Християнські рецепції гончарського ремесла у ранньомодерному суспільстві Гетьманщини

Размещено на http://www.Allbest.Ru/

Размещено на http://www.Allbest.Ru/

Размещено на http://www.Allbest.Ru/

Християнські рецепції гончарського ремесла у ранньомодерному суспільстві Гетьманщини

О. Коваленко

І. Сердюк

Опішне, Полтава

Анотація

В статті розглядається проблема уявлень про гончаря, гончарство та ремісничу працю, які побутували в Гетьманщині в ранньомодерний час. Йдеться саме про осмислення цих явищ в християнській культурі. Вирізнено кілька рівнів тлумачень - від релігійної філософії до народної побожності. Розгляд здійснено на основі творів Йоанікія Галятовського, Кліментія Зіновіїва тощо.

Ключові слова: гончарство, глина, гончар, Гетьманщина, ранньомодерний час, Йоанікій Галятовський, Кліментій Зіновіїв, Біблія.

В статье рассматривается проблема представлений про гончара, гончарство и ремесло, существующие в Гетьманщине в домодерное время. Речь идет именно об осмыслении этих явлений в христианской культуре. Выделено три уровня толкований - от религиозной философии к народной набожности. Рассмотрение осуществлено на основе произведений Йоаникия Галятовского, Климентия Зиновиева.

Ключевые слова: гончарство, глина, гончар, Гетманщина, раннемодерное время, Йоани- кий Галятовский, Климент Зиновиев, Библия.

In the article problem of the conceptions of a potter, pottery and craftwork, which were in the Hetmanate early modern society, are deals. This is research about conceptions of a pottery in the Orthodox Christian culture. Some specific levels of the receptions are outlined: from the religion philosophy to the «popular religion». The base of analyze were the books of the loanikiy Halyatovsky and Klimentiy Zinoviyv.

Keywords: pottery, clay, potter, Hetmanate, early modern time, loanikiy Halyatovsky, Klimentiy Zinoviyv.

У своїй розвідці ми хотіли б торкнутися уявлень про гончаря, гончарство та його працю, які побутували в Гетьманщині в домодерний час. Досліджень з цієї проблеми, нехай не хронологічно вирізнених, особливо в етнографічній керамології достатньо. Переважно погляд дослідників звернений на пошук та вирізнення давніх дохристиянськіх уявлень та їх збереження в писемних та етнографічно зафіксованих текстах. В такому аспекті здійснене дослідження в ґрунтовних монографічних працях Олеся Пошивайла та Ігоря Пошивайла. Серед робіт останніх років намітилася ще одна тенденція в студіях з цієї проблеми, а саме збирання та тлумачення фольклорних текстів, що містять різноманітні гончарські сюжети, це наприклад монографії Костянтина Рахна та Марії Пошивайло. Ми ж надалі говоритимемо саме про християнські рецепції гончарства, проте, спочатку зробимо екскурс в інші ремесла.

Сучасна християнська традиція має значне різноманіття персоналій, котрі вважаються покровителями якихось видів діяльності, або ж їх втіленням. Наприклад образ св. Йосипа Обручника сьогодні чітко асоціюється з теслею. Проте грецьке слово «тектон» може бути перекладене і як зокрема «зодчий», із широким трактуванням як «будівничий». Про ці нюанси знали у другій половині XVII століття, в «старій» Україні, оскільки й Памво Беринда та Йоанікій Галятовський тлумачать його саме так. Це глибоко метафорично-земний батько Ісуса поза строками ототожнюється із будуванням його особистості. Тобто, визнавши диво, виховавши Христа він ніби підготував фундамент, або ж споруду, яку Ісус наповнив християнським сенсом. За бажанням, використовуючи фрейзеровський принцип, можна було б знайти відповідні приклади як в самому Євангелії так і в античній, єгипетській міфологіях. Це у свою чергу дозволило б стверджувати про кількатисячолітні традиції, котрі існували «з давніх-давен», тільки дещо трансформовані християнством, а на закріплення підібрати якийсь сюжет зафіксований етнографами ХіХ століття десь на Полтавщині чи Поліссі.

Тоді б вийшла дуже гарна, логічно струнка і приємна картина безперервного побутування певних ідей, котрі несуть досвід із «сивої давнини». Є одна проблема - Йосип став теслею лише у ХІІ столітті, у так званому «дерев'яному середньовіччі», коли відбувся будівельний бум церков. До того він був ковалем - представником найдавнішого спеціалізованого професійного ремесла, що також глибоко символічно. Добре досліджено якими міфологічними уявленнями оповита постать коваля в традиційних додержавних суспільствах.

Цей приклад яскраво витлумачений всесвітньовідомим французьким істориком Жаком Лє Гоффом. Він є класиком у вивченні саме історії уявлень про засадничі речі людського буття у середні віки. Тривале вивчення популярної та християнської культури дало йому підстави дійти висновків, що в середньовіччі, поряд з давньою ментальністю, емоційним сприянням світу, в основі яких лежало магічне, розвинулася й нова система світосприйняття, яка взяла в гору в ХІІ-ХІІІ століттях. Говорячи метафорично, християнські уявлення домодерного часу не є пирогом з родзинками, де родзинки - застиглі уламки міфологічної, магічної свідомості, а більше схожі на гарячий пиріг із сиром, де все сплавилось, набувши нових якостей.

Вищенаведений приклад та міркування, показують, що працюючи з християнськими сюжетами, пов'язаними, у тому числі і з гончарством ми можемо вбачати у них збережені фрагменти дохристиянської міфології, але не маємо забувати при цьому, що людина домодерної доби не могла розглядати їх поза християнством. Вона тлумачила їх на ґрунті Святого Письма та його трактувань на різних рівнях - від релігійної філософії до народної побожності. Зрозуміло, що християнство є сплавом попередніх релігій та міфологій, але для християнина це вже нове, цілісне явище. Для сучасних археологів та антропологів жодна культура та її елементи не розглядаються як стале явище. Вона «дійсно володіє характерними для неї віруваннями, нормами та цінностями, але всі вони є у постійному русі». Як влучно зауважив Жак Ле Гофф «погляд історика культуролога на зміну ментальностей та емоційного світу неминуче відрізняється від погляду історика уявлень та релігії, якого в усіх цих трансформаціях цікавить перш за все, стабільний інваріант релігійної віри».

На основі такого підходу ми хочемо поглянути на вплив християнства на формування уявлень про гончаря і його ремесло в суспільстві Гетьманщини. Нам йдеться про час, коли у свідомості населення закладалися стереотипні образи, котрі будуть успадковані й в ХХ ст. З другої половини XVII, а особливо у XVІІІ столітті на теренах Гетьманщини стався величезний релігійний злам - священики - основні «носії» святого письма в маси - стають освіченими. Наявність освіти, спочатку в Києво-Могилянській академії, а потім у Переяславському чи Харківському колегіумах стає обов'язковою для заняття парафії, а це у свою чергу означає системність - вони читали релігійні тексти через призму певних авторів та навчалися складати проповіді за «шаблоном» на курсі гомілетики.

Що ж вони могли запропонувати пастві? Як вже неодноразово наголошувалося, Святе Письмо, доволі рясно просякнуте гончарською тематикою, починаючи від сприймання Бога як гончаря: «Тепер же, о Господи, Ти наш Отець, ми глина, а Ти наш гончар, і ми всі чин Твоєї руки!» (Ісая 64:8). Думається саме тому, Климентій Зіновіїв починає свій цикл про ремісників із гончарів: Первы(и) на світі гонча(р) реме(с)никъ тру(ж)дате(л): са(м) г(с)дь бгъ, Адама и Ёч(ъ)вы создател(ъ). Окрім того Святе Письмо має й інші сюжети, в яких використані гончарські алегорії: про гріховність суперечок із Богом, про тлінність людського життя, про творення добра і зла, тощо: «Горе тому, хто з Творцем своїм свариться, черепок із земних черепків! Чи глина повість ганчареві своєму: Що робиш? а діло його: Ти без рук!» (Ісая 45:9); «Чи ганчар не має влади над глиною, щоб із того самого місива зробити одну посудину на честь, а одну на нечесть?» (До Римлян 9:21); «Ти їх повбиваєш залізним жезлом, потовчеш їх, як посуд ганчарський...» (Псалми 2:9); «І Він поруйнує його, як руйнується посуд ганчарський, розбиваючи без милосердя його, і в уламках його не знайдеться ані черепка, щоб із огнища взяти огню чи води зачерпнути з кринички...» (Ісая 30:14). гончарний фольклор гетьманщина атрибутика текстологія

Усі ці глибоко символічні сюжети на шляху до вух звичайного реципієнта проходили через кілька рівнів, які їх тлумачили відповідно до потреб і когнітивних можливостей тих, кому адресували. Подивимось на ці рівні детальніше.

На рівні високої філософії ми можемо навести Йоанікія Галятовського, для якого та його сучасників релігійний символізм був такою самою реальністю, як і матеріальний світ навколо, а творчість якого, на думку Наталі Яковенко, є «ідеальним матеріалом» для розуміння символічні коди мислення людей XVII століття. В Сказаннях про Чуда Єлецької Божої матері, Галятовський умістив розповідь про знайдення під час ремонту Єлецької церкви різнокольорової посадзки (польською - долівки), вочевидь викладеної з глиняних плиток, що спонукало розказати про зцілення чернігівського міщанина, райці Федора Тихоновича. «Глиною человече ти есть, поневеж през Ієремію пророка Бог мовить: Яко бреніє в руку скуделичну (тобто гончарську, від скудельник - гончар) так ви в доме Ізраієлев в руку мою» (це автор умістив до сказання цитату із Єремії 18:6). «Удавайся ж ти человече з покорою до простой Богородици Єлецкой, називаючи себе глиною, певне за молитвами і одержиш ласку Божую, яку потребуєш».

Настанова вважати себе глиною в руках Божих, визнати його владу і свою «меншість». Це цілком суголосно із тогочасними уявленнями про хвороби, котрі вважалися наслідками гріха, тобто суперечки з Богом. А відповідно треба було визнати гріх і покаятися для свого зцілення. Це потужний приклад і посил для носіїв віри, а також гарний сюжет для складання проповідей.

Прикладом другого рівня (проміжним між високою філософією і народним світоглядом) може бути творчість Климентія Зіновіїва - його вірші. По-суті вони є авторським переказом філософів рівня Й. Галятовського, але більш доступними словами, на які ніби накладалися реалії тогочасного народного життя. Адже домодерна людина не мислила абстрактним, тож сакральне підлягало перекладу мовою предметних земних категорій. Наприклад, порівняємо вірші Зіновіїва про гончарів із іншими ремісниками. В першому випадку він не знаходить жодного приводу дорікнути, хоча в більшості знаходить, що закинути різним майстрам. Наприклад, музики «до повної скляниці горілки випивають», ткачі не знають молитов, шевці - погано поводяться із дружинами: «А я(к) схоче(т) шевчиху поби(т), нищо чи(мъ) би(т) не шукаетъ: если чобо(т) клесуе(т) тоею (ж) клесачкою пото(р)каетъ. I ие да(и) бже на свєтє жо(н)камъ горшои муки: я(к) попасти(с) якому часомъ шевцу у руки»

До речі, це перегукується із латинськими європейськими текстами. Говорити про це напевне треба обережно, але певну спільність уявлень про ієрархію ремісників, де на різних кінцях швець і гончар (не рахуючи катів та гицелів), для Європи та Гетьманщини можна все ж побачити [див. наприклад аналіз праці Бернольда Регенсбурзького у Арона Гуревича].

Гончарська праця свята, але, водночас, важка. «І вони огірчували їхнє життя тяжкою працею коло глини та коло цегли, і коло всякої праці на полі, кожну їхню працю, яку змушували тяжко робити» (Вихід 1:14). В реаліях життя Гетьманщини, ця свята праця виглядає зовсім не святою, а навпаки надзвичайно важкою, на яку важко знайти добровільно людину, тому під час потреби, коли у XVШ столітті розпочався будівельний церковний бум, на виготовлення цегли віддавали засуджених, безпаспортних, тощо. Але К. Зіновіїв про це не пише, може тому, що у християнстві гончарство, це не лише просто важка праця, але й сподвижництво.

На низовому рівні ці ідеї циркулювали в «популярній культурі» з її народною побожністю (термін ужито за Пітером Берком). До речі її трансляторами теж могли бути священики, але на рівні усного мовлення, адаптованого до вуха мирянина. Рядові священики попри свою освіченість були складовою і середовища простолюду. Або ж точніше - містком між простолюдом і освіченою культурою. Пересічні вірячи не читали полемічних чи богословських трактатів, але радо сприймали послання, у тому числі й зашифровані у вигляді «чуд», що проникли до руських церков в першій третині XVII століття. Адже священик говорив мовою своєї пастви, а не дисциплінованою мовою письма. З іншого боку, навіть слова простолюду, котрі потрапляли на письмо, вже не були оригінальними, бо транслювалися словами і смислами особи, котра тримала перо. Тому уявлення цього рівня простежити найбільш проблематично.

Однак автентичним прикладом цього рівня теж може слугувати «творчість» Зіновіїва, але вже не вірші, а Приповісті посполиті. У них теж є гончарські елементи наприклад: «Помага(и) бо Гриню коплю глину» тощо. На жаль, таких записів XVN-XVNI ст. обмаль, тому більш продуктивним може бути дослідження потужних напрацювань етнографів та фольклористів ХІХ ст., які до речі широко використовуються в етнографо-керамологічних дослідженнях. Тут мова може йти навіть про творчість відомих письменників, однак ґрунтовану на народних мотивах. Лише один приклад, казка Івана Франка «Фарбований лис». Пам'ятаєте, як казав лис Микита звірам: «Слухайте, любі мої, - говорив Лис Микита, - і тіштеся! Сьогодні рано святий Миколай уліпив мене з небесної глини -- придивіться, яка вона блакитна! І, ожививши мене своїм духом...».

Однак, використовуючи цей пласт джерел, ми мусимо бути дуже обережними, особливо в сенсі автоматичного перенесення уявлень і конструктів ХVІІ-ХІХ ст. на давні часи та дохристиянське суспільство, котрі в етнографічних працях часто хронологічно маркуються «з давніх-давен». Вочевидь, із великою долею вірогідності можемо говорити про своєрідну традицію сприймання ремесла та соціопрофесійної групи (саме групи, а не окремих і конкретних її носіїв) котра була перервана у ХХ ст., коли комунізм як релігія замінив собою християнство. Те, що ці традиції в ХІХ ст. повсюдно фіксуються українськими етнографами може не означати їхнє давнє побутування на «низовому» рівні, адже як прекрасно показав Пітер Берк, популярна культура часто є відбитком, реплікою освіченої культури, однак із запізненням на якийсь час, приблизно на століття. Тобто те, що було притаманно високій «філософії», або ж матеріальному світу знаті, за якийсь час успадковує простолюд, трансформувавши відповідно до власних потреб, наповнивши власними поняттями і тлумаченнями.

Наприкінці, наведемо дуже розлогу цитату із видатного Арона Гуревича «Вместе с тем мы не в состоянии обнаружить в имеющихся средневековых текстах фольклорную культуру «в чистом виде», и не только потому, что ее носители были лишены возможности запечатлеть свои взгляды в письменности. Причина коренилась, видимо, в том, что такой «беспримесной» народной культуры в Средние века уже не существовало. В сознании любого человека эпохи, даже самого необразованного и темного, жителя «медвежьего угла», так или иначе, имелись какие-то элементы христианского, церковного мировоззрения, сколь ни были они фрагментарны, примитивны и искажены. С другой же стороны, в сознании даже наиболее образованных людей, опирающемся на Священное писание и прошедшем выучку у патристики, библейской экзегетики и аристотелизма, не мог не таиться, пусть в угнетенном, латентном виде, пласт народных верований и мифологических образов».

Таким чином, в Гетьманщині уявлення про гончарство, гончарську працю та особу гончаря, сприймалися крізь призму канонів християнства, в першу чергу Святого письма витворивши дуже цікаве та специфічне злиття народних вірувань та біблійного церковного світогляду. Ці світоглядні уявлення проявлялися як мінімум у трьох взаємопов'язаних площинах: релігійній філософії, тлумаченні Святого письма парафіяльними священиками та народній побожності.

Список бібліографічних джерел

1. Пошивайло О. Етнографія українського гончарства. Лівобережна Україна (Гетьманщина). - К., 1993. - 395 с.

2. Пошивайло І. Феноменологія гончарства: семіотико-етнологічні аспекти. - Опішне, 2000. - 412 с.

3. Рахно К. Перунове полум'я. Міфологія та обрядовість слов'янських гончарів. - Полтава, 2012. - 434 с.; його ж. Свистопляска і Ренкавка (Глиняні вироби в традиційно-побутовій культурі як джерело формування національної ідентичності слов'янських народів). - Полтава, 2013. - 488 с.

4. Пошивайло М. Гончарний код українського фольклору (семіотика, образність, атрибутика, текстологія). - Полтава, 2015. - 462 с.

5. Галятовський І. Ключ розуміння / упор. І.П. Чепіга. - К., 1985. - С. 47.

6. Ле Гофф Ж. Цивилизация средневекового Запада. / общ. ред. Ю.Л. Бессмертного; послесл. А.Я. Гуревича. - М., 1992.- С. 232.

7. Харари Ю. Sapiens. Краткая история человечества. - М., 2016. - С. 176.

8. Ле Гофф Ж. Цивилизация средневекового Запада /общ. ред. Ю.Л. Бессмертного; послесл. А.Я. Гуревича. - М., 1992. - С. 243.

9. Пошивайло І. Феноменологія гончарства: семіотико-етнологічні аспекти. - Опішне, 2000. - С. 126-129.

10. Зіновіїв К. Вірши. Приповісті посполиті. - К., 1971. - С. 131.

11. Яковенко Н.У пошуках Нового неба: Життя і тексти Йоаникія Ґалятовського. - К., 2017. - С. 17, 227.

12. Галятовський І. Ключ розуміння / Іоанікій Галятовський / упор. І.П. Чепіга. - К., 1985. - 446 с.

13. Пошивайло О. Етнографія українського гончарства. Лівобережна Україна (Гетьманщина). - К., 1993. - С. 268.

14. Зіновіїв К. Вірши. Приповісті посполиті. - К., 1971. - С. 133, 136, 137.

15. Гуревич А.Я. Средневековый мир: культура безмолвствующего большинства. - М., 1990. - С. 226.

16. Берк П. Популярна культура в ранньомодерній Європі. - К., 2001. - С. 262.

17. Яковенко Н. У пошуках Нового неба: Життя і тексти Йоаникія Ґалятовського. - К., 2017. - С. 248.

18. Зіновіїв К. Вірши. Приповісті посполиті. - К., 1971. - С. 243.

19. Франко І. Фарбований лис та інші казки. - К., 2015. - С. 48.

20. Берк П. Популярна культура в ранньомодерній Європі. - К., 2001. - С. 260-265.

21. Гуревич А.Я. Средневековый мир: культура безмолвствующего большинства. - М., 1990. - С. 13.

Размещено на allbest.ru