Специфіка великодньої обрядовості Закарпаття у рецепції Федора Потушняка

Размещено на http://www.allbest.ru/

Специфіка великодньої обрядовості Закарпаття у рецепції Федора Потушняка

Оксана Тиховська

Анотація

обряд закарпаття потушняк великодній

У статті розглянуто великодні обряди Закарпаття, зафіксовані Ф.Потушняком у 1944 році й опубліковані в газеті «Нед?ля». Акцентовано на семантиці великодніх вогнів, паски, писанки в уявленні українців, їх зв'язку з культом предків, сонцем, магією. Наголошено на маловідомих обрядах, що виконувались у великодню ніч, та повір'ях, які обумовлювали ритуальну поведінку під час свята.

Ключові слова: Ф.Потушняк, Великдень, великодні вогні, весняна обрядовість, ритуал, обряд, паска, писанка, повір'я.

Summary

Specific character of Easter ceremonies of Transcarpathia in the reception of Fedir Potushnyak

Tykhovska O.M. (Uzhgorod)

The article considered Easter ceremonies of Transcarpathia which were fixd by F.Potushnyak in 1944 and were published in “Sunday”. The stress was made on semantics of Easter fires, cakes and eggs in the conception of Ukrainians, their connection with ancestors' cult, sun and magic. Attention was paid on little-known ceremonies which were performed at Easter night and superstitions which determined ritual behavior during the festival.

Key words: F. Potushnyak, Easter, Easter fires, spring ceremonies, ritual, ceremony, Easter cake, Easter egg, superstition.

Виклад основного матеріалу

Великодня обрядовість відігравала важливу роль у житті наших предків, і дещо у видозміненій формі вона й сьогодні структурує ритуально-річний цикл життя українців, надаючи впевненості у нескінченності, безперервності життя. Язичники пов'язували Великдень з вірою у воскресіння душ померлих предків й поверненням їх з Вирію разом з першими птахами навесні. Це свято мало тісний зв'язок з культом предків, що й обумовило форму й зміст великодніх ритуалів.

Ф.Потушняк порівнює життя з невпинною течією, яка в народних віруваннях символізує нестримний рух уперед. За спостереженням вченого, «характер життєвого процесу має завжди колоподібний вигляд. Велике коло - це період життя людини, який починається народженням, сягає вершини під час весілля, і закінчується смертю - через ритуали переходу (Ван Геннеп). Менше коло - це річне коло, яке складається з менших кіл (пори року та тижні). Воно виникло на основі спостереження за природними явищами. Звідси і ритуальна сторона "народних свят", тобто імітація природи, яка є власне ритуалом» [3, с. 3]. Помітне місце у «меншому» річному колі займає Великдень, з яким тісно пов'язаний образ сонця, котре навесні набуває більшої сили й здатне стимулювати народження нового життя (рослинності) й вселяти в душі людей віру в оновлення життя, світу, духовного й буттєвого простору. Найчастіше у весняних іграх ми бачимо образ кола, колеса, що є трансформованим уявленням про сонце та річний цикл. «Хороводи у вигляді кола були невід'ємною складовою весняних обрядів. Водили їх виключно за сонцем (рос. “посолонь”) - зі сходу на захід, що символізувало рух сонця по небу, зміну дня і ночі, зміну пір року, народження і смерті». [1, с. 37]. Язичники святкували Великдень (Великий день Сонця), виконуючи ряд обрядів та ритуальних ігрищ на честь відродженого сонця, яке позбулося зимового безсилля. За спостереженням О.Ковалькова, саме на період Великодніх свят «припадають періоди “сакрального” часу. В цей час максимально активізуються надприродні сили, розмиваються межі між світом живих і мертвих, проводяться найважливіші ворожіння, результати яких обов'язково справджуються» [1, с. 70].

Календарні ритуали колись мали магічне значення, виконувалися з метою втілення в життя задумів, мрій, бажань. А «щоб бажання здійснилося, необхідно імітувати його здійснення, - пише Ф.Потушняк. - Тому ритуал завжди пов'язаний із річною або родинною обрядовістю, і завжди має зв'язок з природою та її явищами. Він так само важливий як піст, молитва та ін. Всі наші звичаї річного кола завжди пов'язані з культом сонця, його зростанням та спаданням, це факт властивим усім примітивним народам» [3, с.3]. Закарпатський дослідник наголошує, що виразом і символом Великодня є паска, тобто об'єктивований образ сонця, оскільки вона має круглу форму й повинна так само, як і сила сонця, «рости», коли замішане на дріжджах тісто бродить. Слово «паска» на означення білого круглого хліба з'явилося у великодній обрядовості з приходом християнства, а круглий ритуальний хліб (короваї, солодкі бабки, колачі) язичники випікали задовго до нашої ери на честь зростаючого сонця навесні.

Паска постає уособленням великого сонця, напротивагу «карачуну, котрий є уособленням малого сонця. Сьогоднішня паска майже всюди має однакову форму. Давно це був великий хліб, наприклад, із житньої муки. Тепер паску печуть зазвичай у «формах». Інколи прикрашають плетінням, косами, вінками, куричками, ружами та ін. На західному Прикарпатті паска зовсім без прикрас» [3, с.4].

Ф.Потушняк акцентує на технології випікання паски у першій половині 20 століття на Закарпатті. «Паска має бути велика, оскільки вона є символом багатства, - пише дослідник. - Паска печеться тільки в "сприятливі дні": вівторок, четвер, суботу; найкраще - в суботу, щоб була хороша. Для паски спочатку роблять "причину" на дріжджах, прикрасивши пасху, її перехрестять, і кладуть на неї гілочку верби. Верба тут постає уособленням чогось святого, оберігає паску від злого впливу і сприяє її росту. На Закарпатті відомий також «такий імітаційний акт, як скакання вгору, щоб паска росла» [3, с.4]. А щоб руки протягом року не були порожні, то й під час приготування паски вони не повинні бути голими, тоді й цілий рік всього буде вдосталь. Випікання паски, згідно з народними віруваннями, є напівмагічним актом (вона може дуже легко не вдатись, а це катастрофа для господині), тому з нею бережно поводяться, поки вона не виросте, не стане сильною сама по собі (святою).

Коли "причина" викисне, місять паску руками. «Добре вимішана паска смачна. Вона зазвичай робиться з 2-ох до 10-х кілограмів муки. До паски звикли додавати молоко, яйця або шафран, щоб була жовта. Додають і масло, цукор, а також "запашне в паску", яке розносять у Великодню п'ятницю. Коли паска вимішана, викисла, її кладуть у "форму" і прикрашають. У теплі вона ще кисне. Коли ж вона викисла в "формі", то кладуть її в натоплену піч (з буковими сухими дровами, які заготовлять напередодні, щоб спеціально випікати паску)» [3, с.4]. Ф.Потушняк відзначає, що колись заможні господарі пекли декілька різних за розміром пасок, і, відповідно, вони по-різному називалися: «біля головної "паски-матки " печуть ще й "сестру паски" або ще й "другу сестру"» [3, с.4]. Існував колись на Закарпатті звичай пекти "пасочки" - для похресників, бідних, вшанування померлих. Цікаво, що давно «паски були такі великі, що треба було піч розбивати» [3, с.4], бо інакше з печі їх неможливо було витягти. Очевидно, велика за розміром паска мала символізувати рівень достатку, багатства в родині.

Існував також певний ритуал освячення паски, яку несли до церкви не в кошику, а замотаною у великодню скатертину: «Випечену Пасху кладуть на велику тарілку, яка стоїть на окремій "великодній" скатертині, яку зав'язують зверху у вузол, щоб в руку можна було взяти. Під паску кладуть обов'язково яйця, ковбасу, шинку, сир, масло, сіль та ін». [3, с.4]. На сході Закарпаття паску несли святити у вовняних та полотняних «бесагах (Вони були поширені в гірські частині аж до Колочави і річки Тересви). Але сьогодні їх замінив кошик, яким користуються у долинних регіонах у Мараморощині (виробляють їх в Ізі). У західній частині паску носять в білій домашній гарно вишиваній або тканій скатертині. Кожен обов'язково щось несе святити до церкви» [3, с.4].

Прикметно, що під час великодніх ритуалів відчувався чіткий гендерний розподіл ролей: жінка повинна була місити тісто, пекти паску, готувати до освячення їжу, але освячувати приготоване нею мав чоловік: «Святити паску несе найстарший в родині - батько, а коли його нема, то син. У волинян, коли нема чоловіка в родині, то кличуть сусідського хлопця (він, принісши паску, заступає старшого члена в родині)» [3, с.4]. Під час освячення паски ставили навколо церкви кожен на своє звичне місце. Були присутні представники усіх сільських родин, тому можна було з'ясувати їх кількість в населеному пункті. Оскільки паска була символом сонця, на ній під час освячення «запалювали воскову свічку (обов'язково саме воскову)» [3, с.4]. Таким чином полум'я свічки об'єктивує внутрішній прихований вогонь сонця, який сакрально прихований у ритуальному хлібі.

На Закарпатті існували також вірування про необхідність швидкого повернення додому після освячення паски. Той, хто прийде до хати першим, швидше за сусідів, мовляв, буде першим у всьому. Тому після освячення брали паску на плече і бігли з нею додому. Біг на перегони з паскою після освячення, за спостереженням Ф.Потушняка, є дуже поширеним явищем (в Галичині, Україні, Росії). «Це складне магічне явище, де береться до уваги кількість натовпу, часовий вузол річного значення - Великдень, до чого приєднується і паска, яка своєю святісю підносить і впорядковує життя. Бути першим в ряді - це хороший знак» [3, с.4], який може за аналогією спроектуватися на ті сфери життя, що з ним асоціюються. Наприклад, «хто перший буде в ряді, той буде перший в усьому, а хто впаде - помре, або ж той, хто відстане з паскою позаду, - помре» [3, с.4]. Але магія бігу з посвяченою паскою мала здатність трансформувати чи спроектувати не тільки життя людини, в руках якої вона була, але й за аналогією нібито могла впливати на природу: слід було швидко бігти, «щоб сіяння втікало, росло вгору; люди біжать, рухаються, і сіяння біжить, росте» [3, с.4]. У деяких місцевостях з освяченою паскою тричі оббігають хату, можливо, для того, щоб символічно окреслити коло-оберіг навколо житла й убезпечити його від впливу нечистої сили й усього злого. Ф.Потушняк спостеріг також, що молодиці перебігають вулицю з освяченою паскою, щоб діти за аналогією теж швидко почали ходити. Дослідники відзначають існування тісного зв'язку між тим, що відбувається на Великдень і подіями, що мають місце протягом року. Великодні ритуали та обрядодії ніби запрограмовують сценарій року.

Після повернення з освяченою паскою додому, під поріг стелять плетений килимок (символ багатства, як і при інших обрядах). Перед тим, як їсти паску, члени родини «спочатку моляться і хрестять її, потім обрізають із чотирьох (або дванадцяти) сторін (і кажуть при цьому "Христос Воскрес!"). Їдять зі всього, освяченого в церкві» [3, с.4]. Відрізані з паски шматки не викидають, а зберігають до Вознесіння, оскільки приписують їм лікувальні властивості, в першу чергу для худоби (як і крихтам з паски). Ф.Потушняком зафіксоване повір'я: «якщо б шматочок паски з'їла миша, то стала б кажаном, виросли б у неї крила. А якщо вмитися водою, якою милося пасхальне корито, пропадуть прищі» [3, с.4]. Магічною силою народна уява наділила також предмети, які освячуються разом з паскою: порох, кулі, батіг, гроші, часник, сіль - в основному те, що стосується худоби і боротьби з нечистою силою.

Сама паска після освячення вважається святою, а з неї святість передатися людині чи тварині під час дотику. «Наприклад, коли господар повертається з паскою, входить до хліва, і дотикається нею до худоби, "щоб худоба, як тісто росла догори". Паска добра і свята, тому і людина, і худоба, які до неї доторкнулися стають добрими. Освячену паску також кладуть на голову нечемній дитині і поганій худобі, які через контакт з нею стають добрими» [3, с.4].

Паска сприймалася українцями і як сакральний предмет, здатний віщувати майбутнє: «коли паска росте нормально, то все добре; коли на ній зробиться пупець, або паска підріжеться, то це означає багатство, або приріст в родині, однак десь це символізує смерть. Або ж коли паска по середині заломиться, то це означає, що хтось цього року в хаті помре (через подібність її до гробу)» [3, с.4], - зазначає Ф.Потушняк.

Під час Великодніх свят, так само як і на Різдво та Купала, побутував звичай розпалювати ритуальні вогнища, які були символом живого вогню, уламком сонячної енергії, в них ніби було «втілене прагнення допомогти сонцю, коли воно найбільше цієї допомоги потребує. Ще Д.Д. Фрезер, розглядаючи цей звичай, вказував на дві теорії, що пояснюють використання обрядового вогню - солярну і очисну. Вогонь розпалювали на найвищих точках даної місцевості, поближче до сонця, щоб воно повною мірою і з максимальною користю для себе могло скористатися допомогою, яку йому пропонували». [1, с.71]. Великодній вогонь на Закарпатті запалювали у великодню суботу, і він теж мав на меті «піднесення й посилення росту творчої сили в природі - теплого сонечка, (за Фрезером, […] посилював вроду). Весняні вогнища супроводжувалися співами (діалоговий хор), танцями, забавами, котрі в першу чергу повинні були сприяти підсенню вегетаційної сили природи» [4, с.3].

На думку Ф.Потушняка, значний вплив на ритуал розпалювання вогнища на Великдень справило також релігійне оповідання про те, що охороняючи Христа в гробі, теж розпалювали вогонь. Однак дослідник припускає й можливість іншого тракування сутності цих вогнів, оскільки «поширені вони в середній і західній Німеччині, Голландії, Швеції, а також у східних слов'ян. Після Фрезера, свята вогню мають у своїй основі людські жертвоприношення, які трансформувалися в сучасні культи вогню» [4, с.3]. Ф.Потушняк згадує звичай "гріти покійників" великодніми вогнями - тобто символічно вшановувати предків у такий спосіб. Цей обряд зафіксований Я.Самотіс у середовищі гуцулів, і тут він має назву - «гріти діда». Дослідниця зазначає, що про цей ритуал свого часу писали Оскар Кольберґ та Адам Фішер. «Виконувалось це обрядове дійство здебільшого у середу або четвер перед Великоднем, а місцями і у Великодню суботу. «Вранці на Живний четвер на пагорбах поблизу хат роздмухують вогонь. Цей звичай називається «старого спалити» («гріти діда»)». Суть звичаю полягала в тому, що в зазначені дні переважно діти ходили від хати до хати і під вікнами кликали: «Грійте діда! Грійте діда! Дайте хліба! Аби вам овечки, аби вам ягнички, аби вам телички», на що хтось із хати відповідав: «Гріємо, гріємо, даємо!» Дітей обдаровували «кукуцами» -- спеціально спеченими малими пшеничними чи житніми хлібцями» [2, с.106].

Розпалювання пасхальних вогнів відбувалося у певний час доби й мало свою специфіку, на відміну, наприклад, від вогнів Чистого четверга. Святий суботній вогонь розпалювався «після заходу сонця, за старим звичаєм. Цей звичай затримався в західній частині Підкарпаття (починаючи десь від Драгова, на східній частині його майже не знають). Наприклад, починається це так: церковник виносить все сміття і недопалки з церкви і спалює (таким є спосіб знищення святих речей - вогонь їх очищає). Потім розпалюють великодній вогонь, на який зноситься будь-який матеріал з усіх усюд. За хвилину вогнище оточує молодь з села, і починаються звичайні при такому зібранні веселі витівки, які пеходять у веселі жарти, а інколи й у випадкові бійки та крики на все село» [4, с.3]. Але такі веселощі біля вогню тимчасові й характерні тільки для молоді, оскільки зумовлені віковими особливостями - юнаки й дівчата постійно жартують. Дорослі ставляться до великоднього вогню серйозно, оскільки для цього ритуалу загальноприйнятою є тиша. Коли «до молоді приєднуються старші люди, біля вогню триває серйозна бесіда, і такою, вважається, вона й повинна бути. До грубих жартів справа не доходить» [4, с.3]. Ф.Потушняк відзначає, що звичай розпалювання великоднього вогню набуває релігійного забарвлення. У церкві горять свічки (народ з подяками молиться та співає), а у той самий час надворі теж «розгорається вогонь, стає великим, на сусідніх горах також спалахують вогні, наступає момент підняття. Перш за все з'являється бажання ще його підняти і збільшити. Вогонь вночі серед села - це щось саме по собі веселе та радісне (тим більше, що в церкві у цей час люди стережуть плащеницю)» [4, с.3].

Для молоді запалювання великодніх вогнів перетворюється на захопливе заняття, своєрідну пригоду. Юнаки прагнуть зробити вогнище ще більшим, вищим і задля цього шукають всюди матеріал для спалення: «не пожаліють ні сусідську огорожу, ані щось інше, що їм потрапить до рук - може бути завдана досить значна шкода» [4, с.3]. Наступного дня деякі господарі сердяться на витівки молоді, але образа швидко минає, оскільки це жарт, який доповнює «великодній обряд, і за який ображатися не можна» [4, с.3].

Великодній вогонь у народних віруваннях українців теж наділявся здатністю віщування: «коли вогонь гарний, кидає іскру вгору, то це означає, що буде гарний урожай, найкращою буде кукурудза. Коли вогонь не хоче горіти, слабкий, то це означає, що цього року буде поганий урожай» [4, с.3]. Тому люди й прагнули розпатити велике вогнище й за аналогією притягти у своє життя хороший урожай та удачу.

Ф.Потушняк згадує, що раніше про великодній вогонь піклувалися старші люди і звозили для цього вогню возами дрова. «Тоді вогонь був великий і помітний на цілу околицю. Коли перейшли на православну віру, також палять вогні і коло новозбудованих церков» [4, с.3]. Існувало повір'я, що великодній вогонь має бути чистим - його не можна оскверняти невідповідними речами, не можна зневажати, бо він «святий вогонь».

Невід'ємним атрибутом Великодня є крашанка, котра сприймається як символ народження світу в міфології. «Відповідно до космогонічних уявлень українців саме з великоднього яйця сонце отримує творчу енергію. Дитяча великодня гра в розбивання крашанок є відлунням давнього вірування про космічне яйце, яке, розбившись, дарує природі творчі сили, - зазначає О.Ковальков. - Християнство ж, переклавши на Ісуса Христа багато функцій язичницького бога сонця, наділило його й атрибутами останнього, зокрема вшануванням яйця на його честь. [1, с. 47]. Крім того, освяченій писанці (крашанці) у народних віруваннях приписувалося значення потужного оберега від злих сил та пожежі, вона магічним чином нібито могла покращити здоров'я, сприяти зародженню кохання, швидкому росту рослин. Досліджуючи великодню обрядовість буковинських гуцулів, Я. Самотіс відзначила: «Свячене розфарбоване яйце було символом життя, тому й малювали на ньому безкінечник. Писанкою не грали в «навбитки», не котили з пагорба, її дарували і берегли до наступного свята. Дарували дівчата парубкам як запоруку своєї вірності, дарували хрещеникам як оберіг, дітям на щастя. Після освячення в церкві старші люди обмінювалися між собою писанками, давали одні одним «за простибіг», а парубки відбирали писанки у дівчат» [2, с.107]. Подібні обряди зафіксовані й на Закарпатті.

За спостереженням Ф.Потушняка, писанки перш за все є подарунками похресникам. «Хресні матері на другий і на третій день свят біля церкви дають своїм похресникам разом з пасочками одне (або два) писані яйця. Коли похресник не прийде до церкви, хтось із дітей хрещеної матері принесе їх йому додому. (Коли дають яйце з пасочкою, промовляють, щоб хресник був файний як писанка, а благий як пасочка). Коли похресник раптом помре, то хресна матір дає йому в руки розписане яйце, "щоб мало чим гратися на тому світі"» [5, с.3]. Крашанки приносили як подарунок померлим, залишаючи їх на могилах.

Яйце саме по собі загадкове, тому і в магії воно часто виступає як посередник та символ. Звичай виготовлення писанок поширений всюди, він вмотивовується магічним світоглядом нашого народу.

Ф.Потушняк пише про цілий ряд великодніх табу, які мають здатність впливати на хід подій протягом року. «Їх суть полягає в тому, що те, що відбувається сьогодні, буде повторюватися цілий рік, а також через символічну подібність переноситься на інший предмет» [6, с.3]. Загальновідоме великоднє табу - заборона спати у перший день Великодня. Оскільки, «хто спить на Великдень, в того буде сіяння "спати", і вітер, і бурі його перевернуть» [6, с.3]. Або: «Коли жінка спить, то її льон і коноплі будуть спати (лежати)» [6, с.3]. Таке табу вмотивовує недоцільність сну під час свята, оскільки це може спровокувати неврожай та інші негаразди. Існують й інші табу, які стосуються Великодня. Зокрема, «на Великдень не можна їсти на дворі паску, бо звірі будуть насіння їсти. Хто на Великдень буде голодний, лінивий, сумний, буде голодний, лінивий, сумний цілий рік. Тому на Великдень мають бути всі чисті та ситі» [6, с.3], - зазначає Ф.Потушняк.

Великдень українці вважали часом, коли можуть відбуватися різні дива. Одне з них - можливість зустріти власну Долю, для цього слід було «одразу ж після того, як пообідали, вийти на вулицю і стати обличчям до сонця. Якщо Доля приходила у вигляді красивої молодої дівчини, то і майбутнє мало бути безхмарним і привітним. Якщо ж зустрічали літню та кволу Долю - не було чого доброго чекати попереду» [1, с.106]. О.Ковальков згадує вірування українців про перетворення на вовків (вовкулак) на Великдень: «Для цього потрібно було узяти ножа, піти до лісу, увіткнути його в пеньок і перекрутитися через нього. Цікаво, що й зворотне обернення відбувалося на Великдень, але через 1 - 2 роки» [1, с.106].

Отже, Великодня обрядовість відігравала важливу роль у житті українців, оскільки утверджувала ідею безперервності людського життя, акцентувала на можливості структурування особистого й світового простору через певні обряди та ритуали, через виконання магічних текстів (веснянок, гаївок, величальних пісень). Великдень, великодній вогонь асоціювалися з сонцем, сонячною енергію, теплом, життєдайною силою, котра прискорювала вегетаційні процеси у природі.

Джерела та література

1. Ковальков О.Л. Час у структурі традиційної ментальності (на матеріалах української етнології) / О.Л. Ковальков. Кіровоград, 2011. 170 с.

2. Самотіс Я. Традиційна великодня обрядовість буковинських гуцулів (на матеріалах етнографічних експедицій) / Я. Самотіс // Народознавчі зошити. серія історична. 2014. № 1. С. 103-113. Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/j-pdf/NaZoi_2014_1_14.pdf.

3. Ф.П. Великдень // «Нед?ля» / Федір Потушняк. Ужгород, 1944. Р.ІV. Ч.16. 16 апр?ля. С. 3-4.

4. Ф.П. Великдень // «Нед?ля» / Федір Потушняк. Ужгород, 1944. Р.ІV. Ч.17. 30 апр?ля. С. 3.

5. Ф.П. Великдень // «Нед?ля» / Федір Потушняк. Ужгород, 1944. Р.ІV. Ч.21. 28 мая. С. 3.

6. Ф.П. Великдень // «Нед?ля» / Федір Потушняк. Ужгород, 1944. Р.ІV. Ч.22. 4 юнія. С. .

Размещено на Allbest.ru