Етносоціальні та геодемографічні коди пам'яті монопрофільних міст Донбасу

Размещено на http://www.allbest.ru/

Горлівського інституту іноземних мов, м. Бахмут

Етносоціальні та геодемографічні коди пам'яті монопрофільних міст донбасу

Валерій Богуненко

Пам'яттєвий дискурс є одним із визначальних у суспільно-політичній та соціокуль- турній сфері сучасної України, оскільки він безпосередньо пов'язаний із окресленням ціннісно-цивілізаційних смислів державно- політичного та національно-культурного розвитку, питаннями ідентичності, ментально-просторового моделювання тощо. У зв'язку з цим у нашій країні, як і в багатьох інших державах Європи, розробляється та реалізується «політика пам'яті».

У новітній історії України регіональна та локальна проблематика студій пам'яті особливо актуалізована у зв'язку з воєнно- політичними подіями останніх п'яти років на Сході України. Важливою є її етносоціальні та геодемографічні виміри, пов'язані з неусталеністю ієрархії державно-просторової ідентифікації - локальної, регіональної, державної, - мешканців Донбасу (у вузькому значенні - територій Донецької та Луганської областей), у тому числі - представників громад монопрофільних міст регіону.

У контексті визначення «динаміки ідентичностей» та розробки «ментальних мап» України нині вбачається потреба у вивченні пам'яттєвих феноменів населення Донбасу, що складалися тут впродовж ХХ ст. внаслідок масштабних демографічних, етнокультурних та інших процесів. До них належать коди пам'яті - способи організації простору пам'яті [12, с. 181].

Об'єктом пропонованого дослідження є простір пам'яті громад монопрофільних міст Донбасу; предмет складають етносоціальні та геодемографічні коди пам'яті, пов'язані з часом формування абсолютної більшості таких міст.

Спеціальні дослідження з цієї проблематики відсутні. Серед масиву вітчизняної історичної літератури, де висвітлювалася тема формування та розвитку монопрофільних міст регіону, насамперед слід назвати фундаментальні праці з історії міст та сіл Донецької та Луганської областей, що виходили у 196070-х рр. [7; 10], та працю «История рабочих Донбасса» поч. 1980-х рр. [8; 9], де, незважаючи на ідеологічну заангажованість, були розкриті економіко-промислові умови виникнення населених пунктів, розглянуті певні демографічні та етнокультурні аспекти розвитку регіону в радянські десятиліття.

Серед робіт сучасних вітчизняних авторів- дослідників історії Донбасу, що дотичні до обраної теми, слід назвати дослідження М. Алфьорова, присвячене проблематиці заселення та урбанізації регіону у ХХ ст. [1; 2]; З. Лихолобової щодо формування соціальних особливостей регіону в контексті виробничих відносин [13; 15]; дослідження етнополі- тичних аспектів формування поселенської структури регіону, здійснене Ю. Ніколайцем [16]; працю Г. Коржова, присвячену проблематиці формування регіональної ідентичності Донбасу [13], та ін. Серед зарубіжних дослідників Донбасу значний внесок у розуміння специфіки історії порубіжного регіону в ХХ ст. вніс американський історик Г. Куромія.

В останні роки вийшли друком узагальнюючі аналітичні праці, присвячені проблемним, насамперед з воєнно-політичної точки зору, українським регіонам - Донбасу та Криму, - авторства В. Смолія, С. Кульчицького та Л. Якубової. У них визнається необхідність глибокого комплексного вивчення локальних варіантів складання етнокультурної специфіки Донбасу [17]. У зв'язку з цим з-поміж достатньо широкого кола робіт по історії регіону можна виокремити цікаві дослідження К. Кузіної, В. Кулікова, І. Склокіної та ін., присвячені саме промисловим мономістам.

З методологічної сторони цінними для висвітлення обраної тематики є вітчизняне дослідження колективної пам'яті громад малих міст центральної України авторства О. Гриценка [4]; аналіз «гетеротопій пам'яті», проведений А. Киридон [11], та ін.

З метою визначити характерні особливості процесу формування та функціонування геодемографічних та етносоціальних кодів пам'яті громад монопрофільних міст Донбасу у період 1920-80-х рр. необхідно вирішити наступні завдання: визначити місце моно- профільних міст у поселенській структурі та економіці Донбасу; розкрити специфіку етно- соціальних та геодемографічних кодів пам'яті; з'ясувати основні фактори формування, збереження, трансляції чи руйнації кодів пам'яті громад малих міст Донбасу в досліджуваний період та розглянути їх дію на різних етапах.

Характерною рисою монопрофільних міст (у літературі вживаються також терміни «монофункціональні міста», «монопромисло- ві міста», «мономіста») є залежність напов- нюваності бюджету від діяльності одного чи кількох однотипних «містоутворюючих» підприємств однієї чи споріднених галузей; діяльність інших підприємств, якщо вони існують, спрямована в основному на обслуговування внутрішніх потреб міста. З цим пов'язана низька диверсифікація сфери зайнятості населення таких міст. Специфіка монопрофільних міст Донбасу пов'язана з їх місцем у поселенській структурі та економіці регіону. Так, ці міста складають більшість із населених пунктів регіону з адміністративним статусом міста - нині 60 з 89 міст регіону мають моно- профільний характер; сукупне населення цих міст складає більше чверті сукупного населення регіону. Варто зауважити, що більшість сучасних поліфункціональних міст Донбасу - таких, як Дебальцеве, Горлівка, Кадіївка (Стаханов), Рубіжне, Сєвєродонецьк, Хруста- льний (Красний Луч) та ін. - проходили стадію монофункціональності у 1920-30-ті рр.

Слід зазначити, що в багатьох дослідженнях монопрофільні міста Донбасу насамперед асоціюються з вугільною промисловістю, що обумовлено їх переважаючою кількістю в регіоні, масштабністю соціально-економічної проблематики шахтарських мономіст, пов'язаної з глибокою кризою галузі, починаючи з 1980-х рр. Це, безумовно, сприяє збереженню за Донбасом стереотипного образу «шахтарського краю». У той же час мономіста Донбасу мають суттєві профільні особливості: промисловість, зосереджена в них, належить, крім вугільної та коксохімічної, до вогнетривкої, цементної, енергетичної, залізничної та інших галузей, є значною частиною виробничих потужностей регіону та країни загалом. При дослідженні проблематики мо- номіст Донбасу важливо це враховувати, як і структурні особливості цих міст (що можуть відображатися, в тому числі, в царині локальної пам'яті). Так, це можуть бути населені пункти з одним або з кількома містоутворю- ючими підприємствами; міста-супутники по- ліфункціональних міст тощо.

Творення та трансформації варіантів локальної пам'яті суттєво залежить від особливостей «кодів пам'яті» - умовно-знакових систем збереження, відтворення та передачі певного соціокультурного змісту. Згідно з визначенням цієї категорії «memory studies», котре надає А. Киридон, «код - ...поєднання смислів в один сконцентрований згусток», що забезпечує відновлення деталей «завдяки зберіганню в пам'яті короткого вербального опису або маркера» [12, с. 182]. Дослідниками відзначається наявність регіональних особливостей процесів декодування (що співвідноситься з терміном «діалект пам'яті»), можливість не тільки «перекодування», «перемикання» кодів, проте і їх «стирання» [12, с. 182-183]. Вищезазначені «механізми» можна вважати основою асиміляційних та інших соціокультурних процесів.

Комплексне застосування підходів історичної регіоналістики, урбаністики та студій пам'яті до проблематики монопрофільних міст Донбасу зумовлює необхідність виокремити етносоціальні та геодемографічні коди пам'яті. Специфіка етносоціальних кодів полягає у їх функції збереження і трансляції пам'яті про етнічне походження груп населення та їх співвідношення в умовах конкретних соціальних організмів. У свою чергу, геодемографічні коди пам'яті зберігають інформацію про формування спільнот в окремому географічному районі внаслідок певних демографічних процесів, їх динаміку тощо. Носіями та трансляторами етнонаціональних та гео- демографічних кодів, що відтворюють суспільно значущі смисли, можуть бути як окремі індивіди, так і колективи (родинні, професійні, громади міст тощо), інструментами - суспільні інститути (школи, музеї, засоби масової інформації тощо). При цьому етносоціальні та геодемографічні за змістом, за формою коди пам'яті можуть бути різними. Так, виділяють візуальні, вербальні, звукові, ак- ціональні, темпоральні, просторові, соматичні, харчові, архітектурно-будівні, релігійні тощо; при цьому коди взаємно актуалізуються, «перетікають» один в одного [12, с. 183].

Вивчення проблематики специфіки формування та функціонування етносоціальних та геодемографічних кодів пам'яті монопро- фільних міст регіону у зазначений період потребує розгляду демографічних, етногеогра- фічних факторів, пов'язаних із динамікою міграцій, кількісним та якісним складом населення (національним, соціальним тощо), а також порубіжним становищем досліджуваної території. У зв'язку з цим є потреба, насамперед при вивченні формування у населення мономіст геодемографічних кодів пам'яті, у зверненні до просторово-організаційних факторів, пов'язаних із станом поселенської структури на різних етапах розвитку регіону у досліджуваний період.

Також слід враховувати економіко- виробничі фактори формування та функціонування в регіоні локальних варіантів етно- соціальних та геодемографічних кодів пам'яті, що визначали галузево-територіальні домінанти регіональної та локальної ідентифікації у періоди найбільшої динамічності заселення регіону в контексті його промислового розвитку. При цьому слід виокремити передусім етапи форсованої індустріалізації (кінець 1920-30-х рр.), «повоєнного призову» (друга пол. 1940-х рр.); етап «комсомольських будов» другої пол. 1950 - середина 1960-х рр.). Визнаючи виключну важливість впливу на функціонування кодів пам'яті громад промислових міст Донбасу загальнодержавних економічних тенденцій, також варто виділити епоху застою (сер. 1960-80-х рр.) - «золотого віку вугільної галузі» та період перебудови (з сер. 1980-х рр.), що співпав з наростанням в економіці країни та, відповідно, регіону кризових явищ.

Не менш важливим є врахування державних культурно-ідеологічних чинників, що визначали розвиток досліджуваної території у періоди «коренізації» 1920-х рр. та її наступного згортання, з середини 1930-х рр., та переходу до «інтернаціоналізації» з кінця 1950-х рр.

На початку досліджуваного періоду основним фактором формування населення моно- міст Донбасу була трудова міграція. При цьому процеси формування етносоціальних та геодемографічних кодів пам'яті громад цих поселень суттєво залежали тоді від співвідношення місцевих соціокультурних традицій, які складалися в робітничих селищах Донбасу, як регіону етнічного порубіжжя, ще з кінця ХІХ ст. Населення промислових міст Донбасу до середини 1920-х рр. в основному становили українці та росіяни; спочатку відносну більшість складали росіяни з центральних губерній Росії - близько 51%; українців було близько 40%, а серед представників інших етносів найбільш чисельними були поволзькі татари, білоруси, євреї [8, с. 255]. У багатьох шахтарських поселеннях, що виникли в ХІХ ст., більшість працівників складали переселенці з російських губерній; з двадцяти значних населених пунктів Донбасу лише у Дебальцевому та Слов'янську частка українців переважала. Проте більшість загального населення Донбасу (64%) на той час становили українці, значно переважаючи серед селян [17, с. 130-132]. Етнодемографічна ситуація у регіоні наприкінці 1920-х р. у п'яти округах (територія котрих увійшла пізніше до Донецької обл.) була такою: українці становили 64,0%, росіяни - 26,1%; решту складали німці, греки, євреї та ін. (у другій пол. 1920-х - сер. 1930-х рр. тут навіть існували національні райони - чотири грецьких, три російських, німецький, німецько-український) [17, с. 139].

За відомостями 1934 р., серед працівників Донбасу українці складали 52,6%, росіяни - 41,2%, представники інших етносів - 5,2%. Важливо відзначити, що у 1927-37 рр., внаслідок Голодомору, депортацій, відтоку на промислові підприємства суттєво зменшилася кількість населення регіону в аграрних районах Донбасу. Натомість населення міст та селищ Донбасу стрімко зростало - на території багатьох міськрад - більше, ніж удвічі [17, с. 93].

Вплив на етнічну ситуацію на Донбасі впродовж 1930-х рр. здійснили також масові репресії, через що тут зменшилася частка представників окремих етнічних меншин (греків, німців, поляків) [17, с. 162-163]. Натомість, внаслідок діяльності бірж праці, роботи по вербуванню робітників у різних районах СРСР, громадського «призову» тощо на роботу у вугільній промисловості регіону на поч. 1930-х рр., крім українців, прибували росіяни, татари, білоруси, мешканці інших республік [8, с. 247-248].

За доби індустріалізації внаслідок масштабної трудової міграції робітники потрапляли на Донбасі в нову сферу соціальної взаємодії, домінантою котрої у монопромислових населених пунктах була виробничо-галузева специфіка, максимально поєднана з просторово-організаційною. При цьому в регіоні могли відбуватися складні процеси перекодування, часткового стирання етносоціальних та геодемографічних «кодів пам'яті» переселенців, передусім пов'язаних з аграрною добою. Ці процеси набували особливого забарвлення під час українізації, коли її ідеологами була висунута теза про культурну модернізацію Донбасу, виходячи з «сільських» етнокультурних ресурсів, тобто спираючись на українські «коди пам'яті» аграрної доби. Так, за тогочасними словами М. Скрипника, «колись багато товаришів гадало, що Донбас - це не Україна, а робітники Донбасу здебільше не українці. Виявляється тепер, що це цілком не вірно; серед гірняків 3/4, цебто близько 70 відсотків робітників, українців. До нових заводів, копалень ідуть... сотні тисяч робітників з села, треба, щоб основні кадри донбасівського кваліфікованого пролетаріату оволоділи. українською культурою для того, щоб мати можливість впливати на ці нові робітничі шари» [6, с. 26].

Слід визнати, що вищенаведені очікування не справдилися, натомість уніфікаційні властивості «плавильного казана» промислового регіону, пролетарська соціокультурна традиція діяли ефективно. Важливим чинником трансформацій етносоціальних кодів пам'яті у регіоні в цей час було і те, що росіяни, через належність до пануючого етносу Російської імперії та активну участь у промисловій колонізації Донбасу, не вважали себе тут національною меншиною [17, с. 142]. Це ускладнило українізацію в регіоні, як і соціальні мотиви спротиву їй у промислових містах, коли вона сприймалася просто як «зайвий додаток» до важкої праці [17, с. 138-139].

Такий структурно-поселенський чинник, як утворення та розвиток в регіоні монопро- фільних міст під час індустріалізації та урбанізації, вніс свою специфіку у ці процеси. Так, ще з дореволюційного періоду до кінця 1920-х рр. при кожному промисловому підприємстві в Донбасі зводилися робітничі поселення - «колонії» з бараків, землянок. Під час індустріалізації, що позначився стрімкою динамікою трудової міграції, виключно промисловість ставала в регіоні містоутворювальним фактором, та навколо підприємств будувалися «соцміста» відповідно до принципів та норм організації соціалістичних розселень. Виходячи з кількості населення, передбачалося забезпечення потреб робочих та їх родин в медичному забезпеченні, освіті (у т ч. дошкільній), культурі. При цьому «соцміста», як «пролетарські ядра», накопичуючи, зберігаючи та відтворюючи людський ресурс, були й засобами керування робочими колективами, «виховання нової людини» [2, с. 75-77].

Тоді статус міста отримали понад двадцять монопрофільних населених пунктів. Підприємствам вугільної галузі як містоутворюю- чим зобов'язані появою на мапі в якості міст Чистякове (1932 р.), Ровеньки (1934 р.); Арте- мове (1938 р.), Дзержинськ (1938 р.), Кремінна (1938 р.); Новоекономічне (1938 р.), Моспине (1938 р.), Сніжне та Новий Донбас (1938 р.; згодом ці міста були об'єднані), Гірське (1938 р.), Довжанськ (1938 р.), Золоте (1938 р.), Ірміно (1936 р.), Краснодон (1938 р.), Паризька Комуна (1938 р.), Первомайськ (1938 р.).

Містоутворюючі підприємства таких міст, Волноваха (1938 р.), Дебальцеве (1938 р.), Іловайськ (1938 р.), Красний Лиман (1938 р.), Попасна (1938 р.), Ясинувата (1938 р.), - належали до залізничної галузі; Красногорівки (1938) та Часового Яру (1938 р.) - вогнетривкої; Зугрес (1938 р.) - енергетичної; Амвросіїв- ка (1938 р.) - цементної [7; 10].

Слушним є твердження, що «універсальні за своїм змістом процеси етнокультурної універсалізації відбувалися в усіх потужно зростаючих демографічно промислових центрах» [17, с. 145]. У той же час у монопрофільних містах Донбасу були свої відмінності у цій сфері, адже в кожному конкретному місті по-різному складалося співвідношення місцевих мешканців та прибульців-робітників різних етнічних груп; свою специфіку мала інтенсивність їх взаємодії через вікові характеристики тощо. Так, у робітничих селищах, заснованих у дореволюційний час, «кадрові робітники» складали основу формування соціо- культурних традицій. Це, зважаючи на переважаючу кількість, до середини 1920-х рр., серед пролетаріату Донбасу росіян, визначило формування відповідного мовного середовища. У той же час у роки індустріалізації (особливо під час першої п'ятирічки) внаслідок трудової міграції пролетаріат у регіоні суттєво «помолодшав» [8, с. 252], тож у ново- створених «соцмістах» вплив зазначених со- ціокультурних традицій був меншим. знаковий руйнація монопрофільний декодування

Утворення у регіоні мережі монопрофільних міст вплинуло також на формування та розвиток тут специфічних геодемографічних кодів. Загалом внаслідок інтенсивної трудової міграції переселенці на Донбасі в період індустріалізації домінували кількісно [17, с. 134]; сприйняття ними Донбасу як «невідомого краю» (вживаючи вислів героя п'єси Корнійчука «В степах України»), у поєднанні з таким потужним чинником, як стрімка урбанізація, за відповідних ідеологічних, пропагандистських умов визначили у робітничого населення регіону формування кодів пам'яті, пов'язаних з просторовими образами «степи донецкой», що стала територією творення соціалістичної людини. Саме слово «місто» можна вважати маркером, що декодовував у їх мешканців певні новостворені геодемогра- фічні коди тієї доби, та формував у них, порівняно з мешканцями «селищ міського типу», дещо відмінні ідентифікаційні риси. Також виробничо-колективістські маркери на кшталт «заводской проходной» витісняли традиційні для української культури, пов'язані з аграрною символікою. Можливо навіть припустити кодування певних номадичних норм та цінностей у регіональній пам'яті за тієї доби.

У той же час нормоване розселення робітників, розбудова спланованих центрів моно- функціональних соцміст групи «В» [5, с. 8] тощо визначили в його населення формування рис міської культури, далекої від традиційної (її можна охарактеризувати як «квазі- міську»). В ній панівними стали геодемогра- фічні коди пам'яті, сформовані внаслідок організаційно-просторових особливостей: вживання термінів «посьолок», «колонія», «порядок» тощо стосовно районів міст, які виникли внаслідок злиття поселень; сприйняття у якості «города» виключно новозведеного за спеціальним проектом центру соцміс- та, та ін.

У повоєнний час, на другому етапі формування та функціонування відповідних кодів пам'яті населення монопрофільних міст

Донбасу, знову основним чинником, що визначав тут етнодемографічну ситуацію, була трудова міграція. На початок 1944 р. населення Сталінської та Ворошиловградської областей дорівнювало 2960 тис. осіб; до 1955 р. вона збільшилася до 5 939 тис. осіб [17, с. 188-189].

Значну кількість мігрантів становили юнаки та дівчата, мобілізовані до ФЗН і ремісничих училищ, та за оргнаборами. Так, лише з жовтня 1947 до травня 1948 року за комсомольськими путівками на Донбас прибуло тис. осіб з Житомирської. Київської, Чернігівської та Запорізької областей [7, с. 64]. З прибулих більшість складали українці, решту - росіяни, татари, білоруси, молдавани та ін. Помітну частку населення Донбасу у 19441947 р. складали особи, утримувані у фільтраційних таборах (на Донбасі налічувалося таборів), усього їх кількість становила у цей час від 33 288 до 110 749 осіб. У регіоні значним у цей час було не тільки поповнення, проте й відтік робочої сили [17, с. 191-192].

З початку 1950-х рр. в регіоні тривало інтенсивне шахтне будівництво; у цей час статус міста отримали шахтарські селища Добропілля (1953 р.) та Шахтарськ (1953 р.); також містами стали Докучаєвськ (1954 р.), пов'язаний з гірничовидобувною галуззю, та Авдіївка (1956 р.) - з коксохімічною [7].

Інтенсивна міграція, зростання частки переселенців серед населення регіону сприяли тут закріпленню сформованих вже у довоєнну добу певних геодемографічних кодів пам'яті, пов'язані з розвитком міської мережі, міською топонімікою тощо. У той же час тогочасні важкі побутово-соціальні умови на Донбасі, особливо під час голоду 1946-47 рр., виснажлива праця на відновленні господарства Донбасу стали передумовою подальшою стрімкої етнокультурної уніфікації в регіоні. Основним же її чинником дослідники вважають планомірне утвердження у той час у регіоні, внаслідок культурно-освітньої політики держави, двомовності з метою подальшої русифікації [16, с. 164].

У той же час можна стверджувати, що у другій пол. 1940-х - середині 1950-х рр. у мо- нопрофільних містах Донбасу ці процеси мали специфіку завдяки архітектурно-планувальним відмінностям та щільності населення регіону, що зумовило близькість сільського середовища як у топографічному, так і в типологічному значенні (через схожість побуту, ведення багатьма мешканцями «міст» підсобного господарства тощо). Так, за свідченням тогочасного мешканця с. Миколаївка Костянтинівського району Донецької обл., сусіднього з монопрофільним містом вогне- тривників Часів Яром, «Часів Яр був для нас столицею, а такі міста, як Артемівськ і Костя- нтинівка - закордоном. У столиці ми бували кожного дня, більше того - ми наповнювали її своїми турботами і якоюсь... аурою» [18, с. 81]. Це, через тісну соціальну взаємодію з носіями відповідної мовної, аграрно- побутової традиції забезпечувало умови для збереження та декодування у монопрофіль- них містах певних етносоціальних та геоде- мографічних кодів пам'яті.

У наступну добу суттєвим чинником зростання населення, крім природного приросту, залишався механічний приріст, тобто трудова міграція. Так, у 1956 р. за «комсомольським призовом» у Донецьку область прибуло понад 8,5 тис. молодих будівельників і шахтарів «з різних районів УРСР» [7, с. 65]. У наступному році Рада міністрів СРСР і ЦК КПРС прийняли постанову «Про громадський призов молоді на роботу у найважливіших будовах, розташованих у східних і північних районах СРСР та Донбасі». Усього на той час на Донбас прибуло близько 85 тис. працівників, у тому числі - з Центральної та Західної України [10, с. 679-680]; завдяки праці близько 6 тис. молодих будівельників з Києва, Херсона, Чернігова і Луганська у Ровень- ках були побудовані п'ять шахт - Київські- комсомольські № 1 і № 2, Чернігівська- комсомольська, Херсонська-комсомольська і Луганська-комсомольська [10, с. 740].

«Комсомольські будови» посилили урбанізацію регіону. Наприкінці 1950-х рр. міське населення складало 5 500 тис. осіб, тут було 314 міських поселень, [17, с. 199]; більшість становили мономіста та селища міського типу. Останні з 1956 р. «за спрощенною процедурою» ставали «містами», якщо їх населення становило не менше 10 тис. осіб, і переважно було задіяне у промисловому виробництві. Статус міста в регіоні отримали в той час монопрофільні шахтарські поселення Вугле- гірськ (1958 р.), Гірник (1958 р.), Білицьке (1966 р.), Білозерське (1966 р.), Юнокомуна- рівськ (1965 р.), Новогродівка (1958 р.), Ро- динське (1962 р.), Селидове (1956 р.), Украї- нськ (1963 р.), Кіровське (1958 р.), Антрацит (1962 р.), Вахрушеве (1963 р.), Брянка (1962 р.), Червонопартизанськ (1960 р.), Кі- ровськ (1962 р.), Зимогір'я (1961 р.), Арте- мівськ (1961 р.), Зоринськ (1963 р.), Привілля (1963), Новодружеськ (1963 р.), Молодогвар- дійськ (1961 р.), Міусинськ (колишнє селище Штергрес, 1965 р.). Також на мапі з'явилися міста пов'язані з енергетичною промисловістю Курахове (1956 р.), Щастя (1963 р.); металургійною - Лутугіне (1960 р.); солевидобув- ною - Карло-Лібкхнехтовськ (1965 р.); доломітовою - Яма (1961 р., з 1973 р. - Сіверськ); гірничовидобувною (видобуток флюсового вапняку) - Комсомольське (1956 р.), хімічною - Петровське (1963 р.). Також статус міста отримало селище лікувально-оздоровчого профілю Слов'яногірськ (1964 р.); окреме місце посідає Новоазовськ (1966 р.), пов'язаний із харчовою промисловістю [7].

Більшість міст із цього переліку, що були пов'язані з вугільною галуззю, зводилися біля комсомольських шахт за спрощеним плануванням; основне їх населення формувалося з шахтарів та будівельників молодого віку, що, безумовно, вплинуло на подальшу трансляцію у населення геодемографічних кодів пам'яті про Донбас як колонізовану, «освоєну» землю.

Етнічне співвідношення тут у цілому збігалося з картиною передвоєнного десятиліття. У той же час державна етнокультурна політика щодо регіону з кінця 1950-х рр. отримала виразно русифікаційні риси. Новозведені біля «комсомольських будов» міста знаходилися вже у державно-ідеологічному фокусі розгляду Донбасу як «інтернаціональної родини», частки «радянського народу».

Урбанізаційні процеси наступних етапів призвели до надання статусу міста монопро- фільним населеним пунктам регіону. Так, у 1965 р. на мапі Донбасу зявилося шахтарське м. Димитров. У 1972 р. воно було об'єднане з Новоекономічним. Також статус міста отримали поселення, пов'язані з вугільною промисловістю - Жданівка (1966 р.), Суходільськ (1972 р.) [7]. Соціалістичним містом металургів у 1977 р. стало селище Алмазна. Найпізніше в досліджуваний період, у 1989 р., містом став Вугледар [17, с. 199], у самій назві котрого відображений монопрофільний характер населенного пункту.

У 1970 р. міське населення Донбасу зросло до 6 547 тис. осіб; у той же час з 1970-х рр. почався процес депопуляції регіону [17, с. 199]. При цьому частка міського населення в регіоні наприкінці 1970-х рр. наближалася до 90% [9, с. 297-298]. На трансформації геодемогра- фічних кодів пам'яті населення монопрофіль- них міст Донбасу у той час могли впливати такі структурно-поселенські чинники, як розвиток цих міст у складі агломерацій, утворення ними разом з навколишніми селищами та селами мікрорегіонів.

На етносоціальні коди пам'яті населення регіону продовжував потужно впливати владний курс на «інтернаціоналізацію Донбасу». Прикметно, що велика роль у цьому процесі, крім традиційних засобів ідеологізації, приділялася такому етнодемографічному чиннику, як змішані шлюби. Так, у колективній праці «Історія робочих Донбасса» відмічалося: «Действенным фактором дальнейшей интернационализации населения Донбасса, как и всей страны, являются смешанные (межнациональные) браки, количество которых неуклонно увеличивается. Значение подобных брачных связей состоит в том, что они... способствуют стиранию национальных различий даже в такой традиционно-самобытной сфере, как семейно-бытовая» [9, с. 298]. При цьому слід зазначити, що поширення міжнаціональних шлюбів мало місце в регіоні ще з довоєнної доби [16, с. 108].

Загалом владна політика в епоху «комсомольських будов» та «застою», інерція цієї політики в роки «перебудови», безумовно, сприяли стиранню етносоціальних кодів, або їх перекодуванню та витісненню, навіть у межах родин, у сферу генераційної, індивідуальної пам'яті. У той же час можна припустити, що у населення монофункціональних міст абсолютне стирання цих кодів, через особливості повсякдення, наявність виробничо- організаційних традицій тощо відбувалося не

з такою інтенсивністю, як у середніх та особливо великих поліфункціональних містах. Так, наприклад, українські лінгвістичні елементи (приказки, професійне арго тощо) могли перетворюватися в межах локальних соціальних практик (зокрема, виробничих взаємодій) на коди локальної комунікативної па- мяті.

Таким чином, проблематика етнокультурної, регіонально-просторової ідентичності населення Донбасу пов'язана з локальними пам'яттєвими феноменами. Важливе місце у поселенській структурі регіону займають мо- нопрофільні міста. Впродовж досліджуваного періоду формування специфічних ментально- культурних рис їх громад визначали етносоціальні та геодемографічні коди пам'яті. При цьому процеси трансляції, декодувань, перекодувань або стирання цих умовно-знакових систем залежали від низки факторів: етноде- мографічних, виробничо-соціальних, державно-ідеологічних. Їх характер суттєво змінювався на етапах індустріалізації, «повоєнного призову», «комсомольських будов» та епохи «застою». У результаті у громад монопрофільних міст Донбасу специфіка трансформацій етносоціальних кодів пам'яті виявилася у порівняно меншій «інтернаціоналізації» за більш тісного «виробничого» характеру соціальної взаємодії; геодемографічних - у сприйнятті міст як, переважно, «колоній» трудових мігрантів.

Перспективи подальшого дослідження цієї теми пов'язані з докладним розглядом трансформацій зазначених кодів пам'яті в історії окремих монопрофільних міст, що потребує комплексного застосування методів історичної регіоналістики (насамперед студій пограниччя, локальної історії, урбаністи- ки) та «memory studies». Отримані результати нададуть можливість типологізувати мо- нопрофільні міста Донбасу, визначити наявність у їх соціокультурній сфері суттєвих передумов «конфліктів пам'ятей».

Список використаних джерел

1. Алфьоров М. А. Міграційні процеси та їх вплив на соціально-економічний розвиток Донбасу (1939-1959 рр.) : монографія. Донецьк : Укр. культурологічний центр, Донецьке відділення Наукового товариства ім. Шевченка, 2008. 192 с.

2. Алфьоров М. Політика урбанізації східної України в 1920-1939 роки. Схід. № 1. 2010. С. 75-79.

3. Верменич Я. В. Донбас як порубіжний регіон: територіальний вимір. Київ : Інститут історії України НАН України, 2015. 69 с.

4. Гриценко О. Пам'ять місцевого виробництва. Трансформація символічного простору та історичної пам'яті в малих містах України. Київ : К.І.С., 2014. 352 с.

5. Губанов О. В. Композиційно-просторові принципи формування ансамблів 1930-х рр. XX ст. в історичних центрах міст Донбасу; автореф. дис.... канд. архітектури. 18.00.01; Харк. держ. техн. ун-т буд-ва та архіт. Харків, 2008. 20 с.

6. Дзюба І. Донецька рана України: Історико-культурологічні есеї. К. : Інститут історії України НАН України, 2015. 78 с.

7. История городов и сел Украинской ССР: В 26 т. Донецкая область / АН УССР. Ин-т истории; Гл. редкол.: П. Т. Тронько (пред.) и др. К. : Гл. ред. Укр. сов. энцикл. АН УССР, 1976. 811 с.

8. История рабочих Донбасса. Т. 1. / АН УССР. Ин-т истории; Редкол.: Ю. Ю. Кондуфор (гл. ред.) и др. К. : Наукова думка, 1981. 326 с.

9. История рабочих Донбасса. Т. 2. / АН УССР. Ин-т истории; Редкол.: Ю. Ю. Кондуфор (гл. ред.) и др. К. : Наукова думка, 1981. 431 с.

10. Історія міст і сіл Української РСР. Луганська область / АН УРСР. Ін-т історії; Гол. редкол.: Пономаренко Ю. Ф., К. : Голов. ред. УРЕ АН УРСР, 1968. 940 с.

11. Киридон А. Гетеротопії пам'яті. Теоретико-методологічні проблеми студій пам'яті. Київ : Ніка-Центр, 2016. 320 с.

12. Киридон А. Коди пам'яті. Національна та історична пам'ять: словник ключових термінів / кер. авт. колективу А. М. Киридон. К. : ДП «НВЦ «Пріоритети», 2013. С. 181-183.

13. Коржов Г. Регіональна ідентичність Донбасу: ґенеза і тенденції розвитку за умов суспільної трансформації. Соціологія; теорія, метод. 2006. - № 4. С. 38-50.

14. Лихолобова З. Г. Кадри вугільної промисловості (1965-1985 рр.). Нові сторінки історії Донбасу; Статті. Кн. 7. Донецьк, 1999. С. 184-195.

15. Лихолобова З. Г. Міста Донбасу в роки радянської модернізації: особливості менталітету городян. Нові сторінки історії Донбасу; Зб. статей. Кн. 12. Донецьк : ДонНУ, 2006. С. 93-105.

16. Ніколаєць Ю. О. Поселенська структура населення Донбасу (етнополітичний аспект динаміки). К. : НАН України, Ін-т політ. і етнонац. досліджень ім. І. Ф. Кураса, 2012. 187 с.

17. Смолій В., Кульчицький С., Якубова Л. Донбас і Крим в економічному, суспільно-політичному та етнокультурному просторі України: історичний досвід, модерні виклики, перспективи (Аналітична доповідь). К. : Інститут історії України НАН України, 2016. 616 с.

18. Федь А. М. Автопортрет з варіаціями. Часів Яр. Сузір'я талантів; Збірка біографічних нарисів. Часів Яр, 2007. С. 79-83.

Анотація

Ключові слова: студії пам'яті, простір пам'яті, коди пам'яті, етносоціальні коди пам'яті, геодемографічні коди пам'яті, регіонально-просторова ідентичність, Донбас, монопрофільні міста.

В контексте развития отечественных студий памяти в структурно-поселенческом измерении рассматриваются трансформации этносоциальных и геодемографических кодов памяти общин монопрофильных городов Донбасса в ХХ в. Обосновывается региональная проблематика функционирования данных условно-знаковых систем как источника идентичности, определяется ее связь с локально-историческим феноменом монопрофильных городов. Раскрывается зависимость формирования кодов памяти общин этих населенных пунктов от влияния комплекса экономикопромышленных, административно-политических, пространственно-организационных и других факторов. Доказывается, что условия декодирования, трансляции и разрушения кодов памяти населения монопрофильных городов региона на протяжении главных периодов их развития определили здесь локальную специфику регионально-пространственной идентичности.

Ключевые слова: студии памяти, пространство памяти, коды памяти, этносоциальные коды памяти, геодемографические коды памяти, регионально-пространственная идентичность, Донбасс, монопрофильные города.