Повсякденність українського суспільства в її етнічному вимірі (1920-і рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Повсякденність українського суспільства в її етнічному вимірі (1920-і рр.)

Яскравість і політична неоднозначність доби непу робить дослідження заявленої проблематики напрочуд цікавим. Не секрет, що більшовики ставили амбітні цілі інтернаціоналізації однієї з найбільш строкатих в етнічному відношенні країн світу. Першим кроком на цьому, як передбачалося, тривалому шляху мала стати так звана радянізація. Під цим популярним упродовж 20-х рр. терміном приховувалася державна політика соціальної та культурної стандартизації етнічних громад, тобто, виведення їх на той усереднений щабель соціальної зрілості (створення модерних соціальних прошарків і класів, зокрема, національних пролетаріату та інтелігенції) та культурного розвитку (підвищення рівня писемності, насамперед політичної), який би дозволив завершити соціалістичну революцію і в масштабах СРСР запровадити цілковиту державну власність на засоби виробництва, зосередивши виробничі ресурси у великих промислових підприємствах.

На початку 20-х рр. термін мав значно виразніший синонім. Він зустрічається в справах ЦКНМ за 1924-1925 рр. Та частина етнічних громад, яка пристала до гасел жовтневої революції, називається в них «обольшевичившиеся». Керівники нацменсекцій ЦКНМ цілком слушно ув'язали радикальні зміни в традиційній етнокультурній поведінці етносів з пролетарською революцією. «... Часто солдати з фронту, які навчилися говорити російською краще за своїх співбратів удома, виступали й керували рухом по-російськи, тобто тією мовою, якою вони сприйняли російську революцію», -- констатував С. Ялі. Додамо, що вони у добу, що передувала коренізації, не лише керували селами «по-російськи», а й принесли в повсякденність етнічних громад геть інші стандарти життя. Усвідомлення того, що ці зміні в етнічному середовищі відбулися не на користь влади більшовиків, привели останніх до усвідомлення необхідності переходу до коренізації. Дещо пом'якшився і зміст політичної діяльності партії більшовиків в етнічному середовищі: на добу непу й коренізації було поставлене завдання поступової радянізації етнічних громад, тобто довготривалого культивування соціальної бази ідей «Великого Стрибка» в їхньому середовищі.

До початку суцільної колективізації, яка внесла нові акценти до національної політики в УСРР, повсякденне життя етнічних меншин розвивалося в контексті політики коренізації. Період цей формально розпочинається в 1924 р. зі створенням ЦКНМ при ВУЦВК. Отож, наше завдання полягає у визначенні найвпливовіших факторів видозмінення повсякденності етнічних меншин УСРР в добу непу та політики коренізації, окресленні в ньому ваги політичного та господарського, визначенні співвідношення тенденцій маргіналізації, інтернаціоналізації та природного консерватизму в етнозберігаючій поведінці етносів впродовж періоду потужного державного впливу на засадничі основи існування останніх. З цією метою пропонується розглянути сутність та проблеми повсякденного життя етнічних громад УСРР на початку 20-х рр. і надалі охарактеризувати тенденції його трансформації під впливом політики коренізації.

Зауважимо, що період від встановлення радянської влади до розгортання політики коренізації був часом критичного перенапруження сил етнічних громад, сконцентрованих на меті виживання на руїнах старого світу. Визначальними факторами повсякденного існування етнічних громад стали розруха, адміністративний хаос та голод 1921-1922 рр. Останнє соціально-економічне явище спотворило життєдіяльність низки етнічних громад -- найбільшою ж мірою -- селянських етнічних груп Південної України.

Обставини життя люду в голодні часи, висловлені в одній із газетних заміток стосовно грецького селянства, були типовими для України: «... Звільнившись від усіх фронтів та махновських банд, селянство заходилось над відновленням своїх розорених господарств. Були здійснені значні посіви. Але недорід [...] продовжив розруху. На весну наступного року зупинився в селі сільгоспзавод, зачинилося багато дрібних підприємств. Населення харчувалося сурогатами замість хліба. Біднота за безцінь збувала своє майно. Бідняцькі господарства, що обробляли землю руками чи однією корівкою, -- й наступними роками не спроможні були зміцніти. До осені 1925 р. тривали розпродажі майна та худоби».

В колишніх іноземних колоніях голод набув страхітливих форм і посилювався господарською кризою, викликаною поселищним розкуркулюванням. Відомості НКВС одностайні в описанні жахливих прикмет голоду в іноземних колоніях: німецьких, болгарських, грецьких, єврейських, шведській тощо. Промовисті відомості про поширення голоду серед німців України в травні 1922 р. наводив завідувач відділом національних меншин НКВС І. Сударський у зверненні до Міжнародного комітету робітничої допомоги в Москві: «З загальної кількості населення Запорізької губернії [...] голодує німецького населення [...] 80%; Миколаївська губернія [...] 80%; [...] Донецька губернія [...] 50%; Одеська губернія [...] 50%». Певною мірою голод 1921-1922 рр. у колишніх іноземних колоніях був проекцією майбутнього голодомору 1932-1933 рр., який мав значно глибші соціально-економічні наслідки, проте за своєю природою був викликаний однорядними причинами.

Наслідки голоду в колоністських селах були надзвичайно тяжкими й вражали перш за все, зважаючи на колись квітуче становище колоній. Значними були людські втрати в місцях компактного розселення етнічних меншин. Так, скажімо, щільність сільського населення строкатої в етнічному відношенні

Маріупольщини в 1923 р. становила 30,5 осіб на кв. версту (для порівняння: в 1916 р. -- 42,8). Загалом людність Маріупольщини скоротилася, порівняно з 1920 р., більше ніж на третину й становила 31 546 осіб. Дещо меншими були втрати Сталінської округи: якщо в 1916 р. щільність населення становила тут 76,1 осіб на кв. версту, то в 1923 р. -- 65,9.

На жаль, хронічне недоїдання та злиденність були не єдиною прикметою повсякденної реальності першої половини 20-х рр. Населення величезної більшості регіонів України жило в умовах щоденного звичного терору: це підтверджується як масовими архівними джерелами, так і матеріалами преси. Липневі випуски катеринославської газети «Звезда» присвячені висвітленню так званої «Справи слов'янських «героїв», за матеріалами якої проходив у повному складі радянсько-партійний апарат та начальник міліції с. Слов'янка. Слідчі з'ясували, що начальник міліції, користуючись своєю необмеженою владою, за потурання місцевих властей впродовж року скоїв низку «самых кошмарных и невероятных преступлений»⁷ (серед них: масові вбивства та удушення, зокрема, й сільської вчительки, пиятика, розпуста й насилля). [Наперед зауважимо, що переважна частина із 28 звинувачуваних була амністована й лише 6 осіб приговорили до вищої міри покарання із конфіскацією майна -- Л.Я.]

Захисники обвинувачених, аналізуючи їхню протиправну діяльність, дійшли досить цікавих висновків. Адвокат групи сільрадівців Синайський зауважив, що «большинство преступлений не простая уголовщина [...] это -- сплошной самосуд, самосуд некультурных отсталых деревенских людей, выведенных из равновесия гражданской войной». Інший захисник -- Ткачук -- підсумовував: «Рабочие и крестьянство, малокультурное и неграмотное, сами создавали советский государственный аппарат, учась при этом друг у друга». В поєднанні з «завданнями революційного часу» [читай -- політикою воєнного комунізму -- Л.Я.], саме низький культурний рівень трудящих став, на його думку, підосновою щоденних жорстоких зловживань владою. «Ясно, что проводить эту работу им пришлось со строгостью первого революционного периода. Кто из активных участников нашей пролетарской революции не ошибался в своих революционных действиях? В эту революционную эпоху ошибались целые организации, целые революционные коллективы, а не только отдельные революционеры и что же? Они, крестьяне, малограмотные, самоучки, не выезжавшие из своей Славянки, отделенной на 75 верст от г. Павлограда -- только они не должны были ошибаться? Они безусловно ошибались и не один раз, а много раз.

И все-таки все возложенные на них революцией задания, как сбор продразверстки, борьба с бандитизмом и выкачка оружия -- нужно отдать им справедливость, -- они выполнили».

Матеріали «слов'янської справи» -- типової й показової у своїй страшній правді -- не лише унаочнюють страхітливі умови існування села, зокрема, національного, у пореволюційну епоху, але й ставлення радянської держави (тобто, її кремлівського Олімпу) до проблеми протиправної діяльності місцевої влади, як такої. Впродовж 1920-1923 рр. вона, фактично, віддала село на відкуп ревкомам та міліції, мало переймаючись інтелектуальним та моральним рівнем останніх, не контролюючи їхні методи діяльності. Для неї мало важило, що в низці місцевостей радянський апарат та міліція перетворилися на банди.

Центральна влада була зацікавлена лише у тому, аби місцева вправно збирала розкладку і «боролася» з бандитизмом антирадянським. Але ж заручниками цієї неприхованої змови держави та місцевих «крутеликів» було мирне населення, що існувало в обставинах вмотивованого «бєспрєдєла».

На підтвердження тези можна зазначити, що регіональна преса до 1923 р. друкувала докладні репортажі із судових засідань подібного ґатунку, а вони, що важливо, були явищем пересічним. 298-й випуск «Звезды» започаткував серію репортажів з «Камишевацької справи». Матеріали слідства показали, що з лютого по травень 1922 р. місцева влада на чолі з головою виконкому, старшим міліціонером Волковим, начальником самооборони Найдьоновим та секретарем волкомосередку Жиліним без суду та слідства під приводом боротьби з бандитизмом вбили близько 20 осіб. Господарі розстрілювалися вночі «при попыкте з бегству», а майно знищених селян конфісковувалося та розподілялося між учасниками «спецоперацій». Ватага бравих сільрадівців та міліціонерів дійшла до того, що спалила живцем слідчого і ще п'ять ні в чому не винних людей (серед яких були діти), аби приховати свої злочини. Однак, матеріали попереднього розслідування збереглися, -- окружний слідчий перед смертю встиг заховати їх у печі. В матеріалах справи проходили 24 звинувачуваних (з них двоє засуджені до вищої міри покарання), 32 свідки.

Щоденні повідомлення рубрики «Події» («Происшествия») відбивають екстраординарну криміногенну ситуацію в містах України з характерними для неї безконтрольністю зберігання та використання зброї, грабунками, вбивствами, проституцією, наркоманією, підпільним ігорним бізнесом. Для ілюстрації наведемо декілька повідомлень тогочасної преси. -- 31 жовтня -- в Н. Кайдаках пострілом з револьверу вбитий Сокрута Ф.; Покінчила самогубством, кинувшись під потяг разом з немовлям, А. Ребристова; 30 жовтня -- до лікарні доправлені два селянина с. Мануйлівка, поранені в голову пострілами з гвинтівки; вбитий учитель з с. Миколаївка Кам'янського району (три озброєні бандити з лісу вбили подорожнього та зняли з нього нові чоботи); 6 листопада -- на станції Горяіново у дачному потязі пограбований артільник, вбитий його охоронець, забрані 500 тис. руб.; селянин Трегуба став жертвою афериста, який продав йому чотири фальшиві діаманти за 34,5 тис. руб.; 11 листопада -- убивство на ґрунті ревнощів з револьверу. більшовик етнічний криміногенний колоністський

Міста України були переповнені самогонними та ігорними кублами, домами розпусти. Вбивчий у своїй документальності репортаж про життя нічного Катеринославу наприкінці листопада 1923 р. опублікувала та ж газета»Звезда». Журналіст вправно відобразив обриси (до речі, дуже сучасні) катеринославських «малин»: «... Десятки блідих, спитих, переважно добре знайомих облич [...] Трапляються «парочки» [...] Іноді доводиться натрапляти на цілком «відверті» сценки та картинки [...].» Тут же -- «барлога уркаганів» -- «... маленька, неймовірно брудна кімната з запаскудженою, запльованою підлогою [...] Цілими отарами ширяють криси [...] Жодних меблів [...] Немає навіть подоби стільця [...] В одному з кутків скупчений якийсь мотлох, серед якого обривки вірьовки, закопчені горнята та інші цілком загадкові предмети.

Сперте нестерпне повітря примушує уяву перенестись до клітки якихось великих хижаків з зоологічного саду.

[...] Двоє чоловіків та жінка, -- брудні, розхристані, не роздягаючись, лежать поруч у купі огидного лахміття, що заміняє собою постіль.»

На узбережжі Дніпра живуть сотні бездоглядних дітей, які ночують у просяному лушпинні, яке викидає державна зернопереробна фабрика № 2. Більша частина з них -- гастролери із Ростова.

Вкрай складними залишалися у повоєнну добу й умови життя пересічних добропорядних громадян. Існування городян на початку 20-х рр. можна з цілковитою відповідальністю кваліфікувати як критичне. Внаслідок величезних втрат житлово-комунального господарства впродовж війни та господарської розрухи, запровадження 8-годинного робочого дня та масових міграцій населення (зокрема, євреїв) територією республіки катастрофічно погіршилися житлові умови сотень тисяч людей. За підрахунками катеринославських властей у 1923 р. придатними для експлуатації було близько 60% житлового фонду. Існуючу ситуацію катеринославці окреслювали поняттям «житлова криза». Перенаселеність будинків спричиняла перманентне зростання квартирної платні, яка для низки категорій стала непідсильною. Стаття під назвою «Житло для робітника! Хто допоможе (З натури)» змальовувала проблеми катеринославських робітників, зокрема, подружньої пари похилого віку (чоловік -- сторож, син у Червоній Армії). Літня жінка так живописала щоденну боротьбу за життя: «Дуже скрутно живемо, лише на хліб і вистачає. Займаємо кімнату з кухнею. Раніше 3 млн. сплачували, а з січня господиня сказала, аби платили по 15 млн., та за воду по млн. з особи, а ремонт повинні робити самі. А як ні, то можете забиратися з мого двору».

Практично неможливо назвати регіону в Україні, де б житлова проблема не становила найболючішого місця життя міста. Притаманні шахтарським поселенням у дореволюційну добу «тіснява, нестача світла та повітря, відсутність будь-яких зручностей, зовнішня потворність та безвихідь, нудота робітничих колоній», за спостереженням проф. Л. Шевякова на початку 20-х рр. далі погіршувалися. Каторжний труд та побутова невлаштованість -- саме в таких обставинах виникали і плекалися високі мрії про «селище-сад» з усіма ознаками цивілізованого населеного пункту: сучасним проектуванням, озеленінням, спортивними й дитячими майданчиками.

Санітарно-гігієнічні умови проживання у величезних регіонах залишалися жахливими. Епідемічні захворювання на тривалий час виводили з ладу десятки тисяч «нових будівничих соціалізму». Малярія, що вкладала у ліжко людей на термін до 6-ти місяців, охопила всю Південну Україну. Епідемії паразитарних тифів, зокрема, висипного, які за спостереженнями лікарів безпосередньо залежали від неврожаїв та голоду, за їхніми ж прогнозами мали тривати до декількох років, тобто стали звичним явищем принаймні до 1925-1926 рр. Серед причин високої захворюваності на інфекційні хвороби лікар О. Григор'єв називав вошивість, відсутність санітарно-гігієнічних засобів та установ, рецидиви голоду, відсутність достатніх капіталовкладень держави у галузь охорони здо- ров'я.

Найбільшою проблемою лишалося хронічне недоїдання. Власне, їжа перетворилася на нав'язливу ідею сотень тисяч мешканців України. Голодували вихованці дитячих комун (так називалися тоді дитбудинки), голодували їхні вихователі, годували селяни і робітники, голодували радянські службовці і навіть чекісти. У післяголодні роки гостроту проблеми намагалися дещо послабити шляхом організації закладів громадського харчування, в першу чергу для найменш забезпечених категорій населення та дітей, позбавлених батьківського піклування. Однак, вони спроможні були задовольнити потреби лише мізерної частини населення. Так, з 1 жовтня 1923 р. в Бердянську, Мелітополі та Запоріжжі були влаштовані їдальні для 250 дітей безробітних. У Катеринославі тоді ж відкрили ясла на 35 дітей безробітних. Як значне досягнення відзначалося, що лікарні Катеринослава збільшили харчовий раціон хворих з 1 800 до 2 400 Ккал. Хворі щодня отримували м'ясне чи рибне блюдо, інколи -- молоко.

Складні повоєнні часи з голодом, побутовою тіснявою, безробіттям, злиднями стали підосновою зневіри сотень тисяч людей, безлічі особистих трагедій. Додаток всеукраїнських «Вістей ВУЦВК» «Культура і побут» констатував зростання кількості самогубств по Харкову. Починаючи з 1921 р. крива самогубств стало тяглася вгору і щорічно перевищувала довоєнний рівень більш, ніж на 50%. Вкрай тривожними були показники самогубств серед жіноцтва. До 1925 р. залишалася позитивною тенденція зростання самогубств серед службовців (як жіночої, так і чоловічої статей). Висновки урядового органу були категоричними: «... Матеріальна незабезпеченість, безробіття є одна з найголовніших причин самогубства. Все сказане про самогубства змушує зараз ставити широке питання про боротьбу з ними, як з явищем масового захворювання населення».

На тлі жахливих внутрішніх проблем вражають обсяги уваги, яку радянська преса приділяла міжнародній політичній ситуації: перша -- друга шпальти газет традиційно відводилися навіть (!) не для характеристики діяльності партійних і радянських органів, а для висвітлення подій у Німеччині, Польщі, Болгарії, економічного становища закордонного пролетаріату. Власне, політичні зведення дуже схожі на репортажі зі спортивних змагань, з напруженим очікуванням, що дружня «пролетарська команда» ось-ось переможе.

Не такими значущими, однак, все ж вагомими, були повсякденні турботи та потреби городян, перш за все -- робітництва. Радянська преса перетворила робітника на центральну фігуру суспільного життя: все в його повсякденності -- умови праці, соцзмагання, раціоналізаторство, взаємини з дружиною та дітьми, лікнеп, громадські навантаження, нові звички та обряди, підносилися як приклад для наслідування.

Побут робітників широко висвітлювала рубрика «Робітнича творчість і побут». Позитивні зміни в житті робітництва зображувалися в кращих традиціях сучасної реклами. Матір-пролетарка («... оглядна жінка в білому з двома чистенькими дітьми»), прогулюючись у парку колонії ім. т. Петровського, змальовує життя за радянської доби наступним чином: «... Як перейшла влада до наших рук, чоловік кинув пиячити, від есерів -- перейшов до компартії і безперервно працює на заводі». На загал ця сусальна картинка мала мало спільного з реальністю, власне, це була не реальність, а мрія, певний зліпок омріяного майбутнього, який вочевидь дисонував з дійсністю.

Радянська преса дає багатий матеріал для дослідження феномену «раннього радянського суспільства», в якому не тільки боролися, а й співіснували, роз'їдаючи одна одну, більшовицька та непманська ментальності, свідомість селянства (переважно глибоко етнічна та релігійна), деполітизованого робітництва, а також ментальності низки маргінальних декласованих шарів. До осені 1923 р. перші шпальти періодичних видань рясніли не самими лише виступами партійних вождів, зведеннями про політичну ситуацію в світі (зокрема, в Рейнській області), а й рекламними оголошеннями. Порівнюючи їх з іншими матеріалами преси, дивуєшся, наскільки далеко ідейно й мовно відстоять ці матеріали, яка прірва відділяє ті соціальні верстви, носіями світогляду яких вони є.

На першій сторінці 326-го випуску катеринославської «Звезды» вміщене оголошення кінотеатру «Модерн» з типовою непівською лексикою: «Со вторника, 21 августа -- крупный боевик последнего выпуска!! В главной роли -- королева Германской кинематографии Эллен Рихтер. Тайна египетской ночи. Художественная драма в 6 частях. Редкая по красоте и изяществу картина!!! Сказочные красоты Востока!! Богатейшие виды природы!! Анонс: Скоро!! Императрица -- сводница. Грандиозная историческая постановка в 6 частях».

Поруч -- мова цілком інша: «Последняя ставка германской буржуазии: буржуазия опьянена мнимой победой: Наглый вызов пролетариату: Близок решительный час борьбы: На помощь германским товарищам!«

Інший приклад у 392-у випуску «Звезды». Рекламна об'ява театру «Колізей»: «Красная любовь» (Месть тореадора). В главной роли Мария Якобини, артист-спортсмен Гамлето Новелли и Арнест Селанчио. На редкость бесподобная постановка, захватывающая жуткими сценами [...]. В чрезвычайно рискованной роли тореадора выступает бесстрашный артист-спортсмен Гамлето Новелли. Во время боя на разъяренных свирепых животных гибнут всадники и целый ряд лошадей».

Перегорнувши сторінку, можна дізнатися про те, що ожив і запрацював, як слід, об'єднаний політгурток губсуду та ДНУ: заняття проводяться регулярно і доволі добре. Однак, загальну принадну картину паплюжить група «пассивіс- тів», «які мовчки приходять, сидять мовчки й уходять також мовчки. Виходить, що вони приходять на заняття гуртка для декорації, а, може, і з якоїсь іншої причини».

Зростаючий тиск нової, раніше невластивої суспільству, ментальності поволі трансформував не лише газетні шпальти, а й чимдалі сильніше впливав на існування тисяч людей. Безперечно, найвпливовішим фактором нової радянської реальності стала політизація повсякденності, спроба замінити традиційні побутові орієнтири штучно створюваними формами дозвілля. Намагання скоротити дозвілля як таке до мінімуму перетворило життя радянського активу на нескінченні радянсько-партійні збори, які впродовж доби лише змінювали свою дислокацію. Усілякі засідання в безкінечних комісіях з'їдали левову частку життя радянсько-партійної бюрократії. Те, що остання, як могла воловодила -- неспростовний факт. Про це, зокрема, свідчить оголошення 22 серпня 1923 р.: «На основании пленума Екатеринославского горсовета от 17 августа 1923 г. всем неявившимся членам Горсовета на заседание пленума от того же числа надлежит в течение 3-х дней дать в президиум совета объяснение о причинах неявки. Не предоставившие в течение 3-х дней объяснений будут оштрафованы в размере 1-го рубля золотом в пользу воздухофлота. Секретарь горсовета Полищук». 332-й випуск газети інформував, що згідно з названою постановою міськради були оштрафовані 169 осіб. Останніх зобов'язали внести відповідне утримання впродовж тижня.

Намагання влади перетворити маси на активних політично свідомих громадян викликало до життя якісно нові умови і форми «пролетарського (комуністичного) дозвілля», а прагнення запровадити комуну в якості базового соціально-економічного елементу міста й села створило осередки нового укладу -- комуністичного -- який, щоправда, набув незначного поширення. Його, так би мовити, обличчям, були фігури партійця та комсомольця -- поки ще нечисленні і загадкові для пересічних громадян.

Засоби масової інформації відіграли провідну роль у формуванні нових стереотипів суспільного життя та віртуального образу нової радянської людини. Здійснювали вони це завдяки тиражуванню простих зрозумілих образів, широко застосовуючи формат коміксу. Пропагуючи зразковий образ сільського комсомольця, газета »Молоде село» показувала його еволюцію від пересічного п' яниці та дебошира до охайного читача сільської бібліотеки, й резюмувала наступним чином: «От-так покінчить усякий свідомий комсомолець зі своїм пияцьким минулим [...] Поміркувавши, він піде по шляху знання та науки. Вот таким повинен бути усякий зразковий комсомолець». Повсякденне життя звичайно відрізнялося від ідеалістичних газетних картинок, однак їхній вплив на ментальність народу був величезним.

Окрему досить складну проблему для влади становила організація побуту партійців. Вона, як видно з преси, критично загострилася саме впродовж 1923 р., коли величезна більшість членів партії розчарувалася в ідеї всесвітньої революції. Події в Рейнській області підсилили песимістичні настрої серед партійців, які, споглядаючи розгортання непу, почали висловлювати незадоволення власним аскетичним побутом та хронічними матеріальними негараздами. Газетні публікації досить випукло підносили тему повсякденного життя партійця і таким чином виносили її за межі партійного кола. Відповідні замітки виходили тоді в рубриці «Партійна робота». Під псевдо А. Р. у статті «Побут партійця» один з членів партії не лише критично змальовував повсякденність пересічного комуніста, а й намагався теоретизувати з цього приводу. Життя комуністів впродовж 1917-1921 рр. змальоване ним лаконічно: «... Голодні пайки, стояння в черзі за обідом після занять, холодна кімната [...] жодного особистого життя». Інша справа -- доба непу. Тут «Особисте життя для комуністів [...] виступає більш рельєфно, аніж раніше. Якщо раніше особистісне «Я» затушовувалося, якщо напівголодний партієць раніше забував про себе, мало піклувався, віддаючи переважну частку часу партії, то нині, коли він отримує більш менш пристойне утримання, маючи можливість купити костюм, придбати дещо з предметів розкошу, обставити свою кімнату більш менш пристойною обстановкою, -- особисте його життя доволі часто переважає над партійним[...].» Саме в цьому А. Р. вбачав загрозу боєздатності партії. Руйнівний вплив міщанського «багна» (болота), побутових суперечок з жінкою (нареченою) був незаперечним. Однак, значні загрози партії крилися й у ній самій, а, вірніше, -- в економічній нерівності партійців. Вищість партійної номенклатури над рядовими комуністами, які отримували «мізерні ставки по 2-3 категоріях», внаслідок чого ледь животіли, закладала внутрішній конфлікт у партії. Як цілком загрозливе зображувалося становище сільських партійців, які прискореними темпами «окуркулювалися», відправляли релігійні обряди, спивалися і внаслідок цього відкликалися з партії.

Несподіване продовження тема отримала в дописі згадуваного вище секретаря Катеринославської міськради Л. Поліщука «Быт партийной клячи». Принциповий переслідувач прогульників засідань міської ради констатував: десятки засідань, доповідей, громадських навантажень перетворюють партійця на заручника формальної громадської роботи, тоді як його власна родина (перш за все діти) лишаються без батьківської опіки. Висновок людини, яка потерпала від нікому не потрібної «радянської метушні», лунав, наче стогін: «Побут партійної клячі необхідно змінити в напрямку розвантаження партійця від суміщення, від десятків нікому не потрібних засідань, від непомірних витрат, що непомірним тягарем лягають на бюджет партійця»²⁸. Л. Поліщук мріяв про створення громадських побутових закладів, які б «розвантажили дружину партійця від авгієвих стаєнь побуту» та, певне, сподівався на упорядкування роботи пересічного радянсько-партійного функціонера, однак відносне пом'якшення партійної дисципліни було нетривалим. Вже наприкінці 1923 р. газетні шпальти накрила лавина повідомлень про виключення з партії та винесення доган за недотримання партійного статуту (вінчання, участь у Водохрещі, хрещення новонароджених тощо): партія посилила дисципліну й зайняла «кругову оборону», тепер вже проти внутрішнього ворога -- дрібно-капіталістичних -- непманських настроїв у партійному колі. А їх соціальна база, слід відзначити, зростала з року в рік.

Аналізові причин виродження партійця була присвячена стаття Е. Квірінга «Болезни партии». В ній тодішній очільник партійної організації Донбасу зазначав: переважна більшість сільських комуністів мають власні ділянки, зерно для засіву вони отримали від земвідділів у позику і замість того, щоб обробляти землю самотужки, віддали зерно селянам споловини чи взагалі винайняли (!) селян, фактично перетворившись хто на феодалів, хто на капіталістів. Була й третя група місцевих керівників нового ґатунку -- вони, користуючись посадою, обробляли свою землю безоплатно, нарівні з громадським фондом. «У засівників є величезні пом'якшуючі вину обставини: вони голодували. Жорстоко голодували всі сільробітники та пов'язані з селом і, природно, в своїх пошуках виходу вони пішли шляхом найменшого опору, шляхом експлуатації так само голодного селянства,» -- резюмував майбутній перший секретар республіканського партійного осередку. Втім, не тільки сільські комуністи, а й городяни використовували політичну кон'юнктуру для особистого збагачення. «На невідомо яким шляхом добуті гроші» вони купували будинки, здавали квартири в оренду, біля будинків підростали корови, городи ... Врешті комуністи, за виразом Е. Квірінга, з головою занурювались у своє господарство і забували про стратегічну лінію партії. А вона зрештою полягала у створенні комуни у світовому масштабі -- ладу, який цілковито виключав оренду землі, найм робочої сили, приватні будинки і квартири, власну корівку, город і т. і.

Зважаючи на особливості поточного моменту і перспективи пролетарської революції, Донецький губпартком у 1922 р. не видумав нічого кращого, аніж заборонити комуністам індивідуальну оренду будинків³⁰. Втім, суто адміністративне рішення, ухвалене в перехідному 1922 р., ставало цілком умоглядним в умовах розгорненого непу. «Некомуністичний потяг до особистого збагачення», кваліфікований Е. Квірінгом як серйозна партійна хвороба під назвою «нэпообрастание», викликало до життя іншу болячку -- ускладнення «перебросок». Першими на неї «захворіли» 1 000 комуністів-москвичів³¹, та врешті, вона була притаманна всім комуністам, які пускали «коріння» на місцях. Їх так само ставало рік від року складніше виривати з насиджених місць, де вони на той час вже мали кумів, сватів, будинки і земельку. Висновок партії був жорстким: якщо для старих комуністів («издерганных годами революционных лишений») ще можливий диференційований підхід, то щодо молоді «переброски» повинні використовуватися як випробування на відповідність партійному статуту. Пітерці, москвичі, харків'яни, кияни, вінничани, часто-густо уродженці Відня та Берну відправлялися до української глибинки -- будувати комунізм у селах та колоніях етнічних меншин. Багато з них опинялися тут у цілковитій ізоляції, неспроможні вирішувати поставленні завдання, деградували й спивалися. «Партія не є сектою, вона не спілка тверезості і було б безглуздо вимагати «плати огньової» за випиту чарку вина. Але разом із тим партія не може змиритися з пиятикою, а тим більше з систематичною [...]. П'яниця, що допивається до сварки, -- пропаща людина, це вже не член партії і, крім того, він її дискредитує в очах широких мас», -- підсумував симптоми третьої епідемічної хвороби партії Е. Квірінг.

Отож, суто життєвих проблем у партійному середовищі було вдосталь. Сукупність непоказного рівня освіченості, загальної культури комуністів, випадковість тогочасної кадрової політики, яка ігнорувала етнокультурну специфіку «широких мас», вперто твердячи, що для справжнього комуніста мовно-культурні бар'єри не перешкода, що комуністична істина знайде собі шлях усюди, а випробування тільки гартують сталь, на середину 20-х рр. завели виконавчу гілку влади, контрольовану прийшлими комуністами, у глухий кут. Проблема полягала в тому, що проголошена владою трудящих, більшовицька диктатура трималася, власне, на багнетах. Суспільство (у вигляді сегментованих етнічних та соціальних конгломератів) та влада існували в режимі ситуативної взаємодії, чи то у формі очевидного протистояння, чи то у формі латентного конфлікту. Натомість грандіозні плани соціалістичного будівництва, генеровані Кремлем у контексті нової зовнішньополітичної ситуації, чимдалі дужче вимагали зниження рівня конфліктності у відносинах між владою та суспільством, а у перспективі -- відшукання консенсусу на взаємоприйнятних умовах.

Село суттєво відрізнялося від вируючого повоєнного міста у своїх повсякденних звичках. На відміну від поліетнічних міст, села України залишалися осередками виразної етнічності. Власне рівень соціально-економічного розвитку певного села (регіону), його культурне обличчя та колорит були безпосередньо пов'язані з домінуючими етнічними групами. Село України мало значно виразнішу етнокультурну специфіку, яка проявлялася в усіх сферах його життя. Втім, до початку політики коренізації на етнічну специфіку села зважали лише в контексті завдань більшовицької агітації й пропаганди. Етнічна специфіка, як така, в цей час більшовиків не цікавила. Один з перших дописів, що стосувався життя етнічного жіноцтва, був присвячений болгарському жінвідділу с. Царево- дарівка Бердянської округи, і датований він тільки 23 серпня 1923 р. З цілком зрозумілих причин серпень 1923 р. став висхідною точкою виходу етнічних громад з небуття. Із запізненням, поволі республіканська партійна організація, а за нею і преса реагували на доленосну постанову ВУЦВК і РНК УСРР «Про заходи забезпечення рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови» (1.08.1923 р.). -- У В.-Токмацькому районі Мелітопільщини в німецьких селах всі завдання радянської влади виконуються вчасно, але «якось механічно», школи всі функціонують, населення переважно заможне. Сількор С. Р., відзначаючи появу кочових циган у районі, зазначає неприпустимість знахарства, гадання та ворожби, котрими кормляться «ці гастролери». «... Пора вже було б привчити цей народ до осілого життя й заборонити їм бродити по селах і обдурювати селян. Це змусило б циган зайнятися якоюсь виробничою справою».

Отож, сплеск повідомлень про етнічні громади був не випадковим і визначався переорієнтацією внутрішнього політичного курсу більшовиків. До поворотного 1923 р. проблеми етнічних меншин накопичувалися й поглиблювалися в контексті проблем поліетнічного населення на цілком «інтернаціональних» засадах. У чому ж полягала їхня сутність?

Періодичні видання відбивають картину суцільного світоглядного хаосу, який поглинув село у повоєнні часи. Численні дописи сількорів та подорожуючих можна звести до наступного: хата-читальна існує на папері, вчителі безвідповідальні та бездіяльні, діти покинуті напризволяще, обкрадають сади й баштани, підлітки та молодь пиячать, б'ються, влаштовують поножовщину, процвітають самогоноваріння та безпросипна пиятика дорослого населення.

Статті з типовими назвами «Кулачные бои (Пора положить конец этому безобразию)» закликали рятувати підростаюче покоління, переключати його сили в клуби, читальні та театри.

Криком волаючого в пустелі лунали слова вчителів: «... Наша некультурність вражаюча, порівняно з буржуазними державами. Неохайність, бруд, вошивість заїдають більше 80% країни, хабар та пиятика -- звичайні супутники темноти й невігластва, культурної відсталості населення».

Размещено на Allbest.ru