Промисли та народні художні ремесла

Размещено на http://www.allbest.ru/

Промисли та народні художні ремесла

План

промисел ремесло гончарний художній

1. Загальні відомості про промисли та ремесла

2. Гончарні вироби (кераміка)

3. Вироби з металу, каменю

4. Ювелірні прикраси

5. Художня обробка шкіри, дерева

6. Ткацтво. Килимарство

7. Художнє плетіння

8. Гутне скло

9. Вишивка

10. Писанкарство

1. Загальні відомості про промисли та ремесла

Ремесло - це дрібне виробництво, що базується на застосуванні ручних знарядь праці, особистій майстерності працівника і дає змогу виготовляти високоякісні, часто високохудожні вироби. Створено чимало приказок і прислів'їв, у яких вшановують ремесло: «Ремесло золото принесло», «Ремесло за плечима не носити», «Поганеньке ремесло краще доброго злодійства» і ін.

Поряд із землеробством, скотарством та іншими галузями господарства українці здавна займалися ремеслами й промислами. Ремесла, пов'язані з обробкою мінеральних речовин і продуктів тваринництва, існували вже за часів трипільської культури. У Київській Русі налічували понад 100 ремісничих спеціальностей -- ковалі, гончарі, ткачі, склодуви тощо. У XV--XVII ст. таких спеціальностей було понад 270; почалося об'єднання ремісників у цехи. Чимдалі поширювалися селянські домашні промисли й ремесла, пов'язані з землеробством і скотарством і співіснуючі з ними. На XIX -- початок XX ст. обробка дерева у вигляді теслярства, столярства, бондарства, стельмаства, гребінництва, плетіння, ложкарства досягла свого апогею. Кожна родина займалася прядінням і ткацтвом, використовуючи такі знаряддя, як терниці, прядки й самопрядки, снівниці, стави та кросна. По селах ходили кушніри та шевці, які шили кожухи й кожушанки, свити, чемерки, взуття та ін. У кожному селі була кузня -- шанована серед селян споруда. У коваля можна було замовити серп, ніж чи сапу, підкувати коня тощо, почути свіжі новини. На Поліссі розповсюдженими були лісохімічні промисли -- смолокуріння, дігтярний, напірний, дещо раніше -- поташний, селітряний. На базі рудного промислу набули багатьох нових рис металургія та обробка заліза. У районах Лісостепу, особливо на Правобережжі, існував каменотесний промисел. Діяло багато місцевих центрів гончарства, яке стало окрасою українського ремесла. Солеваріння і транспортування солі, пов'язане з чумацьким промислом, свічкарний, цегельний, миловарний і інші промисли свідчили про різноманітність занять українського народу. Українські ремісники й кустарі виявляли творчі здібності, надаючи своїм речам художньої виразності, оригінальної форми, своєрідної стилістики.

З другої половини XIX ст. народні ремесла і промисли на Україні починають занепадати, не витримуючи конкуренції зі зростаючою промисловістю. Виняток становили хіба що Полісся й Карпати.

2. Гончарні вироби (кераміка)

Гончарство -- обробка глини та виготовлення різноманітного кухонного посуду, а також цегли, кахлів та іншої кераміки. Гончарні вироби на території України, що належали до трипільської культури, вже визначалися вишуканістю форм, цікавою озлобленістю. На ручному гончарному крузі, що з'явився тут у II ст. н.е., з використанням спеціальної обпалювальної печі -- горна -- виготовляли основну масу керамічного посуду в Київській Русі, де гончарне ремесло досягло високого рівня. У XIV--XV ст. на Україні почали застосовувати досконаліший та продуктивніший ножний круг.

Українські гончарі виробляли посуд для приготування, зберігання й подачі на стіл страв (горшки, миски й полумиски, глечики, макітри, ринки, гладишки, тикви, барильця, довжанки, баньки, куманці), а також декоративний посуд, кахлі, черепицю, цеглу, дитячі іграшки тощо. Розквіту гончарства на Україні сприяла наявність в її надрах покладів високоякісних червоних, червоно-бурих і світло-сірих глин. Це зумовило виникнення значних осередків керамічного виробництва. На Київщині -- це Дибинці, Васильків, Канів, Нові Петрівці, Моринці, Гнилець; на Полтавщині -- Опішня, Хомутець. Комишня; на Поділлі -- Бубнівка, Бар; на Західній Україні -- Косів, Коломия, Ужгород, Хуст, Ольхівка, Дубовинка; на Волині -- Рокита, Дубровиця та ін. Вироби цих гончарських центрів мали спільні й відмінні риси. Так, славнозвісний опішнянський посуд вирізнявся тонкостінністю, дво-трикольоровим розписом у вигляді кривулин, рисочок, крапочок тощо. Опішня славилася також декоративною скульптурою та дитячою іграшкою. Для Волині є характерною кераміка сірого, чорного, синьо-чорного кольорів -- сиваки. Їхній декор складався з різноманітних ліній, що утворювали візерунки -- сосонки, стовбики, ялинки, клітини. Подільська кераміка відзначалася вогнево-червоним тлом і оригінальною орнаментикою -- пишні квіти, гілки з плодами, грона винограду.

Процесу виготовлення керамічних виробів передувала заготівля глини, яку копали в місцях її залягання -- глинищах. Привезену глину гончарі зсипали або на подвір'ї в спеціально відгороджене місце, або в кутку хати і залишали на певний час "дозрівати", перемішуючи час від часу лопатою та поливаючи водою. Потім глину збивали спеціальним молотом (довбнею або веслом), стругали стругом або дротом, щоб зробити її мілкою й вилучити домішки. Для одержання матеріалу необхідного кольору, вогнетривкості тощо майстри змішували різні сорти глин. Через один-два дні глину місили руками або ногами і формували у балабухи, кожен з яких був розрахований на виготовлення окремої посудини. Після виготовлення виробу його ставили на спеціально влаштовані в хаті попід стелею дошки для підсихання. Потім його розписували та наносили емаль -- поливу. Після цього посуд для міцності обпалювали в горні.

Реалізацію гончарних виробів здійснювали звичайно самі майстри, які роз'їжджали по селах і вигуками "По горшки!" запрошували селян до торгівлі. Вартість тієї чи іншої посудини найчастіше визначали кількістю зерна, яку вона могла вмістити. Гончарі вивозили свій товар і на ярмарки та базари: розташовані у гончарному ряді просто на землі різноманітні керамічні вироби -- одна з характерних рис українських ярмарків.

Насьогодні гончарство, як і інші кустарні промисли, суттєво занепало, більшість його центрів припинили своє існування. Керамічні підприємства в Косові, Опішні та деякі інші здебільшого спеціалізуються на виготовленні декоративного посуду і скульптури.

Гончарний круг - основне знаряддя для виготовлення гончарних виробів, відоме з IV тисячоліття до н.е. Спочатку було простішим, рунним, згодом -- досконалішим, ножним. З другої половини XIX ст. на Україні побутувала так звана шльонська модель ножного гончарного круга з нерухомою віссю. Пізніше поширився волоський, або німецький, тип з рухомою віссю. Крім осі (веретена) гончарний круг мав два дерев'яних круги: більший нижній (спідняк) і менший верхній (верхняк). На останньому гончар вручну формував виріб, а за допомогою нижнього ногами обертав знаряддя. Пальцями, а також дерев'яним ножем (стеком) посудині надавали необхідної, форми, а її стінкам -- певної товщини та гладкості. Рельєфне орнаментування робили спеціальними паличками. Розписували за допомогою курячого пір'ячка або так званого ріжка при повільному обертанні гончарного круга Після закінчення роботи гончар тонким дротом зрізав виготовлену річ з круга -- тому всі такі вироби мають рівне пласке дно.

Горно: 1.У гончарному виробництві -- споруда для обпалювання керамічних виробів з метою їх зміцнення. Являє собою цегляну або кам'яну куполоподібну напівземлянку, що складається із вхідного приміщення (пригребища, погребиці), та основного, де знаходиться піч. На Україні відомо два типи гончарного грона: прямокутний і круглий (грушоподібний). Гроно будували одноярусними, коли піч сполучалася з обпалювальною камерою, і двоярусними, коли піч і камера були розділені. У двоярусних прямокутних гронах обпалювальну камеру робили закритою або відкритою. Між нею та піччю існувала горизонтальна перегородка з отворами (прогонами, душниками) для проходження гарячого повітря. Зверху або збоку обпалювальної камери влаштовували отвір, через який її заповнювали посудом. Звичайно за один раз обпалювали від 150 до 500 речей. Обпалювання тривало звичайно п'ять-сім годин і робили його у два етапи. Під час першого кераміка остаточно висушувалася, а на другому етапі при температурі до 900° уже безпосередньо обпалювалася. Полив'яний посуд обпалювали двічі: спочатку у сирому вигляді, а потім -- після поливу. 2. У ковальстві -- відкрите вогнище, влаштоване в кузні у вигляді квадратної споруди з цегли або каменю 80-100 см заввишки. Через отвір (сопло) з ним з'єднували ковальські міхи -- пристрій із сиром'ятної шкіри, натягнутої на обручі, за допомогою яких у гроні швидко роздмухувалося полум'я й досягалася висока температура, необхідна для пом'якшення металу.

3. Вироби з металу, каменю

Найважливішим і найпоширенішим ремеслом, пов'язаним з обробкою заліза, було ковальство. Значного розвитку набуло й ливарництво --лиття дзвонів, гармат, побутових речей. Визначилися головні види художнього литва -- монументальне литво, дрібне литво предметів господарського призначення та литво з олова (конвісарство). З XVIII ст. почалося освоєння покладів залізних руд на Півдні у районі Бахмута, з'явилися нові елементи технології ливарницького процесу -- кошниці, сковороди та ін. Наприкінці XVIII -- на початку XIX ст. виник ряд металургійних заводів, де виробляли чавун, шинне залізо, відливали опори для ліхтарів, грати, залізні двері тощо. Заводське залізо поступово витіснило крицеве і народні способи його одержання. Пам'ять про рудний промисел на Україні зберігається у назвах "Рудня" значної кількості населених пунктів, особливо Лівобережжя та Полісся.

Ковальство -- обробка металів способом гарячого кування. На території України сформувалося у давньоруський період. З розвитком обробки металів у XV--XVI ст. від ковальства відокремилися вужчі спеціалізації з виготовлення голок, годинників, ювелірних виробів (золотарство), котрі зосередилися в містах.

У XVIII--XIX ст. в кожному селі були розташовані, як правило на околиці, кузні -- звичайно зрубні, вкриті гонтом або дошками будівлі, в яких було горно, закріплене на вертикальній колоді кувалдою, точило, корито з водою для гартування та охолодження виробів, стояк для підковки чобіт. Біля кузні влаштовували пристосування для шинування коліс, а також інколи стовп для прив'язування коней, коли їх підковували. Традиційний інструмент коваля складався з великих молотів і малих молотків, обценьків, рубил, пробійників та ін. Наприкінці XIX ст. з'явилися гайкові ключі, ключі для нарізання різьби, пили-ножівки, розточки, лещата, ножиці для металу тощо.

Процес кування відбувався так: коваль розігрівав до червоного кольору шматок металу в горні, де горіло деревне вугілля (горіння підсилювали роздмухуванням полум'я за допомогою міхів), далі брав кліщами залізо, клав його на кувадло та бив по ньому молотом, падаючи предметові потрібної форми. Часто ковалеві допомагав помічник -- звичайно підліток, що виконував обов'язки молотобійця. Викувавши річ, її кидали в корито з водою для загартування.

Ковалі здавна виготовляли зброю та різноманітні речі господарського призначення (сокири, ножі, молотки, лопати, сапи, лемеші, цвяхи, замки, клямки, залізні ворота й огорожі, стремена тощо). Важливими видами ковальства були підковка коней, а також оковка возів і особливо натягування залізних шин на колеса. Серед гуцулів поширеним були бляхарство -- виготовлення прикрас та інших дрібних побутових речей із кольорових металів. Українські ковалі вміли плавити мідь і інші благородні метали, володіли майстерністю не тільки загартування металів із відпуском, а й цементації та зварювання.

Селяни з пошаною і водночас із упередженістю ставилися до ковалів як до чарівників-добродіїв, що володіють складним і таємничим мистецтвом перетворення металу на ті чи інші речі. В них бачили захисників від нечистої сили, "ковалів людської долі". Кузня на селі звичайно була місцем зібрання чоловіків, своєрідним клубом.

Ковальський промисел на Україні існував до середини нашого століття.

4. Ювелірні прикраси

Золотарство -- обробка благородних металів -- золота, срібла та ін. На території України бере свій початок у ремісничому виробництві докиївської доби. У другій половині XVII--XVIII ст. золотарі виготовляли сережки, персні, каблучки, оклади для ікон тощо. Осередками золотарства були великі міста Київ, Чернігів, Харків, Львів, Ніжин, хоча траплялися золотарі і по селах, особливо на Гуцульщині.

Золотарі звичайно самі вдавалися до лиття благородних металів, використовуючи форми, виготовлені з глини та піску. Після охолодження металу форму розбивали й одержану річ остаточно доводили рашпилями, різцями та іншим спеціальним інструментом. Для плавлення металу використовували хатню піч або маленьке горно, вогонь у якому роздмухували за допомогою мініатюрних міхів. Ремісники вміли зварювати окремі деталі, орнаментувати свої вироби, надаючи їм привабливого вигляду.

З кінця XIX ст. золотарство на Україні почало занепадати, частково зберігаючись лише по невеликих містечках і в Карпатах. Лише останнім часом воно починає відроджуватися.

5. Художня обробка шкіри, дерева

Вичинка шкіри волів і коней, з якої шили взуття, була відома на Україні під назвою чинбарство (на Західній Україні -- гарбарство), вичинку шкіри овець для одержання овчини називали кушнірством. У чинбарстві розрізняли лимарство -- вичинка шкіри-напівфабриката, сириці, яка йшла на виготовлення збруї та господарських виробів. Разом із шевським ремеслом -- пошиттям взуття, кожухарством і шапкарством вони були традиційними шкіряними промислами і ремеслами українців.

Технологія обробки шкіри, а також асортимент знарядь, що застосовували при цьому, подібні в усіх східнослов'янських народів. Вичинка шкіри для одержання юхті, сап'яну та інших сортів починалася з розтягування й висушування сировини. Наступні операції полягали в розмочуванні шкір, вапнуванні їх у спеціальних ямах, чанах або коритах і зіскрібанні волосся, м'ясних і жирових залишків -- міздрі. Останнє здійснювали на спеціальному верстаті -- кобилиці за допомогою вигнутого дворучного ножа -- струга. Далі шкіру ретельно промивали в проточній воді, намазували хлібним розчином і дубили. Розчин для дублення готували з хлібного квасу і кори, найчастіше дуба. Залежно від сорту шкіри, який хотіли одержати, дублення розтягувалося від 1 до 5 місяців. Потім шкіру змащували жиром, висушували й розминали.

Вичинка овчини мала особливості, оскільки особливого значення надавали якості хутра. Зберігали шкіри ретельно, а міздрювали тупим ножем -- скафою на спеціальному верстаті -- п'ялі (кроснах) після розмочування у воді. Потім шкіру вимочували 8-12 днів у келеї -- розчині житньої муки або висівок у підсоленій воді. Після підсушування її розтягували на п'ялі та розминали за допомогою спеціального дерев'яного знаряддя -- ключа. Нарешті шкіру натирали крейдою, гіпсом чи алебастром і ще раз очищали від залишків жиру. Вичинену овчину або залишали білою, або фарбували найчастіше у світло-коричневий, оранжевий, світло-жовтий або темно-зелений колір.

Приблизно в такий же спосіб робили вичинку шкір диких звірів для одержання пушнини, яка йшла на шуби, підстьобку верхнього одягу, його оздоблення, головні убори тощо.

Специфічною була і технологія одержання смушок для шапок і комірів. На Буковині, наприклад, ягнят, які щойно з'явилися на світ, обмотували рядниною, котру поливали час від часу молоком. Через тиждень ягнят різали й зняту з них шкіру вичиняли як звичайну овчину. Загалом обробка шкіри була складною, фізично важкою працею, тому нею займалися чоловіки. Тільки в гуцулів це зрідка робили жінки.

Шевське ремесло належало до компетенції чоловіків. Воно здавна було поширене в містах України у вигляді цехового, а в селах -- кустарного чи напівкустарного. Інструмент шевців складався з колодок, шил, ножів, молотків, обценьків. Необхідними атрибутами були дратва, віск, смола, щетина, цвяхи, кілки, підкови, дошки для розкрою шкір.

Шили чоботи переважно руського крою (або суцільними, або головки пришивали до халяви у вигляді язичка). На Закарпатті поряд із руським побутував угорський крій (головки й задники були окремими і, стягуючись, вшивалися по боках). Асортимент виробів був широким: чоловічі чоботи, півчобітки, черевики, жовті або червоні жіночі сап'янові чобітки. Шевці працювали на замовлення і на ринок. У XIX ст. у великих містах почалося фабричне виробництво взуття, в тому числі елегантніші види, але й вироби кустарів ставали чимдалі довершенішими. Святкове взуття і фабричного, і кустарного виробництва звичайно прикрашалося орнаментом -- засобами тиснення, вирізування тощо.

У сільській місцевості поширення мали такі види кравецького ремесла, як кожухарство та шапкарство. Кожухи звичайно орнаментували кольоровими вовняними або гарусними нитками, торочкою, поворозками, випушкою з хутра диких звірів. Кравецький інструмент складався із ножів, аршинів, ножиць, голок тощо. Завжди під рукою були вощені конопляні та лляні нитки, наперстки, крейда. Спеціальні кравці -- шапкарі шили різноманітні головні убори.

Українське кожухарство та шапкарство в кінці XIX -- на початку XX ст. зберігали чимало специфічних рис, у той час як шевське ремесло в XVIII--XIX ст. багато в чому набуло загальноєвропейського характеру. Починаючи з XIX ст. у багатьох містах з'явилася значна кількість майстерень і фабрик, що спеціалізувалися на вичинці шкіри та одержанні різних її сортів -- хрому, юхті тощо, і чимало традицій народного чинбарства, кушнірства та кожухарства почали поступово втрачатися.

На Україні віддавна займалися обробкою дерева. Серед поширених деревообробних ремесел було теслярство. Теслі будували храми, хати, господарські споруди. Зрубані взимку дерева обтесували сокирами й розпилювали на колоди. Потім долотом у колодах видовбували поздовжні пази, а по кінцях робили зарубки. З таких колод зводили зруб.

Столяри виготовляли хатнє обладнання: скрині, лави, ослони, столи, мисники, ліжка тощо. Стельмахи - транспортні засоби: вози і сани, колеса полоззя, дуги і таке інше. Ложкарі - різноманітне кухонне начиння. Бондарі - бочки, діжки, барила тощо.

Одним із видів художньої обробки деревини в Україні було дереворізьблення. Різьбленням прикрашали одвірки, сволоки, карнизи дерев'яних споруд, дерев'яні предмети господарського вжитку, меблі та хатнє обладнання, скрині, дерев'яний посуд, знаряддя праці та зброю, військове спорядження. Надзвичайно пишної декоративної досконалості сягає різьблення церковних іконостасів та інших предметів культового призначення - ручні та напрестольні хрести, патериці, свічники, панікадила, аналої, ківоти, надмогильні та придорожні хрести та ін.

6. Ткацтво і килимарство

Ткацтво - одне з найдавніших ремесел і видів народного мистецтва, одне з найважливіших складових національної культури українців, поширене по всій етнічній території. На Україні льон, коноплі, вовну здавна використовували як ткацьку сировину. Наприкінці XIX -- на початку XX ст. домашнє ткацтво українців, незважаючи на розвиток фабричної промисловості, являло собою комплекс технічних прийомів і знарядь праці. На початку XX ст. стали застосовувати й нетрадиційні види сировини: бавовняну та паперову пряжу, а в західних регіонах -- металеву сріблясту нитку -- сухозлітку.

Вирощування прядивних культур залежало від природно-кліматичних умов. На півночі (Волинське Полісся) і в Карпатах сіяли переважно льон. На Україні були сприятливіші умови для конопель. Льон і чоловічі стебла конопель (плоскінь) збирали у серпні, жіночі стебла (матірку) залишали дозрівати на сім'я. Достиглі рослини в'язали в горстки та сушили на сонці. Сім'я з головок льону та матірку били праником, льон частіше цепом. Після биття рослини вимочували у воді, м'яли й тіпали, щоб позбавити волокно від терміття. Останнє робили на бетельні, терниці, трапачці, використовували рубель, тіпали об стовп або будь-що.

Наступним етапом було розчісування кожної прядки волокна (микання мичок). Для цього призначалися дерев'яний гребінь, який встромляли в спеціальний отвір в ослоні чи припічку, або кругла залізна щітка з набитими цвяхами (дергальна), котру прив'язували до лави. Остаточне очищення волокна робили за допомогою чесальної (начісної) щітки зі свинячої щетини, кінського волосіння або тонких цвяхів. Одночасно проводили сортування волокна за якістю. Для ткання високоякісного полотна призначалося найтонше й найдовше волокно -- кукла, для снування основи, ткання буденних тканин -- миканка, тобто залишки, які вибирали з чесальної щітки. Останок на дергальній щітці, вал, ішов на виготовлення мішків, тканин господарського призначення.

Готове до прядіння повісмо волокна знову накладали на гребінь або навивали на кужіль (куделю). При прядінні повсюдно вживали веретено, а також механічну прядку. Для перемотування ниток використовували мотовило -- стрижень 1,5 м завдовжки з ріжками на одному кінці та перпендикулярно встановленим бруском -- на другому. Одночасно з перемотуванням рахували: одне пасмо -- 10 чисниць -- 30 ниток (нитка -- одиниця міри, що означає довжину нитки при обведенні її кругом мотовила). Після просушування пряжу знімали з мотовила і відзолювали в жлукті, видовбаній колоді без дна. За необхідності частину ниток фарбували рослинними, тваринними та мінеральними барвниками. Потім мітки перемотували на клубки за допомогою витушки. Намагалися не мотати вночі, бо біля хати буде мотатися нечистий.

Від снування основи залежала правильність розділення ниток на верхній і нижній ряди, тобто утворення зіву. Тому розвинуті забобонні уявлення, що стосуються цього виду робіт. Зокрема, закінчити роботу необхідно до заходу сонця, щоб не залишати основу на снівниці на ніч. У західних регіонах не залишали основу невитканою після Благовіщення або Паски, оскільки це могло викликати посуху. Звідси й один із способів викликання дощу -- обливання основи водою.

Просте полотно виготовляли технікою полотняного переплетення -- перемінним натискуванням на дві підніжки, тобто у дві ремізки. Залежно від призначення тканин кількість ремізок на верстаті збільшувалась: від чотирьох до восьми для техніки саржового переплетення (чинувате, крущасте, косичасте полотно), але могла досягати 20 і більше -- для жакардових тканин. Існувало велике розмаїття орнаментальних мотивів -- на вічка, на кружки, на шашки, на пасочки, в сосонку, кіскою та ін. При виготовленні декоративних тканин, а також деяких елементів одягу, наволочок, рушників, скатертин тощо використовували техніку перебірного переплетення (забирання, вибором). У таких тканин візерунок завжди рельєфно виступав над фоном. У західних регіонах було поширене так зване закладне ткання (килимове, у вічко, на косу нитку), а на Бойківщині та Лемківщині ворсове (ключками, кучерями).

Із розвитком легкої промисловості необхідність у домашньому виготовленні тканин відпала. Але традиції народного художнього ткацтва й досьогодні не занедбані.

Веретено вперше зафіксоване ще за неоліту, і протягом тисячоліть технологія його виготовлення та застосування майже не змінилася. За формою -- це конусоподібна паличка з незначним потовщенням посередині. Товсті нитки пряли довгим, важким веретеном, тонкі -- коротким і легким. Веретено з напряденою ниткою називали починком. У давні часи, щоб надати веретену обертальної сили, застосовували пряслицю -- невелике грузило округлої форми, що вдягали на нижній кінець веретена. На початок XX ст. були відомі лише окремі випадки його побутування -- на Волині та у гуцулів Карпат.

Механічна прядка (візок, коловороток, німецька куделя), яка відома на Україні з XIX ст., прискорювала і полегшувала прядіння, оскільки приводилася в рух ногою. Пряли на ній переважно конопляні та лляні нитки. В основному побутувала вертикальна прядка, подекуди горизонтальна. На відміну від прядки з веретеном були пов'язані повір'я. Ним проводили по хворому місцю, випікали бородавки; воду, яку лили на веретено, вважали помічною. Його форма асоціювалася зі змієм (веретілниця й гадюка однакові). Не випадковим видається і мозаїчний сюжет у Софійському соборі в Києві -- діва Марія із веретеном у руках.

На Україні застосовували два типи ткацьких верстатів: вертикальний (кросна, розбої) -- для вироблення шорок, вуздечок, поясів, килимів; і горизонтальний (кросна, верстат). Перший був архаїчним. Це звичайна рама, на яку вертикально натягували нитки основи. Узор закладали вручну або за допомогою тонкої палички (глиці). Тоді між ними перетикався фон. Для ущільнення ниток користувалися спеціальними гребенями. На початок XX ст. цей тип верстатів практично вийшов з ужитку. На відміну від вертикального горизонтальний ткацький верстат мав пристрій для піднімання й опускання ниток основи -- ремізки (нити, начиння, ничениці, нечілниці), прив'язані до підніжок (поножів). Саме наявність ремізок давала змогу робити різноманітні види переплетень і виготовляти безліч різновидів ткацьких виробів.

Килимарський промисел на Україні був особливо розвинутий на Полтавщині, Харківщині, Київщині, Чернігівщині, Поділлі та суміжній території Волині, а також у Галичині. Орнамент робили переважно рослинний, у Західному регіоні -- геометричний.

Найдавнішим і найусталенішим кольором в українців був білий. Та селянство до початку XX ст. зберігало способи приготування природних барвників, хоча практично їх майже не застосовували. Їх витіснили анілінові барвники промислового виробництва, які були зручнішими в користуванні, але не відзначалися стійкістю та насиченістю. Тільки природні барвники в різних сполученнях могли дати безліч відтінків. Так, на виставці в Полтаві 1834 р. була представлена пряжа 130 кольорів.

Чорний колір одержували з відвару вільхової або дубової кори та кореня кінського щавлю. Стійкий чорний колір вовни досягався гуцулами за допомогою відвару бобових стручків, насіння соняшника та вільхової кори. Жовтий колір здобували за допомогою цибулинних лушпайок, гречаної полови, недостиглих ягід жостеру тощо. Все це товкли в ступі разом із корою дикої яблуні, додавали галун і виварювали в сироватці. Синій барвник одержували з рослини під назвою крутік: після виварювання вона давала осад, який збирали й висушували. Для одержання зеленого кольору відварювали спориш, листя берези або омели, стиглі ягоди жостеру, а також дубову кору.

Червоний -- один із основних кольорів у різнобарв'ї тканин України. Звичайно червоний барвник здобували із перестиглих ягід жостеру, материнки та листя дикої яблуні. Цю суміш товкли в ступі, додавали трохи води та під гнітом вичавлювали червону фарбу. Подекуди відносно яскравий червоний колір одержували з соку лохини, змішаного з молоком. Нарешті, для цього використовували червеця -- яєчка хробаків, які збирали на корінцях лісової суниці. Червець сушили в печі, терли на порох і розводили водою. Пряжу, фарбовану таким барвником, важко сплутати з іншою. Усі барвники для стійкості закріплювали природними кислотами -- оцтом або овочевими розсолами (з капусти, буряків, огірків), сироваткою, а також сіллю.

7. Художнє плетіння

Плетіння -- кустарний промисел із виготовлення господарсько-побутових і художніх виробів з різної еластичної сировини. Як сировину для плетіння використовували лозу, кору дерев, насамперед молодої липи (лико) та берези (береста, луб), верболоз, хвойну та дубову скіпку, коріння ялини, сосни тощо. Із дранки, тонких фанероподібних дощечок, які відщеплювали від товстих колод, ретельно обстругували і розпарювали у печі, гнули короби для сівби - сіяники. З вужчих і тонших смужок дранки, дуба, лика плели різноманітні кошелі та кошики. Останні часто робили із лози з корою (так зване сіре плетіння). Способом плетіння виконували стіни клунь, хлівів і кошар, живоплоти тощо. З лози та інших матеріалів плели рибальське знаряддя.

У другій половині XIX ст. лозоплетіння на Поліссі набуло широкого розвою. Крім зазначених речей, почали виготовляти дорожні корзини та козуби (своєрідні валізи), легкі дачні меблі, дитячі коляски, іграшки. Кору при цьому знімали (біле плетіння). Залежно від конкретних виробів лозини використовували круглі або стругані чи розщеплені уздовж, у природному або пофарбованому вигляді. Почуття міри в доборі кольорової гами (переважали білий, рожевий, зелений кольори, іноді жовтий і фіолетовий) свідчило про певну витонченість смаку ремісників.

У лісостеповій зоні поширення мало плетіння з соломи. Використовували житню або пшеничну солому, яку заготовляли під час наливання колосся, та солому стиглого вівса. Ці матеріали мали приємний золотаво-блискучий колір. З них плели дуже популярні в цьому регіоні головні убори -- брилі. Використовуючи розколоті лозини, лико чи мотузки, виготовляли солом'яні сіяники, плетінки (кадовби, солом'яники) для зберігання зерна й інших продуктів, одягу. Кошики та сумки плели з рогози. У Карпатах та на Поліссі було поширене плетіння з вузьких смужок вичиненої або сиром'ятної шкіри -- кінської збруї та ряду побутових речей. З пофарбованих вовняних ниток плели різнокольорові, вкриті орнаментом пояси.

На Україні було відомо кілька технік плетіння, найпоширеніші спіральна і хрестоподібна. Менше застосовували квадратні та рядову техніки. З кінця XIX ст. поширилося плетіння ажурною та вірьовочною техніками. Вироби українських майстрів плетіння відзначалися чистотою і тонкістю роботи.

8. Гутне скло

Гутництво -- виготовлення скла і виробів з нього. Значного розвитку набуло за часів Київської Русі. Районами поширення гутництва на Україні були Чернігівське, Київське і Волинське Полісся, оскільки для виготовлення скла потрібний поташ, який добували, спалюючи дерево, а також кварцовий пісок, крейда і вапно, що залягали на цій території. Починаючи з XVI ст. на Поліссі, а також Слобожанщині, Поділлі, Буковині, Галичині з'явилася значна кількість невеликих підприємств -- гут, на яких виробляли скло. Ремісники-скляри виготовляли різноманітні сорти "простого", зеленого, синього, димчастого скла, а також кришталь, віконне й лампове скло, кухонний, горілчано-винний посуд (пляшки, баклаги, штофи, чарки, стакани), тарілі й тарілки, вази тощо. Виплавляли скло в спеціальних печах, що мали декілька вогнетривких сосудів, донниць. Деякі вироби, особливо фігурний посуд у вигляді ведмедиків, зайців тощо, розписували олійними фарбами.

У XVIII -- першій половині XIX ст. поряд із гутами з'являються поміщицькі й магнатські склоробні мануфактури й заводи, на яких працювали здебільшого наймані робітники, нерідко іноземці. Зокрема, під впливом майстрів із Чехії та Богемії поширилася західноєвропейська технологія дуття (богемський кришталь). Склодуви прикрашали свої вироби гутним декором (скляними жгутами, стрічками), розмальовували емалями і золотом. Скляний посуд продавали в крамницях міст і містечок і набув широкого вжитку На середину XIX ст. гутництво, засноване на ручній праці, починає занепадати, неспроможне конкурувати з великими механізованими підприємствами.

Традиції виготовлення художнього скла зберігаються й донині в кількох містах України, зокрема в Києві та Львові, де працюють спеціальні фабрики. Гутництво продовжує існувати як один із видів народного декоративно-прикладного мистецтва.

9. Вишивка

Вишивка -- один із видів народного декоративного мистецтва; орнаментальне або сюжетне зображення на тканині, шкірі, виконане ручними або машинними швами; один із найпоширеніших видів ручної праці українських жінок, дівчат. Вишивку вживають в українському народному побуті на предметах одягу, в основному на жіночих і чоловічих сорочках. Крім того, вишивки поширені на предметах домашнього вжитку, як наліжники, обруси, наволочки, рушники тощо.

Історія вишивки давня. Вишивки були відомі в 2 ст. до н. е. Вплив на характер вишивки мали ткані візантійські матерії. Про вишивку на білій сорочці українців є звістки 11-12 ст. візантійських письменників. Відомі малюнки на мініатюрах і фресках в Україні тієї ж доби. В 11 ст. на Русі існувала перша вишивальна школа, організована сестрою Володимира Мономаха Ганкою, де дівчата вчилися гаптувати золотом і сріблом. Про українські вишиванки згадують іноземні мандрівники 16-19 ст. Збереглися вишиванки з козацьких часів 17-18 ст. У 16-18 ст. центрами вишивання були Качанівка на Чернігівщині, Григорівка на Київщині, Велика Бурімка на Черкащині та інші. Вишивали в кожному селі, монастирях, дворянському, купецькому середовищі. У 19-20 ст. відкривалися навчально-кустарні майстерні, художньо-промислові артілі, спеціалізовані підприємства з вишивки.

Вважається, що основне призначення вишивки -- прикрашання одягу та інтер'єрно-обрядових тканин, та насправді вишивка несла і несе більш окультний характер, а саме вишивка має велике значення для поганського світу наших предків. Вишивки - це в першу чергу обереги від усього поганого, а саме: від блискавки, від бездітності, від неврожайності, від нещастя. Кожен колір несе своє значення, кожна фігура у вишивці усе несе своє значення, свою ауру, свою енергетику. Вишивали головні убори -- очіпки, намітки, хустини, а також сорочки, кожухи, свитки, корсетки, киптарі, спідниці, рушники, скатертини тощо. Вишивальними матеріалами були тканини домашнього і фабричного виготовлення (вовняні, льняні, полотняні, перкаль, коленкор, батист, китайка, шовк, кумач тощо). Для гаптування використовували ручно-прядені і фабричні нитки: заполоч, біль, гарус, шовк і ін.; металічні золоті й срібні нитки, корали, перли, коштовне каміння, бісер; металеві пластинки -- лелітки, ґудзики, намистинки, сап'янові стрічки, монети.

Багатство і різноманітність геометричних елементів в українській вишивці (ромби, кола, хрести, хвилясті лінії води, горизонтальні знаки землі), зображенням тварин, птахів, рослин (дерево життя -- верба, дуб, явір та ін.; листя, плоди, квіти; голуби, змії, коні, журавлі, качки тощо), людей із ромбоподібними тулубами, хрестоподібними головами. В Україні налічувалось близько 100 видів і технічних прийомів вишивання (гладь, хрестик, низь, мереження, бігунець, плетіння тощо). Композиційне вирішення української вишивки відзначається безмежною фантазією, колоритом. І все ж переважає стрічкова, букетна і вазонна композиції. Відповідно до етнографічних особливостей вишиванки виявляють чимало регіональних відмінностей. Притому українські вишиванки мають один спільний для всіх земель стиль, так що їх неважко розпізнати серед вишиванок інших народів -- слов'янських і неслов'янських. Архаїчні зразки, звичайно одного кольору, відомі були на Поліссі, Волині й Бойківщині. Строго геометрична низь поширена на Гуцульщині, Поділлі, Полтавщині. Сильно стилізовані рослинні мотиви властиві для Побужжя, Волині, Поділля, Буковини. Більше рослинного характеру, з натуралістичним і мальовничим трактуванням вишиванки Київщини і особливо Полтавщини. Мережка і загалом ажурні вишиванки відомі на Полтавщині, середньому Поділлі й Покутті. Кольори української вишиванки загалом відомі в обмеженій кількості й гармонійних сполуках. Найбільше уживані чорна і червона барва або чорна, червоногаряча і жовта. Часами долучають також зелену й синю. Рідко вживаються срібна, золота і сіра нитки. Взагалі багатство барв збільшується з півночі на південь. Спеціальні мотиви вживали для чоловічих сорочок, інші -- для жіночих і дитячих. Різні мотиви для людей старших і молодших. Відмінні мотиви і барви для рушників і обрусів, для речей буденних, весільних і жалобних.

Вишивка -- це не тільки майстерне творіння золотих рук народних умільців, а й скарбниця вірувань, звичаїв, обрядів, духовних прагнень, інтелекту українського народу. Численні орнаментальні зображення тварин, птахів, рослин, дерев, квітів стверджують, що наші предки обожнювали їх, опоетизовували природу не лише у фольклорі, а й у декоративному мистецтві. Наприклад, рушники з вишитими зображеннями голубів, півнів, коней, хрестиків тощо були своєрідними оберегами, що захищали людину від злих сил. Вагоме значення мала й кольорова символіка (червоний -- любов, жага, світло, боротьба; чорний -- смуток, нещастя, горе, смерть; зелений -- весна, буяння, оновлення, життя тощо). Солярні знаки, схематичні фігури Сонця, Берегині, Дерева життя, вишиті на тканині, є ще одним свідченням глибокої шаноби наших пращурів до Сонця, Матері, як могутніх, святих, життєдайних першооснов усього сущого. Крім того, вишивання як національна традиція сприяло формуванню у дівчат і жінок терпіння, відчуття краси. Дівчина мала вишивати милому сорочку, хустину, весільні рушники. Вишитий своїми руками одяг був одним із головних показників працьовитості юнки. Вишивка сьогодні живе, розвивається, збагачується новими аспектами. Сьогоднішня українська вишивка -- результат унікальної духовно-матеріальної еволюції нашого народу. Впродовж багатьох століть в українській вишивці знаходять відображення думки і настрої людини, краса оточуючого світу, їх мрійливі сподівання на кращу добру долю, людські вірування, оберегова символіка речей, позначених доторком голки з ниткою.

Математична формалізація дозволяє розробити інформаційну модель побудови орнаментів української вишивки і редактор зображень-орнаментів. Математична модель вишивки забезпечує можливість створення нових та економного зберігання наявних зображень-орнаментів, автоматизацію процесу створення та редагування вишивок для відтворення їх в натуральному вигляді (на тканині).

10. Писанкарство

Писанка - неповторне багатство. Його треба берегти, як безцінний скарб! Нам слід пишатися ним перед усім світом (О.Довженко)

Пташине яйце, розписане мініатюрним орнаментом, називають писанкою. Назва її походить від слова “писати”, тобто прикрашати орнаментом. Оздоблюють писанки геометричним, рослинним зооморфним (риби, птахи, звірі, людина), пейзажним орнаментами, християнськими символами.

Писанка - одна зі стародавніх форм українського народного розпису, у якому наші пращури втілювали свої прагнення, віру. Писанка - це символ весни, сонця, повернення природи до життя. Багато народів світу шанували яйце і мали власну атрибутику його возвеличення у багатьох стародавніх народів збереглися перекази, в яких яйце виступає джерелом життя, світла, тепла, навіть зародком усього всесвіту.

Звідки ж пішла традиція оздоблювати яйце в Україні? Досліджуючи матеріали археологічних експедицій з вивченням трипільської культури (V-ІІ тис. до н.е.), вчені побачили на кераміці орнаментальні малюнки, які дуже нагадують орнамент на сучасних українських писанках.

Так зображена на малюнку богиня Лада дуже нагадує образ Берегині. Їх поєднують благально піднесену догори руки та інші характерні елементи. На території України писанкарство набуло найбільшого поширення за часів Київської Русі, в Х-ХІІІ ст.

Запроваджуючи християнство на Русі, церква використала язичницькі вірування і народні звичаї, святкування Великодня навесні як пробудження живого на землі, що збігалося з християнськими пасхальними святами на честь воскресіння Ісуса Христа.

Куряче яйце недовговічне, тому в Київській Русі майстри майоліки у великій кількості виготовляли керамічні розписані яйця, і це дало змогу багатьох поколінням милуватися ними. Найулюбленішим мотивом був мотивом сосонки, яскраво-зеленої травички, що найперша прокидається після зими і пленяться, сповіщаючи про прихід весни.

Улюбленим кольором майстрів був жовтий та світло-зелений на темному, здебільшого коричневому або чорному тлі. Такі писанки можна побачити у Державному музеї історії України.

Татаро-монгольська навала на Русь припиняє діяльність ремісничого цеху, який репродукував українські писанки з глини, що експортувалися в інші країни. У цей період поступово розвивається писанкарство, починається розподіл традицій мистецтва за регіонами. За період ХІІІ до другої половини ХІХ ст. у писанкарстві майже не виникає нових елементів. Найдавніші писанки, виготовлені з курячих яєць, зберігаються в музеях і датовані другою половиною ХІХ - початком ХХ ст. Вони мають характерні ознаки кожного регіону їх виготовлення.

В Україні писанки виконують обрядову, ігрову, декоративну та інші функції. Обрядова функція писанки пов'язана зі святкуванням перших днів Пасхи. Зі свячених писанок починався великодній обід, їх дарували на знак поваги, любові, з побажанням добра. Писанки були оберегом у хаті, тому їх намагалися зберегти до наступної весни.

Матеріалом для писанки є пташине яйце. За технікою виконання сучасній писанці передувала крашанка - яйце пофарбоване в один колір рослинними фарбами. Пізніше з'явилася крашанка, яка побутує й до цього часу. Яйце опускають у фарбу, потім крапають на нього гарячим воском. Коли віск вихолоне, яйце кладуть у темнішу фарбу. Після цього яйце опускають у гарячу воду, де віск сходить з нього залишивши різної величини і форми крапочки по кольоровому тлі.

Із кінця ХІХ ст. поряд із писанками створюють дряпанки і мальованки. Дряпанка - це крашанка, на якій орнамент видряпано голкою або металевим стержнем. Мальованка - це яйце, розписане фарбами за допомогою пензля. Часто в оздобленні писанок використовують поєднання двох і більше прийомів розпису (крашанка, мальованка, дряпанка).

У 80-х роках ХХ ст. до писанкарства звертаються професійні художники, народні майстри старшого покоління. У містах виникають музеї писанок (м. Коломия). Великі експозиції писанок має Львівський музей, етнографії та художніх промислів України - понад 11000 штук з 20 областей України. Українські писанки можна побачити за межами України: в Лондонському королівському музеї, в Санки-Петербурзі в музеї етнографії, в музеях Праги, Кракова.

У наш час мистецтво писанок чарує око розмаїттям орнаментальних мотивів і буянням насичених фарб, викликаючи загальне захоплення. Писанкарство вважається одним із найцінніших різновидів українського декоративного розпису.

Література

1. Українське народознавство: Навч. посібник / За редакцією С.П.Павлюка, Г.Й.Горинь, Р.Ф. Кирчіва. Львів: Фенікс, 1994. 608 с.

2. Українська етнологія: Навч. посібник / За ред. В.Борисенко. К.: Либідь, 2007. 400 с.

Размещено на Allbest.ru