Львівський осередок української етнографії в 1940-1950 роках

Размещено на http://www.allbest.ru/

Львівський осередок української етнографії в 1940-1950 роках

Висвітлюється питання дослідження української етнографії в 40--50-х рр. ХХ ст. у Львівському етнологічному осередку. Аналізуються народознавчі праці, дослідження музейництва, роботи вчених та студії про життєвий шлях та наукову діяльність науковців цього осередку.

Ключові слова: історіографія, Львівський етнологічний осередок, етнографія

Жодна з галузей науки не може прогресивно розвиватися без вивчення шляху, яким вона пройшла. Дослідження власної історії - необхідна передумова подальшого розвитку та одне із пріоритетних завдань кожної науки, зокрема й етнології. Тільки мислячи категоріями цілого, а не часткового, можна зрозуміти те, що раніше не вдавалося пізнати. Важливим у цьому контексті є вивчення становлення та розвиток українського народознавства. Знання про нього допоможуть уникнути зайвих помилок щодо етнологічних досліджень та вирішити існуючі теоретико-методологічні проблеми щодо їх розв'язання.

Актуальність дослідження цього періоду зростає у межах завдань, які сьогодні постають перед вітчизняною етнологією. Історію української етнологічної науки становлять студії, які стосуються народознавчих досліджень, що були проведені науковцями середини ХХ ст. у Львівському осередку як складової частинирозвитку українського етнографії. На цей період припали Друга світова війна, німецька окупація (1941-- 1944 рр.) та радянське панування. В цих умовах гуманітарні науки, зокрема народознавство, розвивалися під тиском ідеологічної цензури, дослідження були обмежені вибором тематики. Не дивлячись на ідеологічні табу щодо останньої, дослідження 40-50-х рр. і надалі стосувалися традиційної матеріальної та духовної культури, хоча багато наукових праць, які підлягали вердикту радянських цензорів, так і не були опубліковані [17, 7].

Мета цієї статті - розглянути період 1940-50-х рр. у контексті становлення та розвитку української етнографії. У сучасній етнографічній науці вже наявні студії, що заповнюють лакуни та пропонують нові концепції прочитання модерної етнології на різних етапах її розвитку. Найвагоміші з них належать В. Горленку [24], К. Гуслистому [5], Ф. Колессі [6], А. Лободі [7], В. Дашкевичу [8], Г. Стельмаху [9-10], Р Кирчіву [1115] та ін. Виходячи з їхніх досліджень, можна виділити три періоди в історії української етнографії:

1) остання третина XVIII - перша половина ХІХ ст. - посилення інтересу до культурно-побутових особливостей українців;

2) 1860-ті рр. - початок XX ст. - широкомасштабні досягнення в розвитку етнографії, причому не тільки в українській, але й світовій;

3) від 1920-х рр. - до наших днів, який у свою чергу поділяється на чотири підперіоди: 1920 - початок 30-х рр. (так званий «золотий вік української етнології»); початок 1930 - середина 50-х рр.; середина 1950 - початок 90-х рр. та сучасний - від 1991 р.

За роки незалежності України в опублікованих історіографічних працях найбільше уваги приділено дослідженню української етнографії ХІХ ст. - початку 1930-х рр. Бібліографічний аналіз засвідчує, що з поля зору українських дослідників майже випадає період 1940-50-х рр., упродовж якого, незважаючи на політичні чинники, продовжувались етнологчні пошуки, що стосувалися матеріальної та духовної культури українців. Інформацію про цей період можна почерпнути з наступних джерел:

1) узагальнюючих праць щодо історії розвитку української етнографічної науки (З. Болтарович [1617], В. Борисенко [18], В. Наулко [19], В. Горленко [2-4], Р Кирчів [11-15]) та досліджень музейництва (З. Гудченко [20], Г. Скрипник [21], А. Данилюк

[22] , Р. Чмелик, С. Павлюк [23]);

2) робіт, присвячених діяльності окремих народознавчих осередків (наукових установ, їхніх підрозділів, музеїв, кафедр);

3) студій, які відтворюють життєвий шлях і наукову діяльність окремих вчених (зокрема М. Козакевича [24], К. Матейко [25, 47], А. Будзана [26-28], Д. Фіголя [29], С. Сидорович [18]), і в яких висвітлено становлення особистості та формування світогляду вчених, їхніх наукових зацікавлень у галузі етнографії на різноманітну тематику;

4) публікацій щодо розгортання етологічної роботи в 1940-50-х рр. (П. Арсенича [30], З. Болтарович [17], А. Дашкевича [8], С. Павлюка, Р Чмелика

[23] , А. Лободи [7], С. Макарчука [31], С. Павлюка [32-33], А. Поріцького [34]; та відповідні підрозділи у монографіях, посібниках [35-38], енциклопедіях [39-41], дисертаціях [42-44]).

Стисло проаналізуємо цю джерельну базу зі становлення етнографії як науки, створену ще за радянської доби. У статтях таких авторів, як В. Горленко - «Українська радянська етнографія в десятій п'ятирічці (підсумки і перспективи розвитку)», К. Гуслистого -«Стан і завдання розвитку етнографічної науки в Українській РСР», О. Росінського - «Народознавча наука за півстоліття», проаналізовано наукові набутки в галузі етнографії періоду Другої світової війни, зокрема польові етнографічні дослідження на території українського Полісся, дослідницька діяльність народознавців Львівського осередку. Ці автори також вивчали досвід роботи Відділу етнографії Українського державного музею етнографії та художнього промислу АН УРСР зазначеного періоду, узагальнили набутки цієї установи, яка виділялася, з-поміж інших етнологічних центрів республіки, ширшим профілем і розмахом збирацької та дослідної праці, тіснішим зв'язком з масами, пильним інтересом до нового в побуті та творчості українського народу.

Зрозуміло, що К. Гуслистий, Г Стельмах, В. Горленко, виходячи з тогочасних ідеологічних настанов, змушені були особливо критично оцінювати доробок учених 1920-30-х рр. і, згідно вимог радянської ідеології, вихваляли здобутки і надбання українського народу в матеріальній та духовній культурі, зі встановленням комуністичного режиму на Західній Україні.

Філософсько-теоретичні засади етнографічної науки України другої третини ХХ ст. досліджували Р. Кир- чів, С. Макарчук, М. Тиводар, Г Лозко. Так, Г. Лозко підкреслила, що «нові історичні факти, які постали перед українством у всій своїй, часом жорстокій повноті, примусили вчених незалежної України дати й нове теоретичне обґрунтування основ етнонаціонального буття» [36, 45]. Цілком очевидними на сьогодні є наслідки багатолітнього ігнорування національних проблем і недооцінка феномену етнічного, тоді як він пронизує всі глибинні сфери життя людини та суспільства.

Становище етнографічної науки у другій половині 1940-50-х рр., згубний тиск ідеології тоталітаризму на етнографію дослідили С. Павлюк і Р. Кирчів. Етнографія радянського часу, як відзначив перший, «моделювалась для реалізації антицивілізаційної, цинічної за своєю суттю, імперської програми “злиття націй” у єдиний радянський народ» [33, 44]. Впродовж 40-50-х рр. ХХ ст. під радянську ідеологію формувався і науковий апарат усієї гуманітаристики, зокрема етнографії як науки про народ, його походження, традиційну культуру, побут, світогляд. Прогресивність культури вбачали лише у її зв'язку з соціалістичною практикою, комуністичними ідеалами, інтернаціоналізмом. Саме ці роки засвідчили, що з наукового обігу негласно вилучались такі поняття, як «національний», «нація», «походження народу», «національна історія», «національна культура». Традиційна культура українців розглядалась у контексті східнослов'янської, з перевагою російської та на паралелях подібності [33, 45]. Питання підготовки професійних етнологів на рівні вищих начальних закладів навіть не ставилося. В Україні лише 1951 р. відкрився другий (після етнографічної комісії при АН УРСР) невеликий етнографічний заклад, яким став Музей етнографії та художнього промислу АН УРСР у Львові [32, 27]. Народознавець Р. Кирчів зазначає, що «більшість етнографічних досліджень не були допущені ще в процесі затверджень і цензурних переглядів, деякі заборонялись уже у видавництвах; бували випадки, коли їх вилучали навіть з наукового обігу» [11, 7]. До числа таких праць належав зокрема науковий доробок етнологів Львівського осередку остатньої третини ХХ ст. - Л. Сухої, Х. Лісецької, Д. Фіголя, М. Козакевича, Р Гарасимчука, А. Будзана, К. Матейко, С. Сидорович.

Яскравим прикладом стало видання, підготовленої 1964 р., фундаментальної узагальнюючої праці «Українці», котру, втім, було заборонено розповсюджувати [11, 27-28]. Однак, навіть за цих умов, - підкреслює Р. Кирчів, - було підготовлено й опубліковано нові праці, присвячені дослідженню різних ділянок традиційно-побутової культури українського народу, питань етнічної історії, міжетнічних культурно-побутових зв'язків, характеристики окремих етнографічних регіонів, сім'ї та сімейного побуту [11, 28]. Розвиток української етнографічної науки післявоєнного часу дослідив І. Гі- левич. Учений зазначив, що в 40-50-х рр. ХХ ст. вдалося отримати вагомі результати досліджень багатьох ділянок традиційної культури українців. Щодо Львівського етнологічного осередку, то тут відразу після другого приходу радянської влади, в липні 1944 р., відновили свою роботу Львівське відділення ІМФЕ АН УРСР, Етнографічний музей АН УРСР та Львівський музей художнього промислу. Перші дві установи власне й стали центрами етнографічних досліджень на території західних областей УРСР. Протягом першого повоєнного десятиліття розвиток етнографічних досліджень відбувався дещо за іншим сценарієм, ніж у Києві. Діяльності Музею етнографії та художнього промислу АН України у Львові, організованому 1951 р., на основі об'єднання двох місцевих музеїв - колишнього Етнографічного НТШ (якому 1940 р. було надано статус Державного етнографічного музею) і Художньої промисловості - присвячені наукові розвідки І. Горбань [44] і М. Батога [45]. Перша зокрема простежила хронологію подій 1947-1951 рр., проаналізувавши причини, що зумовили ліквідацію Львівського Етнографічного музею як самостійної організації.

Процес становлення і розвитку етнографічних музеїв України висвітлено в монографії Г Скрипник «Етнографічні музеї України» [21], де показана роль наукової інтелігенції в становленні етнології як науки збереження самобутньої національної культури. Аналізуючи становлення і розвиток цих закладів, вчена подала об'ємний інформаційний матеріал щодо науково-дослідницької та збирацької роботи цих установ та біографічні дані стосовно провідних учених, працівників музеїв, етнологів-аматорів, які багато зробили для збереження самобутності традиційної української культури.

Основою джерельної бази для дослідження цього періоду є опубліковані й архівні матеріали, в тому числі офіційні документи щодо діяльності наукових установ, музеїв і товариств; наукові студії' стосовно розгортання етнологічної науки та окремих її складових (етнографічні дослідження та музейництво) впродовж 194050-х рр. у Львові; архівні матеріали; документи особистого походження (спогади, епістолярна спадщина, щоденники тощо).

Основний корпус неопублікованих матеріалів міститься в: Архіві Інституту народознавства НАН України - науково-організаційна, управлінська документація, рукописи наукових праць співробітників (фонд Етнографічного музею) [46]; Архівах наукових фондів рукописів та фонозаписів Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Рильського НАН України - рукописи наукових праць [47]; Відділі Рукописів Львівської національної наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України - рукописи наукових праць Л. Сухої [48]; спогадах Р. Кирчіва, Р Захарчук- Чугай, М. Моздира та родичів працівників Відділу етнографії Українського державного музею етнографії та художнього промислу АН УРСР у Львові, які працювали в них на етапі, що досліджується.

Функціонування будь-якої наукової інституції залежить від постійного та безперервного обігу інформації. При цьому остання виступає не лише збудником суспільного інтересу до науки, але й рушійною та спону-

кальною силою розвитку самої науки. Спорадичність інформації, фрагментарність чи розпорошеність її у різних виданнях та інституціях відіграє таку ж негативну роль, як й її брак [21, 155]. Виходячи із цього, можна зробити висновок, що дослідження етнографічної діяльності Відділу етнографії Українського державного музею етнографії та художнього промислу АН УРСР у Львові впродовж 1940-50-х рр., його багатоаспектна науково-організаційна праця є цінною і актуальною для сучасного народознавства багатьма теоретичними і практичними аспектами та доцільною у сьогоднішній науковій етнографічній діяльності, зокрема щодо комплексного вивчення народної культури та етнографічних груп українців.

Історіографічний огляд засвідчує, що в опублікованих джерелах міститься незначний обсяг інформації стосовно етнографічної діяльності Львівського осередку української етнографії зазначеного періоду. Так, недостатньо уваги приділено науковим зацікавленням вчених-аматорів, формуванню їхнього світогляду, умовам життя, науково-дослідної та збирацької праці. При цьому, сучасне дослідження розвитку української етнографічної науки не мислиме без всебічного вивчення наукової спадщини попередніх поколінь народознавців. Тому актуальною є публікація наукових праць Л. Сухої, О. Лісецької, Д. Фіголя, І. Симоненка, Р. Гарасимчука, Ю. Лащука та ін. Однак об'єктивація сучасної української етнології вимагає не тільки оприлюднення напрацювань у цій царині впродовж 40-50-х рр. ХХ ст., а й суттєвого спростування та корекції псевдонаукових концепцій, версій, понять, тенденційно поданих явищ, подій тощо.

етнографічний наука філософський

Література

1.Етнографія України: Навч. посіб. / За ред. С.А. Макар- чука. -- Львів, 2004.

2.Горленко В.Ф. Українська радянська етнографія в десятій п 'ятирічці (підсумки і перспективи розвитку) // Народна творчість та етнографія (далі -- НТЕ). --1977. -- № 1.

3.Горленко В. Ф. Нариси з історії української етнографії.

4.Горленко В.Ф. Українська радянська етнографія в десятій п'ятирічці (підсумки і перспективи розвитку) // НТЕ. -- 1957. -- № 1.

5.Гуслистий К.Г., Горленко В. Ф. О периодизации истории украинской этнографии // Советская этнография. -- 1961. -- № 1.

6.Колесса Ф. Історія української етнографії. -- К., 2005.

7.Лобода А.М. Судьбы этнографии на Украине 1917-- 1925 гг. // Этнография. -- 1926. -- № 1--2.

8.Дашкевич А.Я. Розвиток етнографічної науки на Україні за 10 років // Червоний шлях. -- 1927. -- № 12.

9.Стельмах Г.Ю. Етнографічні дослідження в Академії наук УкраїнськоїРСРза 40років Г. Ю. Стельмах//НТЕ.

10.Стельмах Г.Ю. Розвиток української етнографії за роки Радянської влади // НТЕ. -- 1958. -- № 2.

11.Кирчів Р., Франко О. Становлення і розвиток української етнографії//Етнографія України: Навч. посіб. /За ред. С.А. Макарчука...

12.Кирчів Р.Ф. Етнографічно-фольклористична діяльність «Руської трійці». -- К., 1990.

13.Кирчів Р.Ф. Із фольклорних регіонів України. Нариси й статті. -- Львів, 2002.

14.Кирчів Р.Ф. Етнографічне дослідження Бойківщини. -- К, 1978.

15.Кирчів Р.Ф. Усна поетична творчість гуцулів //Гуцуль- щина. Історико-етнографічне дослідження.

18.Болтарович З. Берегиня скарбів народних //Народознавчі Зошити (далі -- НЗ). -- 2005. -- № 1--2.

19.Болтарович З. Україна в дослідженнях польських етнографів. -- К., 1976.

20.Борисенко В. Нариси з історії української етнології 1920--1930 рр. -- К., 2002.

21.Наулко В.И. Развитие межэтнических связей на Украине (Историко-этнографической очерк). -- К., 1975.

22.Гудченко З. Містечка України // НТЕ. -- 2006. -- № 1.

23.Скрипник Г.А. Етнографічні музеї України. -- К., 1989.

24.Данилюк А.Б. Українська хата. -- К., 1991.

25.Скарби Музею етнографії та художнього промислу інституту народознавства НАН України: альбом /С. Пав- люк, Р. Чмелик. -- Львів, 2005.

26.Гілевич І. Мустафа Козакевич -- дослідник традиційної архітектури Полісся та Волині // НЗ. -- 2008. -- № 3--4.

Размещено на Allbest.ru