Етнотуризм на Гуцульщині: особливості та перспективи розвитку

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Етнотуризм на Гуцульщині: особливості та перспективи розвитку

Федорак В.В.

начальник управління культури,

національностей та релігій

Івано-Франківської ОДА

(Україна, Івано-Франківськ)

Особливістю Карпатського регіону є досить складні природні умови в гірських районах, які визначально впливають на характер діяльності людей та у результаті обумовили низький рівень матеріального добробуту мешканців Карпат. У регіоні склалися традиційні види господарювання та зайнятості людей, які мало змінюються у часі. Недостатня увага до розвитку та забезпечення традиційних форм господарської діяльності горян спричинили занепад та деградацію ряду районів Карпатського регіону України. Розв'язання соціально-економічних проблем депресивних районів у Карпатах передбачає взаємодію загальнодержавного, регіонального та місцевого рівнів територіального управління. При цьому важливо взяти до уваги, що гірські райони відзначаються величезними запасами природних рекреаційних ресурсів - біологічним розмаїттям, унікальними оздоровчими та природно-ландшафтними умовами, а також дуже привабливі своїми самобутніми етнічними культурою і традиціями. В таких умовах одним з перспективних чинників оновлення і розвитку депресивних гірських районів в Українських Карпатах є їхнє активне туристично-рекреаційне освоєння. Оскільки Карпати відіграють важливу природорегулюючу роль не лише в межах України, але й у глобальному масштабі, а стихійна рекреація може завдати непоправної шкоди природі Карпат і погіршити екологічну ситуацію в регіоні, формування туристично-рекреаційної системи управлінськими структурами повинно провадитись на основі науково обґрунтованих програм у визначених екологічних межах.

У контексті з'ясування науково-теоретичних засад етнотуризму особливе місце займає проблема окреслення етнокультурної самобутності Гуцульщини, що у нашому випадку виступає у якості основного суб'єкта туристичного зацікавлення на території Прикарпаття.

Однак окремі Теоретико-методологічні аспекти розвитку етнічного туризму в Карпатському регіоні протягом останніх років активно досліджують українські та зарубіжні фахівці. Це історики, політологи, культурологи, туризмознавці: В. Коцан, М. Кугутяк, М. Лаврук, Л. Черчик, Б. Чаплінський та інші. Узагальнюючі праці з даної проблематики відсутні, що зумовлює актуальність представленої розвідки.

Метою нашого дослідження є окреслити особливості збереження гуцульського етносу та рекреаційний потенціал розвитку етнотуризму на Гуцульщині.

Відповідно до мети, ставимо перед собою розв'язання таких завдань:

проаналізувати культурний ландшафт Гуцульщини;

з'ясувати способи репрезенції етнічної специфіки гуцулів;

дослідити перспективи розвитку туристично- рекреаційної інфраструктури Гуцульщини.

Унікальність феномену гуцульського етносу становлять не окремі специфічні елементи, а неповторний синкретизм, що відображає самобутність і окремішність певної спільноти. Як зазначає Л. Черчик: “Гуцульський культурний ландшафт - це природно- культурний територіальний комплекс, сформований внаслідок еволюційної взаємодії природи та людини, її соціокультурної та господарської діяльності” [9, с. 209].

У вітчизняному науковому просторі виокремлюють два підходи до розуміння сутності етнічних туристичних ресурсів Гуцульщини, які можна охарактеризувати як географічний та історико- культурологічний. Перший напрямок розглядає етноісторичну специфіку Гуцульщини у нерозривному зв'язку з природними ресурсами. Другий акцентує увагу на духовних та матеріальних складниках етнокультури гуцулів.

Гуцульщина заселялася, починаючи з пізньопалеолітичної доби. Особливо масово почали виникати поселення на Гуцульщині після ординської навали. Українське населення з низинних лісостепових територій тікало від нападників у Карпати, саме тому тут зберігається чимало артефактів староукраїнської домонгольської матеріальної культури. Основним колонізаційним елементом вказаної території були східні слов'яни, хоча цілком можливе і кочування та поселення давніх тюркських, східно-романських племен. Найстаріші поселення Гуцульщини: Уторопи (1367 р.), Пістень (1375 р.), Битків (1390 р.), Верховина (Жаб'є, 1424 р.), Бабин, Город (1408 р.), Верхній Березів (Береза, 1412 р.) та ін. [3, с. 19].

Щодо етимології терміну “гуцул” ми солідаризуємось із знаним дослідником проблематики С. Витвицьким, який зазначає, що слово “гуцул” утворилося від терміну “герули”, а до спроб вивести походження гуцулів від опришків розбійників і слова “гуцул” від “гуц” - сильний, то Витвицький ставиться скептично [2, с. 6].

Характерною рисою мистецтва Гуцульщини є як певна спорідненість, так і відмінність в колористиці та композиційному вирішенні творів декоративноприкладного мистецтва. Кожен населений пункт - це неповторний мистецький світ, який продовжує традиції автентичного народного мистецтва. Досліджено, що одним із чинників, які впливають на етнокультурну ситуацію регіону є вплив прилеглих територій. Цей вплив є більшим на межах етнографічних зон і поступово зменшується в глибині регіону [8, с. 259].

Для внесення ясності в проблему делімітації етногеографічної території Гуцульщини, на нашу думку, необхідно враховувати такі принципи. По-перше, гуцульська культура оригінальна через ареал власного поширення. Стик етносів у гірському середовищі законсервував давні елементи слов'янської та культур інших народів, які дислокувались на цій території, і його особливості позначились на всіх видах життєдіяльності та менталітеті гірських мешканців.

По-друге, необхідно розрізняти межу етногеографічного району Гуцульщини, в якому сформувалась самобутня культура гуцулів і де залишається сукупність умов для її відтворення, від межі поширення елементів гуцульської культури - музики, танців, вишивки тощо, пов'язаних як з просторовими зв'язками між гуцулами і мешканцями Прикарпаття та Закарпаття, так і з переселенням у низинні райони певної частки вихідців з гір. Якщо перша межа є чіткою в геопросторі і фактично збігається з межею Карпат, то друга - нечітка, і являє собою широку смугу з обох боків Карпат [7, с. 428].

По-третє, межі між етнографічними територіями є за своїм характером не розділяючими, а зв'язуючими, тобто виступають своєрідними контактними зонами різної ширини. По-четверте, межа етнографічної території (якщо під останньою розуміти геопростір з виразними самобутніми рисами) є історично динамічною. Соціальні передумови XX і XXI століття не сприяли і не сприятимуть збереженню автентичної традиційної культури, яка засновується на натуральному господарстві і територіальній замкнутості, тому в етнокультурному плані Гуцульщина зазнає стагнації, причому темпи скорочення території, на якій проявляється жива гуцульська автентика з кожним роком зростають. Зважаючи на це, до сучасного етнографічного району гуцулів можна віднести ті поселення, в яких традиційна культура ще жива, тобто де хоча б у свята вдягають традиційний одяг, в яких спілкуються гуцульською говіркою, розвиваються традиційні ремесла і зберігається традиційний уклад життя. В територію з такими ознаками уже десятки років “не вписуються” окраїнні містечка Гуцульщини: Великий Бичків, Делятин, Косів, Кути, Вижниця, Берегомет, а також центральні частини внутрішніх її міст - Рахова, Яремчі. Проте, якщо етнографічна територія Гуцульщини скорочується, геопростір, де виявляється вплив деяких елементів її культури, навпаки може розширюватись, завдяки популяризації через фестивалі і засоби масової інформації.

Головна особливість гуцульського етнографічного району полягає в тому, що він розташований в горах (тобто вище 500 м н.р.м.), займаючи найвищу (максимальна висота г. Говерла - 2016 м. н.р.м.), переважно середньогірну (середні висоти 1000 м н.р.м і вище) південно-східну частину Українських Карпат. Гірські ландшафти потребують від горян відмінної від жителів рівнинних територій системи життєзабезпечення та відмінних духовних та матеріальних навиків. Отже, гори значно інтенсивніше впливають як на весь спектр життєдіяльності, так і на психофізичні властивості своїх мешканців. Так, для всієї Гуцульщини характерне поєднання субальпійських природних лук (полонин), відгінно-пасовищного скотарства, дисперсного безсистемного розселення та ряду етнографічних рис: традиційний одяг, прикрашений вишитим геометричним орнаментом певної кольорової гами, говірка, дерев'яна архітектура, фольклор, традиції, промисли і ремесла [6, с. 120].

Суттєвий вплив на особливості гуцульської культури здійснила економічна депресивність цього регіону, слабка інтегрованість з економікою решти країни, незначна сільськогосподарська освоєність, нерозвинутість транспортної інфраструктури, політико-адміністративна роз'єднаність, низька частка зайнятості жителів у суспільному секторі виробництва. Всі названі чинники сприяли збереженню такого культурного резервату, як Гуцульщина, у відносно незміненому вигляді на тлі сучасних процесів глобалізації, коли спостерігається намагання об' єднати людство в єдиний світовий організм, стерши його етнічну самобутність.

Важливим є релігійний сегмент культурної ідентичності гуцулів. Культура та релігія на Гуцульщині надзвичайно тісно переплетені. З прадідівських часів донині збереглись народні традиції обрядовості: весілля, христини дитини, похорони, “входини” - освячення нової будівлі, проводи на полонину та інші. Всі обряди проводяться не тільки згідно релігійних канонів, а й з обов'язковим дотриманням гуцульських звичаїв. Важливим чинником, який формує етнокультуру регіону є етнопсихологія, яка впливає на ритуал проведення великих християнських свят, що водночас є неперевершеними в контексті поєднання народної творчості, прадавнього обряду та сучасного звичаю.

Характерною рисою гуцульського обряду є неодмінне використання предметів декоративно-прикладного мистецтва та традиційного народного вбрання. Наприклад, на Верховинщині, в селах Перехресне, Криворівня та на Косівщині до шлюбу молодята їдуть на конях, пишно прибраних й осідланих. Наречений в рогатівці або кресані з букетом, вишиванці, кептарі, сердаку або гуглі, чересі через плече, топірцем чи барткою в руці; наречена в барвистих чільцях і білій гулі, запасках, заквітчаній перемічці, тканій чи вишиваній, писаних капчиках і цяткованих постолах. Буває, що у весільному кортежі сім або дев'ять пар вороних на яких сидять дружби та дружки, бояри, куми та хресні батьки. На Верховинщині традиційно стріляють вгору з самопалів, що виготовлені у формі опришківських пістолів [5, с. 105].

На Гуцульщині, яка має притаманні лише їй природно-кліматичні умови і характеризується певними історико-культурними процесами, зокрема, простежуються такі особливості ранньовесняної обрядовості: своєрідна специфіка і наявність міфологічного компонента, побутування календарно- обрядових пісень. Саме шляхом аналізу цих рис ми матимемо можливість відтворити її автентичний характер. Прихід весни вітали веснянками й весняними ігрищами, в яких прославляли поворот сонця й розквіт природи. Це свято злилося з християнським Великоднем і Зеленими святами. У замовляннях гуцулів серед святих особливо виділяється Юрій. Варто відзначити, що ім'я його можна часто зустріти у замовляннях. Свято зустрічі весни (Ярила) було одним з найулюбленіших свят наших далеких пращурів. Зокрема, зберігся до наших днів обряд класти коло хати обереги у вигляді грудки землі із зеленою травою і вербовою лозою. На Гуцульщині такі шматки дерну з вербовою гілочкою клали ввечері напередодні свята Юрія на стовпи воріт, на огорожу-творіння. Саме календарно-побутова обрядовість є своєрідним полем поєднання і зіставлення індивідуальної та групової ідентичності, оскільки людина через різні обрядові дії виділяє ті компоненти обрядовості, які їй найближчі, і цим формує певний особистий фон, що простежується у сприйнятті, але підкоряється і слідує загальній традиції. Так, на Гуцульщині це проявляється під час святкування різних свят, зокрема Різдва, про що свідчить запалювання ритуальних вогнів, закликання померлих родичів на Святу вечерю, культ “дідуха” [5, с. 112]. У цьому випадку швидше йдеться про розуміння культури як процесу транслювання загальних цінностей та способу їх осягнення. На наш погляд саме збереження цих обрядів потенційно особливо приваблюватиме туристів у гуцульський регіон, адже знайомство з такою автентикою, яка, я ми ствердили вище є органічною частиною життєвого укладу, здатне за умови покращення туристичної інфраструктури привабити чимало туристів.

Належна увага до проблем сталого розвитку Гуцульщини приділяється також і з боку місцевих науковців та громадськості. Так, на науково-практичних конференціях, що відбуваються в рамках щорічних гуцульських фестивалів, розглядалися такі актуальні теми, як “Економічні та природно-екологічні проблеми Гуцульщини і шляхи їх розв'язання” (V фестиваль у Путильському районі, 1995);

“Карпатський регіон і проблеми сталого розвитку” (VII фестиваль у Рахівському районі, 1998);

“Економічні та соціально-культурні проблеми регіону Гуцульщини” (ІХ фестиваль у Надвірнянському районі, 1999); “Гуцульщина: наука, освіта, культура” (Х фестиваль у місті Коломиї, 2000); “Проблеми відродження і розвитку матеріальної і духовної культури гуцулів” (ХІ фестиваль у Верховинському районі, 2001); “Гуцульщина на початку ХХІ ст.” (ХІІ фестиваль у Косівському районі, 2002);

“Збереження регіональної самобутності Гуцульщини: сучасний стан, проблеми і перспективи” (Х^ фестиваль у Путильському районі, 2004), а на міжнародній науковій конференції, що проходила в рамках ХV Гуцульського фестивалю на Рахівщині Закарпатської області, обговорювалася проблема збереження етнокультурної та історичної спадщини Карпат [1, с. 56].

Розвиток етнотуризму на Гуцульщині здійснюється шляхом проведення різноманітних заходів для молоді. Маємо на увазі, зокрема, молодіжний екологічний фестиваль “Гірська веселка”; молодіжний екологічний табір “Беркут”; а також такі екологічні акції: “Збережемо лісову красуню”, “Посади дерево”, “Весняна екологічна толока”, “Першоцвіти”, “Благоустрій України”, “Жива вода” тощо [4, с. 35].

Значного поширення в регіоні набули етнографічні музеї, що зберігають, вивчають та експонують етнографічні колекції, які знайомлять сучасників із процесами етногенезу, побутом і культурою гуцулів. Більшість сучасних етнографічних музеїв Гуцульщини репрезентують відвідувачам тематичні експозиції традиційної культури гуцулів (ужитково-побутові й мистецькі предмети XVIII-початку XX ст.). Серед них: Коломийський музей народного мистецтва Гуцульщини та Покуття ім. Й. Кобринського і Косівський музей народного мистецтва та побуту Гуцульщини на Івано-Франківщині.

Сьогодні на території Гуцульщини, а саме у Верховинському районі Івано-Франківської області функціонує 11 музеїв, регіональний музей Гуцульщина, хата-музей кінофільму “Тіні забутих предків” та приватний музей Музичних гуцульських інструментів Романа Кумлика в селищі Верховина, музеї І. Франка та М. Грушевського в с. Криворівня, музей гуцульського театру ім. Гната Хоткевича в с. Красноїлля та ряд інших [1, с. 32].

З метою забезпечення розвитку туристичного потенціалу на території Національного природного парку “Гуцульщина” створено 7 еколого-пізнавальних туристичних маршрутів, зокрема ім. Цісаревича Рудольфа; Скала Баби; Перкалаба - Пробійнівка; Монастирський; Чимірне; Кляуза Лостун; Стежками Лесі Українки. Знайомство з красою незайманої природи, самобутність культури гуцульського регіону, підвищення екологічної культури мандрівників і місцевих жителів, сприяння останнім в економічній користі від охорони навколишнього середовища - це основні фактори, на яких має триматися таке популярне останнім часом явище, як екоетнотуризм.

Збереження етічних традицій є пріоритетним у Яворівському центрі народного мистецтва “Гуцульська гражда”, де створено мистецько-туристичного комплексу, що включає в себе музей-гражду, готель, ресторан. Крім цього гірські схили придатні для будівництва витягів і організації гірськолижного катання. Але найбільш перспективним і затребуваним, враховуючи зайнятість населення народними промислами і виробництво екологічно чистих продуктів, є розвиток етнотуризму.

Основні завдання розвитку рекреаційної сфери гірських територій полягають у зміцненні конкурентних позицій рекреаційних територій в межах гуцульського регіону через розвиток інфраструктури та просторового потенціалу; розширенні видів туристичного відпочинку через пошук нових форм рекреаційної продукції, що виробляється на конкретній території. Головною рисою розвитку рекреації на сільських територіях є акцентування уваги на стратегіях ендогенного розвитку, що передбачає використання потенціалу місцевих людських, інституційних та природних ресурсів, щоб створити для місцевих жителів нові можливості розвитку та стимулювати нові види діяльності. Це визначає необхідність дослідження тенденції розвитку етнографічних факторів та місцевих умов, що впливають на формування рекреаційної системи та на визначення її основних параметрів.

Етнографічний туризм Гуцульщини має бути нерозривно пов'язаний із завданнями екологічного туризму, щоб знайомство із гуцульською культурою відбувалося на основі взаємоповаги та взаєморозуміння, а також взаємної вигоди місцевого населення й туристів. Саме етнотуризм, на наш погляд, зданий найінтенсивніше вплинути на збереження етнокультурного ландшафту Гуцульщини. Адже завдяки цьому виду туризму у регіоні відбувається відродження звичаїв і традицій забутих промислів та ремесел, обрядово ритуальних дій. Безперечно надзвичайно важливим є те, що це дозволяє передусім молодому поколінню гуцулів не забувати свої традиції, при цьому суттєво покращуючи власний матеріальний стан.

Список використаних джерел

туристичний рекреаційний гуцульський етнос

1. Верховищина за 20 років незалежності України. - Верховина, 2011. - 368 с.

2. Витвицький С. Історичний нарис про гуцулів / С. Витвицький. - К.: Світ. - 95 с.

3. Івано-Франківщина туристична. Бойківщина. Гуцульщина. Опілля. Покуття / Голов. упр. туризму і культури ОДА. - Івано-Франківськ, 2007.

4. Карпатська конвенція: використання на практиці (тлумачник, книга 2). - Київ, 2007. - 48 с.

5. Коцан В. Традиційний народний одяг великобичківських гуцулів ХІХ-першої половини ХХ століть / В. Коцан // Науковий вісник Ужгородського університету. Серія “Історія”. - 2013. - Вип. 2 (31). - С. 105-117.

6. Лаврук М.М. Гуцули Українських Карпат (етногеографічне дослідження): Монографія / М. М. Лаврук. - Львів: Вид. центр ЛНУ ім. І. Франка, 2005. - 288 с.

7. Прикарпаття: спадщина віків. Пам'ятки природи, історії, культури, етнографії. Історико-культурологічне видання / гол. ред. М. Кугутяк. - Львів, 200б. - 568 с.

8. Чаплінський Б. Проблема етнокультурного ландшафту Гуцульщини: риси, поділ, збереження / Б. Чаплінський, А. Кібич // Наукові записки Вінницького педуніверситету. Серія Географія. - 2010. - Вип. 21. - С. 259-265.

9. Черчик Л.М. Культурна спадщина як складова туристично-економічного співробітництва / Л.М. Черчик, Н.В. Колена // Науковий вісник Ужгородського університету.

Размещено на Allbest.ru