Балтійська етнокультурна провінція та проблема походження індоєвропейських і фінно-угорських народів

Размещено на http://www.allbest.ru/

БАЛТІЙСЬКА етнокультурна провінція ТА ПРОБЛЕМА ПОХОДЖЕННЯ ІНДОЄВРОПЕЙСЬКИХ І ФІННО-УГОРСЬКИХ НАРОДІВ

Леонід ЗАЛІЗНЯК доктор

історичних наук, професор,

старший науковий співробітник відділу

Анотація

Автор статті робить спробу реконструкції за допомогою археологічних та антропологічних матеріалів культурно-історичних витоків перших фінно-угорських та індоєвропейських народів Європи кінця епохи каменю. Йдеться про балтійське коріння фінно-угорської сім'ї народів, а також про єдине мезо-неолітичне підґрунтя найдавніших індоєвропейських культур України (Маріуполь, Середній Стіг) та Центральної Європи (культури лійчастого посуду, кулястих амфор) IV-ІІІ тис. до н.е.

Ключові слова: індоєвропейці, фінно-угри, балтійська культурна провінція, культури маглемезе, маріупольська, середньостогівська, лійчастого посуду, ямна.

Аннотация

БАЛТИЙСКАЯ ЭТНОКУЛЬТУРНАЯ ПРОВИНЦИЯ И ПРОБЛЕМА ПРОИСХОЖДЕНИЯ ИНДОЕВРОПЕЙСКИХ И ФИННО-УГОРСКИХ НАРОДОВ

Леонид ЗАЛИЗНЯК

доктор исторических наук, профессор, старший научный сотрудник отдела украинской этнологии НИИУ

Автор статьи делает попытку реконструкции с помощью археологических и антропологических материалов культурно-исторических истоков первых финно-угорских, а также индоевропейских народов Европы конца эпохи камня. Речь идет о балтийских корнях народов финно-угорской языковой семьи, а также единой мезо-неолитической подоснове древнейших индоевропейских культур Украины (Мариуполь, Средний Стог) и Центральной Европы (культуры воронковидных кубков и шаровидных амфор) IV-ІІІ тыс. до н.э.

Ключевые слова: индоевропейцы, финно-угры, балтийская культурная провинция, культуры маглемезе, мариупольская, среднестоговская, воронковидных кубков, ямная.

Annotation

BALTIC ETHNOCULTURAL PROVINCE AND THE PROBLEM OF ORIGIN OF INDO-EUROPEAN AND FINNO-UGRIC PEOPLES Leonid ZALIZNIAK

Doctor of Historical Sciences, professor,senior research fellow of the Ukrainian Ethnology Department of RIUS

The author of the article tries to carry out reconstruction using the archaeological and anthropological materials of cultural and historical origins of the first Finno-Ugrians and Indo-Europeans in the Late Stone Age Europe. This entails the Baltic roots of the Finno-Ugric family of peoples as well as the common Meso-Neolithic foundation of the most ancient Indo-European cultures in Ukraine (Mariupol, Serednii Stih) and Central Europe (Funnel Beaker and Globular Amphora cultures) of the 4th-3rd millennia BC.

Key words: Indo-Europeans, Finno-Ugrians, Baltic cultural province; Maglemosian, Mariupol, Serednii Stih, Funnel Beaker, Yamna cultures.

Виклад основного матеріалу

Європа та захід Азії є домівкою народів індоєвропейської мовної сім'ї, до якої належать слов'яни, зокрема й українці. Розселення індоєвропейців протягом останніх тисячоліть значною мірою зумовило сучасну етнополітичну карту світу (Рис. 1). Саме індоєвропейські народи започаткували найбільш успішну в сучасному світі європейську цивілізацію, яка великою мірою визначає розвиток людства в останні сторіччя. Цим пояснюється надзвичайна наукова значимість проблеми походження індоєвропейської сім'ї народів для історії людства взагалі та для первісної історії України зокрема. Ф. Гегель порівняв відкриття світу індоєвропейських народів з відкриттям Нового світу Х. Колумбом.

Рис. 1 Розселення індоєвропейців у IV -- ІІ тис. до н. е.

Вагомий внесок індоєвропейських народів в історію та соціально-економічний розвиток людства протягом останніх тисячоліть зробив індоєвропеїстику однією з провідних галузей світової етнології. Серед її наймасштабніших завдань є пошуки батьківщини індоєвропейської сім'ї народів. Мається на увазі країна, з якої на зорі історії розселилися споріднені народи, які протягом останніх тисячоліть населяють Європу та захід Азії. З огляду на сказане країни Євразії давно і з перемінним успіхом змагаються за почесне право називатися батьківщиною індоєвропейців.

Особливо актуальне це питання для України. Адже переважна більшість індоєвропеїстів світу так чи інакше включає український степ до батьківщини індоєвропейців. Фактично індоєвропеїсти різних країн поділилися на два табори: тих, що виводять з півдня України усіх індоєвропейців, і тих, хто вважає, що з азово-чорноморських степів походять лише східні індоєвропейці - індо-арії, ірано-арії, хето-лувійці, греки, фрігійці, правірмени.

На жаль, індоєвропеїстика не є пріоритетною галуззю української науки. Вона ще не зайняла належного місця в українській етнології. Попри те, що індоєвропеїсти всіх часів і народів інтенсивно використовували для своїх теоретичних побудов наші багаті археологічні, антропологічні, лінгвістичні джерела, індоєвропеїстика в Україні знаходиться в зародковому стані. Означена проблематика є ще однією білою плямою в наших знаннях про минуле України, вивчення якої є нагальним завданням українознавства.

Інститут українознавства в 90-ті роки ХХ ст. робив спроби залучити через аспірантуру до індоєвропейської проблематики молодь. Наслідком цих зусиль стала поява першого і єдиного поки що за всю історію науки українського індоєвропеїста, відомого далеко за межами країни - С. Кончі. На превеликий жаль, Сергій Вікторович 07.07.2016 р. пішов із життя після важкої хвороби, полишивши рукопис цікавої і важливої монографії «Індоєвропейці: дослідження доісторії». Видання цієї праці та поновлення досліджень в галузі індоєвропеїстики - актуальні питання для його колег-українознавців.

Вже понад 200 років кілька поколінь індоєвропеїстів різних країн шукають батьківщину індоєвропейців, тобто країну, звідки у IV--II тис. до н. е. розселилися по Європі та Західній Азії пращури споріднених народів. Наприкінці минулого тисячоліття вималювалося два потужних центри розселення найдавніших індоєвропейців - чорноморсько-азовський (у степах півдня України) та центральноєвропейський (території Німеччини, Чехії, Австрії) [18, с. 242; 43, с. 24]. Постало питання: як близькоспоріднені народи могли розселятися з двох різних, віддалених один від одного на 2 тис. км центрів? Відповісти на це складне питання дає можливість концепція балтійської культурно-історичної провінції Центрально-Східної Європи [12, 13, с. 268--270; 16, 17, с. 206--213; 18, с. 446--466].

Балтійська культурно-історична провінція Центрально-Східної Європи

Історикам та археологам добре відомий факт функціонування протягом останніх трьох тисячоліть великого євразійського степу від Монголії на сході до Північного Надчорномор'я та Подунав'я в режимі міграційного коридору. Маються на увазі періодичні хвилі кочовиків, що рухалися з Центральної Азії через південь України в Подунав'я. Визначальним фактором напрямку цього руху був пошук стародавніми скотарями кращих пасовиськ. Адже чим далі на захід, тим вологість клімату вища, а травостій кращий.

Серед кочових народів, що з початку І тис. до н. е. рухалися цим коридором зі сходу на захід, часом досягаючи степів Нижнього та Середнього Подунав'я, назвемо кімерійців, скіфів, сарматів, гунів, аварів, болгар, хозар, угрів, печенігів, торків, половців, монголів, калмиків, башкирів. Цей історичний феномен відомий у науковій літературі під назвою степової культурно-історичної провінції Євразії [12, 16, 18].

Значно менше знаємо про подібний міграційний коридор, але зі зворотним напрямком міграцій із заходу на схід, що функціонував у Центрально-Східній Європі з кінця льодовикової доби [12, 16, 18]. Маються на увазі періодичні хвилі міграцій, що з фінального палеоліту, принаймні від 12,5 тис. років тому, народжувалися в межиріччі Рейну та Ельби, а часом у Південно-Західній Балтії і котилися середньоєвропейськими низинами (Німецька, Польська, Поліська) в басейни Німану, Прип'яті, Дніпра, Десни. Часом ці міграції з Центральної Європи та Південної Балтії у східному напрямку сягали Верхньої і навіть Середньої Волги (фатьянівська культура шнурової кераміки) та Сіверського Дінця.

Цей коридор поширення етнокультурних хвиль отримав назву балтійської культурно-історичної провінції [16] і залежно від історичного періоду функціонував у різних режимах - міграції, дифузії, а за доби середньовіччя - військової та економічної експансії.

Завдяки масштабним дослідженням мезолітичних пам'яток Південно-Західної Балтії [30, 31], Польщі [33-35, 37, 38], Литви [19, 28], Північної України [6-9] в останній третині ХХ ст. отримані переконливі археологічні факти про міграційні процеси середньоєвропейськими низинами на схід у мезоліті і навіть у фінальному палеоліті [6-10].

Рис. 2 Карта поширення пам'яток типу Броме-Лінгбі близько 11 тисяч років тому Умовні позначки: 1 -- стоянки культури Лінгбі; 2 -- місцезнаходження окремих наконечників Лінгбі; 3 -- напрямок міграції носіїв культури Лінгбі; 4 -- південний і східний кордони зандрових низин

Сліди найдавнішої міграції з півночі Німеччини через територію Польщі до басейнів Німану та Прип'яті простежені за поширенням характерних наконечників культури Гамбург, що датується 12,5 тис. років тому. Значно переконливіші дані маємо про міграцію низинним коридором з Південно-Західної Балтії через басейни Вісли та Німану на Верхній Дніпро і навіть Верхню Волгу 11 тис. років тому людності культури Лінгбі Ютландії (Рис. 2) [9, 14, 15, с. 45]. Вона заселила щойно звільнені від льодовика середньоєвропейські низини, започаткувавши генетично споріднені культури мисливців на північного оленя Аренсбург півночі Німеччини, Красносілля та Свідер басейнів Вісли, Німану, Прип'яті та Верхнього Дніпра [9, 14, 15, с. 45]. Ці мисливці на північного оленя останнього тисячоліття льодовикової доби з різким потеплінням клімату близько 10 тис. років тому відійшли далеко на північ на звільнені від льодовика території Скандинавії та півночі Східної Європи і започаткували постсвідерський мезоліт лісової півночі Східної Європи (Рис. 3). Схоже, що це населення брало участь у формуванні пращурів фінноугрів, про що свідчать дані як археології, так і антропології (Рис. 4) [9, с. 83; 15, с. 104-107; 42].

Рис. 3 Карта поширення постсвідерських та посткрасносільських пам'яток у мезоліті Східної Європи Умовні позначення: 1 -- свідерські пам'ятки за межами поширення культури; 2 -- мезолітичні пам'ятки лінгбійської традиції (Гренськ, Пісочний Рів, Ієнєво); 3 -- постсвідерські стоянки; 4 -- кордони свідерської культури; 5 -- кордон суцільного поширення пам'яток лінгбійської традиції; 6 -- південний кордон лісової зони; 7 -- міграція свідерського населення на межі плейстоцену та голоцену; 8 -- міграція постсвідерського населення в ранньому мезоліті; 9 -- міграція красносільської людності на межі Дріасу ІІІ та Пребореалу; 10 -- міграція кудлаівського та маглемезького населення на початку мезоліту

Полишені на рубежі палеоліту і мезоліту мисливцями на оленя середньоєвропейські низини заселила нова хвиля мігрантів із заходу, спричинена таненням Великого льодовика. Величезні маси талої льодовикової води потрапили до океану і призвели до значного підвищення його рівня. Внаслідок затоплення величезних територій між Британією і Скандинавією утворилося Північне море. Наступ океану спричинив рух лісових мисливців раннього мезоліту із затоплених територій середньоєвропейськими низинами на схід. Ці ранньомезолітичні переселенці із заходу сформували у VIH-VH тис. до н. е. культурну область Дювенсі, раніше відому під назвою «культура Маглемезе» (Maglemose). Вона складалася з генетично споріднених культур Стар-Кар Англії, Дювенсі Німеччини, Мелстед Ютландії, Коморниця Польщі, Кудлаївка Полісся та басейну Німану (Рис. 5) [34, p. 338-341; 6, 10, с. 12, 13].

Рис. 4 Могильник Оленячий Острів на Онезькому озері. Постсвідерські наконечники стріл та реконструкція за черепом масивного північного європеоїда з поховання № 100

Наприкінці мезоліту, за археологічними матеріалами, фіксується нова, постмаглемезька, міграційна хвиля із Західної Балтії на схід, представ - лена культурами Свадборг Ютландії, Хойніце-Пенки Польського Помор'я, Яніславиця басейнів Вісли, Німану, Прип'яті та Середнього Дніпра (Рис. 6). Судячи з поширення характерних яніславицьких вістер у Надпоріжжі та на сході України, постмаглемезькі мігранти з Балтії досягли басейну Сіверського Дінця (Рис. 7, 8).

Рис. 5 Область культур Дювенсі (Маглемезе, за Г. Кларком) УІІІ-УІІ тис. до н.е. Умовні позначення: 1 -- коморницькі трикутники та вістря; 2 -- вістря типу Кудлаївка; 3 -- пам'ятки культур. Кудлаївка, 4 -- Коморниця, 5 -- Мелстед та Дювенсі, 6 -- Свадборг; 7 -- кордон середньоєвропейських зандрових низин. Культури: I -- Мелстед, II -- Свадборг, III -- Дювенсі, IV -- Коморниця, V -- Кудлаївка

У другій половині VI тис. до н. е. через південь Польщі на Волинь переселилися носії культури лінійно-стрічкової кераміки. За ними із заходу до р. Случ просунулася людність культури лійчастого посуду (Рис. 8). У ІІІ тис. до н. е. тим же шляхом на Полісся і далі у Київське Подніпров'я і навіть на Десну та Верхній Дніпро пройшло населення культури кулястих амфор. Наприкінці ІІІ - на початку ІІ тис. до н. е. через Польщу на схід котилося кілька хвиль шнуровиків, які через Подніпров'я досягли Верхньої і навіть Середньої Волги, де відомі під назвою фатьянівської культури. У ІІ тис. до н. е. від Вісли до Десни поширилися постшнурова тшинецько-комарівська і споріднена з нею сосницька культури, а в І тис. до н.е. від Німану до Десни та Росі просунулася людність милоградської культури, в якій дехто вбачає нерозчленованих балто-слов'ян.

Рис. 6 Карта поширення пам'яток яніславицькоїкультури Умовні позначки: 1 -- яніславицькі вістря; 2 -- стоянки яніславицької культури; 3 -- пам'ятки рудоострівського варіанта; 4 -- кордон Поліської низовини

Пізніше із заходу до України докотилося три хвилі германських племен - культури Ясторф, Пшевор (вандали), Вельбар (готи). Останні з балтійського Помор'я дійшли до Надчорномор'я і Криму та започаткували черняхівську культуру ІІІ-ІУ ст. н. е., яку в наш час інтерпретують як археологічний відповідник імперії Германаріха готського хроніста Йордана. З раннього середньовіччя балтійська провінція змінює свою історичну форму і функціонує в режимі військової та економічної експансії варягів, тевтонських лицарів, Литви, Польщі.

Рис. 7 Карта поширення вістер постмаглемезької яніславицької культури Умовні позначення: 1 -- стоянки з серіями вістер; 2 -- пункти з 1--3 вістрями; 3 -- напрямок міграції балтійського населення в VII--V тис. до н.е.; 4 -- кордон Полісся; 5 -- південний кордон лісу в Атлантикумі

Отже, на основі масового археологічного матеріалу та письмових джерел раннього середньовіччя можна говорити про періодичні хвилі міграцій з Центральної Європи через басейн Вісли на схід принаймні з фінального палеоліту до історичних часів. Міграційні хвилі доби мезоліту створили єдине етнокультурне підґрунтя, що простяглося майже на 2500 км від Ютландії на заході до Середнього Дніпра та Сіверського Дінця на сході, на якому постали найдавніші індоєвропейські культури Європи VI-V тис. до н. е.

Рис. 8 Пізньомезолітичне та неолітичне підґрунтя індоєвропейців VI--V тис. до н. е. Культури пізнього мезоліту: 1 -- Лейен-Вартен, 2 -- Свадборг, 3 -- Хойніце-Пенки, 4 -- Яніславиця, 5 -- могильники маріупольського типу, 6 -- донецька культура. Культури неоліту: 7 -- гребінцевої кераміки, 8 -- лійчастого посуду, 9 -- балканський неоліт. І -- балкано-дунайський неоліт близькосхідного походження, ІІ -- пракартвели Кавказу, ІІІ -- прафінно-угри

Підсумовуючи сказане, зазначимо, що є всі підстави стверджувати про балтійську культурно-історичну провінцію Європи, яка протягом останніх 12 тис. років розвивалася на середньоєвропейських низинах, що простяглися від Нижнього Рейну до Десни та Сіверського Дінця. З кінця льодовикової доби до початку середньовіччя, тобто в доісторичні та ранньоісторичні часи, вона функціонувала в режимі періодичних хвиль міграцій, що народжувалися в ПівденноЗахідній Балтії та Центральній Європі і котилися далеко на схід, сягаючи басейнів Дніпра, Десни, а часом і Верхньої Волги (Рис. 2-8).

Причина цих масштабних, спрямованих у східному напрямку міграцій не до кінця зрозуміла і потребує окремого дослідження. Очевидно, на початку голоцену міграції мезолітичного населення на схід зумовлювали потужні трансгресії Північного та Балтійського морів. Певну роль у тисячолітніх міграційних хвилях спорідненого населення в межах вузького коридору середньоєвропейських низин, вірогідно, зіграв факт належності останніх до єдиної природно-ландшафтної зони змішаних лісів. Це спрямовувало міграційний потік людності з певним типом лісового господарства (мисливського чи землеробсько-скотарського) саме цим коридором. До того ж цей міграційний шлях обмежений природними бар'єрами: на півночі - Балтійським морем, а на півдні - середньоєвропейськими плато та горами з іншими природно-ландшафтними умовами (Рис. 8). Під постійним демографічним тиском з півдня з випереджаючого Європу у розвитку Середземномор'я надлишок населення первісної Європи міг зливатися лише у східному напрямку. Рух на північ стримували Північне і Балтійське моря, а Скандинавський півострів мав досить обмежені ресурси, несприятливий холодний клімат і гірський рельєф. Тому Східна Європа з її безмежними просторами і природними ресурсами та нечисленним мисливсько-рибальським населенням здавна грала роль своєрідного резервуару для відтоку надлишків населення з Центральної Європи та Балтії.

Наслідком таких міграцій в межах балтійської провінції було періодичне утворення великих етнокультурних спільнот генетично спорідненого населення. Первісні мешканці балтійської провінції, відповідно її позиції на карті Європи, були високими, масивними північними європеоїдами, нащадками кроманьйонців льодовикової доби. Про це переконливо свідчать численні антропологічні дослідження. Археологічним відповідником цих спільнот є численні області споріднених культур, які об'єднують спільні риси матеріальної культури та тип первісного господарства.

Першою з таких культурних областей балтійської провінції була область культур з наконечниками стріл на пластинах (Рис. 2), що поширилися в ХІ тис. до н. е. на низовинах від Ютландії на заході до верхів'їв Дніпра і Волги на сході. В неї входили групи первісного населення, поєднані спільним походженням з Балтії, масивним кроманьйоїдним антропологічним типом, спільною культурною традицією, типом господарства, а значить, дуже вірогідно, спільними етномовними характеристиками. Судячи з даних археології, саме нащадки цієї людності були першими мешканцями півночі Східної Європи, далекими пращурами фінно-угорських народів (Рис. 3, 4).

Утворення масштабної етнокультурної спільноти ХІ тис. до н. е. було лише одним із подібних історичних епізодів, що періодично повторювалися в межах балтійської культурно-історичної провінції Європи. Все починалося з чергової міграції з межиріччя Рейну та Ельби чи Західної Балтії на схід і завершувалося утворенням в межах середньоєвропейських низин, а часом і ширше, масштабної етнокультурної області генетично спорідненого населення.

Наступною після області культур з наконечниками стріл на пластинах фінального палеоліту (культури Лінгбі, Аренсбург, Свідер, Красносілля) (Рис. 2, 3) майже в тих же межах постала область Дювенсі (Маглемезе) раннього мезоліту (культури Стар Кар, Дювенсі, Мелстед, Коморниця, Кудлаївка) (Рис. 5). Третьою етнокультурною масштабною єдністю в межах середньоєвропейських низин була постмаглемезька культурна область пізнього мезоліту (культури Свадборг, Хойніце-Пенки, Яніславиця, Донецька) (Рис. 8).

Виникнення за тим же принципом подібних масштабних спільнот у межах низовин Центрально-Східної Європи відбувалося й пізніше. Наприклад, за доби бронзи область культур шнурової кераміки зародилася в Центральній Європі, звідки поширилася на схід на 3 тис. км до Середньої Волги.

Область культур з наконечникамистріл на пластинах та походження
фінно-угорських народів

Як уже зазначалося вище, область культур з наконечниками стріл на пластинах сформувалася в останнє тисячоліття льодовикової доби в епоху північного оленя в ХІ тис. до н. е. внаслідок заселення щойно звільнених від льодовика середньоєвропейських низин мисливцями на оленя культури Лінгбі з Ютландії (Рис. 2). Остання породила три похідні, дочірні культури: Аренсбург півночі Німеччини, Свідер басейнів Вісли, Прип'яті та Німану, Красносілля Полісся та Верхнього Дніпра. Різке потепління через танення Скандинавського льодовика 10 тис. років тому призвело до заростання сосново-березовими лісами півночі Європи і відходу північних оленів далеко на північ, до узбережжя Льодовитого океану включно. Слідом за об'єктом полювання відходили мисливці згаданих культур (Рис. 3).

Цей процес залюднення півночі Східної Європи нащадками мисливців на північного оленя області культур з наконечниками стріл на пластинах був окремим проявом загальноєвропейської тенденції колонізації цією спільнотою півночі континенту зразу ж після звільнення цих територій від льодовикових явищ. Носії культур з наконечниками стріл на пластинах в останньому тисячолітті льодовикової доби були найбільш північними мешканцями Європи. Північніше від заселених ними в Х-ІХ тис. до н. е. середньоєвропейських низин тяглися холодні і безлюдні прильодовикові пустелі або ж води Балтійського льодовикового озера. Різке потепління на грані плейстоцену голоцену близько 10 тис. років тому поліпшило кліматичні умови на півночі Європи. Лісотундрова природно-ландшафтна зона зсунулася далеко на північ. Слідом за стадами тундрового оленя на північ рушили і фінальнопалеолітичні мисливці на оленя аренсбурзької, свідерської та красносільської культур (Рис. 3).

Просування на північ відбувалося в обхід Балтійського озера по двох головних напрямках - західному та східному. Причому якщо аренсбурзці рухалися з Німецької низовини на північ Скандинавського півострова його західним узбережжям, то свідерці і красносільці обходили Балтійське море зі сходу (Рис. 3). Басейни Німану, Прип'яті, Верхнього Дніпра близько 10 тис. років тому являли собою своєрідний плацдарм, з якого слідом за відступаючим льодовиком відбувалася первинна колонізація північного сходу Європейського континенту. Відігравши провідну роль у заселенні півночі Європи, ці мігранти за відступаючим оленем на щойно звільнені від льодовика безмежні території Північної Європи започаткували найдавніший мезоліт півночі Скандинавії (культури Фосна, Комса) [30, 31], а також зони тайги від Балтії до Північного Уралу (культури Кунда, Бутово, Гренськ, Пісочний Рів, Ієнєво) (Рис. 3).

Про генетичний зв'язок раннього мезоліту півночі Європи з мігрантами з Південної Балтії та Полісся свідчить велика подібність крем'яного інвентаря, зокрема форм наконечників стріл (Рис. 3, 4). Типологічні паралелі матеріалів цих мезолітичних культур у більш давніх свідерських та красносільських комплексах фінального палеоліту дали підстави виводити культури Кунда Естонії та Бутово Верхньої Волги зі Свідеру [32, 33, 35, 19, 9, 14], а культур Пісочний Рів та Ієнєво - Красносілля [9].

Переконливим аргументом на користь заселення півночі Східної Європи з південного заходу свідерським населенням є антропологічний тип постсвідерського населення регіону. За антропологічними даними, найдавніші мешканці північного сходу лісової зони Східної Європи були масивними північними європеоїдами, швидше за все, нащадками кроманьйонців Центральної Європи. Про це свідчать антропологічні дослідження людських кісток із мезолітичних поховань, супроводжувані типовими постсвідерськими матеріалами. Так, у найдавніших мезолітичних могилах Оленячого Острова на Онезькому озері [4], в яких знайдено характерні наконечники постсвідерських типів, були поховані європеоїди архаїчного типу з добре профільованими, іноді злегка сплощеними обличчями (Рис. 4). Широколиций антропологічний тип з цього ж могильника, який раніше вважали монголоїдним, зараз відносять до архаїчних масивних європеоїдів Східної Європи [5, 3, 25, c. 55]. Подібні антропологічні рештки масивних широколицих північних європеоїдів архаїчного типу знайдені на стоянках Звейнекі-2 в Латвії, Попово східніше Онезького озера [5, 36, 24, c. 201; 25, 3].

Таким чином, за даними палеоантропології, найдавнішим населенням північного заходу Східної Європи були високі, масивні, досить широколиці північні європеоїди, генетично пов'язані з кроманьйонцями пізнього палеоліту Центральної Європи [5, 3, 36]. Оскільки ці рештки знайдено разом з наконечниками стріл постсвідерського типу, археологи асоціювали згадане населення з нащадками свідерських мисливців, що на початку мезоліту заселили з басейнів Німану та Прип'яті північ Східної Європи [24, с. 267, 280; 9, с. 82; 36].

Постсвідерський мезоліт східноєвропейської тайги, за даними археології, у V тис. до н.е. переростає у неоліт ямково-гребінцевої кераміки, який, на думку переважної більшості археологів і лінгвістів, є археологічним відповідником прямих пращурів автохтонів лісової смуги Східної Європи - фінно-угорських народів. Отже, археологічні та антропологічні матеріали переконливо свідчать на користь прямої участі свідерського населення басейнів Вісли, Прип'яті та Німану у генезі фінно-угорських народів.

Область культур постмаглемезе як генетичне підґрунтя найдавніших індоєвропейців

Після відходу аренсбурзьких, свідерських та красносільських мисливців на північних оленів у північно-східному напрямку середньоєвропейські низини від Ютландії на заході до Дніпра і Десни на сході зайняли лісові мисливці області культур Дювенсі, або Маглемезе. До неї входять споріднені культури Стар Кар Англії, Клостерлунд Ютландії, Дювенсі півночі Німеччини, Коморниця Польщі та Кудлаївка Поліської низовини і басейну Німану, що датуються VIII--VII тис. до н. е. (Рис. 5).

Формування зазначеної ранньомезолітичної спільноти на середньоєвропейських низовинах розпочалося з кінцем льодовикової доби та початком голоценового потепління. Величезні маси води з танучих льодовиків потрапили у Світовий океан, піднявши його рівень більше ніж на 100 м. Були затоплені мілководні ділянки континентальних шельфів, зокрема величезна рівнина між Британією та Скандинавією на місці сучасного Північного моря. Цей процес затягнувся на дві тисячі років і тривав усю першу половину мезоліту. Спочатку була затоплена північна частина рівнини, тоді як південь Північного моря лишався сушею (Доггерленд), заселеною мезолітичними мисливцями та рибалками. Серед науковців все більшої популярності набуває гіпотеза, що Доггерленд був затоплений близько 6200 р. до н. е. внаслідок катастрофічної хвилі цунамі, яка виникла через гігантський зсув ґрунту на узбережжі Норвегії.

Вірогідно, культурна область Дювенсі (Маглемезе) постала в ранньому мезоліті (Рис. 5) внаслідок міграції мезолітичного населення на схід через затоплення частини рівнини між Британією і Скандинавією на самому початку мезоліту у VIII тис. до н. е. Затоплення Доггерленду наприкінці VII тис. до н. е. призвело до нової міграції у східному напрямку і постання постмаглемезької області культур (Рис. 6-8).

Видатний англійський археолог Г. Кларк у 1936 р. назвав західну частину згаданих ранньомезолітичних переселенців із затоплених Північним морем територій культурою Маглемезе [30], що в перекладі з данської значить «велике болото». У середині мезоліту (Бореал) в Ютландії на маглемезькому ґрунті розвивалася культура Свадборг. Внаслідок затоплення Доггерленду через чергову трансгресію моря свадборзьке населення рушило на схід і стало підґрунтям постмаглемезької спільноти культур VI-V тис. до н. е. (Рис. 8). Відомий польський дослідник С. Козловський у 70-х роках ХХ ст. відніс до неї похідні від культури Свадборг культури Лейєн-Вартен, Олдеслое та Хойніце-Пенки півночі Німеччини, Данії та Польщі відповідно [35, p. 45-50, 252].

Про поширення свадборзького населення із Західної Балтики на територію Польщі писав професор Вроцлавського університету З. Багневскій. Його дослідження дали можливість говорити про дві фази розвитку в мезоліті Польщі традицій західнобалтійської культури Свадборг, що постала на маглемезькому ґрунті. У Польщі такі пам'ятники виділяють в окрему культуру Хойніце-Пенки VI-V тис. до н.е. [13, с. 241-243] (Рис. 8).

У 80 - 90-х роках ХХ ст. більшість фахівців визнало постмаглемезький характер яніславицької культури басейнів Вісли, Німану та Прип'яті (Рис. 6) [7, 8, 10, с. 38-41; 17, с. 206-210]. Судячи з даних археології та антропології, на території України ця експансія мисливського населення Балтії у VI-V тис. до н.е. сягнула Середнього Подніпров'я, Надпоріжжя і навіть Сіверського Дінця. Про це переконливо свідчить карта поширення визначальних для яніславицької культури вістер стріл (Рис. 7) [10, с. 40, 41; 11, с. 89, 97, 98].

Процес проникнення лісових мисливців з Балтії через Полісся на південь, вірогідно, стимулювався поширенням річковими долинами широколистих лісів через загальне зволоження клімату наприкінці мезоліту. У зв'язку з поширенням лісових і лісостепових біотипів з відповідною фауною по долинах рік аж до узбережжя Чорного та Азовського морів створилися умови для просування з Полісся на південний схід України лісових мисливців яніславицької культури.

Так, у VI тис. до н. е. завершилося формування постмаглемезької пізньомезолітичної спільноти, що поширилася від Ютландії на схід на 2 тис. км і сягнула Подніпров'я та Сіверського Дінця (Рис. 8). До неї входили археологічні культури пізнього мезоліту Лейєн-Вартен та Свадборг (Данія, Північна Німеччина), Хойниця (Польща), Яніславиця

(басейни Вісли, Німану, Прип'яті), а також донецька (басейн Сіверського Дінця). Крем'яний інвентар цих культур свідчить про 'їхню спорідненість та генезу на основі мезоліту Балтії. Численні знахідки характерних виробів з кременю (перш за все яніславицьких вістер) у Надпоріжжі і навіть на Сіверському Дінці вказують, що мігранти з Балтії досягли Надазов'я [10, с. 40, 41; 11, с. 89, 97, 98; 15, с. 109-111].

У V тис. до н. е. на цій балтійській за походженням основі, але під впливом з півдня культурних спільнот балкано-дунайського неоліту, сформувалася група лісових неолітичних культур: Ертебелле Південно-Західної та Цедмар Південної Балтії, Дубичай та німанська басейну Німану, волинська басейну Прип'яті, дніпро-донецька Середнього Подніпров'я та басейну Дінця (Рис. 8). Зазначимо, що згадані волинська і німанська культури фактично являють собою керамічну фазу розвитку яніславицької культури пізнього мезоліту. Принаймні ранні пам'ятки згаданих неолітичних культур мають типовий яніславицький крем'яний інвентар [39, 41]. Серед неолітичних донорів згаданих культур лісового неоліту Німецької, Польської, Поліської низовин та Подніпров'я особливу роль відіграли культури лінійно-стрічкової кераміки, буго-дністровська та Кукутені-Трипілля.

Наявність культурно-генетичної спільноти на низинних теренах від Рейну до Дінця в VI-V тис. до н. е., на нашу думку, підтверджують дані гідронімії. Зокрема, видається не випадковим відомий факт поширення найдавнішої індоєвропейської гідронімії на теренах від Рейну на заході і до Дніпра на сході, що в цілому збігається з територією постмаглемезької спільноти VI-IV тис. до н. е.

Згадані вище культурні єдності середньоєвропейських низин та Подніпров'я були пов'язані між собою не лише єдиним типом лісового мисливського господарства та матеріальною культурою, але й антропологічним типом населення. Відома велика кількість переконливих антропологічних фактів, які вказують на інтенсивне проникнення жителів Балтії з півночі у Середнє та Нижнє Подніпров'я в мезоліті та неоліті, про що не раз писали антропологи [2, 20, 26, с. 134, 142]. Порівняння матеріалів з мезолітичних та неолітичних могильників Подніпров'я VI-IV тис. до н. е. із синхронними похованнями Ютландії свідчить як про певну культурну, так і генетичну спорідненість населення, що їх залишило. Подібними виявилися не лише поховальний обряд, але й антропологічний тип похованих. Це були високі, дуже масивні, широколиці північні європеоїди, поховані у випростаній позі на спині (Рис. 9-11) і посипані червоною вохрою.

Сотні поховань випростаних масив - них північних європеоїдів досліджені на численних колективних могильниках маріупольського типу Надпоріжжя (Василівка ІІ, Вовниги, Ясиноватка, Вольнянка, Микільський) та Надазов'я (Маріуполь) [29, 26, с. 134, 142]. У V тис. до н. е. це населення просунулося лісостеповою смугою з Лівобережної України на схід у Середнє Поволжя (могильник С'єзже), утворивши так звану маріупольську культурну спільноту. Похідною від цього північного антропологічного масиву є людність ранніх індоєвропейських спільнот V-III тис. до н. е. - середньостогівської та ямної культур лісостепової України [26, с. 157, 163].

Рис. 9 Колективне поховання масивних північних європеоїдів у могильнику Олександрія на Сіверському Дінці (Д. Телегін, 1991, с. 17)

Зазначимо, що в наш час степовий енеоліт України, раніше відомий під назвою «середньостогівська культура», зусиллями Ю. Рассамакіна [27] поділений на низку культурних груп - скелянська, квітянська, стогівська, дереївська, новоданилівська та ін. За даними антропології, це населення демонструє прямий генетичний зв'язок з масивними північними європеоїдами могильників маріупольського типу Надпоріжжя та Надазов'я [26, с.157, 163].

Отже, у VII-V тис. до н. е. північноєвропейська мисливська людність, що з кінця льодовикової епохи проживала на низинних лісових просторах Південної Балтії та Полісся, просунулася Лівобережжям Дніпра до басейну Сіверського Дінця (Рис. 8). Утворилася величезна етнокультурна спільнота, що простяглася від Ютландії до Дінця на 2 тис. км і складалася із споріднених культур мисливців та рибалок. Під впливом балкано-дунайських землеробських культур з півдня постмаглемезька мезолітична спільність перейшла на неолітичний етап розвитку.

Рис. 10 Могильник Stroby Egede, Данія. Колективне поховання масивних північних європеоїдів (Brinch Petersen, 1988)