Етногеографічні напрацювання професора Мирона Кордуби

Анотація

Аналізуються важливіші етногеографічні праці професора Мирона Кордуби (1876-1947) - видатного українського вченого-географа кінця ХІХ - середини ХХ століття. З'ясовується, що основними напрямами досліджень вченого в етнічній географії були: географічне розміщення етнічних спільнот; своєрідність і подібність їх культурно-історичної, соціально-економічної, політичної та біологічної складових; поширення окремих етнічних рис, що об'єднують всю спільноту, або певну її частину; географічна зумовленість і територіальні відмінності у протіканні етнічних процесів. Простежено відтворення зазначених вище етногеографічних підходів у ґрунтовній праці Мирона Кордуби «Ми і волохи (1916)».

Ключові слова: професор Мирон Кордуба, етногеографія України, етнічні спільноти українців та волохів.

Аннотация

Анализируются важнейшие этногеографические труды профессора Мирона Кордубы (1876-1947) - выдающегося украинского ученого-географа конца XIX - середины XX века. Выясняется, что основными направлениями исследований ученого в этнической географии были: географическое размещение этнических сообществ; своеобразие и сходство их культурно -исторической, социально-экономической, политической и биологической слагаемых; распространение отдельных этнических черт, объединяющих всё сообщество или определенную часть; географическая обусловленность и территориальные отличия в проистекании этнических процессов. Прослежена реализация указанных подходов в фундаментальной работе Мирона Кордубы «Мы и волохи» (1916)».

Ключевые слова: профессор Мирон Кордуба, этногеография Украины, этнические сообщества украинцев и волохов.

Abstract

The most essential ethnogeographic works by Professor Myron Korduba (1876-1947), an outstanding Ukrainian geographer of the late ХІХ - the mid ХХ centuries are analyzed. As follows from the analysis, Professor Korduba's deepest interest in ethnic geography was geographical allocation of ethnic communities; originality of and similarities in their cultural-historic, social-economic, political and biological components; dispersion of certain ethnic features that unite the whole community or the part of it; geographical predicament and territorial differences within the progress of ethnic processes. Reproduction of the aforesaid ethnogeographic approaches has been traced on the example of We and the Walachians (1916), a Myron Korduba's fundamental study. Thus, in the process of the analysis it has become clear that the scientist attempted to draw more precise lines to determine boundaries between Ukrainian and Walachian (Romanian) nations; paid a scrupulous attention to such important component of ethnicity as forms of ethnic communities' political organization; disclosed in much detail the territorial structure of the sphere of religion; highlighted geographical specificities of Ukrainian-Walachian cultural relations; and laid paths towards future cooperation between Ukrainian and Walachian (Romanian) nations.

Key words: professor Myron Korduba, ethnogeography of Ukraine, ethnic communities of Ukrainians and Walachians (Romanians).

кордуба волоський етнічний

Професор Мирон Кордуба (18761947), бузсумнівно, стояв біля витоків української етнічної географії. Це засвідчує ціла низка його наукових і науково-популярних праць. Серед них варто назвати такі, як: «Розвідки Д-ра Раймунда Фридриха Кайндля з етнографії рускої» (1896), «Писанки на галицькій Волині» (1899), «Писанки» (1904), «Європа а русини» (1904), «Ілюстрована історія Буковини» (1906), «Хто ми?» (1907), «Хто ми є? Про українську народність, державу і мову» (1911), «Де живуть українці?» (1912), «Українці на Буковині» (1913), «Ми і волохи» (1916), «Північно- західна Україна» (1917), «Етнографічна територія України» (1917), «Територія і населення України» (1918), «Українська національна територія в Галичині і урядова австрійська статистика» (1919), «Простір і населення України» (1921), «Українська національна територія і кількість українців у Польщі» (1925), «Розвій українського населення в Галичині за останніх 100 літ» (1926), «Dla czego Rusini a nie Ukraincy?» (1937), «Що кажуть назви осель?» (1938), «Холмщина і Підляшшя» (1940) [2, с. ХХ - ХХХІІІ] та ін.

Разом з тим названі праці професора Мирона Кордуби до цих пір залишаються малодослідженими і маловідомими в українській географії. Проаналізувати їх етногеографічний зміст, з'ясувати основні напрями пошуку вченого в етнічній географії України - основна мета даної розвідки.

Ретельне вивчення праць професора Мирона Кордуби, поданих вище, дозволяє нам розкрити такі його основні результати.

Вчений головний акцент робить на вивченні географічного розміщення етнічних спільнот, своєрідності і подібності їх культурно-історичної, соціально-економічної, політичної, біологічної складових. Мирон Кордуба ретельно досліджує межі етнічних територій, їх розміщення на земній поверхні по відношенню до інших територій та об'єктів, чисельність етнічних спільнот; вивчає поширення окремих етнічних рис, що об'єднують всю спільноту, або певну її частину (традиції, вірування, мова, способи ведення господарства, форми політичної і соціальної організації); особливу увагу звертає на значення географічного середовища в утворенні та розвитку етнічних спільнот, на географічну зумовленість і територіальні відмінності у протіканні етнічних процесів.

Однією з класичних етногеографічних праць проф. Мирона Кордуби є його розвідка «Ми і волохи», опублікована у «Буковинському православному календарі на зв. р. 1917» у Відні у 1916р.[1, с.123-142]. Зупинемось на цьому дослідженні вченого детальніше.

Перш за все М. Кордуба намагається визначити межі між українським і волоським (румунським) народами. Вчений приходить до висновку, «що в давню давнину велика частина земель, тепер заселених Волохами, була українська, що межі, котрі нас від них ділили, йшли зовсім куда инде»[1, с.123]. У часи Київської української держави на території сучасних Буковини, Бесарабії і Молдавії, стверджує М. Кордуба, «жило українське плем'я Тивер- ців». Володимир Великий перед 924 роками прилучив до Київської держави і землю Тиверців. Пізніше - за Галицької держави - до неї «пристали також землі давніх Тиверців між Карпатами і Дністром аж по долішній Дунай і Чорне море. Галицькі купці заснували над долішнім Дунаєм місто Малий Галич, що тепер зветься Галацом... Коло р. 1150, пише вчений, - повстало в південній Молдавії окреме українське князівство, в котрім згадуються два більші міста Берладь і Текуча»[1, с.124].

Як вважав Мирон Кордуба, волоське населення почало переходити на східній бік Карпат зі своєї правітчизни - Семигороддя вже у ХІІ і ХІІІ столітті нашої ери і поселятися «між тамошним українським населенням». Цей процес став інтенсивнішим в часи татарської управи в краї, оскільки татарські хани радо поселяли всіх, хто платив їм десятину і служив у їх війську у разі воєнного походу.

В часи занепаду Галицької держави і завзятої боротьби за галицькі землі між Польщею і Литвою при сприянні татар, як пише Мирон Кордуба, «Волохи розґаздувалися в південній Буковині без перешкоди і заснували там свою державу, котру від річки Молдави назвали Молдавією»[1, с.126].

Аналізуючи межі етнічних територій, між українцями і волохами, їх географічне розташування, вчений нагадує про записаний у волоських літописах волоський народний переказ про прихід волохів на Буковину. Йдеться про волоського воєводу Драґоша з Мараморошу, що полюючи на тура (дикого бика) зайшов у незнайому йому місцину. Тут він зустрівся з дідом Яцком, з яким Драґош поспілкувався при посередництві свого слуги, що знав українську мову.

«Сей переказ, - пише Мирон Кордуба, - особливо цікавий оповіданєм про стрічу Дра- ґоша з Яцком. Він стверджує, що земля, до котрої прийшли Волохи з Мармарошу, була заселена Українцями, представленими в оповіданю особою Яцка. Таким чином сам народний волоський переказ завдає брехню тим волоським недоукам, котрі всіми силами намагають ся доказати, що не Українці а Волохи були першими мешканцями Буковини»[1, с.127].

Мирон Кордуба значну увагу приділяє аналізу такої важливої компоненти етнічності як формам політичної організації етнічних спільнот. Незважаючи на падіння Галицької держави, землі якої потрапили під панування Литви і Молдавської держави, українсько-литовські і українсько-волоські взаємини «значно оживилися». «Хоч князь був з литовського, а не з українського роду, то за короткий час він зживав ся зі своєю придбаною землею, приноровлював ся до єї життя і громадянства, переймав українську мову, віру і звичаї, коротко кажучи, українщив ся», - пише Мирон Кордуба[1, с.128].

Це ж саме відбувалося і серед молдавських воєводів (Лацка, родини Мушат - воєводи Петро І , Роман І, Олександр І, Степана Вели- кого). Степану Великому присвячена найстаріша друкована в 1571 р. українська народна пісня:

«Дунаю, Дунаю, чом смутен течеш?

Ой як мнї, Дунаю, не смутно текти?

На верху Дунаю три роти стоять:

В турецькій ми ротї шаблями ширмують,

В татарській ми ротї стрілками стріляють,

В волоській ми ротї Степан воєвода...»[1, с.130].

Коли наприкінці 1498 р. Степан Великий з'явився на Покутті на чолі великого молдавського війська, то, як стверджує Мирон Кордуба, «українське населення горнуло ся до него, як до визвольника із ляцької неволі». Проте, констатує вчений, «Молдавія показала ся за слабкою до сего, щоби могти служити опорою для визвольних стремлінь українства. Вона сама незабаром попадає під вплив Туреччини»[1, с.131].

Дуже важливим компонентом етнічності, на якому фокусує увагу Мирон Кордуба, є територіальна структура релігійної сфери. Вчений відзначає, що саме литовсько- український князь Юрій Коріятович надав Молдавії самостійну церковну організацію. Щоб зупинити поширення католицизму, Юрій Коріятович відділив Молдавію від Галицької митрополії і домігся у царгородського патріарха створення окремої молдавської митрополії, що підпорядковувалась б патріархатові в Охріді. Вже при молдавському воєводі Олександру І Сучава стала резиденцією молдавського митрополита, що управлявся безпосередньо царгородським патріархом. При сучавській митрополії була заснована перша школа для боярських синів і духовна семінарія. Важливо для висвітлення географічних особливостей українсько-волоських культурних взаємин відзначити, що організація і керівництво цією школою Олександром І було передано київському митрополиту Григорію Цамблаку. Навчання в школі велося церковно-слов'янською мовою. Воно базувалося на дорогоцінних євангеліях, писаних «мішаниною церковнослов'янської і української мови», що знаходились у монастирях Путни та Молдавиці [1, с.134].

Особливу зацікавленість Мирон Кордуба проявляв до політичної організації етнічних спільнот - волохів та українців за козацької доби. У цей період взаємини між Молдавією і Україною знову оживають. Вчений ґрунтовно аналізує роль і значення у міжетнічних зв'язках таких політичних діячів, як Дмитра Вишневецького, Степана Томші, Наливайка, Арона, Жигмонта Баторія, славного гетьмана Богдана Хмельницького, розумного воєводу Василя Лупула, його дочки Домни Руксанди, Тимоша Хмельницького, воєводи Матвія Басараби, князя ЮріяІІ. Ракоці та ін. Їх діяльність розгорталась в географічних ландшафтах та місцинах, названих Мироном Кордубою, - в Україні, Волощині, Молдавії, Тегині, Семигородщині, Зборівщині, Берестечку, Сучаві, Польщі, Туреччині, Московщині.

Завершує свій виклад Мирон Кордуба аналізом територіальної організації міжетнічних взаємин у культурній сфері. «В другій половині XVI століття розвиває ся по містах і місточках, зразу в галицькій, а відтак у цілій західній Україні живий просьвітний рух, - констатує вчений. - Повстають висші школи, огнища православної учености, осередки культурної боротьби проти грізного походу католицизму на схід»[1, с.140]. Навколо цих вищих шкіл гуртуються учені люди православного світу у своєрідні наукові товариства не лише з України, але й з Молдавії та з Білоруси. Спільність віри і книжної мови були, безперечно, основою такого єднання. Серед найславніших «учених осередків» Мирон Кордуба відзначає братську школу у Львові, академії в Острозі на Волині та в Києві. Так, у братській школі у Львові училися молдованин Памва Беринда, автор «першого словаря української мови», славний Петро Могила - один з найученіших мужів XVII ст., засновник «Могилянської академії» в Києві, київський митрополит. У свою чергу, визначні українці також доклали багато зусиль до розвою освіти і науки в Молдові.

Так, славний український учений Захарія Копистенський працював у монастирі Путни, а Анастасій Кримкович став «українським Петром Могилою у Молдавії». Спочатку як монах, радовецький єпископ, а пізніше - сучавський (молдовський) митрополит Анастасій Кримкович у 1587-1629р.р. «дбав про піднесенє осьвіти на Молдавії, старався придбати для бібліотек найбільше рідких рукописий і причинив ся до розвою молдавського книжкового малярства» [1, с.141].

Правда, підсумовує Мирон Кордуба, «так було в давнину». Нині румуни «...стали згорда дивити ся на своїх сусідів і давніх учителів, українців. Давна приязнь, давне добро забули ся. Особливо на Буковині, де волоські пани-бояри і волоське попівство намагають ся зволощити українське населенє»[1, с.141].

Все ж, на щастя, так думають не всі. Один із передових волоських політиків - Таке Йонеску в румунському парламенті в Букарешті промовив «знаменні слова»: українці повинні створити самостійну українську державу. «Тоді за стіною України Ромунія була би безпечна»[1, с.142]. Настільки пророчими і нині актуальними є ці думки!

Отже, виходячи з вищевикла- деного, можна зробити такі висновки:

Етнографічним дослідженням проф. Мирон Кордуба присвятив понад два десятка своїх праць;

Основними напрямами етногеографічного пошуку вченого були:

- географічне розміщення етнічних спільнот;

- своєрідність і подібність їх культурно- історичної, соціально-економічної, політичної та біологічної складових;

- поширення окремих етнічних рис, що об'єднують всю спільноту, або певну її частину (традиції, вірування, мова, способи ведення господарства, форми політичної і соціальної організації);

- географічна зумовленість і територіальні відмінності у протіканні етнічних процесів;

Розвідка проф. Мирона Кордуби «Ми і волохи» (1916р.) є однією з класичних, типово етногеографічних праць вченого, що поєднує в собі важливіші підходи та компоненти етнічної географії України.

References

1. Korduba M. Mi i volohi// Bukovins'kij pravoslavnij calendar na zv. r. 1917 - Viden; 1916. - S.123-142 (In Ukrainian).

2. Korduba Myron. La littйrature historique soviйtique - ukrainienne. Compte - rendu 1917 - 1931. - Munchen: Wilhelm Fink Verlag, 1972. - 366 S.

Размещено на Allbest.ru