Етнічний вектор у кримській геополітичній системі координат

Размещено на http://www.Allbest.ru/

Етнічний вектор у кримській геополітичній системі координат

Якубова Лариса, доктор історичних наук, професор, провідний науковий співробітник Інституту історії України НАН України (м. Київ)

У статті аналізуються тенденції етнонаціональної історії Криму кінця XVIII - початку ХХІ ст.

Ключові слова: Крим, етнічні меншини, політика коренізації, кримські татари, етнонаціональна історія, національний рух.

Кримський півострів упродовж віків перебував на перехресті політичних інтересів як європейських, так і азійських держав, перетворившись на зону активного культурного обміну кількох цивілізацій. Його населення було строкатим і в етнічному, і в культурному відношенні. Втім, не лише мирне співіснування племен і народів формувало етнокультурний ландшафт Тавриди. Геноцид був звичною практикою середньовічних воєн. Саме тому про переважну більшість етносів Криму нагадують лише історичні джерела та пам'ятки. З низки народів, власна історія яких нерозривно пов'язана з півостровом, чотири етнічні спільноти існують і нині. Це кримські татари, караїми, кримчаки та маріупольські греки.

До анексії Росією (1783 р.) Кримське ханство було моноетнічною державою (кримські татари становили понад 92% населення). Згідно з матеріалами п'ятої ревізії 1795 р. в Криму мешкали 157 319 осіб, з них - 126 тис. кримських татар. У маніфесті 1783 р. імператриця Катерина II обіцяла «содержать их [тобто - татар - Л.Я.] наравне с природными нашими поддаными и защищать их лица, имущество, храмы и природную веру». Аби заручитися підтримкою більшості місцевого населення уряд демонстрував толерантне ставлення до його способу життя, водночас, крок за кроком упосліджуючи волю. Для Криму була встановлена посада особливого муфтія, повністю незалежного від голови мусульман Росії. Чисельні беї та мурзи були приписані до дворянського стану і згодом породичалися з російським дворянством. Натомість, у 1833 р. тисячі старовинних рукописів та книг як «шкідливі» для населення та «общего спокойствия» були зібрані по всьому Криму і знищені. На початок ХХ ст. на півострові майже зовсім зникли духовні навчальні заклади, загальна кількість мечетей за період 1805-1914 рр. зменшилась з 1556 до 729.

Відповіддю на утиски стала масова еміграція татар до Туреччини. Після кількох хвиль еміграції чисельність татар у Криму істотно зменшилася: внаслідок першої в 1780-1790 рр. - в чотири рази, після Кримської війни - вдвічі. Однак, татари залишалися абсолютною більшістю на півострові (понад 50%) аж до 1864 р., а також відносною етнічною більшістю - до кінця XIX століття (близько 36% в 1897 р.). За переписом 1897 р. із загальної кількості кримських татар (187 943), зафіксованих у Таврійській губернії (102 274 чоловіки і 85 669 жінок), у Криму проживали 186 212 осіб. Кримські татари, як і українці та німці в переважній своїй масі (83,7%), були селянами.

Саме ця обставина справляла вирішальний вплив на становище кримськотатарського народу в Російській імперії: позбавлена національного проводу та можливостей саморозвитку громада фактично була відсунута на периферію суспільно-політичного життя.

Попри вдалі воєнні дії, російський уряд не вважав свої позиції в Криму непохитними. Тривале в часі російсько-турецьке протистояння, заручником і розмінною монетою в якому стало місцеве населення, виснажливі війни призвели до знелюднення губернії та її господарського занепаду. Вирішення проблеми було типовим для свого часу і полягало в державній колонізації, як іноземній, так і власними силами. Найбільш потужні громади створили німці. На початок ХХ ст. вони були третьою за чисельністю етнічною групою степових повітів Таврійської губернії. Решта іноземних колоністів становили малопомітну на загальному тлі частку.

Перше російське населення півострова становили військові, введені сюди відповідно до умов Кючук-Кайнарджийської угоди. Півострів залюднювався шляхом створення військових гарнізонів, заснування міст та портів, земельних пожалувань дворянам та чиновникам. Поволі слов'янське населення у Криму зростало коштом відставних військовослужбовців, чиновництва, державних селян та кріпаків. Внаслідок державної колонізації, населення півострова зросло на 70 тис., сягнувши на середину ХІХ ст. 315 тис. осіб. Утім руйнівна для Росії Кримська війна (1853-1856 рр.) звела нанівець досягнення попередніх років. Внаслідок масової еміграції татар до Туреччини в 1860 р. знелюдніли 678 поселень, населення півострова на 1863 р. скоротилося до 192 360 осіб.

Якісні зміни в населенні краю, як і його відносна стабілізація, відбулися вже в пореформену добу. На час першого всеросійського перепису частка росіян в Таврійської губернії сягала 27,9% (404 463 особи). Російське населення було найбільш урбанізованим - 49,1% (142 062 особи) проживали у містах. На початку XX ст. росіяни стали найбільшим у відносному значенні (понад 41% всього населення) етносом Криму. Стрімке збільшення російської громади було пов'язане з революційними подіями на теренах Російської імперії - Крим перетворився на штаб-квартиру російського білогвардійського руху, транзитний пункт біженців та політичних емігрантів, місце дислокації іноземних військ.

Революційні події дестабілізували політичну ситуацію, актуалізувавши питання самовизначення імперських провінцій. Зрозуміло, що постановка питання в тому чи іншому регіоні обумовлювалася розстановкою політичних сил, соціально-економічною ситуацією, впливом зовнішніх факторів. Чотири основні політичні течії (російська, українська, кримськотатарська і більшовицька) визначали напрямок політичного протистояння в Криму в буремному 1917 р. Вони віддзеркалювали строкатість національного складу населення півострова й гостроту соціального протистояння.

Демократичні перетворення весни 1917 р. викликали бурхливе піднесення в середовищі кримськотатарської громади, ідейно та організаційно вже готової до національного відродження. У липні 1917 р. виникла політична партія Міллі Фірка, яка проголосила основним пунктом своєї програми утворення незалежної кримськотатарської держави. Суголосність політичних програм сприяла зближенню кримськотатарського та українського рухів: у губернських і міських революційних комітетах Криму представники українських партій та організацій, зокрема Української Центральної Ради, діяли спільно з представниками Мусвиконкому. Курултай, як представницький орган громади, мав обговорити і ухвалити шляхи забезпечення її прав. Провести його планували напередодні відкриття Всеросійських установчих зборів - 24 листопада 1917 р.

Жовтневі події відтермінували форум. Лідери кримськотатарського народу відреагували на них стурбованістю. «Криваві події, що розігралися в Петербурзі, - заявив Мусвиконком, - паралізувавши силу існуючої влади, відкривають шлях до анархії і громадянської війни, масштаб і руйнівні наслідки якої нині складно передбачити». 4 листопада Мусвиконком оприлюднив відозву «Про владу в Криму», заявивши про необхідність автономізації і закликаючи до «недопущения главенства в Крыму какого-либо одного народа, недопущения подчинения Крыма какому-либо государству». Гасло «Крим - для кримчан» націлювало на вирішення кримських проблем власними силами. Лідери кримськотатарського руху, як засвідчила зроблена невдовзі заява Д. Сейдамета, не прагнули татаризації Криму, а лише виступали проти зверхності будь-якої (в тих умовах, передовсім, російської) національності. «Голос татар, - наголошував Д. Сейдамет, - ще не голос усього Криму. Для цього необхідні загальнокримські установчі збори, в яких мають взяти участь усі народності, що мешкають у Криму».

Курултай відкрився 26 листопада 1917 року в Бахчисараї. Розпочавши свою роботу як установчі збори кримськотатарського народу, курултай продовжив її в якості постійно діючого органу влади - кримськотатарського парламенту. В його виборах взяли участь понад 70% татарської громади. 13 грудня курултай проголосив Кримську Народну (Демократичну) Республіку і прийняв першу в історії Криму Конституцію, а 18 грудня обрав національний уряд - Директорію у складі 5 «директорів»: Ч. Челебієв - (голова і управління юстиції), Д. Сейдамет (внутрішні та військові справи),

А. Озенбашли (освіта), С. Хаттатов (фінанси й вакуфи), А. Шукри (релігійні справи). Варто зазначити, що з самого початку своєї діяльності Директорія наголошувала на тому, що опікуватиметься не лише татарським народом. Вона вважала своїм священним обов'язком «захист високих гасел великої революції», безпеки і гідності всіх кримчан, водночас наголошуючи, що уряд може бути створений загальнокримським парламентом. Директорія запевняла, що всіма силами й засобами буде прагнути до скликання кримських установчих зборів.

Останній день роботи курултаю 13 грудня ознаменувався ухваленням першої в історії Криму Конституції («Кримськотатарські основні закони»), яка проголосила створення Кримської народної (Демократичної) Республіки; визнала право народів на самовизначення, гарантувала національне самоврядування татарському народу шляхом утворення постійного парламенту (Меджліс-і-Мебусану), який мав обиратися на засадах вільних, рівних, прямих виборів шляхом таємного голосування, скасувала станові звання і привілеї та проголосила громадянську рівність статей. На жаль, один із найдемократичніших у тогочасному світі основний закон не знайшов застосування на практиці.

Попри пошуки широкого діалогу політична ситуація загострювалася. До створення уряду були залучені представники литовсько-татарської інтелігенції на чолі з М. Сулькевичем, однак це не допомогло зберегти державність - у 1918 році, після вторгнення більшовиків, республіка була анульована. Пізніші за часом виникнення квазідержавні утворення на загал базувалися на імперських доктринах. Цьому сприяло скупчення тут російської політичної еміграції.

Потужною силою етнополітичної дестабілізації в Південній Україні та Криму виступило місцеве німецьке населення. Повернувшись після примусового виселення, колоністи переглянули свої політичні уподобання. У травні 1917 р. на з'їзді в Одесі був створений Всеросійський союз російських німців, який розпочав роботу щодо політичного об'єднання розрізнених колоністських громад і підготовці до виборів в установчі збори. Підписання Брест-Литовського мирного договору, затвердження Гетьманату, що спирався на військову підтримку Німеччини - все це значна частина колоністів сприйняла як історичний шанс.

На квітневих 1918 р. з'їздах в Одесі та Пришибі вони жваво обговорювали питання повернення до Німеччини, врешті утвердили: «Просити його Величність Німецького Імператора та уряд Німецької імперії якомога швидше прийняти в лоно імперії німецьких колоністів та всіх інших німців цих областей і взяти їх під захист німецьких законів [...] заснувати в Таврійській губернії та Криму державне утворення, яке підлягало б Німецькій імперії й було б форпостом і чатовим Німеччини». Впродовж літа 1918 р. до Берліна було відправлено кілька делегацій.

Після вдумливого вивчення ситуації німецькі дипломати дійшли думки, що створення в Південній Росії для німецьких колоністів у певний спосіб залежної від Німеччини та нею протегованої колонії є політичною аферою. У червні 1918 р. була сформульована офіційна позиція Німеччини стосовно Криму: утворення в Криму держави німецьких колоністів на умовах протекторату стало б підґрунтям зміцнення проросійських симпатій, з одного боку, та ускладнення стосунків із Туреччиною, з іншого; саме тому Крим мав перейти до української держави, яка б гарантувала права німецької людності на півострові.

На реалізацію узгодженого політичного курсу Гетьманської держави та її іноземних кураторів не вистачило часу. У квітні 1919 р. на півострові знову утвердилася радянська влада. Більшовики проголосили його незалежною соціалістичною республікою, уряд якої очолив брат В. Леніна - Д. Ульянов. Республіка проіснувала близько двох місяців. Десантом з моря у червні 1919 р. Кримом знову оволоділи білогвардійці, які протрималися там до листопада 1920 р. Втративши контроль над півостровом, білогвардійські сили, емігрували до Туреччини. За кілька днів на цивільних пароплавах і військових кораблях, переважно французьких, було евакуйовано 145,7 тис. Ще близько 100 тис. осіб, згідно з опублікованими В. Булдаковим даними, були знищені червоним терором. Усунувши фізично величезну частину політичної еліти, більшовицькі вожді зробили все для того, аби підпорядкувати Крим безпосередньо Москві «на становищі автономної одиниці». етнічний політичний культурний крим

Позбавивши Крим суверенітету, а кримських татар - права на самовизначення, Кремль водночас зробив політичний реверанс у їх бік. Більшовики усвідомлювали, що кримськотатарський національний рух став реальною політичною силою: Міллі Фірка (Народна партія) налічувала близько 10 тис. членів. У січні 1921 р. Раднарком РСФРР надіслав до Криму комісію на чолі з членом колегії Наркомату у справах національностей М. Султан-Галієвим. Результатом її діяльності стало утворення в Кримському обкомі РКП(б) татарської секції, припинення червоного терору і амністія членів Міллі Фірки та учасників партизанського руху «зелених». Султан-Галієв рекомендував створити у Криму автономну республіку із найширшим залученням татар до державного управління. Проте мова йшла про територіальну, а не національну автономію. Перепис 1921 р. провели таким чином, аби довести, що на статус титульної нації в Криму могли претендувати тільки росіяни. З 721 тис. мешканців 59 національностей росіяни, українці і білоруси склали 51,5%, татари, турки і роми - 25,9, євреї та кримчаки - 7,0, німці - 5,9, греки - 3,3, болгари - 1,7, вірмени - 1,7, болгари - 1,6, поляки - 0,8%.

Згідно з постановою ВЦВК і РНК «Про автономію Кримської Радянської Соціалістичної республіки» (18 жовтня 1921 р.) Крим став територіальною автономією в складі РСФРР. Згодом, 11 листопада 1921 р. делегати І Установчого з'їзду рад Криму постфактум схвалили рішення. Втім і надалі татари не припиняли спроб зміцнити свій політичний вплив. Більшовики відреагували на них змінами в тактиці і стратегії. 18 жовтня 1921 р. В. Ленін і

М. Калінін підписали декрет про утворення Кримської АСРР. Керівником Раднаркому (який мав як виконавчі, так і законодавчі функції) Кримської АСРР став С-Г. Саїд-Галієв. На почесну посаду голови Кримського ЦВК було обрано Ю. Гавена. Татарам в уряді дісталося 4 наркомати з 13. Отже, центр давав зрозуміти, що республіка має національний характер. Однак функціональні обов'язки татарських урядовців були істотно обмежені. Роль татар у перетворенні губернії на автономну республіку не афішувалася, хоча й не заперечувалася. В діючій Конституції КСРР було відсутнє положення про те, що кримські татари являли собою титульну націю. Символіка прапора й герба була суто радянською, але назва «Кримська Соціалістична Радянська Республіка» повторювалася двома мовами - російською і кримськотатарською.

Головну ставку в стратегії дійсного опанування Кримом більшовики зробили на політику коренізації, що від початку мала двоїсте за своєю суттю завдання: по-перше, сприяння укоріненню більшовизму в привабливій національній «обгортці»; по-друге, нейтралізація, а в перспективі - політичне знищення національно-демократичного руху в середовищі етнічних громад. 10 лютого 1922 р. ЦВК і РНК Криму схвалили перспективний план татаризації радянського апарата. Ставилася мета домогтися того, щоб татари складали 49% в обласному апараті управління і 45% на районному рівні. Татарам надавалися переваги перед рештою національностей при підготовці кваліфікованих кадрів, при вступі до навчальних закладів. У Кримському ЦВК було 32 татарина, 29 росіян, 7 українців, 3 німці, єврей, латиш, естонець, білорус. У РВК у 1924-1925 рр. налічувалось 140 росіян, 42 татарина, 5 німців, 6 євреїв, 2 вірмени, болгарин, 2 естонці, білорус, караїм, угорець, 116 поляків.

Чимдалі татаризація наштовхувалася на супротив решти етносів.

Особливе невдоволення викликало переведення діловодства на татарську мову в районах, де татари складали 50-60% населення. Другим за гостротою подразником стала аграрна політика В. Ібраїмова, а саме: передбачалося переселити на вільні землі Криму близько 100 тисяч татар-реемігрантів, що проживали в країнах Близького Сходу і на Балканах, а також розселити у степовій частині півострова більшість жителів гірської і передгірної зон, яким гостро бракувало землі. Воно стало тим більш гострим, що на певному етапі зіткнулося з планами союзного керівництва по створенню в Криму єврейських сільськогосподарських районів. Перспективним планом, розрахованим до кінця 1929 р., передбачалося відвести в Криму для переселенців і розселенців 311 792 десятини землі, розмістивши на них 11 727 селянських дворів. Політбюро ЦК ВКП(б) та президія ЦВК СРСР схвалили розроблений КомЗЄТом план землеоблаштування впродовж 10 років 100 тис. єврейських сімей.

Заходи зі створення в Криму єврейської автономної республіки наразилися на запеклий опір керівництва півострова на чолі з В. Ібраїмовим.

Останній закликав татар явочним порядком розселитися на вільних землях півострова. Це зрештою призвело не тільки до згортання політики татаризації, але і до розстрілу голови КримЦВК Велі Ібраїмова, широкосяжної кадрової чистки та репресій. Постраждало щонайменше 3 500 представників кримськотатарської інтелігенції.

Політика татаризації вступила у фазу стагнації. Так, якщо серед голів сільрад у 1927 р. кримські татари складали 45,3%, то в 1939 р. - 37%. На противагу кримськотатарському політичному фактору Кремль зміцнював позиції переселенців та колишніх колоністів. У 1930 р. у Криму було проведено нове районування: замість 10 було створено 16 районів. Частина з них отримала статус національних: Балаклавський, Куйбишевський, Бахчисарайський, Ялтинський, Алуштинський і Судакський - кримськотатарські; Фрайндорфский і Ларіндорфський - єврейські; Бююк-Онларський і Тельманівський - німецькі, Ішуньский (Красноперекопський) - український. На квітень 1930 р. функціонувало 144 татарських, 106 російських, 37 німецьких, 14 єврейських, 9 болгарських, 8 грецьких, 3 українських, 2 вірменські сільрад.

Формально продовжувана коренізація мала безславний кінець. Наприкінці 1936 р. проти призначених Кремлем татарських очільників (Б. Чогара, І. Тархана, М. Бекирова та ін.) НКВС сфабрикував справу «групи Самедінова». Їх звинуватили у приналежності до пантюркістської націоналістичної організації, яка ставила за мету відокремлення Криму від СРСР. Від серпня 1937 р. репресії набули національного характеру, вони не оминули жодної етнічної громади і суттєво вплинули на склад населення.

Згідно з даними перепису 1939 р., російська громада зросла до 558,5 тис. (49,6%), татарська - до 218,9 тис. (19,4%), українська - до 154,1 тис. (13,7%), єврейська - до 64,5 тис. (5,7%), німецька - до 51,3 тис. (4,6%), грецька - 20,7 тис. (1,8%), болгарська - 15,3 тис. (1,4%), вірменська - 12,9 тис. (1,1%)²¹. Неспівставне з рештою громад збільшення абсолютної чисельності росіян та українців відбулося передовсім внаслідок напливу робітників та інженерно-технічних працівників на об'єкти індустріалізації, євреїв - в контексті здійснення радянського проекту єврейської аграризації.

Докорінні зміни в абсолютних та відносних показниках структури людності півострова сталися під час Другої світової війни. Втім, значно більш радикальну етнічну політику тут запровадили радянські війська. Звільнивши Севастополь, 11 травня Державний Комітет Оборони (далі - ДКО) прийняв горезвісну постанову «Про кримських татар», згідно з якою всі вони, від людей похилого віку до немовлят, підлягали депортації з місць постійного проживання у Казахстан. На світанку 18 травня 1944 р. кримським татарам було оголошено, що вони за зраду Батьківщини караються виселенням. За три дні було завантажено в залізничні ешелони 180 тис. осіб. Разом з тими, хто був мобілізований на трудовий фронт райвійськкоматами, кількість вилучених з Криму осіб татарської національності сягнула 191 тис.

2 червня ДКО прийняв додаткову постанову стосовно виселення «німецьких посіпак», згідно з якою було виселено 41 854 особи: 15 040 греків, 12 422 болгарина, 9 621 вірмен, 1 119 німців, румунів, італійців. До спецпоселень було відправлено також близько 9 тис. демобілізованих з Червоної армії кримських татар, 1 700 кримських вірмен, болгар і греків. Таким чином, з етнічного організму Криму були хірургічно видалені етноси, що складали автохтонне населення, а також нащадки іноземних колоністів. У Кремлі потурбувалися про те, щоб не залишилося слідів їхнього перебування на географічній мапі. Указом Верховної Ради РРФСР від 14 грудня 1944 р. було перейменовано 11 з 26 районів та райцентрів, що мали татарське або німецьке походження. На кінець літа 1945 р. серед назв 409 сільрад не залишилося жодної татарської. Так зникли й формальні підстави для територіальної автономії Криму. У червні 1945 р. Кримська АРСР була перетворена на область у складі РРФСР.

На цей час населення півострова зменшилося майже вдвічі (633 тис. проти 1 126 тис. у 1939 р.). Про це, зокрема повідомляв заступник голови РНК РРФСР А. Гриценко в листі до Г. Маленкова і О. Косигіна. Крим перебував у стані демографічної та гуманітарної катастрофи. На початку 1945 р. в семи з 26 сільських районів майже не залишилося мешканців. За даними М. Максименка, кількість працездатного населення в колгоспах і радгоспах становила 2/5 від довоєнного рівня. Зрозуміло, що відродити зруйновані промисловість та сільське господарство в таких умовах було неможливо. Вихід із ситуації радянське керівництво бачило в здійсненні «добровільно-примусових» переселень громадян. В 1944 р. з п'яти російських (Воронезької, Курської, Орловської, Тамбовської і Ростовської) і чотирьох українських (Київської, Вінницької, Житомирської і Подільської) областей прибуло 62 тис. селян. Вони були розселені в напівзруйнованих обійстях депортованих. Сюди ж, в організованому порядку, прибували демобілізовані солдати. Однак, до початку 1950 р. більше половини (56,6%) переселенців покинули негостинний Крим. Становище майже не покращилося і в наступні роки. За звітом керівника переселенського відділу Кримського облвиконкому М. Пузакіна, впродовж 1950-1953 рр. до Криму переселилося 11 974 родини, а залишила його 3 071 родина.

Новий етап етнонаціональної історії півострова пов'язаний із передачею Криму до складу УРСР. Тоді ж була розроблена державна переселенська програма, в контексті якої для переселенців держава будувала типові масиви (3-6 тис. будинків на рік впродовж 1956-1959 рр.). Як показав Всесоюзний перепис населення 1959 р., населення півострова зросла до 1 201,5 тис., за наступні 30 років - до 2 430,5 тис. Кількість росіян між переписами 1959 і 1989 рр. зросла з 267,7 тис. до 625,9 тис., їхня питома вага - зменшилася з 71,4 до 67,0%. Натомість кількість українців зросла з 267,7 тис. до 625,9 тис. (частка в сукупному населенні збільшилася з 22,3 до 25,6%). Чисельність білорусів за рахунок масштабних переселень сільського населення піднялася з 21,7 тис. до 50,1 тис. Єврейська громада за рахунок еміграції зменшилася на третину.

Відбудова Криму відбулася без татар. Попри те, що XX з'їзд КПРС засудив сталінські депортації, союзне керівництво не дозволяло їм повернутися на землю пращурів. Лише 7 березня 1991 р. Верховна Рада СРСР прийняла постанову про скасування законодавчих актів 1941-1968 рр., але підкреслила, що їх скасування не повинне призвести до утиску прав і законних інтересів громадян, які проживають нині на відповідних територіях. Кабінету міністрів СРСР було рекомендовано встановити в міру створення економічних і соціальних умов порядок, розміри і механізм матеріальних компенсацій депортованим.

Весь тягар відновлення історичної справедливості щодо кримськотатарського народу був перекладений на незалежну Україну, яка попри складну соціально-економічну та політичну ситуацію, латентний опір мешканців та непорозуміння з Росією в односторонньому порядку намагалася вирішувати це завдання. Взаємини між громадою та державою впродовж 1991-2012 рр. були непростими, оскільки стабільно складними залишалися умови натуралізації репатріантів та їхньої адаптації до нових обставин життя. На першому курултаї кримськотатарського народу (29 червня 1991 р.) було висунене завдання реалізації права на вільне національно-державне самовизначення на своїй національній території. Після реабілітації національної меншини та початку масового повернення, це гасло, як кінцева мета політичної боротьби, було зняте, втім його потенційна конфліктогенність залишалася надзвичайно високою. Полягала вона у високій політичній активності громади, низці неврегульованих проблем репатріантів та наявності лакун в українському законодавстві, які допускали відмінні тлумачення. Згідно з ним, кримські татари були визнані корінним народом, який розглядався як вид національної меншини, що вимагає особливих правових механізмів реалізації своїх прав. Такий підхід до вирішення проблеми знайшов підтримку в громаді, всенародні збори представників кримськотатарського народу (курултай) 1996 р. ухвалив доручити Меджлісу добиватися визнання кримськотатарського народу корінним, а Криму - національно-територіальною автономією в складі України на основі реалізації кримськотатарським народом невід'ємного права на самовизначення. Характер вирішення кримськотатарської проблеми впродовж років балансував на межі її політичного вирішення чи обмеження її національно-культурним рівнем.

Упродовж останніх двох десятиліть кримськотатарська спільнота сприймалася владою України як рівноправний (хоча і доволі проблемний) політичний партнер. У межах системи національного самоуправління поступово сформувалися елементи кримськотатарської державності. Вертикаль татарського самоврядування (Меджліс - районні меджліси - сільські меджліси) забезпечує високий рівень політичної мобільності громади. Кожні 5 років скликається курултай, до якого входять 250 делегатів, які обирають 33 члени Меджлісу. Він приймає рішення від імені всього кримськотатарського народу, визначає вектор етнокультурного розвитку і консолідує народ навколо актуальних суспільно-політичних завдань. Завдяки високій самоорганізації репатріанти доволі швидко зміцнили свої позиції не лише в Криму, а й на загальнодержавному рівні.

Кримська спільнота відреагувала на це стриманим упередженням. Національні організації поступово створили майже всі етнічні громади. Гальмування процесів асиміляції та збереження національних святинь - таким було завдання культурно-освітнього товариства «Къримчахлар» та Асоціації караїмів Криму («Кримкарайлар»). Республіканське товариство німців Криму «Видергебурт» («Возрождение»), Кримське мордовське товариство, Рада національних меншин Південного берегу Криму «Рівність», Кримське товариство болгар, Республіканське об'єднання депортованих болгар ім. братів Стоянових, Болгарське культурно-просвітнє товариство «Відродження», Федерація греків Криму та інші опікувалися підтримкою зв'язків із діаспорами та збереженням національної свідомості. Російські організації («Товариство російської культури», «Братство слов'ян Криму», «Русское общество Крыма», «Союз россиян Крыма» та ін.) діяли у фарватері кремлівської стратегії повернення Криму.

Попри існування відповідників національних організацій та їхню показну діяльність, порівнювати процеси, що відбувалися в громадах не доводиться. Тоді, як у середовищі кримських татар вирував процес національного відродження, а самі вони стали згуртованою громадою, що на заклик лідерів спроможна була вирішувати будь-які завдання, решта етносів перебували на оборонних позиціях, лишаючись на загал населенням, а не суб'єктом суспільно-політичного життя. Враховуючи тенденції етномовної асиміляції в середовищі етнічних меншин Криму та прискорене старіння російської громади, слід визнати, що єдиним перспективним політичним проектом півострова лишатиметься кримськотатарський. Він пройшов випробування часом і спромігся створити потужні механізми не лише виживання, а й етнічної мобілізації.

Крим належить до регіонів, етнічний склад населення яких зазнав докорінних змін саме внаслідок селективної політики уряду СРСР, скерованої на стимулювання збільшення російського компоненту, як своєї опори. На окремих етапах вона набирала форми відвертого геноциду щодо автохтонного населення. Національна політика Росії, що є правонаступницею СРСР, ґрунтується на засадах усталених у ХХ ст. і мало враховує зміни, що відбуваються в світі. Отож, майбутнє етнонаціональних відносин на теренах Тавриди виглядає доволі суперечливим. Етнічний вектор вималює ще не один непередбачуваний зигзаг у цій геополітичній системі координат.

Бібліографія:

1. Скальковский А. Хронологическое обозрение истории Новороссийского края, 1731-1823. - Одесса, 1836. - Ч. 1. - С. 193, 226.

2. Высочайший Манифест Великой императрицы Екатерины II о принятии Крымского полуострова, острова Тамана и всея Кубанской стороны под державу Российскую. 8 апреля 1783 г. // Полное собрание законов Российской империи. - Т. XXI: 17811783 гг. - СПб., 1830. - №15708.

3. Серед їх нащадків слід назвати Г. Державіна (рід Нарбекових), Л. Толстого (рід Ідрисових), Ф. Достоєвського (Челебеї), О. Купріна (Туган-Барановські), А. Ахматова (рід Чагодая) та ін.

4. Енциклопедія українознавства. - Париж; Нью-Йорк, 1976. - Т. 8. - С. 31, 39.

5. Краткие общие сведения по империи: Распределение населения по главнейшим сословиям, вероисповеданиям, родному языку и по некоторым занятиям (по материалам первой Всеобщей переписи населения Российской империи, 1897 г.). - СПб., 1905. - С. 4-5.

6. Бикова Т.Б. Політичне та соціально-економічне становище в Криму (від середини ХУЛІ ст. до 1917 р.) // Проблеми історії України ХІХ - початку ХХ ст. - 2003. - Вип. 6. - С. 15.

7. У Євпаторійському повіті воно становило 39%, Перекопському - 45,3%, Сімферопольському - 37,7%, Ялтинському - 30,2% та Феодосійському - 42,2%.

8. Первая Всеобщая перепись населения Российской империи, 1897. Издание Центрального статистического комитета Министерства Внутренних дел / Под ред. Н.А. Тройницкого. - ХІІ - 1904. - С. V.

9. Цит. за: Возгрин В.Е. Исторические судьбы крымских татар

10. Чубукчиева Л.З. Крымскотатарские женщины - делегаты I Курултая 1917 года // Культура народов Причерноморья. - 2011. - №199. - Т. 1. - С. 84-85.

11. Ядловська О. Трансформації серед німецького населення Півдня України в 19171920 рр. // Схід. - 2007. - №2. - С. 4.

12. Булдаков В. Красная Смута. Природа и последствия революционного насилия. - М., 2010. - С. 506.

13. Бикова Т. Організація Кримської АСРР у 1921 р. // Крим в історичних реаліях України. - К., 2004. - С. 231.

14. Никольский П.А. Население Крыма. - Симферополь, 1929. - С. 5.

15. Национальная политика ВКП(б) в цифрах. - М., 1930 . - С. 45; Крымская АССР (1921-1945). - Вып. 3. - С. 283.

16. Кульчицький С.В. Кримське питання в контексті політичної історії ХХ сторіччя // Національне питання в Україні ХХ - початку ХХІ ст.: Історичні нариси. - К., 2012. - С. 524.

17. Котляр Н. Політика коренізації в Криму в 20-30-ті рр. ХХ ст. // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. - 2003. - Вип. 9. - С. 250.

18. Кульчицький С.В. Назв. праця. - С. 525.

19. Брошеван В., Ренпенинг В. Боль и память крымских немцев (1941-2001 гг.): Историко-документальная книга. - Симферополь, 2002. - С. 124, 130;

20. Бугай Н.Ф. Народы Украины в «Особой папке Сталина». - М., 2006. - С. 145;

21. Его же. Депортация народов Крыма: Документы, факты, комментарии. - М., 2002. - С. 88, 89;

22. Зарубин В.Г. Депортация из Крыма армян, греков и граждан других национальностей // Историческое наследие Крыма. - 2004. - №5. - С. 25.

23. Крим в етнополітичному вимірі. - К., 2005.- С. 304.

24. Максименко М.М. Переселення в Крим сільського населення з інших районів СРСР (1944-1950 рр.) // УІЖ. - 1990. - №11. - С. 53.

25. ЦДАГО України. - Ф. 1. - Оп. 30. - Спр. 3590.- Арк. 109-110.

26. Сергійчук В. Український Крим. - К., 2001. - С. 198.

27. Національний склад населення України. - Ч. 1: (За даними Всесоюзного перепису населення 1989 року). - К., 1991. - С. 56-63.

28. Умєров А. Меджліс визначає вектор розвитку і консолідує народ

29. Див. також: Хрящевська Л.М. Діяльність національно-культурних товариств України в 90-х рр. ХХ ст. // Науковий вісник Миколаївського національного університету ім. В.О. Сухомлинського. Історичні науки. - 2013. - Вип. 3. - С. 48-52.

30. Див.: Петроградская А.С. Этнодемографическая структура крымского сообщества // Ученые записки Таврического национального университета им. В.И. Вернадского. - Т. 22 (61). - 2009. - №2. - С. 248-253.

Размещено на Allbest.ru