Етнокультурне життя Луганщини та Донеччини

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Етнокультурне життя Луганщини та Донеччини

етнокультурний мовний політика

Мовне питання було одним із ключових елементів політичної боротьби з перших років незалежності України. Більшість політичних сил намагалася використати його, розігруючи «мовну карту» передовсім у передвиборчих гонках. Тим часом у низці регіонів, до таких відносився і Донбас, етномовна ситуація та всі залежні від неї сфери вимагали не бурхливих сплесків і не менш виразних відпливів, а щоденної конструктивної наполегливої роботи. Між тим стратегія мовної політики як загалом по Україні, так і стосовно регіонів була далекою від консенсусної. Україна намагалася використовувати міжнародний досвід управління етнонаціональними відносинами і уважно прислуховувалася до порад своїх західних760 партнерів. Указом Президента України 2008 р. було проголошено Роком міжкультурного діалогу. У тому ж році на 118-й сесії Комітету міністрів Європи було затверджено Білу книгу з міжкультурного діалогу «Жити разом у рівності й гідності», в якій міжкультурний діалог визнавався пріоритетною формою міжкультурних відносин, альтернативою асиміляції та поверховому мультикультуралізму, який зводився до толерування в суспільстві іншокультурних груп. Міжкультурний діалог передбачав розвиток «толерантності як поваги до чужих цінностей, а ще більше - як позиції, що припускала розширення кола особистих ціннісних орієнтацій за рахунок позитивної взаємодії з іншими культурами».

Втім попри суголосність рішень місцевої влади загальноєвропейським тенденціям, рівень конфліктогенності мовного питання на Сході України не зменшився. У Донецькій області функціонував відділ у справах національностей і міграції у структурі облдержадміністрації. До його функцій належало здійснення державної, етнонаціональної, міграційної і мовної політики, забезпечення прав біженців. Відділ був структурним підрозділом подвійного підпорядкування з правом юридичної самостійності. Питання етнополітики належало до компетенції заступника голови облдержадміністрації з питань інформаційної сфери, релігій, національностей, культури, спорту. У області також діяла Рада з питань національної мовної політики при облдержадміністрації, створена у 1999 р., на правах консультативно-дорадчого органу. Віхами непростої роботи щодо розширення сфери використання державної мови в регіоністали Програма розвитку та функціонування української мови в Донецькій області на 2004-2010 рр., затверджена рішенням спільного засідання колегій обласної державної адміністрації та Міністерства освіти і науки України (2003 р.), розпорядження голови облдержадміністрації В. Логвиненка «Про заходи щодо утвердження української мови як державної в усіх сферах суспільного життя на території Донецької області до 2010 р.» (2009 р.) та ін. З ініціативи відділу у справах національностей облдержадміністрації відбувалися «круглі столи» за участі представників національно-культурних товариств, працівники відділу виступали в ЗМІ, організовували методичні семінари, сприяли роботі національних культурних центрів, зокрема у науково-дослідній сфері, виступали співорганізаторами форумів та фольклорних фестивалів.

Аналогічні програми реалізовувалися й на Луганщині. Так, ще в 1991 р. рішенням облвиконкому була схвалена «Програма розвитку української мови та інших національних мов у Луганській області на період до 2000 року». Луганська обласна держадміністрація надавала інформаційну підтримку національно-культурним товариствам. Організовувалися медіа-супроводи знаменних і пам'ятних дат та подій, діяльності громад, зокрема й святкування 10-річчя створення Асамблеї народів Луганщини у 2012 р.

Найбільш вагомим результатом реалізації етнонаціональної політики держави в регіоні слід вважати суттєве розширення мережі навчальних закладів з українською мовою викладання. Зміни на краще відбувалися поступово: здійснення українізації вимагало підготовки та перепідготовки педагогів, проведення широкої роз'яснювальної роботи, відповідного технічного забезпечення. Ситуація почала змінюватися на краще на переламі століть. Так, у 2002/03 навч. р. у Донецькій області із 1 193 загальноосвітніх закладів у 220 навчання велося українською мовою, що становило 18,4% до загальної кількості шкіл у регіоні. У Луганській області із 794 загальноосвітніх закладів 214 перейшли на українську мову, що становило 27% до загальної кількості шкіл у регіоні. Спроби змінити співвідношення на користь шкіл із українською мовою викладання наштовхувалися на звинувачення у форсуванні українізації, що виносилися на загальний розгляд у регіональній пресі. Все ж процес українізації освітньої галузі розгортався. В 2004/05 навч. р. з 729 шкіл області 174 працювали як школи з російською мовою навчання, 354 школи - з двома мовами навчання, решта - з українською мовою навчання, в 2009/10 навч. р., відповідно - 152 і 291 школа. На кінець 2009/10 навч. р. з 181 170 учнів загальноосвітніх шкіл області 54,2% навчалися російською мовою.

2004-2005 навч. р. статус україномовного на Донеччині мали: 661 заклад дошкільного виховання (56,7%); 612 шкіл (53,4%)^, державною мовою навчалися 26% тобто 113 750 учнів (для порівняння: у 1991 р. було всього 3%); 13 професійно-технічних училищ (11% по Донеччині). Нині випускники місцевих вишів, аспіранти і викладачі (зокрема, й представники етнічних меншин) вільно володіють українською мовою.

До початку подій весни 2014 р. освітня галузь регіону не викликала серйозних нарікань з приводу ущемлення прав місцевих етнічних груп: шкіл із російською мовою навчання у Донецькій області нараховувалося 182 (54 401 учень); шкіл з українською мовою навчання з російськими класами - 358 (64 084 учні); шкіл з російською мовою навчання з українськими класами - 148 (російською мовою навчалося 53 936 учнів). Як предмет мови етнічних меншин вивчали в 73 навчальних закладах області (5 868 учнів), зокрема: новогрецьку мову - в 30 навчальних закладах/ 2 946 учнів, іврит у 2 навчальних закладах 215 учнів, китайську мову в 1 навчальному закладі - 15 учнів, німецьку мову - у 38 навчальних закладах 2 839 учнів, польську мову - у 3 навчальних закладах 212 учнів. Факультативно мови етнічних меншин вивчали у 59 навчальних закладах 2 446 учнів: новогрецьку мову в 50 навчальних закладах - 2 102 учні, німецьку мову в 1 навчальному закладі - 19 учнів, польську мову у 8 навчальних закладах - 325 учнів. У Донецькій області працювало 17 недільних шкіл (595 слухачів): 1 вірменська (15 слухачів), 1 єврейська (60 слухачів), 2 німецькі (90 слухачів), 7 новогрецьких (268 слухачів), 4 польські (102 слухачі), 2 татарські (60 слухачів). Фінансування недільних шкіл здійснювалося на громадських засадах, з бюджетних, спонсорських коштів та коштів національно-культурних товариств. Міністерство освіти Ізраїлю здійснювало постійну допомогу єврейській школі м. Донецька у стажуванні викладачів та школярів.

Звісно, оцінювати наведені дані як свідчення бурхливого національного відродження українців регіону та громад етнічних меншин не доводилося, йшлося насамперед про підтримання міноритарних мов регіону в стані функціональності. Однак, порівняно із радянськими часами прогрес був очевидним і суттєвий. Втім про вирішення стратегічного завдання - закріплення української мови на позиціях вирішального фактору стратегії етнокультурного розвитку держави не йшлося. Саме тому як перспективне завдання державної етнополітики в Донбасі дослідники все частіше називали досягнення реальної двомовності в регіоні. Зрозуміло також, що завдання це не могло бути вирішене новітньою «кавалерійською атакою» на сферу мовних переваг місцевих мешканців, і, що воно впродовж ближчої історичної перспективи не може бути вирішене лише шляхом українізації освітньої галузі. Величезна більшість місцевих мешканців, що отримали освіту за радянських часів, звично перебувають осторонь «мовних баталій», активізуючись тільки тоді, коли їхні діти чи онуки виконують домашні завдання.

Тим часом єдиний масовий інструмент ймовірної популяризації української мови та культури залишався, м'яко кажучи, виразно відстороненим від загальної етнонаціональної політики. Саме регіональні засоби масової інформації демонстрували очевидні мовні диспропорції. Станом на 1 січня 2005 р. в Донецькій області було зареєстровано 990 періодичних видань, з яких лише 18 видавалися виключно українською мовою, у тому числі тільки одна обласна газета «Донеччина» з мізерним накладом у 20-25 тис. примірників на місяць, 69 газет і журналів видавалися українською та російською, а решта 666 - російською. В інформаційному просторі Донецької області працювало 136 телерадіоорганізацій, з яких - 38 телерадіокомпаній і 18 радіоорганізацій ефірного мовлення, 67 - телерадіокомпанії кабельного мовлення і 13 - радіоорганізації дротового мовлення. Телерадіоорганізації використовували у своєму ефірі в середньому 45% державної мови і 55% - російської (обласна державна телерадіокомпанія вела програми у такому співвідношенні мов: українською - 65%, російською - 35%). За даними управління у справах преси та інформації Донецької облдержадміністрації кількість зареєстрованих (перереєстрованих) періодичних друкованих видань місцевої сфери розповсюдження станом на 1 січня 2011 р. становило 1 253, з яких: україномовних - 15, російськомовних - 270, російсько-україномовних - 748, мовами національних меншин - 23, іноземними мовами - 197.

У регіоні видавалися: грецькі газети - «Елліни України» (Федерації грецьких товариств України - видається з 1996 р. раз на місяць, 15 000 примірників, українською, російською та грецькою мовами), «Хронос» (Маріупольське товариство греків - раз на місяць, російською, 500 прим.), «Камбана» (Донецьке міське товариство греків - видається з 2003 р. раз на місяць, 2 000 примірників, українською, російською та грецькою), «Логос» (Спілка греків України, безсистемно), польська - «Поляки Донбасу» (Товариство польської культури Донбасу - видається з 2000 р. раз на місяць, 3 000 примірників, українською та польською). 19901995 рр. виходила єврейська газета «Алеф» (культурно-просвітницьке товариство «Алеф»). Станом на 2011 р. виходила «Наша жизнь в диаспоре и дома» (Спілка громадських організацій «Донецька обласна єврейська громада» - видається з 2001 р. раз на місяць, російською, 5500 примірників) та «Вірменський вісник - Наїрі».

Найбільш розгалуженим було покриття спеціально орієнтованими виданнями в Донецькій області (19 видань). Крім того, постійно діючі рубрики для етнічних громад містили місцеві газети: «Джерело» («Приазовський робітник», «Єнакіївський робітник»), «Плекаймо рідну мову» («Донеччина», «Мар'їнська нива»), «Наші джерела» («Нове життя», Старобешевський район), «Донбас - наш загальний дім», «До джерел», «Рідна мова» («Життя»), «Національні меншини», «Рідний край» («Донеччина»). Завданням названих рубрик передовсім була популяризація культурної та історичної спадщини етносів регіону, висвітлення діяльності національних товариств та культосвітніх закладів. Аналогічною роботою час від часу займалися й місцеві телерадіокомпанії. Для єврейського, грецького і німецького населення періодично виходили передачі в містах Донецьку, Маріуполі, Слов'янську, Артемівську та ін. Регіональні телерадіоорганізації використовували ефірний час для мовленняукраїнською мовою і мовами меншин відповідно до ліцензій. Обласне радіомовлення мовами меншин не здійснювалося.

За сприяння Луганської облдержадміністрації виходили журнал «Мир еврейской женщины» (засновник - єврейська релігійна громада «Емуна») і газета «НЭР» (засновник - Луганський обласний благодійний фонд «Хесед Нер», єврейська релігійна громада «Емуна»). Керівники багатьох національно-культурних товариств співпрацювали на постійній основі із обласними та місцевими ЗМІ. Обласна газета «Жизнь Луганська» в 2003 р. започаткувала на своїх сторінках рубрику «Братина», в якій публікувалися матеріали про життя і діяльність національно-культурних товариств. Відповідне інформування мешканців області здійснювали також «Луганська правда» та «Наша газета». «Вісник Старобільщини» активно співробітничав із польським, а «Стахановское знамя» з німецьким й польським товариствами. Асамблея народів Луганщини випускала газету «Ми - разом!».

Без перебільшення можна стверджувати, що саме національні спілки та товариства відігравали впродовж років незалежності вирішальну роль у визначенні формату міжнаціональних взаємин у регіоні та закладали перспективи майбутнього етнічних громад. Як вже зазначалося, процес національного відродження охопив усі етнічні меншини пострадянського простору. Розмах та компетентність діяльності створених на хвилі демократизації національних організацій залежав від низки факторів: соціально-економічного потенціалу громад, рівня гостроти етнокультурних проблем, міри травматизму радянського минулого, характеру розселення, освітнього рівня, врешті, зацікавленої допомоги закордонних організацій. На 2010 р. в Україні діяли 96 центрів національних культур, 12 з яких фінансувалися за рахунок місцевих бюджетів: зокрема Стильський сільський Будинок грецької культури у Донецькій області; Волноваський міський центр національних культур у Донецькій області; Великоанадольский сільський центр грецької культури у Донецькій області; Будинок національних культур у Луганську.

Слід відзначити, що найбільш діяльною у відстоюванні власних етнічних інтересів та в обороні етнокультурної спадщини виявилася766

не друга за чисельністю етнічна спільнота Донбасу - росіяни, а маріупольські греки. Греки України набули напрочуд успішного досвіду в громадському структуруванні. В 2000-і роки в Україні діяло близько 50 грецьких товариств різних типів - від загальноукраїнських до міських і навіть селищних - у семи областях України, АР Крим, Києві і Севастополі. Серед них вагоме місце посідали Донецьке товариство греків, Грецький національний громадсько-політичний клуб «Елліни Приазов'я» (с. Сартана Донецької обл.), Волноваське товариство греків «Геліос» (Донецьк), Горлівське товариство греків України (м. Горлівка Донецької обл.), Старобе - шевське товариство греків «Бешів» (смт. Старобешево Донецької обл.), Володарське національно-культурне товариство греків (смт. Володарське Донецької обл.), Луганське обласне товариство греків «Форос» (м. Луганськ). Практично у кожному селищі з компактним проживанням греків діяло грецьке товариство, згодом об'єднані у шість районних товариств. Більшість із них створили художні колективи.

На відміну від решти національних організацій і товариств греки не замкнулися у поточних справах та налагодженні тісних контактів із метрополією. Їх керівники активно інвестували у дослідницькі проекти, що врешті принесло вагомі результати. Стрімке підвищення громадського запиту на заповнення лакун в етнічній історії спонукали грецькі товариства виступити співорганізаторами науково-практичних конференцій, що порушували найбільш актуальні питання їх історії, фактично табуйованої в радянські часи. В 1993 р. було проведено чотири конференції, присвячені історії і культурі греків України: «Донбас і Приазов'я: Проблеми соціального, національного і духовного розвитку», «История и культура греков АР Крым», «Украина - Греция: история и современность», «Проблемы истории и культуры этнических групп греков в Северном Причерноморье в средневековье и новое время». Неодноразово вони відбувалися і в наступні роки. Не менш активно товариства підтримували видання пам'яток фольклору та літератури маріупольських греків. Протягом 1991-1992 рр. видавництво «Донбас» видало низку збірників грецьких поетів і письменників. В 1992 р. було опубліковано Збірку творів грецьких поетів Приазов'я «Чебрець».Авторами збірки були відомі поети: Г. Костоправ, А. Шапурма, Л. Кірьяков, В. Борота, Г. Патріча, В. Бахтаріс, В. Кіор.

Підведення наукового, зокрема історичного, підґрунтя під діяльність товариств та вимоги громади, яку вони представляли, надало грекам незаперечні суспільні преференції. Впродовж 1989-1999 рр. на адміністративно-територіальну карту України повернулись традиційні грецькі назви. Активно відроджувалися і набували нового звучання традиційні громадські свята «Панаїри», щоправда в секуляризованому вигляді. За роки незалежності спільними зусиллями товариств Донеччини було проведено 15 фестивалів «Мега юрти».

Врешті великою перемогою громади стала розбудова Маріупольського державного гуманітарного університету (з 1991 р. - Маріупольський гуманітарний коледж при Донецькому державному університеті, з 1993 р. - Маріупольський гуманітарний інститут Донецького державного університету, від 2004 р. - університет). В 2008 р. у культурологічному центрі «Меотида» в Маріупольському державному гуманітарному університеті відбулася презентація навчального посібника «Греки в Україні: історія і сучасність».

Загалом же станом на 2005 р. на Донеччині діяли 92 національно-культурних формування, які об'єднували представників 18 національностей - українців, греків, євреїв, німців, поляків, росіян, татар, білорусів, болгар, ромів та ін. загальною кількістю близько 70 тис. осіб^. 3 з них мали загальноукраїнський, 18 - обласний, 45 - міський, 12 - районний, 14 - сільський і селищний статус.

Помітним напрямом їх діяльності стало створення та підтримка національних творчих колективів, що пропагували культурні надбання етнічних громад. Загалом у Донецькій області діяли 90 аматорських колективів національних меншин, зокрема 10 театрів, 33 хорові, вокальні, фольклорні колективи, 19 ансамблів пісні та танцю, хореографічних колективів, 18 танцювальних колективів, 10 інструментальних ансамблів. Найбільш відомими серед них були театр «Діалог» Центру культури і дозвілля ім. О. Пушкіна (м. Докучаєвськ), самодіяльний театр Будинку культури ім. Т. Каци (сел. Сартана), вокальний ансамбль «Кермінчанка» Старомлинів - ського сільського будинку культури Великоновосілківського району, народний чоловічий ансамбль «Пігадь» при музичній школі ім. Д. Патричі Володарського району, вокальний ансамбль «Естеля» смт Старобешево, народний урумський ансамбль пісні та танцю «Тайфа» Кам'янського сільського будинку культури Тельманівського району та ін. Популярністю користувалися виступи Клейзмерського ансамблю «Ор» та хорового колективу «Керен» («Світ») Артемівського єврейського благодійно-культурного центру «Хесед-Зікарон». Польську культурну спадщину популяризували вокально-хореографічний ансамбль «Нісподзянка» («Сюрприз»), театральна група товариства польської культури Донбасу (м. Донецьк), театр-студія «Полонія» (м. Докучаєвськ), театр-студія «Зелений Гагатек» та вокально-хореографічний ансамбль «Нісподзянка» (м. Макіївка). Під опікою німецьких товариств працювали вокально-інструментальний ансамбль «Блюмхен» («Квіточка») та вокальний ансамбль «Барвінок» (м. Макіївка), татарських - вокальний ансамбль «Донбас - Татар - лари» МПК ім. В. Кирсанової (м. Макіївка) та Палацу культури ім. Т. Шевченка (м. Донецьк). Російську традиційну культуру на Донеччині представляли ансамбль козацької пісні «Вольница» БК залізничників м. Слов'янська, ансамблі народної пісні «Родные напевы» та «Горлиця» Будинку культури смт Новий Світ Старобешевського району, народний ансамбль пісні та танцю «Сувенір» Гранітненського сільського будинку культури Тельманівського району. Свої фольклорні колективи мають і менш чисельні етнічні громади. Це, зокрема вокальний ансамбль «Полесье» Культурно - просвітницького товариства білорусів «Неман» (м. Донецьк), група солістів Маріупольського товариства грузинів «Джорджія», вірменська вокальна група товариства вірмен м. Маріуполя «Юго-Азовье», ансамбль пісні та танцю «Атра» національно-культурного товариства ассирійців м. Красноармійська, танцювальний дует «Перлина» у клубі ім. Л. Толстого (м. Сніжне) товариства «Рома Донбасу».

Бурхлива розбудова національних товариств Луганщини була схвально підтримана широкими верствами населення. Навіть відносно нечисленна грецька громада створила тут своє товариство «Форос» (1993 р.). Товариство опікувалося налагодженням культурних зв'язків із Грецією, при його підтримці було створено релігійно - духовний і культурний центр при храмі Святого великомученика Дмитра Солунського української православної церкви. Активну діяльність, до того ж не лише організаційну, а й дослідницьку розгорнув Союз поляків «Полонез», що організовував регулярні фольклорно-етнографічні експедиції. В 1998 р. було створено оркестр народних інструментів «Чарівні струни», до якого увійшли професійні музиканти: Н. Івушкіна, С. Шишова, О. Шумакова, О. Зозуля, О. Приходенко, А. Синиця.

1994 р. у Луганській області вперше було проведено обласний фестиваль етнічних культур «Сузір'я Дружби». В його роботі взяло участь близько 670 колективів та індивідуальних виконавців, 192 палаци культури і клуби, 40 трудових колективів, 47 шкіл естетичного виховання. Загальна кількість учасників сягнула 10 тис. осіб. В 1996 р. у Луганській області діяло 12 національно - культурних товариств. При них працювало 49 колективів та виконавців.

На 2000 р. функціонували: обласне товариство любителів польської мови і культури «Варшава» ім. М. Река; обласне культурно - просвітницьке товариство німців «Відергебурт»; обласне товариство греків «Форос»; обласна організація товариства донських козаків; Центр російської культури ім. В.І. Даля; обласне відділення товариства російської культури «Русь»; обласне єврейське товариство; міський єврейський культурний центр «НЭР»; Стахановське міське товариство польської мови і культури «Краков'янка»; обласний союз поляків «Полонез». Пріоритетними напрямками їх діяльності були організація відзначення знаменних історичних дат, розбудова мережі фольклорних колективів, участь у фестивалях національних культур тощо.

На початку 2000-х рр. керівники національних організацій та спілок виступили із ініціативою щодо об'єднання та координації зусиль у масштабах області. У березні 2002 р. була створена Асамблея народів Луганщини, яка об'єднала більшість обласних національно-культурних товариств. Серед заявлених завдань спілки було забезпечення всебічного розвитку потреб й інтересів етноменшин у культурній, інформаційній та інших сферах, реалізації державної етнополітики, етнонаціональної інтеграції, зміцнення міжнаціональної злагоди^. Представники 21 обласного національно - культурного товариства увійшли до складу Ради з питань етнонаціональної політики при обласній держадміністрації, що була створена в 2007 р. Загалом національно-культурні товариства області демонстрували високий рівень комунікації з органами влади та управління, а почасти - і нерозривний зв'язок із ними.

Велику роботу щодо популяризації єврейської культури здійснювали Луганський міський громадський центр «НЭР», Луганський обласний благодійний фонд «Хесед Нер», Луганська обласна єврейська община, Луганський фонд відродження єврейського життя. При останньому діяло кілька культурних центрів, театральних студій, шкіл естетичного виховання, дитячий вокально-інструментальний ансамбль «Хохма», ансамбль Клезмерської музики і дитячий театр естради «Форте маестро».

В 2003 р. на Луганщині існувала єврейська театральна студія, 3 польські, єврейський, вірменський, німецький, грецький, 2 хорових колективи донських козаків. Скромними залишалися показники національних танцювальних колективів: з 584 танцювальних груп було лише 2 польських, 2 донських козаків, вірменський та єврейський.

Слід позитивно оцінити просвітницьку та популяризаторську роботу, здійснювану регіональними музеями та культосвітніми закладами. У Луганському обласному краєзнавчому музеї діяли постійні експозиції, присвячені єврейській культурі, які ілюстрували традиції єврейських святкувань в Ізраїлі, Україні та світі. В Донецькій області діяв сектор єврейської культури в Артемівській міській центральній бібліотеці. На центри грецького культурного відродження перетворилися бібліотеки у Маріуполі, Тельманівському (с. Гранітне), Старобешевському (районна бібліотека для дітей, сс. Стила і Роздольне), Володарському (бібліотека-музей Г. Костоправа, с. Малоянісоль) районах^.

Не так давно Головне управління взаємодії із громадськістю і в справах національностей та релігій Донецької ОДА оприлюднило на своїй сторінці інформацію про етнонаціональний склад Донецької області. В ній, зокрема, йшлося: «Провозглашение Украиной независимости государства изменило общественный статус… всех национальных меньшинств, проживающих на ее территории, и дало мощный толчок к их национальному возрождению и развитию. Культурный и интеллектуальный потенциал каждой из этнических групп - значимый и оригинально неповторимый. Это наглядно демонстрирует национальный симбиоз благодатной донецкой земли, где этносы сумели сохранить свои языки и самобытные культуры, объединившись общими духовными корнями. Культура каждого этноса стала тем источником, который питает самобытный донецкий характер с его работоспособностью, свободной, гордой, творческой и одновременно искренней психологией и с его постоянной настроенностью на любой культурный контекст. Дружба народов Донбасса воспринимается в обществе как норма и создает предпосылки для общеукраинского прогресса в будущую цивилизацию. Не менш піднесені оцінки висловлювали тоді представники інтелектуального середовища. Думки на кшталт: «Схід України в цілому й Донбас зокрема стали зоною контакту цивілізацій і культур, що обумовило такі риси регіональної спільноти, як терпимість, адаптивність, сприйнятливість до інших культур (тільки в Луганську живуть представники близько 40 національних меншин)», вважалися вичерпною характеристикою так званої регіональної ідентичності Донбасу. Здавалося, нічого не передвіщало біди.

Втім, про те, що напруження в регіоні існує, і доволі сильне, було добре відомо. Але політикум звично виводив його лише в площину російсько-українського мовного протистояння. Чого лише були варті зауваження щодо російськомовності Донбасу, для гостроти приправлені заявами про його багатонаціональність. Толерантність донбасівських мешканців, здавалося, щораз «відмовляла», як тільки мова заходила про розширення сфери використання державної мови.

В чому ж полягали першопричини такої парадоксальної поведінки загалом індиферентної до національного питання регіональної спільноти?

Міжкультурний діалог в Україні загалом, у Східній Україні зокрема, ускладнювався проблемами становлення та збереження національної ідентичності усіх її етнічних складових, включаючи етнічні меншини. Пришвидшений процес національного відродження, що охопив пострадянські простори з часів «перебудови», запустив надзвичайно складні механізми в середовищі усіх етнічних громад. Суттєво відмінні за низкою параметрів (демографічних, соціальних, загальнокультурних), вони у якісно нових соціально-економічних обставинах включилися у змагання за оволодіння гідними нішами у всіх сферах суспільного життя новітньої України. Фоном для нового етапу етнонаціональних відносин упродовж першого десятиріччя незалежності виступала затяжна економічна та соціальна криза. У цих обставинах гостра конкуренція, перерозподіл власності та сфер зайнятості спричиняли неабияку напругу у відносинах між представниками різних етносів. Найбільш позитивні результати отримували громади, що мали потужні внутрішні механізми взаємодопомоги та соціалізації.

Періодичні загострення напруги у міжетнічних стосунках актуалізували питання пошуку засобів її пом'якшення і подолання. Впродовж незалежності провідним орієнтиром для їх вирішення був зарубіжний досвід вибудовування системи толерантних відносин у поліетнічному суспільстві. Європа щорічно проводила величезну кількість заходів, де вироблялися механізми встановлення балансу між двома домінуючими тенденціями у культурному розвитку - прагненням народів до культурної самобутності та формування спільного європейського культурного простору. З відповідними корективами європейський досвід намагалися запроваджувати на українських теренах. У 2003 р. Рада Європи навіть визнала, що Україна демонструє найкращий в Європі показник підтримки та розвитку з боку держави культури та мистецтва етноменшин. Повсякчас зазначалося, що Україна з перших кроків відновлення власної державності обрала шлях розбудови багатокультурного суспільства.

Однак завдання і проблеми, що виникали перед етносами пострадянського суспільства в контексті обраних орієнтирів, були просто таки неспівставними із західноєвропейським контекстом. Розмови про багатокультурний діалог в українських обставинах повсякчас перетворювалися на порожні слова. Скалки етнічних меншин в режимі протистояння етнічному розчиненню в російськомовній поліморфній масовій культурі просто не спроможні були брати в ньому участь. Діалог на рівних вели хіба що росіяни, українці та кримські татари. З урахуванням потужної підтримки метрополії - поляки. Все решта, на жаль, нагадувало імітацію за західними зразками.

Саме тому заходи в рамках Року міжкультурного діалогу в Україні (2008 р.) на загал носили репрезентативний, фольклорно - мистецький характер. Відповідно до указів Президента України вони набули традиційного характеру і відбулися практично в усіх куточках держави. Серед них: ХІ фестиваль польської культури на Рівненщині: Другий Всеукраїнський музейний фестиваль «Музеї у774

сучасному поліетнічному світі» (Дніпропетровськ); XIV Фестиваль національних культур «Сузір'я злагоди» (Луганськ); Всеукраїнський фестиваль мистецтв національних культур «Ми - українські» (Запорізька обл.); Міжнародний фестиваль національних культур в рамках відзначення 10-річчя Єврорегіону «Ніжній Дунай» за участю колективів з міст Галац, Тульча, Браіле (Румунія), міст Кантемир і Кагул (Молдова); І Міжнародний конкурс юних художників міст - побратимів «Подивись, який чудовий світ, в якому ти живеш» за участі творчої молоді з України, Санкт-Петербургу, Маару, Кракова (Одеська обл.); обласний фестиваль словацького народного мистецтва «Словенська веселіца - 2008»; Х міжнародний фестиваль телевізійних і радіопрограм для національних меншин «Мій рідний край», ХІХ обласний фестиваль угорського народного мистецтва (Закарпатська обл.); обласний відбірковий тур ХІ Всеукраїнського фестивалю сучасної пісні та популярної музики «Червона рута» (Кіровоградська обл.); ІІІ обласний фестиваль польської національної культури «Фестон Польський в Романове» (Житомирська обл.); Літературно-музичний вечір «Між народами: від сердець до сердець», виставка творів голови товариства українсько-німецької дружби «Краніх» Ганни Арламової «Мій рідний край», виставка «Душі моєї подих» (Полтавська обл.); Всеукраїнська культурно-мистецька акція «Разом у розмаїтті» (Київ).

Отже, слід констатувати, що розуміння специфіки регіональної етнонаціональної політики влади не йшло далі своєрідної «інвентаризації» наявних етнічних спільнот, тоді, як треба було думати про їх цивілізаційні характеристики та тип трансльованих ними в межах регіону взаємовідносин. Надзвичайно гостро в низці регіонів, передусім на сході України, постала проблема утвердження домінуючої етнокультурної ідентичності. Тут, на відміну від Заходу України провідним транслятором ідей, образів, понять, символів були не традиції, а засоби масової інформації. Про їх змістовне наповнення та культурний рівень вже йшлося вище.

Будучи промисловою країною, в сфері етнонаціональних відносин Україна тиражувала моделі етнічної взаємодії, невластиві цьому етапу соціально-економічного розвитку. Архаїзація національних культур етнічних меншин без відповідних імпульсів для їх сучасного розвитку мала негативні наслідки, зокрема це стосується гіпертрофованої самооцінки російськомовного середовища, зіпертої на потужний вплив російських мас медіа. Слід зауважити, що український політикум не спромігся повною мірою заручитися підтримкою етнічних меншин, які саме в незалежній Україні одержали реальні можливості повноцінного етнокультурного розвитку. Ця обставина, як і спільність історичної долі і спільна радянська травма як українців, так і етнічних меншин, нині обійдені цікавістю суспільного дискурсу. Недостатньо говориться також про виклики, що виникають внаслідок відмінностей у ментальній матриці етнічних меншин України та їхніх «братів» з метрополії, хоча вони очевидні і для тих і для інших.

Зрозуміло, що це змушує владу і суспільство актуалізувати проблеми етнокультурного життя Донбасу, в тому числі вдосконалювати форми державної політики в цій сфері. Загальне формулювання: «Обмеженість державного фінансування не надавало можливості реалізації гарантованого законодавством сприяння розвиткові культурної самобутності, нерідко обмежуючи роботу владних структур реєстраційно-координуючими функціями», є лейтмотивом усіх урядових документів і, власне, є сентенцією загального її стану.

Що стосується такого її сегменту як мовні відносини, то у процесі їх регулювання в регіоні не можна було обійтися без втручання державних органів. Разом з тим з часом це призвело не лише до залежності (фінансової та персональної) напрямів розвитку мовної політики, а й до її формалізації та бюрократизації. Реальне етнонаціональне/етномовне життя було замінене на низку проплачених державою і, звичайно ж, не позбавлених сенсу суспільних і культурних заходів. Звісно, вони відіграли певну роль у підвищенні статусу української мови в регіоні та покращенні рівня володіння нею передусім випускниками вищих навчальних закладів. Однак, на стратегічно важливі проблеми - невпинне зростання частки російськомовних українців та подальшу мовну русифікацію етнічних меншин - ці заходи не мали особливого впливу.

Привертає увагу той факт, що більшість заходів зберігали виразно радянський вигляд як за зовнішніми ознаками (зокрема формою проведення - фестивалі, зльоти, круглі столи, конференції) та організації (самодіяльні колективи при Будинках культури), так і внутрішнім наповненням (передусім йдеться про державну форму фінансування та прив'язаність до офіційного життя держави). Формалізм і затишшя від «заходу до заходу», фольклорний колорит замість модерного етнічного творення, вишиванки на офіційних заходах і антиукраїнізм російського телебачення, що займав понад дві третини ефірного мовлення - такими були реалії етнокультурного життя Донбасу впродовж незалежності.

Плата за таку короткозорість виявилася надто високою.

Размещено на Allbest.ru