Нація та націоналізм

Размещено на http://www.allbest.ru/

Лекція 14. Нація та націоналізм (2 год.)

Зміст

1. Походження поняття нація

2. Теорії нації

3. Сутність поняття націоналізм, шовінізм, расизм. Типи націоналізму

4. Етнополітичні процеси в країнах Західної Європи (інтеграційні та сепаратистські тенденції)

5. Етнонаціональна політика України. Охарактеризувати на основі досвіду Закарпатської області

Висновки

Література

1. Походження поняття нація

нація шовінізм етнополітичний сепаратистський

Центральним поняттям етнополітики є термін «етнос». Він походить з давньогрецької мови і означає «негрек», «чужинець», «ідоловірець». З V ст. до н.е. цей термін використовували у значенні «плем'я негрецького походження» або «народ негрецького походження». Самі себе греки називали «демосом», а інших народів - «етносами».

Нині понятя «етнос» стало науковим і використовується для позначення всіх історичних типів людських спільнот від племені, народностей до сучасних націй.

Слово «нація» походить від латинського natio (порода, рід, плем'я, походження, народження). У своїх промовах Ціцерон називав «націями» віддалені та «варварські» народи. Поширеним слово «нація» було в середньовічних університетах. В Паризькому університеті вже в 1220 р. існували «нація Франції», «нація Пікардії», «нація Нормандії». В Болонському університеті інувало 35 націй студентів і викладачів.

У Франції та Англії термін нація поступово починає набувати політичних ознак і ним позначається все населення країни незалежно від етнічного походження. Так, в останній чверті XVIII ст. слово нація у французькій мові стало еквівалентом слова народ і вживалося, як його відповідник. Дені Дідро у своїй “Енциклопедії” визначає націю як значну кількість людей, що живуть на певній території й управляються одним урядом. Абат Ватель у 1758 р. ототожнював націю з державою. Це значення терміна нація набувало дедалі більшої популярності в Франії та Англії. Але досить часто новостворені централізовані держави (Англія, Франція) використовували термін нація в такому значенні з суто практичних міркувань. З самого початку процес націотворення в Англії стикався з значними труднощами. Населення країни складалося з підкорених кельтів та панівних англосаксів, Північно-Східні райони країни відомі як Данло заселяли нормани -- нащадки переселенців з Данії та Норвегії, а після завоювання Англії Вільгельмом герцогом Нормандії, на Півдні країни осіла значна частина переселенців у Франції. Крім того тривалий час англійська еліта розмовляла французькою мовою. Тому не дивно, що в Оксфордському університеті існував поділ на Південну та Північну нації[1, 40].

Процес націотворення у Франції був чимось подібний до англійського. В межах Франції жили як близькі мовно та культурно французам етноси, так і прибульці з Данії (Нормандія) та кельти - бретонці, які різко відрізнялися як мовою, так і етнічним корінням. Використання ж поняття нація у політичному сенсі, тобто називаючи всіх жителів країни французькою чи англійською націями дозволяло централізованій державі поступово асимільовувати етнічні меншини, знищуючи їх еліту, а поступово через адміністративні впливи та асиміляторську політику мову, культуру, а відтак і почуття належності до іншої нації. Красномовним є приклад Англії, виступаючи в 1707 р. в Парламенті з нагоди об'єднання (чи завоювання!!!) Англії і Шотландії, англійська королева висловила надію, що обидва народи зіллються в одну націю. Зараз лише 4,6 % шотландців розмовляють гельською мовою, але шотландці так і не злилися в одну націю з англійцями, і незважаючи на втрату мови демонструють свою ідентичність саме як шотландців[15]. Щось подібне відбувалося і в Франції. Створення централізованої держави власне етнічними французами та їх військове, економічне та культурне панування, завдяки саме сильній централізованій державі дозволило їх асимілювати провансальців, бургундців та інші етноси. Так, Франсуа Мійон твердить, що ще в середині 19 ст. провансальською мовою розмовляло більшість жителів Провансу, тоді як на початку 20 ст. мало хто знав цю мову, а вже до середини 20 ст. вона повністю була витіснена із вжитку [15].

Більшість філософів та громадсько-політичних діячів Франції та Англії продовжували ототожнювати націю з усім населенням країни незалежно від етнічного походження. Зокрема Руссо в “Конституційному проекті для Корсики” пропонує нацією називати все населення певної території. Руссо також вказав на те, що нація існує передусім на рівні емоцій, а також, що нація не обов'язково мусить мати власну державу. Пізніше ці тези різні дослідники трактували по-різному.

Ще один француз, Берсаль, ототожнював націю з усім населенням країни, яке відчуває свою єдність і має почуття патріотизму до певної території.

Едмунд Берк на перший план в поясненні терміну нація висунув такі ознаки Закони та соціальні інститути.

Ренан в ессе “Що таке нація” характеризує націю “як кінцевий результат довготривалої роботи, жертовності й відданості. Нація -- це велика спільність, створена розумінням, усвідомленням жертви колись принесеної і готовність до нової жертви. Вона існувала в минулому, вона відновлюється в сучасності реальною дією, розумінням, чітко висловленим прагненням продовжувати життя спільноти[9, 45]. Ренан вважається засновником психологічного розуміння нації.

Проте існувало й інше розуміння поняття нації, німецьке розуміння. Тут нація однозначно трактувалася як кровна та культурна єдність. В 1486 р. в одному з імперських законів уперше була застосована назва “Римська імперія німецької нації” [19, 34]. Закони Римської імперії німецької нації діяли на всіх землях, заселених етнічними німцями, при цьому кровна спорідненість і мова відігравала визначальну роль.

Більшість німецьких мислителів також обґрунтовували подібне розуміння поняття “нації”.

Йохан Готфрід Гердер в праці “Про походження мови” визначав, що саме мовна спільність і кровні зв'язки згуртовують спільноті і роблять її монолітною[19, 56].

Інший німецький філософ Йохан Готфліб Фіхте після поразки Прусії та Австрії у війні з Наполеоном закликав німців саботувати французів та не співпрацювати з ними, причому наголошував на етнічних та мовних відмінностях. Також він висунув ідею об'єднання всіх земель, заселених німцями в єдину централізовану імперію. Знов таки наголошуючи на мовних та кровних зв'язках[19, 57].

Творець теорії націоналізму Фрідріх Ліст в праці “Національні системи політичної економії” визначає націю як кровно-культурну спільноту, яка таким чином забезпечує єдність всередині системи. Ліст не особливо розробляв поняття “нація” оскільки вважав, що це поняття давно визначено. Він приділяє основну увагу модернізації нації, створення нацією ефективної системи мобілізації, контролю та управління. Все це втілюється в державі з сильним централізованим урядом. Нація для того й створює державу, щоб краще захищати свої інтереси[19].

Дослідники вважають, що причиною етніцистського розуміння нації була роздробленість Німеччини. Відсутність єдиної централізованої держави і приклади асиміляції нормандців, бургундців змушували німецьких мислителів шукати засоби уникнення асиміляції; таким засобом стало етнічне розуміння нації, яки сприяло тіснішій консолідації німців довкола єдності культури, мови, та спільності етнічного походження.

2. Теорії нації

1. Веберівське розуміння розвитку нації та мови

Один з класиків соціології та політології Макс Вебер також не оминув проблеми нації. Він продовжував німецьку традицію ототожнення нації з кровно - культурною спільнотою. Проте вказував, що жоден чинник не відіграє вирішальної ролі, так расово - антропологічна спільність не може бути визначальною, оскільки відомо чимало випадків коли іноземці ставали ярими націоналістами в Німеччині. Однак безумовно цей чинник дуже важливий, бо він забезпечує єдність нації[9, 46]. Інший об'єктивний чинник, мова, за Вебером, -- один із найважливіших. Мовна спільнота, на його думку, с нормальною основою дія держави, і нація може існувати па основі спільності мови і літератури. У ньому підношенні Вебер не виходив за рамки традиційного німецького розуміння терміна «нація», з його наголосом па культурних аспектах, розуміння, започаткованого те Гердером. Щоправда, і цей чинник був хоча й необхідним. проте недостатнім для існування нації, як категорії суб'єктивної. Вебер згадував швейцарців, французьких канадців та німецькомовних ельзасців як ті народи, які складають нації без спільності мови. Туг діяли інші визначальні чинники: спільні звичаї, суспільні структури, світосприйняття, історичні традиції[9, 46].

Жодний з об'єктивних складників «нації» не відігравав, на думку Вебера, визначальної ролі. Кожний з них був важливим, необхідним, бажаним, але починав відігравати якусь роль у формуванні нації лише у взаємодії з іншими, передусім, суб'єктивними складниками.

У цьому контексті постає логічним той факт, що нейтральним поняттям, яке синтезувало в собі різноманітні характеристики національної індивідуальності, була, за визначенням М. Вебера, «культура». Культура в методології Вебера не зводилась лише до сфер літератури та мистецтва, хоча саме вони були найвиразнішими її виявами й «двигунами». Культура охоплює ширше коло цінностей, які формують індивідуальність суспільної групи під назвою «нація»: у цьому сенсі можна віднести до культури й такі категорії, як національний характер, спосіб мислення і спілкування, звичаї -- усі вияви духовності, які відрізняють одну національну спільноту від іншої. «Значення «нації», -- писав М. Вебер, загалом пов'язується з вищістю, або ж, принаймні, з унікальністю культурних цінностей", які можна зберегти і розвивати лише шляхом культивування індивідуальності спільноти»[9, 47.]

У веберівській концепції культури як визначального елемента суттєвих характеристик нації, сполучались універсалістський і партикуляристський підходи.

Перший із них полягав у тому, що існують певні формальні ознаки, «стандарти», притаманні будь-якій культурі будь-якої нації. Одним із таких стандартів, на думку Д. Бітсма, с існування літературної мови і літератури

Спільноти, які не відповідали ньому стандартові, були, за визначенням М. Вебера, «некультурними. Відповідно, маси залишаються "некультурними” доти, доки вони перебувають поза впливом «високої» культури, що виробляється елітами[9, 45].

Другий підхід полягав у тому, що кожна культура має індивідуальні, унікальні риси, які. власне, дають можливість відрізняти одну національну спільноту під іншої. І ця індивідуальність, культурна унікальність проявляються, насамперед., у літературі та мистецтві. Здатність спільноти створювати і свідомо плекати духовні цінності, якісно підмінні від цінностей інших спільнот, пов'язувалась зі здатністю розвивати писемну культуру[]. Культуру твориться на двох рівнях, масовому всім народом і вищому інтелектуалами, які роблять масову культуру спільною для всього населення країни.

Спільноту можна вважати нацією лише тоді, вважає Вебер, коли вона оформлена у власну держану, або ж свідомо прагне нього; наприклад, угорців, чехів і греків націями пробило їхнє прагнення до державності. Це прагнення природно виникає на ґрунті визнання цінності певної культури і намагань зберегти і розвинути її[9, 47]. Держава може вижити лише тоді, коли існує почуття єдності національної спільноти, особливо в питанні підтримки державної влади. Водночас нація здатна зберегти свою культуру, тобто свою національну індивідуальність, лише завдяки протекції державної влади. Нація, яка має весь набір наведених Вебером ознак розглядалася ним як „ідеальний тип” такі нації на його думку склалися лише в Європі.

2. Комунікативна теорія нації. Найбільш повно і чітко ця теорія була сформульована професором Масачусетського технологічного інституту Карлом Дойчем в праці «Націоналізм та соціальна взаємодія». Одне з базових понять К.Дойча - взаємна відповідність або «компліментарність» (complementarity), здатність елементів певної структуривзаємно доповнювати, замінювати одне одного.

Спільнота, яка претендує на власну спільну історію, твердить К.Дойч, є спільнотою компліментарних способів і засобів комунікації, спілкування. Необхідними компонентами для цього процесу є історична пам'ять, символи, звички, спосіб мислення, які зрозумілі всім членам спільноти. Компліментарність комунікативних навичок є першоосновою внутрішньої єдності народу-нації. Отже, ступінь розвитку нації залежить від ступеня суспільної комунікації індивідів.

3. Етатистська теорія нації. Ця теорія заснована на простому принципі - ототожнення нації з державою, територіально-політичною ознакою спільноти. Британський дослідник Ентоні Ґіденс твердить, що нація існує лише тоді, коли держава охоплює своїм впливом всю територію, яку вважає об'єктом свого суверенітету. Подібне трактування дається і в сучасній вітчизняній науковій літературі: «Нація - це народ, який або прагне мати власну державу, або має її».

4. Етнологічна теорія нації. Найповніше етнологічна (етніцистська) концепція нації сформульована Ентоні Смітом. Він виділяє наступні ознаки нації:

· відмінні культурні риси, які дають змогу відрізнити «своїх» і «чужих»;

· наявність історично успадкованої спільної території;

· відносно велика чисельність населення;

· зовнішньополітичні відносини з іншими спільнотами;

· наявність спільних колективних почуттів;

· безпосереднє членство в групі з різними правами громадянства для всіх її членів;

· вертикальна економічна інтеґрація зі спільною системою поділу праці.

Головна теза етніцистів полягає в тому, що націоґенеза потребує етнічного підґрунтя. Існування етносу є необхідною передумовою виникнення нації.

Професор УжНУ Михайло Тиводар твердить, що нація - це особливий стан розвитку етносу, пов'язаний з творенням державності, національно-державних атрибутів, національної свідомості і культури. Тобто, нація - це політизована етнічність.

Поряд із теоретичними моделями нації ряд вчених прагнули класифікувати або типологізувати націй.

3. Типології націоналізму

Типологія націй. Одна з перших спроб типології націй була здійснена німецьким філософом Ґергом Геґелем в праці «Філософія історії». Він поділяв нації на «історичні» та «неісторичні». «Історичні» нації (західноєвропейські) мають власну історію та державу. «Неісторичні» (східні) нації не здатні на створення своєї держави в принципі.

Німецький історик Фрідріх Майнеке запропонував поділ націй на «культурні» і «політичні» («державницькі»). «Культурна» нація може існувати і без наявності державних інституцій. Прикладом таких націй є поляки після втрати своєї державності, німці, італійці до політичного об'єднання в др.п. XIX ст. «Політична» нація характеризується високим рівнем політичної свідомості громадян, рівних перед законом, незалежно від їхнього соціального статусу, етнічного походження та віросповідання. Прикладом «політичних» націй є Франція, США, Велика Британія.

Англійський історик Г'ю Сетон-Вотсон запропонував інший підхід і поділив нації на «нові» і «старі». До «старих» він зарахував ті спільноти, що сформувались до епохи Французької революції кін. XVIII ст. У 1789 р. «старими» націями могли вважатися англійці, шотландці, французи, голландці, кастильці, португальці, датчани, шведи, угорці, поляки, росіяни. «Новими» європейськими націями стали чехи, словаки, серби, хорвати та ін. Якщо в «старих» націях процес націотворення відбувався повільно, «природним» шляхом, то в «нових» націях він відбувався швидкими темпами. Вони переймали багатий досвід «старих» націй.

Усі вищенаведені типології потрібно розцінювати як спроби осягнути феномен нації в різних ракурсах. Кожна з типологій має право на існування. Водночас вони мають суто прикладне значення в рамках певних ідеологічних схем та концепцій.

Термін «націоналізм» вперше згадується в XV ст. Тоді це слово як і «нація» означало університетську спільноту, створену для захисту власних потреб. Наприкінці XVIII ст. в Німеччині «nationalismus» означав національне піднесення, дух, захоплення власною культурою. Йоган Гердер вживає цей термін у 70-х рр. XVIII ст. Оксфордський словник 1836 р. визначав ототожнював націоналізм з доктриною, згідно якої певні нації є об'єктом божественного вибору. Згодом ототожнювалось із словом «національність», «патріотизм». Так, англійська газета «Дейлі Ньюс» від 20 травня 1869 р. вжила цей термін стосовно ірландців. Тут термін «націоналіст» розглядався як патріот і борець за незалежність свого народу.

Націоналізм - це природне і відкрите демонстрування, відстоювання і захист етносами своєї самобутності і неповторності, устремління до державно-політичної незалежності (Михайло Тиводар).

Ентоні Сміт розширює рамки значень слова «націоналізм». Воно має декілька варіантів:

· націоналізм - процес формування та утвердження націй або національних держав;

· націоналізм - усвідомлене розуміння належності до нації;

· націоналізм - мовні та символізовані означення нації;

· націоналізм - ідеологія нації, її прагнень і волі;

· націоналізм - суспільно-політичний рух, завдання якого полягає у досягненні певної мети нації.

Термін расизм

Термін шовінізм

Термін патріотизм

Типологія націоналізму. Карлтон Гейз твердить, що новітній націоналізм, який з'явився в кін. XVIII ст., пройшов декілька етапів розвитку. Спочатку існував гуманістичний націоналізм (націоналістичні гуманістичні доктрини Ж.-Ж. Руссо, Й.-Г. Гердера). Пізніше виникає якобінський націоналізм (пропонував революційні методи досягнення мети). Наступним типом став традиційний націоналізм європейської консервативної аристократії. Він орієнтувався на цінності і традиції нації, а не на революцію. Його наступником став ліберальний націоналізм. Представниками були Дж.Мадзіні в Італії, Д.Бентам в Англії, Ф.Гізо у Франції. Вони відстоювали ідею, згідно якої кожна нація має право на власну незалежну державу. Національна держава - найвища цінність; її влада повинна узгоджуватися з правами та свободами особистості. Згодом наступає епоха інтеґрального націоналізму. Він відкидав гуманістичні цінності, не переймався питаннями співідношення добробуту всього людства та окремих націй. Власна нація для інтеґрального націоналіста - найкраща, найвища. Інтеґральний націоналізм з'явився наприкінці XIX - на поч. XX ст.

Найвпливовішою є історична типологія націоналізмів Ганса Кона. На його думку історично склалися два типи сучасного націоналізму: «західний» (раціональний) та «східний» (культурницький; містичний) націоналізм. На Заході націоналізм був породженням ери Просвітництва, він базувався на раціональних мотивах, обстоював ідею рівності, свободи і братерства, принципи відкритого суспільства. Націоналізм Заходу виник як політичний феномен побуди держави на національній основі. «Культурницький» націоналізм виник на Сході (Азія, Центральна і Східна Європа) в авторитарних, закритих суспільствах. «Східний» націоналізм відкидає раціоналізм, вимагає повного підкорення інтересів особистості інтересам нації і держави, абсолютизує принцип колективізму.

Відомий примордіаліст Ентоні Сміт виділяє «етноцентричний» та «поліцентричний» націоналізм. «Етноцентричний» націоналізм виникає в стародавні часи. Яскравим прикладом такого націоналізму є панеллінізм Давньої Греції, з його ідеями релігійно-етнічно-культурної єдності і протиставлення «варварському Сходу». Поліцентричний націоналізм виникає в Новий час. Для поліцентричного націоналізму пріоритетними є інтереси своєї нації, однак національна спільнота має увійти до «товариства націй», не претендуючи на власну винятковість. Е.Сміт виділяв в низку так званих націоналістичних рухів:

· антиколоніальний;

· інтеґраційний;

· сепаратистський;

· іредентистський.

Таким чином, феномен нації і націоналізму належним чином представлений в науковій літературі. Найбільш поширеними є комунікативна, етатистська та етнологічна (етніцистська) теорії нації. Нації поділяли на «історичні» і «неісторичні», «культурні» і «політичні», «старі» і «нові». Націоналізм як феномен політичного життя по-різному трактується дослідниками. Виділяють ряд типів націоналізму: гуманістичний, якобінський, традиційний, ліберальний, інтеґральний (К.Гейз); «західний» та «східний» (Г.Кон); «етноцентричний» і «поліцентричний» націоналізм (Е.Сміт).

4. Етнополітичні процеси в країнах Західної Європи (інтеграційні та сепаратистські тенденції)

Аналізуючи досвід національно-державного будівництва європейських країн Е.Сміт виділяв 2 типи етносів, що трасформувались у нації:

a. «народні» («вертикальні») етноси, які сформувались родинних груп, кланів (Північна та Східна Європа); тут склались етнічні нації;

b. «аристократичні» («горизонтальні») етноси, що включали сусідні реґіони та нижчі верстви країни в етнічну культуру вищих прошарків етнічної спільноти (західноєвропейські країни - Англія, Іспанія, Бельгія, Швейцарія); тут сформувались політичні нації.

Що стосується країн Західної Європи, то можна на деталізованих прикладах проілюструвати кількісні показники політичних та етнічних націй.

I. Етнічні нації Західної Європи Дані за 2001 р.:

· Федеративна Республіка Німеччина (82 300 000 осіб; 92% німці);

· Австрійська Республіка (8 065 166 осіб; 99% австрійці);

· Французька Республіка (58 870 000 осіб; 92% французи; 3% північноафриканці);

· Королівство Нідерландів (16 044 000 осіб; 96% голландці);

· Італійська Республіка (56 305 568 осіб; 98% італійці);

· Портуґальська Республіка (10 355 824 особи; 98% португальці);

· Королівство Норвеґія (4 520 900 осіб; 94% норвежці, 1% саамі);

· Королівство Швеція (8 887 000 осіб; 87% шведи; 1% фінни і саамі);

· Королівство Данія (5 349 000; 96% данці, 1% фарерці);

· Фінляндська Республіка (5 195 000 осіб; 93% фінни, 6% шведи);

· Ірландія (3 828 000 осіб; 95% ірландці);

· Республіка Ісландія (282 000 особи; 98% ісландці).

II. Політичні нації Західної Європи:

· Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії (59 995 000 осіб; 81% англійці, 10% шотландці, 2% валлійці);

· Королівство Бельгія (10 263 000 особи; 58% фламандці, 32% валлони);

· Швейцарська Конфедерація (7 300 000 осіб; 65% германошвейцарці, 18% франкошвейцарці, 10% італошвейцарці);

· Королівство Іспанія (41 117 000 осіб; 72% іспанці, 16% каталонці, 7% ґалісійці);

· Князівство Андорра (66 000 осіб; 61% каталонці, 30% іспанські кастильці);

· Князівство Ліхтенштейн (32 863 особи; 63% ліхтенштейці, 15% швейцарці, 9% німці);

· Велике Герцогство Люксембурґ (439 764 особи; 72% люксембуржці, 9% портуґальці, 5% італійці).

В цих країнах відбуваються різновекторні (об'єднавчі / інтеґраційні та розмежувальні / сепаратистські) етнополітичні процеси.

I. Об'єднавчі (інтеґраційні) етнополітичні процеси проявляються у зміцненні та зближенні етнічних спільнот. Виділяють окремі варіанти об'єднавчих процесів:

1. Етнічна консолідація (лат. consolidatio - зміцнення) - процес злиття близьких за мовою і культурою етнічних груп у більш великий етнос. Такий процес, ймовірно, можна зафіксувати в Швейцарії, де попри протиріччя германошвейцарців, франкошвейцарців, італошвейцарців та ретороманців, через державотрчий фактор відбуваються консолідаційні етнополітичні процеси.

2. Етнічна асиміляція (від лат. аssimilatio - уподібнення) - поглинання, розчинення самостійного етносу або його частин всередині іншого, більшого державотворчого. Етнічну асиміляцію можна зафіксувати в Нідерландах (асиміляція фризів); в Італії (автономний статус Фріулі-Венеції-Джулії (словеномовна меншина), Трентіно-Альто-Алідже (німецькомовна меншина), Валле Д'Аоста (франкомовна меншина); асиміляція етносу саамі в Норвегії, Швеції та Фінляндії; асиміляція лужицьких сербів в Німеччині.

3. Міжетнічна інтеґрація (лат. integratio - об'єднання частин в ціле) спостерігається під єгідою творення Єдиної Європи. Ряд країн ЄС формують єдині стандарти життя, що відображається на етнічній царині.

II. Розмежувальні (сепаратистські) етнополітичні процеси проявляються у відокремленні певної частини від етносу або ж розподолі етносу на кілька частин, які набувають власної етнічності.

Під сепаратистськими етнополітичними процесами слід розглядати і прагнення деяких політичних сил під націоналістичними лозунгами відокремити певну частину державної території і набути власної державності або ж елементів державності (національно-територіальної чи національно-культурної автономії).

Розрізняють наступні варіанти етнорозмежувальних процесів:

1. Етнічна парціація (лат. pars, paris - частина, окремий) - процес поділу одного етносу на кілька частин, кожна з яких набуває власної етнічності.

2. Етнічна сепарація (лат. separarus - розсіяний) - процес відокремлення від етносу якоїсь його частини, що згодом розвивається в етнос.

3. Етнічна дисперсизація (лат. dispersus - розсіяний) - процес відокремлення від етносу окремих його частин, котрі не набувають властивостей самостійних етносів, залишаючись субетносами або етнографічними групами.

Подібні процеси мали місце в давні, середньовічні та нові часи. На сучасному етапі розмежувальні процеси спостерігаємо в політичних націях Західної Європи. Так, в Іспанії діє організація ЕТА («Батьківщина і воля басків»), що заснована в 1959 р. з метою створення баскської державності. Суспільно-політичним центром басків є м.Більбао. У Великій Британії впродовж віків за возз'єднання з Ірландією ведуть боротьбу ірландці-католики. Шотландці та валлійці мають власні парламенти та політичні партії. В Бельгії істотним сепараційним аспектом є діяльність валлонських та фламандських політичних партій. В Нідерландах політичну активність проявляють фризи. В Норвегії, Швеції та Фінляндії суспільно-політичну активність проявляють саамі.

5. Етнонаціональна політика України. Охарактеризувати на основі досвіду Закарпатської області

1. Етнодемографічні процеси. Аналіз результатів перепису населення 1989 р. на Закарпатті засвідчив переважне проживання українського населення, яке становило 976769 чол. (78,41% всього населення). Представники етнонаціональних меншин краю проживали в містах області. Найбільш урбанізованими виявились євреї (93,6%), росіяни (87,2%), білоруси (83%), словаки (86%), менше цигани (62,2%). Переважно сільськими жителями були румуни (82,3 %), угорці (62,3 %), українці (61,6%) та німці (55,5%). Загалом сільське населення на 97,8% складалось із українців, угорців та румунів. В таких умовах теза про поліетнічність та багатонаціональність Закарпаття (проживання біля 100 національностей), що набула пропагандистського змісту не відповідає дійсності. Адже представники 9-ти вище перерахованих спільнот у сукупності складають 99,6% населення краю.

Етнічна самоідентифікація переважно ототожнювалась із мовною ідентичністю. Так, 96,5% всього населення області вважали рідною мову своєї національності. Серед українців - 98,4% вважали рідною мовою - українську; серед угорців - 97,2%; серед росіян - 95,8%. Серед румунів краю - 28964 чол. із 29485 задекларували, що їхньою рідною мовою є румунська. Мовна асиміляція була характерною для циган, словаків, євреїв, білорусів краю. Для них було характерним визнання рідною мови інших етнічних спільнот (переважно російської та угорської). Так, із 12131 представників циганського етносу - тільки 2491 чол. вказали, що їхньою рідною мовою є циганська. Значне число - 7973 чол. вказали на рідну угорську мову. А серед словаків краю тільки близько 1/3 (2555 чол.) визнали своєю рідною мовою словацьку. Це засвідчує труднощі певних спільнот у збереженні етноідентичності та примордіальну сутність етносів, опірність асиміляційним процесам та русифікації, що насаджувалась серед українців та національних меншин краю.

Протягом 1989-2001 рр. наявна кількість постійного населення області зростала. Цьому сприяла порівняно висока народжуваність в сільській місцевості краю та приплив іммігрантів із інших регіонів України та держав колишнього СРСР. Втім, процеси природного приросту населення краю були нерівномірними. Значні депопуляційні процеси проявлялись в Берегівському районі. В містах краю природний приріст був досить низьким.

Якщо перепис населення 1989 р. зафіксував 1252,3 тис. чол., то перший Всеукраїнський перепис 2001 р. - 1258,3 тис. чол. наявного населення в краї. Значною мірою до цього спричинились еміграційні процеси в середовищі українців та етнонаціональних меншин області.

Статистичні дані засвідчують, що з 1994 р. міграційна активність охопила всі етнонаціональні спільноти краю. З одного боку, українське населення збільшувалось за рахунок природного приросту в сільській місцевості та емігрантів-українців з інших регіонів України та країн СНД. З іншого, зменшувалось постійне число українців через трудову еміграцію та виїзд на постійне місце проживання за кордон.

Показовим є "етнічне обличчя" еміграції. Зокрема, дані статистики ілюструють високі показники еміграції угорців до Угорщини, євреїв в Ізраїль та США, німців до Німеччини, росіян до Російської Федерації. Так в 1995 р. із числа емігрантів в Російську Федерацію емігрувало 85,6% росіян, угорців - в Угорщину 85,4%, німців в Німеччину - 86,4%, євреїв в Ізраїль - 79,7%. Тоді як із 54 румунів краю жоден не емігрував до Румунії. Із числа прибулих в 1995 р. до Закарпаття відсоток українців становив 62%, росіян - 23,7%, угорців - 2,6%, румунів - 2,4%, словаків - 0,6%. Характерно, що частка прибулих іммігрантів, що народились безпосередньо в Україні становила 71,2%. Це дає підстави твердити про своєрідний паритет "етнічного обличчя" і соціально-економічних мотивацій еміграційних потоків Закарпаття. Втім, у другій половині 90-х рр. етнічна еміграція перестає домінувати. Збільшуються потоки емігрантів-заробітчан та виїзд на постійне місце проживання за кордон переважно українців.

Аналіз перепису населення 2001 р. засвідчив збільшення чисельності українців (80,5% населення краю), румунів (2,6%), циган (1,1%). Через еміграційні потоки зменшилась кількість угорців (12,1%), росіян (2,5%), словаків (0,5%), білорусів (0,1%), євреїв (0,04%). Ситуативно вигідною виявилась німецька етнонаціональна ідентичність. Кількість німців збільшилась і склала на момент перепису 3582 чол. (0,3%). Мовна асиміляція спостерігається серед циган (мадяризація на 62,4%); німців, словаків, поляків, болгар, чехів (українізація); білорусів, євреїв, татар, вірмен (русифікація). Рідномовна ідентичність характерна для українців (99,2%), румунів (99,1%), угорців (97,1%), які представляють компактні ареали проживання. Новим етноідентифікаційним фактором є русини (10063 чол. із числа постійного населення краю). Вони визначаються як окрема група в середовищі української нації.

2. Етнополітичні процеси. Етнічні процеси на Закарпатті протягом 1989-2001 рр. пройшли складну етнополітичну еволюцію. В часи трансформаційного періоду 1989-1991 рр. в області розгорнулась протидія та боротьба таборів національно-демократичної еліти та владної командно-адміністративної системи. Національно-демократичні сили пропагували серед широкого кола громадськості краю ідею згуртування задля досягнення незалежності України. Ця лінія найбільш чітко проявилась у активній діяльності обласних осередків Народного Руху України за перебудову, УРП, екологічної організації "Зелений світ", товариства "Меморіал", патріотично налаштованого духовенства Української греко-католицької церкви, студентської молоді краю.

Тільки в 1990 р. в області відбулось більше 40 мітингів. Архівні документи ілюструють упереджені дії обласної влади з метою недопущення об'єднання української патріотичної сили ("Орієнтувальний матеріал членам і кандидатам в члени обкому Компартії України, членам ревізійної комісії обласної парторганізації. Про ставлення до ідеї створення "Народного руху України за перебудову (НРУ)", "Про план практичних дій відділів обкому партії у зв'язку з установчим з'їздом Народного Руху України за перебудову" та ін.). Створення низки громадських організацій краю, насамперед крайової "Просвіти", масовий вихід із лав КПУ, центробіжні події в СРСР спричинились до краху радянської командно-адміністративної системи в області.

Епіцентром етнополітичних баталій на Закарпатті 1990-1992 рр. стала обласна Рада народних депутатів. Утворена в Раді група “Демократична платформа” активно вступала в дискусії з приводу автономії та самоврядності краю. Події кінця вересня та початку жовтня 1991 р. в м. Ужгороді мали виражений характер протистояння українських патріотичних та неокомуністичних автономістичних таборів. Створені русинські організації (товариство карпатських русинів, товариство православних імені Кирила і Мефодія, Підкарпатська республіканська партія), Демократична ліга національностей та Асоціація нерадикальних демократів активно пропагували ідеологію окремішності закарпатців, перспективу самоврядності і т. п. Це спричинило згуртування національно-патріотичних сил в Українську Народну Раду Закарпаття (УНРЗ).

Підтримка частиною населення Закарпаття ідеї “самоврядної адміністративної території” на референдумі 1 грудня 1991 р. спричинила посилення домагання обласною владою ширших сфер політико-економічного впливу в рамках автономістських прагнень. Згодом вона перетворилась у потребу вільної економічної зони, участі області в проекті Карпатського Єврорегіону і т. ін. В умовах першого десятиліття державної незалежності України (1991-2001 рр.) тільки зважена державна етнополітика, патріотична позиція українських сил краю завадили реалізаціям партикулярних амбіцій владної неокомуністичної еліти.

Політичне русинство на Закарпатті, що проявляло активність до середини 90-х рр. зазнало фіаско через радикалізацію діяльності русинських товариств, створення Тимчасового уряду Підкарпатської Русі, "діяльність" Підкарпатської республіканської партії. Воно засуджене міжнародними конгресами русинів. Діяльність русинських організацій краю, зокрема товариства підкарпатських русинів, поступово відмежувалась від політичних гасел, спрямовуючи власну роботу в етнокультурну сферу.

Етнополітичний розвиток краю в умовах незалежності був позначений також певним загостренням відносин українських та угорських громадських організацій з приводу встановлення пам'ятного знаку на Верецькому перевалі. В останні роки через суперечки між обласним осередком СДПУ(о) та обласною владою загострились відносини між Закарпатською облдержадміністрацією та райдержадміністрацією Берегівщини. Ці суперечки інколи розцінювались як міжетнічні протиріччя. В ході політичного протистояння в краї 2000-2001 рр. фіксувались також прояви антисемітських лозунгів. Не дивлячись на окремі випадки, реалії етнополітичного життя та етнополітична ситуація на Закарпатті була регульованою в межах державного правового поля.

3. Національно-культурні товариства національних меншин Закарпаття.

I. Угорські товариства:

- Товариство угорської культури Закарпаття (1993);

- Товариство угорської інтелігенції Закарпаття (1993);

- Закарпатське угорськомовне педагогічне товариство (1996);

- Закарпатське угорськомовне наукове товариство (1993);

- спілка угорських журналістів Закарпаття (1998);

- спілка угорських бібліотекарів Закарпаття (1994);

- Закарпатське угорське товариство працівників охорони здоров'я (1996) та ін.

II. Румунські товариства:

- соціально-культурне товариство румунів Закарпаття ім. Кошбука (1994);

- соціально-культурне товариство румунів Закарпаття ім. Іона Мігалі де Апша (1999);

- Закарпатська обласна спілка “Дачія” (2000);

- Товариство румунської молоді “Міхай Емінеску” (2003);

III. Російські товариства:

- товариство російської культури “Русский Дом” (1993);

- закарпатське відділення ВО “Руський рух України” (1999).

IV. Словацькі товариства:

- обласна культуно-освітня організація “Матіца Словенска на Закарпатті” (1994);

- товариство словаків Закарпаття ім. Л.Штура (1997);

- обласне товариство словацької інтелігенції (2000);

- закарпатське обласне культурно-просвітнє товариство словацьбких жінок “Довіра” (1999).

V. Німецькі товариства:

- Закарпатське обласне товариство німців “Відродження” (1994);

- Закаорпатська обласна організація “Німці Закарпаття” (2000).

VI. Циганські товариства:

- культурно-просвітнє товариство циган “Романі Яг” (1993);

- товариство циган Закарпаття “Рома” (1993);

- закарпатське обласне товариство циган “Амаро Дром” (1995);

- культурне товариство циган Закарпаття “Ром сом” (1997);

- товариство музичної культури циган Закарпаття “Лаутарі” (1998);

- культурне товариство по захисту інтересів угорських ромів Закарпаття “Унг-ромен” (1999);

- закарпатське молодіжне товариство циган “Амаро Дром-Терненгеро” (1995);

- закарпатське обласне культурно-просвітнє ромських жінок “Терне чая по нево дром” (1999);

VII. Єврейські товариства:

- закарпатське обласне єврейське культурно-освітнє товариство (1993);

- товариство угорськомовних євреїв Закарпаття (2001).

VIII. Інші:

- закарпатське обласне культурне товариство білорусів “Сябри” (1999);

- товариство польської культури Закарпаття (1995);

- закарпатський осередок Спілки польських вчених (2001);

- Ужгородська спілка чеської культури ім. Яна Амоса Коменського (1995);

- товариство вірменської культури “Арарат” (1996);

- регіональна організація Конресу Азербайджанців України (2000);

- товариство греків Закарпаття “Еллада” (2004).

- Общество підкарпатських русинів (1997);

- культурологічне товариство ім. А.Духновича

- товариство ім. Кирила і Мефодія;

- науково-освітнє товариство (1997);

- Союз русинських писателів.

Участь національно-культурних товариств Закарпаття в суспільно-політичному житті зводиться до наступних позицій:

· лідери національно-культурних організацій координують свої дії з Закарпатською ОДА; зокрема, діє “круглий стіл”, де з главою ОДА лідери організацій окреслюють контури діяльності своїх структур; організації подають щорічні звіти своєї діяльності відділу у справах національностей та міграції ОДА;

· від імені лідерів громадських оганізацій нацменшин влада зазвичай “пакетно” (від всіх національно-культурних організацій області) підтримує кандидата від влади або ж провладну політичну структуру (В.Янукович, блок політичних сил “За Єдину Україну”, “Злагода”);

· товариства активно беруть участь у виборчому процесі (парламентські вибори, вибори Президента, регіональні та муніципальні вибори), особливо це стосується “національних” округів на Берегівщині та Ужгородщині (обрання депутата парламенту від угорців краю) і “віртуального” (фактично розпорошеного) румуномовного ареалу Рахівщини та Тячівщини (протистояння на парламентських виборах українця Климпуша та румуна Йовдія);

· лідери товариств виступали (-ють) як депутати різних рівнів влади (Ш.Фодо, М.Товт, М.Ковач, І.Гайдош, Й.Адам, В.Марина, І.Туряниця, Є.Жупан та ін.);

· товариства взаємодіють із органами влади при налагодженні співпраці з Угорщиною, Польщею, Словаччиною, Румунією, Німеччиною, Росією та ін. державами.

Висновок

Поряд із утвердженням національної української ідеї на Закарпатті протягом періоду незалежності фактично побудована модель громадянського супільства через вагому презентацію національно-культурних організацій меншин. Створення рідномовної системи освіти, чисельних культурно-мистецьких заходів етнонаціонального змісту сприяло формуванню іміджу Закарпаття, де проходили чисельні фестивалі, конкурси, зустрічей єднання тощо. Ці показники високо оцінено й на міжнародному рівні. Найбільш вагоме значення в цьому аспекті має Центр культур національних меншин Закарпаття (створений 1999 р.), діяльність якого оптимізувала пошуки спільної діяльності національно-культурних товариств краю.

Література

1. Андерсон Б. Уявлені спільноти. Міркування щодо походоження й поширення націоналізму. Друге, перероблене видання. - К.: Критика, 2001. - 272 с.

2. Етнополітика в Україні. Документи і матеріали.-К.,1998.

3. Етнополітична карта світу XXI століття / Жук П., Мазур Н., Соломонюк Р., Турчак Р. - Тернопіль: Мандрівець, 2000. - 240 с.

4. Етнополітичний розвиток України: досвід, проблеми, перспективи / Ю.Шаповал (керівник авт. кол.) та ін. - К.: Інститут національних відносин і політології НАН України, 1997. - 212 с.

5. Зан М. Етнополітична ситуація на Закарпатті 1989-1991 років (воля народу чи протистояння еліт?) // Carpatica-Карпатика. Випуск - 16. Політичні партії і вибори в Україні та країнах Центральної і Південно-Східної Європи. - Ужгород: Приватна друкарня Романа Повча, 2002. - С. 140-166.

6. Зан М. Угорці Закарпаття (епізод етнополітичних процесів поч. 90-х рр. XX ст.) // Carpatica-Карпатика. Випуск - 18. Історія, політологія, культура: минуле і сучасне. - Ужгород: Приватна друкарня Романа Повча, 2002. - С. 222-236.

7. Касьянов Г.В. Теорії нації та націоналізму: Монографія. - К.: Либідь, 1999. - 352 с.

8. Кулик В. Український націоналізм у незалежній Україні. - К.: НаУКМА, 1999. - 64 с.

9. Майборода О. “Політичне русинство”. Закарпатська версія периферійного націоналізму. - К.: НаУКМА, 1999. - 25 с.

10. Майборода О. Російський націоналізм в Україні (1991-1998 р.р.). - К.: НаУКМА, 1999. - 28 с.

11. Мала енциклопедія етнодержавознавства.-К.,1996.

12. Мигович І.І., Макара М.П. Закарпатський соціум: етнологічний аспект. - Ужгород: Патент, 2000. - 160 с.

13. Нагорна Л. Національна ідентичність в Україні. - К., 2002. - 272 с.

14. Націоналізм: Антологія / Упорядники О.Проценко, В.Лісовий. - К.: Смолоскип, 2000. - 869 с.

15. Національна ідентичність: Хрестоматія / Упоряд. Т.С. Воропай. - Харків: Крок, 2002. - 316 с.

16. Основи етнодержавознавства. Підручник /За ред. Ю.Римаренка.-К.,1997.

17. Тишков В.А. Реквием по этносу: Исследования по социально-культурной антропологии / В.А. Тишков; Ин-т этнологии и антропологии им. Н.Н. Миклухо-Маклая. - М.: Наука, 2003. - 544 с.

18. Тишков В. Забыть о нации (постнационалистическое понимание национализма) // Этнографическое обозрение. - 1998. - № 5. - С. 3-26.

19. Хобсбаум Эрик. Нации и национализм после 1780 года / Пер. с англ. - СПб.: Алетейя, 1998. - 306 с.

20. Шпорлюк Р. Імперія та нації: з історичного досвіду України, Росії, Польщі та Білорусії. - К.: Дух і Літера, 2000. - 354 с.

Размещено на Allbest.ru

...