Народні промисли села

Размещено на http://www.allbest.ru/

Управління культури, національностей та релігій

Івано-Франківської облдержадміністрації

Калуський коледж культури і мистецтв

Ознайомча практика

Народні промисли села

Село Липовця

Студентки Ткач Любові

Викладач: Мандрик В.Я



План

Вступ

1. Виникнення населеного пункту

2. Визначні місця села та його люди

3. Народні звичаї

4. Фольклор

5. Традиційний народний стрій

6. Сьогодення мого села

Висновок

Використана література



Вступ

Моє село Липовиця розташоване у мальовничому карпатському міжгір'ї, яке зачаровує очі та змушує затамувати подих своєю розкішною природою і таємничістю. Це бойківське поселення виникло понад чотириста років тому , внаслідок втечі людей від турецько-татарських набігів у пошуку сховку та прихистку .

Липовиця являє собою класичне карпатське село, в якому обійстя горнуться одне до одного лише вздовж центральної вулиці; в інших місцях вони незалежно розсідаються на пагорбах.

Тут ближче до неба, ніж до цивілізації. За спиною у жителів гірського села тільки гори.

Місцеві не знають, що таке затори на дорогах, забруднене повітря чи продукти з ГМО.

Коли наближаєшся до Липовиці, годі не зауважити стрімко-урвисті гори та глибочезне русло річки Чечви , що стали природною фортецею для давніх утікачів від непроханих зайд. Річка Чечва, що за тихої погоди наспівує із птаством дзвінкотливих , тихомрійних пісеньок лісовим пущам і видолинкам, стрімко змінює норов, щойно розкроять небо блискавиці та громи і завихриться у пошесному танці карпатська злива. Струмка річка перетворюється у жорстоку масу каламуті, що із ревом і погрозливим шваркотом несе у безвість збовтані упереміш гігантські валуни, деревину, кущовиння , проковтуючи все на своєму шляху. Тож за тисячоліття русло не надто водоймистого потічка ,перетворилося у велетенську непрохідну упадину.

Тут збереглися такі народні промисли як решетарство, яке не збереглося ніде в районі. Прикметно, що свої вироби липовчани відправляють у Африку, Індію та Китай. А своє село називають світовою столицею решетарства.



1. Виникнення населеного пункту

Історія поселення перших жителів на території теперішнього села губиться в глибині віків : перший документальний запис про Липовицю відноситься до 1592 року, однак засновано село набагато раніше. Як розповідають старожили та свідчить документ, перші поселенці (Котелюки, Сенюки, всього 9 чоловік) знайшли спочатку пристановище під величезною крислатою липою, що росла серед незайманого дрімучого лісу. Від виду дерева дістало назву село.

Збудувавши біля підніжжя гори, названої пізніше Яворинка (росте багато яворів), з обтесаних кругляків робили примітивні житла .Багатосніжна, холодна зима була суворим випробуванням для перших липівчан , дуже дошкуляв холод і голод, через нестачу сіна загинула майже вся худоба. Та люди не впали у відчай . Залишивши незатишне, невдало вибране місце, яке з цього часу стало називатись Пустки, вони почали надійнішу забудову на місці першого осадку біля своєї гостинної липи на урвищі Кичера.

В зимовий період у хаті жила й худоба і тільки невелика перегородка відділяла тварин від людської половини. Як правило, у хатах прорізались малесенькі віконця. Щоб не залізла лісова звірина, особливо ведмідь, вікна на ніч засувались зсередини спеціальними віконницями. Знадвору для утеплення хати проміжки між колодами зрубу заповнювали мохом, але й це не рятувало, тому що птахи, шукаючи комах, видовбували мох і через це іноді взимку стіни світились.

В селі набув поширення гуцульський спосіб спорудження жител, їх ніколи не штукатурили ні ззовні, ні зсередини. Для освітлення хати застосовувалась букова скіпка, яку запалювали і вставляли в спеціальний отвір у печі. Вогонь здобували з допомогою кременю і кресала. Вогонь старались постійно підтримувати, адже дров було вдосталь.

На відвойованих у лісу піскових грунтах ,липівчани розпочали свою нову хліборобську історію. Надзвичайно трудно було орати кам'янисту, густо переплетену корінням зрубаних дерев, землю, навіть з допомогою сильних волів. В основному тут майже три століття побутувала вирубно-вогнева система землеробства.

Також селяни почали розводити велику регату худобу, овець, свиней, свійську птицю, у великій пошані буди воли. Свійські тварини, як говориться, годували і одягали людей, були основним товаром для продажу та обміну на ярмарках м. Долини, що було повітовим містом до 1939 року, а пізніше - Рожнятова. Тому тваринництво стало провідною галуззю сільського господарства.

Як розповідають старожили В.А.Дранчук і М.М.Лютак, для зберігання продуктів, зерна, приготовлення їжі не вистачало посуду, особливе мало було металевого і череп'яного. Тому багато що робилось із дерева: діжки, бочки, коновки, корита, кухлі-кубашки, черпаки, миски, ложки тощо. Деякі господарі не мали навіть і дерев'яних мисок, тому видовбували їх подобу в столі чи лавці, куди висипали кулешу чи іншу страву. Коновками носили воду, молоко, сироватку, на більші віддалі їх брали на коромисла, вони ж були основним посудом на полонині. Щоб вимити коновку на полонині, потрібна була гаряча вода, тому застосовували так званий камінь-зварівник, який спочатку розпікали на ватрі, а потім опускали його всередину посудини, вваливши перед тим води, яка закипала. Подібним же способом виварювали і одяг в дузі. Для цього брали широку діжку, одяг ставили довкола її стінок, а розпечений камінь клали посередині і постійно слідкували, щоб він не торкався одягу.

В цілому село жиле на основі власного виробництва. Тут панувало так зване натуральне господарство, характерне в епоху феодалізму, а частково й капіталізму.

Поселення було звідусіль оточене могутньою, віковою зеленою пущею. Вовки, рисі, ведмеді, дикі свині завдавали чимало клопоту жителям села. Хижаки нападали на свійську худобу та людей, а особливо небезпечними ставали вночі, і не так просто було вберегти на подвір'ї пса від голодних сіроманців. На ніч, як правило, на одвірок вхідних дверей чіпляли борону залізними зубцями назовні, щоб у хату не міг залізти ведмідь. Особливо тривожно і незатишно почували себе на полонині вівчарі-пастухи; хижаків відлякували великими вогнищами, пострілами з самопалів. Поодинці і без зброї в гори насмілювався виходити далеко не кожен.

Село поволі розросталось за рахунок нових прихідців із сусідніх околиць і, як засвідчує документ, за кілька років тут проживало понад 20 чоловік. Переважно це були знедолені бурлаки-втікачі від панського гніту, щасливці, що уникли татарського полону.

Нові поселяни одружувалися, бо дівчат і молодих удовиць було набагато більше, ніж чоловіків, і осідали на постійне життя. Відомі в селі прізвища Горблянських, Семкуличів походять із околиць сіл Порогів та Лукви. Звідти ж пізніше поселились в Липовиці Вангела і Квич.

На початку 30-х рр. 19ст. на хуторі Мечище була збудована триповерхова вілла (санаторій), де розкошували багаті польські сноби, вільно полювали на численну дичину. А селян за полювання в державних лісах суворо карали. Так, за браконьєрство сидів у Березі Картузькій П. В. Савчин. За крадіжку ялиці в державному лісі таке ж покарання відбував І. Ю. Горблянський.

У 1937 році громада села почала будівництво двоповерхової школи. Щоб оплатити будову (майстри були із с. Ценява). селяни продали 700 кубометрів громадського лісу польському капіталісту зі Львова. Будівництво було закінчено на початку 1941 року.

Немало добрих перемін відбулось за так званих перших повітів. Рожнятів став тоді районним центром і йому підпорядковувалось 26 сіл. Повсюдно було заборонено найману працю, лихварство євреїв. В корчмі Давида відкрито кооперативний магазин, заставлений дешевими продовольчими і промисловими товарами (1 ц. пшениці коштував 80 крб., пляшка горілки -- 16 крб.). Добрими були (50 -- 60 крб. на день) заробітки липовицьких лісорубів. Вже в 1940 році на першій лісосіці між Суходолом і Липовицею працювали небачені досі на лісорозробках трактори.

Однак мирне життя було несподівано перервано віроломною фашистською агресією. В липні 1944 року в Липовицю прийшли німці (близько 20 чоловік), переважно спеціалісти лісового господарства та їх охоронці і оселились в колишній польській санаторії. За німців ліспромгосп із Рожнятова знову "перекочував" у Брошнів, а для потреб третього рейху почалась посилена заготівля лісоматеріалів. Дуже низькою була заробітна плата лісорубів при нових господарях, а емісійні злоті маловартісними. В селі щороку проводились реквізиції великої рогатої худоби і спеціальні чеки (бони) на промислові товари, що одержували власники-господарі, тільки наполовину компенсували її вартість. Власники свиней теж половину м'яса мусіли віддавати "визволителям".

Сільська влада старалась власкавити представників "вищої" раси і хоч трохи зменшити напасті, що сипались на голови липівчан. Однією з таких бід було вивезення молоді на примусові роботи в Німеччину (обдурені виїжджали добровільно). Близько 20 чоловік стали жертвами новітніх людоловів, а П.М.Михайлишин, М. В. Бубнюк та П. М. Дранчук загинули у фашистському рабстві.

Перед очима селян у всій своїй нелюдській жорстокості постала трагедія геноциду євреїв. Їх ловили і вивозили у гетто Долини, з якого не було вороття. Всяка допомога євреям каралась однаково -- розстріл. Та незважаючи на страшну заборону, липівчани годували і переховували знедолених. Подібний акт справжнього християнського, отже людського милосердя і громадянської мужності, до кінця здійснили К. Ю. Лютак та Р. В. Парипа (лісничий). Збудувавши на горі Сигліс зимівник, вони до кінця війни годували двох євреїв. Один з них -- лікар Карп працював опісля в районній лікарні, а потім виїхав у США. Всі інші євреї загинули, а їх було в селі 41 чоловік.

На початку серпня 1944 року переможний вал визвольного походу Радянської Армії докотився до Липовиці. Боєздатні чоловіки (близько 70 чоловік) були мобілізовані на фронт (більше десятка чоловік пішли воювати ще в 1941 році) і хоча не всі брали участь в бойових діях, загибель 23-х воїнів-липівчан, поранення багатьох з них свідчать, що перемога дорого обійшлась і для нашого села. Хоробрість і воля переможця німецького "Тигра" В. І Михайлишина. кмітливість і підвага розвідника М, П. Горблянського, мужність в боях під Кенігсбергом Ю.О.Михайлишина, М К. Лютака, як і вияв ратної доблесті багатьох інших липовицьких фронтовиків, засвідчують численні бойові нагороди.

Потреби післявоєнної відбудови народного господарства викликали пожвавлену розробку лісових масивів біля села. З 1947 по 1953 рік майстром дільниці працював В. Ф. Сенів, тільки з Липовиці тут трудилось близько 180 робітників. Заробіток робітників-фірманів становив 3 -- 4 тисячі карбованців за два тижні. Лісоруби заробляли 1700 -- 2 тисячі крб. Вперше в області з ініціативи і під керівництвом В Ф Сеніва побудовано гуртожиток для робітників.

За кілька десятиліть липівчани нагромадили значний досвід і майстерність лісової роботи. Так М. М. Лютак починав свій трудовий шлях простим лісорубом, потім десятником, а з 1951 по 1970 рік майстром у одному з ліспромгоспів. Продовжує трудову естафету батька і його син Л. М. Лютак, заступник директора Брошнівського лісокомбінату.

Радянська влада внесла істотні зміни у розвиток освіти, медичного обслуговування, побутових послуг і у підвищення матеріального рівня життя села. Перші роки Радянської владиз відомих причин і цьому плані були мало результативними.

Ледь жеврів, а часом і гаснув в роки війни освітянський світильник. Навчання, зупинене встановленням "нового порядку" фашистів, було відновлено тільки восени 1942 року. Навесні 1943 р. бешкетники-школярі вшанували "великого" фюрера тим, що викололи на його портреті, що висів у класі, очі. Німці, дізнавшись про страшне для них святотатство, майже дві доби тримали дітей разом з наляканою вчителькою у школі, вимагаючи признання. На щастя ніхто не признався. Нарешті увечері другого дня М. І. Бубнюк (війт), переговоривши з офіцером (знав німецьку мову) розрядив обстановку -- діти були звільнені, але школу було закрито і навчання відновлено тільки із визволенням села Радянською Армією.

Тільки восени 1945 року почалось навчання в школі. В село приїхали працювати дві молоденькі вчительки (старенька А. Д. Вірстюк пішла на пенсію). Сікач М. Д. родом з Ясеновця та О. А. Косів з Іванівки. Всього в школі після комплектації набралось 97 учнів. Деякі пішли у перший клас, маючи 12 років.

За роки Радянської влади покращився добробут життя селян: найперше за рахунок постійної роботи та сезонних робіт на лісорозробках Прибалтики та Росії.

2. Визначні місця села та його люди

Збудована у 80-х роках XIX століття церква була основним осередком духовного життя. На церковному подвір'ї проводились збори, зачитувались укази уряду та рішення громадської управи. Та серйозними конкурентами "розвитку" духовності липівчан стали єврейські корчми. Деякі господарі частіше відвідували заклади Лейби і Давида, ніж Дім Господній, і пропивали не тільки гірко зароблені гроші, але й свою людську сутність, ставали неоплатними боржниками корчмарів.

Місцева церква (сучасний вигляд) Дяки (1950-ті р.р.)

Сільські костоправи (І. О. Вінтоняк та ін.) були в немалій пошані в односельчан. Липівчани старшого віку добре пам'ятають мого прадіда П.М. Горблянського (Смолія). який вмів приваблювати гадюк, лікував людей і тварин від їх укусів, плазуни жили в його хаті. А ті ,хто не жив у злагоді з Горблянським, зазнавав нашестя гадюк і мусів його благати, щоб він відізвав "підлеглих".

Великими оборонцями знедолених галичан були орли Карпат - карпатські опришки. Народні месники в результаті віковічної боротьби з гнобителями виробили майстерну стратегію і тактику нападів і оборони. Для жителів Липовиці опришківство було їхньою знайомою і близькою стихією. Документальні матеріали відомої монографії доктора історичних наук В.Грабовецького "Карпатське опришківство" свідчить, що територія нашого району довго входила в сферу опришківської діяльності. Так, загін опришківського ватага Федора Бизора (Бизюри) одним із своїх осередків мав село Перегінське і неодноразово бував у Липовиці, безумовно, що з Перегінська та сусідніх сіл в загоні були його активні учасники.

Легендарний "капітан на Підгір'ю" Олекса Довбуш, здійснюючи свої походи, неодноразово переходив і через територію нашого району. Так, в 1739 році він дійшов до Перегінська, 1744 році, повертаючись із Борщева після знищення ката українців полковника Злотницького, зайшов до Ясеня. Здійснюючи великий похід на Дрогобич і Турку. Довбуш проходив із своїм загоном через Перегінське та Ілемню. І хоча немає документальних даних про його перебування в Липовиці, народні перекази свідчать, що народний герой проходив поблизу села, перебував у його околицях, а може, заходив і в село.

Старожил села М. М. Лютак повідомив, що в часи Довбуша в селі жив чоловік, який мав сільське назвисько Олінь, його 8 синів кілька років ходили в опришки, додому приходили тільки взимку на 2 -3 місяці.

Трудовий одноманітний ритм села порушували релігійні свята, весілля, похорони. Багатші господарі наймали музикантів в Перегінському та Дубі. Першими липовицькими скрипачами і цимбалістами були К. Д. Чоповський. В. М. Горблянський, П, П Вашків. Ф С. Коржан, які дали поштовх розвитку троїстої музики. Основним танцем на весіллі тоді була коломийка.

В кінці 20-х на початку 30-х років липівчани все більше прилучаються до політичного життя, вирішення соціальних проблем. Цьому сприяла передплата на газети "Сель-Роб", "Народна справа", "На переломі", "Неділя", календар "Золотий колос", ознайомлення з творчістю передових українських письменників. В 1926 році у П. Ф. Михайлишина була відкрита хата-читальня, яка стала осередком розвитку передової свідомості. В хаті-читальні читали газети, журнали, грали в доміно, шашки, готували різдвяні вертепи.

Затяжним і болісним був поворот західноукраїнців до мирного життя після війни. До осені 1951 року тероризувала село "банда комуністів-бандерівців" , яка тільки в Липовиці замордувала 26 чоловік, серед них М. І. Бубнюка. В. М. Михайлишина, П.Ф. Михайлишина -- голів сільської Ради, навіть дівчат. Спалили і триповерхову польську віллу, яка і дотепер могла служити людям.

Пройшло пару місяців після вигнання фашистів і Радянська влада направила в село кваліфікованого фельдшера О С. Грубу. Фельдшерсько-акушерський пункт спочатку містився в хаті М. М Лютака, а потім неодноразово міняв місце прописки, як і своїх завідуючих. В 50-х роках і вже до пенсії у збудованому дещо пізніше приміщенні медпункту працювала Є. А. Шнурко.

Освіта почала розвиватися. Так, серед випускників липовецької школи можна відмітити десятки людей з вищою освітою в різних галузях народного господарства .Брати Василь і Микола Чоповські --- викладачі Львівських вузів. О. М. Михайлишин -- доцент Казанського університету

Немало дались взнаки селу застійні роки. Наклали вони свою каїнову печать на моральні устої, світогляд, дисципліну праці і т д.

Цікаві особистості

Іван Чоповський, артист

До переїзду в Нову Каховку Іван жив у селі Липовиця. У рідному

карпатському селі його і тепер добре пам'ятають. Кажуть, натерпівся свого часу від місцевої дітвори через дуже маленький зріст. Тоді,ще ніхто й не здогадувався ,що цей хлопчик стане відомим на весь світ.

Про те, що тепер їх маленький Іванко - актор, який знімається десь в Голлівуді, тут знають в кожному дворі. Раніше Івану співчували. Тепер ним пишаються.

Про справжнє життя Івана Чоповського тут і не здогадуються. А тому переконані, що Іванові з усіх маленьких людей села пощастило найбільше. А маленьких в селі і справді багато - семеро разом з Іваном. Якщо врахувати, що в світі маленьких один на три тисячі, то у Липовиці на дві тисячі - це вже аномалія.

"батько" волинських зубрів

Орест Євгенович Король народився у 1936 році в мальовничому селі Липовиця, що на Івано-Франківщині, в сім'ї священика і вчительки. При згадці про колиску свого дитинства в нього горять очі. Адже за спиною у цієї людини - життя, віддане відкриттю величі живої природи людям.Орест Король- відомий мисливствознавець України.

Молодий випускник Львівського лісотехнічного інституту не побоявся прогнівити інститутське начальство, не поїхавши працювати за призначенням у лісовий край середньої Росії - Вологду. Відмовившись від "підйомних" грошей, відбув у Біловезьку Пущу, де під час навчання проходив виробничу і переддипломну практики.

І справді: працювати в такому престижному резерваті Орест Євгенович вважав великим щастям. Біловезька Пуща - один із небагатьох на землі великих залишків реліктового первісного рівнинного лісу, який у доісторичні часи ріс на території Європи.

А на Волині Ореста називають "батьком" зубрів і захисником "братів наших менших". Завдяки його зв'язкам вони з'явилися в області ще всередині сімдесятих років минулого століття - і їхня популяція досягнула чималої чисельності. Це при тому, що в двадцятих роках минулого століття був убитий останній зубр, який жив на волі.

Зірка, що промайнула в Карпатах

Майор Володимир Уралов

В 1983 році трагічно розбився військовий винищувач який шукали, з тиждень. По інших даних пошуки тривали декілька днів, а більше тижня, це напевно, разом з часом затраченим і на евакуацію вузлів літака. Після того як наземні розшуки не дали результатів, в одному з пошукових польотів було помічено клапті обгорілого жерепу і так знайшли місце катастрофи. Потім військові вивезли частину уламків літака, найближчою вершиною, де зміг приземлятися вертоліт була гора Аршиця.

Місце зіткнення літака МиГ-23М з схилом хребта

3. Народні звичаї

Традиції які збереглися до сьогодення сягають своїм корінням, ще в часи заснування. Коли під час великого релігійного свята ввечері виконують звичаї, які походять ще від язичництва і перебувають в міцному зв'язку із християнством, слід тільки згадати Івана Купала, свят вечір, Андрея, тощо. Так, ще й тепер дехто з липівчан при обуренні чи невдоволенні з якогось приводу вигукує: "А цур тобі, а пек !", не відаючи того, що Чур і Пек - це давні язичницькі боги домашнього вогнища. Зрозуміло, що в ті часи елементів язичництва було дуже багато.

Основою кругозору селян і далі були релігійні вірування, густо переплетені залишками прадавніх культів природи. В побуті липівчан велику роль відігравали магічні ритуали і дійства, замовляння, заклинання, які нібито мали оберегти від впливу злих сил. Збереглось багато переказів про людей, які буцімто знались із таємничими силами, були власниками "домового", "красенького", "нечистої сили".

Крім того існують і різні забобони та перекази. Більшість таких забобонів стосується побутової сфери. Це зокрема про людей які можуть відвернути грозу, або допомогти при укусі гадюки і інше. Крім того є і негативні персонажі які можуть накласти блуд, наслати на подвір'я гадюк, "забрати " в корови молоко.

Липівчани дуже добре зберігали обрядові і виховні традиції, які разом із настановами і обрядами були важливими факторами розвитку світоглядних переконань і морально-етичних відносин.

Вікові звичаєві традиції при підтримці релігійних норм регулювали і сімейне життя. Слово батька в сім'ї було законом.

Важливим чинником в додержанні приписів людської порядності була повага до старших. Старший мав право робити зауваження молоді і дітям. Батьки стежили, щоб їхні діти не ходили на весілля, вечорниці, не гуляли вечором по селу тощо. При порушенні морально-звичаєвих норм сільська управа виносила досить суворі вироки, за виконання яких відали присяжні. Священик у свою чергу під час відправи картав винних за їх непорядні вчинки.

Батьки переважно вирішували питання й про одруження дітей. На думку молодих зважали не завжди. Шлюбний вік дівчат починався в 14-15 років. Громада і церква оберігали моральні основи сім'ї. Подружня невірність діставала загальний осуд, ще в більшій неславі були дівчата-покритки. Хлопець, що зганьбив дівчину, відбував у церкві під час відправи спеціальну покуту і потім мусів з цією дівчиною одружитися.

Весільний обряд в Липовиці відзначався немалим багатством ритуальних елементів, хоч мав деякі місцеві особливості, супроводжувався рядом магічних дій, які мали значний морально-психологічний вплив на молодь. Весільне дійство мало забезпечити молодим щасливе подружнє життя. Особливо це стосується "барвінкового " обряду. Весільні "ладкання", які виконували "свахи" для молодих, походять ще з язичеських часів, про що свідчить сама назва (від Лади - язичницької богині любові, сімейної злагоди) збереглись із деяким скороченням до нашого часу.

Тодішнє весілля обходилось малою кількістю горілки, однак, частими були різні скандали і бійки. Нижній кінець села воював з верхнім, десятиліттями зводили порахунки окремі родини - давався взнаки низький рівень культури і освіти та невлаштованість життя.

За віруванням липівчан вагітна ("груба") жінка мала доТримуватись певних застережень; не задивлятись на людей із фізичними вадами, взагалі "поганих" людей, не повинна лаятись, сердитись, бо це могло б погано позначитись на фізичному розвитку і вдачі дитини.

Багато обрядів було пов'язано із народженням дитини.

В цілому, хоч народні обряди і містили в собі немало містичного та забобонного, мали практично-раціональний характер, були своєрідними оберегами морального і фізичного здоров'я

4. Фольклор

Так ,як все населення було поголовно неписьменним, багата народна творчість, що передавалась з покоління в покоління, тісний зв'язок з опришківством живили дух непокори, розвивали почуття людської і національної гідності.

Великими знавцями обрядових традицій, як і пісенної творчості, було липовицьке жіноцтво, яке відзначалось працьовитістю, господарністю, і красою. Ці якості жінки зберегли і до цього часу. Це й засвідчують давні коломийки:

В Липовиці добре жити, бо село на ямі,

В Липовиці такі дівки, як намальовані.

Не буду я іти в танці, бо волоки рвуться,

В Липовиці дівки горді, із мене сміються.

Якби не ліс, якби не ліс, якби не ліщина,

Не був би я в Липовиці, якби не дівчина.

Основною їжею були кулеша, чир, каша, вареники, молоко, сир, спеціально приготовлений будз, сироватка, пекли житні і вівсяні коржі, хліб був рідкісним гостем у селянській хаті, м'яса теж буде обмаль. Немалим додатком до селянських страв були дари лісу: гриби, ягоди, горіхи. Немало липівчан жило впроголодь:

Не дивуйтесь, люди добрі, ще я зголодженнй,

Бо я сербав цілу зиму чирок неріджений.

Ой вівчарю-вівчарику, дай ми будза їсти,

Та ти прийду на полудне на струночку сісти.

Ой вівчарі-вівчарику, дай жентиці пити,

Та ти прийду на полудне овечок доїти.

Посилення майнової нерівності в свою чергу посилювало взаємну відчуженість, заздрість, ворожнечу навіть між родичами, вело до сварок, бійок, судових процесів, на яких користали члени громадської та повітової управи. Напругу соцільних суперечностей, зневагу до сільських визискувачів досить влучно передав місцевий фольклор:

Не дивуйтесь, стара мати, що м на личку бліда,

Бо я служу в багатого, а на службі біда.

Ой хвалився син багацький, що вмів косити:

Забив косу у купину, почав голосити.

До полудня голосив, а сполудня клепав,

Понад вечір взяв на плечі, домів потелепав,

Старожил села М.М.Лютак повідомив, що в часи Довбуша в селі жив чоловік, який мав сільське назвисько Олінь, його восьмеро синів кілька років ходили в опришки, додому прихо-дили тільки взимку на 2 - 3 місяці.

На високій полонині ізродили рижки.

Ой підемо, товаришу, навесні в опришки.

Ой підемо, товаришу, а в гори, а в гори

Так будемо розбивати панськії комори.

Як розказує жителька села О.Д.Коржан, на горі Скит в давнину ведмідь побив скотарів, а жінка, яка тут була, відпросилася. Також розповідають, що в давнину одна молодиця із фамілії Лютаків скотарила недалеко від села і залишилась ночувати в колибі біля кошари. Пораючись біля коновок, вона почула незвичайний шум і пронизливе блеяння овець в кошарі, схопила камінь-зварівник і канула з усієї сили в підозрілу тінь. Почулось несамовите ревіння ведмедя і скоро все затихло. На другий день ранком рідні, які прийшли до овець, побачили на підході до кошари розпластаний труп клишоногого нічного розбійника. З того часу липівчани вживають обурливий вигук: "А плитє ти горєче !".

Подібних випадків, що характеризують ризиковану для життя працю вівчарів, було багато, що й підтверджують липовицькі коломийки;

Ой добраніч, любий брате, добраніч, добраніч.

Бо я піду в полонину ід овечкам наніч.

Ой піду я в полонину, в тоту зарваницю,

Вибив ведмідь скотариків, зложив під ялицю.

5. Традиційний народний стрій

Побутові речі

Решето ( 1970 - ті рр.)

Дубова діжка (1970 - ті рр.)

Ручний ткацький верстат (1950 - ті рр. Дранчук Явдокії Василівни)

Овеча шкура ( 1910 - ті рр.) Сім'я Кравчуків

Рукоділля

Вишита картина (1940ві рр.) О.В.Сенів

Вишивала Я.В Дранчук (1950-ті рр.)

Вишивала О.В.Дранчук (1955- ті рр.)

Вишивала Сенів І.М. (1970-ті рр.)

Вишивала О.В.Дранчук (1960- ті рр.)

(1950 - ті рр.) А.П.Квич

6. Сьогодення мого села

В селі частково збереглись і давні промисли, серед них решетарство, ткацтво, різьбярство, ковальство, бондарство, столярна справа. Липівчанок з бесагами решіт і сит ще й тепер можна зустріти за межами області і України. Багато липовицьких жінок вміють прясти, косити, чого не зуміє більшість підгірських домогосподарок.

Зараз основою господарства липівчан є присадибне землеробство і скотарство, тримають селяни переважно велику рогату худобу.

А бувальщини про різноманітні "фіглі" липовицьких "барабашок" та загадкові можливості і вміння окремих селян ще й тепер досить численні в Липовиці.

На сьогоднішній день значна частина людей виїджає на заробітки доЗахідної Європи і сусідньої Росії. На даний час не працює ферма, яку було розформовано невідомо куди керуючою верхівкою. Працює лісопильня, послугами якої користуються липівчани. Для школярів які живуть далеко від школи минулого року було придбано автобус. В загалом населення відзначається великим рівнем релігійності і моральності. Односельчани завжди готові допомогти один одному в тій чи іншій проблемі.

Решетарство

Речі, без яких не обходиться жодна господиня, виробляють в цьому селі. Це сито і решета.

Іван Вінтоняк (найвправніший майстер решетарства)

Марія Дранчук

Різниця між цими знаряддями така: сито сіє муку, а решето має великі дірки і дозволяє просіяти від сміття зернові і бобові. Сировини вистачає. Зазвичай використовують деревину ялини. "Рубають ялина. Ріжуть на шматки. І потім колять на дошки, крутять на такій машині, і так виходить сито ", - розповідає мешканка села Марія Дранчук. Найважче з колоди отримати лики. Так місцеві називають тоненькі смужки, які використовують для плетіння дна сита, їх майстри деруть зубами. "Те так зубами дід і дер. А як зубів не мав, то різав ножем. Знаєте, ніж такий є ручний ", - говорить мешканка села Анна Горблянська.

Величезний попит цей специфічний товар мав ще за часів Австро-Угорщини. Тут чи не кожен житель займається цим ремеслом з діда-прадіда. За переказами, це ремесло завезли в село італійці. На початку минулого століття тут навіть працювала фабрика, де виробництво сита і решета було поставлено на промислову основу. В даний час у місцевих селян їх дешево скуповують оптовики, а потім відправляють на експорт. "Сита наші люди носять і в Румунії, і в Польщі, і в Росії, і де завгодно. І в Україні.

Сито можуть зробити різного розміру. Але така клопітка робота забирає чимало часу. Зараз для місцевих це чи не єдиний спосіб виживання. Поки що у них немає конкурентів навіть серед всюдисущих китайців.



Висновок

Могутня, ваблива краса карпатського лісу, нескорений дух опришківства, суворі умови життя і праці разом з багатою скарбницею народних переказів про боротьбу з поневолювачами були тим живильним середовищем, що формувала характер бойка - працьовитого, кмітливого, непокірного, дещо грубуватого і свавільного, а по суті своїй добродушного і життєрадісного. обряд світогляд сито решетарство

Час від часу десятки вихідців з Липовиці, що живуть і працюють за межами району і навіть держави, навідують село, щоб знову вдихнути напоєний живицею карпатський легіт, охопити зором милі серцю обриси зелених верхів, а найперше знову відчути тепло батьківської оселі, та вклонитись рідним і дорогим могилам.

Отже, таким чином Липовиця являється одним із камінців мозаїки, яка зветься Бойківщина.



Використана література

· Іванишин І. Липовицькі решетарі (Про майстрів виготовлення решіт й сит у с. Липовиця Рожнятівського р-н) // Галицький кореспондент. - 2006. - 23 лют. - с.17.

· Чоповський В. Там де круто в'ється Чечва (про с. Липовицю) // Новини Підгір'я. - 2001. - 22, 29 вересня.

· 5. Федоренко Г. Село щедре на таланти // Вісті Бойківщини. - 1995. - 19 червня.

· Марчук В. Будителі національного духу // Новини Підгір'я. - 1994. - 6 серпня.

· Василенко М. Повернення історичної пам'яті // Новини Підгір'я. - 1993. - 16 жовтня.

· Шпильчин Б. Стежиною легенд // Вісті Бойківщини. - 1993. -13 червня.

· http://uk.wikipedia.org/wiki

· http://fakty.ictv.ua/ua/index/read-news/id/1459061

Размещено на Allbest.ru

...