Размещено на http://www.allbest.ru/

Антропологічний склад сучасного населення України за даними

В. Дяченка

Важливим кроком уперед у вивченні антропології українців стали праці В. Дяченка, зокрема його узагальнюючий параграф "Антропологічна характеристика українського народу" в монографії "Українці", що у 50-х роках так і не вийшла на широкого читача, та монографія "Антропологічний склад українського народу" [2], подальші дослідження з окремих регіональних і тематичних аспектів антропології.

У дусі комуністичної ідеології 60-х років В. Дяченко різко критикував спадщину "школи Вовка" і за допущення очевидних, з погляду подальших обстежень, помилок у встановленні числових показників окремих ознак людини (пігментації очей і волосся, покажчика голови, росту та ін.), і за теоретичні орієнтації. Водночас матеріали, на яких В. Дяченко зробив узагальнення, лише частково суперечили фактологічним даним Ф. Вовка. Незважаючи на це, В. Дяченко стосовно головного питання про антропологічний тип (чи типи) українців дійшов дещо інших висновків. Цей автор побудував висновки на основі вивчення таких антропологічних ознак людей:

-- кольору очей;

-- кольору волосся;

-- кольору шкіри;

-- інтенсивності заросту бороди;

-- інтенсивності волосяного покриву грудей;

-- густоти брів;

-- морфологічної висоти обличчя, діаметра вилиць і покажчика обличчя;

-- довжини тіла (росту);

-- поздовжнього діаметра голови, поперечного діаметра голови, суми поздовжнього і поперечного діаметрів голови і покажчика голови;

-- розміру носа і носового покажчика, загального профілю спинки носа, положення кінчика носа та його основи, виступання крил носа;

-- горизонтального профілювання обличчя і виступання вилиць;

-- складки верхньої повіки;

-- ширини очної щілини;

-- нахилу лоба;

-- розвитку надбрів'я.

Отже, В. Дяченко, порівняно з Ф. Вовком, зауважив щонайбільше сім додаткових ознак, але при цьому знехтував деякими, на чому наголошував Ф. Вовк. Проаналізувавши матеріали за переліченими ознаками, В. Дяченко дійшов таких висновків: у кольорі очей переважають мішані відтінки. Темних (карих без будь-якої домішки), зелених, або світлих тонів завжди менше, ніж мішаних. Поза мішаними тонами чітко і повсюдно простежується переважання світлих над темними. Найвиразніше таке переважання на Чернігівщині, у Західній Бойківщині (Бориня), на Посянні, в Тростянецькому районі Вінничини (в 10--15 разів), найменше (в 1,5 разу) - в центральній Бойківщині (район Славського). Найвищий відсоток темнооких (15--18%) фіксований у деяких місцях карпатської зони, а також у Південній Полтавщині, Дніпропетровщині, на Поділлі. Світлоокі на більшій території України становлять 35--40%. За кольором очей українці значно відрізняються від білорусів, у яких по Німану світлооких 35--40%, а в Північній Білорусі - 60%, і від росіян північних: Ленінградської, Архангельської областей де 60--70% світлооких. Однак у росіян Московської, Володимирської й інших центральних областей співвідношення світлих і темних кольорів очей таке саме, як і в українців (25--35% світлих, 10--15% темних).

За кольором волосся (за шкалою Фішера) 50% українців темноволосі (відтінки № 4, 5, 27), 10% - світловолосі (№ 9--26). Максимум темноволосих (65--70%) виявлено серед українців Північної Молдови, в окремих регіонах Буковини і Карпат, Південній Полтавщині. Найменше темноволосих (35--40%) у північно-східних областях України. Серед темних відтінків переважає помірковано темний (№ 5) і дуже рідкісний є синювато-чорний відтінок (№ 27). За кольором волосся українці на загал значно темніші білорусів, де 30--35% темноволосих, і від росіян північних областей (Архангельської й Ленінградської), де лише 10--20% темноволосих, а світловолосих - 30--50%.

Колір шкіри в українського населення республіки скрізь світлих відтінків. Смаглявість лише трапляється у деяких районах Дніпропетровщини, Буковини і Західної Волині. Додамо, що В. Дяченко, звертав увагу на такі відмінності шкіряного покрову, як візерунок капілярних ліній і долоні, що враховують і сучасні антропологи.

Звичайне спостереження підтверджує великі відмінності у ступені росту волосся бороди у чоловіків різних типів рас. В українців найінтенсивніший заріст бороди (середній бал 3,35--3,50) фіксований на Нижньому Подніпров'ї (Градизький район), у Криворізькому і Царичанському районах Дніпропетровщини, Камишеваському - Запорізької області, Очаківському - Миколаївської області, на Закарпатті. Знижений заріст бороди чітко помітний на Поліссі (3,00--3,05 бала), фіксований також в Іркліївському районі Черкащини (автор допускає проживання там у минулому торків або половців). Заріст бороди в українців такий самий, як і в південних росіян, інтенсивніший, ніж у північних росіян, а в білорусів - такий, як в українських поліщуків.

Волосяний покрив грудей максимальний у чоловіків низки районів Карпат і Нижнього Подніпров'я, мінімальний - на Поліссі. Густих брів в українців більше, ніж рідких. Особливо ця густота виявляється на Буковині, у Східному Закарпатті, на Поліссі, в Дніпропетровській області. Але в низці районів відсоток густоти брів знижений.

Морфологічна висота обличчя в українців (від лінії брів до нижнього краю підборіддя) становить від 122 до 129 мм. Вона найбільша у населення Верхнього Дністра і Карпат, найменша - на Поліссі, в Житомирській і Рівненській областях. У північно-східних районах України діаметр вилиць в українців у середньому дорівнює 142 мм. Він менший (140--141 мм) у Східному Закарпатті, деяких районах рівнинної Галичини, Східної України та Північної Молдови, максимальний (143--144 мм) - на Правобережному Поліссі, в Славському районі Львівської області, окремих районах Черкаської і Київської областей, де, на думку автора, в Середні віки проживали тюркські племена. обличчя український шкіра борода

Покажчик обличчя залежить від морфологічної висоти обличчя і діаметра між вилицями. Найбільші величини характерні для Верхнього Подністров'я, більшої частини Карпат, Північної Молдови, найменші - на Поліссі. Різниця між мінімумом і максимумом цього покажчика становить 4 одиниці.

Довжина тіла, за В. Дяченком, в українського місцевого сільського населення вища середньої і становить 168--169 см. Вона менша на заході, наближається до свого мінімуму в південно-західній Львівщині (164,5 см), і більша в районі Центрального і Нижнього Подніпров'я (170 см).

Поздовжній діаметр голови найбільший у Царичанському районі на Дніпропетровщині (190,4 мм), мінімальний (184--185 мм) - у східних і південних районах Закарпаття. Поперечний діаметр голови в українців великий і досягає свого максимуму в карпатській зоні (159--160 мм), тобто там, де є мінімальним поздовжній. Найменший поперечний діаметр голови у Нижньому Подніпров'ї (154 мм) і Північній Молдові (152 мм).

Антропологи беруть до уваги також суму поздовжнього та поперечного діаметрів голови. На цій основі стверджується, що мінімальні суми виступають у східній частині українських Карпат, на півдні Закарпаття, Поділлі, у Північній Молдові, низці районів Степової України, а максимальні - у центральній і західній частинах українських Карпат, на Правобережному Поліссі, у Центральній Україні.

Числові величини покажчика голови та географія їх вияву в загальному збігаються з поданими Ф. Вовком. Найбільший покажчик 85 чітко локалізується у Карпатах і на Закарпатті. На Правобережному Поліссі й у Верхньому Подніпров'ї він лише на одиницю менший. У центральній зоні покажчик голови в середньому дорівнює 83,5. На півдні України його величина дещо менша, ще менша - у зоні Нижнього Подніпров'я (82) і мінімальна в окремих районах Північної Молдови (80--81) та північно-західному закутку Чернігівщини (у Ріпкинському районі - 80).

Довжина носа в українців Наддніпрянської України середня, найбільша - в Карпатській зоні й на Верхньому Подністров'ї.

За формою на великій території Наддніпрянської України різко переважають прямі носи (60--70%). Увігнуті спинки носа трапляються лише в 10--13% населення, решта - горбоносі. У Карпатах кількість горбоносих становить 20--25%, а з ввігнутими спинками - у кілька разів менше. Зрозуміло, і тут найбільше прямоносих. Горбоносих також більше, ніж кирпоносих, на Поліссі, у Верхньому Подніпров'ї.

Що стосується кінчика носа, то переважає піднесена форма над опущеною. При цьому спостерігається кореляція з профілем спинки носа. Де більше горбоносих, там більше опущених положень кінчиків носа. Виступання крил носа у більшості українців середнє, далі за кількістю йде слабке виступання, і найменше - сильне.

Виступання виличних дуг у більшості районів слабке - від 0 до 3% людей. Однак у районах зі слідами монголоїдного елементу воно значно частіше.

Констатуючи, що лише в 24--30% українців відсутня складка верхньої повіки і лише в деяких західноукраїнських і карпатських районах цей відсоток доходить до 40, В. Дяченко зауважив: у цих останніх районах існує також певний відсоток сплющених облич, але це, на його думку, не засвідчує залишків тут монголоїдного лапоноїдного типу (як і на Поліссі). Це зауваження, однак, може виявитись надто категоричним. На Волині, наприклад, нащадки татарів як сільське населення жили до XX ст. Їх фіксував перепис 1897 р. З їх середовища вийшов, наприклад, відомий український етнограф Мустафа Захарович Козакевич (1900--1966 рр.). "Монголоїдні" села в Галичині фіксували польські чиновники ще в 30-х роках XX ст. Ось кілька свідчень з "характеристики" Бродовського повіту Тернопільського воєводства, складеної 1930 р. і виявленої в Державному архіві Тернопільської області: "На загал переважає тип людини середнього росту, досить сильної будови тіла, темного заросту. Селяни бриють бороди, залишаючи вуса. Молодші люди наслідують мешканців міст і стрижуть вуса на англійський манер". В іншому місці "характеристики" читаємо: у селах Кадлубиськах, Чепелях, Лешньові, Накваші "існують досі потомки татарів" [2]. "Характеристика" подала також багато цікавих етнографічних рис мешканців повіту. Деякі дослідники наголошували на монголоїдних рисах у жителів сіл Наконечне Перше і Наконечне Друге Яворівського району Львівської області.

В. Дяченко узагальнив дослідження ширини очної щілини в українців. Так само подані спостереження стосовно форм лоба: у мешканців Карпатської зони, на Поділлі, у Північній Молдові люди мають пряму (вертикальну) форму, в українців Розточчя, Полісся, Лівобережжя - похилішу.

Ступеню нахилу лоба відповідає розвиток надбрів'я. Він найслабший в зоні Карпат, на Поділлі, Півдні України. Найбільш виступаючі надбрів'я характерні для Правобережного Полісся й Розточчя.

Отже, конкретно антропологічні факти, яких дотримуються і Ф. Вовк, і В. Дяченко, частково розходяться, але в головному збігаються. Проте В. Дяченко зробив дещо нове їх узагальнення і, зокрема, в питанні про антропологічні області України. Він не приймає головної думки Ф. Вовка про те, що всі українці на загал належать до одного українського антропологічного типу, а виділяє в Україні п'ять антропологічних областей:

1. Центральноукраїнську з волинським і поліським варіантами.

2. Карпатську.

3. Нижньодніпровсько-прутську.

4. Валдайську, або Деснянську.

5. Ільменсько-дніпровську.

Центральноукраїнська антропологічна область без волинського і поліського варіантів охоплює приблизно територію Київської (без північних районів), Черкаської, Полтавської, південь Чернігівської, Харківської, Луганської, Вінницької, Хмельницької, частину Житомирської областей, низку районів Південної України. В цій антропологічній області проживає близько 47% сільського українського населення. Основні антропологічні ознаки такі: у середньому високий ріст - 169 см, переважають очі змішаного забарвлення - на світлооких припадає 38%, темнооких - 6%; темноволосі становлять 45--50%; за формою носа найбільше прямоносих при 12% з увігнутою спинкою і 9% горбоносих. Заріст бороди середній у межах 3,10--3,19 бала, ріст волосся на тілі незначний, брахікефали (покажчик голови 83,5, поздовжній діаметр - 187 мм, поперечний - 157 мм), морфологічна висота обличчя 124--125 мм, діаметр вилиць - 142 мм, покажчик обличчя 87,5. За низкою ознак (профілювання обличчя, профілювання спинки носа, положення ніздрів, розвитку складки верхньої повіки) населення цієї області, безсумнівно європеоїдне, але має незначну частку монголоїдної домішки, що стає помітною лише в порівнянні, наприклад, з групами кавказького населення.

Волинський варіант Центральноукраїнської антропологічної області охоплює Волинську і південь Рівненської, північні райони Тернопільської та Львівської областей. На території поширення варіанта проживає 8% сільського українського населення. За пігментацією волосся, очей, розмірами голови, обличчя і певною мірою третинним волосяним покровом це населення дуже подібне до населення основної зони антропологічної області. Щоправда, має і локальні ознаки. Тут ріст у середньому менший на 1 см, удвічі менша кількість ввігнутих носів (5%), у багатьох - чітко окреслений і опуклий ніс.

Найпомітніша масивність обличчя на Поліссі, з великим діаметром вилиць (143--144 мм), масивним підборіддям і відносно похилим лобом. Дуже високе переднісся. В. Дяченко пише з цього приводу: "Мимоволі впадає в обличчя натяк на якесь збереження кроманоїдних ознак у сучасного українського населення Волині, а також Правобережного Полісся" [3, с. 72--73].

Домішки монголоїдного елементу нібито непомітні.

Поліський варіант локалізується у північній частині Рівненської та Житомирської областей. Цих поліщуків серед українців 4%. Отже, до Центрально-української антропологічної області зі зазначеними локальними варіантами належить 59% населення. Поліщуки вирізняються широким (143 мм) і одночасно найнижчим (122,5 мм) серед українців обличчям, відповідно з мінімальним покажчиком обличчя (85,5), нижчим заростом бороди (бал 3,04). Однак пігментація очей і волосся середня і вища середньої, світлих очей - 32%, темного волосся - 45--50%. Брахікефали - покажчик голови 84, ріст 167,5--168 см. Опукла спинка носа дещо переважає над увігнутою. Достатньо розвинуте надбрів'я, похилий лоб, великі діаметри лоба, вилиць, нижньої щелепи, високий відсоток густих брів.

Карпатська антропологічна область займає Закарпаття та північні схили Карпат, охоплює 6% українського населення. Її характерні ознаки: відносна темноокість (світлооких 27%, очей змішаних відтінків - 58%, темних - 15%), темноволосість (58% темноволосих), інтенсивний розвиток третинного волосяного покриву (середній бал бороди - 3,35 і вище) і волосяного покриву грудей (2,11). Найбільший покажчик голови (85) - брахікефалія, найменший ріст (167 см), часто відносно високе обличчя і покажчик обличчя, найбільше, ніж будь-де в українців, переважання опуклих спинок носа над увігнутими (25 і 7) з більшістю прямих носів.

В області вирізнено три локальні варіанти: східна частина Карпат. Тут у гуцулів Закарпаття найменший серед українців повздовжній діаметр голови (184 мм), найвища брахікефалія з великою сумою повздовжнього і поперечного діаметрів голови, вузьке і високе обличчя.

Друга локальна підгрупа - Південне Закарпаття, де світлоокість становить усього 25% і найменша серед українців. Морфологічна висота обличчя менша, дуже розвинутий третинний волосяний покрив.

У західній частині українських Карпат більщ поздовжній діаметр голови (до 188 мм) і відповідно менший покажчик голови. Істотно більша сума діаметрів голови і діаметри вилиць. Водночас у деяких районах - максимальний поперечний діаметр голови (160 мм). Поряд із дуже пігментованим населенням (центральні бойки) трапляються світлопігментовані (бойки Борині). На півночі та північному сході ознаки карпатської антропологічної області переходять у волинський варіант Центральноукраїнської області.

Близька за багатьма ознаками до Центральноукраїнської області Нижньодніпровсько-прутська антропологічна область з двома варіантами: нижньодніпровським і прутським.

Перший характеризується темною пігментацією волосся і очей (світлооких - 27--28%, темнооких - 10% і більшість мішаних), зниженим покажчиком голови (82,5--83,2), тобто субрахікефалією, найвищим ростом (170 см), значним третинним волосяним покривом (середній бал бороди 3,35--3,40). Кількість опуклих і ввігнутих спинок носа приблизно однакова - 10% при 80% прямих носів. Варіант поширений на території Дніпропетровщини та Південної Полтавщини, й охоплює близько 6% сільського населення.

Прутський варіант вирізняється виступаючим і чітко окресленим носом, видовженішим обличчям. Локалізується в східних районах Чернівецької області та Північній Молдові, охоплює 2% українців.

Валдайська антропологічна область у її деснянському варіанті займає північні задеснянські райони Чернігівщини, північ Київщини, окремі місця півдня України, охоплює близько 4% українців. Характерна найменшою пігментацією. Тут половина світлооких і лише 3% темнооких; до 35--40% знижена темноволосість, нижчий ріст (166,5--167 см), менш розвинутий третинний волосяний покрив, помітне горизонтальне профілювання обличчя та виступання вилиць. Решта ознак близька до середньоукраїнських: брахікефалія (83,5%), середні розміри голови й обличчя, опуклі спинки носа переважають над увігнутими, середнім є надбрів'я і нахил лоба.

Нарешті, ще 0,5% сільських українців віднесено до Ільменсько-Дніпровської антропологічної області, що заходить невеликими островами з Білорусі на крайній захід Чернігівщини. Населення має етнографічну назву будаки. Судячи за ознаками, ільменсько-дніпровський антропологічний тип значно відходить від ознак усіх інших антропологічних областей України. Насамперед він характеризується мезокефалією (покажчик голови 79--80), повздовжній діаметр 191--192 мм, поперечний - 150--154 мм. Так само виразно підвищена світлоокість (55--60%) при 3% темнооких. Це найсвітліше пігментована група. Проте решта ознак теж часто повторюється в інших місцях України: прямий лоб, слабкий розвиток надбрів'я, середній третинний волосяний покрив, довжина тіла 167 см, співвідношення опуклих і ввігнутих спинок носа однакове - по 10%, морфологічна висота обличчя середня (125 мм), дещо знижений діаметр вилиць (139--140 мм).

Більш-менш чітко окреслені антропологічні області, отже, охоплюють 77,5% сільського українського населення, корінна частина якого була об'єктом антропологічних досліджень. Інша частина (22,5%) розуміється дуже умовно, припадає на перехідні зони, де антропологічні ознаки змішані стосовно сусідніх областей, але не виходять поза їх комплекси загалом.

Хоча В. Дяченко відкинув належність усього українського народу до одного антропологічного типу, як це робив Ф. Вовк, він водночас уважно простежив спільні риси всіх антропологічних областей і наголосив: "Ці області між собою антропологічно близькі, характеризуються взаємними переходами і багатьма спільними рисами, тому українці загалом антропологічно менш різнорідні, ніж, наприклад, німці, або італійці, південні і північні групи, яких дуже відрізняються за антропологічним складом"

АНТРОПОЛОГІЧНИЙ СКЛАД УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

За підсумками Української антропологічної експедиції 1956 - 1963 pp. Б. Дяченко виділив на теренах України п'ять антропологічних областей, населення яких характеризується певним поєднанням найважливіших соматологічних ознак: центральноукраїнську, карпатську, нижньодніпровсько-прутську, валдайську, або деснянську, та верхньодніпровсько-ільменську.

Центральноукраїнська область (без поліського та волинського варіантів) охоплює всю Середню Наддніпрянщину, Поділля, Слобожанщину та інші регіони, сільським жителям котрих притаманні високий зріст (близько 170 см), брахікефалія (головний показник у середньому 83,5), відносно широке обличчя, переважання прямої форми носа, досить темний колір очей (кількість світлооких у середньому складає лише 38 %) і особливо волосся, темні відтінки яких властиві майже половині обстежуваних, середній розвиток третинного волосяного покриву, тобто бороди та волосся на грудях у чоловіків. В окремих регіонах даної області, зокрема на Лівобережжі, відчувається вплив давнього іранського (скіфського та сарматського) південноєвропеоїдного морфологічного компонента, що виявляється у переважанні темних відтінків очей та в інтенсивнішому розвиткові третинного волосяного покриву. Крім того, на півдні Київщини, Черкащини, Полтавщини (там, де давньоруські літописи фіксують поселення середньовічних тюркомовних кочовиків) помітна певна монголоїдна домішка, зокрема збільшення діаметра вилиць та складки верхньої повіки, тенденція до сплощення обличчя та поперечної спинки носа тощо. Зауважимо, що роль монголоїдного (кочівницького) компонента у формуванні антропологічного складу середньовічної та сучасної людності України не варто перебільшувати: згадані морфологічні риси можна "вловити" лише при зіставленні з тими групами, які за будовою обличчя вважаються "еталоном" європеоїдної раси, наприклад вірменами.

Поліський варіант центральноукраїнської області охоплює північну частину Житомирщини та Рівненщини, де мешкає приблизно 4 % сільської людності України. Характерними рисами зовнішності поліщуків є середній зріст (167,5 - 168 см), яскраво виражена брахікефалія (головний показник - 84), дуже низьке і водночас широке обличчя з доволі масивним надбрів'ям, досить темний колір очей та відносно світлий - волосся. Крім того, їм властивий середній і слабкий розвиток третинного волосяного покриву. Як і повсюдно в Україні, переважає пряма спинка носа.

Волинський варіант представлений на теренах Волинської області, півдня Рівненщини та північних районів Галичини (близько 8 % сільської людності). Мешканці цих регіонів характеризуються масивним надбрів'ям, значним нахилом чола, низьким і широким, слабо профільованим обличчям, а головне - чітко окресленим носом із високим переніссям. Крім того, їм властиві середня пігментація волосся та очей, середній розвиток третинного волосяного покриву, слабо розвинута складка верхньої повіки. За більшістю ознак людність Волині дуже близька до поліщуків Рівненщини та Житомирщини, відрізняючись від них іще масивнішою будовою обличчя та чіткіше окресленим, дещо опуклим носом.

Наведені матеріали дають підстави висловити припущення, що на Волині та Правобережному Поліссі збереглися дуже давні - протоєвропейські - риси морфологічної будови, коріння яких, імовірно, сягає неолітичної доби. "Мимоволі впадає в очі натяк на якесь збереження кроманьйоїдних ознак...", - писав із цього приводу В. Дяченко, маючи на увазі масивність надбрів'я, широке й низьке обличчя, високе перенісся. Саме ці риси притаманні черепам із давньоруських некрополів верхів'їв Стиру, Горині, Здвижа, Тетерева, Ужа та Убороті, залишених нащадками древлян та волинян. Отже, сучасні волиняни та поліщуки ведуть свій родовід від літописних праукраїнських племен, що напередодні утворення Київської Русі мешкали на північно-західних землях. Зауважимо, що на Волині та Правобережному Поліссі цілком відсутня щонайменша монголоїдна домішка. Чи не єдиний виняток складає с. Ювківці поблизу Острога, де мешкають давно асимільовані нащадки кримських татар. Ще на рубежі XIX - XX ст. комплекс ознак, властивий людності центральноукраїнської антропологічної області (середній та високий зріст, брахікефалія, досить темний колір очей та волосся, здебільшого пряма форма носа, середній розвиток третинного волосяного покриву і т. ін.) був описаний американським антропологом В. Ріплеєм під назвою "альпійська раса". Займаючи проміжне становище між північними та південними європеоїдами, носії даного комплексу характеризуються наявністю численних різновидів. Так, В. Бунак, крім власне альпійської, виділяв ще й східноальпійську, або карпатську, расу, ознаки якої, на його думку, переважають серед українців. Що ж стосується спроб В. Дяченка знайти аналогії українцям Центральноукраїнської області серед росіян та білорусів - представників світлопігментованого валдайсько-верхньодніпровського комплексу, то вони не дістали підтримки з боку інших фахівців. Зокрема, Т. Алексєєва наголошувала, що за кольором очей та волосся - ознаками, які відіграють дуже важливу роль в антропологічних класифікаціях європейських народів - українці та "валдайці" перебувають якраз на протилежних кінцях ланцюга, що сполучає північних та південних європеоїдів. "Весь антропологічний вигляд українців, - писала дослідниця, - свідчить про південні зв'язки, і, очевидно, немає підстав шукати йому аналогії серед груп, які входять до кола північних європеоїдів".

Карпатська область обіймає північні схили Карпат та Закарпаття, де мешкає приблизно 6 % сільської людності України. Аналіз середніх значень найважливіших морфологічних ознак значною мірою підтвердив висновки тих авторів, які вказували на круглоголовість та темну пігментацію корінних мешканців окреслених регіонів (І. Коперницький, Й. Майєр, Ф. Вовк та ін.). Так, їм властиві найвищий в Україні головний показник (близько 85), темноокість (майже 15 % темних і 58 % змішаних відтінків райдужний) та відносна темноволосість (понад 58 %). Крім того, пересічний мешканець даної області характеризується сильним третинним волосяним покривом, про що свідчить середній бал розвитку бороди (3,36) і волосся на грудях у чоловіків (2,11). Як правило, він має середньовисокий зріст - понад 167 см, досить високе обличчя, показник якого становить 88 - 89, відносно довгий вузький ніс (носовий показник - близько 61), часто з опущеною основою, що різко виступає з площини обличчя. Ще одна характерна риса - значне переважання опуклих спинок носа над увігнутими (відповідно близько 25 і 7 %).

Аналіз антропологічних даних свідчить про те, що в ареалі карпатської антропологічної області можна виділити два основних локальних варіанти (східний та західний).

Людність східної частини Українських Карпат (надто гуцули Закарпаття) характеризується найменшим серед українців поздовжнім діаметром голови (близько 184 мм) і найбільш вираженою брахікефалією, вузьким і високим обличчям, найпрямішим лобом із найслабкішим розвитком надбрів'я. Прямі аналогії даному комплексу ознак простежуються у сусідніх буковинців (Заставнівський та Сторожинецький райони Чернівецької обл.). Крім того, близьким поєднанням соматологічних показників характеризується населення Південного Закарпаття, яке ще більш темнооке (лише 25 % світлих відтінків райдужини) і має меншу висоту обличчя.

На заході Українських Карпат спостерігається деяке збільшення поздовжнього (до 188 мм) і поперечного (до 160 мм) діаметрів голови. Людність цього регіону порівняно з попереднім більш широколиця. Крім того, тут загалом дещо нижчий відсоток опуклих спинок носа. Що ж стосується кольору волосся та очей, то тут трапляються як дуже темнопігментовані, так і світлопігментовані варіанти. Так, бойки високогірної Славщини (Сколевський район) за пігментацією (як, до речі, і за більшістю інших соматологічних ознак) є типовими представниками Карпатської області. В той же час мешканці Боринщини (Турківський район) належать до найсвітлоокіших (із 100 обстежених осіб, за даними В. Дяченка, - жодного темноокого) і світловолосих груп України. За цими та іншими ознаками вони відчутно тяжіють до лемків - переселенців з Перемишлянщини. Що ж стосується більшості сучасної людності Бойківщини, то вона знаходить широкі аналогії серед суміжних популяцій Верхньої Наддніпрянщини (північ Стрийщини, Яворівщини, Войнилівщини тощо).

Загалом, попри певні регіональні відмінності, українці Карпат характеризуються виразно європеоїдним комплексом ознак (без будь-якої монголоїдної домішки, наявність котрої, як ішлося вище, фіксується в Центральній та Південній Україні). За більшістю провідних соматологічних маркерів вони мають аналоги серед не лише інших територіальних груп українського народу, а й деяких суміжних етнічних груп, надто східних словаків, поляків-гуралів, румунів, окремих груп чехів та угорців. Схожі риси морфологічної будови притаманні також жителям Північно-Західної Болгарії, Центральної та Північної Сербії, більшості хорватів. Є Підстави думати, що карпатський антропологічний комплекс склався принаймні в добу середньовіччя, а можливо, й раніше.

За багатьма ознаками до мешканців Карпат близькі носії прутського варіанта нижньодніпровсько-прутської області, який охоплює Східну Буковину. Вони характеризуються темною пігментацією волосся та очей (світлооких - 27 - 28 %, темнооких - близько 10 %), більш видовженою формою голови (головний показник - 81,5), видовженим обличчям, морфологічна висота якого становить 126,5 мм, чітко окресленим носом, кількість випуклих та увігнутих спинок якого приблизно однакова (близько 10 %), дуже значним розвитком третинного волосяного покриву (середній бал бороди - 3,35), високим зростом (близько 170 см). Схожий комплекс ознак, який був неодноразово описаний під назвою динарського, властивий також українцям північних районів Молдови та суміжним групам румунів.

На думку В. Дяченка та Т. Алексєєвої, антропологічний склад українців Закарпаття, гірських районів Карпат, Прикарпаття та Буковини, що є нащадками середньовічних слов'янських племен цих теренів, містить певний давньофракійський компонент, наявність якого виявляється у відносно темній пігментації волосся та очей, максимальному розвитку третинного волосяного покриву та переважанні випуклих спинок носа над увігнутими. З цим загалом можна погодитись, але з одним істотним застереженням: питання про роль цього компонента у формуванні генофонду людності окреслених регіонів ще дуже далеке від остаточного з'ясування. На заваді стоїть майже повна відсутність будь-яких краніологічних матеріалів.

Описане вище динарське поєднання ознак переважає також серед українців нижньодніпровського варіанта нижньодніпровсько-прутської антропологічної області, який охоплює значну частину Дніпропетровщини та півдня Полтавщини. Тут, а також в інших районах Лівобережжя збереглася давня іранська (південноєвропеоїдна) домішка, яка виявляється у переважанні темних відтінків кольорів очей та волосся, в інтенсивнішому розвиткові третинного волосяного покриву тощо. Зауважимо, що її вплив виразно простежувався уже в добу Київської Русі, коли зазначені регіони замешкували нащадки літописних сіверян та південних полян.

На думку В. Дяченка, українці нижньодніпровсько-прутської області виявляють схожість з росіянами так званого степового комплексу, що локалізується в середній течії Дону та Хопра, та деякими близькими до них тюрко- та фіномовними групами правобережжя Волги, наприклад, татарами-мішарями та мордвою-мокшою. Однак ці аналогії не зовсім коректні, оскільки, спираючись на схожість за пігментацією, вони ігнорують істотні відмінності за такими важливими антропологічними характеристиками, як розміри обличчя та зріст.

Деснянська, або валдайська, область охоплює північні райони Чернігівщини та Київщини. Тут мешкає близько 4 % сільської людності України, яка характеризується невисоким зростом (166,5 - 167 см), брахікефалією (головний показник - 83,5), середніми розмірами голови та обличчя і досить світлим кольором волосся (лише 35 - 40 % темноволосих) і очей (половина світлооких і лише 3 % темнооких).

Що ж до верхньодніпровсько-ільменської області, то до неї в межах України входить лише Ріпкинський район Чернігівщини, де мешкає менше половини одного відсотка сільської людності. Населення цього українсько-білоруського порубіжжя ще в недалекому минулому було відоме під назвою будаків. Воно має ще світліший, ніж носії попереднього комплексу ознак, колір очей (55 - 60 % світлооких) і волосся. Це - найбільш депігментована територіальна група в Україні. Крім того, тут найвищий відсоток довгоголових. На відміну від поліщуків Правобережного Полісся нащадки будаків характеризуються доволі прямим лобом зі слабо розвинутим надбрів'ям і невеликим діаметром вилиць. Зріст середній - 167 см.

За деякими морфологічними характеристиками українці північних, поліських районів України, надто представники деснянської та верхньодніпровсько-ільменської областей, тяжіють до литовців, білорусів, росіян верхів'їв Дніпра та витоків Волги, окремих груп латишів та естонців - носіїв так званого валдайсько-верхньодніпровського комплексу, що входить до кола північних європеоїдів. В його основі лежить давній балтський субстрат.

Слід мати на увазі, що між усіма антропологічними областями немає різких відмінностей: вони досить близькі до центральноукраїнської області, яка охоплює переважну більшість територіальних груп українського народу (понад 75 % сільської людності). Це, до речі, визнав і сам В. Дяченко - один із опонентів Ф. Вовка. "Українці, - зауважував він, - загалом антропологічне менш різнорідні, ніж, наприклад, німці або італійці, південні і північні групи яких дуже відрізняються за антропологічним складом (пігментацією і рядом інших ознак)". Отже, Вовкова теза про відносну антропологічну однорідність українців, довкола котрої було зламано стільки списів, в основному витримала випробування часом. Це ж стосується і його висновків про основні напрямки антропологічних зв'язків українського народу.

Ще у другій половині XIX ст. в антропологічній літературі порушувалося питання про витоки фізичних рис східних слов'ян. У зв'язку з цим деякі російські вчені вслід за істориком М. Погодіним намагалися довести відсутність генетичної спадковості між середньовічною й тогочасною людністю України. "Малорос, - писав із цього приводу Є. Чепурковський, - найновіший поселенець, що змінив після татарського ярма дотатарську людність". Ці й подібні твердження суперечать підсумкам сучасних антропологічних досліджень.

Таблиця 28

Варіації основних соматологічних ознак українців деяких антропологічних областей

Вище вже йшлося про те, що в добу Київської Русі на етнічних теренах українського народу мешкали носії двох основних морфологічних варіантів: масивного, властивого древлянам, волинянам тиверцям та уличам, та "грацильнішого", притаманного полянам і сіверянам. Сучасні українці споріднені з представниками обох варіантів: із першими - за ступенем випинання та будовою носа з другими - за розмірами обличчя. Дуже глибока лінія антропологічної спадкоємності, на думку Т. Алексєєвої,простежується в Середній Наддніпрянщині, а саме: племена доби бронзи - скіфи лісостепової смуги - населення черняхівської культури - нащадки літописних полян - сучасні українці.

Одонтологічні та дерматогліфічні дослідження. Збирання антрополого-одонтологічних даних на теренах України започаткувала московська дослідниця Н. Доніна (Халдєєва). Обстеживши за короткою програмою мешканців Олевського району Житомирщини, вона використала ці матеріали у своїй кандидатській дисертації без будь-яких коментарів. Згодом вони були опубліковані О. Зубовим у вигляді цифрових даних.

1967 року під час спільної експедиції групи антропології ІМФЕ ім. М.Т. Рильського АН УРСР та відділу антропології Інституту етнографії АН СРСР ім. М.М. Миклухо-Маклая Г. Хіть зібрала дерматогліфічні колекції в семи районах Українського Полісся, Волині, Карпат та Південної України. У повному обсязі підсумки їхнього вивчення були опубліковані лише в першій половині 80-х років.

Дослідження, започатковані московськими фахівцями, продовжив автор даного посібника, обстеживши в 1974 - 1975 pp. 23 етнотериторіальні групи на теренах України, Російської Федерації та Білорусі (понад 2 тис. осіб). Останнім часом ці дані доповнені новими колекціями, отриманими в Українському Поліссі.

Усі обстежені вибірки включають хлопчиків та юнаків 12 - 16 років - корінних мешканців даної місцевості, що народилися в межах одного району. Антрополого-одонтологічні та дерматогліфічні ознаки визначалися за загальноприйнятими програмами та методиками. Для зіставлення популяцій за комплексом ознак порівнювалися величини середньої таксономічної відстані (СТВ) між ними, які вираховувалися на основі критерію Фішера. Використовувалася така градація величин СТВ: нижче 0,33 - відмінності між популяціями незначні; 0,33 - 0,66 - середні; вище 0,66 - значні.

Варіації найважливіших одонтологічних ознак в українських групах наведені в таблиці 29.

Попарне статистичне порівняння обстежених вибірок показало, що українці загалом є сукупністю досить однорідних популяцій, які належать до одного - європеоїдного - одонтологічного типу. Так, СТВ між ними коливається від 0,24 до 0,68, здебільшого в рамках середніх величин. Загальну антрополого-одонтологічну оцінку цього типу можна дати на підставі середніх частот провідних ознак (з урахуванням даних Н. Доніної по Олевському району), а саме: дуже низькі частоти лопатоподібних форм верхніх медіальних різців (1,5 %), шестигорбикових форм перших і других нижніх молярів (1,7 і 1,4 % відповідно), невисокі значення дистального гребеня тригоніда (2,4 %) і колінчастої складки метаконіда (4,8 %), помірний відсоток чотиригорбикових форм першого (10,1 %) і другого (85,4 %) нижніх молярів, а також високоредукованих форм других верхніх молярів (43,3 %), досить низька частота варіанта II впадіння другої борозни метаконіда (27,4 %) і відносно висока концентрація горбика Карабеллі (42,9 %).

Таблиця 29

Варіації основних одонтологічних ознак в українських групах (у %)

Наведені дані свідчать про те, що сучасна людність України загалом визначається низькими відсотками "класичних" расово-діагностичних ознак зубної системи (лопатоподібні різці, дистальний гребінь тригоніда, колінчаста складка метаконіда), підвищення яких пов'язане зі впливом монголоїдного антропологічного компонента. Крім того, українцям властивий помірний рівень редукції молярів. Нагадаємо, що таке поєднання ознак характерне для популяцій середньоєвропейського одонтологічного типу, який включає кілька різновидів - підтипів, чи територіальних комплексів, котрі досить істотно різняться між собою.

Аналіз варіацій одонтологічних ознак в українських групах дає підстави виділити три територіальних комплекси - різновиди середньоєвропейського типу, а саме: наддніпрянський матуризований, тобто масивний, наддніпрянський грацилізований, тобто менш масивний, та карпатський.

Наддніпрянський матуризований комплекс охоплює кілька регіонів Правобережжя Середньої Наддніпрянщини, Південної Волині, Рівненського та Житомирського Полісся. Він характеризується помірним відсотком чотиригорбикового першого нижнього моляра (як правило, до 10 %, що вказує на низький рівень редукції зубної системи), а також невисокою в масштабі Східної Європи, але підвищеною в межах України концентрацією ознак "східної" орієнтації: лопатоподібних різців - до 5 %, колінчастої складки - до 10 %, шестигорбикових перших нижніх молярів - до 6 %.

Цікаво, що в окремих районах Волині та Полісся (Гощанський район Рівненщини, Овруцький район Житомирщини та Менський район Чернігівщини) збереглися дуже архаїчні варіанти середньоєвропейського одонтологічного типу (поєднання низьких частот чотиригорбикових і підвищених - шестигорбикових нижніх молярів із мінімальними відсотками ознак "східної" орієнтації), котрі були властиві ще неолітичній людності. Водночас у північній смузі України (Рокитнівському районі Рівненщини, Ємільчинському, Малинському та Овруцькому районах Житомирщини, Поліському районі Київщини та Ріпкинському районі Чернігівщини) іноді спостерігається підвищення рівня грацилізації зубів, яке до того ж супроводжується деяким збільшенням відсотка колінчастої складки метаконіда (аж до 10,2 % у Малинському районі). Наведене сполучення ознак наводить на думку про наявність на півночі України певного, загалом незначного компонента північного грацильного типу, носіями якого в минулому були фінські, а вже в І тис. н. е. - і балтські племена, пізніше асимільовані слов'янами.

Що ж до центральних районів України, то риси середньоєвропейського типу вперше відзначені тут у носіїв ямної культури доби енеоліту (могильник біля с. Баштечки Черкаської обл.). Крім того, вони були властиві племенам скіфського часу (могильник біля с. Медвин Київської обл.), деяким групам людності черняхівської культури II - V ст., нащадкам літописних полян (могильники біля сіл Григорівка та Бучаки Київської обл. та ін.).

Наддніпрянський грацилізований комплекс загалом близький до попереднього, відрізняючись від нього лише більш високим рівнем редукції нижніх молярів (надто першого зуба даного класу), що, безумовно, свідчить про вплив південноєвропеоїдного одонтологічного компонента. Зауважимо, що цей комплекс не має чітко окресленого ареалу: острівці високих частот чотиригорбикових перших нижніх молярів (10 - 15 %) зафіксовані і на півдні Київщини, й на Полтавщині, і в інших районах України.

Поява грацильного компонента у будові зубів населення України пов'язана з племенами трипільської культури доби міді (могильник поблизу с. Маяки Одеської обл.), з окремими групами людності ямної культури доби енеоліту (кургани з Північно-Західного Причорномор'я), з племенами білозірської культури доби пізньої бронзи (могильники Будуржель та Кочкувате), з частиною скіфських та сарматських племен степової зони (кургани з Нижнього Подунав'я та Нижньої Наддніпрянщини), з аланськими племенами VII - X ст. басейну Сіверського Дінця (могильник біля с. Верхній Салтів Харківської обл.), з нащадками літописних сіверян (могильник біля с. Камінне Сумської обл.).

Карпатський комплекс охоплює українців Прикарпаття (галичан), деяких гірських регіонів (гуцулів), закарпатців та буковинців. Він характеризується підвищеним відсотком чотиригорбикових форм першого (понад 10 %) і другого (понад 85 %) нижніх молярів, підвищеною частотою горбика Карабеллі, який трапляється у 42 - 50 % випадків, і найнижчою в Україні концентрацією ознак "східної" орієнтації: лопатоподібних форм першого верхнього моляра і дистального гребеня тригоніда (не вище 2 %), колінчастої складки метаконіда (в основному 1 - 3 %), шестигорбикових форм першого та другого нижніх молярів (до 2 %). Зауважимо, що за підсумками міжгрупових порівнянь українці карпатської зони мають певні аналоги серед окремих південно-західних груп поляків, угорців Закарпаття, греків-еллінів Приазов'я, чорногорців. Риси даного комплексу (підвищений рівень редукції першого нижнього моляра, низька концентрація ознак "східного" походження, високий відсоток горбика Карабеллі і т. ін.) виразно простежуються у давньоруського населення Галича і в носіїв одного з територіальних варіантів черняхівської культури - прутсько-дністровського. З наведеного випливає, що витоки антропологічних особливостей української людності Карпат сягають принаймні першої половини І тисячоліття.

За підсумками дерматогліфічних досліджень (див. табл. 30), українці загалом належать до типових представників великої європеоїдної раси. Так, сумарна вибірка характеризується середньонизьким дельтовим індексом - 12,77, що свідчить про помірну кількість завитків і переважання дуг на подушечках пальців пересічного українця (особливості, властиві більшості європейських народів); середньовисоким індексом Камінса - 8,37, величина якого вказує на високе розташування головних ліній долоні A, B, C, D; середньонизьким відсотком карпальних осьових трирадіусів - 60,6 %; середньовисокою кількістю узорів на гіпотенарі - 31,1%; середнім відсотком міжпальцевих додаткових трирадіусів - 18,6 %.

Аналіз варіацій дерматогліфічних ознак і попарне зіставлення обстежених популяцій за методом СТВ показують, що відмінності між окремими територіальними групами українського народу є помірними і виражаються у відносно незначних відхиленнях від одного типу. Разом із тим на наших етнічних теренах досить чітко виокремлюються три зони, мешканцям яких властиве неоднакове поєднання провідних расово-діагностичних ознак шкірного рельєфу, а саме: північна, середньоукраїнська та південна.

Таблиця 30

Варіації основних дерматогліфічних ознак в українських групах

Північна дерматогліфічна зона охоплює деякі райони Рівненщини, Житомирщини, майже всю Чернігівщину та Сумщину, тобто Правобережне та Лівобережне Полісся і частково Південну Волинь. Спільні риси у шкірному рельєфі мешканців цих місць - переважання низьких (у масштабах країни) закінчень ліній радіантів долоні, а отже й відносно низький індекс Камінса - близько 8,3; високий відсоток додаткових міжпальцевих трирадіусів (як правило, вище 20 %), а головне - дуже низький дельтовий індекс, величина котрого в Малинському районі Житомирщини сягає ледве не європейського мінімуму - 11,19.

Зазначений дерматогліфічний варіант містить у собі дуже давні, архаїчні риси. На це вказує порушення міжрасових кореляцій головних елементів шкірного рельєфу долоні та пальців. Наприклад, мала кількість дуг і петель на пальцях однієї людини в пересічній європеоїдній популяції супроводжується високими частотами закінчень головних ліній долоні A, B, C, D. Однак у Поліссі низький дельтовий індекс, зумовлений високим відсотком дуг і петель, часто поєднується з невисоким індексом Камінса, що свідчить про відносно низьку частоту розташування головних ліній долоні.

Наступна дерматогліфічна зона - середньоукраїнська - включає Лівобережжя Середньої Наддніпрянщини, окремі регіони Правобережжя, Південної Волині та Галичини. Людності цих регіонів загалом притаманне типово європеоїдне сполучення ознак, а саме: середній дельтовий індекс (близько 13); високе значення індекса Камінса - приблизно 8,5, яке вказує на високі закінчення ліній A, B, C, D; значний відсоток узорів на гіпотенарі (близько 40 %) і, навпаки, низький - осьових карпальних трирадіусів (близько 55 %).

Схожі дерматогліфічні ознаки властиві також окремим групам росіян - жителів Курської та Воронезької областей.

Остання дерматогліфічна зона - південна - охоплює Нижню Наддніпрянщину, переважно південні райони Правобережжя Середньої Наддніпрянщини, а також Закарпаття, гірські райони Карпат і Буковину. В окреслених регіонах спостерігається дещо вищий, ніж в інших зонах, дельтовий індекс (в основному більше 13). Крім того, тут переважають середній і дещо занижений індекс Камінса (в основному 8,1 - 8,4), низькі частоти узорів на гіпотенарі (23 - 27 %), як правило, низькі відсотки додаткових міжпальцевих трирадіусів (до 20 %). Таке поєднання дерматогліфічних ознак вказує на істотне посилення південноєвропеоїдних особливостей у будові шкірного рельєфу. Так, за багатьма провідними дерматогліфічними маркерами українці південної зони тяжіють до болгар, гагаузів та молдаван півдня Молдови, антропологічний тип яких склався на південноєвропеоїдній основі.

Дуже цікаві результати отримані за підсумками вивчення дерматогліфічної колекції з сіл Великополовецьке та Малополовецьке на Київщині, походження яких літописні джерела пов'язують з половецьким ханом XI ст. Турготканом. За свідченням "Повісті временних літ", 1094 року Турготкан віддав заміж за київського князя Святополка свою дочку, а натомість дістав дозвіл поселити у княжих володіннях свою орду. Союз Турготкана із зятем був нетривким і через два роки хан загинув у битві з руськими воїнами. Одначе й за триста літ по тому - наприкінці XIV ст. - містом Сквирою та довколишніми селами, включаючи згадані, володів його нащадок Кориман. Це підтверджується археологічними даними, оскільки в курганах давньоруського часу, розкопаних в околицях Великополовецького, знайдені кочівницькі поховання. До того ж деякі прізвища корінних мешканців даної місцевості, наприклад, Шеремет і Шамрай, мають тюркське походження. Так, слово "шеремет" перекладається як "жвавість, гарячкуватість коня", "той, хто має швидкий, легкий крок" (про коня), "брутальний, запальний, неввічливий".

За більшістю дерматогліфічних маркерів "половецька" вибірка близька до інших груп південного комплексу. Однак вона характеризується найвищим в Україні дельтовим індексом (13,5). Подібні величини даної ознаки, що є чутливим індикатором монголоїдної домішки, властиві корінним народам Поволжя та Приуралля, зокрема башкирам. Отже, дерматогліфічний аналіз дає змогу простежити в Середній Наддніпрянщині сліди давнього кочівницького компонента.