Державне та місцеве регулювання розвитку Києва ХVІІІ-початку ХХ ст.: адміністративний поділ та заселення території міста

Размещено на http://www.allbest.ru/

Державне та місцеве регулювання розвитку Києва ХVІІІ - початку ХХ ст.: адміністративний поділ та заселення території міста

Володимир Науменко (Київ)

У статті розглядається поява, поширення та прояви адміністративно-територіального поділу на теренах міста Києва у ХVІІІ - на початку ХХ ст. Мета дослідження - простежити його містобудівний розвиток і вплив природно-географічних умов на формування внутрішніх меж міста, а також особливостей державного управління і місцевого самоврядування, правонаступництва та права власності на землю, кількісний і етнічний склад містян та осередки їхнього розселення.

Шляхом використання наукових методів - історичного аналізу, логіко-аналітичного аналізу, описового методу та елементів статистичного методу - встановлено, що згадані аспекти можна вважати одними з визначальних факторів в історико-містобудівному процесі накладання меж на території між частинами міста відповідно до їх адміністративної належності, поселеннями переселенців і автохтонних мешканців зa становим принципом, забудови вільних приміських і розбудови традиційних історичних місцевостей, зважаючи на зміни державних вимог до будівництва відповідно до нових стилів та технологій. Наслідком посилення державного адміністративного нагляду за територією Києва стало формування на цих землях унікального у світовій практиці міського культурного ландшафту.

Ключові слова: Київ, адміністративно-територіальний поділ, містобудування, державне управління, міський культурний ландшафт, Гетьманщина, Московське царство, Російська імперія.

київ територіальний поділ етнічний культурний ландшафт

Naumenko V.

State and local regulation of Kyiv development in the XVIIIth - the beginning of the XXth c.: administrative division and settlement of the city territory

The article deals with the appearance, distribution and manifestations of the administrative-territorial division in Kiev in the XVIII - early XX century. The purpose of the study is to trace its urban development and the influence of natural and geographical conditions on the formation of internal boundaries of the city, as well as features of state administration and local self-government, succession and ownership of land, the quantitative and ethnic composition of the cells and centers of their settlement.

Through the use of scientific methods - historical analysis, logical analysis, descriptive method and elements of the statistical method - it has been established that the mentioned aspects can be considered as one of the determining factors in the historical and urban development process of imposing boundaries on the territory between parts of the city according to their administrative membership, settlements settlers and autochthonous inhabitants with a principle, the construction of free suburban and the development of traditional historical areas, due to changes in state requirements for the construction in accordance with new styles and technologies. The consequence of the strengthening of state administrative supervision over the territory of Kiev was the formation on these lands in the world practice of unique urban cultural landscape.

Key words: Kyiv, administrative-territorial division, city building, state administration, urban cultural landscape, Hetmanshchyna, Moscow Tsardom, Russian Empire.

Незважаючи на широке висвітлення питань щодо адміністрування та містобудівного розвитку Києва у ХVІІІ - на поч. ХІХ ст., до сьогодення залишаються малодослідженими територіальна трансформація меж міста у зазначений період і, відповідно, наслідки історичних трансформацій міських районів і територій, які мали статус передмість у контексті містобудівних адміністративно-правових документів.

Витоки адміністративного поділу та територіального устрою Києва були предметом неодноразового розгляду вітчизняних і зарубіжних науковців, які досліджували загальнополітичні, військово-історичні, економіко-господарчі та суспільні процеси, характерні для цього міста в різні історичні періоди (Гетьманщина, литовсько-польська доба, Московське царство, Російська імперія) [1; 5; 9; 13; 15; 19; 24; 26; 46; 53; 58; 63; 85; 87]. Недостатня увага у сучасних дослідженнях приділяється відображенню перебігу порівняно менш значущих в історичному плані подій, які у сукупності визначали внутрішній устрій поселень на теренах Києва, зокрема, питанню місцевої специфіки Києва (праці С. В. Любичанковського, Н. А. Павлової та О. В. Курінного) [29; 46; 28], Проблемам локального рівня, пов'язаним із безпосереднім оточенням міста Києва у ХУІІІ - на поч. ХХ ст. та їхнім особливостям присвячені наукові розвідки, у яких розглядається регіональна специфіка в межах Київського полку, а згодом Київської губернії (А. С. Забашта, В. Козій, З. Свердлик) [15; 26; 63.]. Варто зазначити, що починаючи з перших ґрунтовних наукових видань (М. Берлинського та І. Фундуклея) [2; 77; 78] і до тепер, об'єктами дослідження поступово визначилися такі важливі аспекти історико-містобудівного розвитку Києва, як: адміністративно-територіальний поділ (М. Г Крикун, В. Шандра, С. Архипова) [27; 85; 1], давня міська топографія та гідрографія (М. І. Максимович, В. І. Вишневський, К. М. Степанець) [30; 31; 32; 33; 34; 4; 72], будівництво фортифікаційних споруд (О. В. Сіткарьова, С. С. Петров, Г. В. Філіпова, О. А. Кожаненко) [69; 70; 71; 49; 76; 25], архітектура цивільної забудови (І. В. Якубовський, Л. Р Гнатюк) [89; 10], інженерна інфраструктура і промисловість (В. П. Ієвлева, О. М. Набок, М. М. Осєтрін, О. І. Павлова) [20; 41; 44; 45], стан і динаміка чисельності населення (Г. Л. Гетте, В. Милько, Т. С. Водотика) [8; 37; 5], а також право власності на нерухоме майно згаданого періоду (Я. Волерт) [7]. Разом із тим, у наукових, науково-популярних і публіцистичних працях бракує проміжної ланки між вузькогалузевими та загальнокраєзнавчими питаннями, зважаючи на постійний науковий інтерес до міждисциплінарних проблем.

Отже, наша розвідка дозволяє інтегрувати достатньо вагомі, але неповні, та маловідомі напрацювання щодо окремих міських адміністративно-територіальних одиниць та їх локальної взаємодії і відображає трансформації і наслідки існування останніх на досліджуваній місцевості за певних історичних умов, а саме періоду ХУІІІ - початку ХХ ст., що і визначає її актуальність.

Метою статті є визначення впливу природних та антропогенних чинників на формування міського культурного ландшафту Києва ХУІІІ - початку ХХ ст.

Предметом дослідження є аналіз впливу місцевих природних і географічних умов, традиційного розселення та забудови; державного управління, права власності на землю, кількісного та етнічного складу населення на характер адміністративно-територіального поділу Києва вказаного історичного періоду. Завдання полягають у вивченні впливу історичних адміністративно-правових чинників на територіальні зміни щодо міських і позаміських територій Києва вказаного періоду.

До методів дослідження належать: історичний аналіз, логіко-аналітичний аналіз, описовий і статистичний аналізи.

Матеріалом для дослідження слугували архівні джерела, картографічні та фотографічні матеріали, адміністративно-правові та статистичні документи, наукові, публіцистичні та краєзнавчі праці з географії, історії, топографії, містобудування, архітектури, пам'яткознавства.

Найдавнішим територіальним поділом на теренах Києва можна вважати розподіл земель між давньоруськими укріпленими поселеннями. Цей поділ частково відповідав природному рельєфу Києва, але не мав чітких меж через вихід заселеної території за стіни укріплень. Із часом одні сусідні городища злилися в єдине містобудівне утворення зі спільними оборонними спорудами, які поєднували Верхнє місто та Поділ, інші залишалися окремими поселеннями за межами укріплень, Печерськ із окремими укріпленнями навкруги Києво-Печерської лаври був довгий час відокремлений від основних київських земель [16, с. 204].

Приблизно з середини Х ст. адміністративний центр великого Києва на Старокиївській горі («місто Володимира», «місто Ярослава», «місто Ізяслава- Святополка») посилюється потужними укріпленнями, проте вразливими залишаються його посади (Поділ, Щекавиця, Копирів кінець на Кудрявці) [43, с. 101]. У ХІІІ ст. Верхнє місто разом із іншими селищами та Печерськом фактично перетворюється на околицю, а функції центру Києва починає виконувати Поділ із поновленими та новими укріпленнями.

У литовсько-польську добу всередині Нижнього міста формується кілька територіальних осередків різного ступеню самоорганізації: військово-адміністративний центр Київського воєводства - дерев'яний замок на одній із навколишніх гір (нині Замкова гора) з прилеглими до нього землями, католицько-шляхетський осередок - біскупське містечко зі своїми маєтностями та землі подолян із власним самоврядуванням [75, с. 110].

Другим центром, дещо меншим за розміром, можна вважати поселення на Печерську навколо та всередині монастирських укріплень під патронатом Києво-Печерської лаври [73, с. 93]. У ХІУ-ХУ ст. разом із Києво-Подолом і Києво-Печерськом розширюються й інші городища, зокрема Клов (у Кловській долині) і Паньківщина (в долині р. Либеді), котрі знаходилися досить віддалено від основних заселених київських земель [50, с. 242].

Важливою частиною історії адміністративно-територіального поділу Києва було те, що у 1471-1565 рр. сформувався новий повітовий устрій Київського воєводства на базі відповідних повітів - старостинських округів. Виняток становив центральний (Київський) воєводський округ, оскільки Київського староства не існувало. У Київському воєводстві в середині XVI ст. головними, а можливо єдиними, були повіти Київський, Житомирський, Овруцький і Мозирський, але їхні території не були сталими. У 15661793 рр. повіти являли собою шляхетські адміністративно-судові округи, що утвердилися після входження Київських земель до Польського королівства (1569 р.).

Упродовж тривалого часу, починаючи з 1569 р., Київське воєводство було одноповітовим і складалося з одного земського і одного гродського повітів, ідентичних за територією та назвою, згідно з обмеженнями 1566 р. Склад земських посад (урядів) шляхетського самоврядування мав такий склад (за ієрархією): воєвода, каштелян (за сумісництвом й маршалок), підкоморій, хорунжий, суддя, підсудок, писар [27, с. 68-70].

У І-й половині ХVІІ ст. відбулося призупинення освоєння нових і занепад раніше освоєних територій міста (приміром, на півночі - до р. Глибочиці). Передмістя були мало залюднені, тому що перебували переважно поза магістратською юрисдикцією (окремо існували Плоська та Кожум'яцька слободи). Активніше опановувалися вільні ділянки у межах міських укріплень, зокрема відбулося розширення території забудови за рахунок земель «підзамчого» - своєрідної еспланади біля підніжжя Замкової гори, яка до 1611 р. залишалася незаселеною [53, с. 104-105].

Значний вплив на забудову Києва у ІІ-й половині XVII ст. мав той факт, що частина Київського воєводства Лівобережної України перейшла від Речі Посполитої до Московського царства у межах так званої Малоросії (Полтавська та Чернігівська губернії) [27, с. 69; 74, с. 5]. Майже одразу у 1654 р. місто було окуповано росіянами, але ще довгий час вважалося польським і поляки неодноразово заявляли свої права на нього, контролюючи сусідній простір на захід від Дніпра (тодішня Білорусь, Литва, Київська Україна, Поділля, Волинь та Галичина). За Андрусівським перемир'ям із Польщею (1667 р.) Київ знову було «тимчасово» залишено за Росією на два роки, але під час нових жвавих переговорів у 1669, 1671, 1674 і 1678 рр., не розв'язавши суперечки, уряди продовжили чинну угоду [74, с. 5, 107].

Тим часом за мирною угодою між російськими посланцями та Кримським ханом, підписаною 3 січня 1681 р. й ратифікованою в квітні 1682 р., суперечливий кордон вздовж Дніпра з Києвом і його передмістями був підтверджений Османською імперією [51, с. 389].

Невирішеність питання між Річчю Посполитою та Московським царством щодо Києва тривала до 4 березня 1686 р. - до створення союзу обох держав проти Туреччини, коли польська сторона остаточно зняла претензії на Київ. Проте, невизначеною залишалася територія навколо міста - росіяни бажали відсунути кордон до меж Київської губернії, поляки у цьому питанні вже не йшли на поступки. Нарешті, 7 квітня 1686 р. сторони погодилися на ті ж умови - 20 верст від міста, а в угоді «Про вічний мир» Польща зняла претензії на Київ на користь Росії навічно. Угоду про мир мали остаточно підтвердити у Варшаві, але переговори неодноразово зривалися впродовж 1680-1690-х рр. [74, с. 107-108, 119].

Останні події посприяли поступовому зростанню населення, що загострило проблему нестачі землі, адже місто, зазнавши незначних змін у межах укріплень на початку XVII ст. (зокрема, на Подолі), штовхало населення до пошуку вільних ділянок (у Плоскій, Рибальській та інших слободах) [53, с. 109]. Це призвело до ущільнення торгово-ремісничих забудов урочищ у міжгір'ях (Кожум'яцька слобода) та неподалік невеликих річок (Гончарна слобода) [65, с. 79]. У таких умовах не були винятками стихійні тимчасові поселення найбідніших верств суспільства поза заселеними місцевостями, хоча деякі згодом розбудовувалися до розмірів справжніх передмість із церквами та монастирями. Приміром, Угорське або колишня Довга Нива поблизу Печерського містечка, яке пізніше отримало назву Микільська слобідка [3, с. 349].

Відповідно зросли позови щодо власності на території, на які претендували духовенство різних конфесій, шляхетсько-козацький стан і міщани з магістратом. Межі ділянок намагалися узгоджувати з ландшафтними особливостями місцевості, рельєфом (гори, озера, річки, зелені масиви), фортифікаційними спорудами (давні вали, рови), архітектурними орієнтирами (брами, церкви) або селищами (монастирськими, козацькими та ін.). Право власності підтверджували різноманітні грамоти та інші офіційні документи (акти межування), видані колишньою і діючою на той час місцевою або вищою владою (королівською, царською, воєводською, гетьманською, магістратською) [3, с. 348-349; 23, с. 59]. Про спробу навести лад у цьому питанні є згадка у Московських статтях І. Мазепи, підтверджених Петром І 20 вересня 1689 р., а саме надання київським міщанам грамот на землі та сіножаті монастирів за умови визнання їх дійсних давніх прав уповноваженими особами на місці (боярами, воєводами, священиками, дворянами), які мали провести розмежування суперечливих земель за фортечними або ландшафтними межами і закріпити остаточну їхню належність документально [88, с. 450, 455-456].

Як засвідчують археологічні дані, на XVIII ст. припадає активізація повторного заселення колишніх давньоруських населених місцевостей, зокрема, у південно-західному напряму (вздовж Дніпра) і північно-західному - від підніжжя Щекавиці, в бік заболоченої території Подолу [60, с. 120; 59, с. 40; 61, с. 327]. На території Верхнього міста заселення відбувалося поблизу Михайлівського монастиря (в районі сучасних вулиць Рейтарської і Стрілецької) [38, с. 198; 39, с. 291].

Роботи комісії, створеної за наказом І. Мазепи, побільшало не тільки на території давніх поселень, а й на землях, освоєних у ІІ-й половині XVII ст. Саме тоді відбувалося видозмінення встановлених меж, які виникали з розширенням ремісничих господарств, будовою млинів, створенням ставків тощо, а також завдяки новій житловій забудові. Звичайно, усі ці процеси відбивалися й на ландшафті міста.

Назви природних орієнтирів (топонімів) перейменовувалися новоприбулими поселенцями, а старі виходили з обігу, що потім викликало плутанину у межових документах, давніх позовах і правонаступництві [3, с. 349; 62, с. 127]. При цьому магістратське самоврядування подільського міщанства, не знаходячи підтримки у військової влади чи лівобережного малоросійського управління, сподівалося на пряме заступництво київського воєводи, а згодом губернатора [50, с. 328]. У цей час Поділ поступово втрачав свою роль загальноміського центру, спершу через побудову у ІІ половині ХУІІ ст. Старокиївської, і особливо на початку ХУІІІ ст. - Печерської фортеці [53, с. 110].

Дещо по-іншому розбудовувався Печерськ. У кінці ХУІІ - на початку ХУІІІ ст. відбувся поступовий перехід у керівництві місцевими містобудівними процесами від монастирів, які не могли утримувати порядок у Печерському містечку, до російських військових і гетьманства.

Починаючи з відновлення і модернізації укріплень верхньої території Києво-Печерського монастиря гетьманом І. Мазепою та його кількома попередниками (і особливо із заснуванням нової Києво-Печерської фортеці Петром І 15 серпня 1706 р.) відбулося докорінне перепланування місцевості та знищення значної частини поселень. Ці та подальші зміни за 2-ге десятиліття ХУІІІ ст. засвідчуються численними кресленнями, зокрема, датованими 1719 р. [53, с. 243].

Посилення контролю московського уряду за будівництвом і гарнізоном Києво-Печерської фортеці послужило приводом для створення Київської губернії у 1708 р. (на території України) та російських губерній із центрами в Орлі та Курську [47, с. ІІІ]. Зокрема, у Києві посади губернатора або генерал-губернатора за період 1700-1917 рр. обіймали загалом 85 осіб [84, с. 19; 57, с. 210].

Цікавим є той факт, що угоду від 1686 р. про відмову Польщі від прав на Київ було підтверджено Польським сеймом на Варшавському вільному з'їзді 4 лютого 1710 р. і то частково [74, с. 126].

Із 171 1 р. у фортеці і форштадті на Печерську розквартировувалася переведена зі Старого міста російська адміністрація - цивільне та військове керівництво міста і губернії, губернська канцелярія, а також гарнізонні війська, які разом із іншими поселенцями утворили воєнізоване напівзакрите містечко, відокремлене рельєфом і лісовими масивами на місці майбутніх Печерської і Двірцевої адміністративних частин і вулиці Хрещатик [6, с. 88; 50, с. 328; 68, с. 35].

Перебуваючи в оточенні військових, монастирі ще деякий час зберігали частину своїх володінь, зокрема, території між Либіддю і Дніпром, Хрещатою долиною і Печерською фортецею входили до маєтностей Печерського і Пустино-Микільського монастирів (хутір Панківщина належав першому) [54, с. 80].

Однак, із часом форштадт - Солдатська слобода - розширив свої межі завдяки активній розбудові довколишніх поселень, а саме на північний захід від Лаври у напрямку сучасних вулиць Омеляновича-Павличенка (колишня Суворова) та Московської. Змінився і характер населення форштадту: піддані монастирів поступово витіснялися будівельниками укріплень і солдатами гарнізону. З 1717 р. у Солдатській слободі розташовувалися й російські регулярні стрілецькі полки, перші чотири тисячі з яких було переведено зі старих квартир із різних частин міста [50, с. 244].

Одним із виявів адміністративної діяльності у Києві було проведення звіряння прав і належності власності під час Генерального слідства про маєтності, котре відбулося у травні 1729 р. Закріплені за кожною сотнею члени полкових комісій збирали та систематизували свідчення (сказки) мешканців й автентичні документи власників про історію та підстави володіння маєтностями представниками козацької старшини або місцевого самоврядування [7, с. 372-373]. Можна згадати й про так звані «протипожежні накази» від 9 жовтня 1742 р., в яких, зокрема, йдеться про обов'язкові цегляні пічні труби в усіх будівлях на Печерську. Виконання цього наказу було неможливим із низки причин: у 800 дворах мешкало 7432 душі, з яких 2075 були кріпаками Києво-Печерської лаври і не мали статків для перебудови печей. Відповідно до архівних джерел, мешканці селища Васильківська Рогатка (яке розміщувалося на землях Києво-Печерської лаври за Васильківськими воротами) складали солдати, козаки з сім'ями та нечисленна обслуга Печерського та Микільського монастирів, а також селяни (останні на 1756 р. становили 265 осіб), частина з яких мешкала у 481 будинках без пічних труб [50, с. 244-247].

У ІІ-й половині ХУІІІ ст. намагання призначеного царською владою гетьмана К. Розумовського зміцнити роль автономії України шляхом запровадження ідеї централізованої та спадкової влади не отримала підтримки серед населення. Адже модель централізованої влади йшла у розрізі з міським самоврядуванням й обмежувала магдебурзьке право, полишаючи поза увагою позови міщан щодо незаконного привласнення земель у Києві та порушення муніципальних прав козацькою старшиною.

Після повернення міста під егіду Гетьманщини (1751 р.) ще більше загострились відносини центральної влади з міською та губернською адміністраціями. В решті-решт у 1764 р. Київ за наказом Катерини ІІ вийшов із-під гетьманської юрисдикції [87, с. 375; 13, с. 201-205; 24, с. 76-81]. Загальна невизначеність, зокрема щодо приналежності територій, гальмувала містобудівний розвиток Києва. Міські території в останній третині ХVІІІ ст. являли собою три відокремлені складним рельєфом і неупорядковані укріплені райони: Печерськ, Старий Київ і Поділ. Саме таким згадується місто Київ під час візиту імператриці Катерини ІІ [73, с. 93; 2, с. 52].

Проте слід відмітити, що деякі адміністративні зміни все ж таки відбувалися. У 1775 р. було ліквідовано Київську губернію, а Київ з околицями увійшов до складу Малоросійського відомства. У 1781-1782 рр. місто було долучено до Київського намісництва й відкрито для поселенців із інших регіонів України [84, с. 19; 53, с. 1 12]. Після цього за урядовою адміністративною реформою окремі частини Києва - Печерськ, Верхнє та Нижнє місто були об'єднані в єдине ціле, а разом із тим, до міської території також приєднане передмістя Плоске з боку Подолу, яке на той час швидко забудовувалося й заселялося.

Саме тоді, у 1782 році, було скасовано магістратське самоуправління. Вирішення господарських питань Подолу тепер покладалося на Казенну палату, а адміністративні - входили до обов'язків цивільного губернатора, хоча до того згідно з «Городовим уложенієм» 1718 р. господарська й адміністративна влада Нижнього міста мала передаватися новоствореній загальноміській Думі [53, с. 111-112].

За новим «Городовим уложенієм» 1785 р. відмінявся колишній поділ мешканців Києва на міщан із магдебурзьким правом і «посполитих» - без міських привілеїв. Натомість вводилися шість станових груп, у яких місцеві та прибулі купці й ремісники виводилися зі складу міщанства. Посприяла розбудові Подолу й урядова секуляризація 1786 р. з «резервацією» монастирських і церковних земель на користь приватних садиб і відміною у 1790 р. приходського територіального поділу на користь квартального. Приміром, Кожум'яцька слобода та квартали, прилеглі до Замкової гори, хоча й розбудовувалися разом із Подолом, були долучені до земель Верхнього міста [53, с. 112-115].

У 1793-1796 рр. із переходом Києва й усього Західного краю від Речі Посполитої до Російської імперії ліквідуються залишки запровадженої у 1566 р . територіальної системи воєводств та повітів [27, с. 68; 47, с. ІІІ]. Згідно з указами Павла І від 30 листопада та 12 грудня 1796 р. про новий поділ держави на губернії, Київ із околицями та новими правобережними землями відділявся по Дніпру від Малоросійського управління в окрему губернію [52, № 17594, 17702, 17634, 17735]. Згідно з сенатським указом від 29 серпня 1797 р. визначилися нові губернії, зокрема, Київська зі штатним поділом на 12 повітів [52, № 18117; 58, с. 9; 84, с. 19].

До кінця XVIII ст. місто не зазнало особливих змін. Поділ поступово втрачав домінуючі позиції адміністративно-економічного центру, що було обумовлено розвитком Верхнього міста та Печерська, де перебували військовий і цивільний губернатори. Хоча у 1798 р. на прохання депутації від мешканців Подолу Павло І навіть відновив магістратське правління (проіснувало до 1834 р.), але це не вплинуло на територіальні зміни в цілому [53, с. 111, 116].

Навколо Печерської фортеці на звільненій від споруд і дерев відкритої еспланади (на ширину у 130 сажнів від цитаделі) виник так званий Печерський форштадт. Значна частина витіснених військовими порядками мешканців при монастирях засновала кілька окремих слобідок, приміром, Свято-Озерну - на Звіринці, Солону Гірку - на схилах Дніпра та поселення Ямки - неподалік від військового шпиталю [50, с. 245-246]. Жваве заселення Звіринця, а швидше за все, його стратегічне розташування недалеко від Печерської фортеці, підштовхнуло Сенат видати указ (від 26 липня 1799 р.) про включення Звіринця до складу міста та підпорядкування київській поліції, але на сільський спосіб життя його мешканців це не вплинуло [21, с. 254]. Хоча варто зауважити, що у цей час навіть на ближчих Липках також розташовувалися заміські садиби та відомий липовий гай [54, с. 86].

На початку ХІХ ст. територія Київської губернії збільшилася за рахунок залучення до неї міста Бердичева, розширившись таким чином до 12 штатних повітів (1804 р.) [47, с. III]. За демографічними показниками Київ на цей час досяг рівня «середнього» міста (1811 р.) [64, с. 69].

Саме в цей час продовжується освоєння нових внутрішніх територій у межах міста та виведених із-під військового відомства земель. Заселення також відбувалося шляхом надання урядом вільних земельних ділянок окремим особам за умови їхньої неодмінної забудови впродовж двох років. Зокрема, у 1800 р . такі ділянки були надані високим цивільним і військовим чиновникам та дворянам навколо Кловського палацу [54, с. 82; 2, с. 237]. Така вибірковість, хоча й поступово перетворила Липки на респектабельний адміністративний район, але не сприяла його швидкому залюдненню.

Суттєве збільшення числа поселень не тільки на цій території, а й на інших, припадає на 1810-ті рр. через знищення пожежею 1812 року численних дерев'яних садиб на Подолі, що сприяло його занепад. Після цієї події уряд дозволив селитися на Липках досить вільно навіть євреям. Цього ж року на південні схили Липського плато з Подолу перебралися німецькі колоністи.

Значною була також кількість українських мешканців і місцевої знаті, котра входила до Дворянського зібрання, перебуваючи під польським впливом. Закономірним було зарахування Липок разом із Печерським форштадтом до 2-ї частини Києва згідно з наступним адміністративно-територіальним поділом, що підтверджують плани міста 1830-х рр. [54, с. 86, 91-92; 18, с. 35].

У 30-х рр. ХІХ ст. модернізацією укріплень Києво-Печерської фортеці було викликано переселення значної частини садиб і магазинів із вулиці Московської, яка на той час вважалася головною вулицею міста та прилеглої до неї місцевості на Хрещатицьку долину, що дало поштовх до розбудови до кінця століття нового центрального району Києва [50, с. 31].

Змін зазнали й інші частини Верхнього міста після нового етапу розбудови фортифікаційних укріплень і перепланувань Печерська І-ї половини ХІХ ст. Так, селище Васильківські Рогатки, що знаходилося за Васильківськими воротами, остаточно припинило своє існування. Частина мешканців із ліквідованих поселень засновували нові в інших частинах міста, зокрема, разом із солдатами-інвалідами київського гарнізону вони стихійно заснували суто сільську слобідку з садами та городами на одному з уступів наддніпрянських пагорбів під стінами Військово-Микільського монастиря, що ближче до Аскольдової могили й Угорського урочища, - так звану Красницю [50, с. 246-247].

Посилення державного контролю за розвитком Києва та губернії сприяло створенню у 1832 р. нової адміністративної посади - Київського генерал-губернатора (раніше цю посаду обіймали військовий і цивільний губернатори). Резиденцією усіх генерал-губернаторів, які обіймали цю посаду в Києві з 1832 р. до її скасування у 1914 р., був генерал-губернаторський палац на вулиці Інститутській, на місці нинішнього будинку № 20/8 [84, с. 19; 36, с. 70].

Значним кроком у вдосконаленні територіального устрою Києва став поділ міста на шість поліційних частин за указом імператора Миколи І у 1833-1834 рр. Згідно з указом, Липки увійшли до ІІІ - Двірцевої - частини (окремо існували дільниці Печерськ і «Новоє Строєніє») [78, с. 551; 54, с. 86; 56, с. 228]. Починаючи з середини ХІХ ст. у місті разом із заселенням внутрішніх районів відбувалося приєднання колишніх передмість, зокрема, у 1851 р . за наказом Миколи І місту було передано частину місцевості Шулявка. Права (верхня) Шулявка, яка відділялась Брест-Литовським шосе від Лівої (повітової, нижньої) Шулявки, також увійшла до Двірцевої поліційної частини 1861 р. [1, с. 184; 54, с. 80].

Поступово починає змінюватися склад населення Києва, у якому на 1870 р . проживало 75 тис. мешканців [19, с. 80]. Можна припустити, що одним із поштовхів до збільшення кількості робітників у 1860-х рр. стала відміна кріпацтва та перехід селянства з панських господарств на промислові підприємства. Міграційні процеси стимулювали забудову вільних міських територій і передмість садибними ділянками, де селилися переважно незаможні стани. Таким чином з'являлися робітничі або напіввійськові селища (слобідки або передмістя), котрі спочатку виникали стихійно, а потім набували регульованого характеру і узгоджувалися з офіційним адміністративно-територіальним поділом Києва [35, с. 27-31].

Уперше принципово новий підхід до розбудови міста зафіксовано на міському плані Києва від 1874 р. Тут були виділені всі існуючі поліцейські дільниці, а також передмістя, що не входили до міських меж, зокрема, Куренівка, Верхня та Нижня Солом'янки, села Шулявка та Деміївка. При цьому передбачався додатковий поліційний поділ міських вулиць і площ на розряди. Таких розрядів було чотири: першим охоплювалась половина Старокиївської частини, площі та вулиці Подільської, Плоської, Двірцевої, Либідської частин. На цій території дозволялося зводити муровані будинки з флігелями за червоними лініями. Для Старокиївської і Двірцевої частин дозволялася лише двоповерхова забудова. До другого розряду було зараховано Старокиївську, Подільську та Плоську частини. У Двірцевій частині і для значних ділянок Либідської дозволялося вкривати одноповерхові кам'яниці залізною покрівлею або надбудовувати верхні дерев'яні поверхи та користуватися присадибними ділянками. До третього розряду входили частини дільниць 1-го та 2-го розряду з відповідними спорудами, але без оздоблення та допуском на дерев'яні будинки з фасадами на кам'яних підмурках. Четвертим охоплювалися усі інші частини та міські околиці з дозволом на дерев'яні або обшиті деревом споруди. Одним із недоліків цього плану була загальна хаотичність забудови міста, площа якого на той час сягала 175 га [64, с. 73-74; 86; 14].

Із ініціативи Південно-Західного відділу імператорського Російського географічного товариства та за підтримки генерал-губернатора князя О. Дондукова-Корсакова 2 березня 1874 р. було проведено Київський одноденний перепис із метою вивчення економічного стану Південно-Західного краю, який переслідував швидше науковий, а не адміністративний інтерес [37, с. 85-86; 81, арк. 21-24; 22, с. V]. Перепис проходив на території міської частини Києва та на околицях Шулявка, Солом'янка, Протасів Яр, Байкові поселення, Деміївка, Саперна Слобідка. Переписом було охоплено усі соціальні верстви населення за особливою формою анкетування, включаючи вихованців закритих навчальних закладів, хворих у лікарнях, секретних в'язнів і військових нижніх чинів у казармах. У підсумку, загальний підрахунок зафіксував 127 251 мешканця - вдвічі більше від офіційної чисельності.

Найбільш заселеними виявилися 2-й квартал Печерської частини міста (10 719 осіб) і Лук'янівський квартал (9 806 осіб). Із них меншість народилася в Києві (36 005 осіб із найбільшим відсотком у Куренівському кварталі); більшість киян походила з українських губерній (93 870 осіб). Окрім того, на час перепису в Києві перебувало 2 170 іноземців [37, с. 88, 90; 22, с. 3-5].

Результатами згадананого перепису 1874 р. послуговувалися як офіційними у 1878 р., хоча вказувалася дещо менша чисельність мешканців - 126 272 особи - з поясненням, що останні свідчення мало відрізняються від відомостей 1870 р. Зважаючи на щорічний приріст населення на 1%, число мешканців могло бути занижене. Варто згадати про значну кількість неврахованого населення, зокрема, зазначалося, що на 1878 р. до Києва прибуло лише 730 осіб. Незайвим буде згадати про свідчення щодо кількості «незаконнонароджених» немовлят у 1878 р. (777 на 5 158 осіб), що складало найвищий показник по губернії (15%). Це було викликано перебуванням у місті численного військового гарнізону, промислових робітників і «прийшлого» населення [40, с. 24-25, 27-28].

Загалом на цей час Київ адміністративно поділявся на вісім поліцейських дільниць: Старокиївську, Палацову (Двірцеву), Либідську, Бульварну, Новоє Строєніє, Подільську, Плоську та Лук'янівську. За розмірами забудованої території Київ поступався лише Москві та Петербургу, а ціна на землю в різних частинах міста визначала відповідні розміри новобудов. Максимальна щільність забудови припадала на Бульварну дільницю міста (95,8%). За нею йшли Старокиївська (77%), Подільська (71%), Лук'янівська (53%), Палацова (49%) та Либідська (41%). Найменш забудованими залишалися Печерська (17%), Плоська (15%) та Солом'янська (10%) частини [67, с. 61].

Таким чином, Київ на межі ХІХ та ХХ століть згідно з цими показниками був заселений досить нерівномірно, де найщільніша забудова припадала на житлові квартали центру (Бульварна, Старокиївська та Подільська частини). Крім того, Київ як промисловий осередок не потребував значного розширення площ, порівнюючи з Харковом, Катеринославом та Одесою.

Саме в цей час міську владу постійно турбували проблеми оптимізації міської поселенської структури, насамперед, із огляду на збільшення кількості потенційних платників податків. Питання розширення міських меж дебатувалися в Київській Думі переважно в контексті незадовільного санітарного стану передмість і загрози перенесення епідемій із околиць у центр, а також скупчення осіб без певного місця проживання, «порушників спокою», кримінальних елементів, стихійне виникнення житлових поселень на неконтрольованих околицях.

Так, праву (міську, верхню) Шулявку у 1875 р. було поділено на 5 кварталів, а у 1879 р. долучено до складу Лук'янівської поліцейської дільниці. У 1881 р. і ліва (повітова, нижня) Шулявка, яка входила до складу Білогородської волості Київського повіту, була долучена до Бульварної поліцейської частини Києва [1, с. 184; 22, с. 3, 390-399; 82, арк. 46 зв., 47]. Питання про приєднання передмість до Києва набуло ще більшої актуальності у 80-ті рр. XIX ст. На 1889 р. Звіринець, Байкова гора, Протасів Яр, Верхня Солом'янка, Шулявка, Пріорка, Куренівка та Труханів острів були приєднані до існуючих міських районів (територіально-адміністративних одиниць) [1, с. 183].

Первая всеобщая перепись населения Российской империи (1897 г) визначила чисельність населення Києва у 247 723 мешканці, що майже удвічі перевищувало попередні показники і досягала цифри, що відповідала кількості населення половини Київського повіту, а також виводила місто на шосте місце у загальному переліку найбільших міст Російської імперії, поступаючись лише Санкт-Петербургу, Москві, Варшаві, Одесі та Лодзю.

Цей перепис виявив також кількісний показник мігруючого до Києва населення з Київської губернії (12-15%) та з-за її меж (21-32%). Відомо також, що на той час до Києва були приєднані такі поселення, як: Верхня Солом'янка (6376 осіб), Пріорка (3538 осіб), сел. Шулявка (5242 особи), Звіринець (4911 особа), Куренівка (3237 осіб), Нижня Солом'янка (1819 осіб), Байкова Гора (1806 осіб), Лук'янівка (535 осіб), Протасів Яр (505 осіб), Сирець (214 особи), Урочище Оболонь (65 осіб), Саперний табір (23 особи) [47, с. V, Приложение; 19, с. 80; 5, с. 138].

Наприкінці ХІХ ст. - на початку ХХ ст. у Києві, з одного боку, невпинно продовжувала зростати промисловість, а з нею й кількість населення, а з іншого боку, містобудівному розвитку ставала на заваді застаріла структура й організація міста, розпланування та забудова яких не відповідали новим потребам життя [64, с. 74; 14]. Така розбіжність по-різному відображалася на вигляді міста й по-різному використовувалася його мешканцями. Зокрема нечисленні колишні швейцарські біженці-переселенці, а згодом власники заводів, службовці та відомі комерсанти змогли досягти контролю над усім кондитерським ринком міста, який став традиційним для членів їхніх сімей [8, с. 83-84; 90, с. 21].

На противагу цьому, місцеві київські купці та міщани, дрібні торговці, ремісники, робітники традиційно проживали на території історичного урочища Гончарі-Кожум'яки, який залишався «осередком архаїчності», хоча саме завдяки цьому планування, характер і тип житлової забудови торгово-ремісничого району Києва зберігався впродовж кількох століть [65, с. 80]. Не останню роль у розширенні меж і переході до забудови центральних районів Києва прибутковими будинками відігравали розміри земельних ділянок, які в багатьох випадках, а особливо у престижних районах, визначали їх вартість, що постійно зростала.

На початку XX ст. розбудові у межах Києва посприяло те, що після стрімкого зростання ринкової вартості землі наприкінці ХІХ ст. ціни остаточно встановилися відповідно до районів міста [67, с. 60; 42, с. 5, 13].

На межі ХІХ-ХХ ст. внаслідок приєднання околиць територія Києва збільшилася з 64,3 до 123,47 кв. км, за іншими даними, з 175 га у 1874 р. до 13 625 га у 1900 р. На той час місто вже мало 230 вулиць та провулків, 16 площ, 14,4 тис. житлових і 13 тис. нежитлових приміщень [64, с. 74; 14; 1, с. 184].

У цьому зв'язку варто нагадати про динаміку зростання населення Києва протягом останніх десятиліть ХІХ ст., чисельність якого підштовхувала до подальшого розширення меж міста: 1871 р. - 80 тис., 1875 р. - 127,3 тис., 1879 р. - 188,5 тис., 1883 р. - 154,5 тис., 1887 р. - 170 тис., 1893 р. - 188,5 тис., 1898 р. - 253 тис., 1902 р. - 290,4 тис., 1906 р. - 332,8 тис. осіб [9, с. 84-86; 48].

Дуже часто розширення міської території відбувалося на прохання мешканців самих передмість, оскільки деякі селища вже фактично злилися з містом. Проте, непоодинокими були й випадки незгоди мешканців навколишніх сіл переходити під міське управління. Так, у 1908 р . розпочалося залучення до міської межі селища Забайков'є разом із Байковим цвинтарем, офіційне підпорядкування Верхньої і Нижньої Солом'янки, Кучминого та Протасового Ярів, Батиєвої Гори до Солом'янського відділу (за ухвалою Київської міської управи згідно з дореволюційним положенням Ради Міністрів від 2 червня 1910 р.). У 1911 р. постало питання про приєднання до Києва села Деміївки та дачної місцевості Святошин (остання на той час вже отримала постійний зв'язок із містом завдяки спорудженню трамвайної колії, Деміївка також мала свій трамвайний маршрут). Однак, деміївські селяни відмовились від цієї пропозиції [1, с. 183-185; 17, с. 1-2].

Того ж року на фоні небувалого розширення території вартість землі знову почала зростати - найдорожчими були ділянки на вул. Хрещатик - між міською Думою та вул. Фундуклеївською (від 500 до 800 крб. за 1 кв. саж.), найдешевшими - в районі Плоського (частини Подолу та Оболоні) - від 5 крб. за 1 кв. саж. [67, с. 61].

Процес приєднання деяких поселень до Києва тривав доволі довго. Зокрема, у 1913 р. міністерство внутрішніх справ, київські міські і земські відомства та інші установи знову заговорили про приєднання до Києва сіл Деміївки, Забайков'я з Байковою горою та селища Святошин. Проте, мешканці Святошина наполягали на особливих умовах приєднання та надання Святошину статусу курортного міста [1, с. 184].

Новий план від 1913 р. передбачав поділ Києва на вісім великих адміністративних районів: Бульварного, до якого увійшли Шулявка, Політехнічний інститут, так звані Казенні Дачі та зелений масив Кадетського Гаю, а також Лук'янівка, межа забудови якої проходила біля Лук'янівського цвинтаря. Передмістями були визнані Святошин і Пуща Водиця. Новоприєднаними районами стали Нижня та Верхня Солом'янка, Батиєва гора, Протасів і Кучмин яри, а також Караваєві Дачі.

Загальна площа міста на той час становила 123,47 кв. км із населенням 626 тис. мешканців. Місто мало 340 вулиць та близько 60 провулків з 5500 кам'яними та 11500 дерев'яними будинками [64, с. 76; 14]. За архівними даними від 1 січня 1914 р. населення Києва складало 626 313 особи [11, арк. 1].

У 1914 р. до складу міста було повторно приєднано ліву частину Шулявки та селище Караваєві Дачі, колишні Казенні Дачі, садибу Політехнічного інституту і цвинтар Шулявської церкви, а у вересні 1918 р. - с. Деміївку і Саперну Слобідку [1, с. 184; 17, с. 1-2; 55; 83, арк. 4-14 зв.; 12, арк. 7].

Окремо заслуговує на увагу приєднання до міста Залізничної колонії - поселення, яке виникло в 1870-х рр. у зв'язку з будівництвом залізниці на околиці тодішнього Києва. На початок XX ст. воно було повністю сформоване як робітниче селище, котре мало визначену містобудівну структуру зі своєю мережею вулиць і чітким функціональним зонуванням.

Поряд із виробничими, громадськими та соціально-побутовими спорудами основну частину будівель складало житло - одно- та двоповерхові цегляні будинки для інженерно-управлінського і технічного персоналу та робітників залізниці. Більшість таких будівель збереглися до нашого часу вздовж сучасних вул. О. Кобелєва (колишня Д. Фурманова) і К. Брюлова. Розпланування та забудову Колонії було здійснено за проектом архітектора О. Кобелєва [20; 67, с. 75; 66].

На противагу призалізничним територіям зовсім неорганічно розвивалася та частина Печерська, котра кілька століть перебувала у підпорядкуванні військових відомств. На початку ХХ ст., впритул наблизившись до центру, землі Печерської дільниці без чіткого розпланування мали вигляд і стан заселеності гірший, ніж у київських передмістях. Так, за даними перепису 1919 р. на Печерський переписний район припадало тільки 1,19% населення, що було у 7-8 разів менше, ніж на Татарці і Лук'янівці [64, с. 75; 79].

На останок, буде доречним додати, що у порівнянні з ІІ половиною ХІХ ст., дуже динамічним видався для мешканців Києва кінець 1910-х рр. - початок 1920-х рр. Так, цивільне населення міста (без Деміївки і Слобідок) у вересні 1917 р. налічувало 464 тис. осіб, до перепису 12-16 березня 1919 р. його кількість зросла до 509 тис. осіб (на 9%), але за переписом 10 вересня 1920 р. воно зменшилось до 365 737 осіб (на 32,6%) [1, с. 186; 80, арк. 22].

Отже, адміністративний поділ і розмежування міських територій були нерозривно пов'язані й постійно залежали від перебігу історичних подій на території Києва. Адміністративно-територіальний поділ міста залежав не тільки від загальнополітичних, військових, економічних, а й від суто місцевих (містобудівних) умов, які впливали на визначення його меж.

Конфігурація численних наділів при розподілі міських земель відображала локальні особливості рельєфу, трансформації природного ландшафту, антропогенні зміни водно-суходільних поверхонь і зелених насаджень. Такі фактори, як: розширення та ущільнення міських поселень, нехтування і різночитання права власності, самовільна хаотична забудова і деякою мірою чисельність і щільність населення за районами, його етнічний склад загалом впливали на формування київського міського ландшафту періоду ХУІІІ - початку ХХ ст. як елементу культурної спадщини. Адміністративно- територіальний поділ Києва, що мав різні форми та найменування впродовж двохсотлітнього історичного періоду, знайшов своє відображення в урбанізованому комплексі сучасного Києва.

У подальших публікаціях планується розглянути інші компоненти сучасного міського культурного ландшафту Києва: природні (топографія та гідрографія), інфраструктурно-господарські (наслідки різних режимів використання територій), військово-політичні (зокрема, укріплення стратегічно значущих місцевостей) та суспільні (облаштування центральних районів на фоні поступового занепаду околиць).

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА

2. Берлинский М. Краткое описание Киева, содержащее историческую перечень сего города, так же показание достопамятностей и древностей онаго. Санкт-Петербург: В тип. деп. нар. просвищ. 1820. 193 с.

3. Бреяк О. В. Історична топографія Плоської частини Києва [Електронний ресурс]. - [Назва з екрану]. - Режим доступу: http://fs149.www.ex.ua/get/55862c95953dc12c2590918a26df6f 2а/94275320/.

4. Вишневський В. І. Малі річки Києва. Київ: Інтерпрес ЛТД, 2007. 28 с.

5. Водотика Т С. Міграційні й модернізаційні процеси в містах Наддніпрянської України за данними першого загального перепису Російської імперії 1897 р. // Український історичний журнал. 2013. № 5 (512) вересень-жовтень. С. 124-142.

6. Военно-исторические материалы: Крепости (по Н. Закревскому и Фундуклею) // Военно-исторический вест ник. 1909. № 1 и 2. Май-Июнь. Год изд. первый. Ч. 1. С. 83-89.

7. Волерт Я. До питання про земельні володіння Києво-Печерського монастиря (за матеріалами Генерального слідства про маєтності 1729-1731 рр.) // Нові дослідження пам>яток козацької доби в Україні. 2011. Вип. 20. Ч. 1. С. 371-379.

8. Гетте Г. Л., Молотков Г. С. Міські швейцарські колонії на півдні Російської імперії // Чорноморський літопис. 2014. Вип. 10. С. 81-86.

9. Глизь Ю. І. Київська міська дума: виборці, гласні та виборчі практики (1871 р. - початок ХХ ст.) // Проблеми історії України ХІХ - початку ХХ ст. 2013. Вип. 22. С. 174-192.

10. Гнатюк Л. Р., Бовкун М. С. Особливості формотворення міського середовища на прикладі історичного центру Києва // Сучасні проблеми архітектури та містобудування. 2011. Вип. 28. С. 39-44.

11. ДАК. Р 11. Оп. 2. Спр. 87.

12. ДАКО. Ф. Р-432. Оп. 3. Спр. 36.

13. Деліманський Р. Боротьба Київського магістрату з гетьманським урядом за свою автономію у 30-60 рр. ХУІІІ ст. // Українська козацька держава: Витоки та шляхи історичного розвитку: Матеріали Третіх Всеукраїнських історичних читань.: зб. наук. ст. Київ - Черкаси, 1993. С. 201-205.

14. Дмитренко Т Д., Шулькевич М. М. Киев: Архитектурно-исторический очерк / Изд. 6-е, перераб. и допол. Київ: Будівельник, 1982. 448 с.

15. Забашта А. С. Историко-правовая характеристика магдебургского права в г. Киеве // Наука и современность. Юридические науки. 2012. № 16-2. С. 191-199.

16. Звіряка А. І., Вечерський В. В. Історичний ландшафт Київських гір і долини р. Дніпра як ландшафтна пам'ятка // Праці Науково-дослідного інституту пам>яткоохоронних досліджень. 2010. Вип. 5. С. 198-235.

17. Известия Киевской Городской Думы. 1910. № 10.

18. Иконников В. Киев в 1654-1855 гг. // Киевская старина. 1904. № 10.

19. Ієвлева В. П. Індустріальний розвиток Києва на межі ХІХ та ХХ ст. // Матеріали 2-ї Всеукраїнської наукової конференції «Актуальні питання історії техніки». Київ: Поліграфічне підприємство «ЕКМО», 2003. С. 80-82.

20. Ієвлева В. Пам>ятки індустріального розвитку Києва кінця XIX - першої третини XX століття. Київ: Прес-КІТ, 2008. 248 с.

21. Кваша В., Кохно М., Собко В., Майко Т Сад над Славутичем // Хроніка 2000. № 4142. Поезія українського парку / гол. ред. Ю. Буряк. Київ: Вид. «Український письменник», 2001. 800 с.

22. Киев и его предместья: Шулявка, Соломенка с Протасовым Яром, Байкова Гора и Демиевка с Саперною Слободкою по переписи 2 марта 1874 г., произведенной и раз-работанной Юго-Западным Отделом Императорского Русского Географического Общества. Киев: тип. Имп. Ун-та св. Владимира, 1875. LII. 403 с.

23. Киевская старина. Киев: тип. Г. Т Корчак-Новицкого, 1888. Т 20. Январь-март. Год 7-й. 538 с.

24. Климовський О. І. До питання про «обмеженість» магдебурзького права середньовічного Києва // Український історичний журнал. 1997. № 4. С. 76-81.

25. Кожаненко О. А. Проекти модернізації Звіринецького укріплення в експозиції капоніру ІІ полігону НІАМ «Київська фортеця» // Український технічний музей: історія, досвід, перспективи: мат. 12-ї Всеукр. науково-практ. конф. Київ: Центр памяткознавства НАНУ і УТОПІК, 2016. С. 60-63.

26. Козій В. Становлення Київської міської думи та діяльність в ній гласного Федора Мерінга // Етнічна історія народів Европи. 2015. Вип. 46. С. 70-74.

27. Крикун М. Г Повітовий поділ Київського воєводства в останній третині ХУІ- ХVІІІ ст. // Історико-географічні дослідження в Україні. 1992. Ч. 2. С. 68-84.

28. Курінний О. В. Українське самоврядування й правова система від кінця XVIII - до середини ХІХ ст.: тяглість та остаточна ліквідація // Наукові записки Національного університету «Києво-Могилянська академія». 2015. Т 168. Юридичні науки. С. 60-63.

29. Любичанковський С. В. Організація губернаторської влади в Європейській частині Російської імперії наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. // Український історичний журнал. 2007. № 4. C. 82-90.

30. Максимович Н. И. Гидрологический и гидрографический очерк Киевской губернии. Киев, 1920. 32 с.

31. Максимович Н. И. Гидрология рек Киевской губернии. Киев, 1920. 50 с.

32. Максимович Н. И. Днепр и его бассейн. [История гидрографии реки. Современные материалы по гидрологии Днепра и его главнейших притоков, с приложением карт, графиков, планов, видов важнейших местностей и гидротехнических сооружений и поверстным указателем (судоходным дорожником) реки]. Киев: тип. С. В. Кульженко, 1901. 30 с.

33. Максимович Н. И. Днепр и его бассейн. Приложение. [Кн. 1-2]. Киев: тип. С. В. Кульженко, 1901. 91 с.

34. Максимович Н. И. Днепр у гор. Киева: краткий гидрографический и исторический очерк. - Киев: тип. С. В. Кульженко, 1898. 59 с.

35. Манифест 19 февраля 1861 года // Российское законодательство X-XX вв.: в 9 т. Т. 7. Документы крестьянской реформы / Отв. ред. О. И. Чистяков. Москва: Юридическая литература, 1989. С. 27-31.

36. Мацузато К. Ядро или переферия империи? Генерал-губернаторство и Малороссийская идентичность // Український гуманітарний огляд. 2002. Вип. 7. С. 69-82.

37. Милько В. Київський одноденний перепис населення 2 березня 1874 р.: організація, проведення, результати // Український історичний збірник. 2012. Вип. 15. С. 85-93.

38. Мовчан І. І., Ієвлев М. М., Козловський А. О. Дослідження Дитинця стародавнього Києва // Археологічні відкриття в Україні 2001-2002 рр. 2003. Вип. 5. С. 194-198.

39. Мовчан І. І., Козловський А. О., Ієвлев М. М. Про археологічні дослідження по вул. І. Франка, 4б, м. Києва в 2004-2005 рр. // Археологічні дослідження в Україні 20042005 рр. 2006. С. 288-291.

40. Мозговой В. Г Киевская губерния. Очерк. Киев: Губ. тип., 1881. 82 с.