Балтська проблематика в концепції східнослов’янського етногенезу Валентина Сєдова

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Балтська проблематика в концепції східнослов'янського етногенезу Валентина Сєдова

Етнічна специфіка східнослов'янських спільнот ніколи не втрачала своєї наукової актуальності, попри величезну кількість спеціально присвячених їй студій. Доводиться щоправда констатувати не завжди належну їхню якість, особливо останнім часом. Одночасно стрімка еволюція сучасних пострадянських національних істо - ріографій окреслила й такий не зовсім позитивний аспект, як практично повне ігнорування (до того ж часто воно набуває форм свідомо-упередженого) ідейного поля своїх «сусідок». Звідси посилюється й взаємна суб'єктивна стереотипізація сприйняття відповідних доробків, зокрема й у царині дослідження етнічної історії східних слов'ян (наприклад, часто російські науковці обмежуються стереотипом - «вся сучасна українська історіографія - це тільки продовження «схеми Грушевського»», а українська, навзаєм, - «російська - тільки продовження радянських стереотипів»). Безперспективність подібних підходів видається безсумнівною, а отже, виринає потреба уважнішого аналізу новітніх поглядів у межах сучасних історіографій Східної Європи, в тому числі й російської.

Не викликає сумнівів, що вже хронологічно перша «спільна історична проблема» - походження слов'ян і східнослов'янських етносів, - раніше вбрана у шати «єдиноправильної концепції», набула на сучасному етапі куди різнобарвнішого наповнення у вигляді значної кількості концепцій, гіпотез, версій, а подеколи, на жаль, і фантазій. Втім, залишилися й дослідники, котрі намагалися лише модернізувати попередню, офіційну версію етногенезу східних слов'ян, попри те, що залучені ними нові факти та підходи засвідчували цілковиту методологічну неадекватність теорії так званої «давньоруської народності». Саме до цієї когорти вчених можна віднести відомого російського археолога Валентина Васильовича Сєдова (1924-2004), який ще в радянській історіографії зіштовхнувся із певною прохолодністю до своїх етногенетичних побудов, оскільки вони фактично ставили хрест на «спільній колисці». Ми, напевно, вже ніколи не дізнаємося, чи його врятував статус московського академічного вченого, чи його «правильна», політкоректна риторика, але він (скажімо, на відміну від свого сучасника - українського археолога М. Брайчевського, котрий також не сприймав офіційної концепції) не зазнав ані переслідувань, ані заборони друкуватися, а натомість мав досить успішну кар'єру.

Незважаючи на це, концепція слов'янського етногенезу В. Сєдова є на сьогодні однією з найґрунтовніших і тим, хто серйозно займається цією проблематикою, навряд чи варто її уникати, попри всі її суперечливості та недосконалості. Більш детального аналізу вона заслуговує й з огляду на той парадигмальний вплив, який спричинила на сучасну білоруську історіографію, спровокувавши в ній так званий «балтський дискурс». Хоча проблематика балтсько-слов'янської взаємодії в давнину вже сама собою варта якнайп - рискіпливішого дослідження. Відтак, аналіз наукового доробку одного з найкрупніших її знавців у сучасній історіографії, видається і своєчасним, і важливим, адже (хоч того і вимагають формальні умови жанру) поки що це не стало предметом окремого студіювання. Достоту дивною взагалі є мала увага до творчості В. Сєдова у сучасних східнослов'янських історіографіях. Лише одиниці російських науковців намагалися певним чином проаналізувати окремі аспекти його концепції [1-5].

Метою пропонованої статті є аналіз концепції слов'янського етногенезу В. Сєдова в тій її частині, котра присвячена впливу на цей процес балтів, зокрема й на формування етносу білорусів, а також рецепція цієї гіпотези сучасною російською історіографією. Звісно, варто було би порівняти це сприйняття також в інших східнослов'янських істо - ріографіях, але в такому разі ми ризикуємо не вкластися у межі дозволеного формату цієї публікації. З іншого боку, проблема балтського субстрату етногенезу білорусів у сучасній білоруській історіографії все ж таки потребує окремого дослідження.

З огляду на те, що у сучасній українській історіографії увага науковій творчості В. Сєдова майже не приділяється, доречним, на наш погляд, буде розпочати дослідження з кількох біографічних епізодів і лапідарної реконструкції концепції східнослов'янського етногенезу цього вченого, а вже потім перейти до безпосереднього з'ясування в ній балтського компоненту.

Народився Валентин Васильович 21 листопада 1924 р. у м. Богородськ (тепер м. Ногінськ Московської обл.). Закінчивши школу 1941 р., він вступив у Московський авіаційний інститут, але через війну з Німеччиною, був мобілізований до лав Червоної армії й невдовзі потрапив на фронт. Прагнучи розібратися в причинах цього конфлікту, він зацікавився історією й по завершенні війни вступив на істфак Московського університету, де вже з першого курсу захопився археологією. Його науковим наставником і керівником був відомий археолог Артемій Арциховський, з яким він пройшов вишкіл у ході новгородської експедиції [6]. Після завершення навчання, В. Сєдов вступив до аспірантури Інституту історії матеріальної культури АН СРСР (сьогодні - Інститут археології РАН; у ньому ж працював до останнього дня - 4 жовтня 2004 р.). Невдовзі були захищені і кандидатська (1954), і докторська (1967) дисертації (з 1997 р. - член-кореспондент, з 2003 р. - академік

РАН). Як відзначив О. Чернєцов, вивчаючи вже найраніші праці В. Сєдова, неможливо встановити серед них так звані «учнівські», а тому у славістиці він одразу з'явився у всеозброєнні [7, 6]. Причому він став відомим ученим не лише як кабінетний спеціаліст, але й як винятковий практик, що засвідчує солідний список і масштабна географія польових розкопок під його керівництвом.

Вже перші археологічні дослідження в Новгороді змусили його звернутися до всього комплексу проблем, пов'язаних із розселенням слов'ян саме на Північному Сході Європи. Він відразу відчув, що найбільшу перепону на цьому шляху становить недослідженість взаємин слов'ян із місцевим на той момент населенням регіону - балтами та фіно-уграми й не лише на рівні археології. Відтак, він розпочав цікавитися іншими науками (антропологія, лінгвістика, ономастика), аби застосувати міждисциплінарний підхід у з'ясуванні ранньої етнічної історії слов'ян. Його учні (тепер також відомі вчені-археологи) вважають, що мало хто з колег могли зрівнятися з ним в умінні вільно орієнтуватися у величезних масивах доісторичних і середньовічних старожитностей із різних регіонів Європи, так само, як мало хто володіє рівною йому здатністю до створення синтетичних досліджень, у яких «розрізненні факти, окремі блоки археологічних матеріалів, вибудовуються у цілісну історико-культурну панораму» [1, 3].

Вони ж вважають, що В. Сєдов є «творцем сучасної концепції етнокультурної історії слов'янства». Попри таке суперечливе формулювання (адже, по-перше, не він один досліджував проблему, а по-друге, не зрозуміло, що в цьому контексті означає термін «слов'янство»), можна погодитись, що саме він є автором найбільшої кількості праць (зокрема монографій), присвячених етногенезу слов'ян. Вже від 1970-х рр. він поступово перейшов до студіювання все більш масштабних проблем і поставив перед собою завдання відтворення загальної картини етнічної історії Східної Європи від появи на континенті індоєвропейців до пізнього середньовіччя. Завершеного вигляду його конструкція набула вже в 1990-х - на початку 2000-х рр. Фактично, як переконує М. Жих, він дав науці повноцінний матеріальний «скелет» слов'янської історії, на який ще багатьом історикам, археологам, лінгвістам, антропологам доведеться нанизувати конкретні факти [2, 131].

Однак уже в першій своїй монографії, присвяченій проблемі слов'янського етногенезу, В. Сєдов доволі об'єктивно охарактеризував власну участь у цьому дискурсі: «У наш час написати книгу з етногенезу слов'ян - ще не значить вирішити цю проблему. За явного браку фактологічної бази найдавніша історія слов'янства може бути висвітлена лише за допомоги наукових гіпотез. Тому в книзі читач зустрінеться із серією гіпотетичних побудов. Наскільки вони виправдані, покажуть подальші дослідження» [8, 6]. Загалом, схема початкового слов'янського етногенезу, запропонована В. Сєдовим ще наприкінці 1970-х рр., була доволі оригінальною та кардинальним чином відрізнялася від пануючої в тогочасній офіційній радянській історіографії візії, оформленої наприкінці її існування працями Б. Рибакова (вбачала появу слов'ян в межах Середнього Подніпров'я). Натомість В. Сєдов підтримав і розвинув західну («польську») гіпотезу, згідно якої прабатьківщиною слов'ян було Вісло-Одерське межиріччя, а безпосередньо їхнім початком вважав археологічну культуру підкльошових поховань, яка сформувалася близько V ст. до н. е. на базі Лужицької та Поморської культур. Невдовзі це нове етномовне утворення стало одним із творців пшеворської археологічної культури (ІІ ст. до н. е. - IV ст. н. е.), котра на рубежі ер зазнала істотного впливу з боку кельтів і германців. Важливо врахувати, що пшеворська культура не ідентифікувалася дослідником ані як суто слов'янська, ані як германська, оскільки це була складна поліетнічна спільнота [9, 178-179].

Тиск з боку кельтів і германців змусив частину пшеворського населення мігрувати на схід, переважно у Подніпров'я, де з місцевими племенами воно стало основою заруби - нецької археологічної культури (І тис. до н. е. - І тис. н. е.), яка, з погляду В. Сєдова, була по-суті балтською. Тут необхідно зауважити, що з цього приводу точилася гостра дискусія вченого з представниками «київської археологічної школи» (В. Баран, Д. Козак, Р. Тер - пиловський та ін.), на переконання яких, зарубинецька культура не те що не є балтською, а виступає початковою у всьому слов'янському етногенезі. Не врахувати фундаментальних досліджень українських фахівців він не міг, а тому в пізніх працях почав визначати цю культуру змішаною, балто-слов'янською [9, 219; 10, 135], хоча все одно наполягав, що вона не відіграла суттєвої ролі в етногенезі слов'ян. Як наслідок такої логіки, йому довелося заперечувати і «слов'янськість» інших подніпровських культур - київської, пень - ківської, колочинської, - атрибутуючи їх також як балтські. Цим він по суті поставив себе у доволі скрутне методологічне становище, адже з таких позицій практично неможливо пояснити, наприклад, хто такі анти (пеньківська культура).

Звідси, значно більше уваги археолог приділив генезі саме пшеворської культури, північна частина якої у ранньому середньовіччі трансформується у так звану суково - дзєдзіцьку культуру. Через погіршення кліматичної ситуації в IV ст., розпочалося масштабне слов'янське розселення із Повіслення на схід. Саме з цим повісленським населенням, на думку В. Сєдова, пов'язане заселення слов'янами Середньоєвропейської рівнини [11, 19], що відобразилося у появі тут таких археологічних культур, як довгих курганів, сопок і браслетоподібних скроневих кілець (всіх їх археолог відносив до єдиної «венедсь - кої» групи слов'ян - носіїв праслов'янської мови). Для цього процесу він навіть запровадив спеціальний термін «велика слов'янська міграція» [1, 8]. Щоправда, на думку вченого, таке розселення не було одномоментним актом, а мало як мінімум дві великі хвилі. В результаті першої (V-VI ст.), зокрема, пов'язане утворення культури псковських довгих курганів і поява слов'янських елементів на території сучасної Білорусі, де до того часу домінуючим етнічним конгломератом виступали саме балти.

Фактору балтів дослідник в усіх своїх працях надавав першорядного значення, оскільки справедливо вважав, що проблема етногенезу слов'ян і їх ранньої історії не може бути пізнана ізольовано від історичних процесів, які мали місце у сусідніх регіонах Європи, а початкова історія слов'ян якнайтісніше переплетена з історією кельтів, германців, скіфо-сарматів і балтів. Відтак, «відтворити історію ранніх слов'ян можна лише в комплексі з аналізом старожитностей інших європейських етносів» [9, 3]. В одному з останніх інтерв'ю В. Сєдов сказав, що мріє написати велике дослідження з етнічної історії балтів [6], але, на жаль, через смерть, йому вже не судилося цього зробити. Втім, він встиг опублікувати ще 1992 р. невеличку працю латиською мовою в Ризі, присвячену давнім балтам [12]. Частково ця проблематика проаналізована ним і в книзі «Фіно-угри та балти у середньовіччі» [13], де виступив і як редактор, і як автор. Однак основні положення його концепції викладені у численних монографіях і статтях. Певну «одержимість» В. Сєдова балтами як фактором етногенезу слов'ян свого часу зауважили і його студенти. Вітаючи професора з ювілеєм, вони підготували плакат, на якому зображення земної кулі було зафарбоване жовтим кольором і позначене великими літерами «БАЛТИ» [7, 5].

На етнологічній інтерпретації балтського компоненту у східнослов'янському середовищі середньовічної доби була побудована і докторська дисертація В. Сєдова, захищена ним у 1967 р. і опублікована як монографія через кілька років [14]. У цій роботі він вперше спробував виділити балтський субстрат у середньовічних слов'янських старожитнос - тях. По суті вчений аналізував формування специфіки східних слов'ян на території сучасних Білорусі та Північного Заходу Росії, внаслідок асиміляції місцевих балтських племен слов'янами, котрі перемістилися сюди із Заходу. Саме це, на думку археолога, визначило самобутність етносу білорусів після розпаду «давньоруської народності». Попри дотримання «генеральної лінії» радянської офіціозної історіографії, як згадував сам академік, «у 70-х рр. ХХ ст., коли для висвітлення етногенезу білорусів мною вперше були залучені археологічні матеріали, думка стосовно впливу балтського субстрату на формування цього етносу виявилася небажаною», а наукова конференція з етногенезу білорусів, яка мала відбутися в Мінську 1973 р., через цю теорію, заплановану як пленарна доповідь, була заборонена місцевим компартійним керівництвом [15, 49], звісно, без пояснення причин.

Втім, і тоді, і сьогодні причини такого кроку є цілком зрозумілими: нові археологічні факти по суті доводили, що ніякої східнослов'янської єдності чи спільноти ніколи не існувало, а заселення слов'янами (навіть якщо припустити їхню колишню етнокультурну спільність) теренів сучасних Білорусі та Росії відбувалося поетапно (у різні століття), з різних регіонів, у різних напрямах. Відтак, етнічна специфіка наступних східнослов'янських етносів (не в останню чергу, через взаємодію з іноетнічним субстратним населенням тих територій, куди мігрували слов'янські групи) формувалася задовго до появи Київської Русі, де, за припущенням апологетів теорії про «давньоруську народність», відбулася віртуальна етнічна консолідація союзів племен східних слов'ян у єдиний етнос. Побоювання з цього приводу партійних ідеологів були зовсім не безпідставними, а подальші події це лише підтвердили. Скажімо, у сучасній білоруській історіографії теорія В. Сєдо - ва стала однією з найвпливовіших у поясненні «автономного» (поза «давньоруською народністю») етногенезу білорусів, хоча подекуди вона набуває гіпертрофованих рис, коли білоруси оголошуються не слов'янами, а винятково балтами, котрі лише перейшли на вживання слов'янської мови.

Суперечливість такого підходу, на наш погляд, багато в чому зумовлена слабким рівнем термінологічної інтерпретації і в радянській, і сучасних східнослов'янських історіографіях, і, передусім, змістовим наповненням ключової в цьому випадку категорії - «балти». Справді, до цих пір немає більш-менш вичерпної характеристики цього терміну і відповіді на питання хто ховається за цією назвою: мовна спільнота, групи споріднених племен, населення, що володіло схожою матеріальною культурою; чи це був окремий етнос, як доволі часто (і звісно без теоретичного та фактичного обґрунтування) стверджується в археологічній літературі? Переважно, дослідники обмежуються загальним і абстрактним визначенням балтів як частини індоєвропейців (у свою чергу, ця категорія потрактована не набагато краще). На жаль, у такому ключі аналізував проблему й В. Сєдов.

Основним методом дослідження слов'янського етногенезу вчений обрав ретроспекцію - тобто, рух від відомого - до генетично спорідненого явища на більш ранньому етапі. На переконання археолога, за пошуку слов'ян, цей метод приводить до так званої «середньоєвропейської культурно-історичної спільності полів поховальних урн», яка існувала у Центральній Європі від ХІІІ до VI ст. до н. е. (тобто, в бронзовому віці). Перехід до залізного віку, що спричинило значні міграції, зумовив диференціацію цієї спільноти на кельтів, ілірійців, італіків, венетів, германців (ясторфська культура) та слов'ян (підкльо - шова культура). Однак балти виникли та розвивалися окремо, хоч і під впливом цієї дав - ньоєвропейської культури, зокрема невдовзі увійшовши частково до складу саме слов'ян у вісло-одерському міжріччі [16, 178-180]. Таким чином, «етногенез балтської етномов - ної спільності на ранньому етапі, судячи з археологічних матеріалів, протікав поза середньоєвропейською спільністю полів поховальних урн» [10, 63].

Давні балти, на переконання В. Сєдова, вже у ранньому залізному віці поділилися на три частини за географічною ознакою [12]. Так, середню частину сучасної Білорусі заселяли племена археологічної культури штрихованої кераміки, ареал якої охоплював також Східну Литву та південно-східну Латвію. Це було ядро балтів, а їхніми прямими нащадками сьогодні є литовці та латиші. Із Заходу до цього ареалу прилучалися землі західних балтів (предки прусів, ятвягів, галіндів і куршів), представлених археологічною культурою західнобалтійських курганів (область від нижньої Вісли до р. Вента, вздовж узбережжя Балтійського моря). Східний ареал давньої балтської території заселяли племена близьких між собою археологічних культур - дніпро-двинської, юхновської та верхньо - окської - так звані дніпровські балти.

Останнім належала також мілоградська культура, на зміну якій у ІІ ст. до н. е. прийшла зарубинецька, етнічна атрибуція котрої, на думку В. Сєдова, дискусійна. Хоча вчений переконаний, що найвірогідніше її населення належало до «окраїннобалстького діалекту», котрий, буцімто, посідав проміжне становище між західними балтами та слов'янами. Згодом, носії цієї культури, начебто, мігрували у верхньодніпровські землі і досягли басейну Верхньої Оки (мощинська археологічна культура), де зафіксовані писемними джерелами як «голядь». У південній частині Дніпровського Лівобережжя нащадки зарубинців змішалися з іраномовними племенами і в ІІІ-V ст. були представлені київською археологічною культурою (так звані «голтескіфи» Иордана) [15, 45-46]. Отже, визначаючи балтів як «ет - номовну спільність» (звісно, що розуміється під цим терміном автор не пояснює), дослідник вважає їхнім осердям культуру штрихованої кераміки, що зафіксована в ранньому залізному віці від південно-східного узбережжя Балтійського моря на заході до Середнього Подніпров'я та верхів'їв Оки на сході.

У ранньому середньовіччі частина західнобалтських племен також зазнала слов'янської інвазії на свої землі. На переконання В. Сєдова, показником цієї міграції є серйозні деструктивні зміни впродовж VI ст. у культурі куршів, які хронологічно співпадають із появою в Південно-Східній Прибалтиці слов'янських пальчатих фібул. Причому ця слов'янська міграція найімовірніше була з Подунав'я й зумовлювалася аварським вторгненням у цей регіон [17, 170-174]. Поступово в Прибалтиці сформувалася невелика етнічна спільнота, що не належала ні до балтів, ні до фінів. Вчений припустив, що нею були згадані в «Хроніці Лівонії» Генріха Латвійського венди (тобто, слов'яни, іменовані так за давньою германською традицією), які, втім, невдовзі розчинилися у латгальському середовищі [18, 71].

Згаданий епізод, на нашу думку, є доволі промовистим, адже яскраво демонструє, наскільки ефемерними можуть бути «однозначні» етнічні реконструкції археологічних культур раннього середньовіччя. Аналогічну специфіку змушений був підкреслювати і московський археолог, відзначаючи зокрема, що населення провінційноримських культур майже скрізь у Центрально-Східній Європі було поліетнічним. Ведучи ж мову про переселення слов'ян із Повіслення на Схід, він, поміж іншого, зауважував: «Ці племена не були етнічно монолітними (! - К. І.). У складі переселенців були і слов'яни, і західні бал - ти, а можливо й невелика частка германців. Ці різноплемінні маси переселенців зустрілися на нових місцях з аборигенами - східними та дніпровськими балтами, а також прибалтійськими та поволзькими фінами» [17, 210].

Переходячи до аналізу балтського компоненту в східнослов'янському етногенезі доби раннього середньовіччя, В. Сєдов виділив для цього періоду (V-VII ст.) у Східній Європі, згідно наявних археологічних матеріалів, сім великих угруповань (фактично сім різних етнокультурних субстратів), якими були такі археологічні культури, як празька, пень - ківська, колочинська, тушемлинська, мощинська, довгих курганів і сопок (з них, як ми пам'ятаємо, суто слов'янською дослідник визнавав лише першу). Остання обставина все ж таки не завадила вченому «включити» ці групи до «давньоруської народності», що сталося, буцімто, завдяки «внутрішньорегіональній (? - К. І.) взаємодії [балтів] зі слов'янами та входженню їх до складу східнослов'янських племінних союзів». У такий спосіб, він припускає, що «племена, які залишили колочинські, тушемлинські та мощинські старожитності, були прямими фізичними предками частини східного слов'янства (курсив і підкреслення наші. - К. І.)» [19, 10,29].

Окрім такого «часткового» випливу на етногенез східних слов'ян балтів, на думку В. Сєдова, висловлену, до речі, ще в радянських історіографічних реаліях, власне слов'янський субстрат цього процесу також не був однорідним: «В основі східного слов'янства виявляються чотири різнокультурні племінні угруповання праслов'ян. Не виключено, що з часом буде виявлена і п'ята правслов'янська група. Ситуація формування останньої ускладнюється ще й тим, що слов'яни, які розселилися на Російській [в оригіналі - <Русской>] рівнині, застали тут східнобалтське та фіномовне населення, змішалися з ним, поступово асимілювавши аборигенів». Відповідно, - резюмує вчений, - формування східних слов'ян не було результатом розселення однорідної праслов'янської маси з якогось порівняно невеликого регіону - «руської прабатьківщини», а відбувалося в умовах інтеграції різнокультурних діалектно-племінних угруповань слов'ян за участі неслов'янського етносу [20, 12].

Етнологічно та історично, звісно, важко уявити, як із такої етнокультурної мішанини за порівно невеликий час міг утворитися єдиний етнос (до речі, на переконання В. Сєдова, поява такої «народності» сталася не раніше Х ст., що, втім, потребує окремого детального історіографічного дослідження). Саме тому, очевидно, московський археолог і зосередився передусім на етногенезі західної частини східних слов'ян, аби пояснити їхню майбутню етнічну окремішність, яка, втім, не могла з'явитися, через офіційну ідеологічну позицію, поза горнилом «давньоруської народності». Як ми вже бачили вище, ця специфіка зумовлювалася, на його думку, західним походження слов'ян і їхньою колонізацією Середньоєвропейської рівними двома хвилями (V і VIII ст.). При цьому дослідник був категорично проти гіпотези південного заселення цього регіону слов'янами - нащадками зарубинецької археологічної культури. Хоча в 1990-х рр. він почав обережніше визначати її етнічну атрибуцію, зауваживши, що «науково обґрунтувати балтську належність населення зарубинецької культури неможливо» [21, 59], натякаючи, що вона також становила собою певний балто-слов'янський симбіоз.

За такого підходу, в концепції В. Сєдова ознак «автономного» етногенезу, на наш погляд, набула не лише західна, але й південна частина східних слов'ян. Адже, як уже зауважувалося вище, крім зарубинецької, він досить послідовно зараховував до балтських і київську, і колочинску культури [9, 281-282; 19, 34]. Внаслідок цього, як справедливо зауважує зокрема М. Лопатін, на його етнокультурних картах епохи Великого переселення народів чітко вималювався «балтський заслон» між південною частиною слов'янського світу (празька та пеньківська культури) та північно-західною (довгі кургани) [22, 336]. Відтак, можна стверджувати про початок формування української етнічної специфіки від V ст. - час появи на українських теренах празької (склавіни) та пеньківської (анти) культур.

Синхронно в північно-західному сегменті східнослов'янських племен, згідно схеми В. Сєдова, «починаючи з VI ст., на території розселення дніпровських балтів, які залишили старожитності типу Тушемля-Банцеровщина-Колочин, чітко фіксуються слов'янські культурні елементи, що свідчать про початок інфільтрації слов'ян у балтське середовище» [19, 34]. Згодом, тут з'являється археологічна культура довгих курганів, яку дослідник пов'язує зі східнослов'янським племенем кривичів. Одночасно в цій культурі виявлені й неслов'янські елементи, простіше кажучи - балтські. Присутність предметів балт - ського походження, - вважає дослідник, - «зумовлена тим, що кривичі другої половини І тис. н. е. включали в себе як власне слов'янське населення, так і місцевих балтів, котрі знаходилися в стадії асиміляції» [19, 53]. З іншого боку, ми пам'ятаємо, що переселенці з Повіслення не становили етнічної монолітності, тобто, це не були винятково слов'яни. Однак В. Сєдов гіпотетично припускає, що «слов'яни, очевидно, виявилися на Північному Заході найактивнішим і, можливо, кількісно домінуючим етносом» [23, 126]. Спростовуючи всі інші версії щодо етнічної атрибутації довгих курганів, дослідник переконливо довів її належність слов'янським племенам кривичів [17, 216; 24, 36-41].

Відносно доволі раннього розселення слов'ян у Новгородсько-Псковському регіоні, незалежно від археології, говорять і дані лінгвістики та топоніміки. Переконливо це засвідчують і дослідження давньоновгородського діалекту праслов'янської мови, проведені А. Залізняком. Його результати дозволили В. Сєдову стверджувати, що угруповання слов'янського населення, котре осіло у басейнах озер Псковського й Ільменя, відірвалося від основного слов'янського ареалу не пізніше І тис. н. е. і якийсь час мешкало ізольовано від нього. Одночасно значні маси переселенців з Повіслення розселилися також у Полоцькому Подвинні та Смоленському Подніпров'ї, де вони осіли серед місцевого балтського населення, представленого тушемлинською культурою. Остання сформувалася внаслідок еволюції достеменно балтської дніпро-двинської культури раннього залізного віку [17, 217218, 19, 34-41]. Однією з найістотніших ознак появи в цьому ареалі нового, небалтського населення, на глибоке переконання московського археолога, є знахідки браслетоподібних скроневих кілець. І хоч сам він зауважує, що це ще не є підставою для слов'янської атрибуції тушемлинсько-банцеровської культури, але, зрештою, визначає присутність у V-VII ст. серед дніпровських балтів слов'янського етнічного компонента [17, 219,222].

Тушемлинська археологічна культура посідає в концепції східнослов'янського етногенезу В. Сєдова одне з головних місць, як реальний доказ балто-слов'янського симбіозу, що визначив в майбутньому етнічну специфіку білоруського етносу. На відміну від новгородсько-псковських земель, де слов'яни розселилися серед порівняно нечисельного бал-то-фінського населення, на території тогочасної Білорусі ситуація була зовсім інакшою, адже вона була щільно заселена балтськими племенами дніпро-двинської культури. Розселення в їхніх межах слов'ян кардинально змінило культурну ситуацію й з кінця IV ст. тут почала поширюватися тушемлинська культура. На думку дослідника, її формування можна пояснити тільки припливом в ці землі якихось мас нового населення, етнічну приналежність якого визначали слов'янські скроневі прикраси. З цього моменту почався повільний процес слов'янізації аборигенів, який, за припущенням вченого, не завжди був прямолінійним і завершився тільки в часи давньоруської державності [9, 303-304].

Досліджуючи старожитності тушемлинської культури, В. Сєдов зокрема звернув увагу і на певну їхню подібність до культури псковських довгих курганів. Пояснення цьому він вбачає знову ж таки в тому, що обидві групи слов'ян переселилися з Вісло-Одерського регіону Водночас зауважує також і певні риси схожості між тушемлинською та керамікою суківсько-дзєдзєцького типу, поширеної у північній частині Польщі та Мекленбурзі. На основі цього спостереження, археолог робить припущення, що й племена суківсько-дзєдзєцької культури, швидше за все, вийшли з тих же місцевостей провінційноримсько - го ареалу, що й переселенці на північнобілоруські землі [25, 64].

Розселення слов'ян у цьому ареалі поміж балтських племен, на думку московського археолога, змушує переглянути питання щодо етнічної приналежності населення тушемлинської культури. Якщо формування цієї культури було результатом взаємодії в Німансько-Двинсько-Дніпровському краї середньоєвропейського населення з місцевими балтами, то у складі носіїв тушемлинських старожитностей на початку мали бути присутніми щонайменше два етноси - балтський і слов'янський. При цьому археологічні матеріали засвідчують, що місцеве балтське населення, в основній масі не полишило місць свого мешкання через західну міграцію. Втім, чітко розмежувати археологічні матеріали ту - шемлинської культури на слов'янські та балтські поки що так і не вдається [10, 382; 23, 137-139]. Не менш ризикованим припущенням вченого є й констатація можливої двомовності в межах цієї археологічної культури, котру він називає «метисною». Хоча сам же й визнає, що «сказати, як конкретно протікали тут етномовні процеси поки неможливо» [15, 47], а все це робить теорію В. Сєдова доволі вразливою. Тим не менш, він переконаний, що саме цей симбіоз поклав початок активній слов'янізації місцевих балтів.

Тільки впродовж ІХ-ХІ ст. відбувається широка інфільтрація до балтського середовища на білоруських теренах тих східнослов'янських племен, які сформувалися на українському правобережжі в рамках празької археологічної культури - волинян, древлян і дреговичів. Останні зокрема заселили землі вздовж лівих приток Прип'яті, а в басейні Свислочі зустрілися з кривичами. Волиняни освоїли Середнє Побужжя та досягли південних теренів Понімання. Піднімаючись вгору Дніпром, радимичі заселили басейн Сожа. Не можна не погодитись із В. Сєдовим, що ці південні племена, заселяючи давній балтсь - кий ареал і наступну територію формування білорусів, взяли участь у їхньому генезисі [15, 47]. Крім цього, дослідник вважає, що на процес інтеграції східних слов'ян у цьому ареалі істотно вплинула ще одна міграційна хвиля - дунайських слов'ян [17, 232], проте, це вже окрема тема для іншого дослідження.

Натомість більш доцільно буде простежити погляди В. Сєдова стосовно участі балтів у формуванні етносу білорусів, а та обставина, що вона була визначальною, у дослідника не викликає жодних сумнівів. Адже територія білоруського етногенезу з давніх часів була доволі щільно заселена спільнотами, котрі належали до балтського етномовного масиву й, як свідчать дані археології, гідронімії й антропології, було асимільоване східними слов'янами. Вчений водночас зауважує, що серед балтського населення сучасної Білорусі чітко окреслюються дві давні етнокультурні групи: північно-західна (населення культури штрихованої кераміки) та південно-східна (так звані східні або дніпровські балти). Причому відмінності між цими групами були істотними: так, культура штрихованої кераміки сягала своїм корінням культури бойових сокир, натомість інша група - сформувалася на основі сосницької культури. Саме ця обставина, на думку дослідника, вплинула на антропологічні відмінності білорусів, але також виявилася й у діалектній диференціації білоруських говорів [23, 272-273]. У цьому зв'язку він припускає, що на процес початкового становлення північнобілоруських говорів помітний вплив чинило якраз субстратне населення. Відтак, не можна не помітити, що територія цих говірок загалом не відповідає певному племінному регіону східного слов'янства, не корелює вона й із політичними утвореннями періоду Русі, але тотожна давньому ареалу дніпровських балтів. Так само тотожна ареалу балтів з культури штрихованої кераміки й територія південнобілоруських говірок [23, 274].

Реконструкція генезису білорусів у ранньому середньовіччі в працях В. Сєдова загалом пропонує доволі мирний процес етнокультурного поглинання слов'янами балтів. Згідно переконання московського археолога, слов'янські переселенці послідовно освоювали один терен за іншим, але при цьому старе населення в основному продовжувало мешкати на своїх місцях і в ряді регіонів острівці балтів зберігалися впродовж кількох століть. Відчутної різниці в рівнях розвитку економіки, культури та соціальних відносин між балтами та слов'янами не було, а взаємини мали переважно мирний характер. Внаслідок цього асиміляційні процеси спочатку були слабкими й у різних регіонах могли мати неоднакову спрямованість. Зрештою, процес фізичної асиміляції все ж почався, мали місце й шлюбні зв'язки між прийшлими і місцевими мешканцями. Однак вирішальним чинником остаточної слов'янізації балтів, на думку вченого, стала поява Київської Русі - потужної держави східних слов'ян [15, 47].

Проаналізувавши етногенез білорусів, В. Сєдов цілком логічно констатував: «Таким чином, археологія досить чітко свідчить, що на білоруській етнографічний (тут варто звернути увагу на ще одне характерне явище, властиве радянській історіографії 195080-х рр., коли всі самобутні етнічні явища, пов'язані з генезисом східнослов'янських спільнот домонгольського періоду визначалися тільки як «етнографічні», що, очевидно, мало підкреслювати їхню другорядність відносно ідеологічно сконструйованого єдиного «братнього східнослов'янського етносу» - «давньоруської народності». - К. І.) території, на відміну від інших земель Русі, східнослов'янське населення формувалося в умовах слов'яно-балтського симбіозу. І це не могло не позначитися на його мовному розвитку. Згідно розшуків Ю. Карського, понад 80% білоруських лексем мають спільне коріння зі словами балтських мов… Балтський субстратний вплив виявляється не лише у словарному фонді білоруської мови, але також в її фонетиці та морфології» [15, 48].

Археологічні та лінгвістичні джерела, залучені московським ученим до вивчення білоруського етногенезу, загалом привели його до закономірного висновку про потужний вплив балтів на цей процес. Однак у сучасній історіографії далеко не всі погоджуються із запропонованою ним схемою ранньої етнічної історії східних слов'ян. Чимало дискусійних постулатів були окреслені й самим В. Сєдовим. Із вельми гострою критикою його концепції виступив зокрема Б. Флоря, виходячи з поширеного ще в радянській історіографії постулату про доволі пізнє (XV-XVI ст.) формування сучасних етносів східних слов'ян. На його думку, «якщо визнати аргументацію В. Сєдова переконливою, то, оскільки розселяючись територією Східної Європи, східні слов'яни вступали у різних частинах східноєвропейської рівнини у контакт з різними етносами (крім балтського на північному заході, з ірано-мовним на півдні й угро-фінським на північному сході), треба було б віднести початок формування окремих східнослов'янських народів ще до державного періоду в історії східних слов'ян, а сам процес їхнього формування доведеться в такому випадку розглядати як наперед визначений наявністю на різних територіях різного етнічного субстрату» [26, 9].

Не важко помітити, що обидва дослідники не зовсім коректно підходять до проблеми, сприймаючи такі наукові абстракції, як «балти», «фіно-угри», «східні слов'яни», «давньоруська народність», за об'єктивно існуючі етноси, що в дійсності далеко не так. Ще більшою проблемою слід визнати неможливість реконструкції тогочасної етнічної ієрархії в межах означених мовно-археологічних спільностей, особливо встановлення рівнів (і навіть проявів) їхньої етнічної самосвідомості. Б. Флоря підкреслює ще одну важливу деталь відносно цього: недостатньо існування певних особливостей матеріальної культури, запозичених в етнічного субстрату (а саме на цьому, як ми переконалися вище, базується ретроспективний метод концепції В. Сєдова), але важливо, щоб ці відмінності сприймалися населенням як етнотворчі ознаки. Лише в такому разі, - наголошує вчений, - «можна було би ставити питання про серйозний вплив балтського субстрату на етногенез білоруського народу, але подібна робота, наскільки відомо, не проведена» [26, 10]. Аналогічну позицію відносно схеми В. Сєдова демонструє також і М. Васільєв [27, 114].

Крім наукової складової дискусії з приводу концепції В. Сєдова, деякі російські «високоакадемічні» дослідники більше уваги все ж таки приділяють її можливим «політичним наслідкам», чим вкотре підкреслюють справжні наміри своєї історіографії. Доволі промовистою у цьому контексті є репліка під час обговорення доповіді В. Сєдова «Етногенез ранніх слов'ян», заслуханої на засіданні Президіума Російської академії наук (РАН) у листопаді 2002 р., директора Інституту слов'янознавства РАН Володимира Волкова. Висловлюючи занепокоєння сучасним «розбіганням» слов'ян і оформленням незалежних слов'янських національних історіографій (втрату контролю над ними і над не зовсім зрозумілим «<славянским миром>» член-кореспондент РАН визначив як якусь «слов'янську етнтропію»), останні (тобто, сучасні слов'янські історіографії) - «це, я б сказав, псевдоісторична література, не наукова, а породжена інформаційно-психологічною війною».

Що ж, зрештою, так занепокоїло головного редактора (в 2001-2005 рр.) провідного російського часопису «Славяноведение» (з 1990-х рр. дотепер у ньому регулярно публікуються вчені і українські, і білоруські, і з решти слов'янських країн, а тому якось важко запідозрити його у популяризації «псевдоісторичної літератури»)? Виявляється, «зараз, наприклад, у Києві, та й у Мінську також (???; тут і далі курсив наш. - К. І.) з'явилися свої трактовки давньоруської народності. Кажуть, що це міф, ніякої давньоруської народності не було, але початково існували українці, і скажімо, білоруси. Тобто, явна спроба задавнення своєї історії». Прагнучи, очевидно, до максимальної наукової об'єктивності у слов'янознавстві й історії, В. Волков, у першу чергу, звертає увагу ось на що: «У зв'язку із тим, що проблема, піднята сьогодні у доповіді В. Сєдова (нагадаємо, мова про ранній етногенез слов'ян. - К. І.), має, крім наукового, також величезне політичне та морально - етичне значення» [16, 603-604]. На жаль, науковий аспект концепції В. Сєдова має, за такої логіки, другорядне значення, головне - правильні політичні висновки.

У той же час проблемних аспектів дійсно наукового характеру ця концепція містить доволі багато, зокрема й щодо балтського компоненту, в чому ми вже вище могли переконатися неодноразово. Так, дотепер невизначені предмети, що можуть бути етнічними індикаторами для ідентифікації населення, котре в ранньому середньовіччі переселилося з Повіслення на територію сучасної Білолрусі, в тому числі серед мешканців тушемлинської культури. Передусім це стосується так званих браслетоподібних скроневих кілець, використання яких В. Сєдов приписує слов'янам. Однак він сам же змушений констатувати, що дотепер не встановлено регіону, звідки походять ці прикраси, а отже, невідомо, де до переселення мешкали їхні носії [23, 229]. Відповідно, етнічна атрибутація населення, задіяних у цьому процесі археологічних культур, дотепер встановлюється більше інтуїтивно, а простіше кажучи - довільно. Чимало дискусійних питань зумовлює і припущення вченим «другої хвилі» слов'янської колонізації Північного Заходу сучасної Росії, в результаті якої з'явилася культура сопок (так звані ільменські словени) у Приільменні VIII ст. Так само, як і з браслетоподібними кільцями, парадокс полягає в тому, що, попри яскраві ознаки цієї культури [22, 338], досі не вдалося встановити висхідний пункт припущеної міграції. Дослідник з цього приводу не досить переконливо припускав, що, можливо, міграція через землі балтів слов'ян змусила їх перейняти звичай насипати кургани (сопки) [19, 65].

Особливо важким завданням для В. Сєдова стала необхідність «інтегрування» ранньосередньовічного «балтсько-слов'янського симбіозу» (особливо на білоруських теренах) у «прокрустове ложе» теорії про «давньоруську народність», від якої він не відмовився і після зникнення її офіційного ідеологічного призначення. Апологетика цієї методології, на наш погляд, істотно зменшила евристичні можливості його концепції, лише посиливши парадоксальність деяких постулатів і висновків. Пересуваючи якомога пізніше (кінець Х ст.) початок (!) складання «давньоруської народності», він все одно був змушений констатувати, що слов'янізація балтів на східнослов'янських землях тривала до кінця ХІІ ст., а це навряд чи підтверджує завершення на той момент процесу етногенезу і білорусів, і росіян, і навіть «давньоруської народності». Відтак, довелося маскувати яскраву етнічну самобутність різних спільнот східних слов'ян (кривичів, ільменських словен, дреговичів, в'ятичів тощо) за ширмою «етнографічної» номенклатури «культурно-племінних» одиниць (і що, на наш погляд, виглядає в його концепції найбільш парадоксально) ще навіть несформованої «давньоруської народності». На жаль, політична доцільність у гуманітарних науках досить часто переважає здоровий глузд.

Таким чином, проблематика балтського компоненту в етногенезі східнослов'янських етнічних спільнот, розроблена В. Сєдовим у численних публікаціях, має над - важливе наукове значення, хоча й потребує подальших ще більш ґрунтовних студіювань і зважених висновків. На наше глибоке переконання, особливо важливо у цьому сегменті пізнання східнослов'янського минулого уникнути будь-якої політизації суто наукової проблеми. Натомість куди більше уваги варто приділити насамперед теоретичним аспектам (у тому числі й щодо інтерпретації базових категорій етнолого-археологічного дискурсу), методологічній основі подібних досліджень, здобуттю ширшого кола відповідних старожитностей. Відтак, залишається сподіватися, що концепція Валентина Сєдова не перетвориться на антикварну частину знань про східних слов'ян, щодо якої він доволі часто застосовував епітет - «вона становить лише історіографічний інтерес».

Список використаної літератури

етногенез археолог сєдов балт

1. Макаров Н. Валентин Васильевич Седов / Н. Макаров, А. Артемьев // Восточная Европа в Средневековье (К 80-летию В. Седова) / Ред. кол.: Н. Макаров и др. - М.: Наука, 2004. - С. 3-12.

2. Жих М. Валентин Васильевич Седов. Страницы жизни и творчества славянского подвижника. Часть 1. Проблема славянского расселения в Восточной Европе и становления древнерусской народности в работах В.В. Седова / М. Жих // Русин. - 2012. - №4. - С. 131-165.

3. Жих М. Валентин Васильевич Седов. Страницы жизни и творчества славянского подвижника. Часть 2. Проблема славянского этногенеза в работах В.В. Седова / М. Жих // Русин. - 2013. - №1. - С. 131-165.

4. Лопатин Н. Валентин Васильевич Седов и исследование Изборска / Н. Лопатин // Вестник Псковского государственного университета. Серия: Социально-гуманитарные. - 2013. - №2. - С. 3-12.

5. Прокопьева С. Ученый до мозга костей. Интервью с В. Седовым / С. Прокопьева // Псковская губерния. - 2003. - №43 (164) [Электронный ресурс]. - Режим доступа: http://gubernia.pskovregion.org/ number_164/10. php.

6. Седов В.В. Происхождение и ранняя история славян / В.В. Седов. - М.: Наука, 1979. - 158 с.

7. Седов В.В. Славяне в древности / В.В. Седов. - М.: НПБО «Фонд археологии», 1994. - 344 с.

8. Седов В.В. Славяне: Историко-археологическое исследование / В.В. Седов. - М.: Языки славянской культуры, 2002. - 624 с.

9. Седов В. Север Восточно-Европейской равнины в период переселения народов и в раннем средневековье (предыстория северновеликорусов) / В. Седов // КСИА. - М.: Наука, 2005. - Вып. 218. - С. 12-23.

10. Sedov V. Balti senatne / V. Sedov. - Riga: Zinatne, 1992. - 156 s.

11. Финно-угры и балты в эпоху средневековья // Археология СССР. - Т. 17 / Л. Голубева [и др.]; отв. ред. тома В. Седов; редкол.: Б. Рыбаков (гл. ред.) [и др.]. - М.: Наука, 1987. - 510 с.

12. Седов В.В. Славяне Верхнего Поднепровья и Подвинья / В.В. Седов. - М.: Наука, 1970. - 199 с.

13. Седов В. Предыстория белорусов / В. Седов // КСИА. - Вып. 211. - М.: Наука, 2001. - С. 44-51.

14. Седов В. Этногенез ранних славян (Заслушано в ноябре 2002 г. на заседании Президиума РАН) / В. Седов // Вестник Российской Академии Наук. - 2003. - Т. 73. - №7. - С. 594-605.

15. Седов В.В. Славяне в древности и раннем средневековье. - Т. 2: Славяне в раннем средневековье / В.В. Седов. - М.: Фонд археологии, 1995. - 416 с.

16. Седов В. Славяне-венды в Юго-Восточной Прибалтике / В. Седов // Восточная Европа в древности и средневековье. Спорные проблемы истории: Тез. докл. / Редкол.: А. Новосельцев (отв. ред.) и др. - М.: ИРИ РАН, 1993. - С. 71-72.

17. Седов В.В. Восточные славяне в VI-ХШ вв. / В.В. Седов. - М.: Наука, 1982. - 328 с.

18. Седов В. Формирование восточнославянской народности / В. Седов // КСИА. - Вып. 198: Средневековая археология Восточной Европы / Отв. ред. И. Кругликова. - М.: Наука, 1989. - С. 10-15.

19. Седов В.В. Очерки по археологии славян / В.В. Седов. - М.: ИА РАН, 1994. - 128 с.

20. Лопатин Н. Основные концепции заселения славянами Северо-Запада Русской равнины / Н. Лопатин // Археология и история Пскова и Псковской земли / Ред. кол.: И. Лабутина (отв. ред.) и др. - Псков: Псковский государственный объединенный историко-архитектурный и художественный музей-заповедник, 2006. - С. 333-341.

21. Седов В.В. Древнерусская народность: историко-археологическое исследование / В.В. Седов. - М.: Языки русской культуры, 1999. - 319 с.

22. Седов В.В. Длинные курганы кривичей / В.В. Седов. - М.: Наука, 1974. - 96 с.

23. Седов В. Белорусское Подвинье и Смоленское Поднепровье в период великого переселения народов / В. Седов // Российская археология. - 1998. - №2. - С. 54-67.

24. Флоря Б. О некоторых особенностях развития этнического самосознания восточных славян в эпоху Средневековья - Раннего Нового времени / Б. Флоря // Россия - Украина: история взаимоотношений / Отв. ред.: А. Миллер, В. Репринцев, Б. Флоря. - М.: Школа «Языки русской культуры», 1997. - С. 9

27.

27. Васильев М. Рец. на кн.: Седов В. Древнерусская народность: Историко-археологическое исследование. - М., 1999 / М. Васильев // Славяноведение. - 2000. - №5. - С. 109-115.

Размещено на Allbest.ru