Особливості етнокультурної ідентифікації українців у США

Размещено на http://www.allbest.ru/

Львівський національний університет імені Івана Франка

Особливості етнокультурної ідентифікації українців у США

О.А. Ровенчак

В.В. Володько

Постановка проблеми. Сучасна міграція українців до США є складовою загального потоку еміграції з України часів незалежності, який у спеціалізованій літературі часто називають «четвертою» хвилею. Ця міграція із України до США має кілька складових. Це трудова міграція низькокваліфікованих працівників, інтелектуальна, сімейна, а також освітня міграція. У своєму дослідженні, крім четвертої хвилі беремо до уваги і третю, представники якої також стали респондентами в авторському емпіричному дослідженні. Власне кількість цієї, третьої, хвилі, що проживають у сучасних США, дослідники оцінюють у близько 10% від усіх українських іммігрантів у цій країні [21]. Українська міграція до США має більш ніж столітню історію. Починалась вона як трудова міграція сільськогосподарських працівників в кін. ХІХ ст., що зараз відома як перша хвиля міграції українців до США. За нею слідували друга (міжвоєнна) та третя (повоєнна) хвилі, які мали риси політичної міграції. Кожна із цих хвиль мала свою специфіку та часові межі, тому і виокремлюються дослідниками у загальному потоці української міграції до США (див., наприклад: [8; 21; 18]).

США стабільно посідає чільні місця в рейтингах напрямків еміграції українців [19, с. 22; 12], а кількість українських іммігрантів сучасної хвилі у США оцінюється МОМ у близько 345 тис. осіб [12]. У той же час за даними перепису населення США кількість українців та американців українського походження становить 984 тис. на 2014 р., що на 20 тис. більше, ніж у 2005 р. [20]. Проте визначити її реальні масштаби складно, в основному через поширену напівлегальну міграцію.

Аналіз досліджень і публікацій. Дослідженням української імміграції у США займались, зокрема, такі автори, як О. Воловина [21], Г. Лемех [16], В. Лопух [18], М.П. Федунків [8], котрі зосереджувались на вивченні структурних та культурних характеристик української імміграції у США. Проте ці автори мало уваги приділяють дослідженням ідентичностей українців та їх ідентифікаційних практик, а у своїх дослідженнях ідентичностей не проводять чіткої межі між українською національною, українською етнічною та культурною ідентичностями.

Мета дослідження. Об'єктом дослідження є українська міграція до США, предметом виступають етнічні та культурні ідентичності та ідентифікаційні практики українців у США. Метою статті є дослідити прояви етнічної та культурної самоідентифікації українців у США. Серед завдань виділимо наступні: 1) проаналізувати практики, пов'язані із етнічними ідентичностями українців у США; 2) дослідити культурне самовизначення українських іммігрантів у США; 3) виявити відмінності в етнічних і культурних практиках та ідентичностях в українців «старої» та «нової» хвилі імміграції у США.

Емпіричну базу статті становить авторське дослідження соціокультурних характеристик, ідентичностей та практик української еміграції до США, яке проводилось протягом 2015 р. у США.

Виклад основного матеріалу. Респонденти для дослідження підбирались за методом снігової кулі. Для збору основної частини інформації застосований метод напівструктурованого інтерв'ю. Для дослідження використано цільову вибірку основними критеріями якої був досвід проживання у США, що у часовому вимірі становить мінімум 1 рік. Інформація, отримана у ході інтерв'ю, опрацьована методом дискурс-аналізу. В ході дослідження зібрано 40 інтерв'ю (у 27 з них респонденти жінки, у 13 -- чоловіки) Характеристики респондентів наведені у табл. 1. Всі одружені респонденти проживають у США із чоловіками/дружинами, а батьки неповнолітніх дітей -- також із дітьми.

Таблиця 1. Соціально-демографічні характеристики респондентів

Що стосується основних понять, на які спираємось, то міжнародну міграцію ми розглядаємо перш за все, як соціокультурний за суттю процес, що передбачає зміни у соціальній, культурній та особистісній сферах життєдіяльності як самих мігрантів та їхніх спільнот, так і суспільств еміграції та імміграції і окремих осіб (чи груп осіб), що в них проживають. У широкому розумінні соціокультурну ідентичність ми визначаємо як внутрішнє відчуття приналежності до соціокультурної спільноти певного виду, переважно визнане іншими представниками цієї спільноти, вкорінене у подібності до них та в одночасній відмінності від представників іншої соціокультурної спільноти такого ж чи іншого виду. Ми розглядаємо ідентичність як таку, що впливає на поведінку людини (зі зміною в ідентичності відбуваються і певні зміни у поведінці); вона ж подекуди може бути і похідною від дій людини. Тобто ідентичність тісно пов'язана з соціальними практиками -- втілюється в них або ж стає їхнім наслідком, а практики, які пов'язані із ідентичностями, називаємо ідентифікаційними практиками.

Етнічною ідентичністю називають відчуття належності до певної етнічної спільноти, однаковості з іншими її членами через спільну історичну пам'ять, спогади про спільних предків, емоційні зв'язки з батьківщиною, спільність основних компонентів культури, традицій. Часто до важливих чинників формування та підтримання етнічної ідентичності відносять спільність мови, релігії, раси, фенотипу [13, с. 287; 6, с. 209]. В етнічній ідентичності виділяють етнічність -- скоріше емоційне, ніж фактичне відчуття приналежності до етнічної спільноти -- та фактичну приналежність, що передбачає певну спільну діяльність [15, с. 12-13]. Х. Дж. Ґанс пише, що етнічною ідентичністю називають як поверхневу її форму (передбачає лише самоназву чи самоідентифікацію), так і глибоку (передбачає посилену етнічність та дії, пов'язані з нею), і схиляється до того, що правильним є тільки друге [9, с. 882]. Проте ми вважаємо, що допустимою є і перша форма, особливо коли йдеться про альтернативу амбівалентності чи про елемент множинної етнічної ідентичності, які часто зустрічаються, зокрема, у міжнародних мігрантів. Стосовно тих же іммігрантів, то часто зі зміною поколінь в ієрархічному протистоянні національної та етнічної ідентичностей гору поступово бере остання. Але це стосується ідентичностей країни еміграції; Б. Ажнюк наводить приклад українських іммігрантів, перше покоління яких вважає себе українцями (і стосовно нації у тому числі), а друге - також українцями, але вже тільки стосовно етносу [1, с. 137].

Власне відчуття приналежності до українського етносу респонденти у нашому дослідженні висловлюють або простим твердженням на кшталт «Я українець/українка», або іноді більш розширено: «Если американцы спрашивают кто? Я говорю -- украинка. Этническая принадлежность довольно сильная, потому что у нас отец он с Полтавщины, он недалеко от Диканьки, с славного казацкого рода, сильные украинские корни.1» [Інт.-142], «Всі знали шо я є українка. ... Я то ніколи не ховала і для мене то є дуже головне щоби люди знали хто я є, я не ховаюся, бо як ми будемо ховатися хто ми є, то ми є нічого. ... Але для мене бути українцем то було найважніше». [Інт.- 35]. Проте, етнічна ідентичність у багатьох респондентів не відділяється від національної, і особливо це відчувається у групі «староприбулих».

Крім відчуття приналежності до українського етносу, етнічну ідентичність характеризують також практики, які з нею пов'язані і в яких вона проявляється.

До таких практик відносимо, перш за все, наслідування традицій, звичаїв, обрядів українського народу: «Наприклад, я створив українську церкву в Юті, якої там взагалі ніколи не було, і я думаю, що це добре, бо люди можуть об'єднатися, а раніше їх неможливо було навіть зібрати там. Зараз вони збираються два рази на рік на Різдво і на Великдень. ... Я дотримуюсь чисто українських традицій, які не мають інші народи. Наприклад, коляда ну вертеп не дуже, це треба спеціально готуватися. ... Там їздимо колядувати». [Інт.-9], «На Паску її [дочку] беру, роблю паску, купляю кошичок, і ми йдемо з нею до церкви. Вона знає, що як до церкви йти - треба гарно одітися, не джинси, шорти порвані або спортивні». [Інт.-11], «На Різдво і на Великдень в церкву ходимо і вишиванки маємо, дітей на українську мову воджу.» [Інт.- 15], «Ми святкуємо всі українські свята. Ми готуємо українські страви. Дитина ходить тут на «Червону калину», і в школу, і він приймає участь у всіх концертах, танцює, розказує віршики повністю. І він повністю володіє українською мовою, тобто». [Інт.-21], «Я вишиті сорочки ношу, Великдень святкуємо по українських традиціях і ми святкуємо Різдво, так як на Україні, маємо вечір в моєї сестри, там їмо українські страви, які їли на Україні, кутю і таке все, пироги, борщ. ... Музику українську слухаю. ... українці можуть бути там і тут, що ми підтримуємо українські традиції і культуру, так як там і тут, щоб українці тут розмовляли українською мовою, щоб могли сюди приїхати і мати з ким спілкуватися, ми дуже довго і емігрантів тут не дуже багато, але як вони сюди приїжджають, щоб тут були їхні люди, щоб мали приїхати до кого і це все напевно...» [Інт.-23], «...я готую їсти, я прибираю хату, тобто я така традиційна українська дружина. . Звичайно, ми стараємося якось підтримувати наші традиції українські. Ми розмальовуємо писанки на Великдень, як не дивно. ... ми святкуємо українські свята, два Різдва, за католицьким і за православним календарем, два Великодні, Василя на 14 січня. ... Ми підтримуємо традиції так само як в Україні, з тією різницею, що набагато менше коло тих людей, які разом з нами ті традиції підтримують». [Інт.-25], «Всі харчі, що я роблю, то є українські. Як є свята то ми святкуємо Святий Вечір, вся родина що є тут сходимося разом, діти. Вже вони навіть не діти. То така традиція в нас як була, такої ми і дотримуємся, і тим діти вчаться». [Інт.-39]. Як бачимо, таке наслідування відбувається у різних сферах, основні з яких наступні:

* Їжа, яку готують і споживають мігранти: «Я прихильник генетичної їжі, тобто, то, шо мені звикло по генетиці і по тому шо я їла в дитинстві, тому шо я була в Україні, в основному ми харчуємся вдома». [Інт.-4], «... вона [дружина], ця жінка мексиканського походження, навчилася варити борщ, голубці, вареники то все, але то все». [Інт.-36], «Сало [сміється]. Було таке, що хтось їхав звідтіля... Ви ж знаєте, що це заборонено, але люди провозили сало. Тобто я так просив, щоб мені передавали якийсь шматочок, бо такого самого сала тут не купиш. ... Я готую майже те саме.. готую те саме, що готували, готувала моя бабуся. ... Тобто воно само запам'яталося, тобто я імпровізую, але це українська їжа, я вважаю. ... для своєї доньки свого часу я готував.. саме це була українська їжа, ті ж котлети, ті ж борщі, те ж жарене там.. Тобто це в мені законсервувалося». [Інт.-10];

Святкування Різдва та Великодня: «... єдине що я святкую якось сама для себе це Різдво тому що Різдво в Америці 25-го а в нас 7-го, то я намагаюся якось на 7-ме шось зробити...» [Інт.-3], «Ми приходимо на усі свята. На фестиваль писанок, Паску, на Шевченківський день, я люблю Вербну Неділю перед Паскою». [Інт.-7];

Етнічний одяг (вишиванка): «Обов'язково одяг на великі свята, на Різдво, на Паску, чи на свято Шевченка (у нас скоро буде). Я маю вже вісім вишитих блузок і дві сукєнки. В Україні стільки не мала [сміється] ... то родичі з України передавали і висилали». [Інт.-13], «Ну вишиванки тільки ми сюди [в український культурний центр] одягаємо. Ну або якісь такі свята, де треба представляти Україну, тоді ми одягаємо вишиванки». [Інт.-27];

Народна музика, танці, пісні: «... пою украинские песни. Да, да, [співає] рідна мати моя, ти ночей не до спала [сміється], и даже когда ходила в каледж и там говорят: «Кто что умеет синг [sing] или дастинг [dancing], или...» А я говорю: «Ес, ай синг [Yes, I sing].» И я выходила и пела украинские песни. ... И они все слушали во внимании мои песни мелодичные, эти наши украинские, чудные песни, и, и аплодировали мне и говорили: «О, браво, браво, окей»». [Інт.-1].

Хоча не всі дотримуються українських традицій та звичаїв із різних причин (особливо це стосується святкувань): «Всі свята -- скажу так, розділення календарне воно погано впливає, ті всі окремі свята Різдво, Великдень -- це просто доходить до того, що приходить Католицький Великдень, і думаєш я не буду його святкувати, а буду наш. Приходить наш, а вже ніхто нічого не святкує, а як я буду святкувати. І з того виходить, що не святкуєш ні одне, ні друге». [Інт.-20].

Із практиками наслідування етнічних традицій пов'язані й розвиток інфраструктури, яка їх полегшує. Тут маємо на увазі, перш за все, магазини, в яких продають товари з України (переважно продукти): «Там українські магазини продуктові, то це я заїхала два тижні тому, купила шматочок сала, бо там добре сало». [Інт.-2], «Тут є багато різних таких магазинів. які вони мають там цукерки з України, тобто продукти знаєте скажем з України тут є, тут вже скажемо олія Чумак тут прямо в магазині, тут зразу біля нас». [Інт.-16]. Зазначимо, що елемент інфраструктури є важливим переважно для «новоприбулих», і це логічно, оскільки такі магазини можуть забезпечити їх товарами, до яких вони звикли в Україні. Крім магазинів до інфраструктури, що полегшує наслідування етнічних практик, відносимо також і церкви, при яких, як правило, діють недільні/суботні школи, в яких вивчається українська мова, народні пісні, танці, співи. Також можуть існувати спеціалізовані хори та танцювальні колективи: «То я живу всім українським ком'юніті і всім, що пов'язано з моєю роботою в українському осередку, школі.. Я цим живу постійно. Не раз на тиждень, постійно в процесі підготовок». [Інт.-6], «...ми ходимо в українську школу для того, щоби підтримувати українську мову і український танцювальний колектив вона [дочка] відвідує, танцює.» [Інт.-19], «... я була голова сестринства деякий час, організовували обіди, так як я в хорі була, і не тільки церковному, ще й світські хори організовувала. ... я тут вчила танців українських, всякі тут в неділю, я є диригент хору ... ми то робили, то робили показ строїв українських, ми вареники робим-продаєм, то-то українське» [Інт.-34].

Українські церкви можна вважати ще й специфічними локальними організаціями, які виконують не тільки релігійні, але й соціальні функції і діяльність яких забезпечує відтворення етнічних практик протягом багатьох десятиліть для кількох хвиль українських іммігрантів у США: «Так, юкрейніан вілідж [Ukrainian village]. Це найбільше українське ком'юніті [community]. Там багато українців. Там люди звідусіль. Там дуже багато українських церков, церкви різні: і католицькі, греко-католицькі, православні. Різні церкви. Навіть на одній вулиці вони стоять. ... І взагалі, ви знаєте, дуже людям, які живуть тут - в Америці, то їм не вистачає спілкування зі своїми людьми, зі своєю ком'юніті». [Інт.-2], «Довгий час я ходив у російську церкву ... але коли сталися події, Євромайдан стався, для мене це стало принциповим ходити в українську церкву. Сьогодні я через.. за допомогою моїх знайомих, нових знайомих познайомився ще із однією українською церквою. Тобто для мене це принципово і це мій вибір ходити до української церкви». [Інт.-10], «... ото мітинг в Сан-Дієго був. коло церкви ходжу. Я ходила 2 рази в тиждень в церкву, но знаєш . я ходжу для того, щоб вона [дочка] бачила, що ще є люди, які говорять по-українськи.» [Інт.-11], «... стараємося виховувати те, що церква і громада це є ніби центром українського життя не тільки духовності, такого соціального, такого культурного, такого традиційного українського життя. Знаєте, що якби де тільки українці не приїжджали спершу будували церкву, буде церква, буде громада, буде центр, буде всіх українців об'єднувати в еміграції. . тобто таке місце яке об'єднує людей за мовою за культурою». [Інт.-16], «За якийсь час більше людей приїхало українців і організація і громада побільшилася і тоді вже казали люди: ну ми мусимо вже своє мати, бачите, то було найпередніше. І знайшли таку, як то сказати, хату і що мало досить багато того льонду коло себе і заснували капличку, і з тої каплички пізніше побудували церкву... Так тільки одна українська католицька церква. Вона вже існує я думаю від 47 року. ... І то є власне історія українців. Що всюди де наша генерація приїхала, значить [19]48, 49, 50, 51, 2-й рік найголовніше було церква і щоби зберегти українську мову, щоби зберегти історію, щоби діти не забували про Україну ... І, значить, мова, культура, музика, то всьо, то було найважливіше для наших батьків, тих шо приїхали з дітьми». [Інт.-35].

Крім локальних церковних українських організацій, в США існують й інші офіційно зареєстровані організації українського спрямування, участь в яких беруть/брали, зокрема, й опитані українці. До таких організацій належать, наприклад, «Українська хатка в Сан-Дієго», культурний центр «Українізація», НТШ (Наукове товариство імені Т. Шевченка), УКО (Український культурний осередок), УКК (Український конгресовий комітет), УКК (Український координаційний комітет), Союз Українок, ЗУАДК (З'єднаний український американський допомоговий комітет), ОДУМ ( Об'єднання Демократичної Української Молоді), СУМ (Спілка української молоді), Пласт, ТДУК (Товариство допомоги Україні в Каліфорнії): «Але громада українська є, там [в Сан-Дієго] в них є така хата єдина на Америку -- це своєрідний музей культури і історії. Вони мають парк і в тому парку є будиночки різних країн в тому числі є українська. Вони купили цю хатку в 1960 році і до цього часу вона існує. Якщо будете мати можливість, то розкажіть всім про це, було б цікаво зібрати якісь нові експонати». [Інт.-9], «До нашого культурного центру [входить], називається - «Українізація». ... Просто відвідую. І наші діти ходять на заняття в «Рідну школу», в школу і на танці». [Інт.-20], «...я вже належала до хору Кобзар, ходила до церкви нашої, католицької церкви. Я зачала Семівський хор дівочий, ми виступали, я диригувала. ... То є офіс, то є Союз українок, ми маємо меморіал в місті тут. ... Я є голова Народного союзу тут в Лос-Анджелесі і той Союз головний власне викладає газети «Ukrainian national association»». [Інт.-35], «...було товариство Української народної республіки якого головою я був певний час ... я був ше засновником і членом студентської громади в Нью-Йорку членом Пласту, засновником Пласту в Америці, українського Пласту, засновником організації української демократичної молоді ОДУМ і членом її. Тут є організація СУМ ... в нас є допомога від комітету ЗНАК, «З'єднаний український американський допомоговий комітет», то вони помагають чи емігрантам чи втікачам я також висилаю часом гроші». [Інт.-36], «Вони [УКК] займалися міграцією. Наші зробили той комітет і він займався такими ділами: шукав зразу місце праці і тоді посилав. Вони дуже багато помагали. Ми особисто їхали через той комітет. ... Що тільки тут було -- моє ім'я було всюди. Я була два рази головою Союзу українок, була головою Марійської Дружини, в хорі «Кобзар» співала ... Була така організація «Допомога Україні», то я там була секретар, так що я старалася своє життя якось використати для чогось, а не сидіти. ... Ми робили виставки по університетах про якісь українські вишивки, щоб вони знали. В Америці знали про Україну. ... Той хор де я належала «Кобзар», то ми співали по різних місцях, навіть на тілівізії, перед Різдвом колядки співали. Кілька років виступали. Де хор був там і я. ... Всі українці, які чують себе українцями. І Народний Дім в нас є. Якось ми гуртувалися всі разом... От те старе покоління мігрантів, бо ми вже були нове тоді. Їм також треба віддати -- багато що вони то втримали і мову втримали». [Інт.-39].

Зазначимо, що належність до офіційних українських організацій є більш притаманною для «староприбулих» українців, а у нашому дослідженні всі респонденти цієї групи брали участь у діяльності таких організацій. Тобто, у порівнянні із групою «новоприбулих» можна сказати, що етнічні практики «староприбулих» є більш інституціалізованими. Хоча деякі «новоприбулі» українці беруть участь у організаціях, створених «старою хвилею», організації українців «нової хвилі» у США все ж мають більш неформальний характер, не є обов'язково такими, що офіційно зареєстровані та мають керівні органи. Йдеться, як правило, про неформальні організації, спільноти (ком'юніті/сотипііу), інтернет-спільноти, зокрема такі, що виникли у зв'язку із потребою підтримати Майдан та Україну загалом у конфлікті із Росією: «... я буваю тут в українському культурному центрі, але я не вважаю, що це організація». [Інт.-10]. «Там є українська громада, але вона значно менша. Наприклад, там є така онлайн організація майдан Сан-Дієго, там приблизно налічується 200 чоловік. Там є три церкви українські є католицька, православна, карпатська, досить небагато людей приходить в ці церкви, може чоловік 30 в середньому. Але громада українська є...» [Інт.-9].

Тобто представництво інтересів України у США стало однією із основних функцій як формальних, так і неформальних іммігрантських організацій українців. Демонстрації на підтримку «Помаранчевої революції» 2004 року та «Євромайдану» 2014 року, акції проти російської анексії Криму та окупації Донбасу і військових дій стали тим, що об'єднало українців всього світу, та в кожній окремо взятій країні. В цих подіях значну роль відіграла власне сучасна міграція, оскільки модель її структури у формі мереж виявилась значно дієвішою при необхідності оперативного здійснення акцій протесту чи пікетів, що організовувались, зокрема через соціальні мережі часто не знайомими між собою людьми українського походження, або тими, що зацікавлені в подіях в Україні. Сучасні українські мігранти змогли донести позицію України до людей у країнах проживання, зокрема у США, лобіювати її інтереси та стати справжніми групами тиску на суспільну думку та політичну позицію. Модель організації традиційної української діаспори виявилась занадто формалізованою і неоперативною у прийнятті рішень. Сучасна українська діаспора (в її широкому розумінні) у США існує у формі транснаціональних спільнот українських мігрантів, що часто пов'язані із такими ж спільнотами мігрантів із інших країн та має слабку організаційну структуру притаманну попереднім хвилям української еміграції. Якщо в 2004 р. засоби зв'язку, Інтернет, були розвинені слабше, то 10 років потому саме розвиток технологій передачі інформації та розширення доступу до них (йдеться, перш за все, про розвиток соціальних мереж) зробив можливим ефективнішу діяльність світового українства у досягненні спільної мети. Прикладом цього можуть бути одночасно організовані українцями акції та протести у різних країнах світу.

У таких практиках прослідковується накладання практик української етнічної та української національної (громадянської) ідентичності. Культурна ідентичність також пов'язана із названими видами ідентичностей, а ще однією відмінністю групи «новоприбулих» є те, що вони часто змішують поняття етнічної ідентичності із поняття культурної ідентичності. Далі розглянемо поняттям такої ідентичності.

Отже, культурною ідентичністю ми називаємо таку, що стає результатом ідентифікації з певною локальною чи глобальною соціокультурною спільнотою, яка дотримується певних цінностей, норм, способу життя, обрядів та звичаїв, практик, що вони є закоріненими, як правило, у релігійній, етнічній, регіональній, національній і навіть професійно-посадовій, класово-майновій чи сімейній приналежності. У даному випадку маємо на увазі суперкультуру суспільства еміграції (України) та імміграції (США), яка включає не тільки етнічну культуру, але сукупність різних субкультур цього суспільства та елементів світової (глобалізованої) культури, поширених у ньому. Її не варто ототожнювати з відповідними етнічною, національною чи іншими ідентичностями. Друге чи наступні покоління іммігрантів, наприклад, можуть вже не мати певних ідентичностей, що їх мали їхні предки, проте залишаються відданими відповідним обрядам та звичаям [9, с. 882]. Інший приклад -- запозичення звичаїв якоїсь спільноти тому, що «так робили предки» чи «так прийнято, такі в нас традиції» і водночас відсутність ідентифікації з нею. Це приклад інерційної культурної ідентичності. Іншим різновидом назвемо модну культурну ідентичність, яка проявляється у наслідуванні «модних» практик, що виходять із різних «чужих» етнонаціональних культур чи різного роду субкультур і не передбачає ідентифікації із цими (суб)культурами загалом. Мірою ґлобалізованості суспільства зростає фрагментованість культурної ідентичності, про яку власне і йдеться.

Змішування поняття етнічної та культурної (у вузькому значенні) ідентичності, зокрема, проявляється у тому, що культурні практики, які не є етнічно українськими, але набули широкого вжитку в сучасній Україні, респонденти відносять до «українських»: «... я почти всю библиотеку привезла. У нас очень много книг. Книги и на украинском тоже есть», «... пельмені варю, вареники варю, супи варю такі українські страви звичайно я, шубу, сільодку, канапки українські, звичайно, ви що. Без того я не можу жити». [Інт.-26], «Дружина любить фільми дивитися, я теж люблю дивитися польські, українські, радянські старі, інколи, коли нема шо робити.» [Інт.- 31]. Отже, як бачимо, «українськими» вважають респонденти і елементи культури, які не є етнічно українськими, але поширені на території України.

Серед іммігрантів «старої хвилі» зустрічаємо чітке розрізнення культурних практик на «етнічно українські», «американські» або практики, що належать етносу/країні походження чоловіка/дружини респондента: «Вона [дружина] і японські, і українські [страви], я б навіть сказав більше як японські українські робе. ... Я би сказав більше українських». [Інт.-40].

Така відмінність пояснюється дуже просто, а саме тим, що «староприбулі» українці у США емігрували з України у 1940-50-х рр. і не мали нагоди ознайомитись і засвоїти культурні практики, пов'язані, зокрема, із перебуванням України у складі СРСР та із впливом глобалізації на українську культуру. Іншою причиною бачимо те, що респонденти або їхні батьки на новому місці проживання свідомо намагались зберегти із культури країни еміграції лише власне етнічні практики, щоб, як вони вважали, українська культура в чистому вигляді збереглась принаймні на еміграції для наступних поколінь, які житимуть в Україні тоді, коли вона здобуде незалежність: «Найголовніше для наших батьків то було продовжувати знання про Україну, українську мову, українську історію, українську музику то існували вже хори, ... оркестри, то вже були молоді люди або до Пласту чи до Суму і до оркестру, танцювальна група була і так ше культуру українську ми продовжували і мову, і рідна школа була в суботу також. ... Їм [батькам] було найважливіше продовжувати Україну тут на вільнім світі. Бо вони все мали надію, я думаю. Так вони мали надію, що колись Україна буде вільна. Вони дуже тяжко працювали над тим». [Інт.-4], «Навчилася, фактично, писати писанки тут в Америці. Мене тут одна, яка в третьому поколінні тут вродженні, і вона навчила мене писати писанки». [Інт.-13].

Загалом, українська культурна ідентичність та відповідні практики мають дещо різні відтінки в українців «старої» та «нової» хвилі. Українська складова культурної ідентичності «староприбулих» фактично будується на належності до української держави та української етнічної культури. У той же час в українській складовій культурної ідентичності «новоприбулих» відчуваються суттєві впливи як сучасних глобалізаційних процесів, так і радянського періоду історії України.

На сьогодні не існує єдиної думки стосовно того, яка з політик інтеграції іммігрантів домінує у сучасних США. У більшості випадків прийнято вважати асиміляцію «пройденим етапом», проте у 2007 р. теза про необхідність продовження реалізації концепції «плавильного казана» була проголошена одним із напрямків імміграційної реформи, а головна сфера її реалізації -- мовна і переважно через освіту. Проте, крім мовної асиміляції, освіта також сприяє й іншим видам інтеграції, особливо коли йдеться про так звану «інтеркультурну освіту», що передбачає, до прикладу, двомовну освіту іммігрантів та обмін культурним досвідом. Таку освіту вважають «двигуном» інтеграції і для її потреб створено спеціальний загальнодержавний орган -- Федеральний центр освіти мігрантів. Цей феномен є одним із елементів політики мультикультуралізму, потреба у якому виникає, очевидно, із збільшенням етнічної розмаїтості населення США та кількісного переважання «неєвропейської» імміграції [3; 4, с. 105; 17; 10]. При цьому питання мовної (культурної) інтеграції іммігрантів включено до законодавчих актів лише з 2006 р Іншими проявами мультикультуралізму у США є такі заходи, як, наприклад, «Симфонія кольорів» (Concert of Colors) -- фестиваль етнічних меншин, що проводиться у Детройті щорічно із 1992 р. [17, с. 45-47]. Незважаючи на те, що мультикультуралізм у США досить довго існує як потужний інтелектуальний тренд (за С. Каслзом), він не визнаний складовою державної політики як в інших класичних країнах імміграції. Найважливішою причиною цього вважають те, що США, на відміну від Канади та Австралії, досить швидко (в історичному контексті) вийшли з-під Британської корони і ствердили свою національну ідентичність, загрозою для якої і вважається політика мультикультуралізму. Хоч мультикультуралізм і не став державною політикою інтеграції, його ідеї все ж похитнули уявлення про «правильність» асиміляційного підходу [2; 14, с. 86-115; 7, с. 160-165]. Своєрідним компромісом між асиміляцією та мультикультуралізмом у США стала доктрина диференційного включення, що відповідно до вимог часу трансформується у диференційне виключення [11, с. 321]. Сфера виключення при цьому розширюється із традиційно економічної до культурної.

Як бачимо із проведеного дослідження, українські іммігранти в США своїм ставленням до збереження українських традицій, звичаїв, інших етнічних практик та стведженням своєї етнічності та культури загалом відповідають ідеї розвитку мультикультуралізму у США.

Підсумовуючи проведене дослідження доходимо наступних висновків. Етнічна ідентичність опитаних українців у США, окрім самоназви (поверхневої форми), втілюється у конкретних практиках та певній спільній діяльності, що базується на відчутті приналежності до українського етносу. Тобто, ця ідентичність має також і глибоку форму. Етнічні практики відтворюються в еміграції через збереження традицій та розвиток інфраструктури, до якої, зокрема, належать суботні/недільні школи, гуртки, мистецькі колективи, заклади торгівлі «українськими» товарами, організації українського спрямування. При цьому представники «нової» хвилі більше схильні брати участь не в традиційних українських міґрантських організаціях, а у сучасних неформальних організаціях чи мережах. Хоча цей вид організованої діяльності українців за кордоном має більше значення у суспільно-політичній сфері, але він є малоефективним у питанні збереження і відтворення етнічних українських практик. У той же час діяльність традиційних організацій «старої» хвилі спрямована, у тому числі, на підтримання українських етнічних практик та є менш оперативними у суспільно-політичній діяльності.

Якщо в етнічній ідентичності представників «старої» та «нової» хвилі не спостерігаємо суттєвих відмінностей, то в ідентичності культурній дається взнаки належність респондентів до різних еміґраційних хвиль. Проявляється це, зокрема, в тому, що представники «старої» хвилі українську складову культурної ідентичності і відповідних практик будують на основі української національної та української етнічної приналежності. Представники ж «нової» хвилі українську складову культурної ідентичності будують на етнічній українській приналежності та на культурних практиках, пов'язаних із радянським минулим України та відтворенням елементів інших культур, що поширені в Україні часів незалежності.

З огляду на це виникає питання, як будуть відтворюватись українські етнічні практики у майбутньому, коли фізично перестане існувати «стара», третя хвиля української імміграції у США. З цього приводу висловлюємо припущення, що українці в еміграції і надалі, поруч із американськими, будуть відтворювати культурні практики поширені в Україні часів їхнього виїзду, а також найбільш оригінальні етнічні практики. Проте, ця теза, звичайно, потребує подальших досліджень у межах етносоціології, антропології, культурології.

Бібліографічні посилання

етнічний ідентичність іммігрант

1. Ажнюк Б. Національна ідентичність і мова в українській діаспорі // Сучасність. -- 1999. -- № 3. -- С. 12-16.

2. Дрожжина С. Мультикультуралізм: теоретичні і практичні аспекти // Політичний менеджмент. -- 2008.-- № 3.-- С. 96-106.

3. Иванов О. Иммиграционная реформа в США: проблемы и противоречия // США -- Канада. -- 2008.-- № 6.-- С. 77-88.

4. Ничкало Н. Міграційні процеси у контексті неперервної освіти // Теорія і практика управління соціальними системами.-- 2008.-- № 2.-- С. 99-108.

5. Ровенчак О., Володько В. Міжнародна міграція: теорія та практика : Монографія. -- Львів: Львівський національний університет імені Івана Франка, 2015. -- 412 с.

6. Соціокультурні ідентичності та практики / Під ред. А. Ручки. -- Київ: Інститут соціології НАН України, 2002. -- 315 с.

7. Castles S., Davidson A. Citizenship and Migration. Globalization and the Politics of Belonging.- New York: Routledge, 2000. - XIII, 258 p.

8. Fedunkiw M.P. Ukrainian Americans. -- Countries and their Cultures. Access mode: http://www.everyculture.com/multi/Sr-Z/ Ukrainian-Americans.html.

9. Gans H.J. Toward a Reconciliation of «Assimilation» and «Pluralism»: The Interplay of Acculturation and Ethnic Relation // International Migration Review. -- 1997 (Vol. 31). -- № 4 (Winter). -- P. 875-892.

10. George B. Immigrant children in America Integration by Language Assimilation and Education. -- Humboldt-University of Berlin, 2003. -- 25 p.

11. World Migration 2005: Costs and Benefits of International Migration /IOM World Migration Report Series. Vol. 3. -- Geneva: International Organization for Migration, 2005.

12. International Organization for Migration, 2015. World Migration: Global Migration Flows. -- Access mode: URL: http://www.iom. int/world migration.

13. Julios C. Bilingualism and the Construction of a New `American' Identity // A Question of Identity / Ed. by A.J. Kershen. -- Ashgate. -- Aldershot - Brookfield USA - Singapore - Sydney, 1998.-- P. 271-293.

14. Kivisto P. Multiculturalism in a Global Society. -- Oxford, Malden: Blackwell Publishing, 2002. -- IX+232 p.

15. Kofler A. Migration, Emotions, Identities. The Subjective Meaning of Difference. -- Wien: Braumuller, 2002. -- XII+164 p.

16. Lemekh H. Ukrainian Immigrants in New York: Collision of Two Worlds / El Paso: LFB Scholarly Publishing LLC, 2010. -- 288 p..

17. Lewis R., Pearson F. Comparing the Integration of Muslims in Brussels and Detroit: Report for the GMFUS seminar, Detroit, March 3rd-7th, 2008. -- 53 p.

18. Lopukh V. The Effects of the «Fourth Wave» of Immigrants From Ukraine on the Ukrainian Diaspora in the United Satetes // Демографія та соціальна економіка. -- 2014. -- № 1 (21). -- C. 192-202.

19. Migration in Ukraine: A Country Profile. Ed. by S. Siar -- International Organization for Migration. -- Geneva, 2008. -- 61 p.

20. United States Census Bureau, 2015. -- People reporting ancestry. Access mode: http://factfinder.census.gov/faces/tableservices/jsf/ pages/productview.xhtml?pid=ACS_15_1YR_B04006&prodType=table.

21. Wolowyna O. Recent Migration from Ukraine to the United States: Demographic and Socio-economic Characteristics // The Ukrainian Quarterly. -- 2005. -- 61 (3). -- P 253-269.

Размещено на Allbest.ru