеляли святковою ("празничною") вишитою чи з тканим візерунком скатеркою, на стіл клали хліб, сіль, ставили квіти. Святково вбирали також ліжка: накривали красивішими покривалами (веретами), подушки виставляли одна на одну в свіжовипраних і випрасуваних вишитих наволочках. Широко використовували штучні квіти для оздоблення покуті, сволока, а також прикрашали стіни витинанками чи іншими паперовими прикрасами, які час від часу заміняли на новіші. Перед неділею підбілювали, підмазували й поновлювали декор на печі та стінах.

У інтер'єрі відображали значні події родинного життя. Так, коли в хаті була породілля із немовлям, ліжко завішували ширмою (на Півдні) або тканиною, перекинутою через жердину (Поділля, Покуття). Таку завісу не знімали протягом шести тижнів, коли мати й дитина були найуразливіші. Це був охоронний засіб, що рятує від "поганих очей".

Коли в хаті був покійник, вікна та дзеркала завішували хусткою, знімали святкові прикраси, стіл застеляли скатертиною або тканиною, веретою, килимком тощо.

Кожне річне свято вимагало своїх особливих атрибутів, прикрас, елементів інтер'єру. Так, на Різдво на покуть виставляли Дідуха з жита, пшениці або вівса. На стіл під скатертину клали солому, часник, а під стіл леміш від плуга. На стелю підвішували прикраси у вигляді птахів, їжаків чи "павучків", виготовлених із паперу, глини, яєць, колосків. На столі лежав обрядовий хліб - калачі. На думку багатьох дослідників, Дідух символізує чоловіче начало, а солома, покладена під скатертину, - жіноче. На Покутті цю солому називають "Баба". За своїм значенням символіка Різдвяного інтер'єру сягає найдавніших звичаїв нашого хліборобського народу, які, вірогідно, успадковані ще від Трипілля.

Перед Великоднем хату обновляли, мили, підмазували, білили. Це очищення після зими мало значення весняного оновлення життя. Особливою прикметою Великодніх свят були писанки та крашанки, складені на святковому столі, де стояв кошик з освяченими великодніми короваями. Стіни прикрашали новими рушниками та штучними квітами.

На Зелені свята (Русалії, Трійцю) та на Купала хату прикрашали живими зелами, овочами, квітами, своєрідними рослинними оберегами у вигляді віночків, букетиків, які освячували і протягом року використовували для лікування, обкурювання, магічних дій.

Перед святом Свічки (1 вересня), коли піч "іменинниця", її обов'язково білять, наносять новий розпис, прикрашають квітами, бо в цей день справляють "весілля комина".

Зміни в інтер'єрі житла також зумовлювалися і сезонними роботами, наприклад, восени вносили ткацький верстат, який влітку виносили на горище або в комору, бо жінка займалася городом, полем та іншими справами. Отже, кожної пори року хатнє господарство мало свій вигляд, свою символіку і образну динаміку.

2. Подвір'я та господарський реманент

На подвір'ї українського селянина, як правило, розміщувався цілий комплекс житлових і господарських споруд, які забезпечували всі потреби родини протягом року. Подвір'я українського господаря неможливо уявити без огорожі, яка служить перешкодою для диких звірів або чужої худоби. Без огорожі жив тільки недбалий, ледачий селянин, якого вважали пропащим. Як писав Хв. Вовк, "Огорожа двору чи обійстя - предмет особливої старанності українських господарів, що, мабуть, має зв'язок з західньоєвропейським значінням огорожі як символу власності; цим Україна відрізняється від Великороси, де двори дуже часто зовсім не мають огорожі, - можливо, також у зв'язку з пануючим так званим "общинним" ладом. Відсутність огорожі в українського селянина - це ознака останньої розпусти та недбальства у господарстві". За давніх язичницьких часів огорожа виконувала роль магічного оберега - це було замкнуте коло, куди не могла проникнути зла сила. Тому в деяких регіонах і до сьогодні зберігся звичай не тримати довго відчиненими ворота чи хвіртку, а зачиняти їх швидко, як тільки увійдеш чи в'їдеш у двір. Огорожі, як і хати, в Україні різноманітні. В Карпатах - це жердини, прикріплені до стовпів, або частокіл. На заході Карпат - тин, плетений із гілок смереки, ліщини чи лози. Найкращим магічним оберегом вважають тин із осики, бо вона охороняє від нечистих духів. У деяких районах Полтавщини, Полісся та Поділля переважають плетені огорожі, що мають дашок над ворітьми і хвірткою. Такі огорожі називають лісою, тином, або парканом. У степовій зоні та на Подністров'ї традиційно обгороджують двори кам'яними мурами, які були надто високими, що нагадувало фортеці. І проте більшість таких огорож має висоту від 80 см до 1 м. На межах іноді робили перелаз, щоб ходити до сусіда: тут тин чи пліт був нижчим, а внизу прибивали дошку або колоду, щоб зручніше було перелазити.

На подвір'ї, крім хати, були різні господарські споруди, які залишилися типовими і в господарстві сучасного селянина, хоча деякі з них уже втратили своє практичне значення і зникли або поступово змінилися іншими. Наприклад, рідко де можна зустріти коливу - щось на зразок хліва для волів. Це споруда, що мала три стіни й дах. Із витісненням з сільського господарства коня зникає потреба у стайнях, які ще в XIX ст. мали неабияке господарське значення. Для утримання корів будують хліви, або корівники (остання назва поширилася від колгоспної форми господарювання). Курей утримують у спеціальних курниках із шатровим дахом або в хлівах разом із худобою. Для них роблять спеціальні сідала, ставлячи жердини, драбинки тощо. Свиней відгодовують у спеціальних сажах, або кумах (Прикарпаття).

Відомі в Україні ще й інші господарські споруди для зберігання збіжжя, дров, вуликів, возів, реманенту. Клуню, або стодолу використовували як будівлю для обмолоту, сушіння снопів, зберігання жита, пшениці, ячменю, соломи. Колись була потреба мати в стодолі свій тік, на якому молотили снопи. Нині такі споруди вже втратили свого значення, оскільки сучасний господар не є власником великого поля, а готове зерно переважно купує. Так поступово відмирають давні традиції, пов'язані зі стодолою як священним місцем. Для зберігання сіна в Карпатах будують спеціальні обороги. Дрова зберігають у спеціальних повітках, на Півдні - в сараях.

Майже на всій Україні неодмінною господарською спорудою залишається комора. З коморою пов'язано чимало народних повір'їв і звичаїв. За часів Київської Русі комору називали ще кліттю, проте найдавніша письмова згадка слова "комора" зафіксована в літописі 1219р. Будували комори найчастіше разом із хатою. Подекуди в заможних селян були окремі комори. В коморі зберігали не тільки зерно та різні харчові припаси. У деяких місцевостях тут були склади полотна, одягу, взуття та інших речей господарського призначення. У весільному обряді комора грає надзвичайно важливу роль - спальні для молодого подружжя (обряд комори). Коморі народ надавав особливої магічної сили: вона рятувала дітей від лихого ока, зберігала цілюще зілля, мала чудодійну силу, яка зачаровувала або очищала тих, хто в неї заходив. Комора є недосяжною для злих духів. Тому перед весіллям сюди заносили коровай для очищення.

На подвір'ї має бути колодязь, або криниця. Дуже часто криниця була одна на цілу вулицю або околицю, до неї сходилися всі стежки, тут люди спілкувалися, отримували інформацію про життя села. Слово «криниця» здавна означало "джерело": Велесова Книга називає таким джерелом Сварога - "криниця вічна, яка витікає влітку од джерела свого і взимку ніколи не замерзає". На думку мовознавців, слово «колодязь» означає сам зруб із дерев'яних колод або похідне від "холод". Якщо господар мав на подвір'ї власну криницю, то в спеку господиня зберігала в ній молоко й масло, опустивши посудину на мотузці. Криниці присвячено безліч народних казок, повір'їв, легенд. Кринична вода, взята до схід сонця (непочата), має лікувальні властивості: її брали на омивання породіллі. На коровай брали воду з семи криниць, дівчата вмивалися криничною водою на красу. Деякі з криниць мали воістину "живу воду", якою виліковували навіть безнадійно хворих людей.

Священна роль криниці полягає в тому, що, за народними уявленнями, джерельна вода єднає три сфери буття: земне, підземне і небесне. В казках герой, стрибнувши в колодязь, потрапляє в підземний світ. Хмари, збираючи воду через повітря, знову повертають її на землю. Кругообіг води ніби здійснює зв'язок людини з її минулим і майбутнім. У найдавніших звичаях українців збереглося повір'я, що, виконавши певні магічні дії з криничною водою, можна викликати дощ. Наприклад, на Житомирщині вважали, що для цього треба збовтати воду в криниці. Українці Східної Словаччини мали такий звичай: дівчина брала в рот криничну воду і несла її до річки. Виливання криничної води в річкову мало замикати коло: криниця-хмара-річка. Особливою пошаною в народі користувалися люди, які вміли за допомогою вербової лози знаходити підземні джерела, щоб копати криниці, а також майстри, які копали колодязі. В давні часи біля криниць здійснювали ритуали поклоніння Мокоші - покровительці жінок, матері всього живого. Для подорожнього завжди біля криниці стояв посуд, щоб напитися води.

Копати криницю слід тільки на Молодику, "щоб вода прибувала", до того ж зранку й до полудня, "коли сонце вгору йде". Починав копати молодий парубок, у якого ще живі "родителі". Перед копанням промовляли заклинання: "Іди, вода, із ріки, іди, вода, із моря, і вся в нашу криницю". Це давній слов'янський звичай (зафіксовано у болгар).

На кожному подвір'ї були споруди для зберігання продуктів - погреби, льохи, або пивниці (Галичина). Походження їх сягає найдавніших часів, коли люди просто викопували ями для зберігання овочів. Нині погреби мають підземну й наземну частини. В погріб спускаються по драбині або сходами. Наземна частина має скошений дах, двері, муровані стіни. Це дає змогу влітку зберігати продукти в прохолоді, а взимку температура погреба дає змогу довго зберігати картоплю, буряки, капусту, м'ясо, сало, консерви.

Для зберігання возів, саней, човнів, реманенту служили спеціальні повітки, або колешні, возівні (Закарпаття). Добрий господар мав свій транспорт: віз, гарбу, макару, бринку, чи безтарку. В Україні було чимало назв транспортних засобів, залежно від розміру та призначення.

Чи не найдавнішим сухопутним видом транспорту були сани, або ґринджоли, на яких їздили переважно взимку. Влітку використовували сани в похоронному обряді. Вони були різного розміру: однокінні - невеликі, парокінні або волові - більші. У заможних селян були сани-козирки для урочистих виїздів. Вони мали орнаментований зручний дашок, спинку, або кибитку, яку панство ставило взимку на полоззя.

Колісний транспорт відомий в Україні з археологічних джерел. Вважають, що колесо було винайдене за доби ранньої Бронзи (зображення волів, запряжених у гарбу, на кам'яній могилі). Залишки таких дерев'яних возів знаходять у похованнях Ямної культури (середина III - початок II тис. до н. ч.). Давнє використання воза сприяло виробленню нових зручних форм і конструктивних вдосконалень. Вози також були кінні й волові, розрізнялися розміром і призначенням. В Україні вони зберегли свою назву ще з середини І тис. До воза в епоху ранньої Бронзи запрягали волів (знахідки залишків ярма), у пізніші часи - коня. Для запряжки потрібні були хомут, дуга, дишла тощо. В різних регіонах існували свої способи запрягання. Господар, який мав коней, обов'язково виготовляв сам або замовляв у майстра-лимаря кінську збрую. Добру упряж високо цінували, тому її часто прикрашали різьбленими або кованими прикрасами та розписом.

Найдавніші повозки були двоколісні з двома голоблями, в які запрягали коня. Такі повозки відомі нині під назвами біда, бідарка, бричка. Великі вози, в які впрягали волів, могли тягнути великі вантажі, пов'язані з давнім чумацьким промислом українців. Для транспортування снопів, сіна і соломи використовували великі вози, що мали назви гарба, мажара. Українці в XVI-XVII ст. користувалися різними каретами, ридванами й тарантасами.

Господар дому, як правило, порядкував у клуні, майстерні, повітці, де зберігали господарський реманент. Взимку лагодили вози, кінську збрую, плели рибальські сіті. Жінка господарювала в клуні, коморі та хаті. Взимку займалася ткацтвом, вишиванням, лагодженням одягу, влітку - городом, заготівлею харчових продуктів. Жіночим інвентарем були прядки, ткацькі станки (верстати), які влітку зберігали в коморі або на горищі, а взимку заносили до хати.

Утримання господарського двору та реманенту було важливою складовою частиною господарських робіт українського населення протягом багатьох століть. Добрий господар вкладав багато праці, щоб у хаті й на подвір'ї всьому дати лад. Тому здавна високо цінували працьовитість, а лінощі засуджували. Народ склав приказки, пісні і казки про працю, яку вважали найціннішою людською якістю: "Маленька праця краща за велике безділля", "Праця чорна, паляниця біла", "Хочеш їсти калачі - не сиди на печі" тощо.

Література

1. Гавриленко Л.А. Джерело: Посібник з українського народознавства. - Запоріжжя: Просвіта, 2003. - 176 с.

2. Лозко Г.С. Українське народознавство. - К.: Зодіак - ЕКО, 1995. 368 с.

3. Сележан Й.Ю. Основи національного виховання (Українознавство: ритуально-міфологічна, звичаєва та обрядова культура українців): Хрестоматія. - Чернівці: Книги - ХХІ, 2005. - 272 с.

4. Українська минувшина: Ілюстративний етнографічний довідник. - 2-е вид. /А.П. Пономарьов та ін. - К.: Либідь, 1994. - 256 с.

5. Уроки народознавства: Посібник / Упорядник М.К.Дмитренко та ін. - К.: Редакція часопису „Народознавство”, 1955. - 224 с.

6. Українська етнологія: Навч. Посібник / За ред. В.Борисенко. - К.: Либідь, 2007. - 400 с.

Размещено на Allbest.ru