Роль та місце весільних чинів у традиційному буковинському весіллі (на прикладі української обрядовості)

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

Роль та місце весільних чинів у традиційному буковинському весіллі (на прикладі української обрядовості)

Олена Кожолянко

Стаття присвячена дослідженню ролі, місця та функцій весільних чинів як невід'ємної частини традиційного буковинського весілля. Автором висвітлено локальні особливості участі дійових осіб, їхніх обов'язків та дій, а також відзначено, що окрім весільних чинів, які виконували ті чи інші весільні дії, у весіллі брали участь сусіди чи просто односельці. Участь всього колективу села у важливій сімейній події - весіллі - символізувала громадське схвалення шлюбу. Крім того, констатується, що ключова роль у виконанні обрядодій належала представникам двох родин, які складали дві групи учасників весілля. Їхня роль на практиці полягала в дружньому протистоянні одна одній - на початкових етапах весілля, та статусному урівненні й спільних діях - на заключних етапах. Вдало проведене весілля залежало від весільних чинів, у ролі яких виступала більшість родичів. Знання ними обрядів, веселість, привітність, гостинність - все це налаштовувало гостей на святковість, підкреслювало значущість події, робило гостей розкутішими.

Ключові слова: весільна обрядовість, весільні чини, вінкоплетення, Буковина, весільний одяг.

Елена КОЖОЛЯНКО

РОЛЬ И МЕСТО СВАДЕБНЫХ ЧИНОВ В ТРАДИЦИОННОЙ БУКОВИНСКОЙ СВАДЬБЕ (НА ПРИМЕРЕ УКРАИНСКОЙ ОБРЯДНОСТИ)

Статья посвящена исследованию роли, места и функций свадебных чинов как неотъемлемой части традиционной буковинской свадьбы. Автором рассмотрены локальные особенности участия действующих лиц, их обязанностей и действий, а также отмечено, что кроме свадебных чинов, которые выполняли те или иные свадебные действия, в свадьбе участвовали соседи или просто односельчане. Участие всего коллектива села в важном семейном событии - свадьбе - символизировало общественное одобрение брака. Кроме того, констатируется, что ключевая роль в исполнении обрядов принадлежала представителям двух семей, которые составляли две группы участников свадьбы. Их роль на практике заключалась в дружеском противостоянии друг другу

на начальных этапах свадьбы, статусном уравнивании и совместных действиях - на заключительных этапах. Удачное проведение свадьбы зависело от свадебных чинов, в роли которых выступало большинство родственников. Знание ими обрядов, веселье, радушие, гостеприимство

все это настраивало гостей на праздничность, подчеркивало значимость события, делало гостей более раскрепощенными.

Ключевые слова: свадебная обрядность, свадебные чины, венкоплетение, Буковина, свадебная одежда.

Olena KOZHOLYANKO

ROLE AND PLACE OF WEDDING RANKS IN THE

TRADITIONAL BUKOVYNIAN WEDDING

The article is devoted to the study of role, place and function of wedding ranks as an integral part of traditional Bukovynian wedding.

Good wedding depended on wedding ranks. Most relatives had them. Their knowledge of rites, their gaiety, amiability, hospitality made guests celebrate, their behavior more freely, underlined the importance of the event.

Keywords: wedding rite, wedding ranks, vinkopletinnya, Bukovina, wedding dress.

У весільних обрядах, як відомо, беруть участь дійові особи, кількість яких, їхні обов'язки та дії визначені народною звичаєвістю. Традиційний український весільний обряд як комплекс ритуальних дій, пов'язаних з певними соціально- правовими звичаями, потребував для його виконання цілого ряду конкретних дійових осіб - весільних чинів.

Наречені на Буковині називаються „молодий” і „молода”, „наречений” та „наречена” або „князь” й „княгиня”. Молодий і молода, звісно, є головними персонажами весілля, хоча їх роль у виконанні весільного обряду здебільшого пасивна, і лише в окремі моменти наречений та наречена здійснюють активні дії. Так, молодий здійснював дії, пов'язані з викупом молодої у її молодших братів, а також із зустріччю „весільного поїзда”, своїм приїздом на весілля до молодої на коні й обдаровуванням молодої та її родичів, своїм від'їздом і частуванням хлопців. У свою чергу молода за традицією виконувала танець зі старшим дружбою й виглядала молодого через дірку калача, прощалася з рідною домівкою та подругами, а увійшовши в дім чоловіка, розвішувала там свої рушники, застеляла столи своїми ж скатертинами, кидала під піч курку, скроплювала водою господарство, розпалювала вогонь у печі, що символізувало її приєднання до родини чоловіка. Молодого й молоду на весіллі скрізь супроводжували урочистість і повага, їм відводилось й спеціально прибиралось найпочесніше місце в хаті - на покуті; на честь молодих виконувались пісні, що вславляли їхню красу і молодість, їх кохання та вірність, добру вдачу.

Ще на початку ХХ ст. відомий буковинський етнограф Р.Ф. Кайндль, ґрунтуючись на власних експедиційних матеріалах та матеріалах праці Г. Купчанка „Деякі історико-географічні відомості про Буковину”, комплексно проаналізував роль та місце весільних чинів у буковинському весіллі. Він поділяє весілля на чотири частини: „заводини”, які відбуваються ввечері, „слюб”, який проходить у четвер або неділю до обіду, „пропій”, який святкують на третій день, та „сміни”, - святкування яких припадає на четвертий день весілля. Р.Кайндль вказує, що під час весілля головними його персонажами є наречені. Інших весільних чинів молодий та молода вибирають самі. Наречений з нареченою обирають для свята двох „дружбів” та „дружок”, чотирьох супровідників і помічників - „боярів”, одну „матку” та одну „свашку” і, нарешті, „світивку”, яку визначає лише наречений [26,

р. 281-288].

В обрядовому фольклорі всіх східнослов'янських народів наречених, як вже згадувалося вище, величають „князем” і „княгинею”. На Буковині означені назви поширені переважно на Гуцульщині. Щодо історії походження цих термінів та їхнього значення, - то ще у ХІХ ст. серед дослідників існувало кілька точок зору [22, с. 17; 17, с. 129; 13, с. 48-49]. Історіографія ХХ ст. концептуалізувала вже розроблені підходи. Зокрема, білоруський етнограф М. Пилипенко вважає, що первісним значенням цих назв був перехід молодої пари до іншої сімейно-вікової групи [21, с. 642-643]. Своєрідне пояснення цих термінів подають А. Байбурін та Г. Левінтон, вбачаючи в них кілька взаємопов'язаних кодів (аграрний, космічний, рослинний), елементи яких відрізняють молодих від інших учасників весілля [1, c. 70]. Багатозначність назви „князь” наводить на думку, що у контексті весільного обряду вона може мати декілька значень, у тому числі - перехід в інший статус, групу. Підтверджує цю думку свідчення, що „княгинею” називають відданицю лише на певному етапі обряду. В Україні ще у першій половині ХІХ ст. було зафіксовано, що молодий звався саме „князем”, а молода - „княгинею”, після завершення дівич-вечора [23, с. 512].

Весільна лексика інших реалій в обряді свідчить і про „військове” походження терміна „князь” [1, с. 75]. На українському матеріалі у другій половині ХХ ст. це явище досить чітко простежує В.К. Борисенко [3, с. 34]. Керівна роль у виконанні обрядодій належить представникам двох родин, які складають дві групи учасників весілля. Їхня роль полягає в дружньому протистоянні одна одній (на початкових етапах весілля) та урівненні й спільних діях (на заключних етапах). Це зафіксовано навіть у весільній пісні: /А ми свою молоду гарненько прибрали. /А ви свого молодого навіть не вмивали [16, c. 22].

Весільні чини визначаються за певними ознаками: сімейним станом, ступенем родинності, організаторськими й розважальними здібностями [3, с. 38]. Вже на першому етапі весілля - сватанні - для укладення згоди на шлюб обиралися один або два посередники - старости, свати. Один із них обов'язково був старшим. Протягом усього весілля він виконував одну з головних ролей - ведучого обряду. Маючи великі повноваження (давати дозвіл на виконання обрядових дій, бути безпосереднім виконавцем таких важливих церемоній обряду, як розподіл короваю, виголошення „прощі”), староста (сват) ніс моральну відповідальність за дотримання традиційного сценарію весілля. І це не випадково, оскільки в давнину цей весільний „чин” був представником родового колективу. У звичаї сватання в минулому, як засвідчують фольклорні джерела (пісні, казки, оповідання), сват у більшості обрядодій виступав заступником нареченого [5, с. 51]. Протягом обряду весільний староста здійснював і ряд магічних дій стосовно молодої пари (обводив їх навколо столу, стукав палицею у двері, виносив і вносив з комори до хати коровай тощо). Чимала роль відводилася йому у виголошенні традиційних промов-формул при сватанні, при благословенні обрядових дій, виряджанні почту молодого за нареченою, „торгуванні” місця біля молодої, врученні дарів від молодого, розподілі короваю й ряду інших дій. Для примовок старости характерний елемент імпровізації, хоча в основі своїй вони були сталими та передавалися через усні фольклорні традиції, спільні мотиви яких простежуються в усіх східнослов'янських народів [18, c. 112-126].

Староста також звеселяє гостей влучним жартом, тому він часто потрапляє „під приціл” дотепних молодиць. Прикладом цьому можуть слугувати пісні: /За старостов, де староста, де староста подівся? /А староста під припічком попелом заївся. / За старостов, де староста? Що староста робить? /А староста під припічком стираночку дробить; або ж - /А в нашого старости червоні фіранки, /А старости нема вдома - пішов до коханки. /Не будемо пити тую бурачанку, /Нехай поцілує староста коханку [16. - 1993. - Т.2, с. 25; 1994. - Т.1, с. 19-20].

Рудименти епохи матріархату, які збереглися в багатьох елементах українського весілля [20, с. 51], а в пізніші часи - відносна рівноправність українського подружжя, зумовили важливе місце жінки у виконанні цілого ряду обрядодій. У парі зі старостою виступає його дружина - старостиха (старостіна, сваха, свашка), яка бере участь у церемонії обміну подарунками між родичами молодих, обрядовому обміні хлібом на порозі в домі молодої, запалюванні весільних свічок, в обрядах покривання молодої, підготовці шлюбного ліжка та ін. Старостиха стежить за тим, щоб на весільному столі завжди всього було вдосталь.

Батьки молодого і молодої (тато й мама) відіграють головну роль як у сватанні, так і при проведенні весілля. Вони виступають важливими дійовими особами під час рвання барвінку та частування молодим і молодою, при покладанні вінків молодим, розпоряджаються пригощанням гостей, припрошують останніх до пригощання, благословляють молодих на спільне життя, зустрічають молодих з вінчання, проводжають їх у дім молодого тощо.

Важливу роль на весіллі відіграють вінчальні батьки - „батько” і „матка”; зустрічаються ще назви „нанашко” і „нанашка” в деяких українських селах, розташованих у контактній зоні з проживанням молдаван або румунів (Глибоцький, Сторожинецький, Герцаївський, Новоселицький райони) [9, c. 270]. Весільні (вінчальні) батьки протягом усього весілля виконують одну з головних ролей - ведучих обряду. Наділені цими повноваженнями - давати дозвіл на виконання обрядових дій, - батько й матка (нанашко і нанашка) несуть моральну відповідальність за дотримання традиційного сценарію весілля. Чимала роль відводиться їм у виголошенні традиційних весільних промов. Як обрядові свідки, вони так само стежать за весільною гостиною, частують, звеселяють гостей, через що часто стають об'єктами жартів веселих молодиць. Прикладом може бути фрагмент жартівливої пісні: /Батько гарний, /Матка нє, /Бо горілки не дає [16. - 1994. - Т.1, с. 5].

Перед весіллям у деяких селах Буковини (Малинці, Ширівці Прутсько-Дністровського межиріччя) вінчальні батьки робили так звані „батьківщини”. У батьків грала музика, були накриті столи. На „батьківщинах” співали: /Ми до батька як дошки, /А від батька як бочки, /Йшли дорогою, качалися, /На нас люди задивлялися. / Пийте, батьку, повнесенький, /Бо в вас брови тонесенькі, /А губочки як листочки, /А зубочки як шнурочки. /На городі шестокіл, /А наш батько як сокіл. /На городі шестелина, / Наша матка як малина. [16. - Т. 36, с. 9-10].

У селі Мигове, що на Вижниччині, на весілля обиралися такі чини: батько і матка, прибатько і приматка, дружби та дружки. На весіллі повинно бути дві дружки і два дружби. Батька й дружок запрошувала молода. Батько повинен бути одруженим, приматка - дружина батька, а дружок молода обирала із неодружених родичок або подруг. Матка також мала бути заміжня, за прибатька виступав чоловік матки. Дружби - неодружені хлопці, яких молодий обирав зі своїх родичів, деколи друзів. Матку, прибатька і дружбів запрошував на весілля молодий [16. - 1997. - Т. 21, с. 2]. З боку молодої важливу роль виконували її найближчі одружені родички - свашки. Їм належало ввести молоду в жіночий стан через обряд пов'язування намітки і супроводжувати її в дім молодого. Свахи виконували пісенний супровід усіх обрядових дій.

Значну роль у весільному обряді відіграють свашки (свахи) молодого, які після рвання барвінку на подвір'ї молодого виконують ритуальний танець ''Змійка” і співають весільних пісень. Вони разом з дружбами йдуть до молодої з молодим, на подвір'ї молодої танцюють обрядовий танець ”Дари” та ін. весілля обряд дівування наречений

Перехід наречених у сімейний статус включав цикл прощальних обрядів з дівуванням і парубоцтвом. Тут головною при виконанні дійств була неодружена молодь. Групу нареченого представляли старший (перший) дружба, дружби, бояри, світивки, ватаги, а нареченої - старша дружка, дружки, брати, світивки, ватаги. У Буковинському Передгір'ї ватагами були близькі родичі молодого і молодої (зазвичай, двоюрідні брати), по двоє осіб від кожного. У суботу рано вони приходили до молодої, де світивки прикрашали їхній одяг. Кожен з них повинен був мати палицю у вигляді дерев'яної сокири, яку світивки обмотували червоними і синіми нитками й прикрашали миртою. Палиця слугувала оберегом від наврочень і злих сил, була запорукою успіху. На груди дружбам прикріплювали маленький букетик з мирти та квітки [16. - 1999. - Т.12., с. 2].

Виконання дружбами своїх ролей в основному припадає на етап передшлюбних дійств (запрошення на весілля, плетення вінків, виконання з молодою обрядового танцю „Руської” перед приходом молодого на подвір'я молодої, викликання гостей і їх вітання при обдаровуванні молодих - ”повниці”, ”гейкання” та ”юхкання” при русі весільного кортежу до шлюбу і при поверненні його до будинку, де проводиться весілля, й т. п.). В окремих випадках їхні дії регламентовані статево-віковими ознаками: дівчата, наприклад, не беруть участі у випіканні обрядового хліба, зате молодиці не можуть йти з молодою просити на весілля.

Важливе місце у весільному обряді відводиться неодруженому братові нареченої. Він одночасно виконує роль охоронця й „продавця” своєї сестри-молодої. Спочатку брат оберігав місце біля молодої за весільним столом, потім „продавав” її молодому за певну винагороду. Під час „продажу” молодої на Заставнівщині свашки співають: /Братчику-ремісничку, /Не продавай сестричку, /Не продавай сестричку, /Ані за грош, ні за два, /В тебе сестричка одна. /В тебе сестричка одна [16. - 1997. - Т.24, с. 14]. Брат - головна фігура під час розплітання коси молодої та при рванні барвінку. Про це співається у весільній пісні: /А в неділю ранесенько /Синє море грає. /Два братчики-голубчики /Косу розплітають [16. - 1994. - Т.1, с. 18]. Брат був й головною дійовою особою під час посаду молодої (заводив її за стіл), він і проводжав сестру із батьківського дому, про що йдеться у весільній пісні: /Місяць з зорею сіяє, /А братик сестру проводжає: /- Це тобі, сестро, дорога, /Йди од мене й будь здорова.

Серед весільних чинів в українців Буковини обов'язковою була наявність дівчини-світивки [27, с.241]. Світилка (світивка) в окремих селах - це неодружена родичка молодого [24, с. 135], а в інших - молодої, яка запалює свічки при вінчанні молодих і пильнує, щоб вони не згасли у молодого на порозі, щоб нареченим „протягом усього життя світила зірниця щастя”. В деяких буковинських селах наречений запрошував дві світивки - дві дівчини із своєї родини [16. - 1999. - Т. 23, с. 3]. Обов'язки змушували їх бути за весільним столом, що викликало кепкування і докори інших дівчат-дружок, які співали до світивок: /Чом, світивко, не співаєш, /Десь з редьки зуби маєш. /Просимо заспівати, /З редьки зуби показати [16. - 1994. - Т.1, с. 17].

Необхідно зазначити, що такий весільний чин як світилка існує лише у селах рівнинної та передгірської зон Буковини. Виділення окремої особи для несення світла, безперечно, є свідченням глибокої шани в свідомості населення до вогняної стихії.

Особливістю буковинського гуцульського весілля є те, що на ньому обов'язково має бути „береза” - зазвичай, чоловік старшого віку і поважний ґазда, якого спеціально наймають для того, щоб він співав весільних пісень [9, с. 272]. У більшості випадків він виконує свою роль з грою на скрипці, починає співати, а інші за ним підспівують [16. - 1998. - Т.3, с. 10]. Гостей молодого, які їхали разом з ним за молодою, називають „поїзд” (почет, дружина). Випіканням короваю в домі молодої та молодого займалися „коровайниці”. Це були обов'язково заміжні жінки. Вони пекли не лише коровай, а й інше печиво. Для плетення вінків запрошувалися „поплетниці” („вінкоплетниці”). Вінок символізував кінець дівуванню; його зворушливо, лірично оспівували в обрядових піснях. Тому роль поплетниць у весільному обряді була відповідальною, і вони завжди намагалися сплести гарний вінок.

Важливу роль у весільному обряді відіграє й кухарка („кухарька”, „ґаздиня”). На роль кухарки запрошували жінку, яка вміла не тільки смачно готувати, а й подавати страву на стіл з приспівками, дотепним словом тощо. В обов'язки кухарки від самого початку весілля входило приготування весільного печива, страв та напоїв, урочисто повідомляти про готовність страв до весілля (обрядодія „виводити галушки”), здійснювати обрядовий танець з печеною куркою й ін. Наприклад, у селі Великий Кучурів, що на Сторожинеччині, свідченням того, що приготування однієї зі страв - голубців (галушок) - закінчилось, був обряд, який називався „виводити галушки”. Обряд відбувався після того, як голубці зварилися. Господиня прив'язувала на кочергу хустку та прикрашала її гілочками мирти, васильком, квітами. Кухарка брала в руки кочергу, а всі жінки, що готували голубці, взявшись за руки, починали співати і вибігали на вулицю. Вони оббігали навколо хати, далі виходили на дорогу й створювали багато галасу, „щоб чуло усе село, що раз галушки в печі, то весілля вже готове”. Хустку кухарка забирала собі [16. - 1999. - Т.12, с. 3].

У селі Каплівка, що на Хотинщині, побутував у минулому і нині побутує цікавий обряд з участю кухарок: як тільки в день весілля прибули гості з молодим до молодої і сіли за стіл пригощатись, а музики грають весільних мелодій, - до хати входить одна або декілька кухарок. У них в руках звичайні дошки, на них - миски зі шматками сирих буряків, качанами кукурудзи, кістками з-під м'яса. Одну з мисок „прикрашає” виготовлена з ганчір'я „курка”. Кухарки підходять до столу і співають: „Ми прийшли молодого і молоду привістити, дечим пригостити, бо, можливо, їх тут ображали, їсти-пити не давали...”. Подають свій „дарунок” на стіл і продовжують співати: „У нас є різні страви і приправи - варені, печені, смажені і товчені... Щось ми взяли від коня, а щось - від корови. Як з'їдять це молоді, то будуть здорові...”.

Молоді дякують кухаркам, розраховуються символічно грішми (невеликої вартості, кілька гривень), беруть чарки і готуються випити за здоров'я дотепних кухарок, але тут звучить пісенний протест: „Пийте лише з нашої посуди, щоби в ліжку ніколи не мали простуди...”. Далі вони подають молодим дві свої чарки, міцно зв'язані стрічкою й наповнені горілкою. Молоді повинні випити разом з обох чарок. Це не дуже зручно, напій розливається, звучать жарти, чути сміх, але поступово чарки все-таки порожніють [9, с. 273]. Роль кухарок у цьому обряді вичерпується, вони забирають посуд з принесеними для обряду „наїдками” і виходять. Весілля продовжується [16. - 1996. - Т.4, с. 6-7]. Їжа, солодощі, напої, які готувались до весілля, підкреслювали значимість цієї події у житті молодих та їхніх родичів, міцність сімейних уз, нарешті, засвідчували й майновитість родини.

На Буковині до весілля готувалися заздалегідь. Після повноліття дочки чи сина припасали спиртні напої (горілку й вино), запасались борошном, м'ясними та овочевими продуктами, сушеними фруктами та ягодами. Заможні селяни забивали до весілля теля, свиню (на Гуцульщині і в передгір'ї - овець). У бідняків святковий стіл міг бути і без м'яса. Кількість весільних страв залежала від рівня майновитості господаря. Вважалося, що на столі має обов'язково бути три страви: холодець („студенець”), галушки і суп („зупа”, „дзяма”). Проте у селянина-бідняка часто й цього не було. Тоді готували такі страви як капусту, гороховий суп, червоний буряк з саламахою чи „цвіклі” з хріном. Спільною рисою для весільного куховарства різних регіонів Буковини було приготування каші з кукурудзяної чи ячмінної (рідше вівсяної) крупи.

На Буковинській Гуцульщині і в передгір'ї обов'язковими ве сільними стравами були капуста, бринза, мачанка, по можливості буженина та солонина. У рівнинній місцевості краю - борщ із галушками, малай, запіканка-„макаран”. Макаран готували з відвареної домашньої локшини („тіста”, „кіста”) з додаванням яєць й цукру. Тісто розчиняла сама господиня. Траплялося, що не кожна господиня могла це робити через брак значної кількості яєць, які потрібні були для тіста. Кури та яйця у весільному ритуалі відігравали обрядову роль. Вони були символом зародження життя і, за народними повір'ями, мали забезпечити продовження роду молодої пари. Курей дарували молодим гості, приходячи на весілля. Відварені кури дарували - „клонили” - у ході весільного обряду хрещеним та весільним батькам молодих. Зварені яйця давали їсти молодим після вінчання. Такі ж обрядові звичаї та дії з яйцями і курми відмічені у багатьох європейських народів, що свідчить про індоєвропейське коріння цього реліктового явища.

Магічна сила у весільному обряді приписувалась меду. Весільна вінчальна „матка” та матері молодят давали їсти мед молодим відразу після вінчання - „аби життя було солодким та багатим у любові на довгі літа”. Пригощання медом здійснювалось священиком і в ході самого вінчання. Медом з калачем пригощали також близьку родину після закінчення обряду вінчання молодих. Крім того, магічна сила надавалась також зерну пшениці, цукру, часнику, воді. Мати посипала дорогу до шлюбу молодим пшеницею з цукром - на щедру долю, на багате і солодке життя. Матері молодих обкроплювали водою з цукром барвінок перед його збиранням для вінка. Разом з барвінком у вінок молодої і квітку молодого вплітали зубок часнику як оберіг від чаклунства.

Чистою водою переливали шлях молодим до шлюбу (переважно на Хотинщині) та вже після шлюбу, при вступі молодих на подвір'я батьків - „щоб чистою і ясною була життєва нива”. З безалкогольних напоїв на весіллі були компоти і настої з фруктів, вода, з алкогольних - горілка, вино і деколи пиво. Використання пива на весіллях поширюється з 20-х - 30-х років ХХ ст. Алкогольні напої на весіллі (горілку, вино) всі пили з однієї чарки (порційки, порції), яка передавалась по колу навкруг стола.

В деяких районах України існували своєрідні назви весільних чинів, котрі везли молодих: на Буковині це „кодаш”, на Волині - візник, на Київщині - возниця.

Буковинське весілля, як будь-яке весілля взагалі, звісно, не обходиться без музик. У XIX - в перші десятиліття XX ст. весільних музик було троє. Тому й називали їх „троїсті музики”. Грали вони на скрипці, цимбалах і бубні. В середині XX ст. склад музик розширюється за рахунок участі кларнетистів, акордеоністів та ін. У 60-х - 80-х роках сільські весілля проводилися переважно з участю невеликих духових оркестрів з 6-8 чоловік. В останні роки XX ст. на весіллях грали переважно вокально-інструментальні гурти. Музиканти вітали молодих у день весілля, оскільки вони приходили першими на свято, і грали мелодію „Добрий день вам, добрі люди”, а далі вітали гостей мелодією маршу [8, c. 114].

Для традиційного весільного застілля були характерними переспіви родів, весільних чинів. Дружки співали „боярам”, свахам, світилці молодого; останні повинні були відповідати піснею. Обрядові весільні пісні, в яких відображено народні погляди на долю молодої в новій родині, її „перехід в жінки”, здебільшого виконували учасники середнього і старшого віку. Весільні чини відрізнялись й певними знаками в одязі, а також прикрасах: дружки були у стрічках та вінках, „бояри” мали пришиті букети на піджаках, квітки на шапках, старостів перев'язували рушниками, свах - хустками тощо.

У буковинських молдаван дівчина, яка виходить заміж, називається „mireasa”, хлопець, який одружується, - „mirele”, весільний батько, головний розпорядник весілля, весільний свідок - „nunul mare”, „cumatrul mare”, дружина (жінка) весільного батька, нанашка, матка - „nuna mare”, „cumatra mare”, нежонатий хлопець, дружба, „бояр” - „vornicel”, подруга нареченої та нареченого - „drusca”, заміжні родички молодого, свашки - „legatoarea”, „svasca”, кухарка - „bucatareasa” [25, c. 41-42]. Ряд назв весільних чинів молдавського весілля в етноконтактній зоні Новоселиччини та Хотинщини були запозичені молдаванами від українців. У той самий час, в селах Глибоччини із змішаним румунсько-українським населенням (Багринівка, Кам'янка) відмічено запозичення від румунів українцями ряду весільних звертань [4, c. 28]. В українців Буковини традиційні назви весільних чинів під час весілля збереглися й на початку ХХІ ст.

Отже, у весільних обрядах беруть участь дійові особи, кількість яких, їхні обов'язки та дії визначені народною звичаєвістю. Традиційний буковинський український весільний обряд як комплекс ритуальних дій, пов'язаних з певними соціально- правовими звичаями, потребував для його виконання цілого ряду конкретних дійових осіб - весільних чинів. Основними дійовими особами у весільних обрядах українців Буковини були: наречені, старости, свати, свахи (свашки), батьки молодих, вінчальні батьки, дружби, „бояри”, „світилки” (світивки), ватаги, неодружені брати нареченої, коровайниці, вінкоплетниці, кухарки, музики, а також „кодаш” та „береза”. Окрім весільних чинів, які виконували ті чи інші ритуальні дії, у весіллі брали участь сусіди чи просто односельці. Участь всього колективу села у важливій сімейній події - весіллі - символізувала громадське схвалення шлюбу.

Обряд весілля, разом з тим, характеризується драматичністю дії, високою поетичністю й образністю. За висловом М.Т. Рильського, ''стародавній весільний обряд, - це створена віками глибока змістом драма, в якій є зерно дорогоцінної поетичної традиції”. Недарма й досі в народі зберігається вислів - 'грати весілля”, що відбиває саме драматичну суть високохудожнього народного дійства, де брали участь усі присутні на святі.

Неабияку роль у тому, що весілля в свідомості народу набуло такої важливої соціальної й життєвої значимості, що воно на все життя лишалось у пам'яті людини, відігравала глибока художність, емоційна насиченість та мальовничість обрядового дійства. Ще більшої емоційності, яскравості й святковості набувало весілля завдяки традиційній символіці величання молодих, їхніх батьків та весільних чинів.

Джерела та література

1. Артюх Л. Весільне печиво українців та росіян // Народна творчість та етнографія. - 1979. - № 5. - С. 70-81;

2. Байбурин А., Левинтон Г „Князь” и „княгиня” в русском свадебном величании (к семантике обрядовыих терминов) // Русская филология, IV - Тарту, 1975;

3. Борисенко В.К. Весільні звичаї та обряди в Україні: Історико-етнографічне дослідження. - К.: Наукова думка, 1988. - 192 с.;

4. Бостан Г. Українсько-молдавські паралелі в старовинній та сучасній весільній обрядовості // Народна творчість та етнографія. - 1971. - № 6. - С. 24-28;

5. Жирмунский В. Этническое творчество славянских народов и проблемы сравнительного изучения этноса. - М., 1958;

6. Здоровега Н.І. Нариси народної весільної обрядовості на Україні. - К., 1974. - 159 с.;

7. Кожолянко Г. Буковинський весільний обряд // Буковинський історико-етнографічний вісник. - Вип. 1. - 1996. - С. 52-62;

8. Кожолянко Г Етнографія Буковини. Т 2. - Чернівці: Золоті литаври, 2001. - 424 с.;

9. Кожолянко О. Весільні чини Буковинського весілля // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія: Історія / За заг. ред. проф. М.М. Алексієвця. - Вип. 1. - Тернопіль: ТДІІУ. 2004. - С. 268-275;

10. Кожолянко О.В. Запрошення на весілля як елемент весільної обрядовості населення Буковини кінця ХІХ - початку ХХ ст. // Питання стародавньої. середньовічної історії. археології та етнології. - 2004. - Т 2(18). - С. 192-204;

11. Кожолянко О. Коровайний обряд у весільній обрядовості Буковини // Етнокультурна в контексті світової історії. Матеріали VI міжнародного наукового семінару „Черезовські читання”. - Чернівці. 20 березня 2004 р. - Чернівці: Прут. 2004. - С. 193-201;

12. Козаченко А.И. К истории великорусского свадебного обряда // Советская этнография. - 1957. - № 1. - C. 66-69; Костомаров Н. И. Историческое значение южнорусского песенного творчества. Южная Русь до козачества // Беседа. -Год II (1872). -Кн. 12; Лозинський Й. Українське весілля. - К.. 1992. - 174 с.;

15. Маркевич М. Обычаи. поверья. кухня и напитки малороссиян. - К.. 1869;

16. Матеріали етнографічної експедиції Чернівецького національного університету. - 1991-2000 рр.;

17. Миллер О. Опыт исторического обозрения русской словесности. - Спб.. 1865. - 407 с.;

18. Моржева А. Традиционные формулы в приговорах свадебных дружек // Художественный фольклор. - М.. 1927. - Ч. 2/3;

19. Озаровская О. Северная свадьба // Художественный фольклор. - М.. 1927. - Ч. 2/3;

20. Охримович В. Значение малорусских обрядов и песен в истории эволюции семьи // Этнографическое обозрение. - М.. 1891. - Т 4. - Кн.2. - С. 71-79;

21. Пилипенко М. Ф. Следы родовой организации в свадебных обычаях славянских народов // Советское славяноведение: Материалы IV конференции историков-славистов. - Минск. 1969;

22.Соловьев С. М. Очерк нравов. обычаев и религии славян. преимущественно восточных. во времена языческие //Архив историкоюридических сведений. отпосящихся до России. - М.. 1850. - Кн. 1;

23. Терещенко А. Быт русского народа. - СПб.. 1848. - Ч.2;

24.Украинцы. - М.: Наука. 2000. - 535 с.;

25. Чеховський І.. Мойсей А. Дохристиянські витоки и слов'янські паралелі шлюбної обрядовості молдован Верхнього Попруття (на матеріалах Новоселицького району Чернівецької області). - Чернівці. 1998. - 71 с.;

26. Kaindl R.F. Die Hochzeitsfeier bei den Ruthenen in Berhometh am Pruth (Bukowina) // Globus. Sonder-Abdruck aus Band LXXXV - № 85. - Wien. 1904. - Р 281-288;

27. Мя.шя1ут?;к1 Al. Die Ruthenen in der Bukowina. - Czernowitz. 1889. - 241 p.

Размещено на Allbest.ru