Подорож до Балкарії. Нотатки з експедиційних спостережень. 1924 р.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Подорож до Балкарії. Нотатки з експедиційних спостережень. 1924 р.

етнографічний балкарець обрад весільний

Думка про подорож до Балкарії, для запису народи, мелодій, виникла у К.В. Квітки, котрий вирядив мене в цю подорож до м. Нальчика, кінцевого пункту залізниці, звідкіля до (Нальчика) Балкарії треба їхати кіньми. Виїхав я з Києва з фонографом на північний Кавказ в понеділок 30 червня і приїхав до Нальчика в суботу 5-го липня 1924 року.

Не стану в подробицях описувати тут всю красу і величність гірської природи Кавказа, а перейду до стислого географично-історичного опису тої місцевости, де мені довелося працювати. М. Нальчик, колишня слобода, а зараз головне місто Балкаро-Кабардинської автономної округи, де скупчилися всі державні установи на чолі ЦВИКа.

Лежить Нальчик у передгір'ї північного схилу Кавказських гір, снігові поверхи де яких з них, як Дихтау, Каштан-тау та Штула, добре видко в ясний, соняшний ранок, коли вони палають світло-золотим одливом. При кепській погоді весь обрій застелюють хмари і тоді щезають і самі гори. Вулиці Нальчика майже всі замощені, багато в ньому фруктових садів, усі хати покриті черепичним дахом коричневого коліру. Купаються нальчинці в неглибокій річці Нальчику, яка літом висихає і поділяється на 5 рукавів, що рівнобіжно несуть з далеких гір чисту, гарну на смак воду, яка з великим шумом збігає поміж безличі круглих камінців «гальків». Весь час з гір доходить легкий вітрець, що озонує чудесне повітря, дихати яким з'їжаться сила слабих.

Населення Нальчика переважно кабардинське. Балкарці, чи як вони себе кличуть «малкар», себто скотар, усі татарського походження, жиють в 5 межигір'ях, назва яких: Балкар, Бізенґі, Хулам, Чеґєм і Урусбій. По статичних відомостях 1874 року, населення в малій Балкарії рахувалося всього 15 000 душ, по останніх же відомостях 1921 р. кількість його збільшилася до 27 535 чоловік.

Теріторію Б. в 3366 кв. верст оточують такі народи: на сході - осетини-діґорці, на півночі й заході кабардинці (151 тисяча) і на півдні -- свани. Цей до сього часу науково не досліджена балкарська мова, котра, після слів про- фес. М. Ковалевського значно відріжняється од мови казанських татар і більш близька до карачаєвської та кулицької мов. Н. Караулов же бачить в балкар, мові вплив на неї осетинської мови, що він пояснює близьким сусідством осетин до балкарців.

Історію Б. також ще не розроблено науково і єдине джерело -- це усний переказ про минуле балкарців від їх старих культурних діячів, як напр., лікар Абаєв і Урусбієв, які збірали історичні факти через старих людей і, як казав мені сам Урусбієв, можна сподіватися, що історію Б. буде написано. Профес. М. Ковалев- ський і Вс. Мілєр, що користувалися відомостями від згаданих Абаєва і Урусбієва, прийшли до висновку, що первійсними засельниками гірських полонин, де жиють балк., були осети- ни-християне, куди, не пізніще XIII ст. прийшли з Маджар нащадки сучасних балкарців, котрі витиснули осетин з їх місцевости і прийняли назву балкар від слова «баркая» («йди, залишайся!»). В той час кабардинці ще нема- ли впливу на балкарців, котрі через труднощі доступу до їх гірських осель, заховали свою незалежність, що помічається й зараз, лише в піснях є загальні спогади про Кабарду та її колишніх князів.

До речі сказати, що сучасні політичні взаємовідносини в кабардино-балкарському життю ще не досить викристалізувалися, тому що балкарці в більшости жиють на кам'янистім ґрунті і майже зовсім не мають землі, придатної для господарювання, землі ж у Кабарді занадто багато (це я бачив, коли проїздив поля й лани біля великих сіл Кабарди: Догожуково, Вільний Аул, Шолушка). Ця ворожнеча відбилася й на моїй мандрівці. До мене поставилися з підозренням і я, хоча мав відповідні мандати, довго не міг здійснити своєї мрії поїхати в далекі балкарські гори для запису мелодій, а до того часу щоденно вів цей запис у Нальчику, де хочай живе не багато балк., але кожний понеділок чимало їх приїзжає з гір на великий базар, де вони продають в бурдуках «айран» (кисле молоко), масло в шкатулках, сир, вовну і шкіру і все це везуть верхи на конях і ішаках, бо арбою, крім Балкарії, не можна проїхати в гори, бо шляхи не розроблені там і йдуть серед круч і високих скель.

Головною метою моєї подорожі був запис народних мелодій, але мимо очей проходило не мало цікавого з боку етноґрафичного, побутового, що я мусив був звертати й на це увагу, хоча систематично дослідити будь який бік балк. життя було не можливо, бо багато часу виходило на підшукування співаків як у м. Нальчику так і в тих аулах, куди я приїздив чи ходив пішки. Тому і свої чисто етноґрафичні спостереження я робив лише тоді, коли записував пісні, в час перерви.

В Нальчику мені допомогав при запису мелодій перекладач найкращій знавець балк. мови і місцевих стародавних звичаїв Ібраґим Урусбієв, колишній «таубії» (князь), але його, як і др. культурних балкарців швидко було заарештовано й всі папери разом з тими записами, що ми робили одночасно з занотованням, які він мав перекласти мені рос. мовою, опинилися в Нальчицькому ДПУ. Теплим словом, з великою пошаною, згадую про цього діяча, котрий, разом з др. відомим всій Балкарії, Ізмаїлом Абаєвим багато допоміг мені в моїй нелегкій, беручи на увагу місцеві події, справі.

Подорож до Скіара (Біла Річка)

Цю подорож я зробив пішки (8 вер. від Нальчика). Шлях до Білої Річки проходить через місцевість «Долинську», де є найкращі дачі з санаторіями для слабогрудих. Навколо гори, вкриті лісом чинар і кизілю, а внизу полонини біжить криштальова річка, яка з шумом несе свої прозорі води. Гірську панораму з сніговими поверхами тут краще видко, ніж з Нальчика.

Шлях мій ішов все круто в гору і, кінець кінцем, перейшовши в брід маленьку річку, я опинився на високій горі, звідкіля краєвид був гарний: десь далеко внизу роскинулися маленькі хати якогось аулу, блищала сріблом смуга річки, а з другого боку гори, що розрізала краєвид на дві частини серед скель і крейдяних гір, притулилося блакитне озеро, з якого доносилися дзвінкі голоси дітей, що там купалися і цей гомин порушав тишу, яка панувала тут. Аул внизу -- цей була Біла Річка, а тут, на високій горі лежала бідна маленька оселя Суара.

Мене стрінуло декілька балкарців, що несли коси для косовиці. Коси були з довгим кіссям. Тут -же збіглося не багато жінок і дівчат, які злякано дивилися на мене, а я стояв і не знав яким чином пояснити їм чого я тут опинився серед цих бідних, обдертих дикунів, що залізали до мене в кишеню, де були сливи, і їли їх, брали мою носову хустку і клали собі в кишеню, тикали мене руками в живіт, мабуть думали, що я не така людина як вони. На решті, коли я показав їм свої де які малюнки з Кавказького життя і заспівав пісні занотовані мною від Нальчицьких балкарців, дивуванню їх не було кінця. З великими труднощами, при допомозі суарських косарів, мені пощастило записати тут же, серед шляху, 2 робочих пісні, що співають жінки, коли тчуть вовну («Дарі болсун» і «Хайда вонай!»).

Після запису я, маючи листа до Біло-Річен- ського виконкому (в Суару я попав випадково -- заблудився) спустився в полонину Аг-су.

Тут є цікава, єдина на всю Балкарію, по своїй примітивній будові, деревляна висока драбина -- «бахчіч», що замінює «мінара» біля місцевого мечету («меджід»), для заклику муе- дзіном (мулою) віруючих до молитви. Будинок самого мечету звичайної будови, вдвоє довший ніж селянська хата. Внутрішній вигляд меджі- да дуже простий. Підлогу всю (12 х 6 арш.) застелено невеличкими килимами мисцевого виробу зі стильними, примітивно виконаними, орнаментами коліру воронього крила, які я й замалював. Там де місце для мули є з вікна, на другому ж боці стіни, замісць вікон видов- блено 2 маленькі дірки. Ніяких покрас в мечеті немає. Висить звичайна лямпа і в кутку лежить шовкова жовта подушка для мули. Де він сидить, підлога застелена 2 невеличкими килимами дагестанського виробу (нагадують вкраїнські килими). При допомозі секретаря місцевого виконкому Давидова, котрий, добре знаючи російську й балкар, мови, зібрав мені кращих співаків, які були тоді в аулі (був час косовиці) -- я записав 10 пісень. Народу збіглося чимало. Переважали жінки, молодь майже відсутня. Одяг всіх бідний. Чоловіки носять чи звичайну на Кавказі черкеску з патронами і запоясником чи просту чемер- ку власного виробу, на ногах чув'яки. Жінки одягнуті в узькі, довгі бешмети, у дівчат деяких я бачив срібні кульчики й пояси дагестанського виробу. Всі балк. носять довгі шапки з вовни, що нагадують укр. брилі, власного виробу. Виробом вовни займається майже все балк. населення, переважно жіноче і робить це енергійно. В усякий час на вулицях аулу можливо бачити таке явище: йде жінка, держить в руках «урчук» (веретено) і на ходу намотує вовну. Вона не хоче ні на хвилину відстати від другої жінки, що також іде замислено їй на зустріч і працює з «урчуком».

Я замалював усі приладдя для виробу вовни, які складаються для верстака, що вироблює нитки, це:

1. «Кісу»: до двох довгих мотузків, що привішуються до стелі хати, ще додається довгих чотирі рівнобіжно складених ціпка з намотаною на них вовною, -- це і є «кісу», яке ще має внизу 2 ремінних мотузки для вкладання ніг в час процесу вироблювання вовняних ниток.

2. «Чоллак» -- робиться з чинарового дерева з двома дірками в горі і одною внизу посередині, звідкіля йде тоненька палочка «чюйке», на котру намотуються нитки.

3. «Джюн-тарак»: на деревляній основі, що має форму підошви, вставлені пірамідально дві деревляних половини зверху з боків збиті двома мідяними бляшками, біля яких рівнобіжно вставлено (по 15) ЗО стальних голок «темір», при чому в промежність поміж голок вставляється «аузу-тарак», що вісить на одній з деревляних половинок на кожаному мотузку «каіш». Джюном-тараком розчісується вовна.

4. «Джія» в формі лука з натянутою внизу шворкою, яка натягується, б'є по вовні, що лежить на підлозі і розвіває її (вовну) на дрібні пухові частини.

5. «Урчук» -- веретено з намотаною вовною.

Всі ці приладдя є майже в кожній балкарськ. хаті. Внутрішній вигляд хат в Білій

Річці бідний, брудний. В кутку, з боку, стоїть звичайна скриня (орнаментації я не помітив). Ліжко також звичайне з дуже брудною білизною. Підлога в хаті земляна і тільки у деяких заможніх балкарців вона буває деревляна. Пічка балк., як і в кабардинців, нагадує камін, димаря, що виходив би через дах, в хаті не має і дим, що виїдає очі, виходить з одкритого коміну прямо в пророблену з верху стелі дірку. Є й такі хати, де, посередині, просто викопано глибоку яму, де тліє вугілля. Над ямою зі стелі спускається залізний ланцюг, на який чипляють казан для варева їжі: баранини (лише в урочистих випадках) чурека, каші з пшенички, з якої балк. роблять коржи, котрі, коли перегорить паливо, кладуть в гарячу золу і печуть, а потім обтирають руками і так і їдять. Де хто ще кладе ці коржи на сковороді і прикриває другою сковородою, ставить її на жар з качанів від пшенички і накладає й зверху ще жару з качанів, тоді коржи виходять підпеченими.

На другий день, зранку, я працював над замальовуванням в мечеті орнаментів килиму так званого «межґіт киїз», потім записував пісні від Муси Сузаєва і инш. співакив (Пісні пастухові та історичні). Цікаві архаїчні робочі пісні співали дві старі бабусі Гума і Батай Бачієви (Гумі пійшов 90 рік), котрих дуже тяжко було ублажити на спів, бо взагалі, по балк. звичаю, жінки ніколи не співають при чоловіках і тільки наказ голови родини, як було цей раз, може примусити балк. жінку співати. Лише на весіллі я чув жіночий спів, коли в хаті була й молодь. В той день, коли я був у Білій Річці там було весілля у Сулеймана Кучмезова, і мені довелося бути на ньому почесним гостем.

Балкарське весілля

Коли хто бажає посвататися до дівчини, посилає двох людей («кілічі») до батьків молодої і питають дозволу їх і згоди молодої на шлюб. Як така згода є, то з'являється тоді ефенді (мула), занотовує при свідках акта, в якому свідчить, що дівчина в перший раз виходить заміж. По шаріяту, при складанні акта повинні бути й молоді, але зараз буває так, що вони шлють за себе замісників.

В старі часи, перед Радянською владою, від молодого батьки молодої вимагали «калим» (платню) за викуп молодої. На ці гроши їй справляли віно, так зване «бальбау» і «кюйме», а саме: убрання, шаль, постільницю, ковдру, мідницю, подушки, куски мила для роздачі близьким родичам молодого, носові хустки, кісети для тютюну.

Бували випадки, що молода бажає вийти заміж, але батьки цього не хотять, бо калима молодий не може дати, і тоді молода зговорюється з близькими товаришами молодого і ввечері її крадуть і увозять до молодого. В такому разі батьки молодої заявляли про це місцевій владі і питали доньку чи дає вона згоду на переїзд до молодого; при такій згоді учинявся «некях» (шлюб) і молода залишалась у молодого. Бувало й так, що молоду, без її згоди, силою крали молодий з товаришами. Тоді про таке насильство батьками молодої доводилося до суду і кінчалася справа чи полюбовно (виходила замуж за напасника), чи присуджувалася від нього платня на користь батьків потерпівшої молодої.

Коли «некях» має учинитися, готуються до весілля. На указаний термін збіраються гості спочатку до батьків молодої, де розважаються танками, солодощами, і піячать цілу добу, а то й більш. Теж повторюється потім і в домі батьків молодого. Варять цілого барана в великому казані і, як звариться, витягають його цілим з казану, кладуть на дошку «койканґа» і цілого подають гостям, спочатку старшим по віку і положенню, котрі ріжуть собі любу найкращу частину, яка їм більш подобається. Решту ж дають молоді й маленьким дітям. Після частування господар хати дає гостям чинак пива (сира), чи бузу. Гості п'ють, поздоровляють господаря, дякують за увагу і росходяться.

На протязі цілого тижня молоді не показуються старим, в той час як всім молодим родичам і мешканцям аула можна показуватися. Цікаво, що сам молодий в усі ці часи пробуває в своїх близьких родичів, але тільки не вдома.

Цей звичай має назву по гірському «болушуй». Молода в цей час сидить у дворі молодого в окремій кімнаті, біля неї є тільки дівчата, старі люди не повинні туди заходити.

Після скінчення згаданного тижня той господар, у якого перебував молодий, ріже барана, готує напитки, і коли зварить барана, то несе його цілим в так зване місце «ниґиш» до старих людей, котрі першими їдять найкращі куски, -- решта йде молоді.

З того дня («ниґиша») молодий вже не ховається від людей. А тим часом хазяйка дому молодого також готує почастунок і скликає сусідніх жінок без різниці віку, котрі входять в кімнату, де сидить молода, беруть її і ведуть в хазяйський дім, де йде частування. З того часу молода також не ховається від мешканців аула. Родички молодої офірують подарунки родичам молодого.

Я був присутний на весіллі в той мент, коли гості зібралися в хаті молодого, щоб йти за- бірати молоду. Мене привели в окрему хату де сиділи тільки дружки молодої, вони співали гарної весільної пісні, котру я тут же записав. Потім, під звичайну російську «гармошку» (так і балкарці її звуть), що весь час уперто грала І і IV ступні по клавішам, почалися танки, в яких взяли участь і хлопці, що вірвалися в кімнату.

Я ніколи в житті свому ще небачив такого танка. Молодь стає в коло, а в середині він і вона під музику йдуть ритмічно на зустріч один до одної. Вони роблять рухами вражін- ня, що ось-ось будуть близько разом, але це продовжується чимало часу, і вражає те, що дружка не робить яких небудь складних па, а з якоюсь великою поважністю, граціозно робить два спокійних крока вперед, то знову, несподівано, відступає назад, ніби топчеться на одному місці, і все це йде в спокійному ритмі. Хлопчина ж, партнер дружки, пряма їй протилежність: він весь порив і відвага: його рухі сміліщі, весь час він то лихо вибиває каблуками, то наближається, щоб обняти свою холодну партнерку, що, нарешті й щастить йому. Спочатку я думав, що така стриманість в рухах з боку дружки наслідок її темпераменту, але в других парах, в час танку, помічалося теж.

Мене годували чуреками і показали весільного прапора «байраґ» на довгій палиці, з ріжнокольоровими стрічками, тільки що розмальованій примітивним орнаментом. Не стану тут в подробицях описувати, як піячи- ли одні чоловіки в окремому помешканню, де спочатку вони на це збірали гроші, як варена баранина роздавалася по куску і їли її, по східному звичаю, руками. Я без хліба неміг нічого зробити з своєю порцією і, непомітно, оддав її свому сусідові.

Співалися цікаві пісні (були й сороміцькі пісні, як і в українців), після чого, весільний кортеж, зі співами й вибухами з рушниці, рушив з прапором до помешкання молодої, що жила на краю аула.

Тут виникла жвава боротьба за прапор (старий звичай) поміж родичами молодих; прапора було, кінець кінцем, зірвано і він залишився у одного з родичів молодої, а кортеж увійшов у двір батьків молодої. Знов розділилися присутні на 2 окремі частини -- чоловічу й жіночу -- і почалася гульня.

Кульмінаційним пунктом весілля був той мент, коли молоду забірали в дім молодого. (До речі, його ми так і не побачили; він, як я згадував вище, був в «бігах»).

Під дуже гучні, зогріти горілкою «рака», співи «Орайда!», -- співали лише чоловіки на дворі, -- вивели молоду, закутану з голови до ніг шовковою жовтою хустиною (обличчя не- було видно). З молодою сів на коні вродливий молодий родич і поїзд рушив під співи й вибухи назад до батьків молодого.

Тут цікаво було бачити, як молодий поводир, що віз молоду, коли приїхали, здав її батькам молодого, а сам в'їхав конем в помешкання і одержав з рук батьків пляшку «рака» за щасливий переїзд молодої. З цею пляшкою він урочисто повернувся на коні до всіх присутніх на дворі і «рака» була випита тими чоловіками, що співали по дорозі. Першу чарку, по балк. звичаю, мусив, як гість, пити я.Сходив на землю вечір, почалися знову танки і я з прапором, що випросив для нашого Музею, рушив назад до Нальчика. Для мене залишилося не ясним значіння вживати прапора на весіллі. Чи був він тут просто звичайною покрасою при вуличній подорожі до молодої, чи він символював собою ту боротьбу серця, яку повинні були пережити молоді та їх родина на передодні нового життя? -- Одно знаю, що власник прапора, якого він добув у боротьбі, сказав мені, що йому буде соромно перед родичами і дівчатами залишатися без трофея і давав мені для Музею лише одну палку з размальованим орнаментом, але потім його вмовили офірувати й прапор, що він не охоче й зробив.

Подорож до с. Хасаньї та Єнікою

Біля Нальчика, в 5 вер. є невеличке балкарське село Хасанья, куди я також ходив пішки для запису пісень. Мені добре відомо було, що в той час (косовиця) всі чоловіки Балкарії косили десь далеко в горах, але мені було цікаво занотувати саме жіночий спів. Я того погляду, що найцікавійші по мелодії та ритму це жіночі пісні, оскільки мені щастило їх чути і схопити (22 пісні), й не тільки балкарські і других народів Кавказу, але й взагалі турецького походження. На жаль, до сього часу такі жіночі пісні зовсім були не досліджені тому, що, як вже тут згадувалося, по східному звичаю, жінкам заборонено співати в присутности чо- ловікив і, завдяки цьому, ті перлини мелодій, що заховані на жіночій половині, ще майже не відомі в музичній етнографії .

Балкарська жінка веде замкнуте життя, вона раба свого чоловіка і тому так тяжко ублажити її співати. По балкар, звичаю вона немає права називати свого чоловіка по іменю, особливо при сторонніх людях, а зве просто його «алан», значить «він».

С. Хасанья не було в цьому відношенню кращим від других сел, але все ж, за допомогою жінки одного балкарця, що сама народилася на Вкраїні в Катеринославщині і вже 10 років як одружилася з балкарцем, -- записав старі мелодії від Хабій Депуєвої (робоча пісня), Чопой Черкесової -- танок «Голлу», з цікавим сінкопованим ритмом, і дівчинки Фа- тімат Чачаєвої родинні побутові пісні.

По дорозі мені зустрілися пастушки, що пасли товар і, завдяки тому, що серед їх був хлопець Хакім Дєпуєв, що знав російську мову, я занотував від цих пастухів низку пісень. Один з хлопців, після мого запитання, чи грає він на «сабизґа» (сопільці) зрізав бузину і зробив примитивну сопілку, на якій заграв ті стародавні мелодії, що лунають в горах на коші, де пасеться зібраний зі всієї округи товар. Я мимохить подумав, що, мабуть, такі ж приблизно, сумні мелодії загально-туранського походження співалися колись в найстародавні часи кочового побуту.

Більш далека подорож моя пішки була до с. Єнікой (12 вер. від Нальчика), де, крім інтересу що до зафіксування народи, мелодій, мені хтілося побувати в колонії Каменка, що лежить біля того села на березі р. Каменки. Засновалася ця колонія на Кавказі років 50 назад. Населення її було переважно українське. Тут були люде, що шукали собі кращої долі з Полтавщини, Чернигівщини, Слобожанщини, Херсонщини й Кубанщини.

Спочатку ці колоністи самі мешкали в с. Єнікой, яке вони арендували у балкарців, але в часи революції балк. вигнали їх і залишилися жити там самі, прієднавши до себе своїх земляків з ріжних далеких місцевостей Балкарії, яких нудьга також гнала з гірської кам'яної почви вниз до плодючої землі. Тоді вкраїнські колоністи (тут вони не знають слова Вкраїна, а звуть себе «хахлами») засновали біля Єнікою свою оселю біля річки Кам'янки. Коли була горожанська бійка білих з червоними, то кабардинці вкупі з балкарцями пограбували до щенту всіх мешканців КОЛОНІЇ і мусили ці бі- долаги, хто в чому був, тікати в ліс і гори, що громадами тут синіють.

Невеселий вигляд має колонія тепера з ЗО дворів, на спіх збудованих на голій землі в межигірський полонині! Хати всі ще не закінчені будовою, в багатьох немає вікон і дахів, сира глина ще не висохла і коли йде дощ, то води тоді повно в хаті, так було й тоді, коли я був в колинії. Школи й лікарні нема. Людність (більш 150 чолов.) слабує на малярію. В Єнікою ще більше слабих (70 відсотків) на цю пошесть.

В такій тяжкій долі кам'янці, ще за часів заснування колонії, живуть тим, що чоловіки майже всіх дворів кам'янярі: вони вироблюють з річного каміння катки (молотарки), що вибивають зерна пшениці, і продають ці молотарки кабардинцям, котрі додумалися й самі робити таке господарське приладдя (назва його по кабардинському «бірґо-бірґо»), але більш при- митивнр з яблрнрвргр дерева. «Бірґр» причіпляється др арби ланцюгрм. Щр др Балкарії, тр там трпчуть зернр чи самі люде иргами, чи пускають бугаїв. Машин ніяких там нема, 6р земля з кам'янистим ґрунтрм не дає багатр врржаю. В колонії Кам'янка кржна семья має не більш десятини землі і живе грррдинрю й баштанами. Більша частина люднрсти не має ні крней, ні кррів і Кам'янецька крмуна, як мені казав грлрва її т. Мельник, пр черзі депемагає тим, крму пртрібні КРНІ.

Я захрдив пр хатах Каменки перевірити чи залишилися там щр з українського прбуту, мрви й пісні і перекрнався, щр хрча більшрсть каменців зве себе «хахлами», але мрва й пісні їх, щр крлись безперечнр панували тут, зі смертю їх батьків, зникли і тепер тільки де хтр з них балакає весь час на рідній мрві, де хтр плутає її впрруч з ррсійськрю, а більшрсть рстатрчнр, пр їх же мрві, «нарусілась». Жінрк я не бачив в укр. убранню (всі хрдять в росій- ських «платниках»), з чрлрвіків тільки де хтр нрсить вкр. вишиту срррчку.

Зі старих людей ні хтр не хтів мені про- співати пісень, а з мрлрді відгукнулись лише в рдній хаті, де жінрча лінія (Грлрвіни) була з Курської губ. а чрлрвіки (Науменки) з Черни- гівщини. Тут зібралися чимале хлепців і дівчат, ще преспівали мені на 2 гелеси такі пісні: 1) «Черьемушка», 2) «Ште ж ти, Машенька, да на ліченьке блідна», 3) «Ой, і світи, місяць» і 4) «Ой, у саду кріниця дай нева». Текст цих пісень пеплутаний багате слів ресійських по- мішано з українськими.

Цікаве, ще в першій пісні «Черьемушка» меледія спечатку цілкем нагадує ту баладу, ще записав К. Квітка (т. І № 108 «Ой, поїхав Іван на пелювання»). Де неї близька пісня мейеге запису в с. Калиневці, Житсмирськеге пев. (Вплинь) «Ой, поїхав керелевич на пелю- ваннє» ¹.

Характер викенання вище згаданих пісень був український: 2 гелеса печинали унісенем, петім другий гслес дедавав пісні рівнебіжнеге супрсврду в терціях і квінтах, а кінець був чи в ектаву, чи в унісен; 3-х і 4-х гслсснеге співу я нечув.

Ще теркається с. Єнікей, те присутність в ньему, пре ще згадував вище, мешканців з далеких балкарських межигір'їв Чеґема, Безінґі, Хулама і инш., дала мені змегу печу ти мелодії цих гірських місцевестей в викенанні старих співаків: Анахаєва, Мусукаєва і Османа Кудаева (пісні праці і істеричні).

Найкращий співак Анахаєв, на жаль, був слабий на малярію, йеге весь час кидале в холод, до того ж він старий -- 72 роки -- і тому неміг мені багато заспівати пісень, але й те, що він проспівав, має значіння не тільки з боку мелодії але й тексту, бо співав він пісні часів поганських і історичних, коли балкарці ще не були магометанами, а шанували бога «Чопа», якого вони в старовину уявляли собі чи в камінцях, чи в порослі дерев. Цікаво, що і в осетин до сього часу шанується це божество під назвою «Цопай». Згадую про це тому, що маємо новий приклад впливу на балкар не тілько осетинської мови, але й їх звичаєв, і це роскрив мені в пісні Анахаєв. На жаль він російську мову знав слабенько, а перекладача в той час не зі мною не було і коли довелося Анахаєву самому перекласти на цю мову одну стародавню пісню праці «ерірей», то ось що полупилося:

1. «Ой, слушайте, когда наздорова конь сделал,

Пешие люди ты сделал, дорогой.

2. Ой, пара недружная, сделала друг друга дружными!» --

(Думка тут та, що плугатарю, коли йому було тяжко орати землю, допоміг хтось із сусідив і це об'єднало обох товаришів.)

В перший раз мені довелося почути в с. Єнікою старі пастухові мелодії на національному балк. струменті «сабизґа». Сабизґа -- це сопілка, вироблюється з бузини, троску, чи заліза, довжиною вона вершків 16--17, зі трома голосниками, а буває й шість.

Другого нац. струменту «кил-кобуз» (типа скрипки з 2 чи 3 струнами і лучком з кінського волосу) -- я нігде в Балк. не бачив і думаю, що цей струмент щезає, (його замінила «гармошка») коли не зовсім зник із балкарського обіходу.

Грали на «сабизґа» Юсуп Султанов і Бі- берт Акаев, 1-й мелодію «Лез ґордатарі», а 2-й «Сонтажіре» «Чеченча» (лезґінка) і «Шідак». На дворі весь час йшов дощ, була вохкість і сопілка Султанова, тільки що зроблена, від вох- кости дійсно сопла і грала нечисто, за то, коли принесли стару зроблену з троску «сабизґа», то Акаев чудесно передав на ній смутні мелодії з ріжними мелізматичними покрасами, чого не чув я ще яскраво в балк. піснях. На жаль в мене не було в той раз фонографу (мандрівка була в дощ), а записати ці мелодії хоч би приблизно, що я тоді намагався робити, було неможливо. Подібну мелодію я занотував потім, в нешвидкому tempo в с. Білій Річці від співака Муси Сусаєва.

II. Подорож до нижньої та верхньої Балкарії

Після довгих, клопітних зусиль, лише під самий кінець мого пробування на Кавказі, заходами Нальчицької кооперативної спілки, мені пощастило поїхати в ці, порівнюючі, далекі місцевости, (90 вер. від Нальчика), які професор М. Ковалевський котрий хоча тут і зовсім не був, а їздив в 1884-6 роках до Верхнього Баксану (Урусбієво), -- рахує за найдавніші оселі Балкарського народу. Це звідсіля пішов далі рух до других гірських полонин, що об'єднав в одну федерацію всі 5 межигір'їв Балкарії.

З Нальчику я мав рушити разом з комісаром в. Балкарії, котрий приїхав сюди по своїх особистих справах на подводі, але бажаючих їхать з нами було більше ніж треба, й тому мусили взяти ще одну підводу, яку на спіх було улаштовано. Сісти в таку «арбу», де замісць дошок, по бокам днища арби було вбито де кілька ломачок, зв'язаних вер'йовкою, -- було небезпечно з фонографом і валками і, як мені не хтілося їхати, я мусив відмовитися від по- дорожи на такому возі. На решті комісар погодився взяти мене на свою арбу і, після 8 годинного, нудного чекання, ми рушили в дорогу. До пізньої ночи йшов весь час дощ і ми промокли до нитки. їхати було погано, колеса зав'язали в бруднині. Проїхали спочатку кабардинські великі села: Вільний Аул, Дого- жоуково і ночували в полонині за Кашкатау, біля Блакитних Озер.

Я ліг в арбі, решта на мокрій траві на бурках. За вохкістю й холодом заснути я не міг. Коли почався ранок і промінь сонця освітив поверхи вічних снігів гірської панорами я пішов подивиться Озеро, бо їхати далі поки що було не можна; вийшла оказія: балкарські коні, розв'язані і не спутані на ніч, втікли по добре їм знайомому шляху до дому і нашому візнику довелося їх розшукувати.

Краєвид, де ми були, чудесний. Величезна полонина, вся покрита густою травою й квітками. Зо всіх боків оточували нас гор з чинаровими лісами, що синілі кругом, а внизу ревів шалено Черек (горна річка). На Блакитному озері вода кришталево чиста, вона дійсно має блакитний колір з зеленоватим відтінком, кругом почувається запах сіри. Глибина озера велика і, як кинути на дно каменця, то видко до кінця, як він йде на дно. На озері плавала зграя диких качок і комісар, гарний стрілець, забив 3-х яких, мабуть, підобрав мирошник- балкарець, що тут живе на млині.

Коні знайшлися і ми рушили далі все більш посуваючись в гори. Знов потяглися величезні громади скель (ціли корідори) ріжноманітної форми. Внизу, по березі Черека, зеленіли ліси, котрі, чим далі ми брали в гору, стали рідшати, чахлі кущі горішини стали зникать, а далі й зовсім щезли. Ми їхали по новому шляху, прокладеному років 35 назад на значній височині. Вниз, де кипить річка, страшно глянути -- світ вернеться. Мені показали ледве помітну стежку на другому боці річки, де пройти можливо лише одній людині. Це стара небезпечна дорога, по якій бідні балкарці колись мусили мандрувати, і, кажуть, були випадки, що гинули й люди і скотина.

Нова дорога також вимотала з мене всі кішки. Я підплигував з фонографом, якого мусив увесь час тримати в руках, а моя корзина з валиками і инш. приладдям билася в агонії... Чим далі панорама гір все мінялася. Замісць зеленої травиці на нижніх схилах гір, потягнулися одні суворі, безплідні скелі гостро- конусовидної форми. Ми в'їзжали в нижню Балкарію. Проїхали аул ЗілГІ, де видко дуже стару фортецію, історії про яку ніхто з присутніх не міг пояснити. Здаля, за сірою громадою скель, нічого, крім ясного блакитного неба, не видко, бо й хати в аулах всі зроблені з такого ж сірого каміння, як і скелі і зливаються з ними; тільки иноді зачервоніють дахи мечету та сельвиконкому.

На решті я опинився в с. Кунюмі. (Звуть його ще Кунім). Це головний адміністративний центр Верхньої Балкарії. Біля його тут же скупчилися ще села: ЧеГетель, Турухабла, ФардиГ та инш., всьргр 10 сел, з яких лише 2--3 ррсташрвані серед висеких скель, решта ж лежить в ПРЛРНИНІ.

Кунюмем кінчається залюдненість аулів, щр лежать пр річці Черек, яка невтемне біжить пр середині Балкарської пеленини, кипить, реве і не дає змрги хеч на хвилину відпечити від галасу; ви весь час під владею цеї скаженої річки, яка несе свої чисті, льсдсві веди, ще збігають з льрдрвиків, найвидатнійших на всьсму Кавказі. Вище Кунюма самі лише хмурі стрімчаки й круті, виссчезні скелі, ще, здається, підпірають саме небе... Якесь непривітне стає на серці від цьсге сіреге, хслсднеге, хеча й ве- личного, краєвиду.

В тей день, кели я приїхав де Кунюма, буле святе п'ятниця -- і нарід був вільний від праці, бе в будні все чрлевіче населення працює на кссевиці в далеких герах, залишаються дема лише самі жінки.

Кемісар зібрав на плещі, пе балк. «ки- ґиш», наредне зібрання, буле дуже багате люду. Мене песадили на печесне місце на великему каміню, де перуч зі мнею сіли й печесні старі балкарці. Через перекладача я вітав герців і пояснив їм мету свого приїзду сюди. Це, думаю, їх трохи розчарувало, бо вони думали, про це я раніше почув в промові до мене, -- що я приїхав з центру, щоб звернути увагу на їх непорозуміння з Кабардою за землю, про яку кожний балкарець весь час думає і вірить, що Радянська Влада одбере від Кабарди частину землі і передасть її в обробку балкарцям.

Як мені відомо, росподіл всеї землі, в тому разі й тої, що володіли балкарські таубії (князья) і «уздені» (дворяне) -- було зроблено, але на кожну душу припало по декілька сажнів (десятина -- це роскіш, не відома більшости балкарців).

Після того як я звернув через перекладача увагу балк. на їх рідну пісню, я почув старі балкарські мелодії. Хоча на площі було дуже багато люду (жінок не було), але співало всього 6 чоловік, решта усміхалася й мовчала. Співали найкращі співаки, але спів був не такий гармонійний, який я чув у Нальчику і Білій Річці.

Мені хтілося почути найстародавню піс- ню-танок поганських часів «Ґоллу», що співався колись в 1-й весняний день; тоді рос- кладалося огнище, навколи ставали й старі люде й малі діти і всі співали «Ґоллу», ходячи навкруги огнища. Ніхто мелодії цього танка не знав з присутніх на площі крім Кемербека Узюкова, 89 річного діда, котрий, не дивлячись на свої довгі роки, ясно, с захопленням, проспівав мені в Фрігійському ладі лише один куплет .

Був уже вечір, подув з гір холодний вітер і всі розійшлися з площі Чеґетала. Мені одвели кімнату біля самої річки в хаті заможного балк. Замаєва і всю майже ніч я не міг заснути, чи від того, що багато набралося нових вражінь від дикої сторони, куди занесла мене доля, а може й сердитий Черек, що ні на хвилину не припиняв своєї шаленої праці, не давав змоги відпочити.

Із вікна моєї кімнати, ранком я побачив високу стародавню 5-поверхову кам'яну башту, що маячила на всю округу. Виявилося, що це історична башта князів Абаєвих, про яку в Балкарії вже давно склалася народна пісня під назвою: «Крівава башта Абаєвих». Привожу текст пісні, мелодію якої я записав.

«У Абаєвих кріваву башту будують,

Вони кожну ніч одну нетільну корову

ріжуть.

Похребтину шиї старому Атабію

залишають --

Решту ж самі доїдають.

На шийну похребтину дивлюся й бачу,

Не їм, но від голоду вміраю.

Пробую їсти, но нікчемні зуби

не роздробляють їжи.

Не їм, але висхлий

живіт не терпить.

Абаєвим горе я поклав,

За двох моїх дочок кріваву помсту поклав.

Правду кажу в ім'я души мойого батька!

В Абаєвих багато є

княгинь в палацах,

Я багатьох з них як

табун колись спутував.

Моя душа хай буде

офірою шановному ковалеві,

Котрому я замовив

міцний, гострий ніж!..

Тепер ця крівава родова помста, подібно Абаївській, знакає, хоча, як чув я, иноді й досі крівавий самосуд ще істнує в дикому балкарському житті.

Я ходив ранком дивитись як жиють балкарці. Більшість хатів, ніби наспіх, складено з каміння ріжної форми, якого взагалі тут безліч роскидано по аулах. Дах земляний, певніше кам'яний, покритий землею з порослью трави. Чимало є хат, де тільки одні двері, вікон зовсім немає, а як вікно і є, то це просто одвалено з стінки хати каміння і пророблена маленька дірка, куди й виходить дим з пічки. Спеціяльних димарів на даху хати не завжди можливо було знайти. Ліжко в багатьох хатах зроблено примитивно: покладено 2--3 дошки, підперті з одного боку камінням, а з другого -- деревляною кривулькою, вбитою в землю, замісць ніжок; на ціх дошках, де навалено всякого брудного лахміття і сплять балкарці.

Просто диву даєшся, як можуть живі люде жити в таких вонючих, темних хатах, де тут же за перетикою, разом з людьми містяться кози й овечки!? В середині хати тяжке повітря: пахне лоєм, айраном і скотиною. Самі балкарці так провонялися потом, скотиною й молоком, що далеко чути від них. Білизни вони, майже, ніколи не міняють і вона так і зотліває на них, коли прийде час. Так буває найбільше в тих аулах, що росташовані серед високих гір, де, завдяки труднощам зносин з полонинами, бідне, безземельне населення не має змоги купувати білизну й одяж. Звідсіля й всі наслідки: паразіти, екзема, короста. Крім того, старий звичай, як і в українців, обносити всіх гостей однім келехом, ЩО ДО сього часу заховався в Балкарії, дає великий відсоток слабих на пранці. Допомоги ж лікарської нема в аулах і тільки чарівне гірське повітря й підтримує балкарця в його тяжкій долі істнування серед хмурих, безплідних скель, де нічого не зростає і хліб ДОВОДИТЬСЯ купувати, міняючи його на скотину. Єдине багацтво балкарця це його скотарство, що дає йому змогу виробляти сир і масло, котрі він, майже, не їсть, а везе на продаж до далекого Нальчику чи другого якого пункту, щоб купити хліба.

Одяг балк. не відріжняється тут від того, про що згадував я раніше, тільки бачив я в Б. чимало дітей, одягнутих в одно лахміття а то й зовсім голих. Більшість дітей носить на грудях амулет «дуа» (в перекладі колдун). У балкарців є таке повір'я: Для того, щоб не захворіти пропасницею, треба піймати змію, витягти з неї жало і понести до мули. Той пише на папер- ці закляття і повертає його з жалом. Балкарці вкладають це жало з закляттям в шкуряний маленький трьохкутник, зашивають його і вішають на шию.

Коли хто захворіє, то лікування дуже просте: мула пише закляття і дає хворому з наказом спалити його, а попіл випити з водою. Буває й так, що папірець з закляттям кладуть в деревляну чашку («чінак») з водою і, коли папірець вимокне, хворий п'є ту воду.

Після огляду балкарських хат, я розглянув старі мечеті в Чеґетелі, Фардиґ і Турухабла і замалював їх а також і орнаменти на килиму в Чеґетелівському мечету.

Найцікавійша з архитектурного боку де- ревляна «мінара» в с. Фардиґ, яка нагадує наши вкраїнські деревляні дзвониці, що збереглися ще в Галичині і на Волині. (На Волині, в Житомирському повіті, в с. Скоморохах я бачив подібну стару дзвіницю).

Головну свою мету -- охоплення на фонограф балкарської поліфонії -- я виконав, але не так як би хотілося, бо в той час все чоловіче населення було на косовиці і з великими зусіл- лями мені довелося почути (силою притягли роспорядженням комісара) тільки де кого з гарних співаків і то похапцем, решта ж була чи безголоса, чи вороже настроєна до пісні.

Мій старий фоноґраф, може від довгої трясучки, вередував, до того ще співаки всі мали слабенькі голоси, (мабуть стомилися від косовиці) так що запис, за де якими винятками, був не вдалий.

Співи чоловікив підбадьйорили дівчаток і я почув їх пісню: діти в Верхньому Кунюмі вилізли на дах саклі і в унісон співали характер мелодію в Дорійському ладі («Ой, зеретеґі!») яку я й занотував. Всього зібрав я в Балкарії 118 мелодій .

В Верхню Балкарію -- центр її -- с. Му- хол -- я мандрував конем, без якого не обійтися в балкарській подорожі. В цьому селі я познайомився з найкращим із співаків Балкарії -- Мусою Османовим. Йому зараз 60 років, але гарний свій голос (тенор) він зберіг до сього часу і співає старі пісні з любов'ю й натхненням, чого так бракує другим балкарськ. співакам.

В виконанні Османова почувалися вкраїнські думи з їх нерівномірним речітативним ритмом. Співак весь час імпровізував і, коли я просив його повторити знову яку небудь музичну фразу в пісні, то це була вже зовсім пиша мелодія, а не варіяція попередньої. Серед співу, перед каденцією , Муса вставляв рецітаційні вигуки, беззвучно, словами, зовсім так як це робили наши кобзарі і зараз лірники старого віку.

Такі вигуки помічаю в балкарському виконанню лише в тих співаків, про кого самі балкарці кажуть, що це «мастер іґрать». (Співаки Акаев, Стезов, Анахаєв, Темокуєв).

Для фонографування співу Османова, я вибрав стару мелодію «Абайляни» («Крі- вава башта Абаєвих»), котру Муса чудесно мені перед тим проспівав. На жаль, шановний співець мій так роспалився в час співу, що майже вся голова його з носом влізла в трубу, за цю останню він ухватився рукою і мебрана надавила на валок, на якому прорізалися глибокі смуги. Розуміється, я винен, що не догледів добре, але чи гарне виконання співака тут було причиною, чи може я був стомлений, бо ще до фонографування, довго записував від Османова цікаві пісні, -- тільки фонографування Османівського співу вийшло невдалим. Акомпанували Мусі старі, безголосі співаки. Я просив їх окремо мені проспівати де що з старих пісень, але вони рішуче відмовились співати при «мастере» (Османові).

В с. Мухолі мені вдалося, крадучись, підслухати, як співали дівчата пісні в хаті. Фрагменти цих пісень, без тексту, я схопив. Співалися пісні виключно унісоном, другого голосу не було чути, як було і в співу дітей в с. Куню- мі, про що згадував вище. Цікаво було б простежити, чи співають взагалі балкарські жінки на 2 голоси, бо і в с. Біла Річка на весіллі гурт дівчат співав лише одноголосні пісні. Але для цього досліду треба зібрати більше відповідного матеріалу, що було зробити мені неможливо через умови балкарського побуту. З 23 одноголосних жіночих балкарських пісень в мене є тільки одна колискова, схоплена на фонограф, що співали на 2 голоси жінки Хамбічі і Фатімат Шахманови, але ці співачки походять з роду таубієв (князів) з с. Хулам і, можливо, що те, більш менш, культурне оточення, в якому колись перебували згадані співачки, мало вплив і на їх виконаннє, яке ще не може служити доказом того, що просте жіноцтво в Балкари співа на два голоси, а не на один.

Я не мав змоги, по матеріальним умовам, більше залишатися в нижній Б., де життя і побут такі-ж як і в верхній Б., тому, після огляду деяких хат в с. Мухолі, найбільшого в Б. 3-х поверхового мечету і великого, більш З саж. височини старовинного кам'яного «кєшенє» (надгробку), де в відтулину видко мумії та кістяки балкарців, що колись загинули від холери, -- я рушив на другій день назад до Нальчику.

На решті, слід згадати, що по дорозі, в кабардинському селі Довгожоукові я записав від діда Керефова Безруко мелодію закляття «ел- лер», що співається в Кабарді, коли трапиться пожежа. В старовину в часи поганства, коли від удару блискавиці палилося яке помешкання, гасили огонь, як це не дивно, єдиним засобом -- співами. Група свідків пожежі, в мить ставала перед запаленим будинком і співала це закляття. Це потім увійшло в звичай, бо є й прислівка в кабардинців: «ось уже ашеллєра заспівали!»

Також дізнався я від Безруко, що в часи засухи в Кабарді жінки, дівчата й діти і по сей час наряжають ляльку великого розміру і з нею обходять, головним чином, беріг річки аула, співають закляття (мелодію я записав), після чого окунають ляльку в воду, а потім розкладають огнище і з своєчасно заготовленої колективно живности, готують їжу для всіх, хто брав участь в заклятті. Цим літом, коли була страшна спека і все горіло в полі і садибі, діти с. Догожоукова ходили на річку і, зі співами закляття про дощ, кидали ляльку в воду. Цей обряд зветься в кабардинців «ханьце ґуаше^(а) зейша» -- в перекладі: «подорож з деревляною лялькою». Про подібний звичай згадують: професор А. Мілер в книжці «Из поездки по Абхазіи в 1907 г., стр. 7--8. СПБ. (1910) і Аракчієв (т. І Московской Муз. Етноґр. Ком.).

Як в кабардинців, так і в балкарців постійно згадується в піснях «Орідада» (у балкарців «Орайда», чи «Урайда»). Після слів вищезга- данргр Безрукр, Орідада -- це герей Кабарди і нарт (батир). Він, як відеме, був забитий в пеєдинку з руським велетнем, котрий СТЯВ Орідаді голову ^|3. Перед початком бійки, Орідада прохав своє військо, щоб не плакали, коли він загине, а завжди співали на спомин його такі слова: «Орідада рі Махо ісумахоме тбкож», що визначає: «щасливий шлях, ідем до дому!».

З села Доґожоукова до Вільного Аулу я мандрував під дощ, а коли наближався до Нальчика, почалася велика злива; я промокнув до нитки і вернувся слабим. Як закрию очі -- все стоять переді мною хмурі громади скель далекої Балкарії з її бідним, темним безземельним людом...

Размещено на Allbest.ru