Посаг, віно та "внесення" у шлюбній практиці мешканців Самбірської економії першої третини XVII ст. (на підставі записів дозамкової книги від 1614-1632 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

симбірський економія придане спорядження

СТАТТЯ З ТЕМИ:

ПОСАГ, ВІНО ТА «ВНЕСЕННЯ» У ШЛЮБНІЙ ПРАКТИЦІ МЕШКАНЦІВ САМБІРСЬКОЇ ЕКОНОМІЇ ПЕРШОЇ ТРЕТИНИ XVII ст. (НА ПІДСТАВІ ЗАПИСІВ ДО ЗАМКОВОЇ КНИГИ ВІД 1614-1632 рр.)

М.Є.Гарасимчук

Розглядаються передшлюбні домовленості мешканців Симбірської економії, в яких максимально чітко визначалися способи й терміни передавання майна, його розмір, причини та механізми можливого повернення. Виокремлено роль батьків і братів членів подружжя не лише у процесі споряджання та отримання приданого, а й при відстоюванні прав на його повернення. Окреслено також типовий порядок документальної фіксації в актовій книзі: після отримання посагу дружини, чоловік записував їй еквівалентну суму на половині власних маєтностей. Розглядаються різноманітні ситуативні модифікації, що мали місце між мешканцями Самбірської економії: 1) запис чоловіком посагу на батьківському майні через відсутність власної виділеної спадкової частки; 2) ініціатива свекра у записі приданого невістки; 3) зміна ролей, коли жінка, приймаючи до себе чоловіка, записувала його «внесення» на своїй спадковій маєтності.

Ключові слова: Самбірська економія, замкова книга, сім'я, шлюб, подружжя, посаг, віно, привінок, «внесення».

Надання певного майна як приданого молодої при створенні нової сім'ї становило усталений елемент шлюбної практики, притаманний людським спільнотам у різні історичні епохи. Спосіб, характер, обсяг посагу та умови його передачі визначалися матеріальними можливостями конкретної родини нареченої та водночас варіювали залежно від специфіки суспільних відносин, традицій, звичаїв, властивих різним соціальним верствам і групам в окремих реґіонах у загальноєвропейському культурному просторі1. Відтак аналіз практик, пов'язаних із передачею приданого при одруженні та його подальшим використанням, унаочнює окремі засади й фактори сімейних відносин, зокрема міжособистісні всередині подружжя, роль рідних чоловіка та дружини, функціонування шлюбного ринку в кореляції з майновим і соціальним статусами. Вивчення умов надання посагу, варіативності його складових, розміру дозволяє простежити роль цього майнового чинника як початкового фундаменту матеріального сімейного добробуту.

У контексті вивчення реґіонального розмаїття сімейних (як і загалом суспільних) відносин на українських землях у ранньомодерний період особливу увагу привертають терени Самбірської економії, яка становила значний комплекс королівських землеволодінь та вирізнялася специфічними адміністративною, соціально-правовою системами (з поєднанням норм кодифікованого й реліктів звичаєвого права), господарськими, культурними відносинами. Різні аспекти родинних взаємин у тамтешніх сільських громадах знайшли відображення в актовій документації, зосередженій в чималому комплексі актових книг, що становлять архів Самбірської економії: акумульовані тут матеріали надаються до опрацювання крізь призму історії повсякденного життя та мікроісторії. Дослідження Самбірської замкової книги за 1614--1632 рр. демонструє важливу роль сім'ї в повсякденні місцевих мешканців. Створенню нових подружніх зв'язків зазвичай передувало укладення двосторонніх домовленостей стосовно майнових питань, і саме посаг та/ чи віно творили ключовий елемент майбутнього матеріального забезпечення молодого подружжя. Унесення до актової книги вписів про передачу/одержання посагу й записування віна здійснювалося задля забезпечення вчасного отримання майна, остаточного фінансового розрахунку між сторонами та уникнення можливих претензій у майбутньому. Крім цього, завдяки таким офіційним записам жінки могли розраховувати на матеріальне забезпечення свого майбутнього після смерті чоловіка, адже мали право пожиттєво користуватися записаною часткою.

Перед тим, як перейти до розгляду шлюбних практик, пов'язаних із приданим, необхідно згадати про тлумачення ключових термінів та наявних у вписах до Самбірської замкової книги термінологічних розбіжностей. Термін «посаг» традиційно використовувався для означення частини спадкового майна, що переходила у власність доньки від батька після його смерті або при її одруженні. Еквівалентний взаємний дарунок чоловіка у відповідь на одержане придане дружини записувався на частині його маєтностей та називався «віно». Проте подеколи цей термін використовувався і для окреслення самого приданого нареченої . Так, О.Левицький уважав його давньоруською назвою приданого, яка в XVI ст. продовжувала побутувати паралельно з означенням «посаг»11. Серед розглянутих вписів у самбірській книзі в десяти випадках чоловіки записували жінкам додаткову, рівнозначну віну, грошову суму, яку позначали назвою «привінок» («przywianek»; див. табл.). На думку О.Левицького, це був добровільний дарунок, і надавався він дівчатам, котрі попередньо не мали жодних подружніх зв'язків. Цікаво, що записи привінку найчастіше присутні у вписах, де придане нареченої окреслено як «віно», а у трьох випадках привінок записували чоловіки, котрі одружувалися вдруге. Самі ж вписи в актовій книзі зустрічаються під заголовками «Внесення» («Wniesienie»), «Зізнання внесення» («Zeznanie wniesienia»), «Віно» («Wiano»). Термін «внесення» використовувався для означення принесеного до будинку чоловіка/жінки майна.

Обов'язок надання дівчині посагу покладався на родичів, котрі на момент одруження володіли майном її сім'ї й у тому числі її спадковою часткою. Найчастіше йшлося про батька нареченої (див. док. №1): отримавши від нього свою частину, донька не могла претендувати на решту батьківського майна, призначену для інших дітей. При цьому кожна донька повинна була одержати рівноцінний з іншими дітьми посаг. Саме тому, наприклад, 10 лютого 1622 р. «обачний» Тимко Себестикович зі села Лукавиця записав перед самбірським урядом доньці Анастасії, одруженій із Місьом, третю частину свого ґрунту. Сталося це вже після укладення шлюбу, оскільки раніше через убогість батька дівчина не отримала посагу, натомість обидві старших сестри вже були матеріально забезпеченими.

Практикувалося завчасне (задовго до шлюбу) визначення для доньки тієї частки батьківського майна, що мала стати її приданим. 28 листопада 1626 р. «учтивий» Стець Мшанецький за присутності ліпецького крайника пана Григорія, його брата Ференса, пана Шушицького та пана Яна Ґрабовського, бажаючи уникнути конфліктів між власними дітьми, вирішив записати доньці Ганусі 400 польських злотих посагу. На цю суму він передав для використання півмлина, названого «в Горішнім кінці», та дві розташованих навпроти земельних ділянки. Якщо б його син Ференс хотів усунути свою сестру від користування цим майном чи видати її заміж, то мав би сплатити згадану суму й отримати поквитування, а порушення вказаної умови передбачало для нього «вину» розміром у 400 злотих. Очевидно, виділення посагу дівчини ще до моменту її одруження обумовлювалося бажанням батька здійснити справедливий поділ спадкових часток між своїми дітьми.

Усіляко дбаючи про забезпечення власних інтересів, сторони шлюбу намагалися чітко визначати терміни та порядок передачі приданого, що й зробив Петро Лопатстат (Морорович) 17 вересня 1625 р. За присутності самбірського підстарости Петра Прушковського, Степана Селецького та Васька Сеймового він отримав право ув'язнити свого тестя Клима Селецького у самбірській тюрмі у випадку, якщо той порушить умови передачі посагу. Останній зобов'язувався дати двох волів на свято Св. Павла, корову через три тижні, земельну ділянку у 30 злотих і ще двох волів на чотири дні для сіяння перед зимою. Окрім цього, порушення обіцянки передбачало для Клима ще й 10 гривень «вини».

У разі смерті батька турбота про неодружену сестру переходила до її братів, котрі й споряджали посаг (див. док. №2). Свідченням того, що доньки отримували рівноцінну з синами частку батьківського майна, служить ситуація, відображена у вписі за 27 січня 1620 р. Цього дня перед самбірським урядом «шляхетний» Васько Дзурдзьович Селецький і його брат Мацько спільно з матір'ю Анною від свого імені та від своїх братів Сенька й Івана зізналися про передачу посагу сестрі Марусі. Видавши дівчину заміж за сина Курильчового, брати надали їй належну «природним правом» п'яту частину батьківського «шляхетського» ґрунту.

Посаг дівчат відзначався варіативністю складових, а його розмір залежав від майнової ситуації та станової належності (остання у вписах актової книги ідентифікується за означеннями «robotny»/«pracowity»/«працьов итий», «иссту»/«учтивий», «ораґгапу»/«обачний», «8ІаЛеґпу»/«шляхетний», «urodzony»/«уроджений», «nabozny»/«набожний»). До приданого могла входити лише певна грошова сума, як у випадках Пазі Яцьковят із села Стрільбичі (28 злотих), Ганусі Лінинської з Черхави (100 злотих), доньки Міся Андріковича Фридкова Пазі з села Лукавиця (150 злотих) та ін. Проте найчастіше посаг дівчат, окрім коштів, включав худобу, коней, курей, зерно тощо. Так, при одруженні 22 серпня 1618 р. донька ґвоздецького крайника Стеця Анастасія «внесла» у дім свого чоловіка «обачного» поповича Івана із села Головецьке придане, що складалося з 60 злотих, чотирьох волів, чотирьох корів, одного коня та однієї «клячі». 2 січня 1621 р. мешканець села Ломна «працьовитий» Павло Калабайдич записав зятеві «працьовитому» Васькові Угринові як посаг своєї доньки (її ім'я не вказувалося) чверть земельної ділянки (із забудовами, лазами, луками та всіма пожитками), розташованої між ділянками Гриця Калабайдича й Сенька Михалковича. Як бачимо, за посаг наречена могла одержувати й нерухомість.

Подеколи поряд із посагом дівчата отримували виправу, тобто речі особистого вжитку (постіль, коштовності, посуд тощо), які оцінювалися для запису чоловіком відповідного віна. Так, 14 травня 1627 р. виправу «шляхетної» пані Марухни Кульчицької було оцінено у 150 злотих. Перед самбірським урядом її чоловік -- черхавський війт «шляхетний» Васько -- задекларував запис коштів на половині свого війтівства.

З'явившись 21 червня 1623 р. до самбірського уряду, попович із села Грозьова «обачний» Степан засвідчив отримання приданого дружини Олухни, доньки Федини Топольницького із села Смольна, до складу якого входило 60 злотих, три корови, два вола, один кінь, три вівці та «пристойне жіноче вбрання» («о^е^вїдао bialoglowskie ргаувїюупе»). Усе це чоловік записав на півланку власної земельної ділянки, аби у випадку його смерті майно було передане жінці, а в разі бездітної смерті самої Олухни -- її найближчим родичам. Отримавши посаг дружини, чоловік не передавав віно безпосередньо їй, а записував усю суму (грошовий еквівалент посагу й віно) на половині всього свого тодішнього та в майбутньому набутого майна. Так із правового погляду виглядав типовий порядок записування одержаного приданого і його забезпечення чоловіком, проте на практиці траплялися різного роду відхилення, про які йтиметься нижче.

На момент одруження сини часто не мали окремо виділеної спадкової майнової частки, тому їм доводилося записувати посаг дружини на частині батьківських маєтностей, попередньо отримавши на це дозвіл самого батька. Така ситуація у 1617 р. склалася при одруженні «шляхетного» Васька Коблянського Рашковича, війта Старого Кобла, із донькою ґвоздецького крайника Степана -- «учтивою» Марухною. Батько нареченого «шляхетний»

Федько перед самбірським урядом 23 березня дозволив синові записати дружині 100 злотих віна й таку ж суму привінку на своєму війтівстві, зберігаючи при цьому пожиттєво власні майнові права на нерухомість. Для забезпечення правомочності акту до актової книги було внесено й батьківський дозвіл, і власне запис віна з привінком. Васько записав дружині сумарно 200 злотих на всьому тогочасному та в майбутньому набутому як рухомому, так і нерухомому майні. Очевидно, що у цьому випадку син, котрий виступав як війт, на момент одруження вже сповна користувався батьківським майном -- війтівством, але формальні права «до живота» належали власне Федькові.

Забезпечення посагу не обов'язково відбувалося в момент одруження й могло відкладатися навіть на значний час. «Набожний» Яцько, священик із Днестрика- Дубового, 13 грудня 1621 р. записав «внесення» дружини Феці на попівському ґрунті лише після двадцяти років спільного життя. Незрозуміло, чому чоловік не записав внесених 100 гривень одразу ж після укладення шлюбу; відомо лише, що впродовж співжиття подружжя не мало дітей. Вочевидь будучи вже в похилому віці, Яцько на випадок власної смерті вирішив забезпечити майнове становище жінки від імовірних посягань своїх братів та інших родичів.

Посаг невістки подеколи приймав сам свекор і забезпечував його разом із віном на своїй нерухомості. Так, 19 травня 1620 р. перед зборовим судом Боберської крайни місцевий крайник «обачний» Симко зізнався, що отримав від молодшого сина Івана посаг його дружини в розмірі 240 злотих. Тож крайник записав цю суму на власному рухомому та нерухомому майні, зокрема розташованому в Лопушанці війтівстві. Перед поділом останнього на рівні частини між дітьми Симка (вже після його смерті) Іван мав отримати від братів зазначену суму під «виною» 100 гривень.

Обсяг, склад та обставини передачі приданого сторони молодих могли визначати у спеціальній передшлюбній угоді. 17 березня 1626 р. до актової книги було вписано інтерцизу, укладену «шляхетним» паном Іваном Комарницьким та «набожним» риковським священиком Іваном, які, одружуючи дітей «за Божою волею» та обопільною згодою, вирішили обумовити всі майнові аспекти шлюбу. Тому 17 лютого того ж року в будинку пана Івана Риковського -- за присутності панів Петра Височанського, Онофра Митянського, Петра Росохацького, Лукаша Завадського та інших гідних людей -- сторони уклали шлюбний договір. Згідно з ним, священик пообіцяв за свою доньку, «уроджену» панну Анастасію, дати посаг у розмірі 200 злотих, шести волів, шести корів, двох коней (один дволітній жеребець) та двох кляч (одна дволітня) на найближче свято Св. Івана. Натомість наречений Александр Комарницький зобов'язувався вчинити оправу дружині на всіх маєтностях, що мали перейти до його власності, та обіцяв затвердити інтерцизу, подавши її до книг Самбірського двору. Покарання за порушення встановленої домовленості складало 10 гривень. Вписування текстів шлюбних угод до актової книги зумовлювалося бажанням сторін надати їм характеру вічистості (довічної дії), а за необхідності апелювати до них в імовірних судових суперечках.

Традиційно саме дружина приносила посаг у дім чоловіка, проте траплялися ситуації, коли сторони мінялися ролями: володіючи спадковою нерухомістю, жінка приймала до себе чоловіка й записувала його «внесення» на своїй частині маєтностей (див. док. №3). 23 березня 1621 р. до самбірського уряду звернулася «працьовита» Гануся Пучейовят із села Сельче, явно й добровільно зізнавшись, що чоловік Мацько Мельников при одруженні вніс до її дому 30 злотих і різний господарський реманент, оцінений у 5 злотих. Жінка записала чоловікові загальну суму 35 злотих на шостій частині від чверті своєї земельної ділянки та всьому рухомому майні. Дбаючи про долю Мацька, вона передбачила обов'язковість виплати згаданої суми на випадок, коли б в її родичів виникло бажання усунути його з цього ґрунту.

Попри принагідну самостійність жінок щодо забезпечення чоловікового «внесення» частіше подібні записи здійснювали їхні батьки, дідусі, брати чи опікуни, тобто особи, котрі безпосередньо володіли майновими правами. Приймаючи зятя у свій будинок, обидві сторони намагалися передбачити всі можливі аспекти матеріальних взаємин. Так, 6 квітня 1626 р. до актової книги було дослівно вписано документ, принесений Сеньком Бориновичем і підписаний Базилієм Ломницьким. Його зміст стосувався події, що відбулася в домі лопушанського крайника пана Івана 21 лютого 1621 р. за присутності пана Кузьми Олянського, Гриця Яворницького та всієї ломницької громади з князями. Тоді «обачний» Федір Яцькович перед крайницьким урядом зізнався, що прийняв у дім до своєї внучки Сенька Бориновича й навічно надав йому півлану земельної ділянки, чотирьох волів, трьох корів, двох ялівок, двох кляч і все господарство з рухомим майном. За це зять зобов'язувався зі всіляким прислуговуванням утримувати тестя аж до його смерті. «Не відділяючись хлібом», Федір залишив собі дві ютрини поля «до живота», які міг засівати за власним уподобанням, а пізніше земля також мала відійти Сенькові. З усього надання останній зобов'язувався «відпосажити» свою своячку Олухну, давши їй чотирьох волів, трьох корів та одну клячу. Крім цього, Федір визнав «внесення» зятя розміром у 60 злотих, що мали бути повернуті в разі смерті самого Сенька, його дружини чи у випадку бездітного шлюбу. Якщо б Федір через якісь непорозуміння намагався відібрати у зятя записану землю, то мав віддати чотирьох волів, чотирьох корів, кляч і згаданий внесок. Не виключено, що приводом для вписання документа до актової книги стала смерть самого Федора, що спонукало Сенька Бориновича підтвердити особисті права на записану тестем маєтність і таким чином уникнути претензій інших родичів.

Згідно з двосторонньою домовленістю, засвідченою 19 травня 1620 р. перед зборовим судом Боберської крайни, «працьовитий» Гасько Яхович зі села Міхнович, передаючи зятеві, Луцеві Городиському, 16 прутів ґрунту (із забудовами, лазами, луками, городами та всіма належними пожитками) і прагнучи забезпечити власну старість, передбачив певні умови на свою користь. Отримавши за «внесення» (складалося зі 100 злотих, двох волів та трьох колод вівса) земельну ділянку, Луць зобов'язувався шанувати тестя аж до його смерті як власного батька: «Поки той Гасько буде могти господарювати й управляти, повинен його у всьому слухати той зять його, ні у чому йому не противлячись». Крім цього, зять пообіцяв до повноліття утримувати Гаськового внука, на якого переходили дідові заборгованості, та у відповідний момент передати йому частку земельної ділянки.

Видаючи заміж доньку, ломницький священик «набожний» Матей отримав від свого зятя Петра Свильовича (сина Яцька) 115 злотих, а взамін передав четверту частину попівства й обшару, названого «під горою Розлучем». У зізнанні перед самбірським урядом 10 березня 1616 р. Матей вирішив обумовити сплату податків із нерухомості. Обіцяючи зятеві ще 115 злотих (правдоподібно, ішлося про привінок), сумарно 230 злотих тесть записав на вказаній земельній ділянці та звільнив Петра від будь-яких повинностей із неї, окрім обов'язку сплачувати чинш і «королівські побори».

Священик із села Смольна «набожний» Василь, видавши в 1616 р. доньку Таньку заміж за Василя (сина Осташа з Ластівок), 11 березня передав зятеві частину попівства -- 6 прутів землі з помірками та лазами. За собою тесть залишив право пожиттєвого користування двома прутами земельної ділянки, які потім також мали відійти зятеві. Останній разом із дружиною 28 листопада навічно поквитував священика зі всього рухомого майна. Тут, як і в інших описаних випадках, убачаємо прагнення мешканців економії, які здійснювали майнові операції у зв'язку із заміжжям доньок, подбати і про добробут своїх нащадків, і про забезпечення власної гідної старості, поваги та пошани до себе, а поряд із цим -- передбачити різноманітні нюанси стосовно сплати податків і передачі обіцяного майна задля уникнення будь-яких можливих претензій чи суперечок.

Співіснування в Речі Посполитій норм світського й канонічного права, котрі по-різному визначали вік для можливості вступу у шлюб, давало батькам широке поле для маневру під час одруження малолітніх дітей. Шлюбуючи неповнолітніх, саме батьки брали на себе обов'язок розпоряджатися наданим приданим «до повноліття» («ad аппов Швстеїіотв») та записували його на власній нерухомості. Наприклад, мешканець села Рип'яна Марко Бадиґович видав доньку (її ім'я не вказано) заміж за сина головецького священика поповича Міся, та отримав від зятя 40 злотих «внесення». Пообіцявши таку ж суму, тесть у липні 1621 р. записав 80 злотих на половині свого півлан- ку. Оскільки подружжя («вї^іо») було в «молодих літах», Бадиґович обіцяв розпоряджатися ґрунтом і зберегти його у цілісності аж до подорослішання («wzrostu»).

Особливого значення офіційне декларування розміру віна набуло для поповича Стеця із села Мокжани, коли він у 1622 р. вирішив одружитися вдруге. Перед самбірським урядом 1 червня того року чоловік чітко окреслив склад приданого, унесеного у його дім другою дружиною Анастасією, донькою ольшан- ського мельника Абраама. Віно жінки складали два вола, три дійних корови з телятами, п'ять півмірків ячменю з татаркою та одна колода вівса. Зі свого боку Стець записав Анастасії 100 злотих привінку, які зобов'язувався сплатити на випадок повернення першої дружини з татарського полону. Крім цього, за наявності спільних дітей, обіцяв залишити їх як спадкоємців на своєму ґрунті та забезпечити належне виховання. Аналогічна ситуація в 1623 р. склалася в поповича Антона з Черхави (його перша дружина також потрапила до «рук поганських») та його другої дружини Марухни, доньки Васька Мельника.

Намагаючись убезпечити майнові права другої дружини, чоловіки до процесу запису віна залучали дітей від першого шлюбу. Саме так 21 жовтня 1626 р. вчинив «обачний» Кунаш Ґрозьовський, подавши з сином Андрієм до самбірських актових книг лист, укладений перед урядом у Грозьовій. У документі Кунаш задекларував одержання від своєї другої дружини Марухни «внесення», тобто 200 злотих, чотири вола, стільки ж корів, двоє коней, чотирнадцять овець і вісім колод вівса. На випадок передчасної смерті чоловіка й за відсутності в подружжя спільних дітей усе перелічене майно жінка не повинна була втратити, а до неї не мало виникати жодних претензій із боку пасинка чи інших родичів Кунаша. Для більшої достовірності зізнання останнього було здійснене за присутності присяжних Данька Гвоздовича, Максима Реґдаловича та Івана Бучковича.

Остерігаючись матеріальних втрат і виникнення конфліктів, сторони в передшлюбних домовленостях визначали можливості повернення майна, переданого свого часу як посаг, віно чи «внесення». Так, 5 грудня 1615 р.

детальну схему матеріального розпорядження уклала подружня пара - ри- ковський крайник «шляхетний» Іван Комарницький та Анна, донька покійного Левка Майковського. Чоловік офіційно засвідчив отримання 200 злотих віна за свою жінку й, давши таку ж суму привінку, записав гроші на всьому своєму рухомому та нерухомому майні. Якщо б першим помер Іван, його сини не мали права вигнати Анну з записаних маєтностей, не сплативши зазначеної суми (йшлося про 400 злотих) та не виділивши частки з рухомого майна. У випадку смерті дружини всі згадані кошти й речі переходили до чоловіка або його нащадків, а жоден із родичів Анни не міг на них претендувати. 3 липня 1627 р. підданий із села Ломна Сенько Михалкович, одружуючи свого сина Сенька з донькою ломницького священика попівною Анною, надав 160 злотих як «внесення» до дому невістки. Відстоюючи власні інтереси, Михалковичі визначили чітку умову, котру прийняла протилежна сторона: у випадку розлучення подружжя без нащадків Сенькові відходила внесена сума.

Далеко не всі подружні пари заздалегідь обумовлювали принципи поділу майна на випадок різноманітних життєвих обставин. Тому сторони шлюбу нерідко зверталися до судових органів влади задля вирішення майнових питань відповідно до тогочасних правових норм. Частина справ, пов'язаних із поділом майна, ставала причиною довготривалих процесів, натомість деякі вирішувалися через укладення двосторонніх приватних угод. Наприклад, безконфліктно відбувся майновий поділ після смерті ві- човського князя між його вдовою та братом Осташем Холавичем. Останній 14 березня 1623 р. погодився надати своїй братовій Марухні загороду й обшар із коморою та «всілякими пожитками» з огляду на внесений нею посаг 115 злотих. Добровільно приставши на умови, жінка пообіцяла разом із дітьми ніколи більше не турбувати Осташа у цій справі під «виною» 30 гривень.

У полюбовному вирішенні долі приданого чи «внесення» після смерті одного з подружжя часто брали участь родичі, адже, згідно з річпосполит- ським правом, коли чоловік або жінка помирали бездітними, їхнє майно переходило до найближчих кровних. Так, 24 січня 1619 р. до актової книги було внесено запис угоди між «працьовитим» Іваном Малюком та його зятем Федашем Ломницьким (і братом останнього Іваном), озаглавлений як «зізнання боргу» («recognitio debiti»). Одружившись із Федашем у 1617 р., донька Івана - Анна померла, не маючи дітей. Тому її чоловік разом зі своїм братом пообіцяли повернути тестеві 75 злотих на свято Св. Михайла в 1619 р. -- без жодних позовів і під заставою такої ж суми. Очевидно, вона не була еквівалентною приданому доньки, проте Іван зважив на непросте матеріальне становище зятя та пристав на його пропозицію. Обидві сторони доволі мирно й із розумінням підійшли до розв'язання ситуації, дотримуючись умови повернення чоловіком тестеві отриманого при одруженні посагу, що відповідало тодішнім звичаям.

Найчастіше конфлікти на майновому підґрунті виникали тоді, коли заміж знову виходили вдови. У таких випадках могли сперечатися як подружні пари між собою, так і самі жінки та їхні нові чоловіки з родичами попередніх. У подружі, як правило, непорозуміння виникали на підставі розбіжностей стосовно розміру «внесення» вдови в дім нового чоловіка69. Натомість у конфліктах із ріднею покійного чоловіка вдови у судовому порядку наполегливо відстоювали права на частку з майна небіжчика. Яскравим прикладом слугує суперечка між князями Турочки Ступосянської й Марухною, дружиною їхнього покійного брата Павла (на той час уже вдруге заміжньою). Після численних контроверсій 7 грудня 1620 р. зборовий суд Розлуцької крайни ухвалив декрет для залагодження справи. Будучи найближчими родичами померлого, князі прагнули осісти на братовому ґрунті, який їхня невістка обробляла спільно з небіжчиком і давала кошти на забудову, тож мусили надати їй, відповідно до проведеної таксації, 32 злотих (попередньо Марухна вже отримала рухоме майно). Брати Павла добровільно прийняли умови судового декрету, однак невдоволена вироком жінка за підтримки другого чоловіка вирішила апелювати до «його милості» пана коронного підскарбія.

Оскільки при черговому заміжжі вдови її діти від попереднього шлюбу не мали жодних прав на майно другого чоловіка, «працьовита» Гася Гайдучка вирішила офіційно подбати про матеріальне забезпечення доньки від першого шлюбу (не названої на ім'я). Для цього вона 27 січня 1620 р. перед самбірським урядом записала своєму другому чоловікові Тимкові третину півланку із забудовами. Взамін за користування землею чоловік зобов'язувався у відповідний час видати Гасину доньку заміж, надавши їй пару волів та двох корів, очевидно як посаг. Якщо б на момент укладення шлюбу Тимко не мав змоги передати худобу, у користування доньки переходила половина записаної земельної ділянки аж до отримання обіцяного майна та здійснення поквитування. Натомість в офіційному зізнанні перед зборовим судом Розлуцької крайни 8 січня 1621 р. «працьовита» Гануся Васиха з села Мшанець дбала про забезпечення матеріальних прав свого другого чоловіка Міська. Не маючи спільних дітей, у відповідь на його «внесення» жінка записала 30 злотих, корову та половину із засіяного хліба. Зять Ганусі, одружений з її донькою від першого шлюбу, маючи власну виділену маєтність, зобов'язувався після смерті тещі передати Міськові визначене майно «без жодної кривди» під «виною» 30 гривень.

Для вирішення контроверсій між Нестером і Місем Ліпецьким з одного та Кунашем Ґрозьовським з іншого боку самбірський підстароста наказав залучити в ролі арбітрів князів. Тому 5 липня 1624 р. в Лопушанці ґрозьовський князь Місьо Ліпецький, іменем ґрозьовського князя Яцько Роговський, Стецько Мшанецький, Гаврило Ґрозьовський, Базилій Ломницький та Міхал Площанський уклали й підписали угоду як вихід із конфліктної ситуації. Ішлося про те, що донька Нестера та син Кунаша, будучи одруженими, разом із дітьми померли під час пошесті. Пан Ґрозьовський хотів забрати ґрунт покійного, а пан Ліпецький натомість вимагав повернення «внесення» доньки. За отриману нерухомість залучені арбітри зобов'язали Кунаша Ґрозьовського дати сватові 30 злотих, двох волів після завершення ярних робіт та корову з телям на ярмарок у Старому Самборі в наступному році. Підтверджуючи умови угоди, 27 лютого 1625 р. зборовий суд Ліпецької крайни наказав панові крайнику забрати у Ґрозьовського визначене майно, оскільки той не хотів віддавати його добровільно й передчасно покинув зібрання. Як бачимо, батьки подружжя мали вагомий вплив не лише при спорядженні та забезпеченні приданого, але й при визначенні його подальшої долі.

***

Вступ у подружні зв'язки, окрім взаємних почуттів, вимагав обумовлення матеріального підґрунтя для подальшого спільного життя молодої пари. Із метою забезпечення особистих інтересів та уникнення конфліктних ситуацій сторони для фіксації умов передачі/отримання приданого зверталися до місцевої адміністративно-судової влади, зокрема мешканці Самбірської економії - до замкового уряду та зборових судів. Офіційна декларація про передачу/отримання приданого слугувала засобом забезпечення особистих інтересів і способом уникнення можливих взаємних претензій. Тому зацікавлені сторони намагалися якомога чіткіше окреслювати склад, терміни та спосіб передачі майна, котре ставало суттєвою часткою добробуту новоствореної сім'ї. При цьому подеколи в передшлюбних домовленостях передбачався ряд умов стосовно причин (бездітність, вороття попереднього подружжя) та механізмів можливого повернення приданого чи «внесення», сплати податків, виконання повинностей із наданих маєтностей, убезпечення пошани або пожиттєвого утримання батьків когось із подружжя тощо. Розміри, склад посагу й відповідний запис віна відзначалися варіативністю та прямо залежали від соціального й матеріального становища учасників домовленостей. Виняткового значення записи набували при повторному одруженні, коли виникала необхідність ґарантувати права нового шлюбного партнера чи дітей від попереднього подружнього зв'язку. Помітну роль у трансакціях із приданим відігравали не тільки самі наречені, але й особи, котрі володіли безпосередніми майновими правами -- батьки, діди, брати, опікуни. Зокрема батьки та брати членів подружжя брали активну участь не лише у процесі споряджання чи отримання приданого, а й при поверненні або відстоюванні прав на нього.

Типовий порядок фіксації приданого виглядав так: після отримання посагу дружини чоловік записував їй еквівалентну суму на половині власних маєтностей. Однак шлюбна практика мешканців Самбірської економії свідчить про різноманітні ситуативні модифікації, серед яких умовно можна виділити декілька ключових: 1) запис чоловіком посагу на батьківському майні через відсутність власної виділеної спадкової частки; 2) ініціатива свекра у записі приданого невістки; 3) зміна ролей, коли жінка, приймаючи до себе чоловіка, записувала його «внесення» на своїй спадковій маєтності. Вписи в актовій книзі, характеризуючись варіативністю складових посагу, опосередковано слугують джерелом для вивчення матеріального становища вихідців із різних соціальних прошарків та дослідження окремих аспектів родинних відносин. Загалом зміст записів стосовно майнових аспектів творення подружніх зв'язків репрезентує взаємини всередині сім'ї як важливий елемент повсякденного життя мешканців Самбірської економії.

Додатки

1615 р., 26 січня. Самбірський двірський уряд. Запис про надання священиком Василем із села Смольна синові Івану та його дружині Анні чверті попівської земельної ділянки після отримання від Кузьми Дзуми із села Бистриці, батька Анни, грошей і худоби як віна

Bяstrяcza cu[m] Smolna

Stoяqcz oblяcznie przed vrzendem ninieяszym dworskiem samborskiem, naboznя Wasilя pop smolnyanski yawnie y dobrowolnie zeznal, iz od Kuzmя Dzumя z Bяstrяcze odliczol я odebraп gothowych pieniзdzy zlothяch piзdziesяqth, wolow dwa, bяkow dwa, korow trzя s pozytkiem, jaпowycza яedna, konяa dwulяathka, owiecz piзcz, jarka iedna, a tho wzglendem wyana po Annie czorcze the[g]° Kuzmя, ktorq_ wzy^п pop za Iwana sяna swe|g]° za maпzonkз, zaczяm pop puszcza synowя swem[u] Iwanowя я zenie iego roliey sweя popowskя czwiercz ze wszяstkiemя pozяthkamя, przяleglosczyamy do theя roliey naliezqczemя, nicz яuz thqm sobie ani pothom inszym swem niezostawuie ani zachowuie.

Наукова бібліотека Львівського національного університету ім. І.Франка, відділ рукописних, стародрукованих та рідкісних книг ім. Ф.Максименка. - Спр.518.ІІІ. - Арк.40

1623 р., 15 травня. Зборовий суд у Самборі. Запис про обіцянку «шляхетного» Василя Чернецького стосовно майнового забезпечення сестер при одруженні

Botelka

Wasil Czerniecki zapisanie sumy Fesia Czerniecka

Slachet[ny] Wasil Czerniecki zapisal sie przed sqdem zborowym dac Fesi siestrze swoiey, gdy щ P. Bog opatrzy przyacielem, zlotych polskich piecdziesiqt bez wszelakiei trudnosci y pozwow, a paniey matcze swey z pannami wszytkimi a siostrami swemi wszelakie poszanowanie synowskie wyrzqdzac y zywnosc przystoynq_ obmysliwac powinien do upodobania iey a pannom siostrom dotqd, az ich Pan Bog opatrzy przyaciolmi, bez wszelakiei przygany y skargi pod przepadkiem piacidziesiat grzyw[ien] y winq_ J[ego] M[ilos]czy.

Там само. - Арк.343 зв.

1620 р., 7 грудня. Зборовий суд у Самборі. Запис про забезпечення «обачною» Марухною Янковою Гнилянською «внесення» її другого чоловіка Сенька Росолінського на ґрунті, отриманому нею після першого чоловіка

Hnila

Opatrzna Maruchna Jankowa Hnilanska, stoiacz oblicznie przed sqdem zborowym, iawnie y dobrowolnie zeznala, iz Sienko Rosolinsky nazwany mqz iey wtorego malzenstwa wniosl w iey dom pieni?dzy gotowych zlotych polskich czterdziesci, wolow cztery, krow dwie, klacz dwie, owsa klod dziesiecz, sloniny polci dwa, y swini dwie, ktore to wniesienie, nagru[n]czie swym po m?zu zpadaiqcym y na wszytkich dobrach ruchomych y nieruchomych zapisuie. Gdyz on te pieniqdze dawal, componuiacz o t? czescz niebosczykowsk^, ktora byla dozywociem odpadla, tedy iesliby potem dzieci iey z pierwszym m?zem zplodzone, dorozszy lat swych, chcieli sie czego dopomagacz y onego z gruntu zbiiacz, powinni mu bedq_ wprzod te summ? wyzey mianowan? y te rzeczy oddacz y dostatecznie wedlug tego zapisu nagrodzicz. Czo sobie dal zapisacz y groszem oblozyl.

Там само. - Арк.294

Сторони-учасники передачі/отримання приданого, його склад та забезпечення

Размещено на Allbest.ru