Пошуки національної ідентичності в родині волинського дворянина Карла фон Ґродзінського (початок ХХ ст.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Пошуки національної ідентичності в родині волинського дворянина Карла фон Ґродзінського (початок ХХ ст.)

Лариса Шваб, Соломія Шваб

Постановка наукової проблеми та її значення

Сучасній науці відомі три теорії українського націотворення: 1) теорія «споконвічності» - українці існують стільки, скільки існує людина сучасного типу; 2) теорія «єдиної колиски» - загальноприйнята в Радянському Союзі; 3) теорія автохтонності, яка ототожнює українську націю з народом й етнічно-мовними критеріями та походить від народницької школи Михайла Грушевського. Цю теорію підтримали й розвинули українські історики Михайло Максимович, Володимир Антонович, Ярослав Дашкевич, Іван Брайчевський, Ярослав Ісаєвич, Григорій Півторак та інші.

Другий етап - 1950-1980 рр. - відомий працями Ернеста Реннана, Мірослава Гроха, Карла Дойча. Їхній головний висновок полягав у тому, що нації не є «старими, як історія», а порівняно недавніми утвореннями. Ця теорія знайшла прихильників в Україні. Із 1994 р. відомі праці Сергія Єкельчика, Ярослава Грицака й Богдана Кравченка. Нації, на думку цих учених, є продуктом переходу від аграрного, неосвіченого та маломобільного суспільства до урбанізованого, писемного й змобілізованого. Тож в українській науці виникла й розвивається «четверта» теорія націотворення, згідно з якою «суттю нації є почуття самоусвідомлення».

Центральний термін обох концепцій - поняття «нація». Перші ідентифікують її з поняттями «етнос», «народ» і наділяють їх стійкими ознаками, інші - із поняттям «політичної нації», або «суб'єктивним відчуттям членів нації своєї приналежності до національної спільноти» (Е. Реннан).

Мета дослідження - виявлення закономірностей націотворення в локальній історії України.

Виклад основного матеріалу й обґрунтування отриманих результатів дослідження

український націотворення культурни ґродзінський

Історія родини Ґродзінських на Волині почалася наприкінці ХІХ ст., коли Карл фон Ґродзінський купив маєток у селі Линеві. Карл був сином одного з трьох братів Ґродзінських, котрі брали участь у листопадовому повстанні 1830 р. Із трьох братів лише Ян залишився живий, потрапив до німецької родини й разом із нею виїхав до Східної Пруссії. Він рано помер, а його сина Карла виховав німецький дворянин (звідси походить приставка «фон» у прізвищі Карла фон Ґродзінського) у німецькому дусі, ворожому до всього польського. За походженням Ґродзінські були поляками, тому Ірина Левчанівська Ірина Левчанівська (1913 - 2010) - українська громадська діячка, донька Олени Левчанівської - сенаторки Сейму Польщі 1922 - 1927 рр. говорила про свого діда, як про «німця польського походження» Спогади І. Левчанівської, записані Л. Шваб.. Вітчим-лютеранин дав Карлові агрономічну освіту й відправив у Росію «заробляти собі на життя» [1, с. 6].

Тривалий час Карл управляв маєтками графа Мусіна-Пушкіна. Одружився з німкенею й у них народилося четверо дітей: Маргарита, Ґертруда, Анна та Фріц. Про долю цих людей ми нічого не знаємо.

Перша дружина Карла рано померла й 1870 р. він одружився з росіянкою Тетяною Пряхіною, котра походила з російського роду кріпосних селян графа Шереметьева. Одружившись, Карл Ґродзінський прийняв православне хрещення з ім'ям Карп, на російський манер Ірина Олександрівна згадувала його як Карпа Івановича.. Отже, Карпо Іванович прийняв російське підданство, приписався до «сословія» купців. Приставка «фон» зникла з прізвища лише після революції 1917 р. До цього діти підписувалися «фон Ґродзінські» [2, с. 28]. У подружжя народилося шестеро дітей: Катерина, Олександр, Лизавета, Антоніна, Олена й Михайло.

У 1895 р. Карпо Іванович узяв позику на 99 років (до 1994) під 4 % річних і придбав маєток у селі Линеві Волинської губернії, поблизу Торчина. Йому належало 523 десятини землі з будинками, вітряком та худобою [1, с. 7].

Батьки Ґродзінські були високоосвіченими людьми, мали багату бібліотеку. Діти отримували початкову освіту вдома. Їх навчали німецької, французької, англійської мов. Усі отримали освіту в Санкт-Петербурзі, а наймолодша Олена, після закінчення Олександрійської жіночої гімназії, поступила на філософський факультет Віденського університету, навчалася в консерваторії в Лейпцігу На стіні в кімнаті Ірини Левчанівської висів портрет Бетховна - нагорода Олени Ґродзінської за успішний академконцерт.. У родині розмовляли лише російською мовою Зі спогадів І. Левчанівської, записаних Л. Шваб..

Їхня молодість припала на роки великих революційних потрясінь у Російській імперії. Достеменно невідомо, як ці події впливали на приватне життя дітей Ґродзінських. Знаємо лише, що наймолодший брат Михайло покинув Луцьку гімназію й закінчував навчання в Санкт-Петербурзькій ґімназії, оскільки брав участь у «ежедневных ночных демонстрациях» [1, c. 7] у Луцьку і його відправили «от греха подалее» [1, с. 7]. Відомо також, що дружина брата Олександра, Юлія Михайлівна Євтихова, належала до Української студентської громади в Петербурзі, але, як пізніше сама говорила: «[...] то були гріхи молодості, вплив ніжинської української молоді» [1, с. 16].

Також відомо, що двоє дітей Ґродзінських, Лизавета й Олександр, овіяні «російським патріотичним духом», залишилися жити в Петербурзі та стали переконаними росіянами. А двоє інших - Михайло й Олена були втягнуті в політизований український національний рух та обрали українську ідентичність.

«Росіянка» Лизавета жила в Петербурзі до 1959 р. Ірина Левчанівська з батьком Левчанівським Олександром Митрофановичем відвідувала тітку в Ленінграді в 1953 р. й згадувала цікавий епізод розмови. Олександр Митрофанович із донькою розмовляли українською мовою. Тітка Лизавета не приховувала роздратування, аж нарешті вигукнула: «Прикратите, а то мне кажется, что вы дурачитесь» [1, с. 15].

Олександр, старший син родини Ґродзінських, рано покинув родинне гніздо, рідко приїздив додому, мало спілкувався зі своїми сестрами. У 1922 р. приїхав із Радянського Союзу в Польщу, аби пред'явити довіреність від Лизавети й Михайла на їхню частину батьківського спадку. Поки жив у Луцьку, діти вчились у російській гімназії. Потім виїхав у Ґдиню й лише на літо приїздив у Линів. Розв'язка його життя наступила 1939 р. 17 вересня Олександр із дружиною затрималися в Линеві. У страсі перед війною вирішили перейти Буг та «якось дістатися до Франції», де жила їхня донька Катерина. Але дядько Олександр несподівано помер на кордоні; його дружина згодом потрапила до Франції [1, с. 16]. Катюша Пілле, так звали доньку Олександра Ґродзінського після шлюбу з Анрі Пілле, усе життя прожила у Франції, добре розмовляла російською мовою, любила свою батьківщину - Україну, але себе вважала росіянкою .

Наймолодший син Михайло після закінчення Московського університету повернувся в Україну, працював у Житомирі, а в 1913 р. отримав посаду практиканта із садівництва в місті Володимирі- Волинському. Після закінчення Великої війни оселився в Житомирі в підрадянській Україні. Він не «любив» поляків (його нянька - українська селянка - виховала в ньому ненависть до поляків) і вважав, що там «більше України», ніж у Польщі Зі спогадів Ірини Левчанівської, записаних Л. Шваб. Зі спогадів Ірини Левчанівської, записаних Шваб Л..

Ніжні родинні почуття Михайло мав до своєї старшої сестри Олени - мами Ірини Олександрівни Левчанівської. Вона народилася 27 січня (9 лютого за новим стилем) 1881 р. в селі Городно на Волині. Навчання у Відні й Лейпцігу Олена не закінчила, її мама, після смерті чоловіка й старшої доньки Катерини, мала великі труднощі з веденням господарства, бо «нічого з того не вміла» [1, с. 24]. Тому Олена повернулася в Линів допомагати матері.

Її натурі було близьке українське селянське середовище. Десь у 1906 р. вона з братом Михайлом у великій залі маєтку відкрила школу для линівських дітей. Навчання проводили українською мовою. Селянських дітей вчили читати, писати, рахувати, географії, історії тощо. У схилянні Олени на користь українства в період її життя в Линеві (до початку Великої війни) велике значення мало переконання, яким керувались у своїй просвітницькій діяльності українські народники.

На її остаточний вибір мови спілкування (національності), політичних переконань впливало кілька факторів. Один із них - одруження з українцем Олександром Митрофановичем Левчанівським.

Олександр Митрофанович Левчанівський - нащадок старого українського роду з Лівобережної України. Перший, про кого відомо з Левчанівських, був хорунжий Михайло Левчанівський. Син і внук його теж були хорунжими. Правнук Григорій - священик у селі Носівка Чернігівської губернії. Другим сином отця Григорія був Василь, прадід Ірини Олександрівни, академік Київської духовної академії, а з 1823 р. - професор Кишинівської духовної семінарії. Він, очевидно, брав участь у русі декабристів, оскільки відомо, що 30 грудня 1825 р. його позбавили професорського звання й звільнили з роботи. Василь повернувся до батька в Носівку. Як «неблагонадежного» його більше нікуди на службу не приймали [1, с. 15-16].

У шлюбі з Дарією Йосипівною Кам'янецькою Василь мав два сини й чотири доньки. Один із синів - Митрофан - став батьком Олександра Митрофановича Левчанівського [1, с. 15-16].

Олександр, на відміну від дітей Ґродзінських, був активним учасником українського політичного руху за «загальні демократичні свободи». Уперше з Київського університету його звільнили за участь у підпільній громаді, що діяла в Києві. Такі громади виникали на зламі ХІХ-ХХ ст. у містах Лівобережної України й Петербурзі навколо університетів, гімназій, шкіл тощо. Петербурзький електротехнічний інститут Олександр покидав кілька разів через арешти. Шлюб з Оленою Ґродзінською в 1905 р. врятував його від ув'язнення, спричиненого січневими подіями 1905 р. [1, с. 24]. Подружжя було членами Української студентської громади, брало участь у концертах і студентських демонстраціях [2, с. 9].

Олександр Левчанівський належав до тієї генерації «зрусифікованих» українців, що, незважаючи на «чиновницькі чини», зберігали душевне тепло до своєї «малої батьківщини». Тому не дивно, що молодий, делікатний розум панночки Льолі Ґродзінської піддався його «культурному тискові».

Досвідчена Олена Карпівна Гродзінська-Левчанівська, пройшовши горнило Великої війни, стала свідомою свої місії перед українським народом. У 1922 р. її обрано сенаторкою за списком під номером 16 (Блок національних меншин) до Сейму Республіки Польщі. Каденція тривала до 1927 р. [2, с. 11]. Освіченість Олени Гродзінської якнайкраще придалася для української справи: вона знала, окрім слов'янських, німецьку, французьку й італійську мови. Зі сенатської трибуни її голос звучав у захист прав українців. В архіві Ірини Левчанівською збереглися кілька її промов.

Після закінчення каденції 1927 р. Олена Левчанівська переїхала на постійне місце проживання в Линів. У вересні 1939 р. радянська влада відібрала її однокімнатний будиночок, збудований на місці зруйнованого у війні родинного будинку, а 24 грудня Олену Карпівну арештували. 30 травня 1940 р. із Луцької в'язниці її повезли на Здолбунів [1, с. 178].

Її донька розповідала, як стояла на станції «Луцьк» і вдивлялась у вагон, де була її мама. У руках тримала для неї пакунок, а мама показувала очима, щоб дівчина не підходила. І так вони дивилися одна на одну, прощаючись. Цей біль, цей жах, годі було витримати. Олену Левчанівську розстріляли за наказом від 24 квітня 1940 р. [1, с. 178]. Місце її поховання невідоме [3, с. 145-150].

Олена Ґродзінська мала хорошу звичку - записувати свої враження й думки. Перший запис у щоденнику зроблено 01.01.1901 р., останній - у 1915 р. Щоденник вівся російською мовою, потім Олена Карпівна перекладала його українською, але не закінчила. Після шістнадцятирічної перерви в 1931 р. вона зробила новий запис. Тепер - українською мовою.

Українську мову як засіб спілкування й виховання доньки, Олена Карпівна обрала після перебування в біженцях у Житомирі в 1917-1919 рр. Олександр Левчанівський розмовляв російською, українською й польською ситуативно, але після повернення на Волинь у 1920 р. «набув нового усвідомлення свого українства» й більше питання вибору мови спілкування в родині не виникало.

Велетенський кривавий слід ХХ ст. в Україні залишила Велика війна. Українці понесли незчисленні біологічні втрати й лише завдяки великому демографічному потенціалу Україна змогла перетривати продовж усього ХХ ст. [6, с. 102].

Велика війна знаменувала початок ХХ ст. в історичному сенсі. Австро-Угорщина, Німеччина й Росія від самого початку мали чіткі геополітичні розрахунки стосовно України. Німеччина й Австрія були зацікавлені в її захоплені. Росія мріяла про завоювання Галичини, Буковини та Закарпаття. Антанта апелювала до прав націй на самовизначення, маючи на увазі самовизначення підневільних народів Австро-Угорщини й Німеччини [6, с. 102].

Отже, кожна зі сторін «інтернаціоналізувала» національне питання в Україні: Росія - підтримуючи «рускіх» із Галичини, Буковини та Закарпаття; німці й австрійці - підтримуючи діяльність на своїх територіях емігрантських українських антиросійських організацій. Самі ж українці, на цей раз в особі східноукраїнської інтелігенції, скористалися діяльністю неурядових російських організацій, спрямованих на допомогу жертвам війни [6, с. 106].

Особливість воєнно-революційної ситуації полягала в тому, що українці, урешті-решт, не стали союзником жодної зі сторін, так само, як протилежна - воююча сторона - не вірила в лояльність українців. Український рух переслідувався військовими адміністраціями обох сторін. Російський уряд закрив усі українські видання, організації тощо. Російський окупаційний режим між кінцем 1914 - першою половиною 1915 р. на Галичині з усією суворістю насаджував «русские начала»: російські мову, закони тощо.

Німецька та австрійська влада висилали українців Галичини до спеціальних таборів у глибині Австрії. Там їх тримали без слідства й суду роками. Військові трибунали карали людей за найменшу підозру чи за доносом у шпигунстві. Особливою жорстокістю відзначались угорські частини. У Перемишлі 15 вересня 1914 р. мадярські солдати закололи на вулиці 40 арештованих українських інтеліґентів і селян [6, с. 107].

Драматична воєнна дійсність структурувала український національний рух: 1 серпня 1914 р. була утворена Головна українська рада з Костем Левицьким на чолі, яка почала формування українського легіону в австрійській армії «Українських січових стрільців»; східноукраїнські емігранти у Львові заснували Союз визволення України (4 серпня 1914 р.) як організацію підросійських українців на час війни для пропаганди ідеї політичної самостійності України; у травні 1915 р. Головна українська рада та Союз визволення України утворили Загальну українську раду, що стала єдиним найвищим представницьким органом українського народу в Австро-Угорщині; група національно свідомої інтелігенції з Києва, Полтави, Харкова, Катеринослава, Одеси й Чернігова надіслали на адресу депутатів Думи меморандум, у якому вимагали політичних прав для українців, Рада Товариства українських поступовців зголосила програму боротьби за автономію України; формувалися нелегальні структури, де активними були соціал-демократи [6, с. 108].

Отже, напередодні російської революції 1917 р. український рух мав політичну програму, певні політичні й військові структури, набрав досвіду організації та агітації. Але, що найважливіше, міг розраховувати на підтримку українського населення.

У життя традиційного українського села Велика війна увірвалася руйнівною силою, яка змінила спосіб життя селянина, його віковічні вартості та погляд на себе.

Передчуття наближення війни оселилося між людей уже в липні 1914 р, коли в газетах повідомили, що в Сараєво забито ерцґерцога Фердинанда: «Сьогодні в газетах повідомлення, що в Сараєво забито ерцґерцога Фердинанда. Мама каже, що з того виникне війна...», - написала 18 липня 1914 р. Олена Левчанівська у своєму щоденнику [1, с. 47; 4, с. 130-134].

Російський уряд оголосив мобілізацію. Люди не відразу розуміли, що то от-от треба йти. «Наприкінці ХІХ століття, - пише Ярослав Грицак, - багато українських селян могли вибирати між фабрикою у сусідньому місті й освоєнням далеких земель у Сибірі чи на Далекому Сході. У другому випадку вони продовжували жити традиційним життям..» [6, с. 105]. Серед селян примусова мобілізація розбурхала цілу драму: «Стогін стоїть над селом. Плакали і мліли чоловіки і жінки. Баби чіплялися за колеса і лягали перед возами. Обезлюдніло село... Криво посміхався Стах, ховаючи свою тугу., а Філько в останню хвилину довідався, що і йому треба у Свинюхи. Люди збожеволіли від горя, стогнали і кричали, баби впадали в істерику і мліли» [1, с. 48; 4, с. 130-134].

Примусова мобілізація не лишала селянам вибору. Від селян очікували, що вони повинні віддати життя за монарха й батьківщину. Але що було їх батьківщиною? Найбільше селянин ототожнював себе з губернією або повітом, у якому проживав до мобілізації. Комунікації, ґазети в глухих провінціях російської імперії були тоді рідкістю, «гласність замінялася чутками, здогадками, плітками й узагалі «превратными толкованиями» [6, с. 7-10].

Ще одним явищем війни було біженство. Олена Левчанівська вела записи в серпні 1914 р., якраз у час жнив, навіть така завжди важлива пора не зупиняла селян. «Сьогодні у нас був важкий день. Зранку розіпхала всіх на роботу, а Семен поїхав з житом шукати млина. Раптом з'являється і просить мене послати когось у Ватинець, тому, що там всі люди роз'їжджаються і “чудо роблять”. Я сама поїхала з Романом. У Ватинці всі люди стояли біля кузні, і на моє питання чого вони стоять? Відповіли мені: “А що, проше барині, люди збираються, то й ми збираємося тікати”» [1, с. 50].

Отже, мобілізація, біженство й явище військовополонених були тими «модернізаційними» чинниками, котрі формували національний характер українських селян. У складі імперських армій вони завойовували нові території. Зустрічали таких самих селян і «дивувалися, що розмовляють однією мовою». Так формувалась уява про спільність людей, котрі проживали на великих просторах імперії.

Родина Левчанівських у червні 1915 р. розпочала довгий шлях біженців. «Зрушили нас з місця епідемії, наступ ворога і своє “христолюбиве воїнство”. Приїжджали офіцери і розповідали, як солдати будуть все грабувати і розбивати» [1, с. 57]. У Ніжині на Різдво 1917 р. до родини приїхав батько - Олександр Левчанівський, який у лютому 1915 р., «охоплений патріотизмом», виїхав у Варшаву. Весь цей час Олександр Левчанівський працював у Шляховому відділі, який будував дороги для російської армії десь під Варшавою» [1, с. 59].

До Житомира родина Левчанівських переїхала восени 1917 р.

Перебування Левчанівських у Житомирі збіглося з революційними подіями 1917 р. в Росії. Саме в цей час визрів і набрав великої сили український національний рух, який виступив за політичне самовизначення України аж до відокремлення від Росії. Весна - літо 1917 р. пройшли під знаком «українізації» суспільно-політичного життя. 17 березня 1917 р. утворилася Центральна рада, у Київ приїхав Михайло Грушевський [7, с. 23], одразу очолив Центральну раду й надав її діяльності чіткої політичної спрямованості. Швидко відроджувалося громадянське життя; з'явилося багато нових газет і видавництв, утворювалися нові масові громадські організації. Відкривались українські школи. Зміни відбувалися під лозунгами соціалізму й демократії.

У зв'язку з цим у спогадах Ірини Левчанівської є цікавий епізод. Її родич по батькові Іван Миколайович Леонт'єв - активний діяч революційного руху в Петрограді - ще змолоду любив полювання. Їздив на полювання з дружиною і конче брав із собою томик «Капіталу» Маркса, але так його ніколи й не читав [1, с. 28]. Ярослав Грицак пише, що соціалізм в Україні був проявом інтелектуальної моди. Але основу уявлень про нього складало не вивчення творів Маркса, Лассаля, Бернштейна, а читання популярних брошур [6, с. 113].

Звістку про проголошення Української Народної Республіки Левчанівські зустріли в колі «біженців», увечері панував піднесений настрій. Тато Ірини на той час працював у міській управі, мама - у школі для дорослих, а також у газетах «Громадянин», «Волинська газета», обоє брали участь у відкритті «Просвіти» [1, с. 60-64].

У Житомирі Левчанівські тісно товаришували (й навіть перебували під його ідейним впливом¹) із Марком Луцкевичем, котрий був одержимий ідеєю кооперації. Із кошелем за плечима, із буханцем хліба й шматком сала він ходив пішки від села до села й закладав кооперативи - споживчі товариства, які не допускали визиску селян крамарями. Луцкевич був таким залюбленим у цю справу, що все міряв лише кооперацію. «Він добрий чоловік, - казав про Олександра Левчанівського, - але не кооператор» [1, с. 63]. Кость Кобилянський також ходив по навколишніх селах і закладав філіали «Просвіти». Але дуже рано помер. Його брат Лонгін Михайлович у 30-х роках жив у Луцьку та працював у Ревізійному союзі кооперативів. І Марко Луцкевич, і Кость Кобилянський мали великий вплив на погляди в родині Левчанівських.

У якийсь момент відбулися зміни в настрої волинських «біженців», більше ніхто не сміявся, вікна загородили мішками з піском. «Якось вранці крізь вікно пролетіла куля між мною і татом, коли ми з ним снідали і застрягла в стіні», - згадує Ірина Левчанівська [2, с. 63]. Коли стрілянина припинилася, стало відомо, що місто зайняли більшовики. У житті «біженців» із приходом більшовиків усе змінилося. Чоловіки кудись зникли. Почали повертатися після чуток, що в місто йдуть січові стрільці.

Події, які описує Ірина Левчанівська, стосувалися січня - лютого 1918 р. Запорізька бригада витіснила «красноармейцев» із Житомира. Більшовики через Фастів, знищуючи все за собою, відійшли на Київ. Попереду німецького корпусу на Київ йшли загони січовиків і гайдамаків. Їх то й вітали всі мешканці Житомира. І малій Іринці дали букетик квітів, але «перший не хотів їх брати, тому що йшов на чолі війська». Квіти взяли хлопці, що йшли за ним по чотири в ряд» [1, с. 64].

Знову почалося гамірне, веселе життя. Улаштовували вечори, концерти, на яких Іринка виступала в українському костюмі, читала вірші Шевченка.

Українка я маленька, українці батько й ненька,

Коли виросту велика, буду браттям помагати Україну будувати.

А тепер я вчитись буду, тої праці, того труду,

Щоби стала добра слава, що вкраїнка з мене жвава.

За дев'ять революційних місяців 1917 р. на віддалі від своїх російськомовних родичів родина Левчанівських остаточно визначилася в політичних пріоритетах, їхні симпатії були на боці українців й української справи. Після повернення з Житомира в родині більше ніколи не розмовляли російською мовою.

Вибір Михайла та Олени Ґродзінських був світоглядно шляхетським. Як і решта української інтелігенції, вони вважали за обов'язок допомогти народові в освіті й досягненні самосвідомості. Їхній вибір уособлював уявлення моделі нації не державницькою, а духовно культурною із сильним наголосом на моральних вартостях - рівності й свободи.

У родині Ґродзінських-Левчанівських спочатку відбувся вибір мови спілкування. Олена після 1917 р. стала розмовляти лише українською мовою; перед її донькою Іриною ніколи не поставало питання вибору мови. Відомий випадок, коли німецький журналіст, приїхав із Києва взяти «в однієї пристарілої пані», як він висловився на початку статті, інтерв'ю й запропонував для діалогу російську мову. Пані Ірина категорично відмовилася: «Я не розмовляю російською», - відповіла вона. Урешті

Зі спогадів Ірини Левчанівської, записаних Л. Шваб зійшлися на німецькій. Наступним кроком Ґродзінських було відкриття школи для селянських дітей. Навчали українською мовою, а уроки російської, що проводила Тетяна Пряхіна, мали полегшити селянським синам службу у війську царської Росії.

Висновки й перспективи подальших досліджень

Український національний рух - шляхетський за походженням, котрий пізніше охопив різночинську інтелігенцію, вирізнявся ствердженням моральних вартостей. Ця «високовольтна» моральність є лейтмотивом усього написаного Оленою Ґродзінською- Левчанівською: «Страшно чути гуркіт гармат, дивитись на безкінечні заграви з усіх сторін - але відчуваю, що всі спокійніші поки я тут, і знаю, що мені не треба червоніти перед Людвиком і Стахом (слуга в маєтку Ґродзінських). І на душі у мене ясно від тої свідомості та й нема в ній докору: нікого не обманюю і допомагаю там, де біда. Все більше переконуюсь в силі ідеї, яка перемагає страх, невигоди», - писала вона в щоденнику.

Міжвоєнна діяльність Олени Левчанівської як сенаторки польського сейму знову скеровувалася на захист культурних і політичних прав українців. Власне за цю національну українську діяльність її знищила радянська влада в 1940 р.

Лідери українського національного руху могли очікувати на підтримку селянства. Українські селяни мали певні «підсвідомі» зародки, що стали політичним капіталом на майбутнє. Український національний рух у ХХ ст. в підросійській і підрадянській Україні набув не лише ретроспективних, але й перспективних характеристик.

Джерела та література