Повсякдення мешканців подільського села 1950-1960-х років (на прикладі села Хижинці Вінницького району Вінницької області)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Повсякдення мешканців подільського села 1950-1960-х років (на прикладі села Хижинці Вінницького району Вінницької області)

вінницький хижинці свято обрядовий

Перших п'ять років після закінчення Другої світової війни жителі УРСР поволі поверталися до мирного життя. Страдництво українців не скінчилося. У 1946-1947 роках в Україні знову було створено штучний голод для селян. Виправданням для влади була ще й засуха у південних регіонах України. Спочатку до поїздок східняків за харчами до Західних областей ставилися поблажливо, але дуже скоро заборонили й цю невелику можливість виживання. Дослідники беззаперечно довели, що зерна, зібраного в Україні 1947 р., вистачило б для забезпечення хлібом усього населення. На виконання держпоставок було здано 436 млн. пудів, на 206 млн. більше, ніж у 1946.

Багато родин мало колосальні втрати, дехто повертався з німецьких таборів, інших запроторили до Сибіру. По 25 років тюрми отримали люди, які виконували якусь роботу при німецькій окупації під загальною назвою «поліцаї».

У селах після війни було мало чоловіків, жінки виконували і їхню роботу. Вони виходили жати і косити, запрягали коні і перевозили різні вантажі. Багато хто хотів би позбутися колгоспного рабства та без паспорта нікуди було податися. Єдине -- це вербовка на Донбас, Далекий Схід, Урал, де потрібні були роботящі українські руки.

У даному розділі на основі методу безпосереднього спостереження, який плідно використовується в етнографічній науці з середини ХІХ століття, спробуємо показати повсякденне життя українців конкретного приміського села Хижинці Вінницького району, Вінницької області у повоєнний період. За легендами назва села походить від слова «хижа» -- хатина. Історики ХІХ ст. відзначали, що село славилося теслярами, які будували хати. Село це давнє, про що свідчить радіальна забудова, яка вже рідко сьогодні зустрічається в Україні. Найдавніші згадки відносяться до ХУІ-ХУІІ ст. У селі у 1869 р. була збудована дерев'яна церква на кам'яному фундаменті. У с. Хижинцях за даними сільської ради проживає 1249 осіб. Біля 200 осіб померло під час голодомору 1932- 1933 років, майже повністю вимерла родина Джуренків. Не повернулися з фронтів другої світової війни 155 осіб.

Ще на середину ХХ ст. на окремих вулицях були залишки високих укріплень -- «вали» замість звичайних тинів. На цей час ще зберігалися назви кутків, хоч вже були запроваджені назви вулиць, які ніхто не знав і не користувався новими назвами. На вулиці лише на одному хліві висіла затерта бляшанка з написом: Дем'яна Бєдного. А кутки усі знали: Чапля, Бевзівка, Галайдівка, Поліщуківка, Баранівка, Копичина, Зеленківка, Шайдівка, Джурівка, Дзюбівка, Шлях. На Копичині жили поляки. Поширеними прізвищами були Гончарук, Шпак, Баран, Творун, Шевчук, Колісник, Бевз, Шайда та чимало родин на прізвище Ільченко, які очевидно заселилися з Центральної України. Лише на одній вулиці жили кілька родин з прізвищем Поліщук, які були родичами між собою, що означало їхню пізнішу появу тут. Було село козацьким, а пізніше державним. Його близьке (10 км) розташування до м. Вінниці сприяло активнішому розвиткові товарно-грошових відносин. Селяни добиралися до м. Вінниці на возах (взимку -- санях), часто пішки.

З початком колективізації чимало людей попали у списки на розкуркулення. Кому вдалося заплатити весь непосильний податок, ті залишилися у селі і у 1929 р. вступили до колгоспу. Радянська колективізація та індустріалізації, становлення тоталітарної системи взагалі -- катаклізми, що зламали звичний уклад побуту, об'єктивно вимагали створення нових стратегій виживання, варіантів адаптації, стереотипів поведінки. З цієї причини вчені почали активно звертатися до вказаного періоду, щоб простежити процес адаптації українського селянства до суспільних трансформацій у радянській Україні у 1920-1930-х рр. Однак не менш важливим є повоєнний період для подальшої адаптації до умов колгоспного ладу. Побут селян періоду війни досліджений мало. З переказів відомо, що люди працювали в колгоспі. Тепер німці заставляли працювати. За розповідями селян керував виходом на роботу в колгосп військовий на назвисько Грель, очевидно спрощений і довільний переклад з німецької. Він був дуже жорстокий, їздив на бричці з батогом у руках. Люди ховалися, як він їхав вулицею, бо як зобачив жінку на подвір'ї, то зіскакував з брички і заходився бити людину, що вона у цей час не на роботі. Причин не з'ясовував. Після війни це назвисько ще пам'ятали років десять, бо навіть нашу норовисту корову, яка билася, назвали «грель». Ще пригадували, що німці забирали у селян свиней для приготування обіду. В одній хаті вони влаштували свою кухню. Коли відступали то частину посуду залишили, який ще довго служив селянам.

Перші двадцять років в умовах повернення до мирного життя були дещо послаблені втручання в побут селянина-колгоспника, м'якше ставлення до проявів релігійності колгоспників. Але це була більше зовнішня ознака, тиск на колгоспника продовжував наростати.

У 1950-х вже майже усі були в колгоспі. Колгоспники мали 60-80 соток присадибної землі, яку у 1960-х усім урівняли по 0,60 га. У селі було кілька родин (здається три) одноосібників, які біля хати мали 0,15 га і шматок батьківського поля. Їх називали індусами.

У селі велику площу, як переважно на Вінниччині, займали посіви цукрового буряка. Колгоспниці на полі мали найбільше клопоту з цукровими буряками. Це була основна технічна культура. Буряки потрібно було дуже рано і вчасно прорідити, щоб не «стекли», тобто щоб не пішли вгору, тоді не буде корінця, другий раз просапували, щоб «провірити», або щоб ще раз ліквідувати зайву густоту. Все це робилося вручну. Пісню їм придумали: «Буряки рядочками, стеляться листочками...». Восени потрібно було викопати ці буряки, які родили нівроку, обчистити від землі і гички, скласти у бурти. Пам'ятаю, як мама, не в силі вправитися зі своєю нормою, брала і нас з братом на копання тих буряків. Лопата загрузала у мокрій землі, руки мерзли, а у мами вони були такі порепані і чорні, що вже не схожі були на руки. Ввечері вона тихенько постогнувала, бо дуже боліли. За те пізно восени вона отримувала не повний мішок цукру, який стояв на печі і можна було його тихенько лизнути.

Людей, як тоді говорили, «гонили на роботу» взимку на розкидання гною, ще на жнива, на тік до «машини», де провіювали зерно. Та машина працювала цілодобово, траплялося, що посилали туди і учнів старшокласників. Переважна більшість робіт виконувалася вручну. Колгоспникам важко було залишитися вдома, щоб обробити свою присадибну ділянку. Десь у 1960 чи то у 1961 р. кільком колгоспницям за те, що залишилися підгортати картоплю вдома, голова колгоспу (завжди присилали чужого) дав розпорядження переорати їм ту картоплю, яка вже зачинала цвісти. Це сколихнуло село. Голову того десь перевели до іншого колгоспу. Пригадую, як тоді вперше зародилося якесь незрозуміле почуття протесту проти місцевої влади.

Ґрунти тут переважно сірі родючі, де добре родять плодові дерева. Люди вирощували чимало полуниць, малини, але особливо багато фруктів. У домашньому господарстві були свині (одне або двоє на рік), корова, кури та різна дрібна живність. Рідше розводили гусей, качок, індиків. У кількох родинах була ще й пасіка, а в попередні століття пасічництво у селі було розвинене і займало важливу частину господарювання. Коли перед Спасом качали мед, то пасічник наділяв медом сусідів та родичів. Це була давня традиція і вона шанувалася.

Після війни, хоч у колгоспі вже було кілька вантажних машини, колгоспники переважно добиралися до міста, несучи на плечах важкі клунки на базар, пішки. Трохи згодом почав ходити автобус до сусідніх сіл Малі Хутори і Писарівка. До них вже було ближче 5-6 км. Взагалі, основний транспорт, який був у селі на 1950-ті -- початок 1960-х років, це віз з кінним запрягом, «гарба» -- це довгий глибокий віз, у який запрягали воли. Їх ще було дві чи три пари в колгоспі. Гарбою перевозили сіно, солому, гичку. Взимку в колгоспі були і сані. Машин було мало і в колгоспі. Основні вантажі перевозили кіньми та волами.

Варто зауважити, що село віддавна славилося у Вінницькій окрузі великими фруктовими садами, плоди яких були основним предметом торгівлі. Лише одних яблунь було понад 20 сортів з місцевими давніми назвами: папіровка, денешта, ренета зелена, антонівка, ренета золота, пепенка, сіра, зимня, корнилівська, щітина червона, шафран, кальвін білий, макова ренета, семеренка, гусак, ляльківська, олександрівка, циганка, книш та інші. Груші: бабка, дуля, кашка, фунтівка, грантівка, сапі- жанка, цукрівка, наумівська, довгохвоста, сінтябровка, бера Оліза, глива, лимонка, лісова красуня, графіни, цукровий глек, панна.

Найпоширенішим сортом груш був глек (глик), який заготовляли способом сушіння на продаж. Це величезне дерево, яке давало врожай майже щороку. У вересні груші самі починали активно опадати. Їх щоранку визбирували і носили на сушню. Саме цей сорт груш був ще придатним для заквашування, тому на зиму у погребах у кожного була велика діжка квашених дуже смачних груш. Так само багато насушували слив, серед них найпоширеніший сорт «солодка» або ще називали «черкуша». В середньому кожна родина насушувала тонну а то й більше слив, і так само груш. Сухофрукти становили основну статтю прибутку майже кожного селянина. Цей промисел, досить трудомісткий, був основним ще у ХІХ столітті, але він продовжувався і за колгоспного часу. Оскільки на трудодні майже нічого не платили, то колгоспники мали додатковий прибуток з садівництва. Тому вони вціліли навіть тоді, коли кожне дерево обкладалося податками.

Сушили фрукти на спеціальних сушнях, які давніше мали велику яму (погребницю) у ній була вибита піч з конусоподібним горлом. На верху піч мала форму великого ящика, збитого з широких дошок, посередині мала сволок (балок) і заповнювалася обабіч балка щаблями із ліщини, які прилягали щільно один до одного. Розмір таких сушень був приблизно 150-170 см на 200-250 см. Висота становила приблизно 50-60 см. У цю ємкість засипали груші і палили внизу дровами (частіше пеньками) таких порід дерев, як ясен, груша, яблуня, ніколи не використовували сосну. Вогонь мав бути не великим, щоб не спалити на верху спорудження і не було диму. Досягали великої кількості жару постукуванням об пеньки спеціальною палицею, або коцюбкою (кочергою). Потрібно було за ніч разів п'ять вставати, щоб «підстукати», тобто підтримувати вогонь у печі. Цей жар протягом доби давав можливість підсушити грушу до стану «балабухи», тобто, уже м'якої, але ще не сухої. Через кожну добу грушу потрібно було перевернути таким чином, щоб нижня йшла на верх. Поверх неї ще насипали тонкий шар слив і так коптили до готовності, кілька разів перебираючи фрукти, щоб ті, які ще сировуваті, попадали на низ сушні і сухіші наверх. Сливи завжди були зверху, вони підсушуючись, своїм соком зволожували грушу, яка ставала дуже смачною і духмяною. Ця праця була важка, і коли батьки були в колгоспі на роботі, за сушнями доглядали діти, а перебирали лише вночі до керосинової лампи або ліхтаря. Приїжджі люди, коли спостерігали цю працю, говорили, що вона для каторжан. Ці малі архітектурні форми побутували спорадично, лише у тих селах, де було розвинуте промислове садівництво, тому майже не описані в етнографічній літературі. Такі сушні збереглися почасти і до сьогодні, але вже значно удосконалені.

Таким чином, на зиму колгоспники заготовляли товар -- сухофрукти, які збували на приймальні пункти у м. Вінниці, продавали перекупщикам, які вивозили фрукти до Росії, Білорусії. У 1960-х роках поволі почали давати довідки і самим колгоспникам про те, що везуть на продаж власний урожай. Тоді кілька родин наймали контейнер, або вантажівку і їздили у «поєздку», переважно у Росію, Білорусію. Старші люди продавали товар перекупщикам вдома.

З невмілими торгівцями траплялося чимало пригод у таких поїздках, вони обростали різними жартами і анекдотами про відвідування мавзолею, про викрадання товару, про купівлю подарунків (не змогли купити школяреві зошити, бо не знали, як сказати російською, а продавець не знала слова зошит) тощо. Пригода, що сталася з двома чоловіками, які їздили торгувати сухофруктами до Москви, переказувалася багатьма селянами і обростала новими подробицями, а називалася вона «За що п'ятнадцять діб відсиділи...». Суть полягала у тому, що продавши трохи швидше товар, двоє чоловіків вирішили піти до мавзолею, щоб згаяти час до очікування потягу. Зайшли у мавзолей і один не втримався від здивування таким окликом: «.... Твою, як живий.». Його відразу вартовий затримав і повів кудись. Реакція його товариша була окликом навздогін: «Я тобі казав на біса він тобі здався.» Забрали і товариша. Люди у тих умовах ще знаходили у собі сили сміятися із себе. Часами вони справді поверталися обкраденими, але щасливими, що живими.

З поїздок привозили своїм донькам на виданні вовняну тканину «бастон» на пальто, шовк на випускні та весільні сукні. Грошей на дрібниці не тратили, бо їх мало вистачити на цілий рік до нового врожаю. Тому заглядали на дерево ще з зими, стежили за прикметами: «Вродить чи ні?».

Старі довоєнні хати під стріхою нещадно протікали, осувалися, і потрібно було братися до нового будівництва. Будівельні матеріали, як цегла, дерево, залізо чи шифер для покриття, були дорогими і дефіцитними. Рідко кому вдавалося привезти їх з Росії, продавши там сухофрукти. Уже тоді входили в лексику такі поняття, як десь «дістати». Як правило це «діставання» відбувалося по спекулятивній ціні і було недоступне більшості колгоспників. Певними пільгами могло користуватися лише сільське начальство. Тоді люди вдавалися до таких засобів, як використання старого дерева з розібраних будівель, частково доповнивши його новим матеріалом. Хати, за традицією будували каркасно-стовпової конструкції, між стовпами робили закид деревиною під назвою «дилі», які перекладали так званими «вальками», змішуючи глину і солому. Ці перемішані глиною і соломою продовгуваті жмути «вальки» виготовляли толокою. Грошової оплати не було, але обов'язковим був ситний обід.

Дефіцит будівельного матеріалу змушував селян шукати якісь інші засоби для будівництва житла, і саме наприкінці 1950-х і на початку 1960-х років у подільське село прийшло запозичення з південних регіонів -- глинобитна хата, або саманна. Робили опалубки і заливали розмішаною глиною з соломою шари будівлі 50-60 см. Тоді, коли шар підсихав, поверху заливали другий і таким чином отримували глинобитну коробку хати. Рідше виготовляли з глиносоломи з додаванням полови самани, таку форму великої цеглини, їх висушували на сонці і потім з цієї саморобної «цегли» будували хати і господарські споруди, останні частіше. Така конструкція була дешевою і досить теплою, але не для подільських умов, де досить багато опадів. Тоді низ такої хати набирав вологи і всередині вона ставала мокрою. Вологі стіни були восени і всю зиму. Селяни стали купувати цеглу і обкладати такі хати ще цеглою зовні і власне перестали будувати глинобитні хати, а поступово переходили до будівництва цегляних, але це вже більш поширеним стало у 1970-х роках. Перед цим основним покрівельним матеріалом був шифер, бляха проста чи цинкова була великою рідкістю ще й 1950-1960-х рр.

У новобудовах цього періоду змінилося внутрішнє планування традиційної хати. Виділялася кухня, у якій зберігалася вариста піч, і дві кімнати. Одна з них була менша, яка використовувалася для спання і більша «зала», переважно для прийому гостей. Такий варіант був найбільш поширеним, хоч почали з'являтися поодинокі і більш ускладнені планування. Пізніше, на 1970-ті роки, припадає початок побудови літніх кухонь з винесенням туди печі. У хатах залишали лише груби для опалювання.

Земляна долівка у нових хатах у більшості була замінена на підлогу з дошок. Вікна стали робити дещо більших розмірів.

Невеликі можливості були для розвитку одягу у післявоєнний період. Пародійна пісня:

Тум бала, тум бала,

Тум балалайка Кирзові чоботи Рвана куфайка...

дуже добре відповідала тому періоду щодо повсякденного одягу селян, навіть для приміського подільського села. На цей час у селі вже ніхто не виготовляв домотканих тканин. Зрідка хіба що полотно для ряден. Це ремесло занепало тут ще раніше, оскільки близькість міста давала можливість користуватися фабричними тканинами. Але на цей час у магазинах продавали під заготівлю яєць, на паї перкаль (тонка бавовняна тканина), ситець, байку, штапель, дуже рідко батист. На кінець 1950-х почав з'являтися крепдешин і крепжоржет (прозора шовкова тканина). Хоч би одну святкову сукню намагалися пошити для дорослих дівчат і молодих жінок. Шили одяг буденний у сільських кравчинь («модісток»), а святковий -- у сусідніх селах, де були більш вправні кравчині, та у місті, але не в ательє, а у приватних осіб за рекомендацією. Часами все село обшивалося однією чи двома кравчинями. Особливо вибирали «модісток» для пошиття весільної сукні. Крій таких суконь був досить простим. Переважно у клинці, найпоширеніша була «шестиклинка», або більш пишні «сонцекльош». Для підлітків крій був ще примітивнішим. Спідничку збирали у талії, що називалося під «тетянку». Рукави у таких літніх сукнях були двох видів: «фонарики» і «крильця». Жінки середнього і старшого віку одягали блузи (блюзка) з ситцю, з довгим рукавом і чохлами, коміром. Спереду застібалися на ґудзики. Тут особливих відмінностей не було. Спідниці жінки носили переважно зібрані на талії.

Нова форма одягу -- жіночий бавовняний костюм -- теж поволі входила у побут. Були переважно сірого кольору. Такими костюмами часом преміювали тих, хто працював на постійній роботі, тобто дояркам, свинаркам і телятницям. Але це було досить спорадично. Такі ж бавовняні костюми носили і переважна більшість чоловіків, окрім керівництва.

Осінньо-зимовий одяг був однаковим для чоловіків і жінок -- ватяна куфайка. Жінки на свято мали короткі пальто «сачки» з сукна. Поверх них одягали великі картаті вовняні хустки ще довоєнних запасів. Кожухи, хоч у декого ще були у скринях, майже не носили. У 1960-х жінки, як святковий одяг, почали носити плюшеві півшубки на ватяній основі. У цей же час для молодих дівчат було престижним мати пошите (переважно синього кольору) бастонове пальто з широким каракулевим коміром. Усі вони шилися одного крою, до талії, довжиною нижче коліна. До них личили пухові хустки, які купляли на «товчку» у м. Вінниці. Так одягалися і молоді жінки, але більш заможні. Не кожна родина на селі могла собі дозволити мати таке вбрання. Дуже популярною для осені, окрім тернової з квітами, стала картата (невеликого розміру) зелено-червона хустка, яку також можна було придбати лише на «руках», тобто у спекулянтів.

Молоді хлопці весною та восени ходили у пошитих кравчинями курточках вельветових «бобках». Їх також можна було придбати на базарі. Тоді ж почали з'являтися вузькі штани «у дудочку», які носили лише сміливці «стиляги». Модні були чоловічі костюми кольору «морської хвилі», але їх мали одиниці.

Взуття було не просто придбати по причині його дефіциту. Влітку старше покоління та діти ходили все ще босоніж. Були модними для людей різного віку гумові спортивні тапки, їх ще називали в народі «балетики». Туфлі, а трохи згодом босоніжки, були на «вихід», тобто, як йти до клубу, до кооперації (магазину), до контори чи сільради, до церкви. Восени та взимку носили гумові та кирзові чоботи. Побутувала (стиха) поговірка: «Спасибі Сталіну-грузину, що видумав резину». За неї могли і посадити. Кирзові чоботи були твердими, важкими і холодними. Доярки, свинарки ходили в них цілий рік. Зрідка у кого ще були на свято хромові чоботи (з доброї шкіри), які залишилися ще з дореволюційних часів. Вже на початку 1970-х почали з'являтися жіночі чобітки з короткими халявами, так звані «румінки», але були у великому дефіциті, їх можна було лише «дістати» з-підполи, тобто у спекулянтів. Термін «з-підполи» виник тому, що продавці показували товар, але зобачивши міліціонера, ховали його швиденько під полу свого одягу. Така торгівля тоді дуже процвітала.

Коли починалися морози, то жіночим, чоловічим і дитячим взуттям були шиті валянки. Їх ніколи не шили з нового сукна, бо воно було дороге і недоступне. Валянки шили зі старого одягу, старої шинелі. Щось розпорювалося, «перелицьовувалося» (тканину перевертали на зворотній бік) і шили взуття. Валянки шили місцеві кравчині, а також купляли їх на тому ж «товчку» у м. Вінниці. На роботу та біля господарства на такі валянки одягали зверху гумові чуні (тип глибоких калош), а на свято калоші. Місцева назва «галоші». Спочатку вони були мілкими, які носили у місті, а потім почали виробляти для села дуже популярні глибокі калоші. Їх можна було придбати часом в кооперації, але частіше, знову ж таки у м. Вінниці. Вони були товаром дефіцитним. Інколи їх привозили з Москви ті, що возили в Росію сухофрукти.

Керівництво села, учителі взували чоботи з шкіри, а взимку «биті» валянки з калошами. Також вони мали пошиті або куповані з доброго сукна пальта, частіше з каракулевим коміром і такою ж шапкою.

Наручних годинників тоді у селі майже ніхто не носив, але вже наприкінці 1960-х почали потроху з'являтися у тих, хто працював у місті, приїжджих. Це був дуже престижний аксесуар. Цікаво, що тепер, коли хочуть вказати депутатам про гріховність їхнього способу життя, то неодмінно показують дорогі годинники на їхніх руках. А тоді теж приміряли годинник до гідної поведінки і коли бачили, що людина поводить себе нечемно, то обов'язково осудливо відзначали: «Ти подивись на нього, а ще при часах...».

Керівники з району, різні ревізори влітку найчастіше приїжджали у село у білих полотняних костюмах і таких же білих з тканини туфлях, начищених зубним порошком. Над таким одягом колгоспники підсміювалися між собою і боялися таких «гостей», бо від них очікували нових повідомлень про позики, податки тощо.

Їжа повсякденна і святкова подолян була переважно традиційною, хоч з'являлися і нові страви. В раціоні харчування селянської родини переважала борошняна та молочна їжа. М'яса і риби споживали мало, переважно на свята. Готували їжу у печі, але вже використовували керосиновий примус, який був далеко не в кожній родині.

На сніданок готували найчастіше суп без м'яса, але обов'язково підсмажений цибулею і борошном. Меню на сніданок і вечерю складалося з однієї страви. Це переважно була варена або смажена картопля, локшина (власноручно приготований вермішель). Тісто замішували на кислому молоці або на воді, додаючи яйце і добре викачували, а потім різали тонкими смужечками і виготовляли домашню локшину, або їх ще звали галушки. Вони різнилися назвами «різані» і «щіпані». Ця остання назва поширювалася більше на так звані «щіпані» галушки. М'яке тісто відщипували і кидали в гарячу підсолену воду, яке потім заправляли шкварками з цибулею. З такими галушками часто варили картопляні супи. Їх ще часом називали польським словом «клецки». Готували також вареники, найчастіше з підсоленим сиром, які заправляли підсмаженим з цибулею салом. Взимку, коли перед Різдвом кололи кабана, то часто варили вареники і пекли пиріжки з «готробою», тобто з подрібненими і смаженими нутрощами свині: серце, легені, печінку. Не часто подавали на снідання «смаженю» на салі (яєчню). Це переважно, як хтось завітав з несподіваних гостей. Яйця продукт був дуже важливим. На них в кооперації можна було купити невеликий відріз тканини. Щоб придбати в кооперації якусь кофтинку, необхідно було здати на державну заготівлю сотню і більше яєць. Як потрапляла до кооперації якась ковдра чи пальто, то, окрім оплати грішми, ще потрібно було здати зо три сотні яєць. На здані яйця можна було купити такі дефіцити, як оселедці, борошно, олію тощо. Загалом, в кооперації на той час з продуктів продавалися хліб (в чергу), горілка «Московська», консерви «бички» і «кілька», іржаві оселедці, цукерки подушечки, горошок, морські камінці, барбарис і м'ятні. Періодично продавалися пряники та печиво. З продуктів купляли переважно хліб. Рибні консерви купляли у випадках різних оказій, як пригощення для їздового, коли привіз гички чи соломи, як виорав присадибну ділянку. Їх на закуску купляло лише сільське начальство. У селян на куповані продукти не було грошей.

Хліб за традиційним рецептом, зберігаючи закваску від попередньої випічки, ще пекли у тих родинах, де переважно були представники старшого покоління. Варто зазначити, що на даний період переважна більшість молодих родин ще проживала разом з батьками чоловіка, чи рідше дружини. Сегментація родини відбувалася пізніше. Бабці випікали раз на тиждень справжній духмяний домашній хліб, який не тільки пахнув на всю хату і вулицю, а був справжнім лакомством, коли його вживали з теплим молоком, борщем, натирали скоринку часником і їли з внутрішнім салом «здір». Але вже частіше почали вживати купований хліб, переважно у м. Вінниці. Часом хліб вивозили для тих, хто працював у полі і вони могли купити буханець (кирпич), але таке «свято» було не часто.

Частіше на сніданок та вечерю готували млинці на кислому молоці та пекли коржі, які вживали з кислим молоком, відвареними сливами, влітку, особливо на Маковія, з маком. Рідше, але готували також картопляні деруни, які їли з кислим молоком. На вечерю часто варили картоплю в лушпайках, після обчищення вмочали її в олію і їли з солоними огірками або квашеною капустою. Це було дуже смачно. На вечерю часто готували пшоняний куліш і різноманітні каші, найчастіше пшоняну та гречану, ячмінну, восени часто кашу з гарбуза (місцева назва з «кабака»). Каші найбільше готували на молоці. Нашвидкуруч подавали сир перемішаний з сметаною. Також частіше для несподіваних гостей. Такою ж стравою при якихось оказіях була макаронна бабка, запечена у печі з яйцями. Це була більше святкова їжа.

З молочних продуктів найбільше вживали молоко, кисле молоко (кисляк), ряжанку (місцева назва «колотуха»), останню більше на свята. Сметану вживали частіше як приправу до різних страв.

Найбільше взимку раз на тиждень, переважно у суботу, готували пиріжки з горохом. Їх найчастіше пекли тоді, коли випікали й хліб. Сирий намочений горох розтирали в макітрі до однорідної маси, вчиняли тісто на кислому молоці. Середина пиріжка не заліплювалася, так що горохова маса була зверху. У печі вона покривалася ніжною скоринкою. Такі пиріжки складали у макітру і поливали часниковою приправою, яка робилася на олії. Це було справжнє свято шлунка. До таких смачних святкових страв належали товсті смажені кишки, начинені гречкою і кров'ю свині. Це також було тоді, коли кололи свиню, тобто один, або рідше два рази на рік, але не частіше. Сире сало споживали як перекуску, і як обід у жнива на полі. Його найчастіше їли з цибулею або часником. Воно зберігалося у дерев'яних боднях (спеціальних діжках). М'ясо тоді ще не вміли консервувати, його переробляли на ковбаси, а решту складали в полотняну торбину, пересипавши великою кількістю солі, ставили під гніт у діжку, де м'ясо зберігалося у солонющій ропі. Перед вживанням його вимочували у кількох водах.

На обід готували щоденно борщ, у піст борщ чередували з капусняком та гоїрошником (росольником). Борщ з «кваском» (щавлем), частіше з пшінкою готували лише ранньої весни. Пшінка -- рання весняна рослина з круглими листочками. Саме ті листочки клали до борщу. У подільському селі борщ ніколи не готували на два-три дні. Залишки доїдали домашні тварини і щоденно готували новий борщ. Навіть побутувала поговірка: «Ти такий “добрий”, як борщ вчорашній». Взимку або весною готували пшоняний куліш з «рубцями». Це суп з дрібно нарізаним свинячим шлунком, пшоном і заправлений салом з цибулею. Це вже вважалася багатша їжа. Зрідка (мабуть, через відсутність кукурудзяного борошна) робили мамалигу, заправляючи її молоком або олією.

На десерт вживали восени киселицю (варені без цукру солодкі сливи), взимку молочний і ягідний кисіль та квашені яблука і груші. Влітку часто варили вареники з черешнями, вишнями, пізніше з сливами. Пекли дуже смачні «кострубачі». Це пухкі коржі, замішані на кислому молоці і яйцях з додаванням до тіста впереміжку черешень і вишень. З молоком і медом це були справжні ласощі. Маринували у власному соку особливим способом зі спеціями (лавровий лист, гвоздика, кориця) сливи, злегка притушуючи їх у печі, і подавали як святковий десерт.

З напоїв здебільшого вживали молоко. Взимку пили чай, особливо при простуді, запарений з гілок вишні, малини, смородини. Купований чай у селі тоді ще не вживали.

Святково-обрядова їжа, яку готували на усі календарні та сімейні свята, була переважно традиційною і на той час. До основного меню входили: тушкована капуста з м'ясом, голубці з пшоном, холодець зі свинячої голови та ніг, гречана каша з м'ясом, до них у 1960-ті додалися котлети та вінегрет. До вінегрету обов'язково додавали варену квасолю. На десерт виставляли ряжанку (колотуху) з пиріжками або кисіль. Переважно молочний і ягідний, досить густий, його розливали і подавали у мисках. Цей набір страв готувався на весілля, хрестини, на календарні свята з певною зміною ритуальних страв. Так, на Різдво до цього класичного набору додавалися кутя та узвар та ще багато пиріжків з сиром, маком, коржики для колядників та щедрівників. Пекли також калачі, з якими носили діти вечерю до баби з дідом і до хресних батьків. Колядувати тоді дітям забороняли у школі, але ці заборони порушувалися і на своєму кутку все ж бігали попід вікна. Виносили колядникам пиріжки, горіхи, цукерки (м'ятні), вареники і дехто гроші від 5 до 15 копійок. Більші гроші, як от 2-3 карбованці давали лише хресні батьки і дідусь.

Після Різдвяних свят йшли м'ясниці, починалися весілля. Готували вище згадану їжу, в залежності від достатку, асортимент міг складатися із двох-трьох страв. Але обов'язковими були холодець, тушкована капуста, гречана каша і пиріжки з колотухою або кисіль.

Перед постом на Колодку (Масницю) тут варили вареники з підсоленим сиром, заправляли їх маслом та частіше салом зі шкварками. Традиція поступово згасала. Парубки приходили до дівчат з могоричем, що означало «вчепити колодку», яку дівчина мала б повернути на Великдень у вигляді вишитої носової хустинки з писанками. Це вже мало спорадичний характер і не було масовим. Великого посту селяни, напостившись під час голоду, не особливо дотримувалися. Переважно тримали середу і п'ятницю, та й то старше покоління. Цей період пори року сам по собі змушував звертатися більше до рослинної їжі, бо калорійна м'ясна їжа закінчувалася, сало притримували на жнива та косовицю. Це була квашена капуста, огірки, картопля в лушпайках, зрідка оселедець. Вживали також молочні продукти. Корову намагалися мати у більшості родин. Тепер частіше варили борщ з квасолею та капусняк. Варення заготовляли переважно з вишень, малини (від застуди та грипу), полуниці, але у невеликих кількостях. Більше споживали сирих та квашених яблук і груш, які були до весни. Коли садили город, то виносили миску з квашеними яблуками, а сам росіл з яблук наливали в чашки, додавали трохи цукру і крихітку соди, помішували і робили «шипучку», що добре вгамовувало спрагу. На літо ще заготовляли квас з кришаниць (сушених яблук), які заливали березовим соком, настоювали і пили в спекотні дні.

Дещо більше продуктів з'явилося в середині 1960-х, на період хрущовської відлиги. На базарі у м. Вінниці на брезенті лежала купа камбали, до якої ставилися з певною пересторогою через її незвичний зовнішній вигляд, але потім купляли періодично. Хоч частіше надавали перевагу таким сортам риби, як тріска і окунь, яких побільшало у продажу. На базарі також стали продавати ковбаси домашнього приготування по 25 карбованців, що було не по кишені селянам. Але варто зауважити, що наявність на присадибних ділянках значної кількості полуниці, малини, вишень, ранніх сортів яблук і груш давала можливість жителям с. Хижинці мати завжди свіжу копійчину. Гроші ці були невеликими. Їх витрачали на купівлю хліба, цвяхів, різного домашнього начиння, на посуд, який був великим дефіцитом. На базарі було багато господарських магазинів, майже на кожному з них висіла пляшка із синюватим розчином з написом «денатурат, яд, пить нельзя». Але купляли, трохи розводили водою і пили, бо за самогоноваріння садовили до в'язниці, часто вчиняли труси горілки. Ця сторона сільського побуту висвітлювалася у фольклорних новотворах: «Ще горілочка не капає, бригадир за клямку лапає..

Найвеличнішим святом був Великдень або Паска. Духмяний запах великодних баб стояв над селом. Їх випікали у спеціальних гончарних виробах -- ринках. Баби були великі, жовті і дуже пахучі. Недоброю прикметою було, коли паска чомусь не вдавалася. Запікали також сир з яйцями, пекли шинку та свиняче ребро в коржі, фарбували крашанки. На Великдень обов'язково збивали масло і прикрашали його у полумиску візерунками, корінцями гвоздики. Писанок у селі не писали на цей час, часом їх привозили монашки з містечка Браїлів, але вони були розписані вже не в традиційному стилі.

Влада не шанувала почуття людей і їхніх свят. На Великдень гонили на роботу, або виписували коні для оранки присадибної ділянки і змушували людей грішити у свято. Але однаково святкували, хоч учителька в школі ретельно перевіряла руки у дітей, чи вони у фарбі, але відмовитися від щастя пофарбувати яєчко ніхто собі не міг. Фарба куплялася у Вінниці, знову ж таки «на руках» і була досить яскравою. Фарбували і у цибулині. Змушені були робити це потай, або й відмовитися від святкування, лише партійні та учителі школи.

Хоч селянам було й не легко, але намагалися на Великдень придбати дітям якісь обнови з взуття чи сукню, сорочечку тощо. Але це далеко не всі могли зробити, тому звичай потроху відходив.

На проводи (тут вони припадали на Зелену неділю, що характерно для сіл Правобережної України) у селі готували так само крашанки, пекли калачі, пиріжки і брали ці страви на цвинтар, розкладали на скатертині на могилах, роздавали бідним, поминали померлих.

У 1950-х рр. ще побутувала, хоч і дещо у трансформованій формі, жива традиція свята Івана Купала. Дівчата ставили у когось на кутку у дворі деревце верби, прикрашали його квітами та вишнями і співали біля нього, або грали в ігри. Пісень обрядових вже знали не багато. Обов'язково готували у складчину вареники з вишнями, частувалися, а гілочки від розламаного купальського деревця за традицією носили на огірки, щоб родили. У наступні десятиліття святкування відійшло, а пізніше відроджувалося вже учасниками художньої самодіяльності.

На літні свята Маковія пекли коржі і замішували їх з тертим у макітрі маком, на Спаса пекли струдлі та пиріжки з яблуками.

Та найпишніше готувалися на храмовий празник, який у с. Хижинці припадав на 21 вересня (Друга Пречиста). У 1960-х зачинили церкву і зробили з неї колгоспну контору, а пізніше в одній частині були дитячі ясла. Незважаючи на це, «празник» відзначали три дні, запрошуючи на нього родичів чи знайомих з сусідніх сіл. На празник обов'язково випікали калачі і пиріжки, тушкували капусту з м'ясом, варили холодець, але завжди мала бути ще й смажена риба. Свіжу рибу купляли на базарі у Вінниці, але як був добрий голова, то дозволяв перед цим святом спустити воду у ставку і колгоспники могли купити рибу у своєму ж колгоспі за трохи дешевшою ціною. Таке теж траплялося. Влада, не помічаючи у цьому святі релігійного «дурману», ставилася до святкування досить лояльно і сама не проти була посвяткувати, запросивши родину чи начальство з сусіднього села. Ходили на празники в інші дні до сусідніх сіл. Ця традиція так міцно трималася, що якщо у когось було мало родини на стороні, то дітям старшого віку дозволялося запрошувати своїх однокласників з інших сіл. У селі була десятирічка, до якої ходили учні в старші класи із шести навколишніх сіл.

Такі календарні свята, як Катерини, в селі вже не святкували. Молодь ще трохи бавилася на Андрія (13 грудня), але вже без випікання калити. Зберігався почасти звичай приготування балабушок і частування ними пса, дівчата бігали лічити кілки на тинах, писали імена бажаних наречених на папірцях, перемішували і клали під подушку, а потім витягали один папірець. Це були розваги здебільшого підліткової молоді. Частування, як правило, не влаштовували.

Перед Пилипівкою (від 28 листопада) варили так само, як і на Масницю, вареники з сиром. Пилипівчаного посту мало хто дотримувався. Очікуваним і особливо святковим був Святвечір, або просто Кутя. Окрім учительських родин, які хоч і варили потай кутю, до цього вечора готувалися усі селяни. Свято просто витало у повітрі. Зранку, або ще напередодні, постукували ступи, у яких товкли пшеницю на кутю. Вносили в хату запашне сіно, переважно отаву (другий укіс), свіжу солому, якою встеляли долівку хати. Сіно клали на покуті. Туди несли зварену з пшениці кутю і в цей час діти на лавці мекали, бекали, квоктали, щоб усяка живність водилася в господарстві. Біля куті стояв і горщик з узваром. Кутю все варили в новому горщику. Це не було важко, бо на базарі можна було купити горшки, макітри, гладущики (глечики) у великому асортименті.

Бабця або дідусь розтирали у макітрі мак. На прохання спробувати його завжди була відмова, що до вечері «не можна», а на прохання хоч макогін облизати казали сердито: «не можна, а то чоловік лисим буде». Хоч ще не було повної уяви про «лисого» чоловіка, але все ж було страшнувато.

На Святвечір намагалися приготувати дванадцять страв, але це не завжди вдавалося, але зазвичай на стіл ставили такі пісні страви: капусняк, горох варений, млинці, рибу, вареники з вишнями, сливами. Першою брали три ложки куті. Ще побутував звичай для неодружених бігати на двір слухати у якій стороні собака гавкає, то звідти чекати й судженого, але цього вже мало дотримувалися, вважали забобонами. Це вже були пасивні спогади, та поодинокі випадки побутування звичаю.

Приводом для приготування святкових страв майже у тому ж асортименті, що вказано вище, були ще виряджання в армію, закінчення збирання урожаю. Закінчення копання буряків ланка відзначала в складчину і це чомусь називалося «баль». Жінки готували вареники, макаронні бабки, часом рибу і збиралися у чиїсь хаті на «баль». Веселилися, співали. Запрошували на такі балі одного дуже обдарованого чоловіка Андрія Павлусенка, який був поетом, композитором і відомим бандуристом, учителем. Грав віртуозно на бандурі і співав українські пісні. Сам він написав мелодії до більше як 50-ти пісень на слова Івана Франка, Максима Рильського, Платона Воронька та інших відомих поетів. Репертуар був у нього багатющий, від народних до авторських пісень. Улюбленими були: «Чи не той то Омелько», «А у нашого Омелька невеличка сімейка, тільки він та вона, та два парубки вусатих, та три Христі в намисті, та дві ляльки в колисці...», жартівлива «Якби я був полтавським соцьким.», «Шумлять верби», «Місяць на небі».

Дозвілля молоді проходило переважно у клубі, який був переобладнаний з попівської хати. В одній частині хати був клуб, в іншій -- кооперація. У клубі два рази на тиждень демонстрували кінофільми. Переважно індійські та арабські. Старші хлопці й дівчата сиділи на стільцях, а підлітки на підлозі перед екраном. Якщо не вистачало місця на підлозі, то за доброти прибиральниці можна було дивитися фільм на сцені за екраном, тільки все рухалося у другий бік. Але це було, як тепер кажуть «суперово». Тоді таких слів ще не знали. У неділю в клубі були танці під гармошку. Танцювали вальс, польку, краков'як, карапет. У середині 1960-х почали танцювати фокстрот і танго.

Найбільш збереженою на ці роки була ще весільна обрядовість. Традиційно проводили сватання, але з меншою кількістю гостей. Готували скромне застілля, домовлялися про витрати та термін самого весілля. Приходили сватати дівчину з хлібом і пляшкою горілки. Але вже майже ніхто не перев'язував сватів рушниками. Та й не вишивали вже рушників. При потребі їх купували на базарі.

Весільний обряд добре описаний був у той час фольклористкою з Вінницького педагогічного інституту Є. Горб, який вона опублікувала на сторінках журналу «Народна творчість та етнографія». Опис даного весілля не був зовсім типовим для села цього періоду. Бо нареченим був молодий агроном з Росії. На цьому весіллі «старостували» керівники колгоспу. Тут було відсутнє кількаразове ходіння весільного почету сватів і свашок від хати молодого до молодої, бо наречений приїжджий. Однак бачимо, що ще чимало виконувалося весільних пісень до приготування короваю, до розплетення коси молодої, до подачі страв тощо.

Наводяться в описі також жартівливі переспіви бояр і дружок за столом з докорами кожній стороні.

Основна структура обряду весілля на 1940-1960-ті роки була ще збережена. Молода з дружками, а молодий з боярами запрошували на весілля кожен свою родину. Дружки носили з собою у хустині невеличкі калачики у такій кількості, скільки потрібно було обійти родин. Калач залишали в хаті на столі, тоді молода промовляла: «Просили мама, просили тато і я прошу приходьте до мене на весілля». Неодружених просили за дружку. Родичі намагалися тут же розламати той калач: «Щоб молоді не старілися». Молода з дружками ходили у віночках і стрічках, які тут звалися «бинди». На кінець 1960-х з'являється нова форма запрошення через спеціально виготовлену фото листівку з фотографіями наречених. Цією формою користувалися переважно ті, хто пішов до міста навчатися чи працювати.

Дітей хрестили у сусідніх селах, або запрошували батюшку додому, часто це робилося без розголосу. Зберігалася традиція, що кума приносила крижмо (тканину або рушник), а кум -- хліб. Гостина була скромною, щоб менше знали про хрещення.

Поховальні обряди частково зберігали давню традиційну форму. Померлого ховали на третій день, перев'язували рушниками чоловіків і хустками жінок, але тільки тих, хто ніс домовину і віко від неї. Діти попереду похоронної процесії встеляли дорогу гілочками хвої і стеблами барвінку, тобто вічнозеленими рослинами, що означало вічність життя, але більшість людей вже не знали про мотивацію звичаю, робили це, бо «так годиться».

Селян ховали з священиком, якого запрошували з сусідніх сіл. Процесію активістів та партійних супроводжував сільський духовий оркестр. У складі оркестру були переважно учні старших класів, які часом не вміли грати похоронний марш, то виконували мелодію пісні з кінофільму «Весна на заречной улице».

Зберігався також звичай ховати неодружених молодих людей з елементами весільної обрядовості, весільне вбрання, букети тощо. Після поховання був поминальний обід з традиційними стравами: варений горох, капусняк, каша, калачі, густий кисіль у тарілках. Насамперед давали усім по три ложки колива і молилися «Отче наш». Наприкінці півчі співали «Вічна пам'ять» і піднімали калач. Поминали померлих на дев'ятий, сороковий день та на річницю, а також на Зелені свята.

Традиційна народна культура повоєнного села зазнала значної трансформації під впливом різних чинників. Соціально-економічні умови були важкими, на трудодні селянам платили зерном та цукром у мізерній кількості. Виживати допомагало присадибне господарство та садівництво. На зміни в культурі повсякдення колгоспників мало вплив близьке розташування обласного центру. Працювати у місті було неможливо, бо відразу ж відрізали земельну присадибну ділянку. Влаштувалися у місті лише члени родин одноосібників на непрестижних роботах: сторожами, санітарками. Але спілкування з містом було активним. У неділю селяни йшли не до церкви, бо вона вже не функціонувала, а на базар щось продати і купити.

У повоєнний час, коли сім'я переживала важку кризу у зв'язку з втратою великої кількості чоловічого населення, відбувалася подальша трансформація традиційної культури. Саме труднощі економічного та морального характеру породили таку форму шлюбу, як «вечірка». Вони відбувалися дуже скромно, але для першого одруження молодим усе ж намагалися обов'язково спекти коровай.

У 1950-х -- на початку 1960-х починають пропагуватися так звані «комсомольські весілля» для передовиків колгоспного виробництва. Їх вибірковий характер, на щастя, не сприяв значному поширенню.

На духовне життя колгоспників впливали також засоби масової інформації, насамперед газети і радіо. З передач по радіо вивчали чимало нових пісень, перестали дітям розказувати казки, бо їх тепер також можна було слухати «зрадіва». На зникнення колядок і щедрівок у живому побутуванні безпосередній негативний вплив мала заборона учням школи дотримуватися звичаю колядування та щедрування, відвідування церкви, розфарбовування великодніх крашанок тощо. Атеїстичне виховання позначилося на ставленні молоді і до суто народних традицій, які також оголошувалися забобонами та пережитками.

Для приміського села більш помітна нівеляція народних традицій, скорочення обрядових дій при дотриманні календарної та сімейної обрядовості, ширше використання фабричного одягу, домашнього начиння. У віддалених селах від міста ці процеси відбувалися значно повільніше.

Размещено на Allbest.ru