Традиційна демонологія Хмільниччини

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Традиційна демонологія Хмільниччини

Володимир Галайчук

Львівський національний університет імені Івана Франка кандидат філологічних наук, доцент (Україна)

Анотація

демонологічне вірування хмільницький етнографічний

Метою статті є комплексна характеристика демонологічних уявлень та вірувань мешканців Хмільницького р-ну Вінницької обл. на основі власних записів з цієї частини історико-етнографічної Волині. Методологія дослідження заснована на поєднанні загальнонаукових (аналізу, синтезу, узагальнення) та спеціально -історичних (історико- типологічного) методів з принципами історизму, системності, науковості та верифікації. При фіксації матеріалів демонологічного характеру використано метод польової етнографії. Зразками для наслідування стали праці відомих українських етнографів, присвячені демонологічним уявленням та віруванням тієї чи іншої місцевості. Наукова новизна роботи полягає в оприлюдненні значного масиву польових етнографічних матеріалів, які автор зібрав у 2014 р. у сс. Воронівці, Зозулинці, Морозівка, Пагурці, Петриківці, Пустовіти, Рибчинці, Філіополь та м. Хмільник. Більшість з них публікуються вперше. Крім того, досі демонологічна традиція Хмільниччини ще не була предметом такої акумульованої уваги. За винятком окремих публікацій, авторами яких є учасники згаданої експедиції 2014 р. - Р. Сілецький, М. Баглай та А. Кривенко, ці терени у вказаному контексті були невідомі дослідникам народної духовної культури. Висновки. Демонологічна традиція Хмільниччини у ХХІ ст. залишається доволі багатою. Основними її персонажами є відьми та відьмарі, опирі, домовики, русалки, потерчата, померлі-ревенанти, чорт. У загальних рисах демонологія Хмільниччини нагадує східноволинську, що закономірно. Водночас простежується і зближення з подільською традицією, зокрема у віруваннях про опирів, про русалок -мавок, про бузину як «чортове дерево» тощо. Варто зазначити, що й саме місцеве населення, іноді виразно відчуваючи відмінність свого говору від подільського, на сьогодні ототожнює себе саме з Поділлям.

Ключові слова: історико-етнографічна Волинь, Хмільниччина, демонологічні уявлення та вірування, відьма, домовик, русалка.

Постановка проблеми. Одну з важливих галузей сучасної етнології становить вивчення народної демонології. Незважаючи на чималу кількість праць з цієї ділянки, демонологічна традиція окремих регіонів України все ще залишається мало знайомою дослідникам. Це спонукає до нових польових пошуків та оприлюднення їхніх результатів.

Аналіз джерел та останніх досліджень. Стаття ґрунтується на польових етнографічних матеріалах, які автор записав у Хмільницькому районі Вінниччини в липні 2014 р. (Матеріали зберігаються в Архіві ЛНУ ім. І. Франка [Архів ЛНУ. Ф. Р-119. Оп. 17. Спр. 710-Е]). Кореспондовані населені пункти залишилися у складі району й після реформи 2020 р.

Загалом досліджень, що висвітлювали б демонологію Хмільниччини, небагато. Окремих мікротем, зокрема уявлень про померлих, торкався автор цієї статті [Галайчук, 2015; 2016; 2017; Галайчук, Солоп, 2019], поховально-поминальна тематика представлена також у статті Романа Сілецького [Сілецький, 2019], у календарному контексті демонологічні аспекти цієї частини історико-етнографічної Волині розглянули Марія Баглай [Баглай, 2015] та Анастасія Кривенко [Кривенко, 2020].

Мета статті. Завданням цієї публікації автор вбачає комплексну характеристику демонологічних уявлень та вірувань Хмільниччини на основі власних записів із цього району.

Аннотация

Традиционная демонология Хмельниччини

Целью статьи является комплексная характеристика демонологических представлений и верований жителей Хмельницкого р-на Винницкой обл. на основе осуществленных автором записей в этой части историко-этнографической Волыни. Методология исследования основана на сочетании общенаучных (анализа, синтеза, обобщения) и специально-исторических (историко-типологического) методов с принципами историзма, системности, научности и верификации. При фиксации материалов использовался метод полевой этнографии. Образцами для подражания стали труды известных украинских этнографов, посвященные демонологическим представлениям и верованиям той или иной местности. Научная новизна работы заключается в обнародовании значительного массива материалов, собранных автором в 2014 г. в сс. Воронивцы, Зозулинцы, Морозивка, Пагурцы, Петрыкивка, Пустовиты, Рыбчинцы, Филиополь и г. Хмельник. Большинство из них публикуются впервые. Кроме того, до сих пор демонологическая традиция Хмельниччины еще не была предметом такого аккумулированного внимания. За исключением отдельных публикаций, авторами которых являются коллеги автора по экспедиции 2014 г. - Р. Силецкий, М. Баглай и А. Кривенко, этот регион в указанном контексте был неизвестен исследователям народной культуры. Выводы. Демонологическая традиция Хмельниччины в начале XXI в. остается достаточно богатой. Основными ее персонажами являются ведьма, ведьмак, упырь, домовой, русалка, потерча, умерший-ревенант, черт. В общих чертах демонология Хмельниччины напоминает восточноволынскую, что закономерно. В то же время наблюдается и сближение с подольской традицией, в частности в верованиях об упырях, о русалках -мавках, о бузине, как о «чертовом дереве». Стоит отметить, что и местное население, даже чувствуя отличие своего говора от подольского, сегодня отождествляет себя именно с Подольем.

Ключевые слова: историко-этнографическая Волынь, Хмельниччина, демонологические представления и верования, ведьма, домовой, русалка.

Abstract

Volodymyr V. Halaichuk

Ivan Franko National University of Lviv PhD (Philology), Associate Professor (Ukraine)

Traditional Demonology of Khmilnyk District

The purpose of the article is a comprehensive description of demonological ideas and beliefs of the inhabitants of Khmilnyk district of Vinnytsia region, made on the basis of their own records from this part of the historical and ethnographic Volyn.

The research methodology is based on a combination of general scientific (analysis, synthesis, generalization) and special-historical (historical-typological) methods with the principles of historicism, systematization, scientificity and verification. When recording demonological materials, the main thing was to use the method of field ethnography. The works of famous Ukrainian ethnographers devoted to demonological ideas and beliefs of specific localities were used as role models.

scientific novelty of the work in the first situation was due to the publication of a large array of field ethnographic materials, which the author collected in 2014 in the villages of Voronivtsi, Zozulyntsi, Morozivka, Pagurtsi, Petrykivka, Pustovity, Rybchyntsi, Filiopol and town Khmilnyk. Most of them are published for the first time. In addition, the demonological tradition of Khmilnyk district has not yet been the subject of such accumulated attention. With the exception of some publications, the authors of which are the participants of the mentioned expedition in 2014 R. Siletsky, M. Bahlay and A. Kryvenko, these areas in this context were unknown to researchers of folk spiritual culture.

Conclusions. Demonological tradition of Khmilnyk district at the beginning of the 20th century remains quite rich. Its main characters are witches and sorcerers, vampires, hobgoblins, mermaids, «poterchata», dead-«revenants», actually devils. In general, the demonology of the Khmilnyk district resembles the East Volyn region, which is natural. At the same time, there is a rapprochement with the Podillia tradition, in particular in the beliefs about vampires, about mermaids, about the elderberry as a «devil's tree» and so on. It is worth noting that the local population, sometimes clearly feeling the difference between their speech and Podillian, today identifies itself with Podillya.

Key words: historical and ethnographic Volyn, Khmilnyk region, demonological ideas and beliefs, witch, hobgoblin, mermaid.

Виклад основного матеріалу

Хоч на сьогодні, як нерідко кажуть на Хмільниччині, «помина'лись вже відьми в нас, повмирали...», чи не найбільше зафіксованих тут розповідей демонологічного характеру стосуються саме теми відьомства.

Відьми, за уявленнями, бувають «родимі» та «вчені»: «Кажут, шо є - родиця, а є - шо вчиця» (с. Філіополь). Вони шкодять людям і худобі: «Люди лего'чут (обмовляють. - В. Г.), підробляют... Є, шо худобі роблят відьми, людям роблят» (с. Рибчинці). Найчастіше проявом відьми вважають відбирання молока: «Вєдьми. Якшо теля є в нас, то вона в нас все приходить позичати: чи сірника, чи солі... І молоко може забрати» (м. Хмільник).

Бувало, що ловили відьму, коли та як жаба чи собака пробиралася у хлів, щоб видоїти корову: «Відьма людиною не прийде в хлів, вона переробляєцця на шось: то на жабу, то ше на шо» (с. Воронівці), «Кажут, шо вони можут перевернутися і на собаку, і на шо хоште. В нас їден чоловік, геть недалеко, через кілька хат, то в нього корова тоже - нема молока чо'сь. Кажний раз - видояна корова, видояна корова... Ну шо таке... Ну, він сів. “Я її зло'влю всьо рамно. Зло'влю - я її вб'ю...” Сів він... Пізно сидить. Їден вечер сидить, другий вечер... На третій вечер - приходе, з дійничкою, сідає пуд корову, доїт... А він її за плечи - лап. Зловив, і одсік пальці. Ото, каже, будут всі знати, шо ти відьма. І вона, каже, навіть в бо'льницю не пішла з тими пальцями і не показувала їх, шо вона така... То вона, певне, наша через хат п'ять сусіда. І вже стара баба, немолода» (с. Філіополь).

У розповіді з Рибчинців відьма фігурує у подобі схожої на собаку жінки: «Колись говорив мій свекор, шо як йшов десь з свею жінкою на баль: але - іде жінка, і дуже собаки її рвут. А ця жінка - така, як жінка, і так як собака похожа. І - груди в неї телемпаюцця, а собаки її рвут... А батько, свекор - ки'йом нагнав їх, вдарив ше її, вона заскавилі'ла і побігла. А на другий день каже до нього - я тибі зроблю, чо' ти мене бив? Така відьма була, шо робила худобі».

Побутує на Хмільниччині й типовий сюжет про відьом, як чолові к уночі на Юрія чи Купайла бачить відьму і механічно повторює її дії. Замість відьми, однак, у ньому фігурує «бабушка»- знахарка: «Ну, росте там травичка: там, там скубну'ла... Якесь зіллячко. Ну да й принесла, дала коровці. Ну вона дає коровка'м, то вона по-трошки, знаєте... А там [один] подивився - ага, ходить бабушка, піду-но і я. Пішов назбирав-назбирав... Та й викинув всьо корові. Вона - по-трошки дає, а він викинув корові все. Як він викинув все, то прийшлося - цю корову доїть- доїть, а цю корову вімнє розпирає. Шо робити? Чого тільки молока? Вона по -трошки, то тільки не бу'ло... Каже: “Шо комусь, те й мені, шо комусь, те й мені”. Набрав, набрав... Цю корову розпирає - шо робити? Пішов та й каже цьой бабушкі - так і так... “А шо ж ви давали її?” Він каже... То вона вже одробила, та й стало так, як тре', на мірі. А то було б корову затаскало це молоко... Вона вже знала, в який то день це рвати, шоб це зробити. На межі рвала. Але треба приказувати, якусь молітву читати до нього. Бо каже, пробачте: “З'їж вужа', а як без примо'ви, то нічо' не поможе”. То так воно і це було» (с. Рибчинці).

Натомість інша розповідь з Хмільниччини чітко вказує на те, що йшлося саме про відьму: «Про відьми - чом нє. Говорат. Я й сама бачила, яка вона. Моя й дядина була. З Костянтинова дядько привів. Тоже - Господи: рано встане, возьме гладущичка - і по росі. Ходе по межах і збиває ро'су в гладущичок. То наші чоловіки, сусіди, шоб були зловили її, вони були б її забили, вони б її живою не пустили були б. То вона тю'хнула скорішч. То кожного ранку збирала для корови. І в неї корова була суха, тіки їдна шкура тако і ребра. А яка була добра - того сира скільки мала, і сметани, і всього'. То вже' вона шось знала добре » (с. Філіополь).

Варто зазначити, що аби відібрати молоко від корови, не обов'язково бути відьмою. Деякі люди «мають такі очі» й можуть зробити це навіть нехотячи: «Є такі люди, шо як подивицця, то корова буде дубала' скакати, і молоко забере. Такі є очі. Можуть зробити, шо не доступите до корови і молока не дасть. То їдуть шукають бабів» (с. Пустовіти), «То є такі вочі, шо вона й сама не знає. Це в мене сусіда, вона не робить нічо', але як я їй на якісь святки' молока занесла - то й нема молока. А вона аби-но подивилась» (с. Воронівці).

Якщо відьма зіпсувала корову, кип'ятили у молоці від цієї корови голки, і відьма мусила прийти за позичкою: «Вєдьмів в нас багато. Мій дід покійний, була в сусідстві вєдьма, то казав кидати голку в молоко і кип'ятити. Ця голка як кипит - вона обізатєльно прийде шось позичати» (с. Пагурці), «А ше варили голки', і це примовляли, на кого ти думаєш. І це начинаєш... ці голки' киплят - і воно обізатєльно до тебе прийде. Бо його коле, його пече. У воді варили, горщички такі були свяче'ні спіциально» (с. Воронівці). За розповіддю з Філіополя, «варити» треба освячені голки й ножа: «В нас їдна, моя кума, в неї то корова була добра, і шось зробилось корові. І їй сказали, шо як буде' святити батюшка паску, - возьми шило, возьми голку, возьми ножа... Шось там ше сказали їй взяти, - і нехай посвяте разом з паскою. А ти прийде'ш з церкви, і вкидай в чавун, і шоб воно кипіло. Відьма до тебе сама прийде до хати. Будеш бачити, яка відьма. І вона так зробила. Каже, я прийшла, кинула, почало кипіти... Тіки, каже, почало кипіти - прихо-о-оде до хати: “Шо це ти робиш?” Каже - па'лю, ва'ру оцьо шось. “Та на'шо ти його ва'риш?” А, каже, отако, шоб для себе було. Вона: “То ти не вари вже ниньки, ниньки не мона варити”. А вона каже - ниньки мона варити. Я, каже, ва'ру, шоб варило ту, шо корові моїй хто робив. То шоб ту варило, каже. І вона - з хати, і пішла. І каже - і взяло'сь те молоко назад, і всьо. То вже є, ті відьма'ри» (с. Філіополь).

Практикували обкурювання корови різними засобами: «Брали жабу, палили на вогні і цим димом обкурували вімнє» (с. Воронівці), «В мене тоже случай був. Пропало молоко в корови. Жінка пішла до баби Люби, сказала, шо так і так... Ну то та дала якогось зілля. І це, говорить, шо цим зіллям, пока воно горит, обнести це зілля кругом неї, від ро'га і круго'м. І скіки зілля буде горіти, і стільки раз ця корова оправицця, - і стільки раз ця жінка прийде, но не тре' ничо' давати. Ну то жінка так зробила, обвела, то корова оправилась шість раз. Пока вона три ра'зи обвела кругом неї. То ця прийшла раз, другий раз, - то дай те, то дай те... Ну, вона не давала зразу. Потом - баба прийшла: “На но ці, лапки від... бо мій собака шось не їсть”. Дала, а та взяла вилляла - і всьо... Ото такий случай був»» (с. Пагурці).

Відьма поверне молоко, якщо дуже лаяти і клясти її: «В мене корова давала по відрі молока... І то ше й тітка, двоюрі'дня сестра батькова - прийшла поза'хід сонця, і каже - треба... мо', хоть кисле молоко є... Я кажу - є. Дала... Я не помічаю: менше й менше молока, менше, - і до того дойшло, шо півлітра молока. І це молоко навіть не зістоюєцця. То я шо ро'блю - беру пляшечку молока та й несу до вітіна'рів, бо там була ферма. Вітінари взяли подивилися, питают мене: “А корова пасецця?” - “Пасецця”. “А жуйку жує?” - “Жує”. “А, - кажут, - як, мо', яка бабка пошептала, нас не вчили одробляти”. Вони ж бачат, шо не молоко, а вода... І я за'кім прийшла дудому... А тоді всенька вулиця ходила по воду, і вона прийшла по воду. А я ше в поло'женні, і я дуже не'рвлюся, та й дуже плачу і лаю. Шо я за молочком жию, і ниньки я цю півлітру видою води, прамо сироватки... А вона мене за руки хапає, шо: “Не лай, не плач, воно візьмецця, бо в нас тоже так було”. І взялося молоко, но того [що було раніше] молока вже не було... То це на свому житті я таке іспитала» (с. Зозулинці).

За однією з розповідей допоміг хліб, отриманий від прошачки: «Колдуни, відьми. Відьми - це можуть повліяти на худобу. Колись в мене тоже так було, шо зайшла сусіда. А в мене корова розтелилася. Я кажу - розтелилась корова. А вона - покажи-но своє, те, шо розтелилось. А ми ше й падруги були. Кажу - йди дивись. Вона зайшла - всьо. Я до корови - не видою корови. Лізе на стіни, Боже!.. Йду я до другої сусіди плачу. Там бабка така була, шо просила (прошачка. - В. Г) Питає - шо таке, Надю? Кажу - корові шось зробилося... А вона каже - в тебе' хтось у хліві був? Я кажу - Марійка тіки була. “О. Тре' було не пускати. Не плач. На, я тобі дала хліба... - Ну, це шо люди дають її, вона просила. - Я тобі дала хліба, прийдеш посипеш їй в ясла, і візьмеш свяченої води і посвяти її”. Той хліб ше трошки й прицвічаний був, то вона каже - багато не давай, но шоб вона ззіла. Я прийшла, зробила це - всьо. Я вам скажу - корова тако стала шкурою трасти, але підійшла до неї так як треба. То це чи такі гочі, чи, може, людина знає шось таке. Ну буває так. От, продасть корову, добра корова, все, - зробить так, шо недобра буде. То є такі люди, вони передают своїм дітям, та й вони знают» (с. Петриківці).

Рятувалися від відьомського пороблення «молитвою»: «Буває, шо вона шось просто подивилась, подумала, і в корови молока нема. Вона просто така... вона дуже хоче все мати. То читаю молитву, і молоко обновляєцця. То я таку людську молитву читаю, але там, де ім'я, кажу - раба корова. І помагає. До цьо, як вже “Отче наш” прокажеш, до цю молитву. (Переказує молитву від уроків. - В. Г) І це так рано встала, три ра'зи “Отче наш” проказала, похрестилась, і три ра'зи ножем корову такого' перехрестила. Це три дні до схід сонця, і ше третього разу не доказала - і молоко вернулось. Це людська [молитва] від гочей» (с. Воронівці).

Далеко не всі знали відповідні «молитви», відтак зверталися до «бабушок»: «От, осьо в Білим Рукаві бабушка, стара вже, років сємдесят, вона цим занімалася тоже, цим відьма'рецтвом. То до неї - шо-небу'дь корові, то ходят. Бо я й сама ходила до неї. Випустила корову - корова з ума зійшла - хода! І аж в Білий Рукав загналася. І я за нею боса, по морозі. І не мона її зловити, нічого. То тоже до тої баби ходила. То вона дала якогось зілля, я напоїла - і осмири'лася, я вже тоді могла до неї приступити. То вже вони є, ті відьма'рецькі. Ну, вона всім одмовляла. На ню не казали вєдьма, ну казали, шо баба ця учона, шо вчилася. А так - то у кажноїє хвіст, халєра на ній (Сміється. - В. Г.)» (с. Філіополь).

Зазвичай від відьом та «нечистої сили» захищалися превентивно. Зокрема, «Шоб худоба велася, чіпляют підкову до сволока, там, де худоба проходит. Так донизу [ріжками] чіпляют» (с. Петриківці), «Осику, то стовпчика десь забивают коло корови, шоб молока не забрали» (с. Зозулинці). Уперше на пашу худобу виганяли освяченою вербою, чіпляли коням та коровам червоні стрічки: «Як перший раз виводят худобу, то корові на роги, коневі в гриву червону лєнту - то від нечистої сили» (с. Пагурці), «Перший раз як виганяєм корову, то свяченою вербою, беремо різочку...» (с. Зозулинці). Після отелення давали корові свяченого пійла: «Як корова отелилася, то в пійло давали цілушку свяченої паски, свяченої води» (с. Рибчинці).

Гілочка освяченої у Вербну неділю верби берегла не лише худобу, але й хату: «Вербу посвячену затикают в хліві від відьми. Гілочку на гору' затикаєш, шоб грім не попав. За образи затикают» (с. Рибчинці). Також оберегом хати був проставлений на сволоку у Чистий четвер хрест: «Хрестики в Чистий четвер ввечері - це треба було в кага'нчику вогонь з церкви принести, і на сволоку хрестик робили» (с. Зозулинці). Оберегові хрестики у хаті проставляли на Йордан: «Батюшка ходит з кропилом і свя'тит. Після сьват вже. А сами - як прийшли з церкви, то окроплювали. Хрестики крейдою ставили» (с. Пагурці), «Хадзяїн в нас хати не обкроплював. Батюшка робив хреста протів стола саджою від свічки, а на две'рах крейдою»» (с. Філіополь). Обсипали хату освяченим на Маковія маком-видюком: «Ото видюк святили і хату обсипали, то не підійде нія'ка...»» (с. Воронівці).

Відьму можна визначити по тому, як вона виходить з церкви, чи під час великоднього обходу: «То вже в нас поминались такі, шо на них громі'чив народ, шо це вони робили збитки. І всіґда - вони ходили в церкву, то народ похрестився і пішов, а вони всіґда за'дки виходят. Оце їх так народ пізнавав. Нічо' не розвертало їх, шоб це вони вийшли так, як положено, з церкви. Повинні - як зайшли, так повинні і вийти, за'дки»» (с. Воронівці), «Відьми' - біжіть-но у церкву, то подивитесь. Я в себе то не бачила, в нас церква нова, а то ходили до Уланова в церкву. То це дивися - ця, котра цим ділом занімаєцця, то вона плечима... Вона так не піде з церкви, вона задкує. І тако баби їдна до другої - подивись, як пішла... Вже за'дки, задки, задки, шоб плечима не бути оберняною до церкви. А в нас тут не видно таких, шоб колдували дуже. То вони такі зароджені люди»» (с. Воронівці), «Є бабки, шо вони знають до коровів, людям могли шо недобре зробити. То батюшка як в церкві на Великдень править, то він в дванадцить часов начинає службу, і він робить обхождениє, і тре' виходити всім з церкви. А єсть така людина, шо хоче остатися в церкві, а не мона. Значить, вона, та людина, вредна. В худоби користь забирає і людям недобре робить. Відьми'. Були родімі, були так, вчилися»» (с. Рибчинці).

На відьму може вказати й поведінка корови, у якої та відібрала молоко: «А мама ше розказувала, шо була ше її мати, прийшла молока тоже купила. О. І молока не стало. То ця корова як йде з череди, то дудому не заходе, но прамо до неї до хати і реве. А вона віником замітає, а вслід за нею біжат. А вона “Ану, чого ти?” І ця корова - з-під цеї хати і летит в село. То це було. І я знаю, шо вона знала. І вона як жила', то дуже корови' добрі були, а як померла вона, то молока в теїневістки не стало»» (с. Зозулинці).

Перед смертю відьми мучаться, бачать чортів: «От, моя дядина як умирала, то я коло неї сиділа. Бо дочка її поїхала десь до сестри у Вінницю, і каже - посидь із матірою. То я сиділа... Я не можу всидіти з нею. Вона як не туди влізе, то туди. То піде в комин заглядає... Де от па'лицця. В комин загля'нула: «Їдна, дві, три, штири, п'ять, шість, сім, вісім, дев'їть, десіть, одина'дцить, дванадцить, тринадцить, штирна'дцить, п'ятнадцить. О - є всі...» То вже вона шось знає чи шось бачить... Вже я її запровадила, шоб вона лягла, подивилася я - нема ничого... То вже вона шось бачила... Шось вона ж бачит, якусь халєру...» (с. Філіополь).

Аби відьма сконала, над нею зривали стіль: «Зривали стіль, як вмерти не може. Над нею. То в нас така була, то зірвали дві стелини, і вона легко вмерла » (с. Пустовіти), «Є так, шо зривают стіль над нею, до того мучицця. І моментально вона затихає, вмирає » (с. Воронівці), «В нас тут бабка була, ну казали, шо вона багато знала приробляти. То казали, шо вона дуже довго мучилася, не могла вмерти, то зривали стіль, дюру робили, шо б пішла душа її, і тоді вона вмерла» (с. Петриківці), «Кажуть, шо стелю зривают, бо вони не можуть померти. Чи це там, де воно лежит...» (с. Зозулинці).

За уявленнями з Хмільниччини, є також люди, які «знають». На відміну від відьом, вони використовували «знання» не на шкоду, а з уповні прагматичною мотивацією: «Шось таке люди, канєшно, знают. Сусід нам розказував. Каже, шо купив, тітка попросила, шо біжи на базар купи мені маленьке поросятко, я вгодую, буду мати шкварку. Він, каже, пішов, купив те поросятко і - нате, тітко. І вона каже - тиждень нічого не їсть, кричит, і рохкає, і... Кличе його. Каже - Стьопа, візьми-но це порося і занеси їму. Дурно віддай. Він - за те порося, прийшов в другу неділю на базар, каже: “Дядьку, шо ж ви мені дали? Я заніс тітці, а воно - хоч вареника дай - не їсть, кричит”. - “Йди дудоми, всьо буде добре. Я думав, це ти хочеш на розвід”. Каже, прийшов, вона заколотила їсти, - їсть. І до сіх пор їсть те порося. Так шо є такі люди, шо знають... І є такі, шо й бараболі їсти продадуть, а на розвід не дадуть» (м. Хмільник).

Трапляється, що таких людей ототожнюють з відьмарами чи опирами. Загалом, як вірять, «Опирь, це той, шо водит вє'дьмів» (с. Пагурці); також «Опир - це якась недобра людина. Кажут - не май з ним діла, це опир» (м. Хмільник).

Відьмарі, як і відьми, могли спричиняти шкоду тваринам: «На коня'х бувают су'дна. Це як сідати на коняку, то в них були такі... ну, пухлоти'на така. То казали, як хто на коня сяде який [відьмар], то це може бути така причина» (с. Пагурці). Водночас вони і «знали» до тварин. Найдокладнішу розповідь про відьмарів-опирів ми зафіксували у с. Філіополь: «Го'пири... В нас чоловік був, сусід, він тоже чимось занімався. Вже, певне, років три, як його нема... Я доїла корови'. А в мене така корова була, шо дуже била, не мона було приступити. Як схоче молоко дати - дасть, не схоче - не дасть. І я до'ю, а він навоз возить. І кажу до нього: “От, дядьку, шо хоч роби - і не можу видоїти. Молода така корова, і добра, але то віддасть молоко, а то не віддасть...”. А він каже, вибачайте: “А, ти - гамно!.. Як ти не годна видоїти, то ти гамно”. Кажу - ну, та шо я зроблю, кажу. “Давай-но стільця, я видою”. Ой, кажу, дядьку, хоць не ґамняґайте. На'шо ґамняґаєте даром? Як ця корова не дасть нікому молока. Доярки' не можуть видоїти... А вони - видоят корову... Прийшов цей чоловік: “Стий, Мирва...” Взяв тако від ріг і аж до хвоста - перевів раз рукою, перевів другий раз рукою, і перевів третій раз рукою. Зсунув назад... “Давайте відро”. - Нате. Сів - бур, бур, бур, бур, - те молоко... Аж то з відра біжит, видоїв... “А шо, не видоїв? Видоїв”. Ну, кажу, ви не шось-небудь, кажу, коли ви корову видоїли цю... То він каже: “Я вам із молока того масло скру'тю в руках”, І скруте: возьме' молока, виллє в жменю, покрутив - скрутив...

А другу доярку - підманув. Каже: “От, як ти хоч подивитись на відьма'рів, іди, я тобі пока'жу. - (А в нас там - Чорний шлях...) - Іди, - каже, - я тебе поведу, і ти подивисся”. Бере її веде. Як він її доводит до того Шляху, вона каже - Боже, як їх іде... Каже - сила... Я, каже, звідти дременула назад... І втікла, каже: “Хай ти згориш... Я знаю, - каже, - шо вони можут зо мною зробити? Шо я, - каже, - така, а вони - відьма'рецькі?..” Відьма'ри десь йшли, ввечір пізно. Я знаю, думаєте, куди?..»

До категорії знахоровитих людей, уявлення про яких побутують на Хмільниччині, варто віднести й тих, що могли «відвести хмару»: «Як град, як гриміло, то викидає лопату і

ко'цюбу тако на поріг наперехрестя, шоб годводило грім чи блискавку де не ходит нічого, не робит, не бігає нічого... Шоб грім ішов туди гриміти, де люди не ходят, де птиця не літає, де шоб на нетрі, на кручі. Так примовляли люди, хто там викидає. “Матір Божу” виносили надвір, цю, вогне'нну, і якось там годводили. То в нас осьо сусіда така, шо годводила... Вогненна - чорна така, із дитятком на руці» (с. Філіополь).

Таких людей можна співвіднести з «бабами», у яких шукали допомоги в демонологічно маркованих ситуаціях, наприклад, щоб вимовили хворобу чи захистили від проявів «нечистого». Водночас «баби» також належать до тих, хто «щось знає». Серед іншого, вони вміли начебто «заправити» свою корову вужем: «Кажут, шо є примовляний до корови вуж. А хто його знає, шо він... Якось баби примовляют, шось вони знают. Хто його знає, шо воно... Но корова заправляна - є вуж в ро'гу. А чи воно живе заправляне, чи воно неживе, я не знаю, я вам не ска'жу. То свої корови вони так заправляли. Робили в рогові дзюрку і туди, кажут, заправляли. В нас так ніхто не робив, то я не знаю. Но чутка така була» (с. Філіополь).

Отримати «знання» можна віднайшовши цвіт папороті: «Казали, шо на Купайло вночі цвіт папороті цвіте. Хто знайде, то буде все знати. То ходили шукали. Ну не можна було знайти, бо вона тіки в північ цвіте» (с. Зозулинці). Згадували респонденти й про так звану «Чорну магію»: «Про “Чорну магію”то казали» (с. Воронівці).

Повсюдно на Хмільниччині вірять в існування домовика, при цьому вважають, що він є у кожній хаті: «Домовик у любій хаті є. От, осьо яка мала паршива хатина, а він в мене є. Но я його не бачу... Де построят хату, там він вже є. Там він собі в уголочку найде місце, шоб він там жив, і він собі там живе-проживає: доки хата, доти й він» (с. Філіополь).

Зазвичай домовика сприймають як господаря хати: «Домовик - хазяїн хати. Десь на горі він чи де. Я його не бачила» (с. Пагурці). Значно рідше трапляється апріорно негативна

характеристика: «Кажут, шо є такі домовики, шо мучат людину. А хто його знає. Кажут, шо в кожній хаті є домовик. Кажут, він це такий як пташка літає, і це він в кожній хаті є. А я прожила вік, і я за це не знаю» (с. Пустовіти).

Уходячи в нову хату, з домовиком віталися: «На входини колись було, шо це як люди приходили, то казали: “Добрий день цьому дому, хто в ньому є”. Це, вроді, як звертались до домовика, чи як... Так мені бабця колись казала» (с. Морозівка), «Заходиш з хлібом, хліб поклав на стіл і говориш: “Прийми мене, хазяїне, таким, як є”. То в нас в селі дехто так примовляв. Кота пускали. Не казали домовик: хазяїн - кажуть, в хаті. Є, кажуть, шо вредний, а є такий...» (с. Пагурці).

Домовика на Хмільниччині й годували. Виглядав цей процес по-різному: «Першого дня в новій хаті шось оставляли, казали, шо це тобі, хазяїне, на вечеру. Чи на сніданок... Не злись на нас, будь добрим для нас, хазяюй разом з нами» (с. Воронівці), «На перехідщину сусіди прийшли, повечерали, поблагословили - і розійшлись. Стола не прибирали - оставляли для домовика. Зранку викидали курам, бо свиням не мона викидати. Кажут, свині ззідят це всеньке всьо («з'їдять» достаток. - В. Г.)» (с. Філіополь), «То як їдят люди, то ж кожного вечора шось зостаєцца їму. На ніч мисочка мусе бути на столі для нього. З чим -небу'дь: чи суп ва'рицця, чи картошка ва'рицця, чи шось, - то зостаєцця. А зрана викидаєцця. На перехідщину його не кликали, він сам прийде. Він собі має на чердаку, де він там примостицця: чи в углі якому, чи... ну, десь він найде' собі місце, і він там жиє» (с. Філіополь), «Це таке ка'зане балакали, шо як хадзяї знают, шо він є, то їму їсти, знацця, дают. Носили їму їсти на гору'» (с. Морозівка), «Ставили, кажуть, їсти домовикові. Мабуть, на горі»

(с. Рибчинці), «Казали, шо є такий домовик. Нихто його не бачив, ну як шо, то виносили йому їсти, на гору' шось ставили там. Ну, ляда тако, і там зразу ставили. Шо сами їли - і йому там трошки поставили в тарілочку. Ну, то м оя ше бабця роказувала. А воно чи так, чи не так...»» (с. Морозівка), «Він добрий. І їму виносили їсти на гору'. Їсти чи, там, пити. А він так як сторож в гобійстї був. Шо сами їли, те йому давали» (с. Рибчинці), «Казали, шо домовичок живе в кожній хаті. Його ніхто не бачив. Він десь на горі. Кажуть, шо виносять на гору' їсти, ставлять йому молочко, водичку. Ну, і шо їдло на столі оставляти, кажний день, на ніч, шоб він собі поїв. Я собі всіґда оставляю для домовичка. Ввечері з столу не прибираю, шоб він не голодний був. а рано прибираю, шо оста'лось - собачкам віддаю. Трошки так прибрати, а шо оста'лось - то так балакаєм - це для домовичка. Це стародавні такі звичаї. Це, напевно, від Бога він. На Різдво так же само треба оставляти на столі. Це для цих, шо там духи приходять. І ложечки оставляли, все-все. І разом з ними - і для домовичка» (с. Морозівка).

Переважно домовика не бачать, лише чують звуки, що засвідчують його присутність: «Ну, колись і в нас в хаті тоже, ше в старій хаті, ше ми такі малі були з бр атом, ну, не спимо, так казилися, казилися, як діти, а посля чуємо - шось по вікні - шкраб-шкраб... Ми на піч позалазили. До мами - мам, мам... Мама - шо таке? - По вікні шкрабає. - Ай, то кіт якийсь шкрабає. Ми так понасторожувались... А колись соломою застеляли хати - по соломі - шалап-шалап - шалапає. Вже коло печі. Вже й сірниками тарахкає... Вже й мама злякалася... Але так потархкало, а посля так - ф-ф-ф... - і пішло, не стало. Ну, так кажут, шо він і добрий є, помагає всяку всячину, не робит вреда» (с. Петриківці).

Усе ж, дехто й бачив домовика: «Колись там в нас в селі ішла одна жінка, і каже, шо бачила домовика. Каже, шо біг як котик, тіки в шляпі. Ну, кажуть, де він живе, то він там приносить якесь добро. Шо там злагода, там все ведецця, - якшо він полюбить цих хазяїв» (с. Морозівка).

У Петриківцях домовик начебто об'являвся у подобі померлого господаря: «А тут ше в нас дід колись, розказували, шо помер він був, тоже - в сусідстві. То кажут, з гобіда... З гобіда, кажут, ше видно - сів на призьбі і таку люльку крепку курит. І кажут - шо хто каже, а він собі спустив, нічо' не говорит, і всьо. І це щодня, кажут, - но вже тако сонце на спочи'н - він є. То це, кажут, домовик: то це як він умер - то хіба він ходив? Ну але є, кажут, шо нічо' не роблят, а є, шо...» (с. Петриківці)

Про зв'язок домовика з душею померлого свідчить і розповідь з Філіополя: «Я його не бачила. Я чула, шо бачили. Бо їдна жінка казала, як чоловік лежав на лавці, то шось перебігло через хату. Під нього. А по тому - всі дивились, дивились, шукали, - і не найшли нічого. А перебігло через хату під нього. А шо... Господь його знає...» (с. Філіополь).

Здатність бачити домовика мають нібито діти: «Малючо'к як народився, то сміявся до шкафа'. Тако в один куточок доверху улибався» (с. Воронівці).

За домовиком визнають охоронні функції: «Він не пускає в гобійстя', домовий. Хто піде на город, в кого вогірки' вибирати чи шось брати, то він за плечи вхопит і не пустит з города. Домового - то це хазяї, може, й кормлят, як то були хазяї ці старі. Оця тітка розказувала. Каже - вони знали його. То як хтось йде рвати грушки чи на город вогірки вибирати, то він тоді дає знати і не пускає з города, доки не вийде хазяїн» (с. Рибчинці).

Буває, що він дражнить домашніх, ховаючи якісь речі: «Сестри вонука розказує. Каже - прийшла з базару, поклала гаманця. В хаті нікого не було, і гаманець як в воду впав. Каже - сидимо ввечері, дивимося тілівізор, таково, каже, люстра гойда'єцця. Ми вже, каже, навіть нікому не хтіли казати... Але вже потом - батько каже: “Домовичок, ти не дрочися з нами, годдай нам гаманця. Де ж ти його подів?” Як ми, каже, рано встаєм - там, де поклала, лежит. То ж ми, каже, всі ж не сліпі?.. Ну, він, каже, збитків нічого, оце тільки шо це дрочиться - гаманця забрав, а то ше шось - дивись - не стало. Нема, й нема, й нема, - це знов... Ну, каже, всі сидимо і бачимо, шо люстра гойдаєцця. Не гримит, і нічо' не їде, і нічо', а люстра гойдаєцця. Значить, він є» (с. Воронівці). Варто зазначити, що шукаючи якусь річ, використовували й відомий повсюдно спосіб: «Як не можеш шо найти в хаті - стукни в ножку, в стіл, то й воно найде'цця» (м. Хмільник).

Часом домовик ганяє у хліві худобу, плете коням гриви. В таких випадках використовували певні обереги: «Як кінь мокрий чи корова, то це кажут, шо повісити ворону забити, шоб домовик не мучив. То і в мене так було, то я посвятила водою свяченою хліва, вербу свячену застромила, і воно так...» (с. Пустовіти), «Домовик, кажуть, гриву плете. Обсвячуют худобу і хліва обсвячуют» (с. Петриківці). У с. Пагурці натомість зазначили, що гриви плете не домовик, а ласиця: «Хазяїн виходит - коняка мокра і грива заплетяна. Як підслідили - а це ласиця. Вона лоскоче, і коняка гопки дає». Подекуди ж казали, що це «лихе гриву заплітає» (с. Воронівці), «чорт плете коневі гриву» (с. Рибчинці).

Сприяння домовика часто залежить від його особистих уподобань. Якщо незлюбить хатніх, може навіть душити їх: «А не любив, наверно, нас чогось [домовик]. Ну, мене, наприклад, душив. І таке відчуття... В нас такий стільчик був, шо як сідаєш на нього, то ножки та' як би тріщали. То лягаю спати - так на стільчик руку, то по ногах так робицця тверде'нько, тверденько, а потом він мене чогось душив, чогось він мене не любив. То казали, шо треба казати “Отче наш”, ножика клали під подушку бабушка колись, і мак такий дикий, видюк, - шоб він не приставав. [...] А колись, як душив, то я повернулася - і такі короте'нькі грубі пальці. Так, як мужські, но такі... бо з бабайочка'. Таке бачила колись. Але вже, видно, вжилися ми, вже не чіпає. І папу колись тоже потрясав. Якшо з мамою посва'рицця, то він йому робив ве'село. Лежу так, каже, то він його за плечко потрасав, і таке відчуття, шо тіпа - вставай. Ну, в'обшем, робив йому кардібалєт, шоб не оддиха'в крепко. Десь він маму біше любив, а нас не воспринімав харашо. Але потом перестав»» (с. Воронівці).

Домовик не терпить чужих, лякає їх: «Домовик, кажут, шо такий є, шо ничо' не вредит, а є, шо... От за це я вам розка'жу. Це в меїтьоті. Тьотя поїхала на базар, а маму (це сестра, щитати) позвала ночувати. Каже: я лягла, чую - шеберх.. шеберх... на горі. Ше, кажут, навіть і не спала - шеберх.. шеберх... на горі. Гоечка там була - вже шось згорта'є гречку, кури скинуло - кричат уже в сінях кури. Кажут - я хтіла двері одчинити, думала, шо бандіти, - двері не одчиниш... І вже, каже, шо - вже злякалася. Тру сірника - він гасне - не засвітиш свєту. Кажут - зара побіжу до Платона (там в сусідстві тьотіного чоловіка жив брат, такий крепкий). Кажут - зара побіжу до вікна, там вікно одчинялось. Кажут - до вікна - не одчиниш. Всьо... Кажут - залізла на піч і тако трасуся. І до са'мого, кажут, білого дня отакего' ковирало все на світі, аж уже, кажут, півень заспівав, вони, кажут, - у вікно - і побігла до цього Платона. Цей Платин, кажут, прийшов, подивився... Кажут - всьо на місці. Ну, правда, кажут - кури... і корова ходора ходит. І кури розполохані. А то, кажут, все на місці, і гречка на місці, і все на світі. Отаке було»» (с. Петриківці).

Не любить домовик людей, які живуть «не по-Божому»; може відімстити й за непоштиве до себе ставлення: «Домовик, кажуть, хазяїн в хаті. Його не бачать, але то шось ходить, то двері скрипнуть... Він - смотра як до нього відносяться. Буває, шо йому господарі не нравляцця, то він може злитись, дебоширити. Як якісь алкоголіки чи злодюги, шо наруш уют Божі закони. То в свахи є той домовик - то вони і якісь монетки сипали, а він так і далі є. Вони ощущают, шо шось є» (с. Воронівці), «Домовик, кажуть, у кожній хаті є. На горі чи де. Ну, і як його, примєрно, обідять, та й він тоді робить збитки. Йому ж, кажуть, і їсти давали, і всьо»» (с. Рибчинці).

Життя у хаті, якщо «не прижився» домовик, не буде: «Кажуть, шо є домовик. Шо він як ізлюбит хадзяїв, то дуже добре, а як незлюбит, то збиткуєцця» (с. Морозівка), «Домовик є, кажут. Шо то домовик незлюбив, стукає домовик. В нас в Уланові случай був, шо такево шось робилося в хаті. І шо вони не робили - і батюшку приводили святили, і покинули хату, - і так в них сім'я... в того інсульт, в того... Мама моя казали, шо домовик є в кожній хаті. Но є він, шо приживецця, а є, шо не приживецця. Як він вживецця, то його ніхто не чує і не бачить, а як не вживецця, то він дуже зло робить тоді» (с. Зозулинці), «Домовик - то лихе. Воно в кажній хаті є. Як любит хадзяїна, то є, а як не любит, то він не вде'ржицця тут» (с. Воронівці), «Осьо - у Чеснівці, село є, - то геть і обійстя одчуралися. Нова' хата, і завелося це -от, і не дає спати, кажут, і мучит, - та й цего... То ідут десь до батюшки в церкву, свя'тят хату, шоб він не зайшов, цим-от маком дрібненьким, відюком, обсипати свяче'ним. Так розказували. Але в нас покамість... Ми не робили цього, не знаїмо» (с. Петриківці).

Загалом же - «Домовик і на добре, і на погане може бути. Як його зачепити, його гніздо, то може бути й погано. А як ви його не зачепите, то не буде погано нічого» (с. Філіополь).

Добре відомий на Хмільниччині такий демонологічний персонаж як русалка. Русалками вважають потопельників, здебільшого дівчат. Співвідносять їх зі святом Купайла. Русалок нерідко бачили у полях, в житі, у лісі. «Русалки з дівчат, шо десь у стави йдут. Я не знаю» (с. Рибчинці), «Кажуть, шо на Купайла руса'лки купаюцця» (с. Зозулинці), «На Йівана Купайла русалки ходят. Кажут, шо якшо якась така людина топляна, то вона переходит в русалки, а більшість того, шо молоді дівчата» (м. Хмільник), «Руса'вки ходять на Івана Купайла. [...] Їх нихто не бачив, но кажуть, шо бувають русавки. Вони ходять всю ніч, можуть залоскотати, то бажано вночі не ходити. З сьомого на восьме, в ту ніч. То є дівчата, шо вони померли незамі'жними, такі чесні дівчата, то вони в цю ніч гуляют, в віночках. А нечесна вже не могла в вінку бути. В білому, вже вони щитаюцца як нівєсти. Кажут, шо лучче їм не попадати, бо можуть залоскотати до смерті. Вони можуть і дньом гуляти, а можуть і ноч'ю. Можут у полі гуляти, в житах, у лісі» (с. Морозівка), «Русалки в воді. Людина. З топляників вони, чи шо. То дівчата. На Купайла вони» (с. Пагурці), «Батько казав, шо їхав колись на Маркушї, саме на Йівана Купайла, то каже - з пшениці так як то вискочить... За ці русалки... Таке якесь як у білому тому'... І, каже, протів мене. А вони кіньми їздили. І, каже, знов - вискочить... І каже, так сопровождало аж почті до самого села. Пшеницьою. А там дорога - звідси пшениця і звідти. То це колись він так казав» (с. Пустовіти).

Побутують у кореспондованих населених пунктах і відомості про так звані «пісні русалок»: «“Не мий ніжка об ніжку, не сій муки над діжку”. Це я так запомнила од мами» (м. Хмільник), «“Не мий ноги ногою, бо мати помре”, - казали. То не пісня. “Не сій муки над діжою” - бо хліб не зійде. Я не знаю, чо' він не зійде, но не мона. Це ж як сієш, то ти одмірала, скіки треба. А то вже ж, над діжкою, то вже не получицця те, шо треба» (с. Петриківці), «“Не мий ніжка об ніжку, не сій муки на діжку. Бо це, мамцю, гріх”. І ше якось вона була, два стовпчики було» (с. Воронівці), «“Не сій муки на діжку” - це ж та пісня, шо в п'ятницю не пекти. “Насій муки, тоді хліб міси”, - всіґда мама це мені казали» (с. Зозулинці).

Іноді русалок ототожнюють з мавками, зафіксовано й специфічну назву «лоскотуха»: «І мавки я чула, і русалки, но в нас їх нема. То воно їдне. Це, вроді кажут, шо якісь випливают дівки такі. Но вони не дівки, а шось в їх ноги не такі, і коси великі. А шо воно таке і коли вони... Дітей лякали, шоб в гогірки не ходили, шоб збитків не робили, то казали - лоскоту'ха залоскоче» (с. Петриківці), «От, ми сіяли коноплі і гогірки, а діти йдут вибирати гогірки, то потолочат. От - не йди, дитино, бо там русалка є, лоскоту'ха, або відьма сидит в коноплях, то половит вас. Лякали їх» (с. Філіополь).

Трапляється, що русалок співідносять із Зеленими святами, ототожнюючи при цьому з померлими до охрещення дітьми («потерчатами», «мавками»): «Як Зелені свя'та, і через тиждень в понеділок, це в нас називаєцця Ро'зири, на кладьбищі. То це вже, казали, шо нехрищані діти, шо руса'лки ходят. Мама: “Вечером, ночию не ходіт, бо налякают вас нехри'щані діти, вони десь там з жита виходят”. То, казали, шо русалки бігают по жита'х, шо це треба до схід сонця йти, то до схід сонця бігают. А як сонце буде сходити, то вже нема русалок. [...] Русалки - то нехрищані діти. Казали, шо коси розпущані, шо по житі бігали дівчата з розпущаними коса'ми. Ну, це то повинен бачити мизи'нець. А я то не бачила» (с. Зозулинці), «Л. Д.: На Ро'зири, це через тиждень у понеділок після Зелених свят... Але це в каждому селі по-різному говорят. Там говорят - Брику'лі, це брика'ют ті, в кого дівчатка померли. Це кажут, шо вони підіймаюцця, вони ходят, вони приходят додому. От в цьому селі кажут Брику'лі, а в сусідньому селі кажут Ро'зири. То це вони в цей день піднімаюцця, бігают дівчатка по жита'х. Оце ці ма'вки, ці дітки. П. Д.: Большинство кажут - Брикулі. Вони брика'ют до схода сонця. Сонце блиснуло - всьо» (с. Воронівці), «В нас є таке - Брику'лі. То це кажут, шо діти, ті, шо нехри'щані, шо маленькі повмирали, ходят в цей день на рассвєті. Ну їх ніхто не бачив. Потерча'тки - це як потірала мати. То не то шо вона хоче...» (с. Петриківці).

Треба зазначити, що на Зелені свята таких дітей якраз і поминали: «Ро'зири - це свято дитяче. Йдуть на кладбіще, відвідують, в кого діти померли» (с. Рибчинці), «На Ро'зири в нас правицця за вішалників, за топляників і за нехрещених дітей» (с. Зозулинці).

У с. Філіополь уточнили, що неохрещені діти - це, власне, діти, тоді як русалками стають вже старші: «Нехри'щані діти - то потерча'та. Младєнци це на них кажут. На Ро'зири берут купляют цукерки, роздают дітям, старикам... Русалки, кажут, шо ходят в ці Ро'зири по житі, ро'су збивают. Кажут, шо бачили. От, в нас в сусідах тут. Казала, шо йшла в Чорнівці', тако ране'нько, то каже, шо бачила, як по росі ходят і збивают ро'су, то каже, боялася геть верталася додому. То хлопці, дівчата, - ходят вони збивают ро'су по житах, по пшеницях. Русалки - це котора, шо підросла, дівчина, і от вона вмерла. То це вони, кажут, русалки. Шо такі молоді. А которі маленькі - то це младєнци, потерчата. Замужня вже в русалки не піде, і хлопец нє. Бог пускає їх на світ раз на рік. В чому вбирали їх на той світ, то в тому вони і ходят».

В оповідці з цього ж села жінка побачила в полі на «Ро'зири» свою померлу доньку: «Їдна жінка пішла бур'ян рвати. Ну, кукуруза посіяна, і вона каже - піду-но я гу'сям нарву бур'яну. Бо гу'сям тре' молочаю, ше шось якийсь бур'ян... Піду в кукурузу... Вона вийшла в кукурузу, на поле, на колгоспне, рвати той бур'ян... Як вона приходе - а її дочка' вмерла, така вже взросла. Вона каже - я так подивилася - шо таке?.. Йде дівчина... Як я ди'влюсь - то се моя дочка' йде. В тому, шо вони вбрали її, в тому вона йде: “Мамо, шо ви робите? Чо' ви прийшли? Вам не мона йти, ви тикайте звідси...” Вона злякалася - за ції торби свої з бур'яном, та й пішла. І не знає, де поділась та дівчина коло її'. То каже, шо бачила. Тую вмершу. А хто його знає, шо воно...» (с. Філіополь).

Розповіді про померлих на Хмільниччині досить поширені. Зокрема вірять, що померлий чоловік може «приходити» до дружини, щоб зрештою «забрати» її до себе. Якщо таке траплялося, лаяли покійника, зверталися до «бабок». Однак допомагало це не завжди: « То мені подружка моя розказувала. Каже - помер чоловік її. І приходе, каже, кажду ніч і лягає коло мене спати. Вона каже - Боже, я не сплю вже, я мучуся, і не можу нічого... І воно одіяло стягує, і таке виробляло... Та й каже - загнуся... А одна жінка каже до неї: ти, як він при'йде і почне годіяло здирати, то ти (вибачте на слові): “Ану, йоб-перейоб! Ти чого прийшов!?” І, каже, як я поругалася - більше не прийшов. Це сама лічно казала» (м. Хмільник), «Кажут, шо ходят. Ходит, балакає, стукає кажної ночи. То ходят по бабках і відмовляют. То десь воно чи скучає, чи так любит. Хто його знає шо» (с. Воронівці), «Тут, казали в нас колись, приходив дядько. Ходив. Баба така крепка була, чоловік умер. А в них було дуже багато дітей, семеро, чи шо.

Ну, і чи вона крепко затужила, чи шо, і кажут, шо він став ходити до неї, геть і став жити з нею. Вона така-о зробилася і так вона й щахла. То і ходила по бабах, і не помогли» (с. Петриківці).

Подекуди розповіді про покійних, що відвідують світ живих, нагадують розповіді про упирів: «От, покойнік помре. Так він, буває так, шо ходе, покойнік. Бо й моя мама як вмерла, то ходила, не давала мені півроку жити. Ходила до мене. Ну а та госика - берут кілка, як вже він ходе, і забивают її в гроб. Просто, де головою туди лежит. Забивают - він тоді не прийде геть на Стра'шний суд» (с. Філіополь).

Інша річ - коли покійник сниться. У цьому випадку він може з «того» світу і посприяти своїй сім'ї: «Ше колись моя мама розказувала. В них було сімнадцять дітей, це в діда мого. І дідові було сорок сім років, а бабі піїсят, чи шо, - і дід вмирає. Якийсь пекельний вогонь напав, кажут - за сутки згорів. І баба остала'ся з дітьми'. І багато діте, і плаче. Шо хоч роби... Якогось там лемеша' до плуга - ну, треба навісні шось робити, і нема, хто ж мені його позичить, як всі хочуть... Плаче... От, старша дочка' лягла спати - і сницця дід: “Наталю, скажи матері, хай не плаче, піде'ш над стропо'м над сіньни'ми дверми' мацне'ш”. Кажут... Це вже тьотя розказувала. Кажут - я вийшла подивилась, лап-лап - є. Сходжу - мамо, мамо... Вже стішилася... То ж шось є, бачте. Це не то шо там придумано» (с. Петриківці).

Загалом же з покійними (зокрема, з так званими «безпірними»), з їхніми атрибутами, з пошануванням душ померлих на Хмільниччині пов'язаний цілий демонологічний пласт, здебільшого вже увиразнений в окремих публікаціях [див.: Баглай, 2015; Галайчук, 2017; Галайчук, Солоп, 2019; Сілецький, 2019].

Відомості беспосередньо про «нечистого», тобто про чорта, у записах з Хмільниччини доволі невиразні. Зокрема, не виявили ми свідчень про те, що його можна побачити у ви хорі. Вірять проте, що вихор (ві'хор, у мн. віхра', у с. Пагурці також - сухий) може «закрутити», спаралізувати, відтак при його наближенні припадали до землі: «Ві'хор - може губу звернути, голову. Таке летит... Тре' падати» (с. Зозулинці), «Віхор як закрутит, то може скрутити твар. Падают до землі, уникают так» (с. Петриківці). Майженемає розповідей про блуд як прояв чорта, зафіксовано лише нечітку згадку про те, що мовляв, «є міста такі, шо блуд бере» (с. Пагурці). Не розповідали у кореспондованих селах і про межу, як про локус чорта, хоч побутує уявлення, що «Не можна, кажут, спати на межі. Сідати то ми сідаєм, а заснути, то Боже, борони. Але не знаю чого. І дитину не клали... Може, там шо зле є, не знаю» (с. Петриківці).

Дещо краще виявляється зв'язок з «нечистим» в уявленнях про бузину, яку наділяють демонічними ознаками: «Бузину не садили, шоб дємон не завівся. То якшо бузина десь взялася, то в суботу Великодну її викорчувати, то не буде рости. То ж не мона її вивести » (с. Зозулинці), «Бузину, казали, після обіда не чіпати, бо може кінцівки відняти» (с. Воронівці), «Бузина, кажут, шо не мона, шоб обійсті росла, але вона в нас росте скрізь по городах і по садках» (с. Філіополь). Співвідносні з попередніми уявлення побутують про зостір (крушину ламку): «Кажуть, під зостіром чорти ведуцця, то його даже боялись торкнутися. Кажут, шо в нього, в цього зостіра, людиноподібний корінь. І це тре' знати, коли його копати, коли його зачепити. Він дуже помічний, но тре' дуже багато про нього знати, шоб до нього добра тися. Кажут - людина. Викопуєш - просто людина. І його навіть гіллячки не можна зламати» (с. Воронівці).

Як і повсюдно в Україні, на Хмільниччині вірять, що у «нечисті» місця, тобто в місця, де є чорт, б'є блискавка. Промовистою в цьому сенсі є розповідь з Філіополя: «Мені грім шось чотири ра'зи чи п'ять вдарив в хату. Шо побив геть і двері, і піч, і вікна побив, - всьо побив, попалив... Бив кілька раз. Раз корова тако стоїт прив'язана біля черешні - так па'льнув, ту черешню збив, та корова догори ногами перелетіла... То ми теї черешні не садили, садив дядько другий. Та й як почав грім бити та й почало шось лякати, та й він не схотів сидіти в тій хаті. Построїв хату нову', і не схтів сидіти. Каже до меї мами - заміняймося за хату. А в нас була стара хата... Заміняймося: я тобі дам нову', а ти дай нам стару. Мати каже - я не маю докла'дки тобі. Він каже - голова на голову заміняймось, тіки шоб я не сидів там. Мо'ї мати замінялися, за ту хату, ну то шо ж - прийшли - вже така госінь глу'ха, шо вже сніг летів, - прийшли вже, переночували ніч - ходе шось і свище попід хату. І ходе, і свище, свище... І не знаємо шо. А вівці були... А так хата була, і це так комі'рка була, і вівці стояли в цій комірці, - через стєнку перекидає ці вівці в сіни. Вночі. А шо? І хто?Хто його знає... Ніхто не знає... То тоже - баба якась шось там ворожила, казала, шо біше не буде лякати. То біше не лякало. Шось там вона курила якимись зілля'ми, шось там ше робила, то біше не лякало. А грім бив. А грім сют-тут, то вдер. Як не те побив, то те побив... То вікном влетит, то комином влетит поб'є, а так, шоб горіти, то не горіло. То з кіка раз бив у ту хату. То ми тоже її покинули» (с. Філіополь).