Теоретико-методологічні аспекти вивчення повсякденного життя

Размещено на http://www.allbest.ru/

ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ ВИВЧЕННЯ ПОВСЯКДЕННОГО ЖИТТЯ

1. Необхідність і мотивація вивчення повсякдення

Однією з помітних тенденцій сучасної української історичної науки є звернення уваги дослідників до історії повсякденного життя суспільства. Йдеться не лише про опис повсякдення, а й про розкриття його структури і смислів, проведення аналізу буденності як чинної складової історичного минулого.

Ще донедавна до повсякденного життя суспільства історики не мали такої цікавості, вважаючи його за маловартісну сферу, оскільки в ній зазвичай не відбувалось нічого надзвичайного, виключного, особливого. Повсякденність розуміли як сферу рутинних, звичних, одноманітно повторюваних з дня у день малих дій і вчинків, зрозумілих і доступних, виконуваних майже автоматично, без спеціального напруження свідомості і рефлексії. Ця сторона життя суспільства протікала поза громадськими й державними інститутами, вона була непублічною, отже й не осмислювалась як вартісна, нею можна було знехтувати як малою величиною, що істотно не позначається на дії соціальних інститутів і механізмів їх суспільної взаємодії.

У межах класичних підходів соціального пізнання (представлених, зокрема, марксизмом, фрейдизмом, структурним функціоналізмом) повсякденність вважалась за нижчу реальність. Вона тлумачилась лише як тло або ж зовнішня поверхня, за якою криється певна глибина, або ж завіса з фетишистських форм, за якою лежить справжня реальність (економічні зв'язки і стосунки в марксизмі, "воно" у фрейдизмі, визначальні для людської поведінки і світосприйняття стійкі структури у структурному функціоналізмі). Дослідники зупинялись лише на характеристиці окремих сторін чи проявів повсякдення, та й то з огляду на їх важливість для вивчення більш глибинного і вартісного уваги шару соціальної реальності.

Можна додати, що крім зневаження повсякденність потерпала ще й від звинувачень у нівелюванні особистості. Відомий радянський антико- знавець Г. Кнабе відзначав, що повсякденність через її зрозумілість, непомітність, навіть банальність і посередність традиційні історики відносили до так званої закритої сфери, протиставляючи відкритій -- теренам високої культури1. Повсякденність трактувалася класичною філософською традицією Заходу як анонімно-усереднений модус соціальності, як несправжня сфера людського буття. Тому тема повсякденності посіла периферійне місце в системі класичного філософського знання, набула в ньому маргінального характеру. Відповідно, в усіх гуманітарних науках не було сформовано зацікавленості до буденного, в тому числі й в історії.

Але цілком очевидно, що хоч буденність і протистоїть офіційній історії та політиці, вона не є позаісторичною. Адже кожна людина (пересічний громадянин чи політичний діяч) відбувається у щоденній практиці, в ній вона виявляє свою сутність, в ній вона соціалізується з усіма своїми знаннями, досвідом, намірами, талантами. У повсякденному житті в такий спосіб відбувається апробація і адаптація політичних ідей і програм, планів і проектів, задумів і мрій. З огляду на це, повсякденність -- дійсно "смисловий універсум" (за А. Шюцом), крізь який можна зрозуміти людину, її суть та історію. Зацікавленість реаліями щоденного життя суспільства зумовлена тим, що повсякденність є обов'язковим і невід'ємним підґрунтям соціалізації людини. На тлі повсякденності відбуваються політичні події, розгортаються особисті долі людей, реалізовуються суспільні проекти. Для соціальних істориків вона постає у функціонуванні суспільства як "природна", "самоочевидна умова людської діяльності" .

Суспільство -- це багатомірна, динамічна в просторі і часі система, що водночас виявляє себе у різних рівнях і площинах. Якщо брати "вертикальний" зріз суспільного буття, то в ньому обов'язкові як мінімум три рівні: макро, мета і мікро, -- хоча насправді їх набагато більше. "Горизонтальних", змістових вимірів також безліч: економіка, політика, родина, етнос, соціальні стосунки, культурні інститути тощо. Втім, у реальному житті все переплетене, не розкладається по полицях і нішах; у разі вивчення окремих інститутів суспільного життя історик вдається до умовної автономізації предметної галузі, оскільки категоричне виокремлення призведе до схематизації у відтворенні, втраті справжнього наповнення.

Повсякденність не тільки багатолика. Вона є тією сферою життя суспільства, що акумулює в різний спосіб різні сфери людського буття До неї цілком можна застосувати таку ознаку, як голографічність3. Будь-який елемент суспільної системи знаходить у ній своє певне відображення. Проаналізувавши різні сторони повсякденного життя суспільства, вдумливий історик здатний з'ясувати його стан у різних "горизонтальних" формах і на різних "вертикальних" рівнях. У одиничних проявах повсякдення фокусується і відбивається строката сукупність суспільних стосунків, існуючих у суспільстві у певний час.

Сфера повсякденності -- сфера узгоджених дій, такої поведінки, де всі взаємопов'язані один з одним і інтерпретують світ разом4. Повсякденність виступає невід'ємною часткою нашого чуттєвого і раціонального досвіду, накопичувачем і транслятором актуальних для нас значень. Вона присутня тут і зараз, хоча ми її не помічаємо (як не бачимо повітря, що нас оточує, яким ми дихаємо і яке забезпечує режими функціонування підсистем нашого організму) і забезпечує культурно-історичний розвиток людини у просторі і часі5.

Завдяки своїй стабільності, консервативності повсякденність набуває значення самостійної і самодостатньої сфери людського суспільства. Крім того, мережею присутніх і апробованих у ній смислів вона поєднує в одне ціле різні прояви життєдіяльності людини: приватне життя з публічним, утилітарно-прагматичні дії з ідейними і морально-етичними виборами, побутові аспекти життя з трудовою діяльністю, групові й вікові інтереси з загальносуспільними, локальні події вписує у загальнодержавні, буденні настрої трансформує у ментальні характеристики тощо. Таким чином, можна вважати повсякденність домінуючою сферою, яка має інтегративні можливості і повноваження.

Без вивчення механізмів щоденного буття людини неможливе адекватне розуміння не тільки її приватної сфери, а й суспільного життя в цілому. Суспільство -- це не просто сукупність індивідів, груп чи верств, це система загальноприйнятих ними стосунків, вироблення яких хоч і відбувається на індивідуальному рівні, передбачає суспільну адаптацію з врахуванням державної політики та ідеології, національно-культурних традицій, а також щоденних життєвих практик.

Як показують дослідження у галузі соціальної психології, люди у своєму повсякденному житті створюють теорії, які допомагають їм зрозуміти себе, довколишній світ6. Ці теорії або "схеми" утворюють у процесі конструювання людиною реальності за посередництвом здорового глузду, який у самому загальному вигляді являє принцип пізнання, заснований на життєвому досвіді. Сформовані у процесі такого пізнання "схеми" відображають необхідність повторюваних у життєвій практиці зв'язків між предметами, процесами і явищами (закономірності). Неодноразово апробовані "схеми" -- уявлення поступово закріплюються у свідомості не тільки як знання, але й як віра у незмінність виявлених зв'язків. Історичні закономірності реалізуються не автоматично. У складному і суперечливому русі історії перетинаються чи зіштовхуються різні процеси, в яких людина може бути пасивним агентом, і такі, де її активність проявляється найбільш прямо і безпосередньо. Для розуміння цих останніх (їх іноді визначають як суб'єктивний аспект історичного процесу) необхідне вивчення не тільки суспільно-історичних передумов тієї або іншої ситуації, але й специфіки самого діяча -- людини. Якщо ми вивчаємо історію з точки зору діяльності людей, нам не обійтися без психологічних передумов їх поведінки. Під дією виключно складних соціально-історичних процесів складаються специфічні форми історичної і соціальної поведінки, епохальні і соціальні типи реакцій, уявлення про правильні і неправильні, дозволені і недозволені, високі і негідні вчинки. Виникають такі регулятори поведінки, як сором, страх, честь. До свідомості людини долучаються такі складні сімейні, релігійні, загальнокультурні, етичні норми, на фоні яких складається психологія групової поведінки.

Отже, звернення до історії повсякденності цілком виправдане й необхідне на сучасному етапі розвитку історичної науки.

2. Зміст понять "повсякденність", "повсякденне життя”, "історія повсякденності"

З останньої третини ХХ ст. повсякденність набула статусу об'єкту вивчення в історії, соціології, філософії, культурології тощо, втім на сьогодні в гуманітаристиці не існує єдиної концепції повсякденності. Це складно зробити, оскільки щоденність важко піддається формалізації. Вона не має спеціальних (лише їй притаманних) суспільно-політичних, соціально-економічних, культурно-філософських інститутів, що могли б бути виокремлені (автономізовані) при її дослідженні, радше вона постає як забезпечувальна мережа подієвої історії, являє собою перетин різних діяльностей і практик окремої людини і суспільства в цілому.

Отже, одна з проблем у "науковій території" повсякденності -- сама дефініція. Очевидно, як пише П. Берк, проблеми дефініції постають через те, що історики вступають на незнані раніше терени . Ця "дуже дивна", за висловом О. Золотухіної-Аболіної8, повсякденна сфера, що безпосередньо оточує людину, виявляє її культурну заданість і наповненість, була практично відсутня як предмет самостійного дослідження в історії наукової думки впритул до ХХ ст. і лише нині входить у стадію апології і постає як тема наукового дослідження, потребуючи історико-філософської емансипації9.

Повсякденність -- це життя в цілому, усі життєві реалії, це буденне, природне середовище, актуальне "тепер" і "тут" буття людини, що включає в себе весь спектр її особистісних виборів. Людина, з розмаїттям її потреб та інтересів, є висхідним пунктом осмислення історії та культури повсякденності10.

На сьогодні не існує чіткого визначення, що таке повсякденність. Її предметність видається самозрозумілою; більшість авторів, котрі пишуть про повсякдення, не пояснюють свого об'єкту дослідження, ототожнюючи її зі звичайним щоденним життям, способом / трибом життя, з тим, що роблять зазвичай люди, з побутом, з приватним життям, неофілійною / непублічною сферою буття тощо, тобто йдеться про різні сторони "життєвого світу" людини. Свого часу Ю. Лотман зауважив, що повсякденне побутове довкілля подібне до повітря: людина помічає його тільки тоді, коли воно псується або його бракує. За його визначенням, повсякденність -- це "звичайний перебіг життя в його реально-практичних формах; це речі, що оточують нас, наші звички, щоденна поведінка"11. В своєму відомому дослідження про побут російського дворянства він пише: "Історія проходить через Будні людини, через її приватне життя. Не титули, ордени або царські милості, а "самостояння людини" перетворюють її на історичну особу"12.

Не зайве розпочати з визначення семантики слова "повсякденність" і близьких до нього за змістом слів.

У академічному "Словнику української мови" (т. 6) слово "повсякденність" означене як абстрактний іменник, що окреслює "те, що буває кожного дня, щодня. Як варіанти поняття пропонується також "щоденність", "повсякдення", "повсякдень" . Епітет "повсякденний" тлумачиться так: "який є, буває, має місце, відбувається і т. ін. кожного дня, щоденний. <...> Звичайний, звичний, буденний. <...> Постійний". Відповідно, " звичайний" тлумачиться як такий, що нічим не виділяється серед інших, нічим не примітний. Замість нього можна також прислужитися словами " нормальний, правильний, рядовий, простий, пересічний, прозаїчний, абиякий, ординарний, узуальний, обичайний, розхожи, <. > звиклий, звісний, привичний, свійський, навиклий"14. У С. Караванського додано ще: "одноманітний, непоказний <. > загальноприйнятий, загальновідомий, типовий"15. У "Словнику української мови" Б. Грінченка (т. 3) знаходимо такі роз'яснення: "Повсякденщина -- обыденность. Повсякденний -- ежедневный. Повсякденно -- ежедневно"16.

С. Караванський у своєму "Практичному словнику синонімів української мови" до слова "повсякденний" пропонує синонім "щоденний" і вважає доцільним такі вживання: (одяг) буденний, звичайний; (клопіт) злободенний, побутовий; (догляд) постійний, повсякчасний17. Припустиме вживання також "побутовий" (потреби). До слова "щодня" упорядник запропонував як синоніми слова "щоденно", "щоднини", "кожного дня", "щодень", а також "день-у-день" або "день-при-дні", "день-денно"18.

В іншому академічному словнику синонімів знаходимо окрім запропонованих С. Караванським також такі вирази, що стосуються справ кожного дня: "поточний, поденний, будній, буденний, життєвий, життьовий (рідше), житейський (книжн ), житечний (діал.)"19.

"Буденність" -- це усе звичайне, повсякденне, нічим не привабливе, нецікаве, життєва одноманітність . У підсиленому значенні вживається "буденщина", рідше у розмовній практиці трапляється "щоденщина" або "проза" (часто зі сл. життєва, життя), у цьому ж розумінні, але рідше -- "прозаїчність", "прозаїзм". До синонімічного цьому ж ряду слова "будні" пояснено: "одноманітне, безрадісне існування". Епітет "буденний" пропонується тлумачити у трьох позиціях: 1) про день -- на відміну від святкового або вихідного = будній, робочий; 2) про одяг -- призначений для постійного використання, ужитку = будній, повсякденний, розхожий; 3) позбавлений виразності, оригінальності, нічим не привабливий, нецікавий = прозаїчний, непоетичний, або навіть приземлений, безкрилий (про інтереси, думки)21.

До слова "буденщина" знаходимо такі поняття, як "усе звичайне, повсякденне, посереднє, нічим не примітне", а "будень" -- це "не святковий, робочий, будній день". У переносному значенні буденний розуміється як позбавлений радості, яскравості; одноманітний, сірий22.

Самоочевидність повсякденності засвідчують такі слова як: весь час, звичайний, звичайно, банально, щораз, постійно, завжди, постійно, типовість, нормально, ритуал, часто, одноманітність, природний, неминучий, необхідний, життя як життя.

У тлумачному словнику В. Даля, що відбивав лексику розмовної і літературної мов першої половини ХІХ ст., повсякденне (щоденне, побутове, з дня на день) означає постійне, з дня в день повторюване23. В. Даль також фіксує "нині", як новий відтінок смислу: "буденний" як "звичний". А "звичний" раніше відносився до іншої семантичної групи і означав: засвоєний, прийнятий, звичайний, простий, рядовий, пересічний, що буває переважно всюди і поруч (на противагу виключному, особливому, видатному). Близькі за змістом іменники фіксують тісний зв'язок зі звичаєм, з тим, що загальновизнано.

У словнику С. Ожегова, що відбиває реалії радянського часу (перше видання 1949 р., останні авторські зміни внесені до 4-го видання 1960 р.), слова "повсякденний" і "звичайний" зближуються24. Семантика слова " повсякденний" у російській мові містить два відтінки сенсу: зовнішньо- часовий (той, що проходить з дня в день, завжди, постійно, не припиняється). В свою чергу "звичайний" і "постійний" розкриває смисл слова "звичний", котре оточене спорідненими: "буденний" (зрозумілий без пояснень, пересічний), той, що нічим не виділяється. Зберігається також початковий зміст: "встановлений звичаєм", узвичаєний, відповідний звичаю. У С. Ожегова вперше у якості синоніма "повсякденності" з'являється слово "побут", сенс якого розкривається як "загальний життєвий уклад, повсякденне життя". Взяте у контексті календарного часу, повсякденне, звичне, звичайне життя -- це життя буденне, не святкове. Тут повсякденність як будні протиставлена святковим, вихідним дням. Наприкінці 50-х рр. розуміння "повсякденного" як "буденного", "звичного" остаточно закріпилося.

Сучасні російські словники залишають це коло визначень: "повсякденний", "побут", "буденний", "будні"25. Словник літературної мови дає більший набір синонімів, розкриваючи психологічний, емоційний фон повсякденного життя. Так, "будні" означає "1) робочі дні; 2) повсякденне, звичайне життя, одноманітне, безрадісне життя"26. У першому виданні цього словника набір уточнюючих, емоційно насичених епітетів більш багатий: "буденний" -- безпросвітний, сірий, неприглядний, скучний27.

Очевидно, близьку по характеру еволюцію пройшло слово "повсякденний" в інших європейських мовах. У всякому разі це підтверджується стосовно німецької мови. Історичні модифікації семантичного поля "Alltag" простежені Х. Турном28. Спроба розібратися з поняттям "повсякденність" була здійснена у низці статей спеціального випуску західнонімецького журналу "Kцlner Zeitschrift fьr Soziologie und Sozialpsychologie". Польський соціолог Ян Щепаньськи додає до характеристики повсякденного життя домінантні для неї емоції -- нудьгу і смуток, породжувані рутинним повторенням формул поведінки і подій повсякденності, а також відмічає, що специфіка повсякденного знання полягає в його інтуїтивності, ірраціональності і спрощеності29.

Категоріальне оформлення поняття у науковому середовищі не є завершеним і однозначним. У світовій науці продовжують безконфліктно співіснувати два розуміння антропології повсякденності -- і як реконст- руюючий ментальний макроконтекст подієвої історії, і як реалізація прийомів мікроісторичного аналізу умов життя і побуту, структури харчування, особливостей сімейного побуту і сексуальної культури30. Справді, хоча зацікавленість повсякденням засвідчили за останні десятиліття історики, філософи, соціологи, культурологи, антропологи, лінгвісти, етнологи, історичні психологи, поняття не набуло чіткої наукової визначеності. Певною мірою це пояснюється тим, що термін як категорія запозичений з буденної мови, де слово знаходилось у практик- ному вжитку і в живій мові було органічним і зрозумілим, охоплювало чимало реалій, часто не пов'язаних між собою. В науковій лексиці не вдалося досягти необхідної логічної впорядкованості і системності31.

Далося взнаки й те, що кожна з наукових дисциплін, котра цікавиться щоденністю, має свій погляд на цей феномен і визначає його з врахуванням власної спеціальної зацікавленості. Усталення поняття ускладнюється тим, що ним означується самоочевидна, зрозуміла, нічим не прикметна сфера, яка важко піддається формалізації. Люди живуть у повсякденному світі і вважають, що знають його і можуть судити про нього. "Знайоме, саме тому, що воно знайоме, залишається непізнаним" (Гегель). Коли ми говоримо про повсякденність, то маємо на увазі щось звичне, рутинне, нормальне, тотожне собі у різні моменти часу. Повсякденність постає як видиме, але непомітне. "Вона здається нам цілком ясною, зрозумілою, але як тільки ми намагаємось операціоналізувати поняття, то воно стає недоступним, складним для інтеграції" .

Повсякденність не потребує від людини розв'язування "гамлетівських" питань, не змушує її до зосередження на раціональному усвідомленні своїх дій та вчинків, вона не вимагає суворого контролю емоцій і почувань, розмислу над їх проявами. Повсякденність -- це наче іманентна даність, в яку людина занурена і сприймає її як очевидність у всьому розмаїтті і неподільній сукупності. Як резюмує Н. Козлова, "повсякденні практики ніколи не виступають у формі проектів, програм, доктрин соціальних змін. Повсякденні практики не втілюються в жодному офіційному інституті, вони утворюють своєрідні "вільні зони", захищені або такі, що захищаються від тиску соціальних явищ"33.

Серед аспектів повсякдення історики розглядають приватне життя людей, дозвілля, домашній побут і побутування соціальних груп, сімейні і трудові відносини, історію матеріального і культурного середовища, де відбувається задоволення потреб. Це сфера історії, яку безпосередньо

переживають всі і кожен, повсякчас і щомиті .

М. Бойченко у спеціальному термінологічно-понятійному довіднику "Історична наука" пропонує таке визначення "Повсякденності історичної": "це соціально-філософський термін, що означає певний зріз взаємодії соціального простору й часу, сферу людської життєдіяльності, у процесі якої здійснюється безпосереднє і опосередковане (через предмети культури) спілкування людей. Повсякденність -- царина дійсності, соціокультурна реальність, у якій людина може зрозуміти інших людей і спільно з ними діяти: тут виникає їх спільний, комунікативний світ, а сама повсякденність постає як специфічна форма соціалізації людини"35.

Відома сучасна російська дослідниця приватного і повсякденного життя Н. Пушкарьова визначає повсякденність як реальність, що інтерпретується людьми і має для них суб'єктивну значущість як цілісний життєвий світ36. На думку М. Жулєвої, повсякденність охоплює все те, з чого складається життя людини: її становище, потреби та можливості їх вдоволення. До повсякдення вона зараховує також взаємовідносини, вчинки, ідеали, звичаї і традиції, ціннісні орієнтації, які регулюють поведінку людей, індивідуальну і колективну практику, форми комунікації. Поняття і явище повсякденність стосується також "ментальних стереотипів": думок, переживань, ідеалів, норм, звичок тощо .

Головним призначенням повсякденності, на думку вітчизняного культуролога Я. Куденко, є турбота про збереження органічного тіла людини і створення йому фізичного і психологічного комфорту, що визначає утилітарно-прагматичний характер даного феномена. Таким чином, повсякденність -- це сфера діяльності, що визначається основним смислом і спрямованістю на "проживання життя"38. Російська дослідниця В. Антипіна теж розглядає повсякденність як комплекс прагматичних зусиль індивіда, спрямованих на задоволення біологічних, соціальних і духовних потреб і зміну зовнішніх умов існування людини39.

Втім цілком очевидно, що зводити світ повсякденності суто до утилітарності, до однозначної спрямованості лише на певну практичну мету є неправомірним. Повсякденність у певному позитивному або негативному плані виходить за межі вузько буденної практики, більше того -- насичена багатьма утилітарно непотрібними моментами40. Саме у повсякденності відбувається синтез "мислительних" і "матеріальних" структур41.

Філософи у повсякденності вирізняють два рівні смислів: онтологічний і аксіологічний. У повсякденності людина стикається з явищами, процесами, подіями, справами, котрі відбуваються щодня і повторюються з дня на день ("щодня одне й те саме"). Це онтологічна сторона повсякденності. Інша -- суб'єктивна, психологічна і аксіологічна її сторона фіксує емоційну реакцію на це повторення та його оцінку. Для історика повсякденності важливі обидві: перша необхідна для цілісного уявлення умов протікання щоденного існування людини, друга -- для з'ясування її почування. Філософи пропонують виокремити два плани використання поняття "повсякденність" як категорії з певним смислом. Перший пов'язаний зі спрямуванням уваги на "змістові" обставини спільного життя людей, їх взаємодію, що усвідомлюються ними як природний стан, як власна, приватна сфера життя, сфера буднів пересічної людини. Другий план значень стосується методичної "самоорганізації" реальності, способів, процедур, за допомогою яких осмислюється і демонструється поведінка, пояснюється собі та іншим, виражається у придатних формах. Іншими словами, це аспекти спілкування і "спільного проживання" повсякденного життя, в яких зафіксовані обов'язкові символічні способи розуміння себе та інших"42, вони реконструюються, і, що суттєво, фіксуються у процесі життя. Важливо підкреслити, що повсякденність не може виникнути й існувати без людини. З одного боку, людина перебуває в матеріальному світі, серед реальних, незалежних від неї існуючих речей і предметів, а з іншого -- створює "світ повсякденності", формує його, сприймаючи і рефлексуючи його просторовий і часовий аспекти. Характеристики повсякденності не є константними, вони відносні і динамічні; структура і механізми людської свідомості обумовлені і детерміновані конкретно-історичною обстановкою. Повсякденність, таким чином, не є пасивним, раз і назавжди заданим середовищем, вона конструктивна і креативна. "Людина у будь-який момент її повсякденного життя знаходиться в біографічно детермінованій ситуації, тобто у визначеному нею самою фізичному і соціокультурному середовищі. У такому середовищі вона має свою позицію. Це не тільки позиція у фізичному просторі і зовнішньому часі, не тільки статус і роль в межах соціальної системи, а також і моральна й ідеологічна позиція .

Реальність повсякденності існує як звичний, знайомий, обжитий світ, повторюваний з дня на день у діях, думках, подіях. Феноменологи розуміють її існування як процес постійного відтворення, конструювання життєвої реальності в діях, думках, вчинках людини, у процесі взаємодії з іншими людьми.

При всіх відмінностях у підходах до повсякденності, в вітчизняній і зарубіжній науці виділяють наступні групи, що стосуються даної проблематики: 1) макро- і мікросередовище (природа, країна, місто / село, помешкання);2) людське тіло і турботи про його біологічні і

соціокультурні функції, серед них ключовими умовно можна виділити особистісно-визначальні і соціально-значимі моменти в житті людини (народження, створення сім'ї, її розвиток, сімейні стосунки, смерть, міжособистісні відносини в різних мікросоціальних групах (територіальних, професійних, конфесійних тощо); 3) дозвілля (ігри, розваги, громадські і сімейні свята і обряди) тощо44.

Отже, повсякденна історія не постає як автономна сфера, відокремлена від суспільства. Вона пов'язана з формами організації навколишнього простору і створенням ідеальних канонів поведінки людини, відповідних часу і обставинам. Кожна історична епоха створює свою конфігурацію взаємодії суспільства, а оскільки суспільство не є монолітним, й повсякденність не може постати як довершена цілісність. Реальне буття пронизане людською тілесністю, поведінкою, побутовою сферою. Людина будує своє реальне життя, "вписуючи" своє тіло в пануючі норми і правила, прагнучи відповідати ідеальним приписам. Кожна історична епоха формує свої канони, свою символіку правил людської поведінки. Підкреслюючи ці символічні принципи заборонами і дозволами, встановлюється межа між нормою і патологією людського існування . Процес зміни повсякденності завдяки динаміці економічного і соціального життя, його темп і інтенсивність у різних соціальних спільнотах і історичних епохах не однаковий. Повсякденність у різні історичні епохи відрізнялась не тільки рівнем розвитку матеріальної культури, техніки, технології, але і суб'єктивним відчуттям часу. Вільне чи невільне ігнорування даного принципу призводить до серйозних помилок в інтерпретації фактів або до некоректного порівняння.

Повсякденність є продуктом тривалого історичного розвитку, вона складається природним шляхом відбору найбільш прийнятних норм, правил, звичок, традицій та предметно-речового забезпечення. Навіть за найрадикальніших суспільно-політичних (революція, війна) чи природних катаклізмів (повінь, землетрус) повсякдення не може кардинально змінитися за короткий час. Повсякденність має виражений інерційний характер, найменше вона підвладна корекції згори, розпорядчим директивам і наказам.

Усталена, нормативна повсякденність у переломні чи кризові часи набуває ознак екстраординарності й екстремальності. Характер повсякденності залежить від історично опанованого людиною простору, рівня її потреб і можливостей; він визначається культурними обмеженнями певної соціальної верстви, культурними практиками тієї чи іншої епохи.

Звернення істориків до відтворення повсякденного життя не є модою чи виявом "популяризації" історії. Проблематика повсякденності для них постала через неповноту і недостатність існуючих відтворень минулого у варіантах інституційованої чи подієвої історії. За висловом Н. Еліаса, історія повсякденності набуває сенсу тільки тоді, коли виникає "супротивник", у бік якого і спрямоване вістря повсякденності46. Вона народилась як реакція на певний стан соціальної історії, як прагнення переосмислити деякі її концепції, завдання і методи47. Це був протест проти "професорської" історії, проти глобальних теорій, проти розгляду історії в абстрактних категоріях -- тільки як розвитку економічних і соціальних процесів. "Іншими словами, коли ми хочемо переглянути ту чи іншу концепцію, -- пише російський дослідник М. Кром, -- або навіть реформувати цілий напрям історичних досліджень (військову, політичну, економічну історію тощо), ми можемо вдатися до "оповсякденювання" (за висловом Б. Вальденфельса)"48. Безпосереднім поштовхом підвищеної цікавості до історії повсякденності стало руйнування віри в суспільний прогрес, що загострило увагу дослідників до буденного життя "маленької особи", причому до людини не тільки не успішної, але й "ображеної і знедоленої".

При всій "академічності" наукових суперечок про поняття "повсякденність" ніхто не наважиться заперечувати, що нині в системі знань про минуле існує напрям, представники якого сполучають елементи матеріальної і духовної культури, вивчаючи житло, одяг, сім'ю, дозвілля, харчування, народження, смерть. Це історія маленьких життєвих світів, своєрідна альтернатива дослідженням, зосередженим на глобальних політичних подіях, суспільних структурах і процесах. Це не безладне нагромадження локальних побутових картинок. Це напрям, зосереджений на виявленні об'єктивних культурно-психологічних характеристик зовні буденних сторін людського життя. Ментальні установки особи, її поведінкові стереотипи значною мірою складаються під впливом повсякденності.

У вітчизняній історіографії системну мотивацію постановки проблеми історії повсякденності вперше здійснив О. Удод51. На підставі аналізу існуючих в сучасній гуманітаристиці категоріальних визначень повсякденності він дійшов висновку, що ні українська, ні західна історіографії на початок ХХІ ст. не завершила інституалізацію цього напряму в методології історії. Відповідно, й межі предмету дослідження залишаються розмитими.

Історія повсякденності акцентує свою увагу не на інституційно- подієвій історії, а на її локальній (у часі і просторі) конкретиці, її об'єктом є подробиці чи навіть так звані дрібниці життя. Її прерогативою є фактографія і конечна конкретика. Видається, що той пласт реальності, що відображається поняттям "повсякденність", цілком належить до "мікроісторії", оскільки йдеться -- поруч з іншими аспектами -- про найдрібніші прояви життя людей. Таке зарахування історії повсякденності до "мікрорівня" історії є логічним і правомірним, оскільки справді її об'єктами традиційно є не глобальні історичні процеси і явища, а "малі" їх прояви. Серед методів історичного дослідження історія повсякденності послуговується передусім нарративом, а не узагальненням й аналітичністю. Втім такий погляд є не зовсім точним52.

Разом з тим, хоча повсякденність -- це переважно сфера "мікрорівня" історії, вона ним не обмежена, тому предметне вивчення повсякденного життя суспільства -- це лише один з можливих "ракурсів" його аналізу, важливий і необхідний для отримання цілісного уявлення про минуле, але не єдиний і жодною мірою не визначальний. Вивчення повсякденних суспільних реалій дозволяє подолати умоглядні схеми інституціоналізо- ваної і макро-подієвої історії. Виокремлення сфери повсякденності дозволяє історикам сполучити у один предмет дослідження такі розрізнені сторони життєдіяльності як побут, відпочинок, праця, дозвілля тощо. Хоча історик повсякденності тяжіє до відтворення минулого у всій його повноті і конкретиці, це не означає, що задля історичної правдивості дослідник має розщеплювати минувшину на дрібні й точні деталі і фрагменти. Конкретика, подробиці -- не ціль, а засіб пізнання цілого через промовисту дрібницю, штрих.

Отже, можна дійти висновку, що повсякденна історія сучасними дослідниками прочитується у двох площинах, які умовно можна назвати "технологією життя" або "рівнем життя" (інструментарій і способи забезпечення сфери повсякденних потреб: що їсти й одягти, де жити, чим пересуватись, чим послуговуватись у праці, навчанні і дозвіллі, як дбати про здоров'я), та "аксіологією життя" або "стилем життя" (сенсово- смислове наповнення, система життєвих орієнтирів: як і заради чого жити -- цінності, мораль, звички, пріоритети, смаки).

До класичної тріади повсякденності відносять харчування, одяг, житло, що становлять її матеріальний бік. Дослідники дотримуються думки про те, що онтологічна вкоріненість людини у те, що і як вона їсть, як одягається і де живе, визначає і способи її дій, і стереотипи мислення, і, насамкінець, структуру соціальної реальності. У цьому сенсі життя виявляється в черговий раз багатшим за теорію, випереджає можливі інтерпретації, виказуючи прагнення сполучити зміни економічних реалій і спосіб існування людини через посередництво повсякденних практик53.

У матеріально-речовій стороні повсякденності дослідники виділяють три види простору, в яких перебуває людина: фізичний, перцептуальний (доступний безпосередньому сприйняттю) і концептуальний (історико- культурний)54. Знаходячись в залежності від матеріально-речового оточення конкретного часу, людина, разом з тим, має можливість впливати на нього, вносячи у повсякденність певні інновації, які об'єктивуючись у знову створених матеріальних об'єктах, в свою чергу, сприяють виникненню нової системи зв'язків і стосунків. "Створена людиною реальність починає формувати людину, -- відзначала Н. Козлова. -- Вона диктує людям, представленим наступними поколіннями, свої правила. Складається нова тілесність і нова ментальність, нові способи життя у масовому масштабі"55. Як пише О. Генісаретський, "повсякденність може бути розпізнана як місце утворення смислів і відкриття правил, а не тільки їх втілення; як місце, де різні типи раціональності сплавляються між собою"56. Структури повсякденності становлять каркас, стрижень людського буття.

3. Внутрішньодисциплінарні методологічні проблеми

Науково-теоретичне обґрунтування історії повсякденності як новітнього напряму в сучасній українській історіографії ще не завершилось, відповідно, оформлення її методологічного забезпечення також перебуває у процесі становлення.

Необхідність критичного осмислення проблем методології історії повсякденності є цілком очевидною. На нашу думку, можна виокремити два її блоки: внутрішній і міждисциплінарний. Передусім, слід відповісти на питання, якою має бути історична методологія історії повсякденності.

З історіографічного аналізу випливає, що як науковий напрям історія повсякденності відноситься до постмодерністських і є своєрідним виявом синтезу позитивізму і неокантіанства. Висхідним принципом історичного аналізу й синтезу в історії повсякденності є методологічний плюралізм. Поляризація теоретико-методологічних поглядів і підходів, а отже, й конкретно-історичних концепцій, їх протиставлення аж до взаємозапере- чення і взаємної неприйнятності призвела до розриву єдності корінної суті історичного пізнання. Разом з тим утвердження плюралістичного підходу до пояснення історії не означає повернення до методологічного еклектизму, йдеться про новий рівень історичного пояснення: "... завданням істориків, як і інших суспільствознавців, є на підставі ґрунтовного аналізу виділити з сукупності філософсько-історичних теорій і підходів все те, що дозволяє поглибити вивчення і світового в вітчизняного історичного процесу. Потрібен синтез ідей і методів, а не механічне відкидання одних з них (...) і заміна їх іншими"57. У будь-якій науковій теорії, заснованій на аналізі і узагальненні історичної дійсності, слід вишукувати раціональне зерно. Подолання ідейно-теоретичної конфронтації між різними напрямами історичної думки триває і ґрунтується на вираховуванні провідних тенденцій сучасної історичної науки і соціокультурних реалій, в яких це відбувається. Спонукаючи до обговорення широкого кола актуальних проблем історичного пізнання з позицій методологічного плюралізму, різні теоретико-методологічні підходи та дослідницькі методики виконують стимулюючу роль у складному і важкому процесі самовизначення історичної науки в умовах історіографічної революції останніх десятиліть .

Характерною ознакою становлення історії повсякденності є відмова від необхідності вироблення єдиної універсальної теорії і абсолютної моделі реконструювання повсякденного життя, розширення методів історичного дослідження за рахунок запозичення з інших гуманітарних і соціальних дисциплін. Л. Репіна вказує на інтегративну тенденцію як провідну в сучасній історіографії і вбачає її прояв у закликах до подолання антитези структурного і антропологічного підходів, мікро- і макроісторії, системного і динамічного бачення історичного процесу тощо59.

Проблема полягає ще й у тому, що статус історії повсякденності у родині історичних наукових дисциплін не усталився. Так, в одних випадках вивчення повсякденності розглядається, як методичний прийом для отримання повноти інформації про минуле, в інших -- визнається за самостійний напрям дослідження. До сьогодні не подолана певна концепт- туальна і термінологічна невизначеність самої історії повсякденності та нечіткість її меж і взаємин з іншими близькими течіями в сучасній історіографії. Більшість дослідників визнають, що історія повсякденності завдячує своєю появою історико-антропологічному лону, вона, по суті, є його відбрунькуванням, втім трапляються, з одного боку, їх протиставлення, а з іншого, пряме ототожнення і паралелізм. Ще складнішими є інституційні взаємини історії повсякденності з такими течіями сучасної історичної науки, як історія приватного життя, нова культурна історія, мікроісторія, історія знизу, історія ментальностей, усна історія тощо.

Досягти спільного знаменника у виробленні теоретико-методологічних засад важко, оскільки у кожній з національних шкіл, що пристали на визнання повсякденності як об'єкту історичного аналізу, предметні окреслення й методологія історії повсякденності мають свої особливості. Вони зумовлені низкою чинників: загальним розвитком тієї чи іншої національної історіографії, станом її сучасного розвитку; наявністю науково- дослідних традицій, шкіл і центрів; загальним рівнем розвитку суспільства і станом його світоглядних, громадянських і гуманітарних, запитів; забезпеченістю науково-інтелектуальними силами; наявністю особистості, здатної на роль лідера, засновника, організатора, натхненника (такими були, наприклад, Ф. Бродель, Ю. Лотман, А. Гуревич тощо). Виникненню нових історичних досліджень водночас сприяють кілька моментів, їх нелегко відокремити один від одного і визначити міру впливу кожного. Для деяких істориків стимулом стала "зміна досвіду", накопиченого сучасниками, але вирішальну роль відіграла "зміна методу" .

Тому невипадково, що у сучасних працях українських істориків про повсякденне життя можна зустріти різноманітні теоретико-методологічні підходи та дослідницькі методики, спектр яких коливається від реанімації людинознавчих традицій вітчизняної історичної школи ХІХ ст. до запозичення досвіду європейських соціальних істориків останньої третини ХХ ст., коли внаслідок антропологічного повороту й відбулося перенесення акцентів з вивчення глобальних структур та подієвої історії на рівень повсякденності. Очевидно, лише за умов досягнення балансу інновацій і традицій можливий дальший розвиток історії повсякденності.

У методологічному відношенні вітчизняним дослідникам повсякденності доводиться одночасно розв'язувати кілька проблем. Передусім слід подолати наслідки абсолютизації формаційного підходу, коли такі важливі аспекти функціонування суспільства, як спосіб життя, ментальність, норми поведінки, відкидалися, переосмислити суть історичних процесів, характер і спрямованість еволюції держави, суспільства. Належить здійснити перехід до неупередженої методології вивчення минулого, критично опанувавши уроки, досвід, арсенал методів і прийомів європейської історіографії, набуті впродовж ХХ ст. Історична реконструкція минулого лише на ґрунті державницьких, ідеологічних, суспільно-політичних, соціально-економічних, культурно-мистецьких параметрів є далеко не вичерпною і не досконалою. Виявилось, що так зване звичайне, повсякденне життя, "непримітна і неприваблива протилежність високих форм людського самовираження"61, є не просто зворотним боком, фоновим забезпеченням "великої історії" чи "історії великих", а самостійним і необхідним чинником історичного процесу.

Написання з новітніх позицій історії України в умовах незалежності змусило вітчизняних істориків знову віддати перевагу політичній історії, історії еліт, ідей, ідеологій, суспільних інституцій, нації тощо. Невиразне у цьому сенсі щодення не надавалось до наукової затребуваності, отже, пересічність повсякденності залишалась і надалі поза дослідницьким інтересом і аналізом. У ході вироблення сучасної концепції вітчизняної історії у контексті світової треба визначитися з системою наукових напрямів, що забезпечать не тільки адекватне відтворення минулого, а й його розуміння. Реабілітація буденності і визнання її фундаментального характеру особливо актуальні саме зараз, коли стають очевидними прорахунки проекту модернізації радянського соціуму62. Як теорія прогресивного розвитку суспільства через державні або соціальні структури модернізаційна схема не надавала належної ролі "простій людині" з притаманною їй картиною світу, стереотипами сприйняття і повсякденною життєдіяльністю, зумовленою її ментальністю. Вона втрачала право історичної ініціативи і розумілася як пасивний об'єкт цілеспрямованої перетворювальної діяльності держави і суспільства, а не активний суб'єкт історії.

Історія повсякденності в жодному разі не означає лише описового відтворення повсякденних реалій суспільного буття. Йдеться не про "розфарбовування" соціальної історії -- надання їй конкретності в дрібницях і деталях, -- а про осмислення буденного рівня життя суспільства в його історії. Перед істориком повсякденності постало питання не просто описати побут, звички, норми суспільства, а й з' ясувати їх чинність у складанні історії. У "великій" подієвій історії поза аналізом опинилось побутування простих пересічних людей. Історику повсякденності належить звернути свою увагу на цей пласт історичного минулого і врахувати його в загальному аналізі. Хоча досягти необхідної повноти відтворення історії колишніх епох шляхом елементарного збільшення кількості сюжетних оповідей про "малих" людей не випадає.

Історик повсякденності на своєму дослідницькому шляху проходить звичні етапи (окреслення об'єкту вивчення, постановка мети, збір документів, їх аналіз, історичний синтез-опис), спирається на загальні історичні методи, послуговується науковими принципами, вдається до загальновживаних методик і прийомів наукової праці. І традиційний історик, і історик повсякденності мають об'єктом свого наукового дослідження людську історію. Але для першого ключем прочитання є велика подієва історія (військова, політична, державна, династична, дипломатична, класова), поза його увагою залишаються її буденні / побутові деталі, суб'єктивні / особистісні барвники. Вони, зазвичай, вважали, що ці аспекти історії -- справа етнографів. Останніх не цікавила якраз подієва історія. Вони приглядалися до побуту і буденних звичок суспільства, його окремих груп, вивчаючи типові сторони побутового життя і матеріальні форми існування людини у комплексі з вивченням традиційно-побутових компонентів культури (звичаїв, традицій, вірувань, мистецтва, обрядів, свят). Іншими словами, в центрі уваги етнографів -- ставлення людей до оточуючих їх речових атрибутів повсякденності і до тієї сторони духовного життя народу в цілому, котра повторюється, є традиційною, елементи якої відзначені широким побутуванням, розповсюдже- ністю. Казуальне і випадкове, зазвичай, виходить за межі їх розгляду63.

Історика повсякденності -- на відміну від істориків у чистому вигляді -- цікавить все: і історія побуту, і подієва історія (вплив тих чи інших подій на повсякденний побут людей), і історія казусів, і історія ментальностей і ментальних стереотипів, тобто історична психологія, а разом з нею -- історія особистих переживань людини. Іншими словами, підходи історика повсякденності інтегративні.

Традиційний історик, відтворюючи минуле, спирається на історичні джерелами, передусім, писемні документи. Історик повсякденності слідує цим же шляхом. Тільки його арсенал джерел значно розширюється і за рахунок власне історичних документів (неофіційних особових письмових і усних свідчень, зображально-візуальних) та неісторичних (літературних, лінгвістичних, культурологічних тощо).

Сучасному етапу вивчення повсякденності притаманні такі тенденції: а) прагнення пов'язати повсякденність як мікроісторичний рівень життя з макроісторією (економікою, політикою, рівнем розвитку техніки тощо) і показати їх взаємодію; б) відмова від самоцінного побутописання; в) звернення до ментального рівня повсякденного життя, до ідеалів, стереотипів свідомості, ціннісних орієнтацій; г) розкриття культурних смислів побутових речей, одягу, форм і формул поведінки, спілкування; д) тяжіння до синтезованого розкриття повсякденності з опертям на семіотичне, естетичне, культурологічне вивчення повсякденності.

Можна відзначити кілька істотних ознак сучасного стану досліджування повсякденності. По-перше, повсякденність вийшла з-за лаштунків "великої" історії, як об'єкт наукового дослідження цілком набула самодостатності і самостійності, подолала комплекс другорядності й малозначущості. По-друге, вона розглядається не тільки як емпірична, але й як теоретична проблема, зі своїми методологічними підходами і своїм інструментарієм, які дозволяють не тільки реконструювати, але й будувати певні концептуальні моделі, в межах яких повсякденне життя постає як особливий просторово-часовий континуум, наповнений речами і подіями. По-третє, історія повсякденності затребувала до своєї методології та інструментарію полідисциплінарні запозичення, покінчивши з "анклавністю" вузькоспеціалізованої історії, сприяючи інтеграційним процесам в історичній науці в цілому. У такий спосіб історія повсякденності надала шанс подолати звичку істориків до широких теоретичних узагальнень, в яких нівелювалась асинхронність, соціальна суперечливість і різнорідність картини світу.

4. Проблеми міждисциплінарного запозичення

На сучасному етапі історична наука помітно збагатилась методами з інших дисциплін. Історики науки пов'язують цю тенденцію міждисцип- лінарності з важливими наслідками докорінної зміни соціальних функцій історії у розв'язанні проблем, посталих перед сучасною людською цивілізацією. По-перше, статус історії серед інших наук останнім часом помітно зріс у зв'язку з світовою демократизацією та глобалізацією, вона стала більш затребуваною у справах наукового прогнозування майбутнього, методик транзитології та інтеграції тощо. По-друге, це усвідомлення самими істориками, з одного боку, недосконалості так званих "чистих" історичних теорій і моделей, а з іншого, недостатності макроісторичних підходів до минулого, коли реальна історія людей залишалась ненаписаною і тому невідомою, натомість мікроісторичні дослідження підказували запозичення з інших наукових систем. Так, усі спроби представити історію у достатньо суворій формі, з відведенням "ніш" кожній галузі історичного знання, не мали успіху. Відтак, оновлення історичного знання, накреслене "анналістами" М. Блоком і Л. Февром, було спрямоване на подолання роз'єднаності суспільних наук, на об'єднання всіх галузей історичного пізнання навколо спільної мети. Звідси -- підвищений інтерес до загальних питань і проблем, що виникають на "стику" історії та інших наукових дисциплін64. Саме з двох засадничих принципів школи "Анналів" вибудувалась вся подальша система: це переконання у тому, що об'єкти історичного дослідження конструюються самими істориками, а метою історичного опису має бути "тотальна історія", що означало необхідність прямої співпраці з іншими гуманітарними і соціальними науками65.

Основу міждисциплінарності складає єдине групування універсальних концепцій різних наук, в чиїх межах можуть і мають бути проінтегровані ті або інші події та явища. Внаслідок тривалих дебатів з теоретико- методологічних проблем поступово стало реальним взаємне збагачення методами, здавалось би, абсолютно різних дисциплін. У цьому разі міждисциплінарні зв'язки постають як спосіб активного міжнаукового діалогу, взаємодія активних дисциплін, що пройшли тривалий шлях самостійного розвитку з притаманною їм динамічністю і особливостями, як безпрецедентний за своєю активністю спосіб впливу на об'єкт дослідження. Постійні і послідовні контакти історії з соціальними і гуманітарними дисциплінами модифікують обличчя історії, дають їй можливість потрапити в раніше закриті для неї зони знання, використати нові методи, експериментувати з історичним матеріалом. Завдяки такому синтезу історія відповідає своєму часу .

Внаслідок тривалих дебатів з теоретико-методологічних проблем поступово стало реальним взаємне збагачення методами, здавалось би, абсолютно різних дисциплін. У цьому разі міждисциплінарні зв' язки постають як спосіб активного міжнаукового діалогу, взаємодія активних дисциплін, що пройшли тривалий шлях самостійного розвитку з притаманною їм динамічністю і особливостями, як безпрецедентний за своєю активністю спосіб впливу на об'єкт дослідження.

В сучасній історичній літературі термін "міждисциплінарність" вживається не тільки для означення простого запозичення методів інших дисциплін (соціології, демографії, антропології, лінгвістики, культурології тощо), але й в інтеграції на рівні конструювання міждисциплінарних об'єктів, які можна визначити, як дещо онтологічно самостійне, як якусь існуючу реальність, незалежну від дослідження. Через свій полідисциплінарний характер історія природним чином використовує досягнення інших дисциплін і запозичує їх теоретичні схеми, моделі, категорії, поняття. Сучасна епоха постмодерну завдала нищівного удару по замкнутості і самодостатності окремих наук, зробила міждисциплінарність справді реальною. Відтепер історичне знання визначається не одним науковим напрямом, а системою або сукупністю соціальних наук, об'єктом яких є минула реальність.

Взагалі тенденція інтеграції історії з іншими науковими дисциплінами -- одна з найбільш характерних змін в історичній науці за останні десятиліття. Історія використовує методи різних наук не механічно, а видозмінюючи і пристосовуючи до розв'язання своїх завдань. В ідеалі історик повинен не тільки оволодіти теоріями інших наук, але й, відштовхуючись від них, створити нові, чи у крайньому разі, модифікувати теорії, орієнтовані на аналіз сучасного67. Процес міждисциплінарного впливу надто складний і характеризується високим ступенем варіативності, яка залежить від цілого комплексу чинників (не тільки ступеню розробки теми / проблеми, рівня методології, достатності джерельної бази та ін.).