Систематизація та аналіз праць, присвячених дослідженню українських етнічних меж

Размещено на http://www.Allbest.Ru/

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Систематизація та аналіз праць, присвячених дослідженню українських етнічних меж

Фомін Д., студент-магістр

Анотація

Систематизація та аналіз праць присвячених дослідженню українських етнічних меж

У статті зроблено спробу систематизації та аналізу наукових праць, присвячених дослідженню етнічних меж України.

Варто зауважити, що дослідження етнічних меж України є однією з найбільш складних та дискусійних сьогодні, адже незадовго після формування перших концепцій етногенезу українців почали формуватися історіографічні узагальнення даної проблеми, що були побудовані переважно у формі критики представників різних історіографічних шкіл, які відстоювали різні (інколи прямо протилежні) погляди на розселення українського народу.

На сьогодні однією з найгостріших проблем дослідження етнічних кордонів України є систематизація та аналіз історіографічного доробку науковців. Саме вона стала одним з найбільш складних та дискусійних у вітчизняній науковій історичній думці. Хоча проблема походження українського етносу та ранніх етапів етногенезу української нації вже понад півтора століття активно вивчається різними дослідниками, це питання потребує подальшої розробки.

Але чому питання розселення українського етносу та аналіз наукових праць присвячених цьому питанню набуває піку своєї актуальності саме зараз? Наразі вивчення та аналіз цієї теми є надзвичайно важливим, тому що завдяки плідному опрацюванню та комплексному аналізу проблеми розселення української нації, у майбутнього покоління буде формуватися чіткіше розуміння про витоки та процеси українського етногенезу, про традиції та звичаї, культурну ідентифікацію, національні риси, патріотизм, репрезентацію української нації на світовій історичній та політичній арені тощо.

Після проголошення незалежності України у суспільстві сформувалася потреба пошуку історичних джерел вітчизняної ідентичності. Це призвело до того активного виникнення нових або популяризацію вже наявних етногенетичних концепцій. Більшість із них підпадають під поняття квазінаукових через їхні сумніві першоджерела та досить вільне трактування історичних явищ та подій. Для Заходу і Сходу України характерно абсолютно протилежне ставлення до одних і тих самих подій та історичних осіб. Державним органам необхідно приділити пильну увагу розробці загальнонаціональної ідеї, пошуку загальнонаціональних символів і лідерів.

У статті розкрито проблеми систематизації наукових праць присвячених дослідженню українського етнічного кордону, а також проаналізовано етнічні складники формування української культури.

Ключові слова: історіографія, розселення українців, Стародубщина, етнічна історія, народ, нація, концепція.

Annotation

Systematization and analysis of works dedicated to research of Ukrainian ethnic boundaries

D. Fomin, Master of History, Taras Shevchenko National University of Kyiv

The article attempts to systematize and analyze scientific works devoted to the study of the Ukrainian ethnic boundaries.

It is worth noting that the study of the Ukrainian ethnic boundaries is one of the most debatable today, because shortly after the formation of the first concepts of ethnogenesis of Ukrainians historiographical generalizations of this problem began to form, which were built mainly in the forms of criticism of views of different historiographical schools on the settlement of Ukrainian people.

Today, one of the most acute problems in the study of Ukrainian ethnic boundaries is the systematization and analysis of historiographical achievements of scholars. It has become one of the most complex and controversial in domestic scientific and historical thought. Although the problem of the origin of the Ukrainian ethnos and the early stages of the ethnogenesis of the Ukrainian nation has been actively studied by various researchers for more than a century and a half, this issue needs further elaboration.

But why is the issue of resettlement of the Ukrainian ethnic group and analysis of scientific works devoted to this issue gaining its peak right now? Currently, the study and analysis of this topic is extremely important, because due to the fruitful study and comprehensive analysis of the problem of resettlement of the Ukrainian nation, the future generation will form a clearer understanding of the sources of Ukrainian ethnogenesis, traditions and customs, cultural identification, national traits, patriotism, representation of Ukrainian nation in the world historical and political arena, etc.

After the proclamation of Independence of Ukraine, there was a need in society to search for historical sources of national identity. This led to the active emergence of new or popularization of existing ethnogenetic concepts. Most of them fall under the concept of quasi-scientific because of their doubts about the original sources and a fairly free interpretation of historical phenomena and events. The Vest and the East of Ukraine are characterized by completely opposite attitudes to the same events and historical figures. Public authorities need to pay close attention to the development of a national idea, the search for national symbols and leaders.

The article reveals the problems of systematization of scientific works devoted to the study of the Ukrainian ethnic boundaries, as well as analyzes the ethnic components of the formation of Ukrainian culture.

Keywords: historiography, settlement of Ukrainians, Starodub region, ethnic history, people, nation, concept.

На сьогодні однією з найгостріших проблем дослідження етнічних кордонів України є систематизація та аналіз історіографічного доробку науковців. Саме це стало одним з найбільш складних та дискусійних питань у вітчизняній науковій історичній думці. Хоча проблема походження українського етносу та ранніх етапів етногенезу української нації вже понад півтора століття активно вивчається різними дослідниками, це питання потребує подальшої розробки.

Але чому питання розселення українського етносу та аналіз наукових праць, присвячених цьому питанню, набуває піку своєї актуальності саме зараз? Наразі вивчення та аналіз цієї теми є надзвичайно важливим, тому що завдяки плідному опрацюванню та комплексному аналізу проблеми розселення української нації у майбутнього покоління буде формуватися чіткіше розуміння про джерела утворення українського етногенезу, про традиції та звичаї, культурну ідентифікацію, національні риси, патріотизм, репрезентацію української нації на світовій історичній та політичній арені тощо.

Характеристику української етнічної території можна представити різними способами. Так, можна підійти до неї з точки зору визначення історії засвоєння тих чи інших земель представниками (предками) українського етносу - основного суспільствотворчого етносу на території України, які завдяки своїй продуктивній діяльності не тільки перетворили її природні ландшафти на антропогенно змінені, а й породили на цій території стратифіковане суспільство, першу державність і були важливими постачальниками кадрів для політичних еліт різних країн. З іншого боку, можна дати чисто просторову (географічну) характеристику території розселення українського етносу, як би це зробили громадські географи.

В рамках українознавства можливий інтегративний підхід до її характеристики, в якому слід об'єднати методології суспільної географії, що вивчає суспільні явища в просторовому вимірі, включаючи етнічну територію.

Одна з головних характеристик територіальної організації етнічних спільнот - етнічна територія. Етнічна територія - це ареал розселення етносу, в рамках якого він становить відносну або абсолютну більшість. Якщо брати до уваги змінність розселення, проникнення одного етносу в інший та важливість області формування як «Вітчизни історичної», то встановити межі етнічних територій вкрай складно. З огляду на це, до прикладу, А. П. Пономарьов, встановлюючи межі етнічних територій як «ареал основного етнічного масиву і всі споконвічні землі, які є його продовженням», включає також історичні області, на території яких, на сьогоднішній день, етнос не проживає, хоч певний проміжок часу тому ці області мали вплив на формування даного етносу.

Враховуючи нестабільність та змінність регіону розселення, а також складність генетичних процесів до ствердження належності меж певної етнічної групи треба підходити вкрай відповідально, позаяк треба брати до уваги цілу низку факторів, як-от переселення етносу, період асиміляції етносу на певній території, утворення державності, тощо.

Як не дивно, але в поєднанні етнографічної території та географічного положення можна виділити центральну точку формації етносу, а також початкове заселення регіону етносом та його подальші зміни. Також можна виділити демографічну центральну точку - область з найбільшими демографічними показниками. Геометричне ядро виділяє прилеглі райони, центри, а також етнічні межі регіону. Всі вище згадані точки можуть збігатися, частіше при складному етнічному й географічному утворенні або ж через втручання третьої сторони.

То ж як охарактеризувати етнічну землю та її приналежність? Цю проблему можна вирішити систематизувавши науковий доробок присвячений питанням етнічного кордону означених регіонів. Проаналізувавши доробок науковців з питання етнічної межі різного періоду та спрямованості можна зробити зріз змінності розселення українців.

Історіографічний огляд літератури почнемо з наукового доробку, присвяченого українсько-російському порубіжжю. Для більш глибокого розуміння проблеми належності Стародубщини потрібно зробити огляд першоджерел як давньої так і новітньої історіографічної бази Стародубщини. Позаяк для розуміння, що Стародубщина є одним із українських субрегіонів потрібно більш детально ознайомитись з працями XIX-XXI ст., котрі присвячені як політичному так і економічному, соціальному та культурному життю.

Щодо систематизації дослідження ідентичності Стародуба та Стародубщини як окремого субрегіону України, то досліджувати це явище почала патріотично налаштована козацька еліта, старшина наприкінці XVIII ст. Приводом до цього були ностальгічні почуття до втраченої величі північної Гетьманщини як державно-політично, так і соціально й економічно. Щодо джерел, то вперше історію міста написав Т. Калинський у 1785 р., щоправда історія досліджуваного краю почала вивчатися починаючи з XIX ст.

Вчені відновлювали історію північного краю України по крупинках, відтак у 1860-х роках задля дослідження вчені звернулись до казенної палати у Чернігові, де вони віднайшли і опрацювали описи міста, серед яких був опис Стародубського полку - найбільшого полку північної Гетьманщини.

Сьогодні більшість документів і матеріалів з ранньомодерної історії Стародуба та Стародубщини XVII-XVIII ст. зберігаються у фонді 57 «Генеральний опис Лівобережної України» Центрального державного архіву України в Києві, фонді 80 «Стародубська полкова канцелярія», фонді 81 «Стародубський гродський суд», фонді 208 «Стародубський магістрат» та фонді 207 «Новгород-Сіверський губернський магістрат». Певні матеріали до історії міст Стародубщини зберігаються в Інституті рукописів Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського, Державному архіві Чернігівської області, фондах Чернігівського обласного історичного музею ім. В. Тарновського, а також в архівосховищах Білорусі, Польщі, Росії та інших країн світу.

У 1851 р. О. Бодянський видав «Топографічний опис Чернігівщини», складений О. Шафонським у другій половині XVIII ст., котрий є одним з найбільш важливих джерел задля дослідження краю. Серед інших, не менш важливих джерел для дослідження північного регіону України, слід згадати історико-статистичні описи котрі були упорядковані М. Домонтовичем та Філаретом Гумілевським, а також опублікований 1931 р. опис Новгород-Сіверського намісництва.

В період з 1880 р. по 1890 р. вибіркові роботи з Генерального опису 1765-1769 рр. були додані Є. Філімоновим до історії Суразького повіту.

Сторінки таких видань, як «Чернігівські губернські відомості», Чернігівські єпархіальні відомості» та «Чернігівський листок» містять у собі велику кількість різноманітних матеріалів та архівних документів, що стверджують українську направленість Стародубщини.

Щодо інформації про буденне життя населення півночі України, то вони є в географічному описі Г.Ф. Міллера, в своїй праці він згадує не тільки Стародуб, а й Почеп, Мглин та Погар. Представники старшинських родів Стародубського козацького полку Бороздів, Губчиців, Шираїв Лучкевичів та ін. мали свої сімейні архіви котрі були упорядковані та досліджені О. Лазаревським. український історичний політичний культурний етногенез

А. Ханенко дослідив та написав скорочену історію одного з найбільших міст Стародубського краю - Погара. Також була досліджена історія села Понурівка, котре протягом довгого часу було родовим помістям Миклашевських, цією роботою завдячуємо Г Лукомському. Серед достатньо великої кількості істориків котрі досліджували історію Стародубського краю є найбільш визначна постать, нащадок козацько-старшинського роду - В. Модзалевський. Такі праці, як «Уривки з Стародубської міської Книги 1664-1673 рр.», «Актова книга Стародубського городового уряду 1693 року», «Матеріали для біографії Стародубського полковника Тимофія Олексійовича» наслідували закладені О. Лазеревським традиції.

Роботи цього, без перебільшення видатного історика та архівіста, на жаль, не повною мірою є оціненими в контексті дослідження історії північного краю України. Також слід згадати часопис «Київська старина», редакція якої приділяла велику увагу щодо дослідження Стародубщини. На сторінках часопису в різні періоди часу були опубліковані матеріали таких дослідників як В. Антонович, В. Іконников, О. Лазаревський, М. Лілеєв, І. Лучицький, В. Модзалевський, Ф. Моравський, В. Мякотіна та Ф. Ніколайчик.

Серед низки матеріалів для дослідження також слід розглянути археографічну передмову К. Лазаревської, котра була розміщена у «Генеральному слідстві про маєтності Стародубського полку», виданого у 1929 р. П. Федоренко, в свою чергу опублікував вступну статтю до «Опису Новгород-Сіверського намісництва» 1931 р. Безперечно слід зазначити оригінальність статті К. Лазаревської про замкові двори та їх забудову у Стародубщині. Щодо досліджень історії козацького Стародуба, та міст розташованих в межах Стародубського полку, то їх проводив О. Компан. В радянський період досліджень Стародубського краю історик Т. Круглов займався питаннями господарства та буденного життя міст Стародубщини періоду козаччини.

Після розпаду Радянського Союзу та утворення Української держави у 1991 р. розпочався новий етап дослідження історії тимчасово втраченої території України. В. Панашенко у своїх книгах неодноразово зверталась до питання інституції полкового устрою Стародубського полку, також було розкрито «соціальне обличчя» козацької старшини Стародубщини.

Було досліджено безліч аспектів життя північного регіону України, серед яких: політичний - Т. Чухліб, соціально економічний розвиток - П. Пиріг, а дослідження козацької еліти Стародубського полку, полкової та неурядової старшини ми завдячуємо В. Горобцю та І. Кривошеї.

Р. Климом були дослідженні організаційні моменти митного контролю території Стародубського полку.

Історичним пам'яткам Стародубщини другої половини XVII-XVIII ст. присвятив своє дослідження В. Ленченко, який не тільки дослідив історію та сучасний стан збереження архітектурних споруд на території Стародуба, але і вперше опублікував плани північно-українського міста (разом із Стародубською фортецею) за 1768 і 1803 рр. з фондів Російського державного військово-історичного архіву. Як ілюстрації до статті В. Ленченка подаються архівні унікальні фото ХІХ ст., на яких зображено козацькі церкви Стародуба - Різдва Івана Предтечі, Святої Покрови Богородиці та Різдва Христового. Минуле української Стародубщини як одного з провідних духовних центрів старообрядців вивчає С. Таранець. (Боєчко 2004, c.133)

За кілька десятиріч новітньої незалежності України постійно вводяться до обігу нові джерела з історії міста та козацької Стародубщини (Боєчко 2004, с. 103). Продовжуються опрацьовуватися новознайдені описи Новгород-Сіверського намісництва за 1785 та 1787 рр., до складу якого входила Стародубщина після скасування полково-сотенного устрою. Спеціальні карти «Стародубщина у другій половині XVII-1782 р. Стародубський полк (1663-1782)», «Українсько-білорусько-російське етнічне пограниччя у середині ХІХ ст.», «Стародубщина у ХІХ - на початку ХХ ст.» уклав у 2005 р. картограф Ю. Лоза. Потрібно також особливо відзначити велику подвижницьку працю щодо публікацій новознайдених джерел та змістовних статей з історії української Стародубщини XVI - XVIII ст., яку проводить редколегія чернігівського журналу «Сіверянський літопис», на сторінках якого опубліковані ґрунтовні матеріали С. Горобця, О. Дубини, О. Коваленка, І. Кривошеї, А. Лаєвського, С. Леп'явка, Ю. Мицика, С. Павленка, І. Петреченко, П. Пирога, І. Ситого, Ж. Тоцької та ін.

З інформації, вказаної вище, можна зрозуміти, що наукова громада в Україні продовжує досліджувати втрачені північні землі, громада не забуває українське давнє місто Стародуб, його величних традицій як козацького так і магдебурзького устрою. Стародубщина, як історичний та етнографічний регіон України, навіки лишилась в пам'яті громади і ніколи не піддавалась сумніву щодо національної належності.

Екскурс з проблематики досліджень розселення українського етносу та української етнічної межі задля більш цілісного розуміння проблеми слід дещо розширити, звернувши увагу і на інші, не менш важливі землі.

До таких земель насамперед слід віднести Холмщину і Підляшшя, які на початку ХХ ст. були заселені українською людністю і за державно-національну віднесеність яких тоді ж розгорілася гостра політична боротьба між правими правлячими силами Росії і польськими політичними колами.

Так, від початку 90-х рр. ХХ ст. в Україні вийшла низка досліджень з історії Холмщини деяких як сучасних авторів, так і деяких передруків наукових праць дослідників першої половини ХХ ст., які викликають значний інтерес. До них слід віднести статті Ю. Гаврилюка, І. Нечуй-Левицького, Г. Купріяновича, М. Рощенко (Вахніна 2010), в яких піднімаються цікаві, часто маловідомі події з історії Холмщини і Підляшшя. Помітним явищем в українській історичній та етнологічній літературі стала колективна монографія «Холмщина і Підляшшя» (Венгерская 2011), що вийшла під редакцією професора В. Борисенко. У ній розкрито історію розвитку цих земель, особливості матеріальної і духовної культури зокрема народного будівництва, культової архітектури, одягу, їжі, обрядів, звичаїв і фольклору українців регіону, діалектних особливостей їхньої мови. У праці наголошується на доконечній потребі ретельного подальшого комплексного історичного дослідження регіону. У 1996 р. побачила світ праця І. Салюка і М. Горного, «Історична Холмщина в описах, дослідженнях, спогадах», в якій прослідковуються питання, пов'язані з ініціативою створення Холмської губернії, вплив подій 1909-1912 рр. на долю регіону (Гуржій 1996), на його культурний та економічний поступ. Праця різножанрова. Вона має як наукові сюжети, так і публікації документів, спогади, перекази.

Майже одночасно з названою працею М. Горний видав популярну книжку, в якій окрім короткого історичного нарису вмістив біографії, матеріали про життя видатних осіб регіону. Історії краю присвячені і кілька статей зазначених авторів (Баран 2004). Г. Надтока видав працю про міжконфесійні стосунки в Холмщині і Підляшші на фоні історії релігійного життя Київщини і всієї Правобережної України (Донских 2010).

Не менш цікавими є праці Ю. Брязгунова з питання збереження етнічної приналежності України за межами української держави. На сьогодні доведено, що українські етнічні землі значно перевищують сучасні кордони України. Однак основний вектор цієї думки (перш за все, створення громадської думки) спрямований на Кубань та східні регіони Польщі (Холм та Підляшшя), тоді як Ю. Брязгунов наводить важливу статистику щодо кількості українців на північно-східному напрямку - Воронежі. Слід зазначити, що термін «Воронезька область» слід розуміти не лише в сучасній Воронезькій області, а й у Курську та Білгороді. Саме на цих землях українці історично займали домінуюче етнічне становище, виступаючи живим ланцюгом, що захищав інтереси Російської імперії від нападів Дикого Степу. Історична назва «Слобожанщина» включала не лише сучасну Харківщину, а й Білгород та Курськ.

Тетяна Воропаєва, відома українська дослідниця з питань розбудови нації та етнопроцесів, зазначає, що жодна метатеорія не може пояснити принципи створення та функціонування соціального світу, як колись зазначав Б. Вінер. Так, теорії таких класиків соціальної філософії, як Шпенглер, Тойнбі, Данилевський і Гумільов, досить цікаві, в основному ґрунтовні, але кожна нова метатеорія руйнує попередню.

Т. Воропаєва намагається підійти до проблеми національного будівництва за допомогою інтегрованого підходу, чітко розділяючи визначення понять «нація» та «етнос», «етногенез» та «національне будівництво» тощо (Когут 1996, с. 33). Т. Воропаєва також зазначає, що вивчення процесу розбудови української нації неможливе без вивчення ряду теорій зарубіжних вчених (наприклад, М. Вебер, Ю. Хабермас, С. Московічі, К. Юнг, Е. Дюркгейм та інші). Інакше такі дослідження будуть повністю відірвані від світових реалій. Не можна не погодитися з думкою, що Україна та всі процеси, що відбуваються там, включаючи державотворення та етнотворчість, відбуваються у безпосередній взаємодії із зовнішнім світом, а усунення зовнішніх факторів неминуче призведе дослідника до неправильних висновків. (Когут 1996, с. 46).

Т. Воропаєва зазначає, що в сучасній світовій практиці переважають три підходи до вивчення етнічно-національних проблем: первісність (перевагу надають антропологічні, біологічні та культурні фактори), модернізм (головними чинниками є економічні та політико-ідеологічні процеси) і конструктивізм, перш за все, індивідуальна свідомість людини). Далі стверджується, що радянська теорія походження етносу була не наукою, а ідеологічною доктриною, яка здебільшого змусила радянських етнографів наповнювати свої дослідження емпіричним та історичним матеріалом, отже, тричастинна теорія походження етносу: плем'я - нація - нація.

Т. Воропаєва занадто категорично ставиться до вивчення етнічних проблем у радянський період. Насправді радянські вчені були в основному заідеологізованими, але це не завадило їм розвивати унікальні теорії та концепції етногенезу. Можна згадати бурхливу і непримиренну суперечку між Л. Гумільовим та Ю. Бромлеєм, плідні дискусії серед інших менш відомих дослідників. Тому ще рано закінчувати вивчення етносу в радянський період, ці досягнення використовуються як в Росії, так і на Заході. Тому Україні не слід відступати від міжнародних досягнень у дослідженні походження та розвитку етнічних груп (Когут 1996, с. 59).

Навіть твердження, що марксистська ідеологія не розробила відповідного категоріального апарату для таких явищ, як «національний характер», «національна держава», «націоналізм» тощо, не відповідає дійсності. Навпаки, ленінсько-сталінський режим з самого початку досить чітко відчував і вивчав проблеми національного питання. В результаті мільйони людей різних національностей, включаючи українців, відчули на собі «переваги» ленінсько-сталіністської політики. Тому в радянські часи наукові питання етногенезу обрали скоріше «оруелівський» принцип побудови визначення того, коли мир стає війною, правда - неправдою, а незнання - силою.

Загалом останнім часом написано чимало праць з проблеми походження та розвитку етнічних груп, їх співіснування з іншими елементами соціокультурного простору.

Дослідник М. Кравець однією з основних проблем українського населення Холмщини і Підляшшя напередодні Першої світової війни вважає невизнання його як окремого народу, а також наслідки указу 1905 р. (Куцман 2011). Релігійні стосунки на Холмщині і Підляшші у кінці ХІХ - початку ХХ ст. вивчає І. Винниченко. (Магочій 2017). З врахуванням конфесійного фактору, етнонаціональних відносин, політичної полеміки з приводу історико-політичної віднесеності Холмщини і Підляшшя він зупиняється на подіях, пов'язаних з виділенням краю із Царства Польського 1909-1912 рр. Великий обсяг документальних джерел для аналізу подій 1918-1947 рр. на західних українських землях використав В. Сергійчук. Він також коротко зупинився на подіях, що мали місце на Холмщині і Підляшші, напередодні Першої світової війни (Сергійчук 2000).

Концепція пограниччя є продуктивною для етнолога передусім з точки зору розгляду спільності культурних рис, що, вочевидь, пов'язували між собою людей, які жили по-сусідству. З іншого боку, таке культурне середовище (і його етнографічна спадщина зокрема) не може не мати у своїй структурі різних за походженням і складом частин, що дозволяє говорити про культурний плюралізм, культурну різноманітність, а отже, - етнокультурну гетерогенність.

Список джерел та літератури

1. Боєчко, В., 1994, Кордони України. Історична ретроспектива та сучасний етап. Київ: «Основи».

2. Вахніна, Л., 2010, Сучасне бачення польсько-білорусько-українського пограниччя. Київ: «Слов'янський світ».

3. Венгерская, В., 2011, Маркирование отличий и солидарности населения Полесского и Подольского фронтиров в XIX в.: феномены и дилеммы идентичности. Минск: «Перекрестки».

4. Гуржій, О., 1996, Українська козацька держава в другій половині ХУІІ - ХУІІІ ст.: кордони, населення, право. Київ: видавництво «Основи».

5. Баран, В., 2004, Етнічні та державотворчі процеси в Київській Русі. Київ: Календар-щорічник «Українознавство - 2003».

6. Донских, С., 2010, Пограничье как проблема современной белорусской науки. Гродно: конференція «ГрГУ»

7. Когут, З., 1996, Російський централізм і українська автономія. Ліквідація Гетьманщини 1760-1830. Київ: «Західна історіографія України - Випуск 2».

8. Куцмані, Б. 2011, «Поверх кордону»: концепція прикордоння як об'єкт дослідження. Київ: «Україна модерна».

9. Магочій, П., 2017, Україна. Історія її земель та народів. Ужгород: видавництво «Падяка».

10. Сергійчук, В., 2000, Етнічні межі і державний кордон України. Київ: «ПП Сергійчук В.І.».

References

1. Boechko, V., 1994, Kordony Ukrainy. Istorychna retrospektyva ta suchasnyi etap [Borders of Ukraine. Historical retrospective and modern stage]. Kyiv: «Osnovy». [In Ukrainian].

2. Vakhnina, L., 2010, Suchasne bachennia polsko-bilorusko-ukrainskoho pohranychchia [Modern vision of the Polish-Belarusian-Ukrainian border]. Kyiv: «Slovianskyi svit». [Un Ukrainian].

3. Venherskaia, V., 2011, Markirovanie otlichii i solidarnosti naselenia Polesskoho i Podolskoho frontirov v XIX v.: fenomeny i dilemmy identichnosti [Marking the differences and solidarity of the population of the Polesie and Podolsk frontiers in the XIX century: phenomena and dilemmas of identity]. Mynsk: «Perekrestky». [In Russian].

4. Hurzhii, O., 1996, Ukrainska kozatska derzhava v druhii polovyni XVII-XVIII st.: kordony, naselennia, parvo [Ukrainian Cossack state in the second half of the XVII-XVIII centuries: borders, population, law]. Kyiv: «Osnovy». [In Ukrainian].

5. Baran, V., 2004, Etnichni ta derzhavotvorchi protsesy v Kyivskii Rusi [Ethnic and state-building processes in Kievan Rus]. Kyiv: Kalendar-shchorichnyk «Ukrainoznavstvo - 2003». [In Ukrainian].

6. Donskikh, S., 2010, Pogranichie kak problema sovremennoi belorusskoi nauki [Border as a problem of modern Belarusian science]. Hrodno: konferentsiia «HrHU». [In Russian].

7. Kohut, Z., 1996, Rosiiskyi tsentralizm i ukrainska avtonomiia. Likvidatsiia Hetmanshchyny 1760-1830 [Russian centralism and Ukrainian autonomy. Liquidation of the Hetmanate 1760-1830]. Kyiv: «Zakhidna istoriohrafiia Ukrainy - Vypusk 2». [In Ukrainian].

8. Kutsmani, B. 2011, «Poverkh kordonu»: kontseptsiia prykordonnia yak obiekt doslidzhennia [«Over the border»: the concept of border as an object of study]. Kyiv: «Ukraina moderna». [In Ukrainian].

9. Mahochii P., 2017, Ukraina. Istoriia yii zemel ta narodiv [Ukraine. History of its lands and peoples]. Uzhhorod: vydavnytstvo «Padiaka». [In Ukrainian].

10. Serhiichuk V., 2000, Etnichni mezhi i derzhavnyi kordon Ukrainy [Ethnic boundaries and the state border of Ukraine]. Kyiv: «PP Serhiichuk V.I.». [In Ukrainian].

Размещено на allbest.ru