Ф. Вовк – видатний український етнограф та антрополог

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

1. Вступ

2. Витоки української антропології та етнографії та їх розвиток

3. Життєвий шлях видатного українського науковця - Ф. Вовка

4. «Антропологічні особливості українського народу»

5. «Шлюбний ритуал та обряди на Україні»

Висновок

Список використаної літератури

1. Вступ

антропологія вовк орнаменталізм етнографія

Вивчаючи історію культури важко оминути такі важливі поняття як «етнографія» та «антропологія». У контексті історії культури України дуже велику роль у розвитку цих двох наук відіграв Федір Вовк.

У цій роботі викладено відомості щодо життєвого шляху видатного українського антрополога та етнографа. Його ідеї, основні наукові праці, тощо. Окремо виділений його вклад у вивчення українського орнаменталізму. Проведено аналіз впливу наукової діяльності Федора Вовка на сучасне бачення української культурологічної науки.

2. Розвиток української етнографії та антропології

Етнографія -- гуманітарна наука про народи (етноси) світу, що концентрує увагу на розробці проблем етно- і націогенезу, етнічної історії, міжнаціональних відносин, етнонаціональних процесів, традиційно-побутової культури, народних знань, побуту, народного мистецтва.

Зародженню етнографії як науки передувало накопичення етнтографічних знань, витоки яких сягають часів Київської Русі. У славнозвісній пам'ятці "Повісті времінних літ" вперше було сформульовано принципово важливе для етнографії як науки положення про своєріднсть усіх племен і народів: "Имяхуть бо обичаї свої, і закони отець своїх и преданія, кождо свої нрави". Інші, не менш важливі для становлення етнографії положення,-- про походження народів, їх розселення, систему звичаїв, традицій, матеріальну культуру та духовний світ -- згадуються у таких пам'ятках: "Слово о полку IгорeвЪ", "Слово о погібелі Руськія землі", у Густинському літописі, "Роксоланії" С.Кльоновича, "Хроніці" Феодосія Сафоновича, старшинських літописах Самовидця, С.Величка, Г.Гребінки та ін.

По мірі накопичення етнографічних знань формувалась етнографія як наука. Першим свідченням зародження української етнографії стала "Програма" для опису України Ф.Туманського, а також спеціальна народознавча розвідка Г.Калиновського "Опис весільних українських простонародних обрядів". До речі, українська етнографія має своєрідну природу формування: вона зароджувалася на народознавчій основі, на грунті фолькльору і літератури, концентруючи головну увагу на дослідженні духовної культури. Предметна спрямованість української етнографії логічно виникала із своєрідного стану тодішньої України -- напівколоніальної національної окраїни. Українська інтелігенція намагалася через осмислення духовності українського народу виявити його потенції для визволення й здобуття волі.

Українська етнографія біля своїх витоків (як наука вона склалась у середині XIX ст.) формувалася переважно як описова дисципліна. Вона грунтувалася на базі трьох народознавчих центрів: Харківського університету (початок XIX ст.). Київського університету (40-і pp. XIX ст.) та Львова (кінець XIX ст.). Харківська "романтична" школа (І.Срезневський, А.Метлинський, М.Костомаров, К.Сементовський та ін.) зосереджувалася, насамперед, на вивченні міфології і демонології; київська (М.Максимович, П.Куліш, Т.Шевченко, О.Афанасьєв-Чубинський, П.Чубинський та ін.) -- на вивченні етнічної історії і культури, розпочавши систематичні етнографічні обстеження, утворивши "Етнографічно-статистичну експедицію"; львівська (М.Грушевський, І.Франко, В.Гнатюк, Ф.Колесса, В.Шухевич та ін.) -- на розробці карпатської проблематики, висвітлюючи її на сторінках першого спеціального друкованого органа "Етнографічний вісник" та "Матеріали до українсько-руської етнології".

Нині українська етнографія, традиційно поєднуючи два рівня досліджень: описовий і узагальнюючий, тяжіє до етнологічного, теоретичного осмислення емпіричного матеріалу.

Термін "антропологія" в перекладі з давньогрецької означає "наука про людину" (від слів "антропос" -- людина, та "логос" -- наука, поняття, вчення, думка). Вважають, що його, як і безліч інших, у науковий обіг увів видатний давньогрецький мислитель IV ст. до н. е. Арістотель: він вживав його стосовно вивчення духовних властивостей людини. Однак у 1501 р. в Лейпцізі з'явилася книга Магнуса Гундта "Антропологія про достоїнство, природу та властивості людини і про елементи, частини і члени людського тіла", де, як видно з назви, йшлося вже й про фізичні риси людей. З тих пір поняття "антропологія" значно розширилось.

На різних етапах розвитку антропології її зміст і місце в системі наукових знань оцінювались та й нині оцінюються по-різному. Згідно точкою зору, що склалась під впливом французьких просвітників XVIII ст., антропологія є універсальною наукою про людину, що має на меті вивчення її біологічної історії, матеріальної й духовної культури викопних і сучасних людей, психології, мови тощо. Такого підходу дотримується багато західноєвропейських, американських, а останнім часом і вітчизняних вчених, що спеціалізуються в різних напрямах філософських знань. По суті, йдеться не про одну наукову дисципліну, а про широкий комплекс природничих та гуманітарних наук, у межах якого розрізняють окремі розділи: філософську, психологічну, соціальну, фізичну чи, скажімо, культурну антропологію, яка, в свою чергу, охоплює первісну археологію, етнографію, порівняльно-історичне мовознавство і т. ін.

Антропологічне вивчення тієї чи іншої раси, антропологічного типу або популяції засноване на описі та вимірах окремих анатомічних, а також інших ознак людини, їх обчисленні, групованні й узагальненні. В процесі розвитку антропологічної науки вдосконалювалася її методика, зростала увага до таких ознак людини, що раніше вважалися несуттєвими. Проте при класифікації антропологічних типів європеоїдної раси від самого початку бралися до уваги такі ознаки, як пігментація волосся, очей, шкіри, зріст, форма та розміри обличчя і голови.

Описи антропологічних прикмет давніх українців містять численні писемні джерела з І ст. н. е.: античні та середньовічні твори, літописи, хроніки, подорожні записки тощо. Проте їх автори не мали на меті пояснити відмінності зовнішнього вигляду людей різних місцевостей, обмежуючись простими порівняннями. Афанасій Шафонський наприкінці XVIII ст. у своєму "Чернігівського намісництва топографічному описі" визначав жителів північно-західної смуги намісництва між Дніпром, Десною, Сожем й Іпуттю як "загалом невисокого зросту і білявих", а населення, котре проживало між Десною і Сеймом на півночі та Сулою на півдні, як "середнього зросту, трохи вище перших і з темнішим волоссям". Народ південного сходу намісництва між Сулою і Пслом "загалом зросту високого, худорлявий, лицем смуглявий і волоссям темно-русий". Француз Домінік Де ля Фліз у розділі альбому "Медико-топографічний опис державних маєтностей Київської округи" (1854) під назвою "Місцеві відмінності рис обличчя, особливості фізичної будови й основні схильності" вмістив характеристику мешканців Київщини та Черкащини, які "мають такі риси: обличчя овальне, білого кольору,... кістки вилиць мало випуклі... Голова зазвичай має нормальні пропорції... Волосся як у чоловіків, так і у жінок частіше русяве, аніж чорне або світле, очі переважно не чорні, а блакитні й сірі. У чоловіків брови та борода переважно густі... Зріст високий, особливо у жителів південної частини губернії..." Селяни Радомишльського повіту, що на північ від Києва, "загалом менші на зріст, не такі міцні, волосся в них здебільшого світле, а очі блакитні".

Як і загалом у Європі, початок систематичних антропологічних досліджень в Україні припадає на другу половину XIX ст. У 1861 р. професор Київського університету Ізидор Коперницький на підставі обмірів 47 черепів українців, росіян, поляків і сербів дійшов висновку про існування у минулому загальнослов'янського круглоголового типу, риси якого найкраще збереглися в українців і були втрачені росіянами. З ним не погодився працівник цього ж університету В. Проценко. Він десятьма роками пізніше опублікував результати обстежень понад 100 черепів українців і росіян, стверджуючи їхню схожість.

На початку 70-х років XIX ст. з'явилася перша антропологічна класифікація українців, розроблена видатним українським етнографом Павлом Чубинським на підставі обстежень 1366 військових новобранців. Він виділив на терені Правобережжя український, подільський та волинський антропологічні типи, відмінності між якими пояснював тюркськими, румунськими і балканськими впливами.

На зламі ХІХ--ХХ ст. побачили світ невеликі, змістовні розвідки з "регіональної" антропології Ф. Білодіда (Кролевецький повіт Чернігівської губернії), О. Кожухова (Володимир-Волинський повіт Волинської губернії), М. Янчука (Підляшшя), М. Пантюхова (Київська губернія). Вони засвідчили зростання рівня наукових методів, застосовуваних українськими дослідниками, готували ґрунт для ширших узагальнюючих праць.

Вперше завдання дати загальну антропологічну характеристику українського народу на основі значних антропологічних досліджень у багатьох регіонах України висунув видатний український історик, археолог, етнограф і антрополог Федір Вовк (1847--1918).

Якщо детально вивчати працю саме Федора Вовка, то часто можна зустріти таке поняття, як «етнічна антропологія». Етнімчна антрополомгія -- розділ фізичної антропології, що розвивається на межі з етнологією, вивчає географічні варіації морфологічних, фізіологічних, біохімічних властивостей здорового людського організму, зв'язок між біологічними й етнічними утвореннями, що виникли в процесі диференціації виду та етнічної диференціації людства, біологічну своєрідність і подібність етнічних спільнот.

3. Життєвий шлях видатного українського науковця - Ф. Вовка

Свій життєвий шлях Хведір Вовк розпочав 17 березня 1847 року у селі Крячківці Пирятинського району на Полтавщині. Його родина була козацькою, отже не бідувала. Про це говорить і освітній рівень Вовка - він закінчив легендарну Ніжинську гімназію, яка колись відкрила життєвий шлях ще одному знаменитому полтавцеві Миколі Гоголю (щоправда, тоді це був ліцей князя Безбородька), потім навчався у Новоросійському (Одеса) та Київському університетах. Захоплення студента еволюціонували від ботаніки і зоології до етнографії та культурології. Цьому сприяв ще один полтавець, вірніше, гадяччанин Михайло Драгоманов. Тоді широкомасштабні реформи в імперії сприяли новому зародженню національно-демократичного руху у вигляді громад. Хведір Вовк стає активістом "Київської громади", знайомиться з Володимиром Антоновичем, Тадеєм Рильським, Павлом Чубинським, організовує недільні школи, збирає етнографічний матеріал. Останнє заняття дає йому змогу брати участь у розбудові структур Російського географічного товариства, які в Україні стали справжніми дослідницькими центрами з географії, історії, етнографії, антропології, культурології. 1874 року Вовк робить свою знамениту доповідь про історію українського орнаменту, яка поклала початок українській орнаменталістиці. Крім занять етнографією і служби в Київській контрольній палаті, Хведір пробував переправити в Україну підпільну друкарню, за що йому прийшлось податися за Драгомановим в еміграцію, де він сповна віддається науці. І при царському режимі його етнографічні праці видаються в петербурзьких наукових журналах. Вовк майже пішки проходить усю Європу, вивчає етнографічні і археологічні колекції музеїв Відня, Софії, Риму, Парижа, Женеви, піднімає українську етнографію і етнологію на вищий ступінь, запропонувавши їхню нову методологію: він уперше вивчав і описував не тільки духовні, але й матеріальні здобутки нашого народу. Йому повезло оселитися в тодішній столиці європейського мистецтва - Парижі. У чотирьох наукових інституціях Вовк вивчає анатомічну антропологію, порівняльну етнографію, археологію і відкриває для наукової Європи обряди невідомого широкому загалу слов'янського народу в Центрі та Сході Європи, видавши монографію "Шлюбний ритуал та обряди на Україні". 1899 року Хведір стає дійсним членом неофіційної української Академії Наук - Наукового Товариства ім. Шевченка (НТШ) і багато працює над поєднанням славістичних досліджень українських та французьких вчених.

1903 року Вовку вдалося після майже 30-річної еміграції повернутися в Україну - щоправда, в її австрійську її частину. За запрошенням голови НТШ Михайла Грушевського він разом з учнями зробив дослідження Галичини, Буковини та Закарпаття. Результати висвітлив в окремій праці. Нарешті під час революції 1905 року йому було дозволено повернутися до Росії, де Вовка відразу ж взяли викладачем Вищої школи Лестгафта, а через рік - до Петербурзького університету. Але і там свого "мазепинства" не покинув - організував український розділ в Російському музеї і всіляко підтримував вивчення арктичних народів, тоді мало кому відомих. Протягом трьох років Хведір Вовк обійшов буквально всю Україну з науковими експедиціями. Але і це ще не все - за дорученням Російського музею він об'їздив у пошуках експонатів Скандинавію і Балкани. Ще одним характерним штрихом біографії цього великого українця було вивчення архітектури, образотворчого мистецтва, літератури. Пробував себе Вовк і в публіцистиці, і у видавничій справі. Знамените перше безцензурне видання "Кобзаря" Тараса Шевченка у Женеві 1876 року відбулося за активної участі Вовка. Саме він уперше вказав на роль Шевченка в національно-визвольній боротьбі українського народу. Сімдесятилітній вчений із захватом сприйняв постання Української Народньої Республіки, керівником якої був його давній знайомий і колега Михайло Грушевський. За його запрошенням Вовк вирішив остаточно переїхати на батьківщину і віддати їй всю свою непогасну енергію. Тим паче, що в Петрограді вже хазяйнували більшовики. Хведір Кіндратович вирушив у путь, але за нез'ясованих обставин раптово помер у білоруському місті Жлобин на Могилівщині 30 червня 1918 року. Офіційна версія смерті великого вченого від нежиті в розпал літа не витримує жодної критики. Дуже непевним було літо 1918 року, яке відібрало життя багатьом патріотам України, що прагнули працювати для неї: Іванові Стешенку, Олександрові Мурашку, Іванові Нечую-Левицькому.

4. "Антропологічні особливості українського народу"

Працю "Антропологічні особливості українського народу", опубліковану як розділ відомої монографії "Украинский народъ в его прошломъ и настоящемъ" (Петроград, 1916), Федір Вовк написав на основі власних багаторічних антропологічних досліджень на Полтавщині, Чернігівщині, у Карпатах, на Волині, Кубані, у північно-західній Галичині, а також із залученням матеріалів польових досліджень учнів С. Руденка, Л. Чикаленка, А. Шульгіна, Я. Лебедєва, А. Алєшо, Є. Артюхова, В. Сахарова, Н. Кондратенка та ін.

Ф. Вовк простежив наявність десяти антропологічних ознак українців у трьох географічних смугах: північній, що відповідає поліським і сіверсько-поліським говіркам; середній -- охоплює українські й галицькі говірки; південній -- охоплює слобідсько-українські, подільські, наддністровсько-галицькі й південно-карпатські говірки. Показано відмінності у виявленні окремих ознак у кожній смузі. За такі ознаки дослідник взяв:

-- пігментацію, колір волосся і очей;

-- зріст;

-- покажчик голови (співвідношення ширини, поперечного діаметра голови до її довжини, повздовжнього діаметра, що приймається за 100; обмір проводиться зверху голови);

-- висотний покажчик, який дає поняття про висоту черепа;

-- покажчик обличчя -- співвідношення між довжиною і шириною обличчя (співвідношення довжини від лінії верхніх країв брів до нижнього краю підборіддя до довжини між вилицями, тобто до виличного діаметра);

-- носовий покажчик -- висота носа від лобно-носового шва до кінчика носа;

-- профіль носа: ввігнутий, прямий чи вигнутий (орлиний);

-- довжину верхньої кінцівки (руки) у відсотковому співвідношенні до довжини тіла;

-- довжину нижньої кінцівки (різниця сидячого росту від стоячого);

-- скелічний покажчик (співвідношення довжини нижньої кінцівки до довжини туловища разом з головою).

Ф. Вовк не лише проілюстрував, як на тій чи іншій території України виявляє себе кожна із названих ознак, а й спробував простежити їх взаємозалежність і причини виявлення. Подамо деякі з його узагальнень. Стосовно пігментації українців Ф. Вовк вважав, що вона загалом характеризується чітким переважанням темного волосся, меншою мірою темним кольором очей, смаглявістю шкіри.

Однак на тлі цього загального переважання темної пігментації значно виділяється північна смуга, де світле забарвлення дуже часте. В напрямку на південь, а також у межах північної смуги -- на захід світла пігментація згущується від світлих до темних відтінків. Те ж простежуємо у північно-західній Волині. Але вже на Холмщині, де, за Вовком, інтенсивним було контактування з польським світлішим елементом, знову спостерігаємо зменшення темного волосся і збільшення світлого.

Ця закономірність згущення пігментації в напрямку зі сходу на захід характерна і для кольору очей, які автор поділяв на світлі, змішані й темні. Знову ж таки в тих самих північних курських повітах світлих очей -- 58%, змішаних -- 34 і темних -- 8%. У Чернігівщині й Радомишльському повіті пігментація очей дещо згущується, а в північно-східній Волині -- світлоокі знову переважають. Ця тенденція властива також для Холмщини. Тут Ф. Вовк висловив здогадку, що низький відсоток змішаних за кольором очей засвідчує недавність контактування у згаданих районах двох типів: світлооких і темнооких.

Так само детально автор розглянув виступання пігментації волосся і очей у середній смузі, простежуючи її зміну зі сходу на захід. Пігментація очей у середній смузі виявляє себе менше, але тенденція її згущення в напрямку зі сходу на захід загалом також існує, хоч і з певними відступами.

У південній смузі пігментація і волосся, і очей ще згущеніша. Тут темне волосся нібито характерне аж для 82,5% кубанського населення, 85% -- у Єкатеринославській губернії, 67,5% -- Мелітопольському повіті, 68,8% -- Подільській губернії, 78,1% -- за течією Дністра, 86,9% -- у гуцулів по верхів'ях Пруту та Черемоша, 80% -- у буковинських гуцулів. Водночас кількість світловолосих у цій смузі коливається від 0 до 8,1%, за винятком гуцулів Буковини, де 16,7% світловолосих і лише 3,3% з каштановим волоссям.

Темноокість тут теж вираженіша, ніж у північній і середній смугах, але пропорційно вона не збігається з темноволоссям. На Кубані темнооких 45%, у Єкатеринославській губернії на сході -- 57,1%, на заході -- 62,7%, Таврійській -- 64,8%, в Подільській по Бугу -- 59%, по Дністру -- 57,9%, у південних бойків -- 57,1%, галицьких гуцулів -- 58%, буковинських -- 60%, угорських -- 75%.

Зауважимо, що ці конкретні показники, зокрема кількість темнооких, В. Дяченко вважав дуже завищеними, а отже, такими, що не відповідають дійсності.

На основі наведених даних про пігментацію волосся і очей в українців Ф. Вовк дійшов висновку: українці "у всій своїй масі" становлять темноволосе і темнооке населення; їх походження не можна виводити від змішування двох рас: білявої і чорнявої, а необхідно визнати їх належність до однієї темноволосої раси з місцевими білявими домішками, обмеженими географічно і пояснюваними сусідством з великоросами, білорусами і поляками [1, с. 15].

Правильність цих висновків, на жаль, сумнівна з кількох причин. По-перше, південна смуга, де найінтенсивніше виявляється темне забарвлення волосся, очей і шкіри, -- це не смуга історичного і безперервного проживання сучасних українців, у давнину слов'ян і праслов'ян, а отже, її мешканці не можуть вважатися найчистішими носіями праслов'янської раси. По-друге, поділ України на смуги за паралелями лише частково відповідає контактуванню слов'янства з балтським і фінським елементом на півночі й сході, фрако-дакійським на південному заході та скіфо-сарматським у центральній зоні й на південному сході України в історичні часи. По-третє, потемнення пігментацій українців у напрямку зі сходу на захід, як і круглоголовість, високий ріст та інші ознаки, Ф. Вовк кожного разу прив'язує до інтенсивнішого контактування з південними та західними (за винятком поляків) слов'янами -- сербами, сербо-хорватами, чехами, словаками, боснійцями й ін., -- які, нібито, за антропологічними ознаками є безсумнівними носіями рис давньої слов'янської раси. Однак сучасна історична наука переважно не поділяє думки про прабатьківщину слов'ян чи то на Балканах (у Динарах), чи то на території Чехії. По-четверте, у Ф. Вовка дуже штучне бачення первісних "рис" -- або ж білявими, або ж чорнявими (темної пігментації). Чому слід вважати, наприклад, що темноока і темноволоса популяція повинна була виявитися раніше, так само, як і світлоока та білява, ніж популяція поміркованої пігментації внутрі євпропейської раси? Відповіді на це питання не знаходимо. По-п'яте, поділ кольору волосся на світлий, каштановий і темний та кольору очей -- на світлий мішаний і темний вкрай умовний і в жодному випадку не унеможливлює суб'єктивних підходів дослідників, що ставить під сумнів ілюстративний матеріал.

Ф. Вовк виявив також аналогічну залежність за географічними смугами і від іноетнічних впливів росту українців. Зробимо застереження, що від початку XX ст. середній ріст сільського (місцевого) населення, безумовно, збільшився, а в останні десятиріччя спостерігалося відоме явище акселерації. На початку ж XX ст. в європейській антропології за середній ріст чоловіків вважали 165--166 см. Ріст українців на всій території їх проживання рідко був нижчим середнього. Між 164 і 165 см (Ф. Вовк подавав ріст у міліметрах) він фіксувався у Харківській губернії, по лівому берегу Десни на Чернігівщині, у північних бойків. Від 165 до 166 см мали ріст чоловіки на південь від Десни, у Радомишльському повіті Київщини, у Воронезькій губернії, у лемків. За середній у всіх обстежених українців виявився ріст у 1673 мм, що доходив до високого. Найбільшими виявилися величини росту в Зміївському й Ізюмському повітах Харківської губернії (1682 мм), північно-західній частині Полтавської губернії (1706 мм), північно-східній Галичині (1684 мм), на Кубані (1700 мм), Єкатеринославській губернії (1700 і 1716 мм), по Бугу на Поділлі, у гуцулів (169--170 см). І тут високий ріст останніх Ф. Вовк пов'язував із сусідством з балканськими слов'янами, ріст яких коливався між 169--176 см, а в Єкатеринославській губернії -- з сербською військово-сільськогосподарською колонізацією XVIII ст., у кубанців -- з осетинськими впливами, а низький на правому березі Десни -- з фінськими впливами.

І стосовно росту автор зробив не зовсім вмотивований висновок: "Українці становлять собою етнічно однорідну, високорослу масу, в основі якої ніяк не можна допускати злиття двох рас -- високорослої і низькорослої" [1, с. 44]. Знову ж, той самий апріорний погляд, що раніше мали появитися окремо низькорослі й окремо високорослі популяції, але не середнього чи вище середнього росту.

До важливих расових ознак українців Ф. Вовк відносив покажчик голови. З огляду на те, що цей покажчик відмінний у різних народів, він належить в антропології до основних. Найзагальніший поділ людей за цим покажчиком зводиться до трьох антропологічних типів: довгоголових (доліхокефалів), у яких покажчик нижчий 77,7; середньоголових (мезокефалів), із середнім покажчиком голови від 77,8 до 80,0 і короткоголових (брахікефалів), що мають головний покажчик вище 80. У свою чергу, довгоголові поділяються на доліхокефалів і судоліхокефалів, а короткоголові -- на субрахікефалів (покажчик 80,0--83,3) і брахікефалів (покажчик від 83,4 і вище).

Загалом українці належать до круглоголових. Їх найнижчі покажчики голови -- 81,0 (Воронезька губернія), 81,6 (північний захід Волині), від 82 до 83,3 у південно-західних повітах Чернігівщини, Звенигородському і Таращанському повітах Київщини, на Північному Поділлі, Кубані, Волині й у Галичині. Покажчик вищий 83,3 (круглоголових) фіксувався у східній частині Чернігівщини (83,6), на північній Київщині (83,8), півдні Київщини (84,5), південно-західній Полтавщині (83,5), у лемків (84,5), Таврійській (84,5) і Херсонській (83,7) губерніях, на південь по Бугу (84,0), Дністру (85,2), у галицьких гуцулів (84,4), угорських і буковинських гуцулів (відповідно 85,0 і 85,1). Ф. Вовк намагався поставити рівень круглоголовості у залежність від згущеності пігментації і росту. Там, де це не вкладалося в його концепцію, шукав пояснення в іноетнічних впливах. На Кубані, наприклад, -- у шлюбах з менш круглоголовими осетинами. Однак і середні показники круглоголовості серед українців, і особливо відсоткові співвідношення між доліхокефалами, мезокефалами, субрахікефалами і брахікефалами у зонах антропологічного обстеження переконливо засвідчують, що більшість українців належать до круглоголових. Так, при середньому покажчику голови в південно-західній Чернігівщині 82,3, на тих, хто має покажчик понад 83,4, припадає 39,2%, на Полтавщині таких 47,7% (середній покажчик 83,25), на Київщині -- 45,0%, у північно-східній Волині -- 37,2%. Відповідно, у названих районах обстеження, на доліхокефалів припадало 8,1%, 1,8, 5,7 і 0%. Ці дані, до речі, здебільшого підтверджувалися подальшими дослідженнями і засвідчували, що довгоголові серед українців становлять дуже незначну частину. Спостереження і висновки Ф. Вовка про покажчики голови в українців підтверджували всі наступні антропологи.

Ф. Вовк вивів середні показники й інших ознак. Покажчик обличчя в українців засвідчує, що вони належать до вузьколицих народів. За носовим покажчиком автор відніс українців, на загал, до вузьконосих, з ухилом до мезорінії, а за формою носа -- до прямоносих. Найбільше ввігнутих носів (понад 1/4 обстежених) зафіксовано у буковинських гуцулів, на Поділлі, Єкатеринославщині, південно-західній і центральній Волині, центральній Галичині, на Воронежчині, в Чернігівщині. Найбільше горбоносих на Кубані (32,5%), у деяких районах Галичини (20--25%), галицьких гуцулів (32,4%).

Дослідник детально розглянув відношення довжин верхніх і нижніх кінцівок стосовно росту та довжини корпусу разом із головою. Навіть поверхове спостереження за анатомією людини підтверджує великі відмінності окремих індивідуумів за цими покажчиками, а отже, співвідношення між довжинами кінцівок, ростом і висотою корпусу належить так само до визначальних ознак антропологічних типів. Ф. Вовк зробив узагальнення: загалом високий ріст українців зумовлюється не стільки довжиною корпусу, скільки довжиною ніг, а порівняно з невеликою висотою корпусу українці мають відносно короткі руки.

Ф. Вовк підсумував працю низкою дуже принципових, але водночас не кожного разу обґрунтованих висновків. Він писав: "Українці є досить одноманітне плем'я: темноволосе, темнооке, вищого за середній чи високого зросту, брахікефальне, порівнюючи високоголове, вузьколице, з рівним і досить вузьким носом, з порівнюючи короткими верхніми і довшими нижніми кінцевостями" [1, с. 36]. Це визначення вчений назвав українським антропологічним типом.

Різні відхилення від цього Ф. Вовк пояснював сусідніми етнічними впливами. Найвиразніше український тип, на його думку, виступає у середній і особливо південній смузі, а найбільшу спорідненість має з південними і західними слов'янами, за винятком поляків, тобто є складовим визначеної Денікером і Геймом адріатичної або динарської раси, "яку б ми радо назвали слов'янською". Тільки ця раса, вважав він, веде себе від початкового слов'янського племені; стосовно ж світлої, низької та довгоголової раси, до якої належать поляки, білоруси і великороси, то вона слов'янська лише лінгвістично. Антропологічно ж згадані народи належать до фінських і литовських племен, котрих вони асимілювали мовно, як можна зрозуміти, вже в добу Київської держави. Південно-руська ж група "цільніше, ніж всі інші, зберегла свій зв'язок з давньою групою відповідних їй говірок", як писав О. Шахматов [1, с. 36].

5. «Шлюбний ритуал та обряди на Україні»

Відомо, що до появи праць Федора Вовка українська етнографія була простим описом особливостей народу, в якому переважало захоплення лінгвістикою та фольклором і нехтувався матеріальний побут та його пам'ятки, виявлені під час археологічних дослід-жень. Вчений, дотримуючись ідей і засад французької антропології, що мала провідну в той час природничу та антропологічну школу, переконливо доводив, що етнографія є галуззю антропології як передісторії. Світове визнання принесла вченому надзвичайно цікава й донині неперевершена праця вченого, побудована на широкому матеріалі світової порівняльної етнографії із залученням величезного кола джерел, -- «Шлюбний ритуал та обряди на Україні», яку було видано спершу в Болгарії, згодом у Парижі (1892).

Ця наукова праця складається з вступу та сьоми розділів.

У вступі викладено досить докладно особливості написання цієї праці, її значення та короткий зміст.

Перший розділ - Преозначення щодо шлюбу. Шлюб у старих слав'ян. Шлюбні дохристіянські обряди, містить данні про традиції давніх шлюбних обрядів. У наступних розділах викладено усі основні дійства, що були обов'язковими для українського весілля («Досвітки та вечорниці. Спільне лежання. Пов'язані свати. Обмін хлібом.», «Заручини. Хитрощi. Благословення молодих хлiбом. Танцi. Хустина.», «Гільце і священне дерево. Його приготування. Співи. Приготування вінків. Запросини на весілля.», «Священний хліб і коровай. Церемонія ритуального мелення. Приготування короваю. Пісні та обряди.», «Благословення та від'їзд до церкви. Релігійна церемонія в XVI столітті. Забобони. Вихід з церкви.», «Весілля. Набор та відхід дружини молодого. Перейма. Озброєна оборона хати молодоі. Пересправи.»). Особливістю цієї праці є те, що Ф. Вовк використав якісно новий підхід до такого роду дослідження: окрім звернення до первинних джерел, він також намагався проаналізувати інші твори на цю тематику, спробував найбільш повно та об'єктивно описати традиції такого важливого дійства для будь-якого народу світу.

Висновок

За своє життя Ф. Вовк ніби вибачався за вираз «Робота не вовк,...» - весь свій час він проводив у невпинній діяльності. Увесь світ ніби притягав його увагу, але інтереси його все ж таки були зконцентровані на рідній землі - Україна була його світом.

Федір Кіндратович спробував себе у таких різноманітних галузях, як ботаніка, літературознавство, видавництво, політика. Та найбільшого визнання він здобув у таких науках, як етнографія та антропологія. Всі ці його заняття гармонійно поєднувались любов'ю до знань та прагненням уславити українську культуру та народ.

Не зважаючи на те, що зараз антропологічні роботи Ф. Вовка піддані сумнівам, його спосіб організації самого дослідницького процес зробили його засновником наукової антропології в Україні.

А ось праці з етнографії набули широкого визнання і досі є дуже цінними джерелами для отримання відомостей з питань українських традицій.

Федір Кіндратович Вовк - видатний український антрополог та етнограф, бо все його наукове надбання слугує взірцем сумлінної праці у сфері вивчення культури та історії, а життя його, таке насичене неймовірними подіями та сповнене любов'ю до знань, ще довго буде згадуватись українськими істориками як приклад щирої віри в унікальність нашого народу та прагнення донести цю віру до самих українців.

Список використаної літератури

1. Етнографія України С. А. Макарчук Навчальний посібник Львів "Світ" 2004

2. Этнография: Учебник / Под. ред. Ю. В. Бромлея и Г. Е. Маркова. -- М., 1982.

3. Незабутні постаті / [Авт.-упор. О. Матвійчук, Н. Струк ; Ред. кол.: В.В. Скопенко, О.В. Третяк, Л.В. Губерський, О.К. Закусило, В.І. Андрейцев, В.Ф. Колесник, В.В. Різун та ін.]. - Київ : Світ Успіху, 2005. - С. 168-169.

4. Українська етнографія. Пономарьов А. Курс лекцій.-К.:Либідь,1994.-318с.

5. Чирков О. А. Формування і розвиток української антропології (фізичної) у зв'язку з українознавством // Збірник наук. праць НДІУ. -- К.: «Рада», 2008. -- Т. ХХ. -- С.472.

Размещено на Allbest.ru