Білорусь на розломі цивілізацій

Размещено на http://www.allbest.ru/

БІЛОРУСЬ НА РОЗЛОМІ ЦИВІЛІЗАЦІЙ

Анатолій Остапенко

Анотація

Білорусь на розломі цивілізацій?

У статті показано, що онтологічний статус Білорусі зовсім необов'язково формулювати як статус кордону між Заходом і Сходом. Білорусь часто розглядають саме як прикордонну територію між Заходом і Сходом. Звідси робляться різні за політичною спрямованістю висновки: з ким білоруси - зі Сходом, під яким розглядається завжди Росія, або - з Заходом, тобто Європою. На думку автора статті, ця постановка питання в принципі не правильна. На першому місці повинна стояти спочатку Білорусь, а вже потім всі інші країни. Територія будь-якої країни лежить між територіями якихось інших країн. Але чомусь ніхто з ідеологів або політиків на цю обставину особливо не звертає уваги. Треба ставити питання про Білорусь як про самостійну державу, яка багато століть була потужним політичним і культурним утворенням. Хантінгтоновське визначення «розколотої» країни не може бути застосовано до Білорусі. Місце Білорусі в концепції сучасних світових цивілізацій - це не західна і не православна цивілізація, це союз християнських держав.

Ключові слова: білоруський етнос, прикордонність, ідентичність, трихотомія, розколоті країни, християнство.

Annotation

IS BELARUS ON THE VERGE OF CIVILIZATIONS?

Anatolii Ostapenko

The article shows that the ontological status of Belarus does not necessarily need to be formulated as the border between the West and the East. Belarus is often regarded as a border area between the West and the East. Hence, different political conclusions are drawn: with whom Belarusians - with the East, in which Russia is always considered, or - with the West, that is, Europe. According to the author of the article, this formulation of the question is in principle incorrect. In the first place should be Belarus, and then all other countries. The territory of any country lies between the territories of some other countries. But for some reason, no ideologists or politicians pay much attention to this fact. It is necessary to raise the question of Belarus as an independent state which for many centuries was a powerful political and cultural entity. Huntington's definition of a «torn» country does not apply to Belarus. The place of Belarus in the concept of modern world civilizations is not that of a Western or Orthodox civilization, but is of a union of Christian states.

Keywords: Belarusian ethnos, borderline, identity, trichotomy, split countries, Christianity.

Виклад основного матеріалу

Білорусь часто розглядають як прикордонну територію між Заходом і Сходом. Звідси робляться різні за політичною спрямованістю висновки: з ким білоруси - зі Сходом, під яким розглядається завжди Росія, або - з Заходом, тобто Європою. На нашу думку, ця постановка питання в принципі не правильна. На першому місці повинна стояти спочатку Білорусь, а вже потім всі інші країни. Територія будь-якої країни лежить між територіями якихось інших країн. Але чомусь ніхто з ідеологів або політиків на цю обставину особливо не звертає уваги. У нас же цілі трактати пишуть - починаючи з Ігнатія Абдіраловіча (Кончевського) (Абдзіраловіч 1994) і закінчуючи сучасними філософами, які вже пишуть по Абдіраловічу дисертації.

Білоруські мислителі обговорюють або глобальну тему «Білорусь між Росією і Заходом» (географічний аспект), або її релігійний аспект - «Білорусь між католицьким і православним світом», або беруть її культурний аспект, розглядаючи культуру Білорусі, як синтез східної і західної культур. З останніх таких «прикордонників» найбільш відомий історик з Білосточчини Олег Латишонок (Латышонак 2007). Звідси починається і певне практичне планування: «Білорусь до Європи, чи ні?». А якщо «ні», то куди? У Азію? Або в Росію? Обов'язково треба кудись «впихнути» Білорусь. Навіть створюються цілі «політичні об'єднання» під назвою, наприклад, «Європейська коаліція».

Історію питання слід починати з вищезгаданого есе Ігнатія Абдіраловіча, написаного ще в 20-ті роки ХХ століття. Ігнатій Абдіраловіч - це фігура, яка завжди згадується, коли мова йде про той пасіонарний період національного відродження, що почався після громадянської війни в Білорусі і який закінчився з встановленням сталінського терору.

Твір Ігнатія Адіраловіча «Споконвічним шляхом» було видано у 1921 р. у Вільнюсі невеликим накладом. Цей твір став орієнтиром для модерної білоруської філософії, яка в ті роки почала зароджуватися в Білорусі. Потім близько шістдесяти років праця мислителя пролежала у сховищах спецфондів. Тільки в 1988 р. відбулося перевидання тексту: спочатку в журналі «Німан» в перекладі на російську мову, а потім - в газеті «Спільнота» (№№ 4-5, 1988) і в збірці «Образ-90» у 1990 р.

Цікаво, що автору твору «Споконвічним шляхом» на момент написання було 25 років! Проте, за цей короткий час він написав не так і мало. Вірші та статті Ігнатія Абдіраловіча (Кончев- ського) друкувалися в газетах «Наш прапор», «Наша думка», «Білоруські відомості», «Наше майбутнє». Як і видатні наші поети Максим Богданович і Павлюк Трус, їх сучасник Ігнатій Кон- чевський також захворів на туберкульоз і помер у Вільнюсі 21 квітня 1923 року, на двадцять сьомому році життя.

Вважається, що знамените есе - філософський твір. Однак есе «Споконвічним шляхом» - це щось інше, більше ніж філософія, це справжнє поетичне відкриття, юнацький порив жалості до Білорусі, плач про неї і - чистота, совість, вірність... «Наші часи - часи загальної заплутаності, часи повстання сяючих ідеалів і їх кінцевого зникнення через недовгий час... Те, що раніше здавалося чистим і світлим, щодня обплітається життєвим брудом і пилом. Так зникають променисті ідеали, залишаючи відчай і безнадію. У такі часи самотня людська душа шукає, переглядаючи все те, що здавалося цінним, святим і бажаним», - пише молодий філософ і глибина цих слів настільки пронизлива, що змушує задуматися і нас - людей ХХІ століття, які забули ці «променисті ідеали» ще більше, ніж майже сто років тому в епоху Абдіраловіча.

З наведеної передмови починається твір «Споконвічним шляхом». І несподівано приходить паралель про неймовірну співзвучність цих думок філософа з далекого 1921-го року ХХ століття і 75-ти річного філософа початку XXI століття Миколи Круковского, викладених в чудовій книзі «Блиск і трагедія ідеалів» (Крукоускі 2004).

Ряд авторів, присвятили свої дослідження колу питань, поставлених в статті Ігнатія Абдіраловіча. Дуже глибокий аналіз провів в цьому напрямку Володимир Конон (Конан 2000, с. 6-10). Однак спроби написати дисертацію або обговорити твір «Споконвічним шляхом» з точки зору науки, не завжди виглядають досить переконливими. Ось, наприклад, лекції Тетяни Слинько «Проблема білоруської ідентичності в тексті Ігнатія Абдіраловіча «Споконвічним шляхом» (Сьлінка 2005). Тетяна Слинько не критикує автора, приймаючи написане як достатньо обґрунтовану річ, і автор ставить своїм завданням зробити цю цінність ще більш значущою. Так, у згаданій роботі вона не ставить під сумнів питання про одвічні пограничності білоруського етносу і білоруської культури, що стверджує в своїй статті Ігнатій Абдіраловіч. «Питання ідентичності, пошуку (повернення) свого шляху, природно, було надзвичайно актуальним. До цього питання зверталися в той час багато авторів (В. Ластовський, Дригвіч, Янка Купала, Тадеуш Врублевський, Альбін Стаповіч, Всеволод Ігнатовський і ін.), Однак, тільки Абдіраловіч надав йому метафізичний вимір. Тільки у Абдіраловіча онтологічний статус Білорусі збігається зі статусом кордону між Заходом і Сходом, який попутно їх розділяє і об'єднує, проте, при цьому, не є ні тим, ні іншим. Кордон, який зазвичай визначає, формує націю, в даному випадку стає її сутнісною відмінністю, її ідентичністю», - пише Т Слинько (Сьлінка 2005).

Онтологічний статус Білорусі, на нашу думку, зовсім необов'язково формулювати як статус кордону між Заходом і Сходом. Адже ми тим самим відразу ставимо себе в стан підпорядкування (ми Захід чи на Схід?), відрізаємо себе в територіальному сенсі і виділяємо «Велику Русь» - Схід і цивілізований Захід - Європу. І не залишається місця нам як самостійній державі з самостійною білоруською культурою і національними особливостями. За часів ВКЛ таке питання, я думаю, не ставилося. Треба ж ставити питання про Білорусь не як про територію між Європою і Росією, а як про самостійну державу, яке багато століть (Полоцьке князівство, ВКЛ, Білорусь-ВКЛ в федерації Річ Посполита) була потужним політичним і культурним утворенням, досягнення якого добре відомі.

Наша мета в цьому контексті - виявити особливості білоруського етносу, визначити критерії білоруської ідентичності і це майже не пов'язано з географічним розташуванням. Дійсно, кліматичні особливості Білорусі - близькі до сусідніх Польщі чи Литви, а наявність сусідів - впливає, перш за все, на економічні показники і промисловість. Наша - білоруська ідентичність будується на традиціях, історичної пам'яті, мові, характерові, ментальності. Відсутність будь- якої зі згаданих цінностей відгукується і на повноті цієї ідентичності. Але немає етносів і тим більше націй, які б мали все це на 100 відсотків. У нас же склалися такі обставини, що до сих пір наша ідентичність продовжує формуватися, вдосконалюватися і існують різні погляди на неї. «Не знайшов своєї правди великий Адам і загинув на чужині з болем в серці. Можна сперечатися про переконливість аргументів, однак сама назва тексту «Споконвічним шляхом» відсилає до ідеї повернення до втраченого, але правильним шляхом, і таким чином автор залишає за текстом питання про наявність білоруської ідентичності...» - наголошує Т Слинько (Сьлінка 2005). білорусь ідентичність культура абдіраловіч

З нашої точки зору «одвічним шляхом» означає саме наявність цієї самої ідентичності, присутність здавна на цій землі, званій білоруською, окремої відмінної спільності людей, яка отримала назву - білоруси. Минуло майже століття з часу романтика і мрійника Ігнатія Кончевсько- го. Але, на жаль, кількість ідеологов - «прикордонників» не зменшилася.

Якщо стояти на позиції самостійності Білорусі, то питаню пограничності білоруської культури та іншим аспектам пограничності ми повинні надати вторинний характер. І те, що, скажімо, в білоруському біо-соціо-культурному просторі знаходять риси європейської (польської) або російської культур, ніяк не повинно затінювати головне: перш за все - білоруська культура, а вже потім будь-яка інша: європейська, балтська, угро-фінська чи ще якась. Тільки таким шляхом можна сформулювати нашу національну ідею. Однак, якщо дивитися на ці питання більш широко, глобально, - з позицій сучасного поділу світу на кілька провідних цивілізацій, то поставлена проблема стає більш серйозною. Якщо світовими політичними процесами управляє фактор хантінгтоновского «зіткнення цивілізацій», то треба врешті-решт вибирати своє місце під сонцем за принципом - «Хто не з нами, той проти нас».

С. Ю. Хантінгтон ввів для прикордонних країн термін «розколоті» (Хантингтон 2003, с. 207).

І дійсно на сучасній схемі світових цивілізацій Білорусь знаходиться між двома цивілізаціями - західною (Європа) і православною (Росія). Де місце Білорусі в цьому розділі? І друге питання: чи дійсно Білорусь «розколота» країна?

Проблема ця досить давня. По-суті, вона стояла вже за часів Великого князівства Литовського - ще до часу виникнення націй, в епоху формування білоруського етносу. Тоді, як відомо, суперечності між католицьким і православним населенням намагалися вирішити шляхом створенням унії на Брестському соборі 1596 року. Але, як показала історія, унія - це тупиковий шлях, і той експеримент через кілька століть повернув Білорусь до свого попереднього стану поділу на православних і католиків. І зараз ми маємо співвідношення між православними і католиками десь три або чотири до одного (близько 70% православних і близько 14,5% католиків). Ці цифри потрібно ще збільшити до 100% певною кількістю протестантів (можливо близько 5% - 10%) і атеїстів (5% - 10%). Цифри приблизні, але для якісної оцінки питання достатні. До наведених цифр, що стосуються провідних конфесій (православної і католицької) ми включили людей як воцерковлених, так і тих, що мають мінімальні ознаки приналежності до певної конфесії: готуються і святкують головні свята (Великдень), ховають своїх небіжчиків і поминають предків (наприклад, на Радуницю) за певним обрядом, шанують також деякі інші традиційні народні звичаї.

У статті О. Латишонка «Білоруський націоналізм і зіткнення цивілізацій» відповідь на питання про місце Білорусі в сучасному світі, розділеному на цивілізації, вирішується шляхом введення нової парадигми - введення, так званої «трихотомії», як визначає автор взаємодії трьох існуючих в Білорусі християнських конфесій: православної, католицької та протестантської (Латышонак. 2009. С. 498). Начебто ця трихотомія і є тим підметом, що впливає на долю білоруської нації і взагалі нашої держави. Але ж у нас також є і іудеї, і мусульмани і, врешті-решт, бахаї... Звичайно, вплив цих конфесій на суспільне життя маловідчутний, але чи дійсно так значно впливає на наше життя факт великого зростання кількості протестантських громад? Адже вони як були, так і є маргінальними утвореннями на тлі традиційних конфесій і взагалі наших традицій.

Взагалі кажучи, О. Латишонок в своїй статті досить довільно трактує ряд подій нашої новітньої історії. Наприклад, він пише, що в Білорусі після проголошення незалежності вищі державні посади зайняли католики: спікером став Станіслав Шушкевич, прем'єр-міністром - В'ячеслав Кебич, головою нацбанку - Станіслав Богданкевич і очолив опозицію Зенон Позняк. «Всі четверо - католики», - повідомляє нам автор. І далі більше, - ставиться питання: «Як сталося, що меншість, яка постійно відчувала тиск, так успішно зуміла перейняти політичну владу?»... «Білоруські політологи і соціологи не дали відповіді на це питання - підсумовує О. Латишонок.

І не дадуть. Адже серед чотирьох згаданих осіб, католиком є лише Зенон Позняк. С. Шушкевич за батьками наполовину православний, наполовину католик, а за світоглядом прихильник сайенталогії. В. Кебич - це живий пам'ятник комуністичної номенклатури, а С. Богданкевич відомий ліберал, колишній голова Об'єднаної демократичної партії. Всі троє радянські люди, колишні партійні функціонери і в релігійному плані, швидше за все, люди не віруючі, а то й атеїсти. Ніякої католицької меншини вони не становлять, а представляють той само комуністично-адміністративний прошарок, що добре себе почував і в радянські часи. Після 1991 р. всі ключові державні пости в радянській державі, як і раніше утримувала радянська номенклатура - одне тільки, що вони пустили в свої ряди інтелектуала - професора С. С. Шушкевича. Але це був тимчасовий відступ після несподіваного розвалу Радянського Союзу і проголошення державної незалежності. Вони швидко оговталися і з легкістю в 1993 році зіштовхнули професора з посади голови Верховної Ради. Далі автор пише: «У 1993 році православна більшість взяла реванш». Яка ж православна більшість мається на увазі автором? Може фігура А. Г Лукашенка, який став в 1994 р. президентом Білорусі? Дійсно, чинного і нині президента підтримав досить великий прошарок людей з відносно нижчих шарів суспільства, особливо робітники, селянство і пенсіонери, а це склало більшість населення республіки. Але цей результат не має ніякого відношення до фрази О. Латишонка - «православна більшість взяла реванш».

Розглянемо тепер місце протестантства в Білорусі у зв'язку з третім компонентом «трихотомії». Відразу скажу, що таку «трихотомію», як у нас, мають і Україна, і Росія, і та ж Польща, де проживає О. Латишонок. Безумовно, залишається актуальним питання про значне зростання протестантських Церков в Білорусі. Цей факт безумовно є, але він знаходить просте пояснення. Протестанти легко проникають в ті верстви суспільства, де традиційні релігійні традиції ослаблені, або їх немає зовсім. І разом з тим зростає потреба в духовності, як це вийшло на пострадянському просторі. Ось тут і виявилися затребуваними протестанти. На стартовий момент новітньої білоруської історії (з початку 90-х років) Білорусь представляла собою масу радянських людей далеких від Бога, яка смутно уявляла собі суть і православ'я, і католицизму. І прийняття багатьма християнства в формі баптизму, пятидесятництва, ряду церков Повного Євангелія та інших протестантських напрямків - відповідь на втрачені традиції нашого церковного життя. На наш погляд, традиційні вірування переживають тільки тимчасову поразку. Майбутнє все ж за ними.

Вважаю, що мало підстав мають надії О. Латишонка на «міцну основу» православно-католицько-протестантської трихотомії для білоруського націоналізму. Та й сам автор у своїй статті зазначає, що «білоруські протестанти» не співпрацюють з білоруським національним рухом».

І додам, що, більш того, сучасний протестантський тріумф в Білорусі є частина загального руху глобалізації, який йде врозріз національним рухам, він підміняє національну ідею надіями на швидке встановлення Царства Божого на Землі. Екклессіологічні настрої, що домінують в протестантському оточенні, особливо в Церквах адвентистів сьомого дня і п'ятидесятників, не мають нічого спільного з національною ідеєю. І якщо деякі з протестантських активістів, навіть пастирі, співпрацюють з представниками опозиції, то тільки тому, що вважають себе скривдженими з боку офіційної влади. Протестанти далекі від національних білоруських проблем.

І останнє, що потрібно відзначити в руслі цієї полеміки. За статистикою на 1 січня 2018 року в Білорусі існувало 1 681 православних громад, 496 католицьких (+12 уніатських) і 1033 протестантських громади. Ця досить велика кількість протестантів, здається, повинна вражати (одних християн церкви євангельської - 521, більше ніж всіх католицьких!). Але вдивимося пильніше в ці цифри. Невже вони відображають і кількісну величину віруючих? У більшій частині це не так. Часто протестантські громади збирають таку кількість віруючих, що їх можна перерахувати по пальцях. Та й не потрібно протестанту занадто великих зусиль робити для, так званого, воцерковлення. Захотів стати пастирем - зроби собі громаду, а для цього багато людей не треба. Як сказано в Євангелії: «Де зібралися двоє в ім'я Моє, там і Церква Христова». Часто так і робиться.

Зовсім інша картина у православних віруючих. Зазвичай на кілька сусідніх сіл (3-4, а то і більше) існує тільки один прихід, тільки один храм у вигляді невеликої церкви. І туди тягнеться на свята безліч віруючих щоб, наприклад, освятити паску, відспівати родича або з інших потреб. Сфера дії таких парафій може досягати декількох тисяч громадян. Те ж саме стосується і сфери дії католицького костелу.

Ось що, насправді, ховається за наведеними цифрами: невідповідність співвідношення кількості парафій і штатної чисельності віруючих в протестантських парафіях - з одного боку, і православних і католицьких - з іншого. І стає зрозумілим, що ніякої трихотомії в Білорусі немає. Та й дихотомії немає. В тому сенсі, що між сучасними білоруськими католиками і православними фактично не існує протиріч і навіть дискусій на тему «чия віра краща». У багатьох селищах і містах можна побачити мирне співіснування католицького і православного храму і цей факт говорить багато про що сам за себе.

Однак, ці зовнішні оцінки релігійної толерантності можливо свідчать і про іншу сторону медалі: наше суспільство досі досить слабо релігійно структуровано, і ця причина далеко не на першому місці в визначенні рушія нашої держави. Ось такі виявляються результати побіжного аналізу заміток О. Латишонка про «зіткнення цивілізацій». На нашу думку, ніяких ознак згаданого явища «зіткнення» - в Білорусі не спостерігається. Однак проблема, поставлена Хантінгтоном, все ж залишається. Адже є (або можливо є) православна цивілізація і є західна цивілізація, яку можна позначити географічно межами Євросоюзу. Правда, з межами православної цивілізації виникає заминка. Треба все-таки розібратися, що розуміти під православною цивілізацією. У Хантінгтона сказано: «Деякі вчені виділяють окрему православну цивілізацію з центром в Росії, відмінну від західного християнства внаслідок своїх візантійських корінь, двохсотлітнього татарського ярма, бюрократичного деспотизму, і обмеженого впливу на неї епохи Відродження, Реформації, Просвітництва та інших значних подій, які відбулися на заході» (Хантингтон 2003, c. 56). О. Латишонок після цього визначення виводить: «Абсолютно зрозуміло, що Білорусь не підпадає під це визначення».

Поспішний висновок. Природно, у нас 200-річного татарського панування не було, була Реформація і Просвітництво. Однак існувала і ще одна обставина: Білорусь в стародавні часи (Полоцько-Туровський період) і пізніше за часів ВКЛ - було в своїй основі (принаймні в XIV - першій половині XVI ст.) Православною державою (История белорусской государственности. 2018, с. 401). І в ті часи, коли татари брали данину з Московського Царства, православ'я на цій частині Русі було важливим фактором суспільного життя, і в тій частині, яка потім стане Білоруссю (однією з назв якої також були «Русь», «Біла Русь», «Червона Русь», «Чорна Русь»), - цей же православний фактор мав не менше, а можливо і більше значення, ніж в Московії, і тільки після 1596 року велика частина православного населення стала сповідувати замість православ'я греко-католицизм. Однак ця нова уніатська віра була зовсім не схожа (по крайній мірі, на початку) на католицизм, так як всі обряди, все літургійне коло - і річний, і добовий - східного обряду, тобто були православними. Цей фактор стає визначальним у формуванні ментальності, а пізніше етнічної самоідентифікації і, нарешті, формування білоруської нації. Ось де треба шукати коріння приналежності до певної цивілізації. І, не дивлячись на велику католицьку присутність в більш пізні часи, і подальше удосконалення унії в етнічно білоруському руслі, шальки терезів для білорусів схиляються в бік православної культури, православного менталітету. І важливо ще розуміти, що білоруська православна культура і ментальність - це зовсім не те саме, що московсько-російське православ'я.

Очевидно, визначення православної цивілізації дане Хантінгтоном, вимагає серйозного доопрацювання. Писалася знаменита книга на світанку модерної історії пострадянських країн - на початку 90-х років. Тоді політична ситуація сильно відрізнялася від нинішньої. Москва традиційно асоціювалося з центром комуністичної системи, а також, хоча і з перерваними традиціями, з центром православ'я - Третім Римом. Тепер, однак, крім Москви, ми маємо досить велику державу - незалежну православну Україну з 45 млн. населення, яка не дуже хоче визнавати «Третій Рим»; ми маємо також православну країну - Грузію з майже 1700-літніми християнськими традиціями, ми маємо, нарешті, Сербію і ряд інших країн, які географічно, а де і політично входять до складу згаданої вище «Західної цивілізації». І ці країни є прикладами достатньо «чистих» православних країн, так як відрізняються від православно-мусульманської Росії справжньою релігійною однорідністю.

Хід думок О. Латишонка в даній статті досить прозорий, але дивує не логікою, а навпаки - алогічністю. Беручи за основу хантінгтоновское визначення Білорусі як розколотої країни, він намагається ще більше розколоти її (і одночасно «примирити»), вводячи через фактор протестантства, так звану, трихотомію.

На нашу думку, не на карту Хантінгтона потрібно орієнтуватися, щоб потім зарахувати Білорусь «розколотою» країною. Орієнтуватися треба на реальність, на положення білоруського суспільства, на давність білоруського етносу, на стан нашої країни взагалі. І тільки потім можна озирнутися на існуючі концепції поділу сучасного світу, на сфери певного залучення релігійних пріоритетів, соціальних проектів і, нарешті, на приналежність до певної цивілізації. І ось тут, на цьому шляху ми неминуче побачимо марність спроб розколоти Білорусь. Адже Західна і Східна Білорусь в нашій країні - тільки географічні назви і не більше того. Менталітет, традиції, мова, культура та інші атрибути притаманні будь-якому народу і в кінцевому підсумку певній цивілізації, в нашому випадку - Білорусі, на подив, дуже гомогенні, багато в чому близькі і монолітні. І факт присутності в Західній Білорусі, з більш високою чисельністю католиків, ніж у Східній, майже не впливає на різницю в їх способі життя, або на істотну різницю в менталітетах західників і східняків. Візьмемо, наприклад, селянина західних і селянина східних сіл - обидва дуже схожі один на одного, дуже близькі по мові і традиціях, що і стало підставою ще років 100 тому об'єднати цих людей в одну народність і дати їм назву - «білоруси».

І в зв'язку з цими міркуваннями кілька слів про білоруський менталітет. Потрібно відзначити, що до початку XXI століття релігійна складова менталітету білорусів стає досить незначною. Це результат атеїстичного минулого. Менталітет сучасного білоруса, до сих пір, швидше радянський. Він уже втратив риси войовничого атеїзму, але всі інші атрибути «гомо саветікус» залишилися. Додалися загальносвітові тенденції, пов'язані з культом інформаційних технологій і зняттям комунікаційних бар'єрів. Серед результуючих факторів менталітету сучасного білоруса - небажання брати на себе відповідальність, страх і лестощі перед начальством, безглузде пияцтво і інфантилізм. Психологія переважної маси білорусів виявилася напрочуд стійкою протягом минулих майже 28-ми років державної незалежності.

Ще один аспект білоруського менталітету і «білоруської цивілізації». Він стосується так званої «самості», або критеріїв самоідентифікації білорусів, як громадян певної нації. Головним вектором, джерелом формування свідомості рядового білоруса є російський вектор. Білоруси живуть в сфері російського ареалу, майже так само, як і в радянські часи орієнтуються на російське телебачення, білоруси знають російських політиків, артистів, співаків краще, ніж своїх білоруських. Білоруси користуються російською мовою фактично на всіх рівнях, в школі вивчають не свою білоруську історію, а російську і в результаті знають російських московських царів краще, ніж видатних князів, державних і громадських діячів білоруської держави Великого князівства Литовського. Міркувати в таких умовах про переорієнтацію вектора білоруських інтересів з Росії на Євросоюз - це тільки проект майбутнього і не більше. Якщо зараз закрити очі на дрімучу радянськість білорусів, то за згаданими і багатьма іншими ознаками, можна було б віднести Білорусь до православної цивілізації - за умови, що така сформувалася в Росії і центром цієї цивілізації є Москва.

У монографії А. С. Панаріна «Православна цивілізація в глобальному світі» (Панарин 2002) дуже ґрунтовно досліджені особливості і глибина впливу православної культури на людство, що, на думку автора, дає в результаті можливість говорити про існування особливого типу цивілізації - православної цивілізації. «... Унікальність православної цивілізації в православному світі полягає в тому, що вона має в своєму генезисі спочатку тотожне Заходу, але змінене і подавлене ним грецьке ядро. Ця обставина і робить православну цивілізацію носієм іманентної критики західного глобального проекту» - дуже влучно зазначає А. Панарін (Панарин 2002, c. 12). Але тут виникає дуже серйозна проблема в руслі дискурсу Хантінгтона з приводу Росії як носія православної цивілізації. А чи дійсно Росія «тягне» на статус головного, якщо не єдиного, претендента на статус творця православної цивілізації? Росія, яку ми маємо зараз, це продукт Радянського Союзу, де давно знищені православні традиції і де народ безнадійно відірваний від церковного життя. Крім того, ще одна важлива обставина, Росія - це не Білорусь і не Україна - там присутність мусульманського елементу, тобто мусульманської цивілізації, в значній мірі більше, ніж у Білорусі чи Україні - і в багатьох інших православних країнах. Росія - ось істинно розірвана країна.

Якщо вже піднімати питання про зіткнення цивілізацій, то потрібно, перш за все, враховувати реальну загрозу християнському світу від мусульманських країн. Агресивна відповідь мусульманського фундаменталізму експансії західних цінностей і перш за все лібералізму на Схід та й взагалі по всьому світу - це відповідь не на експансію християнства, а на культ ліберальної демократії, яку певні ідеологи на зразок Фукуями (Фукуяма 2004), зводять до вершини прогресу і кінця людської історії. Тому саме на релігійному ґрунті потрібно шукати шлях вирішення мусульмансько-європейського конфлікту. Бездуховність Заходу і горезвісна американська ліберальна демократія все більше не задовольняють жителів країн самої Європи. Розширюється антиглобалістський рух і Європа все більше протистоїть модернізації «а ля Америка». Для Білорусі та інших православних країн це питання (протистояння ліберальної демократії) і є можлива третя відповідь, про яку пише А. Панарин: «Третя відповідь Сходу - Православ'я (друга відповідь - мусульманство - А. О.) - може стати найпереконливішою. Православний альтернативний проект... аж ніяк не є запереченням європейської раціональності» (Панарин 2002, c.117).

На нашу думку, для Білорусі цю третю відповідь, можливо було б, розширити до загально- християнського проекту, того проекту, де проти натиску лібералізму будуть об'єднані і католицькі, і православні, і інші християнські церкви. З іншого боку, тільки в єдності християнського світу - буде успіх і у відповіді на другий істотний фактор сучасної історії - мусульманський фундаменталізм. На нашу думку зіткнення цивілізацій, яке вже зараз є істотним фактором світових політичних процесів, реально існує як результат протистояння християнського і мусульманського світогляду і менталітетів. Гарячі точки сучасності в тих регіонах, де ця проблема не вирішена - це Афганістан, Палестина, і, на жаль, всередині «розколотих» країн - насамперед Росії з її Чечнею, і спадкоємців розвалу Югославії - Сербії, Косово та інших.

Місце Білорусі в концепції сучасних світових цивілізацій - це не західна і не православна цивілізація, це союз християнських держав - це християнська цивілізація, побудована на християнських цінностях, однакових для будь-яких християнських конфесій, це фундаментальні християнські істини, явлені нам Ісусом Христом у Нагірній проповіді. В кінцевому підсумку неминучий аналогічний шлях і для Росії, про що мріяли ще російські православні філософи кінця XIX в. Володимир Соловйов і В'ячеслав Іванов. І католицький, православний, і протестантський світ Європи вже усвідомили необхідність міжконфесійного діалогу, про що свідчать численні зустрічі та форуми, присвячені різним проблемам сучасності - боротьбі зі СНІДом, абортами, алкоголізмом та іншими порочними явищами. У Європи християнська сутність; її коріння пройняті християнським духом. Дві форми великої традиції, західна і східна, дві форми культури доповнюють одна одну, як двоє легень єдиного організму.

Список джерел та літератури

1. АБДЗІРАЛОВІЧ, ІГНАТ, 1993, Адвечным шляхам. Дасьледзіньї беларускага сьветагляду. Мінск: Навука і тэхшка, 46 с.

2. История белорусской государственности. В пяти томах. Т 1. Минск: Беларуская наука, 2018. 598 с. КОНАН, У. М., 2000, Беларуская нацыянальная щэя: традьцьі, сучасныя праблемы, прагнозы // Беларуская нацыянальная щэя. Матэрыялы навукова тэарэтычнай канферэнцыг Мінск, с. 6-10.

3. КРУКОУСКІ, МІКАЛАЙ, 2004, Бляск і трагедыя щэалу. Мінск: Беларус. Кнігазбор. 352 с.

4. ЛАТЫШОНАК, АЛЕГ, 2007, Беларускі нацыяналЬм і сутыкненьне цывілізацый // АЯОИБ. № 7, 8. ЛАТЫШОНАК, АЛЕГ, 2009, Беларускі нацыяналюм і сутыкненьне цывшюацый // А. Латышонак. Нацыя- нальнасьць - Беларус. Вільнюс: !нстытут беларусістыкі, 2009, 558 с.

5. ПАНАРИН, А. С., 2002, Православная цивилизация в глобальном мире. Москва: Алгоритм, 2002, 496 с. СЬЛІНКА, ТАЦЬЦЯНА, 2005, Праблема беларускай щэнтычнасьц у тэксьце Ігната Абдзіраловіча «Адвечным шляхам» // Беларускі калегіюм, 16.05.2005

6. ФУКУЯМА, Ф., 2004, Конец истории и последний человек. Москва: Ермак, 588 с.

7. ХАНТИНГТОН, САМЮЭЛЬ, 2003, Столкновение цивилизаций. Москва: АСТ, 603 с.

Размещено на Allbest.ru