Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

село бабче культура топоніміка

1. Загальна характеристика Бабчого

1.1 Географічна характеристика населеного пункту

1.2 Топоніміка Бабчого та околиць

1.3 Пісня про Бабче

1.4 Легенди

2. Соціально - економічна історія села Бабче

2.1 Заснування Бабчого та походження його назви

2.2 Бабче: від польсько-шляхетського гніту до незалежної України

2.3 Участь односельчан у Другій світовій війні

3. Культура населення Бабчого

3.1 Освіта, культура, охорона здоров'я

3.2 Релігія

3.3 Народні промисли

3.4 Свята та обряди календарного циклу

Список використаних джерел



1. Загальна характеристика Бабчого

Основні дані
Засноване	1406
Перша згадка	1785--1788 роки
Населення	2 484 чоловіка (2001) 2543 (2014)
Площа	17 кмІ
Густота населення	146,12 осіб/кмІ
Поштовий індекс	77771
Телефонний код	+380 03471

1.1 Географічна характеристика населеного пункту

Бамбче -- село в Україні, в Богородчанському районі Івано-Франківської області, центр сільської ради. Населення -- 2 484 особи (2001). Висота території села над рівнем моря - 492 м. Географічні координати Бабчого -48°40?00? пн. ш.24°26?30? сх. д.Координати: 48°40?00? пн. ш. 24°26?30? сх. д.

Село лежить за 20 км від найближчої залізничної станції Надвірна, тут проходить автомагістраль Солотвин--Надвірна. Крайнє село району. Межує з селами Марково та Молодьків (Надвірнянський район).

Як і вся Богородчанщина, Бабче належить до Карпатського агрокліматичногно району вертикальної кліматичної зональності. Пересічна температура січня тут складає - 5 С, липня + 18 С. На рік в Бабчому випадає близько 700-8000 мм опадів.

Грунтовий покрив села переважно такий самий, як і на інших територіях району - дерново-підзолисті оглеєні грунти.

Через село протікає річка Бабчанка, яка впадає в Бистрицю Надвірнянську.

У межах Бабчого лежать ліси: в урочищах Починки, Погорілець, Черешеньки - мішаний; в урочищах Вершки, Клива, Грунь, Бубен, Млачки, Погарці, Лінивка, Погар, Сиригірка, Ведмеже, Запуст - хвойний. Для цих лісів основними породами є смерека, сосна, ялиця, ререн, дуб, бук, граб, береза. У лісах багато ягід (манина, ожина, чорниці, суниці); грибів (білі (справедливі), підберезники (червоняки), маслюки, лисички, опеньки. Тваринний світ представлений дикими свинями, косулями, білками, косулями, зайцями, їжаками. З птахів переважають лелеки, дикі качки, горобці, галки, ворони, круки, сороки, сойки і багато інших.

Бабче розташоване за 50 км від обласного центра Івано-Франківська. На захід від Бабчого лежить село Манява, на схід Молодьків, на південь - Битків, на північМаркова, на північний -схід - Старуня.

На 2001 рік в Бабчому проживало 2 484 чоловіка, а на даний час ( 01 січня 2014 рік) населення збільшилося до 2543 людей.

У селі діє навчально-виховний комплекс, будинок «Просвіта», фельдшерсько-акушерський пункт, поштове відділення, молокоприймальні пункти, кафе, магазини, стадіон, сільська бібліотека.

1.2 Топоніміка Бабчого та околиць

Буківське - болотиста рівнинна місцевість близько центру села, розташована в підніжжі Поперечнини. Тут викопана криниця австрійськими солдатами в час Першої світової війни, коли через Бабче проходив російсько-австрійський фронт. Вода в цій криниці ніколи не висихає, за найбільшої засухи рятує людей джерельною водою.

Горбачівське - пагорб, що межує з Молодьковим, розбудована місцевість, заселена молодими сімями села.

Горби - відкрита горбиста місцевість, на якій випасають худобу.

Гробищі -місцевість, що межує з Монастирчанами, заросла лісом, в якому переважають граби. Тут побудовано три будинки, один з яких вже спорожнів, а в двох проживають старші сім'ї.

Лозованя - пологий відкритий горб в південній частині села, який є пасовиськом для худоби.

Луги - рівнинна місцевість, на якій найкращий грунт для вирощування сільськогоспорських культур.

Лукавець - околиця села, що межує з Битковом Надвірнянського району. Частково забудована житловими будинками, більш горбиста частина місцевості покрита мішаним лісом. Тут розроблені нафтові та газові скважини Битківсько-Бабченського родовища.

Поперечнина - відкрита полога місцевість сільськогосподарського призначення. На даний час частково забудовується.

Починки - підвищена місцевість у напрямку Маняви, заросла мішаними лісами, частково забудована (близько 30 дворів). Тут бере початок річка Бабчанка.

Сигла - пологий горб в напрямку Старуні сільськогосподарського призначення.

Черлени - заболочена місцевість під Сиглою.

1.3 Пісня про Бабче

Між Карпатськими схилами

Чисте б'є джерело

в'ється річка долиною

Через рідне село.

приспів:

Тут родилась і виросла

Тут дитинство моє

Я люблю тебе,

краю

мій,

рідне Бабче моє.

Промінь сонця ласкавого

Пробиває крізь гір

І вбереться село моє

У черешневий цвіт

приспів

І коли повертаюсь я

із далеких доріг

тобі низько вклоняюся

на батьківський поріг

1.4 Легенди

І назвали гору Гигою

Була у бідної вдови дочка небувалої краси. люди задивлялись на неї. Та не було в дочки доброго серця ні до матері, ні до людей. Ніколи не помагала бідній роботящій матері.

Однієї днини проїздив тими краями багатий король. Він сподобав собі красуню і вирішив оженитися. Дуже зраділа дівчина. Та заплакало вдовине серце.

Прийшла днина - треба їхати в королівські маєтки. Почала відданиця збирати бідні пожитки, хоч король умовляв її не робити цього, бо в неї буде все найкраще й найбагатше. Але красуня не хотіла, щоб король дорікав їй бідністю. Посаг молодої накрили й рушили.

Не стрималася матір і мовили її уста: «О небо! Скарай кам'яне серце». І в цю хвилину розкрилось небо, вдарив грім і на місці коней,людей, дочки стала кам'яна гора. І стихло все навколо. Назвали цю гору Гигою, що означає «кам'яна душа».

Млинищі

Поблизу Лукавця, частини села, що межує з Битьковом, виросла висока гора В`ершки. Засаджена ялиною, смерекою, сосною, буком, березою, а із західного боку - велика скала, з якої постійно витікає джерело холодної, чистої, як сльоза, води. над самим краєм скали - яр, глибиною 12 м, шириною - 25 м. Інколи на дні цього яру є вода, а в основному дно сухе, в ньому ростуть мох, ялівець, інколи навіть гриби появляються. це місце зветься - Млинищі. а про нього ходить така легенда.

Колись давно в цьому краї жив чоловік, заможний дуже. На Вершках побудував млин. Був дуже зажерливий до грошей. Мав дочку-красуню. Сваталися багато хлопців до його дочки, але він не хотів ні за одного віддати, бо вважав, що всі вони нерівня. Молов у тому млині і вдень, і вночі, і в будні, і в свята. В цілій окрузі не було більше жодного млина, тому і возили люди із усіх сусідніх сіл збіжжя до нього.

Прийшов раз до цього мірошника старий сивий чоловік і каже:

- Мені також треба трохи зерна змолоти, але боюся до тебе вести його».

- Чого? - запитує мельник.

- Бо цей млин в тебе грішний, ти не шануєш свят ніяких, мелеш зерно в свята. А це великий гріх.

- Ну, то й що, що мелю, зате стаю багатший! - махнув рукою і пішов молоти.

Пройшло небагато часу, почались осінні затяжні дощі. Ніхто в таку погоду до млина не їхав, а коли випогодилось знову потягнулись вози із збіжжям до млина. але не побачили вже ні млина, ні мельника, тільки глибокий рів, заповнений водою.

Так був покараний мельник за свою жадобу, зневагу до людей.

Дочка мельника вийшла вдало заміж, а люди стороняться цього місця Млинищів.



2. Соціально - економічна історія села Бабче

2.1 Заснування Бабчого та походження його назви

Назва пов'язана з давньоукраїнською міфологією, згідно з якою баба -- жіноче божество, тітка бога Святовита, яка витала над світом у вигляді хмар, пізніше уособлювала світло і нібито жила у горах, на високих кручах.

За іншою версією, в давніх слов'ян, а також у волохів, досить поширеним було чоловіче ім'я «баба». Як вважав польський дослідник П. Шнайдер, село мало первинну назву Баби і було засноване дяками-волохами в ХІІ ст, а потім під час навали монголо-татарів в 1242 р. знищене. В 1349 р. територію Прикарпаття захопили польські магнати,які перекрутили назву на Бабче.

Перші відомості про село датовані 1434 роком. Село розташувалося в міжгір'ї і розбудувалося вздовж потока, який називався Бабчанка. В 1539 році село повністю спалили татари. Вторгненння татар було і пізніше, проте село відбудувалося заново. Перші письмові згадки про село датовано 1785-1788 pp.

2.2 Бабче: від польсько-шляхетського гніту до незалежної України

Починаючи з 40-х років ХІУ ст. за землі Прикарпаття розпочинається вперта боротьба між Польщею, Угорщиною та Литвою. В 1349 р. Галичину захопили польські феодали. Ненаситна шляхта закріпачила селян, непомірно зросли податки. Підданий міг перейти до іншого пана на Різдво, сплативши викуп. Були утворені великі панські господарства - фільварки. За панщини люди були духовно поневолені. Багато селян трудилися на монастирських землях Манявського скита. Було заборонено вивчати українську мову, навіть вживати слово «українець».

В 1772 році після поділу Польщі Прикарпаття попало під владу Австрійської монархії.

Становище селян за часів панської Польщі та під австрійський гнітом було нестерпним, селяни змушені були сплачувати податки: десятий вулик або 12 золотих; 10 баранів або 4 золотих; по одному золотому від коня, корови.

Щорічно від громади забирали четверту частину врожаю саду; на Різдво та Великдень - ялівку, барана або ягня. Булий податки на користь короля, утримання війська, ремонт доріг.

Важкий був релігійний та національний гніт. Панська шляхта називала українців «бидлом», «псяк рев». Нестерпне гноблення викликало широкий рух народних месників-опришків. Народ їм вірив та чим міг допомагав.

Прославлений ватажок Олекса Довбуш два рази зупинявся в селі Бабчому на відпочинок в 1774 р., коли йшов на Солотвин. А як повертався з Богородчан після розгрому замку, то у Бабчому ділили здобич. Очевидно, що він мав у селі друзів і помічників.

Ось як писав про цей факт Гнат Хоткевич у книзі «Довбуш»: Ішли так, що затемна були коло Солотвино. Звернули на Бабче, аж там собі дозволили спочинок. Почали паювати здобич - гроші, пістолі, вироби із золота та срібла».

Під тиском народних мас австрійський уряд в 1848 році скасував панщину.

Жителі нашого села цього ж року вперше голосували. Депутатом до австрійського парламенту від Солотвинської округи був обраний Іван Капущак, житель села Підгір'я, який виступав з гнівною промовою в парламенті на захист бідняків. Цю промову пізніше було опубліковано у «Новій рейнській газеті», яку високо оцінив Іван Франко.

В 1869 році в Бабчому нараховувалось 211 хат, в яких проживало 1840 чоловік.

В 1858 році відкрито парафіяльну однокласну школу, яка в 1895 р. стала двокласною. Діти вчилися церковного співу, молитов, читати, рахувати, вивчали польську мову. Навчання припинялось із настанням холодів,бо діти не мали взуття і теплої одежі.

«Перша церква в селі була побудована в 1805 році», - зі слів старожилів. Антін Могильницький приїхав у Бабче в 1859 році, став на парафію і був священиком до серпня 1873 року.

В 1902 році церкву розібрали і забрали до села Гвізд. Селяни почали будувати церкву і до кінця року її збудували. відтоді, навіть у найважчі часи, церква в селі не закривалась. До цього старенького храму ходять жителі села і нині, на щастя, не знаючи, що таке міжконфесійні конфлікти.

В 1905-1907 рр. в селі відбувся мітинг, на якому селяни піднімали питання прав народної освіти, розподілу панської землі, поліпшення умов праці. Організатором мітингу був М. Огерук.

В 1914 р. ж розпочалась перша світова війна. Австрія оголосила мобілізацію. Багато жителів села пішли на фронт, що в 1915 році проходив недалеко від Бабчого. Відступаючи, австрійські війська залишили склади артилерійських снарядів, які ще й тепер знаходяться в урочищі Дубки.

Після розпаду Австро-Угорської імперії в 1918 р. село попало під гніт Польщі. Становище трудового народу погіршилось, життя стало важким, нестерпним. Про це свідчить такий факт: «За 20 років польського панування було видано 50 декретів про податок. Ось лише кілька назв податків: натуральний, майновий, за пасовисько, плата за паспорти - за людей, худобу, значки на хатах, возах, плата за переїзди тощо.

Злидні, відсутність елементарної системи охорони здоров'я призводили до частих епідемій, хвороб, смертей. В 1931 р. від холери померли більше сотні чоловік, вимирали цілі сім'ї. Їх хоронили на окремому цвинтарі, куди заборонялось ходити. І дотепер частина старого цвинтаря зветься «холерник».

В 1933-34 рр. від тифу померло в селі 17 людей. Доведені до відчаю, збіднілі селяни шукали роботи в наймах у куркулів, жебракували, частина залишала свою землю і шукали життя в заморських капіталістичних країнах. Лише два працівники з села працювали у Биткові на нафтопромислі, а невелика бригада працювала на лісорозробках в селі Зелена Надвірнянського району. На роботу йшли пішки, несучи з собою мізерний запас їжі - кукурудзяну муку, кисле молоко, капустяні коржі. Жили селяни в лісі, в колибі.

17 вересня 1939 року Росія захопила Галичину. В 1941 році село захопили німці і були до 10 серпня 1944 року, а 15 серпня 1944 р. наше село разом із всією Україною були захоплені Росією.

Перший колгосп засновано в лютому 1950 року, назва його «Комсомолець», перший голова колгоспу був Огерук С.М.

Коли чужа людина заходила в Бабче, то його попереджають, щоб не дуже надіявся на інформацію місцевого люду, бо він настільки дотримується конспірації у спілкуванні з приїжджими, що не те що зайвого не скаже, а й на цілком невинне запитання просто так не відповість.

Але тепер стали люди комунікабельні. Бо життя навчило наших бабченців бути обережними, так як доля вигнанця спіткала сотні селян відразу. І до цього часу ніхто не може знайти пояснення тому, чому у планах верхів вибір впав на далеке маленьке Бабче.

Восени 1953 року у Львівській області виселили поляків до Польщі. В село прийшло повідомлення - звернення до тих, хто хоче добровільно переселитись до Львівської області на готове господарство. В районі вирішили виселити у село Новоукраїнка Львівської області село Бабче, як найбільш густонаселене. Головою району був Загоровський, секретарем Пилипчук. В першу чергу вивезли голову колгоспу і усіх працівників колгоспної контори. Пропонували кожній людині, хто не мав дітей, їхати добровільно. Проте люди відмовлялися. Тоді приїхали в село «уповноважені» зі списком родин, які підлягають негайному вивезенню. Противитись не було сенсу. Маленька затримка зі зборами - і з хат вже стягали дахи: тобі і так тут не жити. Залишивши домівки, худобу, тільки з вузлами речей першої необхідності люди вирушали у невідомість. В той час головою сільської ради був Бабійчук Іван Дмитрович, секретарем Процюк Василь Михайлович, бухгалтер - Луцак Василь. Вони дізнались, що примусово не можна було виселяти людей і написали в Київ скаргу до першого секретаря ЦК КПУ. В район прийшло повідомлення про те, що заборонено вивозити людей. Тому Солотвинського голову та секретаря притягнули до кримінальної відповідальності. У селі Бабче залишилось 2/3 людей. А тих, кого виселили потяг привіз їх у Львівську область, в село Новоукраїнка Сокальського району. Ще не так давно воно називалось Варяж і жили в ньому поляки. На новому місці бабченці пускали коріння, женились, народжували дітей. Працювали, наживали добро, але більшість так і не прижилась. В 60- ті роки потягнулись вони зі своїм добром з Новоукраїнки в рідне село. Знову на порожнє місце, зате своє. Там, на чужині навчились триматися гурту, бути обережним у словах і вчинках, недовірливими до чужих.

В цей час розбудовуються не тільки домашні господарства, але й державні заклади. Зокрема, було відкрито медпункт, який став необхідністю для селян. Також в пристосованому приміщенні працює клуб, де проводить дозвілля сільська молодь.

У 70-80-х роках село продовжувало розбудовуватись. В цей час побудовано і відкрито новий будинок культури. В якому регулярно проходили денні та нічні кіносеанси, а також танці. До різних державних свят приурочували концерти, проводились різнопланові тематичні вечори. Традиційними стали постановки драмгуртка до річниці народження Тараса Шевченка. Через деякий час відкрито будинок побуту, в якому працює і зараз відділення зв'язку, а також надавались різні послуги населенню.

В центрі села закладено фундамент нової школи, який перетворився в довгобуд. Лише 1 вересня 2002 року за сприяння голови обласної ради Василя Хомича Бруса урочисто була відкрита перша черга школи - головний навчальний корпус. Згодом в грудні 2005 року до Нового року бабченські школярі та педагоги отримали щедрий подарунок - відкриття другої черги школи. Було здано в експлуатацію десять класних кімнат, їдальню, актову та спортивну зали, дві майстерні. У котельні змонтовано третій газовий котел. Класи світлі та теплі. Усі 394 учні тепер навчатимуться в одну зміну.

В 2013 році загальноосвітню школу І-ІІІ ступенів було реорганізовано на навчально-виховний комплекс І-ІІІ ступенів, тобто відкрито садкову групу на 20 дітей цілоденним перебуванням.

Національне відродження прийшло на наші землі з початком 90-х рр.. В березні 1990 року відбулись перші демократичні вибори до Верховної Ради УРСР та місцевих Рад, які привели до влади в області не комуністичні сили (Демократичний блок). У час Великодня в Бабчому біля будинку «Просвіта» в присутності місцевих патріотів було піднято національний синьо-жовтий прапор. А 16 липня Верховна Рада прийняла Декларацію про державний суверенітет України. У селі до цієї події було приурочено багатолюдний мітинг. Згодом громада села на центральному місці біля авто зупинки насипала символічну могилу, посвячену героям, полеглим за волю України. Біля неї щорічно стали святкуватися урочистості з нагоди Дня незалежності та Покрови.

2.3 Участь односельчан у Другій світовій війні

Трагічною і водночас героїчною сторінкою увійшла в історію народу Друга світова війна. На територію Богородчанського району гітлерівці вступили 25 червня 1941 року, захопивши с. Гута. Черездва дні вони окупували селища Богородчани та Солотвино, а 30 червня - увесь район і наше село Бабче. Фашисти масово почали чинити грабежі, насильства, винищувати мирне населення. За період їхнього господарювання спалено 1780 будинків і дворів, розстріляно 2718 і вигнано на роботу до Німеччини 6050 чоловік. З нашого села було вивезено багато молодих хлопців та дівчат, зокрема Бабійчука Михайла, Попович Марію (1912 р.н.). Андрусяк Михайло провів кілька років в німецьких концтаборах.

Визволення Богородчанського району від німецьких окупантів розпочалось в липні 19044 року. 26 липня 226-та стрілецька дивізія виступивши з Надвірної, очистила від гітлерівців Молодків, Бабче, Маркову та Солотвин.

1967-68 рр. на території с. Бабче був встановлений пам'ятний знак - обеліск загиблим воїнам у Другій світовій війні за сприянням громади села та скульптора Панько із с. Пороги.

Імена загиблих односельчан, які не повернулися з війни, поклали життя на вівтар Перемоги над фашизмом, внесено до книги Пам'яті с. Бабче та Книги Пам'яті України.



3. Культура населення Бабчого

3.1 Освіта, культура, охорона здоров'я

У 20-х роках була відкрита школа. Це були дві хати під стріхою, де здобували початкову освіту - 4 класи. Нову школу побудували в 1935 році. В приміщенні цієї школи здобували освіту бабченські школярі до 2002 року. Хоч у 80-х роках в центрі села було закладено фундамент нової школи, але він перетворився в довгобуд. Лише 1 вересня 2002 року за сприяння голови обласної ради Василя Хомича Бруса урочисто була відкрита перша черга школи - головний навчальний корпус. Згодом в грудні 2005 року до Нового року учні та педагоги отримали щедрий подарунок - відкриття другої черги школи. Було здано в експлуатацію десять класних кімнат, їдальню, актову та спортивну зали, дві майстерні. У котельні змонтовано третій газовий котел. Класи світлі та теплі. Усі 394 учні тепер навчатимуться в одну зміну.

В 2013 році загальноосвітню школу І-ІІІ ступенів було реорганізовано на навчально-виховний комплекс І-ІІІ ступенів, тобто відкрито садкову групу на 20 дітей цілоденним перебуванням.

Шкільною установою села керували такі директори:

· 01.09.1944 -01.09.47 - Березюк О.І.

· 01.09.1947 - Демчук С. І.

· 18.08.1951. - Дувіряк В.В.

· 31.08.1960 27.11. 1961. - Жуков М.І.

· 27.11.1961. - 30.08.1969 - Богославець П.Ю.

· 30.08.1969. - 10.01.1970. - Івчук Б.О.

· 10.01.1970. - 10.01.1970. - Кріцак В.

· 15.08.1970. - 07.07.1973. - Тригуб А.Ф.

· 07.07.1973-31.08. 1976. - Чикіна В.І.

· 31.08.1976. - 15.03.1979. - Богославець М.І.

· 15.08.1979. - 10.07.1981. - Данилюк М.Д.

· 14.08.1981. - 01.08. 1983. - Гуменяк М.М.

· 26.08. 1983. - 10.08.1984. - Іванущак І.М.

· 10.08.1984. - 03.04.1985. - Дричак Ю.Ф.

· 09.04.1985. - 17.06. 1988. - Гомель Г.В.

· 17.06. 1988. - 15.01. 1995. - Дрогомирецький І.М.

· 05. 01. 1995. - 05.06.2003. - Мартинюк Б.Д.

· 03.02. 2004. - Іванцюк Г.І.



Перша читальня знаходилась на місці старого клубу з 1935 по 1977 роки. Завідувач читальнею був Михайлюк Василь. Він був учасником УПА. В 1940 році був тяжко поранений у Молодькові, помер в урочищі Гига, похований на старому цвинтарі. В той час при читальні діяв драматичний гурток, учасниками якого були Клибус Василь, Борисюк Юстина, Іванцюк Дмитро, Огерук Василь, Катрич Параска, Мариневич Ганна. Вони ставили вистави «Україна в крові», «Наймичка».

У 80-х роках в селі побудовано і відкрито новий будинок культури. В якому регулярно проходили денні та нічні кіносеанси, а також танці. До різних державних свят приурочували концерти, проводились різнопланові тематичні вечори. Традиційними стали постановки драмгуртка до річниці народження Тараса Шевченка. На даний час також активно працює сільський клуб, співпрацює з сільською бібліотекою, школою.

Перший медичний пункт було створено в 1947 році в Ковалишиній хаті, де працювала приїжджа медсестра Люба. Згодом перенесли медпункт до Сашкової хати, де працював також приїжджий фельдшер Куйдан Василь Кузьмич. У 1959 році побудували нове приміщення медичного пункту, який працює і на сьогодні.

У піонерію та комсомол приймали в гарнізоні (в Яцькових хатах). Тут знаходилась перша сільська рада, головою був Катрич Дмитро Миколайович. Теперішню будівлю сільської ради збудовано в 1985 році.

У 80-х роках відкрито будинок побуту, в якому працює і зараз відділення зв'язку, а також надавались різні послуги населенню.

3.2 Релігія

У селі є релігійна громада Української Православної Церкви Київського Патріархату храму Святого Архистратига Михаїла.



До другої світової війни парафія була греко-католицька. Парафія належала до Богородчанського деканату Станиславської дієцезії. При церкві діяли апостольство молитви, братство побожності та парафіяльна читальня «Скала».

У 1938 році в селі мешкало 1715 греко-католиків. У Бабчому та сусідньому селі Маркова разом мешкало 20 римо-католиків та 36 юдеїв.

На одному із мальовничих пагорбів, що влітку буяє зеленню, неподалік від Бабчанки збудована 1816 року церква Святого Архистратига Михаїла. В 1817році церква була посвячена. На даний час є архітектурною пам'яткою.

У 1855 році коло церкви були висаджені каштани. На сьогоднішній день їх росте п'ять. У 1908 році церква була перекрита бляхою. Молоді дерева посаджено у 1955 році. Упродовж 1973 року в церкві було проведено світло і виконані реставраційні роботи. У 1990 році на подвір'ї викопано криницю.

В цій маленькій святині прилучилися до служіння Богу такі священики:

· о. А. Могильницький (1859-1873)

· о. Кричковський

· о. Володимир Березюк ( ~1927)

· о. Спиридон Мартинків (

· о. Іван Кліщ

· о. Михайло Федорак

· о. Василь Плавюк (~1970)

· о. Іван Климбус (~1978)

· о. Михайлюк Кіцелюк (~1980)

· о. Дмитро Сливоцький (~ 1980)

· о. Степан Волочій (~ 1990)

· о. Тарас Волочій (~2003)

Життя священика та поета Антіна Могильницького (1811-1873) - це трагічна доля непересічної особистості, сильної натури, яка «билася об кам'яні бар'єри суворої дійсності», не вгамовувалася, яку не змогли подолати.

Народився А.С. Любич Могильницький 3 березня 1811 року в с. Підгірках поблизу Калуша в сім'ї священика. Любич - це шляхетський титул Могильницьких. З цього роду походить і відомий діяч галицького відродження Іван Могильницький із Перемишля.

Батько Степан помер, коли синові було два роки. Мати через деякий час вийшла заміж вдруге - за Величковського, урядника на солеварнях у гірському містечку Солотвин. Туди і переїхали жити у 1813 році. З 1828 р. А. Могильницький учився в Бучацькій гімназії на Тернопільщині, у 1830 р. закінчив 4-й клас. Згодом продовжував навчання у Чернівцях і Львові. Закінчив гімназію у Будапешті.

У 1837 року вступає до Львівської духовної семінарії. Саме в стінах духовної семінарії під впливом творчості М.Шашкевича А. Могильницький пише свої перші ліричні вірші народною мовою, а також складає панегірики по-польськи та сатиричні вірші латинською мовою. Виявляє й неабиякі ораторські здібності. Зберігся текст промови, виголошеної перед семінаристами 19 листопада 1839 р., «Про обов'язки підданих».

У 1840 році Могильницький закінчив навчання у семінарії. 23 листопада цього ж року одружується з Ганною Соболевською з Богородчан. Після прийняття церковного сану у червні 1841 року служить на різних парафіях Калущини та Галича. Тут прожив він з 1846 до 1859р. Матеріальні нестатки постійно давалися взнаки (мав на утриманні тринадцятеро дітей).

Літературну діяльність Антін Могильницький почав у 1838 р. Головною ідеєю як його поетичних так і публіцистики творів була боротьба за рідну мову і освіту для русинського народу. Іван Франко писав про нього: «Житє Могильницького від самого 1838 року до його смерті було немов дзеркалом, в котрім досить живо відбилися пориви, надії та судьби галицько-руського народа». Революція 1848 р. пожвавила творчу і громадську діяльність Могильницького.

Літературну популярність він здобув завдяки поемі «Скит Манявський» (перша частина вийшла в 1849 році, остання -- в 1852 році), заснована на усних народних повістях. У ній йшлося про велич давньоруського Галича, описувалася краса Карпат і стародавня слов'янська міфологія. Поема була популярна, як і балада «Русин-вояк», що також вийшла 1849 року. Здійснити творчі задуми Могильницькому перешкодило настання післяреволюційної реакції.

Могильницький був автором повістей «Конґруа батька Жегаловича» і «Повість старого Сави із Підгір'я», сатиричної поеми «Пісня поета» і кількох «Дум». Окремим виданням були опубліковані його «Речі в сеймі та парламенті» та приватні листи (1885).

З огляду на літературну діяльність Могильницького, Іван Франко зарахував його до «перших будителів руського духа в Галичині».

У 1859 року Антін Могильницький оселився у селі Бабче Богородчанського округу. 1861 р. його обрали депутатом Галицького крайового сейму та австрійського парламенту у Відні, де 27 червня він виступив з палкою промовою на захист народної освіти рідною мовою.

Життя пароха із села Бабче ставало все злиденнішим. В сім'ї виникали сварки, дружина висловлювала йому свої претензії і необґрунтовані вимоги. Розв'язка не забарилася.

13 серпня 1873 р. Могильницький їхав візком у якихось справах до с. Пороги. У Яблуньці кінь чогось налякався і візок перекинувся. Від удару перестало битися серце поета. Поховали пароха тут же, у Яблуньці. Скоріше за все тому, що дружина не захотіла брати на себе витрати на перевезення тіла до Бабчого. А, може, то була остання воля смертельно понівеченого священика? Тут є загадка і її ще належить розгадати.

На даний час бабченці всією громадою трудяться над спорудженням нового храму, фундамент якого було закладено і освячено влітку 2008 року.

Варто згадати, що в Бабчому не прослідковувались міжконфесійні конфлікти, адже вся громада належить до релігійної громади Української Православної Церкви Київського Патріархату.

3.3 Народні промисли

В історію села в різні часи входили і прості бабченці. Своїми талантами, майстерністю, професією чи якимись іншими достоїнствами:

Климбус Герасим - нині покійний, прославився тим, що зробив собі дерев'яний велосипед. Робив персні та кільчики з монет. А музика був такий, що вже тільки його участь у сільському весіллі ставала гарантією успіху, бо грав на всіх народних музичних інструментах. А також умів ремонтувати годинники.

Кріцак Ілько - перший у Бабчому в 1947 році, освоїв професію водія.

Радовецький Юрій - запам'ятався тим, що перший в селі купив собі справжній заводський велосипед.

В наш час село не збідніло на народних умільців. В нас живуть умілі ковалі (Кріцак Іван, Сухоручко Дмитро), які метал перетворюють на квіти; майстри з різьби по дереву (Іванчук Зеновій, Сухоручко Дмитро); вишивальниці (Іванчук Ганна, Іванчук Ярослава, Бабійчук Юстина, Катрич Параска); а бляхар Сухоручко Микола славиться на всю округу: вироблені його руками куполи виблискують на каплицях та церквах не тільки району, а й області. Всіх і не назвеш. Адже будувати будинки, прикрашати свої оселі та подвір'я, виготовляти одяг привикли самі своїми руками.

Одним із списку талановитих людей Бабчого хочеться назвати Петра Катрича. В своєму будинку влаштував кімнату на зразок музею старожитностей, де основу колекції склали бабусині речі: старовинні глечики, тарелі, господарський реманент. А інша кімната заповнена вишивками. Вони цвітуть усіма кольорами на скатерках, подушках, серветках, сорочках. А головне - їх створив він сам. Філігранне виконання - жодного вузлика не знайдеш навіть зі зворотного боку. Це результат впертої праці.

Гердани з бісеру - ще одна його пристрасть: давні орнаменти знаходять нове життя в його роботах. Обласний краєзнавчий музей не раз пропонував купити його ґердани, та Петро їх, як і вишивки, не продає. Хоча не відмовляється показувати на різних виставках.

3.4 Свята та обряди календарного циклу

Календарна обрядовість сучасного населення Бабчого бере свій початок ще в дохристиянській епосі. Тому в ній трапляється багато язичницьких пережитків, а також чимало викривлених християнських нашарувань.

Різдво Ісуса Христа (Коліда)

Це є найзнаменитіше та найвеличніше свято календаря, яким власне започатковується рік. Всі з нетерпінням чекають цього свята. Головним дійством Різдва у нашому селі, яке збереглося від дідів прадідів є народна драма - вертепне дійство.

Це найвищий прояв самоврядування серед молоді. Хлопці віком від 13-14 до 18-19 років розпочинають підготовку традиційно 4 грудня - на свято Введення в храм Господній Богородиці. Всі бажаючі взяти участь у дійстві збираються у визначеному місці, запалюють ватру та визначають ролі. Лідер визначився ще в попередньому році: хто колядував 4 роки, той призначається Дідом. Дід і несе відповідальність за цю важливу справу. Впродовж цього часу готуються і костюми, які передаються з року в рік вже дуже довгий час - від взуття (постоли) до маски та інвентарю, який відповідно кожен має в руках. До Різдва всі досконало вивчають свої (та й не тільки) ролі і колядку:

Христос народився -

Ірод засмутився,

І на Бога, на Ісуса

Дуже розлостився.

Післав своє військо

По усьому краю,

І за тим малим дитятком

Скрізь вони шукають.

А ми Христа взяли

У свої серденька

Радується небо й земля

Ще й пречиста Ненька.

Вранці о 4 годи 7 січня, не дивлячись на примхи погоди, 20-25 хлопців у вертепних костюмах вирушають в коляду. Дійство триває до обіду. Наступного ранку так само. В селі є чотири вертепні групи, кожна з яких строго має визначену територію. Юнаки виконують колядку під кожною оселею: чи багатою чи бідною, за що отримують грошову винагороду. Частину цих грошей віддають до церкви. І кожен з вертепів намагається якнайбільше грошей пожертвувати на церкву.

Вербна (Шуткова) неділя

За тиждень до Великодня кожна господиня прикрашає вербові гілки, які будуть освячені в церкві. Вірять, що вона має лікувальні властивості: зразу ж після освячення треба з'їсти три бруньки, щоб горло цілий рік не боліло. Після виходу з церкви легенько б'ють гілками близьких, промовляючи: «Шутка б'є, не я б'ю, за тиждень буде Великдень».

При випіканні пасок на дно форми кладуть хрестик, зроблений з гілочок освяченої шутки.

Шуткою виганяють на першу пашу худобу. Цілий рік зберігається за образом (іконою) освячена шутка, зберігаючи оселю від грому та пожежі.

Великодна п'ятниця

Це найсумніший день у році. Цього дня селяни не виконували жодної роботи, а старались провести в спокої і молитві. Більшість зранку вирушали до церкви на спеціальну літургії під час якої виносили Плащаницю. Цього дня старалися нічого не їсти, і навіть не пити води, хоча б до того часу, коли вдасться поцілувати плащаницю. Люди приносять багато живих квітів, прибирають церкву до Великодня. від цього дня до Воскресіння не б'ють у церковні дзвони, тільки діти калатають у клепало, яке виносять на подвір'я. Молодь приходить на цілу ніч до церкви: моляться, читають церковні книги, палять свічки.



Великдень

Найвеселіший день року. Ще звечора найпобожніші люди складають великодні кошики і вирушають на всю ніч до церкви, щоб першими почути найурочистіші слова «Христос воскрес!» і всією громадою відповідають «Воістину воскрес!». По дорозі до церкви викидають на воду шкаралупу від яєць, які будуть освячені, бо вірять: на Рахмана ця шкарлупа сповістить монахів про Воскресіння Христове, бо живуть вони - рахмани далеко в горах і не знають, коли буде Великдень.

А передує цьому святкуванню велика підготовка: прибирання оселя, купівля нового одягу, приготування різних смаколиків, а головне - великодній кошик. В нього намагаються покласти всі страви приготовлені власноруч. Паску пекли в Страсний четвер або в суботу. На дно бляхи для випікання робили з освяченої шутки хрестик і випікали в печі. Обов'язково готували сир, масло, ковбасу. Викопували на городі хрін, першу кропиву. На дно кошика ставили цибулину, часник, бульбу. Не забували покласти сіль, адже нею можна від оселі відігнати всюди нечисть.



Список використаних джерел

1. Альманах Станіславівської землі.-Мюнхен:Наук. товариство ім. Шевченка, 1975. 959 с.

2. В. Бурдуланюк, Історія Прикарпаття.-Івано-Франківськ, 1994. 78 с.

3. Історія міст і сіл РСР. Голов. ред. колегія: Тронько П.Т. (голова)(та інші)

4. Сільський житель: Купчак Ганна Дмитрівна (1936-2014)



Додатки



Размещено на Allbest.ru

...