10

Размещено на http://www.allbest.ru/

Другий святий вечір на Опіллі: традиції та сучасність (за матеріалами Галицького району)

Б.В. Рева

Стаття написана на основі польових етнографічних матеріалів з сіл Галицького р-ну, Івано-Франківської обл. У ній проаналізовано звичаї та традиції, які пов'язані із другим Святим вечором. Ми розглянули і охарактеризували підготовку родини до Святого вечора, що містить приготування куті та інших ритуальних страв, їх символіку та споживання. Автор звернув увагу на структурно-функціональне та духовно-релігійне значення "дідуха", його часову трансформацію з обжинкового снопа до декоративного. Також було розглянуто його семантичну роль у системі культу померлих родичів.

Ключові слова: Опілля, дідух, Святий вечір, повір'я, узвар, свічка.

Актуальність обраної теми зумовлена недостатнім науковим аналізом проблеми звичаїв і традицій, пов'язаних із другим Святим вечором. Останній є завершальним станом різдвяно-новорічних свят, що припадає на 18 січня [1, 30]. Це день освячення господарства, захист його від лихих сил, вигнання їх та закликання добробуту на господарство загалом, а зокрема на худобу: коні, воли, корови, вівці, птицю та бджоли [2, 137-І38]. Для цього І8 січня всі віруючі люди дотримуються суворого посту [3, 50; 4-5]. Віддавна Святвечір вважався чисто родинним святом [6, 167]. Це був останній день колядок [7, 315]. На прикладі "голодної куті", можна простежити й елементи релігійного синкретизму: набожні люди не могли починати вечерю, не накресливши хрестиками і не покропивши свяченою водою все навколо - стіл, лави, вікна, двері, хлібну діжу, горщики з кутею й узваром. Проте, навіть у такому суто церковному ритуальному дійстві зберіг своє первісне ритуальне значення хліб [8, 110].

Серед дослідників різдвяно-новорічних свят потрібно відзначити напрацювання С. Килимника [2], Я. Ковальчука [9], В. Скуратівського [1; 6; 10], П. кубинського [11]. Більш конкретними питаннями цього зимового календарного циклу, а особливо Святвечора на території Опілля займаються такі дослідники, як Я. Музиченко, К. Міщенко [2], О. Щербань [13], різдвяно-новорічними ритуальними стравами Святого вечора - Л. Артюх [8], О. Вербенець, В. Манько [14], Л. Герус [15], П. Смоляк [16], обрядовістю дідуха - М. Горбаль [17]. Мета цієї статті полягає у комплексному вивченні звичаїв та обрядів, повір'їв на Святвечір в українців Опілля впродовж ХХ-ХХІ ст. та їхня трансформація. З огляду на це, основні завдання дослідження такі: охарактеризувати традиційну обрядовість другого Святого вечора на Опіллі; проаналізувати специфіку й елементи основних обрядів на Святвечір, зокрема семантичне призначення "дідуха" та готування ритуальних страв.

На Опіллі склалася традиція, що всі члени родини мають бути в цю ніч вдома. Поки господиня поралася на кухні, голова родини обходив господарство - прибирав старанно обійстя, напоював, годував худобу, яка за віруваннями в цю ніч розмовлятиме з Богом. Господиня годувала кутею птицю (курей, качок, гусей) [14, 8-10]. Господар вносив солому до хати і розстеляв її [18, 148]. Сіном і соломою вкривали долівку під святковим столом - адже Христос народився на сіні. Місце під столом у народних звичаях відіграє важливу роль. Діти торкалися босими ніжками леміша від плуга, гистика без держака або сокири, які клав батько під стіл, "щоб ноги були тверді, як залізо" [14, 8-9]. Сіно кладуть на стіл і закривають "обрусом" (скатертиною), а сніп ставлять на покуті, підклавши під нього трохи сіна. В деяких місцевостях під стіл кладуть горщик із кутею, накривають його книшем; над горшком ставлять свічку й запалюють її [19, 51; 20]. Стіл символізує єдність спільноти. В кожній оселі він є знаком зустрічі поколінь, переймання духовних цінностей і традицій. На Святвечір стіл стає яслами із духмяним сіном - Престолом народженого Немовляти [12, 54]. Добробут у господарці віщував звичай "квокати" під столом. На Опіллі він відбувався так: діти сідали на солому і промовляли: "Кво, кво, десять квочок на гніздо". За це вони отримували від дорослих горішки, солодощі. Аби добре неслися кури, під стіл господар кидав свою шапку, а господиня квокала, варячи кутю. При цьому до курей заборонялося голосно звертатися - не будуть нестися. Всі дірки в лавах мали бути заткані, "щоб так і роти позатикало ворогам" [14, 8-9]. Освячували святою водою кімнати хати, стайні, подвір'я, на дверях хати робили хрестик [21-23]. Особлива церемонія-ритуал відбувалася в стебнику (бджолиному зимівнику). Господар, вступаючи за перші двері, здіймав шапку й залишав її на порозі, вступаючи за другі двері - ставив позаду себе на порозі хлібину, а вступаючи за треті двері, виголошував привітання бджолами: "Мухи Божі, горопахи цілоденні, здоровимо вас усі ми з святами: зиму виганяємо, лихі сили в голоді залишаємо, вас святою водою та сонячною крейдою від усього злого обороняємо, радісну-красу весну вам провіщаємо. Летіть у небо - несіть віск Божий, а з землі беріть меду по достатку" [2, 140-141]. Кроплять свяченою водою худобу й коней [9, 47].

Початок смеркання був знаком для того, аби господиня починала застеляти святковий стіл, а перше сяйво вечірньої зорі звіщало для всієї родини, що Свята вечеря вже почалася. Господар старанно спостерігав за небом. Зоряність "на багату кутю" означала добрий урожай. Під скатертину на столі клали зубці часнику, що мав відганяти всіляку нечисть, бо ж Свята вечеря, а отже, й чиста, по вінця наповнена прозорістю і правдивістю, любов'ю, щирою радістю передчуття появи на світ Спасителя [14, 10]. Розпочинали вечерю молитвою. Обов'язком кожного члена сім'ї було спробувати всі страви. Під час вечері не можна було пити води, розмовляти або вставати, аби під час жнив не хотілося пити. Чхання під час вечері віщувало щастя [14, 10; 10, 32]. Вечерю починали із запалення свічки, яку ставили під образами чи на святковому столі [24, 44; 25]. Свят-вечірня свічка - один із важливих християнських символів, як духовне світло від тьми [26, 508]. Свічка - символ вогню, сонця, долі, духовної енергії, чистоти серця, тепла та любові до Бога, добровільної жертви, віри у приналежність до Божественного першопочатку; молитви віруючої людини. Символіка свічки була відома у міфах народів світу задовго до прийняття християнства. Наприклад, у давній Грузії, свічка вважалася знаком долі [27, 189]. Тільки на небосхилі з'являлася перша вечірня зірка, всією родиною сідали, як казали, за багатий стіл. Він, дійсно, був багатим, бо налічував дванадцять різноманітних страв. Першим, як і годилося, займав місце господар, а за ним - інші члени родини. Під час святкової вечері намагалися не виходити з-за столу, розмовляли тихцем. На Опіллі вважають, що саме в цей час душі всіх близьких і далеких членів родини мають прийти до оселі, а відтак, звільняли для них місця на лавах, ліжках, стільчиках, ставили страви і клали ложки [14, 8-9]. Першу ложку куті господар кидає на стелю, щоб бджоли роїлися і по тому, скільки приліпиться куті на стелі, господар судить про те, чи проживуть бджоли зиму і чи доволі буде роїв. Дуже раненько люди сходяться до церкви [19, 51]. За народними уявленнями, всі предмети, які мають стосунок до обрядового столу, набувають чудодійної сили [13, 11].

Перед початком Святого вечора господар вносив до хати сніп жита, пшениці зі словами - "несу злато, щоб увесь рік жили багато" [14, 8-9; 11, 6]. Під образами в кутку вже стоїть дідух - снопик пшениці з останнього снопа, зерном якого годиться починати нову сівбу [28, 76]. Ще в дохристиянські часи дідух був уособленням доброго божества - опікуна людської спільноти, прадіда, подекуди самого Творця. Гілки дідуха, зібрані докупи пучки, що зверху відповідно розгалужувались, обрамлювали кольоровими стрічками, паперовими чи засушеними квітами - кожен на свій смак й уподобання. Його ставили напередодні багатої куті. Свою обрядову функцію він виконував протягом усіх різдвяних свят. Це був високомистецький витвір, що ніскільки не поступався сучасним ялинкам. Дідух заквітчували стрічками, гілками ялиці і ставили в куті. Це підтверджують і народні загадки, в яких збірний образ людини ототожнюється із "солом'яником". До речі, на Поліссі дотепер літні люди, щоб застерегти дітей, аби вони не гралися біля криниці, наказують: "Не заглядай у криницю, бо тебе затягне туди солом'яний дід". Першого нажатого в полі снопа несли в комору і тримали до Різдва [6, 169]. У свят-вечірній містерії фігурував сніп збіжжя. Різдвяного "діда" виготовляють як у вигляді снопа, так і у формі композиції з одного осьового і чотирьох бокових снопиків, унизу сплетених докупи або розділених на триногу. Сніп міг бути прибраний сухим пахучим зіллям. Від літа до зими "діда" подекуди зберігали у саду, в кроні яблуні. Його функція завершувалась на Водохреща - "дідуховими" перевеслами обв'язували плодові дерева [29, 15-16; 30]. Дідух - символ урожаю, добробуту, багатства, безсмертного предка, зачинателя роду, духовного життя українців, начал етнічної самосвідомості й оберега роду. Дідух символізував першопред - ка на Новий рік [27, 75]. Власне слово "дідух" складається з двох слів - "дід" і "дух". Інше семантичне значення "дідуха" - дух померлих родичів [17, 220].

Отже, семантика різдвяного "дідуха" як частка збіжжя померлих родичів - найдавніше, первісне значення, що виникло на межі І-ІІ ст. нашої ери (в період остаточного переходу до землеробства). Очевидно, невдовзі семантичне значення "дідуха", внаслідок ускладнення вірувань і ритуальних дій, пов'язаних з ним, трансформувалося. "Діда" частували кутею, даючи йому першу ложку, "щоби дідух їв і померлі душі". Впродовж свят не можна було нічого робити, бо дідух втратить первісну значеннєву основу і набуде іншого значення - "дух діда", тобто дух померлих родичів. Внаслідок часової трансформації, "дідух" зі звичайного снопа, обв'язаного перевеслом із соломи того ж збіжжя, набув декоративного вигляду (ХХ-ХХІ ст.). Його стали виробляти у вигляді дерева чи людини [17, 223]. Пережитки давніх магічних дій лишилися у звичаї засипання куті у зерно, приготовлене для посіву, домішування її до пійла худобі [8, 110; 31].

Вечеря має складатися з дванадцяти постових страв, до яких належать борщ, вареники, картопля, капуста, квасоля, боби, горох, лисниці (сухофрукти), варена і смажена риба, узвар і кутя з медом [19, 50; 32, 200]. Страви готували лише пісні, починали з грибної або горохової юшки, варили гриби, далі ліпити вареники (капустяні, квасоляні, картопляні), пампушки, кукурудзяні коржі. Узвар у с. Тенетники називали "Сушка", його робили з сушених яблук, грушок і слив [21; 25]. Основною ритуальною стравою є кутя [33, 5]. Назва її близька до арабського слова "кш", що означає пожива, страва [16, 189]. Кутя, за анімістичним світоглядом, слугувала сакральною їжею і для головних природних сил - сонця, морозу, вітру, хмар, тобто, тих сил, які могли принести шкоду людям, худобі і врожаєві. Тому господар з мискою куті в руках, перед її споживанням, запрошував усі ці природні сили на Святу вечерю, задобрюючи їх [16, 200]. Кутю традиційно готували з пшеничного або ячмінного зерна, яке спочатку вимочували у воді, товкли в ступі, сушили і знову товкли, щоб остаточно звільнити від луски. Кутя вважалася основною обрядовою їжею, а тому з нею пов'язано чимало звичаєво-ритуальних дійств. Після її приготування, вийнявши горщик з печі, дивилися: якщо зерно піднялося через вінчик - на добробут, а запало - на лихе. До звареного збіжжя додавали меду, але пам'ятали відоме прислів'я: "Не передай куті меду". Кутю заправляли товченим маком, волоськими горіхами, родзинками та іншими приправами [34, 7]. Кутя - найважливіша страва цього вечора, названа у народі Божою. З'явилася вона у народних звичаях ще з дохристиянських часів і являлась символом поминальної страви. На Опіллі головними компонентами її була пшениця - символ достатку та мед - солодкий нектар і живих, і померлих. Горнець з кутею господиня ставила на покутті біля дідуха - це символічна пожертва Богові примовляючи: "Іде кутя до покуття, а твар пішла на базар". Коли варилася кутя, не можна було її мішати, бо вважалося, що пшениця на полі виляже. Кутя символізує єднання з Богом та предками. Кутя є символом циклічності буття, єднання поколінь і життя вічного, а також смерті задля народження. Зернини куті порівнюють із зорями в небі або з людськими душами [12, 52-53]. Кутя включається у трапезу на Святвечір і як атрибут поминального столу - згідно з християнським каноном, нею поминають Спасителя. Проте її значення як прадавньої поминальної страви пов'язане також із культом предків, тому на Святвечір нею поминають усіх померлих родичів. Кутя мала забезпечити родючість землі й загалом добробут Всесвіту. Пшеничне зерно куті є водночас символом продовження роду, адже сім'я, як і зерно, означає одвічний колообіг життя. Властивість зерна така ж, як і сім'ї: відтворювати життя, примножувати його [35, 71]. Вся сім'я від малого до великого обов'язково мала попробувати куті [36, 2]. Кутя - символ врожайності землі, готувалась із зібраного в серпні урожаю першої пшениці або проса. Зерно готували, перебираючи і потім просіваючи або вивіювали на вітрі, щоб позбутись полови (сміття). Мололи на крупному жорні. Варили в макітрі, додавали, після того як зернятка закипіли, мед і горіхи, чорнослив і сушениці, мак. Це називається медова кутя. Її ставили на стіл у так званій макітрі - випалена з глини невелика миска. Сухі зерна на Галичині віддавали худобі, щоб була плодюча. Першу ложку з молитвою начерпав голова родини. Залишки клали на вікні, щоб душі померлих родичів змогли в цей вечір знайти своє обійстя і підкріпитися. Кутю клали на столі біля "дідуха", залишаючи ложку. Ложки залишали на столі, а якщо є дівчина на виданні, то вона брала їх усіх і, стукаючи своєю до всіх ложок слухала, де гавкає собака, то з того боку буде наречений. Наступного дня після Богослужіння сідали снідати й починали з куті, опісля її віддавали куркам, щоб гарно неслись. У цей Святвечір можна було їсти рибу й споживати вино, на відміну від першого Святвечора. Хрестики малювали діти в 4 кутах хати, для того щоб зрозуміти, що над ними існує вище провидіння, тобто вірити в існування Бога [37; 38]. Кутя виступала жертвою, її приносили невидимим духам предків, котрі опікувалися живими родичами і яких поважали як домашніх божеств. Кутя як ритуальна їжа відтворювала ритуальне офірування. Підкидання куті на акціональному рівні виглядало як доправлення жертви догори - місця перебування вищих сил. З допомогою жертви, немовби відновлювалися зв'язки, які в обрядах цього типу мис - ляться як вертикальні. Присутність ритуально-обрядового атрибута Різдва "дідуха" є обов'язковою традицією [17, 224].

На Святий вечір хліб розташовували на почесному місті, на покутті, поряд з "дідухом", де він лежав до завершення свят [15, 292]. Українські ліплені вареники - страва унікальна. Крім наших предків, їх не ліпив жоден з індоєвропейських народів. Вареники в українців - символ місяця. Вважалося, що Місяцеві народ зобов'язаний усіма своїми матеріальними і культурними здобутками [16, 201]. У фольклорі вони символізували достаток, надзвичайно смачну страву. Вареники протягом тисячоліть були в язичників ритуальною стравою, присвяченою божеству неба Місяцю [27, 32].

Найбільш переконливим прикладом лунарної символіки у Святій вечері є риба. На відміну від південних народів, у яких найчастіше в різдвяній обрядовості зустрічається культ змія, в українців Опілля більш поширеним є культ риби, як найчастіше використовуваного продукту серед свят-вечірніх страв. Вона була одним із основних продуктів для первісної людини. За стародавніми віруваннями, риба виконувала містичну місію вшанування народження дитяти у новому році, принесення їй щастя та долі. Як міфічний образ - риба серед космічних вод найбільш відповідає своєю формою місяцю [16, 203]. Борщ - одна з найпопулярніших страв [39, 82]. Усі ці страви виконували як ритуальну, так і магічну функцію. Їхнім завданням було забезпечення добробуту сім'ї на цілий рік.

Після вечері ложки в куті залишають на цілу ніч, очікуючи приходу померлих родичів, або загадуючи про довге своє життя [19, 51; 22]. Існував звичай після вечері всі ложки класти біля тарілок з рештками їжі, аби померлі, що прийдуть вночі, могли спожити страви "для поживи" [14, 11; 23]. Залишки куті віддавали курам [34, 24; 38]. Якщо зранку чиясь ложка буде знайдена перевернутою, значить, на господаря цієї ложки наступного року чекає тяжка хвороба або навіть смерть [3, 51].

По святах з жалем в серці виносили "діда" з хати, щоб спалити на городі чи перев'язати перевеслами з цієї святої соломи дерева в саду [40, 679; 21]. Сіно, яке було під скатертиною, зберігали і робили з нього гніздо для першої квочки. Солому з-під столу спалювали в саду [35, 71; 20; 22]. Плели перевесла для обв'язування плодових дерев, аби вони на літо багато плодоносили. У с. Мединя брали "копистку", перевесло крутили з сіна чи соломи і йшли в сад рубати тією "кописткою" дерева, промовляючи до них: "Ти будеш родити чи ні, бо тебе зрубаю й били легенько тою кописткою по стовбурі і в'язали перевеслом" [31; 23].

другий святий вечір опілля

За народними повір'ями, у цей день слід засвітити рано лампу, щоб кури добре неслися, до того ж не можна голосно кликати птицю, щоб злі сусіди не почули й не наврочили. Кожна дитина з ватаги щедрувальників носить із собою оберемок ліщини, щоб на знак подяки господарю вручити гілочку. Господар же має обдаровувати щедрувальників пригорщею вівса, намоченого у воді [3, 51-52]. Як засвідчують дані респондентів, яскраві зорі на Голодну кутю - щедрий приплід білих ягниць. Як на другий Святий вечір темно - то вродить гречка [34, 24]. За столом не можна було пити воду, бо пташки видзьобають пшеницю. Діти остерігалися, щоби їх не били і щоб не плакати, бо існувало повір'я, що так буде цілий рік [41, 19-20].

Отже, зимовий календарний цикл найбільш насичений в обрядовості українців Опілля. Він зберіг одні з найдавніших традицій наших предків. Відхід від цих звичаїв та обрядів спонукає неповагу до рідних та померлих родичів, які живуть у наших серцях. Для того, щоб зберегти цю любов і пошану українці як Опілля, так і всієї України виготовляють "дідуха", який відіграє важливе семантичне та функціональне значення, утворюючи синкретизм у святковості. "Дідух" у наших уявленнях - втілення духів предків і щоб їх не забували - кладуть на вікно або на стіл сусідньої кімнати тарілку з кутею, аби померлі родичі змогли прийти і поїсти. Тому невід'ємна страва цього дня - кутя, що відігравала роль ритуальної їжі вечора і є атрибутом поминального столу. Кутя забезпечувала родючість і добробут у сім'ї. Початок вечері розпочинався з молитви та ритуального охрещення куті. Цю функцію виконував господар дому. Однак чи не найважливішим елементом вечері було внесення в приміщення ритуального дідуха, котрого старалися розмістити неподалік столу.

Літературні джерела

1. Скуратівський В. Дідух. Свята українського народу. - К., 1995.

2. Килимник С. Український рік у народніх звичаях в історичному освітленні. - Т.1. - Вінніпег; Торонто, 1964.

3. Шкода М. Традиції і свята українського народу. - Донецьк, 2007.

4. Записано автором від Катерини Василівни Босович, 1926 р. н., у с. Комарів Галицького р-ну, Івано-Франківської обл.; запис зроблено 11 жовтня 2014 р.

5. Записано автором від Євдокії Йосипівни Дойців, 1942 р. н., у с. Дорогів Галицького р-ну, Івано-Франківської обл.; запис зроблено 30 вересня 2014 р.

6. Скуратівський В. Місяцелік. Український народний календар. - К., 1993.

7. Скуратівський В.Т. Український народний календар. - К., 2003.

8. Артюх Л.Ф. Українська народна кулінарія. - К., 1977.

9. Ковальчук Я. Свята на Україні у звичаях та забобонах. - Х.; К., 1930.

10. Скуратівський В. Святвечір: у 2 кн. - Кн.1. - К., 1994.

11. Чубинский П.П. Календарь народных обычае и обрядов. - К., 1993

12. Від Романа до Йордана: обряди, символи, страви /Я. Му - зиченко, К. Міщенко. - Львів, 2012.

13. Щербань О. Святвечір // Шлях перемоги. - 2009. - 30 грудня.

14. Вербенець О., Манько В. Обряди і страви Святого вечора. - Львів, 2011.

15. Герус Л. Типи, форми, функції різдвяно-новорічного хліба українців // Народознавчі зошити. - 2007. - № 3-4.

16. Смоляк П. Символіка свят-вечірньої їжі у різдвяній обрядовості Західного Поділля // Народознавчі зошити. - 2007. - № 1-2.

17. Горбаль М. "Дідух" ("дід"), кутя в різдвяній обрядовості Лемківщини. Топологія та семантика // Народознавчі зошити. - 2012. - № 2.

18. Об угрорусах // Наука. - 1893. - № 2.

19. Білецький Л. Історія української літератури. - Т.1. - Авгсбург, 1947.

20. Записано автором від Олексія Дмитровича Затвар - ницького, 1922р. н., у с. Комарів Галицького р-ну, Івано - Франківської обл.; запис зроблено 11 жовтня 2014 р.

21. Записано автором від Марії Іванівни Пирч, 1960 р. н., у с. Тенетники Галицького р-ну, Івано-Франківської обл.; запис зроблено 3 липня 2014 р.

22. Записано автором від Івана Казимировича Рольського, 1942 р. н., у с. Крилос Галицького р-ну, Івано-Франківської обл.; запис зроблено 20 жовтня 2014 р.

23. Записано автором від Ганни Ільківни Шиян, 1941 р. н., у с. Мединя Галицького р-ну, Івано-Франківської обл.; запис зроблено 28 грудня 2013 р.

24. Лепша І. Новорічні свята // Наука і суспільство. - 1990. - № 12.

25. Записано автором від Михайлини Степанівни Собчи - шин, 1937р. н., у с. Тенетники Галицького р-ну, Івано - Франківської обл.; запис зроблено 3 липня 2014 р.

26. Королев К.М. Энциклопедия символов, знаков, эмблем. - Мидгард, 2005.

27. Словник символів культури України /За ред.В. Коцура,

28. О. Потапенка. - К., 2002.

29. Єременко О.Р. Домінанти духовного світу українців. - Суми, 2010.

30. Федущак М. Прикрашання є квітами. Квітчання: погляд на окреме явище культури. - Івано-Франківськ, 2004.

31. Записано автором від Євстахія Васиьовича Климон - чука, 1936р. н., у с. Галицького р-ну, Івано-Франківської обл.; запис зроблено 27 грудня 2013 р.

32. Записано автором від Ярослави Олексіївни Куцоконь, 1945 р. н., у с. Мединя Галицького р-ну, Івано-Франківської обл.; запис зроблено 28 грудня 2013 р.

33. Schnaider J. Z zycia gorali nadlomnickich // Lud. - Warszawa, 1912. - T.18.

34. МицикВ. Свята сонячного циклу // Соціалістична культура. - 1990. - № 12.

35. Скуратівський В. Святки. - К., 1994.

36. Лозонська І. Зерно зимовій обрядовості українців // Етнічна історія народів Європи. - К., 2001. - Вип.10.

37. Беньковский И. Поверья, обычаи и приметы, приуроченные к "Риздяным святам" // Киевская старина. - 1896. - Т. LII.

38. Записано автором від Марії Титорівни Лугової, 1950 р. н., у с. Крилос Галицького р-ну, Івано-Франківської обл.; запис зроблено 20 жовтня 2014 р.

39. Записано автором від Олексія Михайловича Луцькія, 1930 р. н., у с. Сокіл Галицького р-ну, Івано-Франківської обл.; запис зроблено 27 грудня 2013 р.

40. Українська минувшина /А. Пономарьов. - К., 1993.

41. Магмет І. Спомини зі села Жовчів // Рогатинська земля. - Т.1. - Н. - Й.; Париж; Сідней; Торонто, 1989.

42. Марчак В. Українець у Польщі. - Львів, 2005.

Размещено на Allbest.ru