Формування національної ідентичності України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Формування національної ідентичності України



Формування національної ідентичності: конфронтація етносів чи діалог і співпраця -- мультикультуралізм

Дивимось теленовини чи читаємо періодичні видання, слухаємо дискусії, а на думці одне запитання: «Коли ж це все почалося? Хто відкрив ту кляту скриню Пандори -- джерело бід й лих? Чим завершиться російсько-українська війна (у зарубіжній пресі вона називається «американо-євро-укро-російською»)?»

Йдучи за прозорістю Гюговського пророцтва чи за філософською невпевненістю святого Августина, передусім знаходиш певні пояснення в фоліантах історичних праць (протистояння Києва з Московією -- майбутньою Росією, розпочалося з появою на картах світу нового євразійського агресивного різнонародного утворення, яке в основу своєї політики поклало єдину мету -- постійно збільшувати свою територію (якщо на початку ХYІ столітття Московія захопила близько 3 мільйонів квадратних кілометрів землі, то сьогодні вона існує в межах понад 17 мільйонів квадратних кілометрів).

За сировинним потенціалом Російська Федерація справді одна з найпотужніших світових держав. Щоправда, багатства, дані Богом, на територіях від Балтики до Тихого океану не ощасливили росіян: наприклад, США випереджають РФ за обсягом ВВП у п'ять разів. Росія ніколи не досягала потрібного їй врожаю зерна -- одну тонну на одного жителя країни за стандартами ООН (населення РФ складає понад 143 мільйони, а врожайність зернових культур рідко досягає 70-75 мільйонів тонн, тобто лише половину потрібного). Сучасна Росія щороку імпортує (завозить) 60 (а то й 70) відсотків належного для споживання продовольства.

Не краща ситуація й в цілому у народно-господарському комплексі. РФ практично ні по якому напрямку розвитку не посідає лідируючих місць серед країн світу.

Теж саме спостерігається й в науці, освіті, культурі. Наприклад, російські вузи не входять навіть до першої сотні кращих вищих навчальних закладів світу.

Невипадково сучасні російські ідеологи вимушені прийти до висновку про закономірність відсутності у їхній країні, зокрема, модерних економічних ідей, технологічного розвитку. І все це наслідок переваги у російському суспільстві особливого соціокультурного комплексу -- імперської великодержавницької свідомості. Ідеологія Росії спрямована на пропаганду пріоритетної ідеї про всесвітнє панування. Її «теоретики-нострадамуси» твердять, що ні історія Середньовіччя, ні Нового часу не знають випадків, щоб якась держава добровільно відмовлялась від експансіоністської політики з морально-етичних міркувань (?!).

Переживши у своїй історії аграрну (доіндустріальну) добу, яку змінила індустріальна, а після неї наступила постіндустріальна, людство еволюціонує від примітивних форм організації до суперускладнених. Може, має рацію американський філософ-футуролог Е.Тоффлер, коли твердить, що постіндустріальна хвиля-доба -- це результат інтелектуальної революції, що постіндустріальне суспільство -- це величезне різноманіття субкультур і стилів життя? Що інформація здатна замінити людству значну кількість матеріальних ресурсів? Врешті, що майбутнє людства -- це життя без грошей і що незабаром радикально зміняться наші уявлення про багатство?

У всякому разі значний вплив на глобальні й регіональні конфлікти саме інформаційних технологій ми вже побачили на прикладі псевдобезкровної анексії Криму Росією, коли замість мілітарного впливу на ситуацію широко застосовувалася тотальна пропаганда, яка потужно використовувала підготовлений за десятиліття грунт, отруєний ксенофобством, українофобією, врешті расизмом та невіглаством.

Ієзуїтство кремлівських очільників яскраво виявилося саме у використанні виниклої після краху кланово-олігархічниї системи в Україні напруженої суспільної ситуації. український російський донбас конфлікт

У європейській історії з суспільними явищами непевності, тривожності, нервової метушні, спровокованими стагнацією чи ейфорією в очікуванні майбутнього пов'язують визначення -- «fin de siecle» -- «кінець століття». Може тому, що географічно Україна знаходиться на межі Європи й Азії, у нас все відбувається навпаки.

Важко передбачати що дасть наступним поколінням кінець ХХІ століття, але початок його приніс неочікувану війну з країною, котра кілька століть лицемірно декларувала себе як сусідська, більше того -- братська нам держава (термін «братський народ» сучасними московськими неоколонізаторами розуміється (так здавна прийнято в Московії) як синонім визначення стосунків з тими, з ким Росія вважає себе в особливому духовному зв'язку.

«Батьки»-великодержавники Московії-Росії ні в минулому, ні сьогодні не бачили й не бачать Україну як незалежну державу (для Санкт-Петербургу й Москви ми завжди були провінційною окраїною російської імперії). Над Кремлем витає єдине безальтернативне гасло: або Київ, або Москва. У світі є місце лише одному з них.

Антиукраїнська політика царату продовжилася й після приходу до влади в Росії внаслідок заколоту 1917, профінансованого кайзерівською Німеччиною, більшовиків. Філософ, киянин за походженням, М. Бердяєв, 1937 року оприлюднив дослідження «Истоки и смисл русского коммунизма». Він назвав більшовизм «третьою формою московського імперіалізму, московської великодержави, якою першою й другою формою були московське царство та імперія Петра І. У цьому розумінні большевізм -- це синтез Івана Грозного й Маркса... Тепер у совєтській Росії багато говориться, -- писав М. Бердяєв, -- про соціалістичну батьківщину, яку треба боронити до останньої краплі крові. Але ця соціалістична батьківщина -- ніщо інше, як Московщина» (назване вище дослідження, стор.128).

Ставши свідками четвертої за останню сотню років російсько-української війни, очевидно, навіть відверто аполітичний житель України замислюється над питанням, передусім, «Хто вніс роздрай в україно-російські стосунки: московські шовіністи-великодержавники чи київські політики-нездари? Виникаючі мілітарні конфлікти між народами-сусідами (у нашому випадку -- називані братерськими) -- історична закономірність чи результат ідеологічного егоїзму?»

Чому так прагматично-байдуже реагують на конкретний факт агресії частина європейських країн? Чому так мляво діє міжнародна громадськість, переживши тільки у ХХ столітті дві світові війни й для уникнення їх створивши 1945 року Організацію Об'єднаних

Націй? (щодо кількості російсько-український війн належить дещо уточнити: очевидно, це дискусійне питання «Чи підпадають російсько-українські протистояння під визначення «війна»?» і «Скільки було їх тих протистоянь з численними людськими жертвами?». Тим більше, що є різні оцінки дослідників щодо останнього висновку. Історик В.Савченко нараховує 12 війн за Україну тільки на початку ХХ-го століття. Автор дотримується думки, що за масштабом військових операцій та кількістю задіяних у ний військ можна вважати, що в останнє сторіччя Москва чотири рази втягувала Україну в збройне протистояння: І-ше -- грудень 1917-- березень 1918, ІІ-ге -- листопад 1918 -- листопад 1919, ІІІ-тє -- 1939 -- початок 60-х років ХХ століття (збройне протистояння радянській владі УПА в Західній Україні). І нині йде ГУ'-та російсько-українська війна).

Опонентам є конкретна відповідь: якщо гинуть люди, якщо війська іноземної країни ведуть бойові дії на території іншої країни (нагадаємо, що від 1945 року УРСР стала членом-засновником Організації Об'єднаних Націй отже -- юридично незалежною державою. Таким чином, СРСР воював з Українською Повстанською Армією на території УРСР), значить йде війна.

«Ми, народи Об'єднаних Націй, сповнені рішучості позбавити прийдешні покоління від лих війни, що двічі у нашому житті принесла людству невимовне гору, і знову затвердити віру в основні права людини, в гідність і цінність людської особистості...» -- так починається Статут ООН, що був підписаний 26 червня 1945 року.

Отже, хто й в чому винен?

Чи весь світ потрапив сьогодні у вир непередбачуваних подій чи кожний з нас відступив від одвічних правил цивілізованого співіснування?

«Скільки на землі людей, стільки й мов» -- прийшов до подібного висновку італійський філософ і лінгвіст Б. Кроче. Очевидно, що можна додати: «Скільки на землі народів, стільки й ідеологій» (тобто -- бачення шляхів у майбутнє).

Сучасник Вольтера німецький поет Ф. Шіллер (1759-1805) 1785 року написав оду «До радості» (існує легенда, що початкова назва твору «Гімн свободі») на честь духовного визволення. Ода стала офіційним гімном (музику створив Л. ван Бетховен) об'єднаної Європи:

Обнімітесь міліони,

Поцілуйтесь, мов брати!

Вічний отче доброти,

Дай нам ласки й охорони.

(Н. Дейвіс «Європа. Історія».

К., «Основи», 2001, стор. 708)

Як і пророчив Вольтер щодо української відданості свободі, київські студенти та молодь підтвердили його слова. Поштовхом до спалаху масштабного суспільного конфлікту в Україні восени 2013 року стали народні протести проти волюнтаристського рішення уряду, кістяком якого була Партія Регіонів (виникла у Донбасі й має там керівні центри) та комуністів, відмовитися від підписання Угоди про асоціацію України з Європейським Союзом (ці ж партії були впливовими силами, що сприяли зриву підписання у Бухаресті угод, що дозволяли Україні після виконання підготовчої програми увійти під парасолю північно-атлантичної системи оборони -- стати членом НАТО)

Крім проблеми українсько-російських взаємовідносин для індустріальних регіонів подібних Донбасу важливим є здатність центральної влади вирішувати численні питання внутрішнього життя краю, передусім у гуманітарній сфері.

До речі, визнавати ці проблеми й питання унікальними немає вагомих підстав. Ні в рамках національних, ні міжнародних. Хіба не були північноамериканським Дикопіллям простори луків-прерій з їхньою розкішною степовою рослинністю, обжиті запорозькими козаками? Їхні зимівники -- це американські ферми, що разом з канадськими землеробами (володарами світового «хлібного кошика») й нині годують півсвіту.

Отже те, що історія Донбасу -- це сума фрагментів хронік та літописів не лише багатьох народів, але й діб та цивілізацій, висновок неспростовний. У цивілізованій державі ця обставина була б гарантом успішного розвитку краю, у нашому випадку внаслідок кремлівської великодержавної політики представники різних народів не прагнули до взаєморозуміння. Навпаки, українофоби постійно використовували міжетнічні стосунки для тримання Донбасу в напрузі.

«Поділяй і володій» -- це давнє гасло (приписують і Макіавелі (ХV-ХVІ століття), і Людовіку ХІ, навіть батькові Олександра Македонського -- цареві Філіпу) невидимо завжди стояло поряд з хрестоматійним гаслом більшовиків-комуністів «Пролетарі всіх країн єднайтеся». Власне, а що тут дивного? Російська імперія завжди бачилась цивілізованою Європою як «тюрма народів». Москва вважала й вважає Київ і навколодніпровські простори невід'ємною частиною своїх євразійських володінь, адже інакше кремлівським ідеологам треба шукати іншу праматір (десь і угрофінських чи монголо-татарських коріннях).

Скіфи, татари, козаки, серби, болгари, греки та німці, англійці і бельгійці, російські колонізатори, більшовики, українці... І аборигенне населення, й прийшлі на простори межиріччя між Дніпром та Волгою, обживаючи степові простори, вирішували свої завдання.

Римський імператор Нерон (37-68) перед нездійсненим походом на Індію тримав свої когорти воїнів у Приазов'ї, що повинні були забезпечити армію зерном.

Осколок колись могутньої Золотої Орди -- Кримське ханство, постійно здійснювало розбійницькі набіги на степові простори. Пізніше союзником татар стали московіти.

У відповідь на ці процеси виникло українське козацтво, що більшістю істориків вважається політичною силою, котра ініціювала виникнення з лона Русі Київської України. Богдан Хмельницький створив першу державу українців -- гетьманат «Військо Запорозьке»(1648-1782).

Європейська «Весна народів», Велика французька революція 1789 року та інші світові події викликали, зокрема, в Російській імперії активні прагнення до колонізації сусідніх територій (поширюючись на схід, росіяни дісталися американської Аляски, навіть прагнули закріпитися на тих безкрайніх просторах, але нездарна політика царату призвела до втрати багатого краю -- 1867 року США викупили півостров та Алеутські острови у Росії, назавжди закріпивши за собою право володіти своїм найпівнічнішим штатом).

Не кращою була політика й з освоєнням південних територій. Вийшовши до Чорного моря у результаті російсько-турецьких воєн, Росія інтернаціоналізувала кампанію обживання дикопільських просторів -- в Україну було запрошено всіх бажаючих європейців розпочати нове життя на багатій родючими чорноземами землі.

Особливо відзначилися німці. Їхні поселення (сьогодні практично зруйновані) стали зразками господарювання у степовому краї. Лісовод В. фон Графф (1819-1867) -- перший у світовій практиці виростив ліс на відкритій степовій місцевості, що заперечувалось всією зарубіжною наукою. Досі на донбаській землі діє ВеликоАнадольське лісове господарство з навчальним закладом, що заснував видатний природоперетворювач. До речі, саме його досвід був використаний, коли у 30-ті роки минулого століття вся Україна була покрита лісосмугами, що захищали врожайні поля від суховіїв.

Із збільшенням кількості російських переселенців у Донбасі їхній вплив на життя краю зростало.

«Сьогодні Донбас поділений між Україною і Росією, -- пише у вище згадуваній праці японський дослідник Г. Куромія, -- проте його історія, аж донині втілює риси Дикого поля (волелюбність, войовничість, жорстокість, схильність до терору, незалежність), які виходять за російські й українські кордони. Політична історія Донбасу визначалася цими рисами навіть після того, як у Дике поле прийшла «сучасність»... Бувши частиною того, що колись називали Новоросією, -- Донбас міститься на південному сході України (сучасна Донецька і Луганська області) і простягається в південно-західну Росію (частину Ростовської області), його межі чітко окреслює середня і нижні течія ріки Донець (доплив Дону) й Азовське море. У вужчому розумінні Донбас означає вугільно-сталеливарний промисловий регіон, що сформувався в цій зоні і за розмірами близький до штату Вермонт у Сполучених Штатах. Це був російський (і український) Рур» (Г. Куромія «Свобода і терор у Донбасі», К., 2002, стор. 31).

Про «особливість» донецького краю переконливо говорить приклад долі А. Щаранського -- колишнього донеччанина, радянського дисидента, а нині провідного політика Ізраїля: «Навіть у сталінські 1930-і роки й пізніше Донбас ніколи не втрачав слави безпечного притулку для втікачів (шукачів свободи і щастя. В.А.). І перед, і після Другої світової війни Донбас приваблював чимало людності, яка хотіла розпочати тут нове життя. Це твердження стосується зокрема людей, позбавлених громадянських прав: куркулів, священників, євреїв, як-от батько Щаранського, що спробував знайти щастя в Сталіно (колишня назва Донецька. В.А.). Москва навіть допомагала Донбасу залишатися «вільним степом», скидаючи туди небажані соціальні елементи, намагаючись захистити від них великі міста. Так трапилося у 1939-1940 рр., коли людей із приєднаних до Радянського Союзу земель посилали на Донбас як дешеву робочу силу, і в післявоєнні роки, коли Донбас приймав усіляких утікачів, злочинців, військовополонених тощо» (Г. Куромія, згадувана вище праця, стор. 476).

«Батькам» Донбасу вигідна тутешня ситуація -- їхні прибутки зростають незалежно від того чи вугілля добувають у шахтах, чи у «копанках».

Як Росія, заради утримання у колі своїх інтересів колишніх радянських республік, ухиляється від співробітництва з прогресивним світом, так і донбасівські провідники ухиляються від модернізації індустрії краю.

Путінській Росії вигідніше залишитися сировинним придатком для країн -- лідерів індустріального світу, що у значній мірі влаштовує останніх. Розвинуті країни тримають Росію як джерело, зокрема, енергоресурсів. У свою чергу Кремль прагне збройними, політичними, інформаційними заходами закріпити залежність від Москви її сусідів, передусім Україну.

Конвульсії євразійської імперії, як бачимо на прикладі подій у Донбасі, створюють загрози як для самої Росії, так і для світу.

Чи є вихід із подібної ситуації?

Відповідь дає багатонаціональна Канада, де, до речі, зокрема й за ініціативи українських емігрантів розроблена політика мультикультуралізму. Суть її у тому, що вона гарантує мирне співіснування різних культур та етносів у рамках одного суспільства. Нині все більше ці ідеї знаходять своє виявлення у політичній, соціальній та економічній сферах.

1971 року мультикультуралізм став конституційною нормою завдяки прийняття «Канадської хартії прав і свобод». Першими у Європі послідовником Канади стали Нідерланди.

Як переконують дослідники, саме низький рівень освіти та культури певних соціальних груп породжують їхню ксенофобію, ненависть та дискримінацію щодо інших людей, відмінних за етнічними, релігійними та іншими характеристиками.

Подібні явища -- звичні для сучасної Росії. І вони множаться відповідно до темпів зубожіння, депресії багатьох регіонів РФ, які потрапили до її складу внаслідок насильницького загарбання, що московські політики трактують як реалізацію одвічної московської ідеї «собирания российских земель».

В останні місяці ЗМІ РФ заполонили ейфористичні публікації, провідною темою яких стало проголошення нової хвилі «собирания». Крим, виявляється, -- тільки початок.

Ось чому ідеї мультикультуралізму в Москві сприйняті посвоєму -- негативно. Якщо світ сприймає гасло «Інтеграція без асиміляції», то Кремль проголошує торжество пронафталінених ідей русифікації.

«Плавильний тигель» продовжує працювати в Росії: тільки тепер він покликаний «видавати на-гора» не «радянських людей», а російських.

Отже, глобалізація, від якої Росії не сховатися й не відмежуватися ніякими китайськими стінами, прискорить зникнення з політичної карти світу північної імперії.

Присмерк імперій

У цих нотатках неодноразово акцентувалось на думці, що Донбас -- звичайний регіон України, яка переживає складний період в утвердженні своєї державності. І разом з тим це і особливий регіон (як, наприклад, Закарпаття чи Буковина). Особливість прикордонних територій у тому, що у певні періоди нашої історії згадані області тимчасово входили до складу держав-сусідів України. Тобто йдеться, повторюся, про лімітрофні регіони.

Щоправда, особливість Донбасу, на жаль, тепер має негативний відтінок.

Не у Львові, не в Ужгороді, не в Чернівцях, а саме у Донецьку сталася спроба втілити у життя путінсько-кремлівську ідею про якщо не повне знищення України, то хоча б часткове роздроблення і загарбання її південно-східної частини.

Але з іншого боку нинішні події на сході Донбасу -- закономірний розвиток ситуації, що склалася на територіях колишнього СРСР після зникнення з карти світу останньої комуністичної імперії.

Яка наступає нині доба у світовій історії?

Що постімперська -- зрозуміло. Але яка? Доба розквіту національних держав? Доба нових міждержавних союзів?

Унікальність нинішнього глобального протистояння у тому, що Росія і її малочислені союзники рухаються в минуле, а світове співтовариство -- у майбутнє.

На цей парадокс звернув увагу ще Д.Ф. Кеннан (1904-2005) -- колишній посол США в СРСР, засновник радянології в США, автор зовнішньополітичної доктрини «стримування» СРСР. Визначаючи основні риси поведінки очільників Москви, він наголосив, що головне для них -- віра у непогрішності Кремля. Не меншу роль грає їхнє одвічне стремління до експансіоністської політики іншими словами -- світового панування (Д.Ф. Кеннан «Истоки советского поведения». «История США в документах». 2006-2013). (www. grinchevskiy.ru).

Тому як вчора, так і сьогодні, кремлівські лідери прагнуть вирішувати міждержавні проблеми виключно силою зброї. Це підтверджує і суперечлива поведінка М. Горбачова у 1991 році, якому здорові сили тодішньої політичної еліти Росії все ж не дозволили розв'язати крупномасштабні мілітарні конфлікти з колишніми радянськими республіками.

Російський публіцист-документаліст О. Мороз в публікації «После Беловежья. Агония Горбачева» (сайт «Президентського центру ім. Б. Єльцина», 2014) аргументовано розповів про останні місяці існування СРСР.

Чи справді М. Горбачов був твердо налаштований спробувати зброєю стримати розвал СРСР, судити важко (всі тодішні московські очільники, розповідаючи про серпневі події, кожний по-своєму висвітлював їх, не забуваючи подати себе у позитивному світлі).

Тому звернемося до тверджень маршала Є. Шапошникова, котрий і у своїх спогадах «Выбор. Записки главнокомандующего» (1993), і в численних інтерв'ю відтворював події так:

Где-то в середине ноября 1991 года, поздно вечером Михаил Сергеевич (Горбачов. В.А.) пригласил меня в Кремль... Михаил Сергеевич стал держать речь о том, что Союз накануне развала, что все усилия по сохранению страны не дают результатов и необходимо что-то делать. Из всех вариантов выхода из кризиса наиболее приемливым, по его словам, был следующий: «Вы, военные, берете власть в свои руки, сажаете удобное вам правительство, стабилизируете обстановку и потом уходите в сторону». Я опешил. что предлагал Горбачев, могло привести к настоящей трагедии. И вовсе не исключено было сползание страны в гражданскую войну. Представив себе горы трупов и море крови, помноженные на собственную роль палача, я, конечно же, не поддержал эти «рассуждения вслух». Когда я возвращался в штаб ВВС, в голове возникали ассоциации с вводом наших войск в Чехословакию, с подготовкой применения силы в Польше. И совсем близкое -- Тбилиси, Баку, Вильнюс. После Вильнюса, после кадров, где наш солдат бьет гражданского человека прикладом автомата, я понял, что этому должен быть положен конец. Почему наш бедный солдат, обездоленный офицер, замороченный генерал должны расплачиваться за ошибки и амбиции политиков?...я узнал, что появилось указание заместителя министра обороны Владислава Ачалова о привлечении частей военно-транспортной авиации к переброске воздушно-десантных войск к Москве, Киеву и другим городам...Первым делом принял решение отменить повышенную боеготовность военновоздушных сил, введенную накануне министром обороны. Переговорил с каждым командующим авиационным обьединением. Убедился в поддержке и понимании. Настроил подчиненных, что приказы нужно выполнять только мои и про любое вмешательство в управление докладывать мне лично.

Однажды Горбачев позвонил мне и сказал, что у него имеется телеграмма, авторы которой -- три полковника, проходящие службу в ракетных войсках стратегического назначения. В ней говорится, что если Горбачев не сохранит Союз, то стратегические ракеты будут перенацелены на столицы союзних республик и превратят одну шестую часть земной суши в безжизненную пустиню!.Я. решил провести расследование.Думаю, вообще не было в природе этой телеграммы, а иницатива с подобного рода играми исходила, по всей вероятности, из окружения самого Горбачева» («Итоги», №11,12.03 2012).

Додамо до цих уривків зі спогадів, що колишній міністр оборони Є.Шапошников співчуває сьогодні нашому народу: «Саме люди всередині України, котрі знають та розуміють, що потрібно державі, мають знайти відповіді на питання, що саме необхідно державі та народу і куди далі рухатись» (сайт «Українські національні новини», 31.01 2014).

Росії, що століттями існувала за азійськими імперськими законами, життя підданих якої жорстко контролювалося каральними органами та спецслужбами (ЧК, ГПУ, ОГПУ, НКВД, МГБ, КГБ, нині -- ФСБ), завжди були чужими демократія, свобода, права людини; загальнолюдські принци співіснування на планеті Земля. Тому врешті-решт до влади у Москві прийшли спецслужби, виходець з яких -- В. Путін, реалізовує те, що стримувалися робити його попередники. Реалізовує цинічно, підло й по-варварськи... Згадайте, цитоване вище: «Наши войска станут позади женщин и детей. Пусть они попробуют в них стрелять.»

І стріляють!

Але історія розвивається не за волею монархів, царів і королів, невігласів-президентів.

У неї свої об'єктивні закони.

Кожна імперія колись народжувалась і вмирала.

Була тисячолітня Священна Римська імперія (962-1806). Візантійська імперія теж проіснувала тисячу років. Імперія Габсбургів панувала у Європі від XV століття. З під її крила вийшли Австрія, Угорщина, Словакія, Чехія, частина Польщі (із Західною Україною у тому числі), Румунія, Італія, Словенія, Хорватія, Боснія, Сербія, Чорногорія. Прусія була великою державою Європи у XVIII і ХІХ століттях. В її лоні народилася сучасна Німеччина.

Як бачимо, термін існування кожної наступної імперії, мов шагренева шкіра, все скорочувався і скорочувався. Закономірно, що СРСР пробув на політичній карті світу всього 73 роки.

Нинішня Росія, очільник якої прагне відродити минулий СРСР, приречена на долю своїх попередників -- європейських імперій.

І коли це станеться, і в Росії, і в Україні буде соромно читати відвертя видатного актора нашого часу Олега Табакова (якось в інтерв'ю він зізнався, що одна з його бабусь українка):

- Олег Павлович, какое у Вас сейчас настроение?

- Тревожное... Но я должен сказать: я внимательно смотрел на крымчан, когда они праздновали. Я давно таких глаз счастливых не видел. Может быть, со Дня Победы или когда Гагарин полетел. Такое не купишь и не назначишь. По-украински это называется «навіки разом», то есть навеки вместе (Олег Табаков: Нам чужой земли не надо, но и пяди своей не отдадим. http://www.mk.ru).

А перед цим абзацем інтерв'ю талановитий актор, як не дивно, повторив відому байку про те, як М. Хрущов подарував Україні Крим (?!) і пообіцяв, що якщо В. Путін наступатиме на Східну Україну, зокрема, Донбас, то він, Табаков, поправить його.

Не поправив.

Так прийнято на Московській Русі.



Література та джерела

1. Алексеева Л. История инакомыслия в СССР: Новейший период. Вильнюс. М.: «Весть», 1992.

2. Бахтєєв Б. Втрачений Донбас // Свобода, 2014/

3. Бердяев Н. Истоки и смысл русского коммунизма. Париж: YMCA-Press, 1955. 159 с.

4. Винниченко В. Щоденник. Т. 1 (1911--1920 рр.). ЕдмонтонНью-Йорк, 1980.

5. Голобородько В. Летюче віконце / Передм. П. Голубенка. Париж; Балтимор: Смолоскип ім. В. Симоненка, 1970 (Перша укр. друк. у Франції). 223 с.

6. Голобородько В. Ми йдемо: Вибрані вірші. К.; Рівне: Планетадрук, 2005.

7. Дейвіс Н. Європа: Історія. К.: Основи, 2001.

8. Дзюба І. Донбас -- край українського слова // Уроки правди і добра: поезія і проза / Упорядник та автор біографічних нарисів В. Оліфіренко. Передмова І. Дзюби. Д.: Донбас, 2001.

9. Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація? (1965, перша публікація в Україні) // Вітчизна. 1990. №5.

10. Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація? (До 40-річчя оприлюднення). К.: ВД «Києво-Могилянська академія», 2005. 333 с.

11. Дзюба І. Спогади і роздуми на фінішній прямій. К.: Криниця, 2008. 928 с.

12. Донецький вісник НТШ. №40. 2014.

13. Елюар П. Поезії: поезія / П. Елюар ; пер. з фр. М. Москаленка. К.: Дніпро, 1975.

14. Залізняк Ю. Іван Дзюба: Україні потрібна духовна аристократія // Універсум. 2006. № 11-12. С. 23-30.

15. Ильин М. Проблемы формирования «Острова России» и контуры его внутренней геополитики» («Русский архипелаг», 2001) [Електронний ресурс] / Електрон. текст. дані. Режим доступу: http://www.archipelag.ru/ru_mir/ostrov-- rus/cymbur/composition/ Дата звернення: 22.10.2014.

16. Історія Сполучених Штатів. Інформагентство ЮСІА, 2002.

17. Кеннан Д. Истоки советского поведения // История США в документах.2006-2013.

18. Киселева Е. Суждение о путях развития России П.Я. Чаадаева. Рязань, 2001.

19. Коляска І. Освіта в радянській Україні. Торонто-Канада, 1970.

20. Коцарев О. Літо. Ірпінь. Голобородько («ЛітАкцент», 29.07 2014) // [Електронний ресурс] / Електрон. текст. дані. Режим доступу: http://litakcent.com/2014/07/29/lito-irpin-holoborodko/ Дата звернення: 22.10.2014.

21. Кошелівець І. Микола Скрипник. Мюнхен, «Сучасність», 1972.

22. Культуры. ЮНЕСКО, Париж, 1982, №1-2.

23. Куромія Г. Свобода і терор у Донбасі. Українсько-російське прикордоння, 1870-1990 роки. К.: «Основи», 2002.

24. Кюстин де А. Россия в 1839 году. М., 1996.

25. Лаврів, П. І. Історія південно--східної України. Львів: Слово, 1992. 149, [2] с.

26. Ленин В. Главная задача наших дней. ПСС, т. 36, стр.79. М., 1965-75.

27. Лермонтов М. Прощай, немытая Россия... // Сочинения: в 2 т. М.: Правда, 1988.

28. Літературна енциклопедія. Українське шістдесятництво [Електронний ресурс] / Електрон. текст. дані. Режим доступу: http://www. ukrlib.com.ua/encycl/60/ Дата звернення: 22.10.2014.

29. Маланюк Є. Поезія. Л.: Фенікс, 1992. 690 с.

30. Масенко Л. Лист В. Стуса до А. Малишка: історія нездійсненої спроби діалогу // Літературна Україна, 12.09 2013.

31. Мир русской истории: Энциклопедический справочник. М.: Вече; СПб.: Рос. тамож. акад., С.-Петерб. фил., 1997. 603 с.

32. Не відлюбив свою тривогу ранню... Василь Стус -- поет і людина: Спогади, статті, листи, поезії / Упоряд. Орач (Комар) О.Ю. К.: Укр. письменник, 1993. 400 с.

33. Невський И. Почему Карл Маркс и Фридрих Энгельс ненавидели Россию («Посольский приказ», 5.04 2013) [Електронний ресурс] / Електрон. текст. дані. Режим доступу: http://www.posprikaz.ru/2013/ 04/pochemu-karl-marks-i-fridrix-engek-nenavideli-rossiyu/ Дата звернення: 22.10.2014.

34. Никитин Н. Расширение территории как геополитический фактор российской государственности: концептуальные вопросы; Взаимоотношения с вольным казачеством и вхождение казачьих областей в состав России; Присоединение Сибири; Историческое значение территориального роста России // Российская Империя от истоков до начала XIX века. Очерки социально-политической и экономической истории / Редакторы: А.И. Аксёнов, Я.Е. Водарский, Н.И. Никитин, Н.М. Рогожин. М.: Русская панорама, 2011. 880 с.

35. Пятницкий В. Осип Пятницкий и Коминтерн на весах истории: Тайная деятельность Коминтерна. Коминтерн и совет. разведка. Минск: Харвест, 2004. 719 с.

36. Ребет Л. Теорія нації. Мюнхен: Сучас. Україна, 1955. 158 с.

37. Руденко М. За ґратами: поезії 1977-1978 / передм. Н. Світличної. Б. м.: Сучасність, 1980. 222 с.: портр. (Б-ка прологу і сучасності; ч. 139).

38. Світличний І. Серце для куль і для рим: Поезії. Поетичні переклади. Літературно-критичні статті. / Переднє слово І. Дзюби. Київ: Радянський письменник, 1990.

39. Симоненко В. Симоненко, В. Берег чекань / Вибір і комент. І. Кошелівця. Б. м.: Сучасність, 1973. 310 с.

40. Січинський В. Чужинці про Україну: Вибір з описів подорожей по Україні та ін. писань чужинців про Україну за десять ст. К.: Фірма «Довіра», 1992. 254 с.

41. Соловьев С. История России с древнейших времен. М., 1993-98.

42. Солоневич И. Народная монархия / Репринт. воспроизведение изд. 1973 г. М.: Изд. и рекл.-информ. фирма "Феникс", 1991. 511 с.

43. Статут Організації Об'єднаних Націй і Статут Міжнародного Суду / ООН. [М.]: Междунар. отношения, Б. р... 120 с.

44. Стус В. «Свіча в свічаді» (Мюнхен, «Сучасність», 1986).

45. Сюндюков І. Твоя правда за тобою: [Про Василя Стуса] // День. 2012. 2-3 березня. С. 8.

46. Василь Стус в житті, творчості, спогадах та оцінках сучасників. Балтімор: Смолоскип; Торонто: [б.в.], 1987. 463 с.

47. Олекса Тихий: думки про рідний Донецький край. Т. 1. Донецьк: Полігр. буд. «Донеччина», 2012. 415 с.

48. Українська інтелігенція під судом КГБ. Матеріали з процесів В. Чорновола, М. Масютка, М. Озерного та ін. [Б. м.]: Сучасність, 1970. 246 с.

49. Френкин М. Русская армия и революция. 1917--1918. Мюнхен, 1978.

50. Фукуяма Ф. Путін робить рівно те саме, що робив Гітлер («Українська правда», 27.08 2014) [Електронний ресурс] / Електрон. текст. дані. Режим доступу: http://www.pravda.com.ua/articles/ 2014/08/27/7035903/ Дата звернення: 22.10.2014.

51. Чаадаев П. Философические письма // Избранные сочинения и письма. М.: Правда, 1991. 556 с.

52. Шаповал Ю. Досвітній вогонь. У 1965 році з'явився всесвітньо відомий памфлет І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація? // Дзеркало тижня, 2005, 24 червня.

53. Шапошников Е. Выбор: Записки главнокомандующего / Евгений Шапошников. М.: ПИК, 1993. 237 с.

54. Шевельов Ю. Пороги і запоріжжя. Х., 1998.

55. Шевельов Ю. Трунок і трутизна (Про «Палімпсести» В. Стуса) // Пороги і запоріжжя. Х., 1998.

56. Шевельов Ю. Я. мене -- мені... і довкруги. Харків -- НьюЙорк, 2001.

57. Шевченко Т. Кобзар. Київ, 1971.

58. Яковенко И. Познание России: цивилизационный анализ / И.Г. Яковенко; отв. ред. Ю. А. Рыжов. Москва: Наука, 2008. 521.

Размещено на Allbest.ru

...